Кулаки для добра

відчуваючи чимдальше гіршання
часів звичок і перспектив
струміння піщаної ниточки
з верхньої половини своєї
якби лише своєї
скінченности
до нижньої
безнадійно так само прозорої
половини

крім тисяч сторінок
пояснень своєї значущости
конче потрібні
надумана шляхетність
заплутана віра
безжальна жертовність
і відповідні кулаки
яке ж добро без них
набоїв та вибухівки

Світлу бракує відтінків,
як себе бракує тобі —
соціальні мережі
всамотнюють самості рибу
замість радіти затишку
в обважнілій воді
змог не торкати ґвинтівку,
шансів стріляти і схибити.

Те назветься історією,
що з часу здуватиме пінку
без червоної гадки
по кому дзвонитиме біль,
осипатиме вежі
нетрансмутованим хлібом —
порожнечею, хворою
на нескінченність початків
як серце хворе на кулю
а боєголівка — на ціль.

пам’ятаю
я ще маленький
стіл це високо

я залажу на табуретку
щоби сісти за стіл

з того боку столу
телевізор
в телевізорі тіні
і годинник
той
хіросимський
зі стрілочками
вчавленими

мені страшно

я дивлюсь у вікно
а там місяць
як ядерний вибух
тільки тьмяний
світиться

мені страшно

кілька непереконливих
наскрізь ідеологічних нарацій
гордо званих історією

обраних вчити
хто не вчитується
не замислюється
ще менше
вчитуватися
замислюватися

історія пнеться
стати священною
як єфрейтор
головнокомандувачем
чи семінарист
ґенералісимусом

вкарбовує подробиці
у мнемонічні формули
авраам був батьком ісаака
ісаак — якова
опенгеймер батьком атомної
теллер — водневої

кусаючи майбутнє
як себе за хвоста
стаючи цілою
єдино можливою
не суперечливою собі

Цей присмак — доля, порох чи бензин?
А присмерк розтягає прутко тіні,
ковтає їх пігулками кабін,
ліхтариків і кольорових ліній.

Чужі птахи і квіт чужих дерев —
усе відміряно набоями у лентах,
і чергових винищувачів рев,
і ерліконів злі аплодисменти.

Два кулемети, наче два мечі
рівняють перемоги та поразки,
як вогнебомби сяють уночі
у житлах, перетворених на пастки,

Як збитих милосердний океан
ковтає, припиняючи стаждання
шрапнельних, кульових та рваних ран,
невиліковних, як твоє завдання

невиконанне. За годину зліт,
а вороття — якась абсурдна мрія,
що обліта, немов рожевий квіт
стискаючи шовковим шарфом шию.

вага турнірної зброї
тріпотіння прапорців на списах
хизування кіньми
хизування обладунками
читання імен
за малюнками на щитах
навіть болючі падіння
—
яка затишна романтизація
поруч із цим залитим кров’ю полем
і спробою відповзати
непомітно для селянських синів
що добивають
не з милосердя
…

Вузенький шлях, менш сотні кілометрів,
автівок рух, рух поршнів у моторах,
повітря рух, що запах розганяє,
чимраз відразніший, із кожним кілометром,
століттям кожним, і 20-те тхне нестерпно,
згниванням тіл, фосґеном та іпритом,
водою в шанцях із лайном і кров’ю,
містечками, позвільненими з мапи
чи затишком вчорашнього дитинства,
квиточком в рай між пальців капелана;

сухе кружальце точить спраглі губи
і як у руки з рук гітара ходить
в пиятиці щасливій передмістя,
так ходять в руки з рук потужні форти,
чимраз щільніш фаршовані тілами;

і, не скидаючи гумових масок
у диму й газу повних коридорах
так дивно розрізняти уніформи,
немов магнетами, притягнені кутами,
людей під ними страшно розрізняти,
і хочеться зтягти їх в одну залу,
замурувати, і тікати з форту,
і вірити, що воєн більш не буде…

прочитай по губах по складах по ділах
ланцюжок перетворень з митця на вождя
а чи яром туман а чи ґаз по тілах
чи з нічийної смуги накочує страх
з неможливого завтра мотори гудять

годі пхати дерев кістяки в акварель
експресивно ламати пропорції тіл
скоро знову почнуть батареї дуель
що не видушить ґаз і не скосить шрапнель
з того боку нейтралки доб’є скоростріл

ні мистецтво не віденські професори
не поштівки з пейзажами задля бабла
не богемний кришталь нерозбитих вітрин
і не ґазове світло старих ліхтарів
тепле наче натурниць далекі тіла

ні мистецтво це вибух що змінює час
творить маски богів з пролетарських мармиз
в розмаїтті тілес прозріва риси рас
на каміння й метал перетворює ґаз
і колись його зватимуть «акціонізм»

найсправжніший митець не назветься митцем
його фарби народи етюдник земля
от би вижити якось і втілити це
санітарам не здатися просто мерцем
поки морок отруєні очі стуля

день найдовший гряде як гроза та не та ’кої запах
коїть чобіт рипіння вкладає бк просто зорь
особістів і політруків цеглестінного храпу
в розслабонному передорґазмі ривка за бугор

за пунктир шеломянь до берлінів ламаншів і гангів
рваних нігтів дірявих потилиць розстрільних траншей
маршу мехкорпусів фаршу гаубиць штурму і дранґу
що поки тільки сняться і прагнеться снити їх ще

найкоротшої ночі не зазирати в свічада
бо хто лупиться там у бінокля туману й пітьми
чує дортмунд і вкручує детонатор в снаряда
відрива від трави штукабомбер або месершміт

отакі ж молоді й дуже антикапіталістичні
тільки встали раніш а лягати усім ще і ще
рикошетами крізь поколінь переріджену вічність
громом і кривавобородим засохлим дощем

що такого патологічного
в анатомії людських бажань
?
що такого відвертого
у оголенім тілі
щоби звично було
відвертатися
на прохання істот
протилежної статі
?
і коли вже існують гріхи
чи можливі для смертних істот
якісь інші гріхи
окрім смертних
?
і коли хтось хоч трохи
не від світу сього
від якого він світу
?
перед розстрілом
їм наказували
роздягатися
…

глупої безтрамвайної ночі
на мудрий безкиянний хрещатик
вертаються люди й будинки
з-під товщ нашаровань цегельні
орднунґу зондеркоманди
ярів і забутих кар’єрів
загублених мовлень і вимов
розтертих жорнами часу
встають і напівпрозорі
вертають до втрачених колій
заповнюють вкляклу алейку
займають дві смуги вулиці
і заштрик метра несилий
стримувати їх на місці
і патрулі запівнічні
та алкаші незтверезні
туляться до міськради
універмаґу й ґастроному
і на півхрещатика сяє
згорілий намарне київ
але до ранку
до ранку
до рани
і кулі cонця

Лис прощається з Принцом
Сент-Екс сідає в кабіну
чує крізь рев моторів
як клацнули замки шасі
і небо так схоже на море
як Лайтнінґ не схожий на човен
і море так схоже на небо
як хвилі на пір’ясті хмари

читач закриває книжку
читач шолом одягає
планшет ляга на коліно
ноги торкають педалі
його стодев’ятий підстрибує
слухняно пірнаючи в небо

і небо так схоже на море
що Лайтнінґа тіло сріблисте
здається одною із рибин
дивним тритілим монстром
якого кортить вполювати

і як підсікає рибалка
палець ляга на гашетку
і кулі рвуть алюміній
лускою летять уламки

і море так схоже на небо
що Лису в цю мить здається
що він мандрує за Принцом
по затишних дивних планетках
в спокійній багаторічній
грі хвиль із браслетом Сент-Екса
грі долі з його читачами
прирученими навічно

броди життя
щораз глибшають
вищає
мокра смуга
на трендовому однострої
здійняті вгору
далі більш
знемагають руки
під вагою
ґвинтівок і скорострілів
і ніразу не факту
що з того боку
каламутного потоку
є якійсь берег
на який можна вивести
змоклі рештки своїх людей
після грамотно зведеної поразки
не продавши вітчизну
за ламаного обола
на сплату за перевіз
але круто
що в разі невдачі
можна знов подивитися їм
у вічно юні нарвані вічі
за келихом у вальгаллі
та чи не затісний цього разу
х’юґобоссівський однострій
чи не закривава
чи не заглибока вода
несе тебе
аверкіє
?

це як постріли
з пістолета
у броньоване скло
не хотів а підводник
переміг і в опалу
вкритий кригою хлопчик
ще не знає що вижив
а довкола усі потопали

може приводом бути
і пляшка і ліжко
а країна народження
приводам привід
капітан
ще напевне не знає
що вижив
дотрубив до відлиги

між проклять та відзнак
проковзнути нетяжко
можна навіть і спливши
але знов проти ночі
осідають на дно
потопельники важко
сніг
в розплющені очі

ніщо це сонце у її очах
спеклись коралі крови на губах
у світі де були шекспір і бах
лишилися ненависть біль та страх

у кам’яниць підпалених свічках
дитячих мрій килимобомбний прах
і спроба вижити і біг і крах
і найрідніше тіло на руках

а хмари хмари бомберів зеніт-
них батарей волання в світ
ударні хвилі обривають квіт
з садів це на чоло її привіт

її волосся мов колючий дріт
а довкруги саме життя горить

— чому на тобі однострій
не французький
німецький
?
— чому на тобі не французький
американський
?
хрест лотарингський на всьому поставить куля
куля земна а небесні кулі нестримно
далі летітимуть наче нічого не відбувалось
мов не ставали герої одної ганьбою второї
другої зовсім яка добігала у квіті
яблунь і вишень і груш і розривів у сенсах

у генерала в руці стрибнув ем тисяча дев’ятсот одинадцять
на тілі що падало виблищилися руни
дві перемоги і це було так іронійно
наче той самий вагон в тому самому лісі

атомний бомбер стомився
колеса прагнуть бетону
доторку ніжно-шорсткого
паху горілої ґуми
мотори чекають зупинки
пропеллери хочуть штилю
щоби на леза їхні
сідали тропічні комахи
і от вже рука пілота
лягає на сектори ґазу
в передчутті спочинку
і перемоги швидкої
поки дотліває місто
і попіл людський холоне
в долонях безликого вітру
і спекою марить серпень

радикальне добро
з радикальними кулаками
безжальне до зла

ракети імперії світла
креслять небом
Атонові промінці
що замість анхів
тримають
по парі сот кілотон

дубця на тих парубків

кулаків для добра

все дитинство
нам повторювали
скажіть спасибі
у вас таке дитинство
нам показували
фотки дітей під бомбами
фотки бездомних дітей
фотки дитячих тіней

нам розказували про
фактори враження
термоядерної зброї
аґресивні блоки
та наші ракети
на варті миру
що уможливлювали
це неймовірно щасливе дитинство
нереально цікаві казки
зокрема цю
про хлопчика що так і не виріс

і дуже хотілося
🚀 майже як стати космонавтом 🚀
сховатися до такої казки

того вересня
ніколи не стати дорослими
було майже реально

меч холодний як розрахунок
над водою остання атака
тільки накид, ескіз, малюнок,
лише прикмети і знаки

помирати боляче й треба
як ці хлопчики тисли ручку
задля мікадо́ — від себе
остаточно, інколи влучно

ми програли тепер — і хто я?
у коліна коле татамі
що я вами, хлоп’ята, накоїв?
ви герої, хто я перед вами?

як штурвала меча руків’я
задля себе веду зиґзаґом
ось підлогу вже кров’ю залив я
вивід, небо, згасання, спрага

Повторюваністю свята,
розвиднюваністю мли
волхви в будівельних шатах
за зіронькою пішли.

А пластик ставав кевларом
і камуфлом — помаранч,
лиш зіронька їм сіяла
десь за Іловайськом аж.

Крізь блокпости й заметілі,
крізь тиші ватяний крик
волхви просувались до цілі,
волхви доправляли дари.

І зірка спинилася й згасла
чиїмось коротким життям,
і ось та солома в яслах,
сліди родини з дитям,

та марні ладан і мирро,
і марний янголів спів —
волхви в Бетлеєм ся спізнили
на повних тринадцять днів.

оглушлива пустка
зяяння дзвінкої тиші
метроном у грудях
очікування вибуху
ground zero
кожного

сліди вітру по скелі
дощу по хвилях
звуків доріжкою

невсамітненість наодинці
привиди
янголи
байтові потоки
зливою у волоссі
спогадами
під шкірою
невигойністю скабки під нігтем

топлення морозива на асфальті
зіспорсування в минуле
колін у йоді чи землі
високих меблів
просторих шаф
давно зрубаних дерев
знятих маршрутів

не стає забуття
рахувати секунди
копійки на каву
на мороз
на літо
на все добре

зворотний відлік
самоти у натовпі
саме тих
продуктивних сил
виробничих стосунків
схематичних малюнків
свого кола
ground zero
playground

які яскраві
нестерпно яскраві ігри
у цих дорослих
на яких ми
так непомітно перетворилися
…