Про тривалість актуальности

В світі, в якому майбутнє з фантастики (де вона не порушувала законів природи), за словами багатьох формулювачів, настало, не просто знайти межі актуальности. Її природа часто здається вислизною, а медії просмикуваних повз сприймача стрічок подеколи перетворюють подію, якій кілка годин, у минуле, а подію, якій кілька місяців — у стародавнє минуле, де без пошуку ніяк, якби лише згадати, що саме шукати.

З іншого боку, певний набір шаблонів подразників і реакцій на них мислиться стабільним, вічно актуальним. Це і перелік невиліковних вавок суспільства (частина з яких вавками не є, якщо не розчухувати), і вічнонев’янна класика (як вона потрібна для розмови в ліфті), і набір медійно значущих осіб (медійних через значущість і значущих через медійність), і ще якась множина подібних феноменів.

Втрапляючи до чергової скороминущої актуальности, переживач квапливо і когнітивно ощадливо допасовує до неї шаблона з наявного репертуара. Він має на це стільки часу, скільки палець просмикує стрічку від краю viewport до протилежного краю. І це є найкоротшим виміром актуальности, бо навіть мінімальна взаємодія вимагає розв’язку соціального рівняння що переді мною і чи маю я лайкнути це?

Але оскільки шаблони тривкі, філософія, учні авторів якої сягнули пенсійного віку, може сприйматися цілком актуальною, якщо не новомодною, мистецький напрям, епігони якого давно заметрішали, викличним, а вирішення певних проблем у певний спосіб — остаточним.

Цей провал між новим часом, що ніяк не може постарішати, бо так називається, і миттю від краю до краю viewport, охоплює безліч тривалостей, адекватної форми осмислення і проживання яких варто шукати, зокрема і за межами цих затишних і безжальних вебдванульних стрічкосмиків.

Як показує практика спроб цифрового детоксу, людині, зрештою, не так складно відірвати погляд від екрана, як забрати свої думки і переживання з конвеєра коротких актуальностей і швидкого допаміну. Тут помічними можуть бути такі позірно протилежні підходи, як медитація — переживання себе в тут і тепер і тут і тепер в собі як є — та рольові ігри — переживання іншого в іншій ситуації з інакше влаштованою роботою актуалізацій.

Але оскільки ми зараз, читачу, тут, в гіпертексті, не можна не помітити, що сам гіпертекст без агрегації і джаваскриптного мельтишіння, повільний у написанні й неплаский, нелінійний у сприйнятті, не просто довгочит на багато свайпів з посиланнями на подібні довгочити, а сенсове дерево, на гілки якого радо повертатися внутрішній мавпі, дає зовсім інакшу тривалість актуальности. І цілком можливо, що таких тривалостей значно більше ніж одна, адже гіпертекст досі не набув належного художнього осмислення, бодай зрівняного з культурою друкованої книжки.