Урбовінок

Мій світ — кістяк новобудови,
Де руки кранів ловлять вітер,
Де на шорстких бетонних плитах
Тайнопис рун моєї крови.

Прожекторів імлисте світло —
Мої надія, сум та сповідь.
Мій світ — то веж залізних овид,
Дерева, памороззю вкриті.

Закляк покинутий, забутий,
Сліпий, іржавий екскаватор
Там, де зруйновані споруди

Збирають неба срібний порох.
Я ліхтарів нічні стигмати
Та у воді відбиті зорі.

Мій світ — кістяк новобудови,
Іржа на пасмах арматури,
Він — гра дощу й архітектури,
Конструкцій та вітрів розмова.

Пунктирні лінії бордюрів —
Трави поміж асфальту схови —
Хмар у калюжах світлу повінь
Сховали за прозорим муром

Блукання мого снами міста,
Минання діб, антен вертання
На шиферу торішнє листя.

Коли весна змурує літо,
І сум, і сумніви розтануть,
Де руки кранів ловлять вітер.

Де руки кранів ловлять вітер
У павутиння линв сльотавих,
У балок плетиво іржавих,
Віконниць чорні лінорити,

Там є терени для цікавих,
Є обшири для передсвіття,
Коли роса на цеглі квітне
Як запах мандрів, снів та кави.

Я слухаю розмови кранів,
То загучні, то ледве чутні,
Над неокресленим майданом,

Де можна спокій зрозуміти
І заховати можна смуток
Де на шорстких бетонних плитах.

Де на шорстких бетонних плитах
Співає скло про схлипи тиші,
Блукає місяць по горищах,
Торкає шибки непомітно.

Сон міста зараз найміцніший,
З краплинок на деревах зшитий,
З розквітлих на газонах квітів,
Що кольорами хмари тішать.

Мовчать компресорні мотори,
Ручні вібратори поснули,
Прожектори поглинув морок.

Імлмють зони промислові,
Де в бруді непомітних вулиць —
Тайнопис рун моєї крови.

Тайнопис рун моєї крови,
Вітраж вітрів на сходах ранку,
Машин розчавлені бляшанки —
Покинуті і загадкові.

Наступна мить — наступна ланка,
Все скула втоми й часу змова,
Та я вертатимуся знову
У божевільний вир світанку.

Між будівництва і руїни —
Гадюччя кабелів і рурок,
В калюжах скло і біла піна…

Усе, що можу я робити, —
Сприймати як дерев підмурок
Прожекторів імлисте світло.

Прожекторів імлисте світло
Збира докупи всі примари
Портальних кранів, скла та пари,
Аби на скалки все розбити.

Автомашин гарячі фари
Струсили морок із ґраніту,
Передранкові ворожбити
Передчувають сонця чари,

Кружляють тіні срібним парком
Поміж дерев велично млявих,
Час допиває неба чарку,

Де зорі променять бузкові.
Росинками лягли у трави
Мої надія, сум та сповідь.

Мої надія, сум та сповідь,
Мої урбаністичні мрії,
Старих фасадів мелодійність,
Чавунних візерунків мова,

Вам втілення знайти я вмію
У побудовах просторових,
Чий владний рух кілометровий
Ще до схід сонця маячіє.

Залізні килими підстанцій,
Пісні коронного розряду,
Вогнів святого Ельма танці,

Що заливають шляхопровід,
Де я стою під хмар свічадом.
Мій світ — то веж залізних овид.

Мій світ — то веж залізних овид
Та серпантини віадуків,
Бетонозмішувачів гуркіт,
Ажурних ферм стрімкі підкови,

Слизькі чавунні кола люків,
Пустирищ запах полиновий,
Усе звичайне й випадкове,
Непевних кроків чорні звуки.

Це шум бульдозерів на схилі,
Блакитні спалахи трамваїв,
Накрита снігом цегла біла

У непрозорому повітрі,
Дими й тумани де ковтають
Дерева, памороззю вкриті.

Дерева, памороззю вкриті,—
Міста у візерунках тиші,
І смак її щораз гостріший,
Як зорі в чорному зеніті,

Її ранкове світло знищить
Там, на бетонних монолітах
Темнавих стін, імлою зшитих,
Від засинання холодніших.

А нині луни незбагненні
У небі та деревах тонуть,
І, збляклі тріпотять знамена,

Позбавлені своєї суті,
Неначе дня останній спомин
Закляк покинутий, забутий.

Закляк покинутий, забутий
Будинок, чорний і безокий,
Ковтає шурхіт водостоків,
Рух вод, брудних та каламутних,

Наскрізь прозорий та глибокий,
Парканів колами окутий,
Він поглинає неба смуток,
Він позичає в неба спокій.

Забувши місто миготливе,
Калюж намиста акварельні,
Неонових проспектів зливу,

Поруч із ним чекає свята
Зір споглядальник і пустельник —
Сліпий, іржавий екскаватор.

Сліпий, іржавий екскаватор
У мареві димів та пари,
На естакаді — авт примари
Та тіней чудернацькі ґрати.

Я тут блукаю — і не марно:
Я маю що спостерігати.
Ось диму аркуші зім’яті
Півнеба знищили безкарно,

Ось загадкові ваговози
Проштрикують у леті простір,
А он розгублений бульдозер

Став серед пороху та бруду —
Збирає звуки дивні й гострі
Там, де зруйновані споруди.

Там, де зруйновані споруди —
Місця для музики й малюнків,
Камінчик кожен пада лунко
На сходи темні і безлюдні.

Тополі поставали струнко,
Як янголи Страшного Суду,
І металічний смак облуди
Як термос, визирає з сумки.

Я п’ю свій чай на сірих сходах
Серед речей, забутих кимось,
Палю цигарку. Кожен подих

Ще далі відсуває вчора.
Дахи, від мрій вологі й сині,
Збирають неба срібний порох.

Збирають неба срібний порох
Дніпрові блискітки химерні,
Стрімкі нитки фунікулера
Намистом шпал долають гору.

Краплин мереживо химерне
На склі вирує, наче море,
Спотворює площини творив,
Авт на мостах блискучий терен.

Мій зір мандрує темним містом.
Будинки, як живі істоти,
Сховалися в зів’ялім листі,

Їх так цікаво впізнавати.
Я божевілля. Я наркотик.
Я ліхтарів нічні стигмати.

Я ліхтарів нічні стиґмати,
Електроспогрівальні зблиски,
Ранкового трамваю пісня,
Що заважає рейкам спати.

Я відчуваю силу тиску
Сталевих колес. У кімнаті
Він посуд змушує дрижати,
Гойдає марення колиску.

Я позіхання залізничне,
Тепло аеродромних гуків,
Які до подорожей кличуть,

На простір неба тяжко хворі.
До хмар піднесені я руки
Та у воді відбиті зорі.

Та у воді відбиті зорі —
То тільки добуток безодень,
А вулиць вітражі холодні —
То тільки досконалість форми.

На лезі, званому «сьогодні»,
На веж урбаністичних хорах,
Я бачу міст розкриті пори,
Лет естакад безперешкодний.

Я хочу ваші співи чути,
Поснулі серед неба крани,
Споруд громаддя прямокутне

Я хочу осягнути знову.
Я від трави та цегли п’яний.
Мій світ — кістяк новобудови.