Сонети приблуді
0
Хай той не-я, що мешкає в мені
збира манатки й викликає тачку
і якось сам розв’язує задачку,
де далі занапащувати дні
блуканнями довкола сенсу рачки,
незмогами сказати «так» чи «ні»,
і патосом по вуха у лайні,
і нападами поспіху і срачки.
Та я — не він, і годі вже про це.
Його борги дірявлять мій рахунок,
як дзеркало викривлює лице.
Я автор. Він — зіпсований малюнок,
ескізик на картоні олівцем…
Чому ж цей ланос і в руках пакунок?
1
Приблудо вулиць спорожнілих,
ти свідок небуденних див —
вогонь тобою ніч створив,
туману й рос зористий килим.
У гострих звивах прапорів
ти відчуваєш ніжність тіла
і на своє обличчя біле
їм граєш місячний мотив.
Своїм вогнем ти не згориш,
але розчинишся у місті
і станеш тишею між тиш,
аби хутчіше догоріти,
розсиплеш околу намисто
і станеш вічністю і миттю.
2
А потім — що в тобі було твоїм? —
знаходиш забагато рівнобіжних.
Своє в собі ти вже віджив. Чи вижив.
Чи мав не жити. Чи не жив. Менш з тим,
Ти тут і зараз. І повітря ніжне
розносить голосів і фабрик дим,
і справді — що в тобі було твоїм?
Не запозиченим, змавпованим чи книжним?
Утім, навіщо цей минулий час?
Ти є, ти дихаєш, і ґанджі є ще трохи,
то підбивай, нехай вона підійме нас,
Кінчай в собі культивувати лоха:
життя — твоє, для кого ж окрім нас
на сцені розпинається епоха?
3
Благослови злостиві манівці,
що бій звели з тобою на неславу
твоїх слабин, твоєї типу-справи,
чужої фішки у твоїй руці.
Вони пороги на твоїй ріці,
ти їх минеш. Як захлинешся навіть.
Це заспокоює. І ще вельмицікаво:
чи не таке ти обирав за ціль?
Ото і вцілив. І зависнув там
в борюканні, розгубленості, піні
в куточках губ. Чи ти не знаєш сам:
без смерти несенітне воскресіння,
але спочатку смерть. Спочатку злам.
До істини простих немає ліній.
4
Як для падіння треба висоти,
так ти мовчиш. Про що ж-бо говорити?
Все сказано. Німіти треба вміти,
а не творити міти з суєти.
Ти знаєш це, але несилий ти
спинити гін, не гинути в зеніті,
ще й за ніщо, чи жити наче кпити,
чи милосердям зірвані мости
в тобі болять незримим передранням.
Та менше з тим — до ран ще не дійшло.
Ти кокетуєш. І твоє мовчання —
невинна гра чи ненавмисне зло —
лиш прикрашає марноту блукання
тим, що шляхів ніколи не було.
5
Як смерть — одна із процедур життя,
так вороття — лише гримаса втечі,
і ти тому відтворюєш цей вечір,
що, власне, прагнеш тільки забуття.
І як частинки — мантри порожнечі,
буття то дивна форма небуття,
абсурдніша за поділ «ти» і «я»,
прекрасна, через що і небезпечна.
І складеністю складнощів твоїх,
минущістю, незначністю емоцій
мережано тканину лих та втіх,
що, зрештою, лиш тіней рух у оці
поки триває гра у колобіг
життя, де так бракує мап та лоцій.
6
привласнюючи поглядом цей світ,
не поспішаючи на той, ледь чутний
плач електрички, втоптаний в майбутнє,
так відчуваєш пальцями цю мить,
мов до платформи біг по кризі грудня —
найтяжча криза за ті кілька літ,
що під душею ковзькіші за лід
і зустрічі, і більшання відсутніх;
а пальці ніг таки натерло в кров,
як вуха натира радійний шляґер,
ні зручности, ні виду — й вся любов,
і так це вправно відтяга увагу,
що усвідомлюєш: твій потяг вже пішов,
в чеканні іншого вбачаючи розвагу
7
Крізь електрички непривабливе тепло
та сморід, різьблений пророцтвами по лавах
пройти, як промінь ранішній у наву
романського собору… Тьмяне скло
вікна абсиди, золотаве і криваве —
чим не дверима тамбуру було?
А час, єлеєм литий на чоло,
що зводив нанівець майно і славу
чим не «прослідує з зупинками всіма»
і тричі неквапливий графік втечі?
Аркадою мережана пітьма,
ритмічний стукіт серця в порожнечі
чим не міраж, який не упіймав,
квиток впустивши рафінадиною в вечір?
8
блудив блукав чи до мети
повз терна пер аби повз зорі
поплентатись ні не у вчора
не в тимчасові всі хати
де ночував на мандри хворий
де зжолудянчені брати
про сенс і як його знайти
велися щиро й непрозоро
бо прозирав не ранок там
де у димах і кухня й ванна
а піна здобуття густа
коли чи пізно а чи рано
таки рушаєш мов з життя
і вуглецевий слід твій тане