Скажу трохи за Кена Фоллетта.

Не знаю, чого смикнуло написати саме зараз.

Читала пару дуже піднесених рецензій, мовляв, шедьовр усіх часів, грандіозний історичний пласт, опус маґнум — і все в тому дусі. З іншого боку, чула й читала вкрай різкі та зневажливі відгуки щодо купи анахронізмів, інтелектуальної і емоційної невідповідності персонажів епосі, хуліганського ставлення до історичних реалій. Оскільки я стара поціновувачка цікавої історичної прози, то повз таку контроверсійність пройти ніяк не могла)))

Кажу одразу: оцієї мінірецензії ніхто мені не замовляв)

Отже, «Стовпи землі» і не лише. Чого РМ висмикнули другий роман із серії — це окреме запитання, й не до мене. Чи правда те, що Фоллетт хуліган і нехлюй у ставленні до окремих історичних фактів? Так. Але люблю я його не за це.

Бувши родом із пізнього, але ще дуже навіть живенького совка, я добре пам’ятаю установочки щодо історичного роману й викладу історії загалом із тих часів.

Бідні завжди хороші.
Історичний процес відбувається від війни до війни. Тобто, війни — фігура; те, що між ними — строкатеньке неістотне тло.

Отак і жили. І якщо ви скажете, що в масовій свідомості сприйняття історії відтоді сильно помінялося, то, на мою думку, ніт.

Хай би як цинічно це звучало, але в цьому, конкретному дописі я лишаю поза дужками цю, конкретну війну. Ми не можемо осмислити з погляду історії явище, яке ще відбувається. Та й зараз — про інше. Про те, що багато голів, зокрема зелених (у сенсі — незрілих) досі повниться лицарською, козацькою, мушкетерською, партизанською, повстанською і т. ін. героїкою, патетикою і романтикою. Це зворушливо. А ще це вкрай небезпечно. Ми, з покоління в покоління, передаємо хибне, та що там, відверто шкідливе уявлення про історію цивілізації, як про шлях від війни до війни. Якби це було так, то ніякої цивілізації взагалі не сталося б. Ми, як вид, загасили б одне одного первісними ломаками, та й по всьому. Цивілізація — це процес творення.

Чим корисний у цьому разі для читацької спільноти Фоллетт? Та дуже просто: його книжки — про творців і розбудовувачів у найприземленішому сенсі. Це туго і, подекуди, трагічно переплетені історії будівельників, ремісників, торгівців, лікарів, учителів, книжників. Це надзвичайно важкі шляхи тих, для кого жити означає — створювати, покращувати, облаштовувати, впорядковувати, оздоровлювати. І найлютішими вояками, найстрашнішими супротивниками стають люди, у яких намагаються відібрати можливість вільно будувати, торгувати, вчити і вчитися. У Фоллетта немає жодного симпатичного лицаря. Бо ті, для кого війна була станом змушеним, перемігши, чи, принаймні виживши, повертаються до осмисленіших занять, а ті, хто спраглий, чи вихований обирати війну, як фах, симпатичними бути не можуть.

І не треба кидатися в мене камінням і тухлими яйцями, бо, чогось я певна, що Мадяр не хоче ганяти йобликів дронами до старості. Бо в підсумку перемагає не той, кому подобається воювати, а якраз навпаки.

То я — про шо? Про книжки Фоллета. Вони цінні саме оцим неймовірно пригодницьким, драматичним, напруженим, але саме цивілізаційним, мирним вектором. А ляпи й пересмики? Бгг! Хто без гріха?

А ще він класний сюжетник, вигадливий і логічний у найкарколомніших поворотах. Наприкінці складного багатофігурного полотна не лишається жодного непідтягнутого хвоста)

А от персонажі в нього дещо самоподібні. Ні, класні, живі, доволі глибокі, але він їх часто-густо тягає з роману в роман, як архетипи. На мою думку — це недолік. Але, на тлі плюсів, доволі неістотний.

Раджу.

Не редагувала. За текст відповідальності не несу)