Народження сміху (вінок сонетів)

Смієшся, наче плач сховав у сміх,
Тремтиш струною під рукою Бога.
Допоки чути серце маєш змогу,
Ти ще не розчинився серед втіх,

І безум твій — тобі пересторога.
Ти став би інший — лиш би тільки міг,
Проте життя замало. Тане сніг.
Тобі бракує віри в перемогу,

І ти сховався б — відчай не дає.
Свіча згоріла. Ніч сама в кімнаті.
Ти вже не знаєш, чи знання — твоє,

Нема надії та катма любови,
А все чуже, і слушно лиш вмирати,
Своє ім’я повторюючи знову.

Смієшся, наче плач сховав у сміх,
Життя твоє піском крізь пальці сипле.
Несила вже дивитися на світло,
А сутінки тавровано, як гріх.

І не твоє лице в свічаді зблідлім
Прозоре, як найтонша серед криг…
Не відчуваєш рухів рук і ніг
І не приймаєш порожнечі виклик.

Проте ти стримуєш душі останній злам,
І холод леза не торкає жили,
І ти не маєш ні на кого зла

Ні в кого ти не просиш допомоги:
Схиляєшся і падаєш на схилі,
Тремтиш струною під рукою Бога.

Тремтиш струною під рукою Бога,
Дзвінкою металевою струною,
Твої чуття то пісні звук сумної,
Яка простує манівцем знемоги.

Ти залишаєш себе за спиною,
Летиш кудись, тікаєш від земного,
І рухом тіла, вже давно не твого,
Ламаєш те, що звати звик стіною.

Тече тобою музика безодні.
Якщо не забракує розуміння,
То не важливо, завтра чи сьогодні

Ти зможеш стати нею, а для того
Ти маєш відчувати її зміни,
Допоки чути серце маєш змогу.

Допоки чути серце маєш змогу,
Змагаєшся в передпокоях долі,
Долаєш складнощі своєї ролі,
Долаєш кілометри шляху свого.

Дерева звуками стають поволі,
А ти стаєш подібний до сліпого,
Бо тільки відчуття — і більш нічого
У сприйняття напівпорожнім колі.

До шклянки пада сонце паперове
(Вода лишає плями на шпалерах),
Подолане повторюється знову.

А ти не хочеш звичної борні
І витинаєш долю із паперу,
Ти ще не розчинився серед втіх.

Ти ще не розчинився серед втіх,
Останній звук мелодії твоєї
Стає дощем між небом та землею,
Грай і живи, не зупиняй свій біг.

Хай почуття твої вважають маячнею,
Співай про пурпурову сіль відлиг,
Про спокій вітру та неспокій тих,
Хто не скінчить своєї одисеї,

Бо заблукав так само, як і ти,
Між ночі й дня, народження та смерти,
Хто загубився в морі самоти,

Тож подорожній, де твоя дорога?
Світ поважає божевільно впертих,
І безум твій — тобі пересторога.

І безум твій — тобі пересторога,
Бо безмір втрат на тебе ще чекає,
За безцінь не придбаєш ключ від раю,
Від смерти не сховаєшся за рогом.

Колись світання тіні постинає,
І полум’ям злетить до хмар волога,
Ти бачив це в судомах сну страшного,
Ти знаєш це. Ти це напевне знаєш.

Але ти зволікаєш. У тумані
Твоїх очей розчинено покуту,
Бо ти блукаєш околом омани.

Відносить вітер пил книжок твоїх.
Ти відаєш що, відчаєм закутий,
Ти став би інший — лиш би тільки міг.

Ти став би інший — лиш би тільки міг,
Та захлинувся знов (як впала вежа).
На обрії палахкотить безмежжя,
Згортаючи життя твого рушник.

Твої думки охоплює пожежа,
Можливо, твій талан помер торік,
Все обійма вогонь та слів потік,
І чорні зорі за тобою стежать.

Немає друзів за столом німим,
Там тіні бенкетують, ситі й п’яні,
Ти хочеш бути інший, аніж дим

Згоряння себе. Плід зими достиг,
І відчуваєш ти, що сили стане,
Проте життя замало. Тане сніг.

Проте життя замало. Тане сніг
Як тане час, як дотліва цигарка
Покинута тобою серед парку,
Дерева котрого — криваві рани слів.

Усе життя чи бійка, а чи сварка,
Безглуздя, від колиски до труни,
Собака знавіснілої весни
Десь за спиною божевільно гавка.

Ти з ним на «ти», та він тебе жене,
Не давши ані сну, ані спочинку.
Хоч як проси, життя не зменшить темп,

Не стануть легшими його пороги.
А ти ще хочеш права на зупинку,
Тобі бракує віри в перемогу.

Тобі бракує віри в перемогу,
І жертву ти несеш у храм поразки,
Де є жертовник, званий «просто щастя»,
І де жерці не відають святого.

Цей храм — фортеця. Там володар — настрій,
З жалів і сліз складається залога,
Запас отрут на випадок облоги
Дає фортеці змогу легко впасти.

Ти мертвий, ти обрав ніщо за прапор,
Сам себе піддаєш ти остракізму,
Напівзасохла темна крови крапля

Лягає у рядки чужих поем,
Так сповнених зневіри й песимізму,
І ти сховався б — відчай не дає.

І ти сховався б — відчай не дає,
І Сонце скибки променів ховає.
Це день, життя та біль сягають краю,
І ти не відаєш якихось ліпших тем

І через смуток спокою не маєш,
Бо темрява твій настрій розіб’є
На скалки — зорі, і чоло своє
Прикрасить ними. Метеорів зграя

Проріже шиби, скло впаде у пил
І візерунчасто-тріщинкувата стеля
Раптово нагадає шурхіт крил.

І ти один у площині розтятій,
Де тіні пальців та бетон панелі.
Свіча згоріла. Ніч сама в кімнаті.

Свіча згоріла. Ніч сама в кімнаті.
Повітря — ніч, мовчанка й мова — ніч.
Вона вистежує мереживо облич
Які заховано кутками снів та свята.

Ховаєшся від неї і не спиш,
І тишу ще можливо упізнати.
Коли проб’є годинник пів на п’яту,
Тобі ударить промінь межи віч.

Скінчиться ніч — чи розпочнеться ранок.
І біль твій — це початок чи кінець?
Твоїх легень блискуча порцеляна

Повітря каву, наче вибух, п’є
Минуле зводить вічність нанівець
Ти вже не знаєш, чи знання — твоє…

Ти вже не знаєш, чи знання — твоє,
Чи знаєш ти. І мови сік гіркий
Псує книжок потерті сторінки,
Рядки листів паплюжить і псує.

Запліснявілі літери руки,
Де помирає все, що словом є,
У линву споминів твій сум зів’є,
Бо він такий — а може, час такий?

І ти ховаєш мрії до валіз
Складаєш їх на тісну антресолю
Аж раптом східці падають униз

На губи, де жага і присмак крови
Які шепочуть зболену паролю
«Нема надії та катма любови.»

Нема надії та катма любови,
А очі ранку чарівні, мов сад.
Тобі вже не вернутися назад,
Бо спалено мости, бо мертвий човен

Лежить на дні під сивиною вад.
Вже виграно всі битви іграшкові,
Твоїх облуд солдати паперові
Розпочинають у вогні парад,

І ти радієш, бо горять вони,
Бо сумнів перетворено на світло
Бо вічність не сховати у вогні.

Волосся всотує і дим, і запах м’яти
Сухої, що висить по стінах житла,
А все чуже, і слушно лиш вмирати.

А все чуже, і слушно лиш вмирати,
Лягати битим склом на підвіконня,
Ховатись до безсилля чи безсоння,
І падати у божевільний натовп

Прозорих площ, дахів, мурів, балконів,
Малюнків, перехресть, чавунних ґраток,
Свічад. І ти замертвий для прокляття,
А розум замалий для беззаконня.

Без роздумів, без слів, без згадок зайвих
Скінчився лік, на зблідлі долі стін
Лягли судоми пристрасти та драйву.

Ти не бажаєш чути ані слова,
Але доводиш ти, що ти не винен,
Своє ім’я повторюючи знову.

Своє ім’я повторюючи знову,
Спіймаєш звуків загасання кволе,
Затихнеш, і замкнеш собою коло,
Напишеш, що було спочатку слово,

Збагнеш сваволю вільної неволі,
І вдачу нерозумну й випадкову,
Свою свідомість, звичну й загадкову,
Всю ґротесковість обраної ролі…

І ти смієшся, ти смієшся з себе,
Регочеш з болю, насолод, кохання,
Ненависти, землі, води та неба,

З тих, хто програв, і тих, хто переміг.
Твій сміх прощання і твій сміх вітання,
Смієшся, наче плач сховав у сміх…