urbi@orbi

Ліхтарі краплинками Сонця
мережать дими і листя,
і я відчуваю світло,
і ти спочуваєш місту.

Передчуєш порухи часу —
шарудіння зорь у волоссі
як я відчуваю вітер,
що носить космосом осінь.

Необачний не має хисту.
порохняви хистка хустина
розсипає електрики бісер
залізобетоном полину.

Лине спогад линвою ночі,
він прозоро дзвенить ув оці
павутинням знання і міста.
Ти, і я, і мелодії тиші,
все закляклі краплинки Сонця.

Ти небо, а міста
дзеркальні, наче пальці,
які сплелися в ніч,
які торкали день;
а я — лише твій страх,
твій випадковий настрій
і суєта облич
байдужа як мішень.

Ти небо — попіл слів.
Цеглинками мовчання,
цілунками іржі
ти ллєшся з підвіконь.
Мережкою вогнів
крізь нас тече світання
то ніжністю ножів,
то лезами долонь.

Це марево. Падіння кораблів
у шурхоті вітрил, та скрегіт станцій
і одночасність з’яви. Точність слів,
чи рух електровозу зважить шанси?

Ти бачив їхній рух? Страшний колаж
між кранів мостових, платформ і рейок…
Ти бачив це? Цей привид? Цей міраж?
Чув, як на лезах ферм ламались реї?

І ми пішли, і море чули з хмар,
і, наче щоб розвіяти наш подив,
розколотий стерном електрокар
лежав на боці, скинутий по сходах.

Це марево. Скажи мені хоч ти.
Я бачу їхні чудернацькі форми
однакові, як міражі сльоти
у сутінках Північної платформи.

Він був як був. Він грав на саксофон.
Бетон і пружно, і потужно відгукався.
Вода мовчала. І залізний сон
ставав іржею. Починався настрій.

Ми посувалися крізь скло свічок в руках,
крізь страху грім та здивування луни,
а звук то лісом, то полином пах,
і порох на зубах рипів, як сумнів.

Та в арматурі вже нове гуло
нам сповіщаючи наближення відлиги,
світання й подих розбивали скло,
а хвилі і туман ламали кригу.

Крізь нього ми пройшли. Він раптом зник.
Нас теж не стало. Лиш конструкцій гомін.
Окремо кожен нестиме свій крик,
свій парафраз до казки саксофона.

Дерева і асфальт, росу й бетон,
метеликів і сон осінніх стін —
макаронічних видив полігон,
біг вічнозмін, всеплинности полон,
трансперсональних брил раптовий стин,

Гостинний холод сходів і вітрин,
хемічний лік до синкретичних ран,
псалом бордюрів, автостанцій кпин,
і зойки гальм, і прагматизм руїн
у передбаченні небачених оман,

Романтизований рекламою туман,
сутану сутр, стрункі каре знамен,
цементний обрій, шлаковий майдан,
номада лен і арматури лан —
не укладеш в скупий капшук імен.

віднині
пісок окіл мій
я просотаний піском
і пісок я долатиму віднині

часом мені здається
пісок це я
тоді бути боляче

а часом
небо тліє наді мною
і зорі зникають

час вкриває іржею
метал мого серця
а ночами спочинку
місяць живе на брудному склі
моєї кабіни

так само
як удень
кожним траком я відчуваю
голочки сонячних променів
на кожному кристалику кварцу
цих пісків

тоді я почуваюся небом
і забуваю
що я екскаватор

я залізобетонна вежа
у червоних намистах

я віддзеркалюю
хмарення неба

здається
я злітаю стрімко
перевтілена
до стріли подібна

то тільки сходить Сонце
то тільки Місяць на заході

я ж непорушна
і крани на обрії
вітають мене вітерцем
і металеві опори ЛЕП
заздрять мені
і зачаровані бетонозмішувачі
сумують за мною

я бачу іграшкові
маківки церков
з того боку ріки

я відчуваю
воду
течію
і змінений час
у нашарованнях мулу
і минуле
під ними

на металевих павутинках
співає тіло мосту
свою грюкотливу пісню

і сльозинками
зблискують згасаючи
ліхтарі на схилах

дими загортають у теплу ковдру
прокидання промзони
повіває
містерією кольорів

я торкаю
небо

небо
торкає волосся моє
граючи на мене
світання
загасанням червоних намист

вулиці затихають
сповнені
принесеними ґумою колес голосами

на невиразній
поверхні асфальту
лишаються
слова
що мали прозвучати
але лишилися тільки можливістю
якій не здійснитися

вони лежать
тоненьким шаром
крізь них прозирають
недопалки
бруд

це вечірнє відчуття
втомленому нагадує втому
тому, хто чекає
—
те, на що він чекає
а є
чимось іншим
легшим
невловимішим
подібним до слів на асфальті
однак обнадійливо
приписаним майбутньому

ті ж
хто повторюючи отченашем
колись непрожитий день
засинають зі страхом
що ранок
не дасть їм сил
повторювати знов

несвідомо сприймають гомін
нечутний іншим

але
як неможливо розчути
щось прекрасне в тісняві коло вокзальних кас
наприкінці сезону відпусток

так і вони
не розбираючи слів
чують свої жалі
турботи

час від часу
до когось із них
так вечорами промовляє
совість

Тікають вікна, стоплені на сад,
позбавлені і спогадів і вад,
як повні ліхтарів бездонні чаші,
як каяття не повертає лад,
і друзі не вертаються назад,
півразу заблукавши.

Вже автострада радше водогін,
асфальтом розтеклось вино провин,
як на перетинки у вухах тисне тиша,
як сповідь перетворено на кпин,
і як не можеш не боятись змін —
півразу согрішивши.

В неоні літер і полині літ
лиць півчужих затертий лінорит
перерива будівлі наче фрази,
як серце гонить замість крови міт,
і як нестерпно так втрачати світ —
щоразу по півразу.

Буття лютневою відлигою
злютовує хвилини в тексти,
хоч друзі рибками під кригою
лиш імітують стукіт серця,

що мало статись ритм-машиною,
і рівно стукати, і радісно,
але лягли скляними тінями
тролеї втоми й безпорадности.

І наливаючи неміряно,
і підбиваючи по-доброму,
чи не тому втрачали міру ми,
що нам хотілося до обрію?

А обрій той дахи оплакують
і крани заломили рученьки,
вони пояснюють нам знаками,
що жити так — то сраку мучити.

І жваво в транспорті штовхаючись,
затерті чобітьми та лицями,
ми щиро прагнемо покаятись,
ми справді хочемо змінитися…

Буття лютневою відлигою
доводить нам, що все те всує,
а покаянь зрадливі вигини
лиш стукіт серця імітують.

Не відбиті дзеркалами дивними,
де поснула минулого кров,
ми поволі стаємо піною,
божевільні, як потяг метро.

Нас стискає, нагору вихлюпує
і розкидує, кого куди,
ми поволі стаємо звуками,
божевільними, як мости.

Все підспівує нашим вібраціям,
щось мугикає навіть сльота.
Ми поволі стаємо ratio,
божевільніші за міста.

Ми міркуємо і рахуємо,
ми втрачаємо рештки сил.
Наша втома вчиняє нас сумнівом,
божевільним, як небосхил.

Ми за Сонцем під землю уходимо
манівцем електричних вогнів,
наша втома несе нас сходами,
позбавляючи волі богів,

І, побиті життєвими кризами,
закрутивши мушлею простір,
ми вмикаємо телевізори
і стаємо нормальні зовсім.

Ти стукіт коліс. В тамбурі всі п’яні,
всі палять. Ніч ковта розмови й дим,
як потяг кілометри. Їх ще стане,
аби тонути в грюкоті твоїм.

Ти шепотіння залізничних станцій,
посріблена неоном і дощем,
а швидкість, наче непробивний панцер,
не дозволя торкати тебе ще.

Залізниця як осінь. І у тамбурі, боса,
натякає, що холод — то омана для зору,
варто тільки забутись. Залізниця як осінь,
Що збирає тепло і у хмарах уносить,
І виплакує снігом кислотним над морем.

Танцювати так просто. Ритми зчіплень чи космос —
не питати. Літати. Чекати. І вміти
не торкати метал. Танцювати так просто,
що несила спинитися. Як твоя постать,
над підлогою лине юпітерів світло.

Як волога перонів після зливи холоне,
Так стискаєш ти губи, навшпиньки, на пальцях,
ти проходиш, ти дощ, як волога перонів,
ти сліпа в почуттях. У розкритих долонях
ти тримаєш розколоті келихи станцій.

Щось змінилося в стані. І тонка і незнана
нитка ночі на светрі, реборди голосять,
похилився вагон. Щось змінилося в стані,
над річками пружливо злітають мостами
звиви рухів і пасма відлунь та волосся.

Мов нічого не важать, ферм ажурні плюмажі
розчісались на вітрі. Як ріка над тобою
линуть рухи й міста. Мов нічого не важать,
легші навіть за дим твого тіла колажі
на тлі сходинок, зтертих нагладко юрбою.

Зачакловано простір. Кожен стик наче постріл.
Кожен вдих, кожен обрис — ще далі від себе,
Ти краплинка на склі. Зачакловано простір
і, порізана в кров його плетивом гострим,
ти стискаєш розколотим келихом небо.

Від цигарок тут навіть звуки сиві.
Чай захолов. І сплять провідники.
Ти їхні сни змиваєш наче злива,
як крейду з дошки порухом руки.

І порохом між шибок їхні душі,
і різьблено на рейках їх діла,
ти бачиш це і посміх губи сушить,
і в кожнім слові певний присмак скла.

Ти код гудків. Запрошення за обрій.
Ти маєш право хизуватись тим,
наскільки пряно і наскільки добре
цей тамбур просякає інший дим.

Ти стукіт колес. В тамбурі нікого.
Чай захолов. На ранок буде сніг
лірично танути, неначе цю дорогу
розпечено слідами твоїх ніг.

Світанок на паркані шпал
тобі накреслив схему втечі,
а ти ще спиш. Ти ще не бачиш,
як відступає ночі шал,
як з надр буття спливають речі.

А він дарує світ тобі,
оновлено-волого-чистий,
хіба колись знайдеться кращий?
Але тепер існує ціль —
де транспарант про вихід в місто,
і ти ідеш, і як інакше?

Слова на губах сигаретами,
відлуння калюжами й мжичкою,
думки навіженими Гретами,
серця стукотять електричками,

Волого на серці й під брамами,
туман у очах і під скронями,
дерева на пагорбах храмами,
заводи у пам’яті дзвонами.

Бажання дивитись і слухати,
у хмарах зорями плакати,
і спілкуватися з духами,
і розмовляти знаками.

Руки кранів
намацали місяць,
стисли хмарами
променів голки,
вколоті
у павутиння міста,
білого скла
чорного блиску,
вулиць
застиглого шовку.

Кроків луну
хапають будинки,
стіни до стін
жбурляють як м’ячик.
Сонні фігури
під знаком зупинки
чекають трамваю,
даремно годинник
шепоче про ніч,
про світ її значень.

Ти,
твоя тінь,
скельце безсоння —
часом прозора,
часом помітна,
світлом напоєна,
в темряві тонеш,
рвеш ліхтарів
перестиглі грона,
плюєш кісточками
в темні вікна.

Кроки затихли,
хмари зібравши,
крани поснули —
ранок вже поруч.
Плачеш,
бо хочеш інакше.
Смієшся:
інакше не можеш.

Відбили верби колобіг емоцій,
небесна сіль ступала, як весна,
і місяць віддзеркалювався в оці,
портальних кранів гомінкі пророцтва
тонули у туману срібних снах.

Так вабить не пісень волога чиста,
і не далеких потягів хвала —
дерев і хмар незрозумілі вісті,
хмарилося кущами передмістя,
де верби розуміють мову скла.

А потім — ворожба перед світанням,
розмитий сміх у димі сигарет,
повільне чорних стрілок обертання,
десь за туманом вогників блукання,
зростання трав, тепла земного мед.

Нічні мандрівники і самовидці
повільного здіймання грудей міст —
ніч ліхтарями вмиє ваші лиця,
і навіть як майданам натовп сниться,
у кронах рветься пусток падолист.

Як завмира конвеєр технологій
і авт асфальтом притихає біг
чуттям усепроникности вологи
споруд, дерев та власних рухів спогад
станційним порохом злітає з ніг.

Із несмаку реклам непогамовних,
із брамок квапом плетучи вінки
це вам гортати міста молитовник,
як передсвіття вулицями повнять
старих районів жовті сторінки,

як стіни спочувають вам луною,
як вікна темні п’ють росу вогнів,
світання зваблює вас постаттю скляною,
хоч легко як торкнутися рукою
всіх літер отченашу ліхтарів.

Під ранок росинки стоокі
зволожать щоку огорожі
у склистім відлунні кроків
тролейбусної сторожі,

Бо відстають годинники,
стрімкіше падають вежі,
частішають дивні виники
у силовій мережі,

Посилюється анархія,
м’якіше лягають сервери,
стріляються олігархи,
жінки виявляються стервами.

Стають фахівцями аматори,
зношуються протектори,
реформатують новатори
світ податкових інспекторів,

Дорожчають цукор і дружба,
дешевшають пам’ять і жарти…
Сторожа несе свою службу,
сторожа не кидає варти,

Тролейбуси їдуть у місто,
попри усі наші вади,
і сяють на ріжках врочисто
веселки святого ДАДА.

Ти річка, в яку можна входити двічи чи тричі,
ти файл на якомусь загубленім в неті хості,
як можна складати з крижинок омріяну вічність,
так можна із теґів складні візерунки плести,

Шляхи, що ніколи не виведуть ближче до Риму,
гріхи, що ніяк не впливають на кількість покут,
кімнати, на клапті шматовані смужками диму,
спільноти, своєю свободою загнані в кут.

Тобі обирати, які набуватимеш форми,
як саме і в душі чиї виливатимеш зміст,
так само безглуздий, як сніг чи ринкові реформи,
так само яскравий, як обриси вранішніх міст.

І ти можеш стопити світ як машину на трасі,
або зупинятись у спробі пришвидшити крок,
або відчувати, що ти, імовірно, лиш парсер,
яким своє твориво юза непізнаний Бог.

В свідомості затиснувши, як прапор,
відбиті в небесах ажурні ферми,
вдихаєш вже місцевість, а не мапу,
бо інтродукцій вичерпано термін,

бо ці конструкцій лінії кутасті
тобою стали, сам твій дух змінивши,
і ти летітимеш без змоги впасти,
недорозчувши гострі семпли тиші,

бо ти дрібна, але потрібна ланка
між крилами птахів й мечами колій,
і стріли кранів в сагайдаках ранків
не смерть тобі несуть, а звуть на волю,

і видих, остаточніший за вирок,
вкарбовує, надійніше від клятви,
у це буття — крихке, як символ віри —
сталевість обіцянки бодгісаттви.