«Дім в якому» і особливості заселення туди

Я ніколи не перечитую книжок. Для мене процес читання художнього тексту — це проживання, повне занурення в чужий світ, події і обставини чужих життів. Ну не намагаєтеся ж ви прилаштувати собі «день бабака» навмисне. Недоцільно, навіть страшно переживати якісь події двічі й більше, не маючи змоги їх змінити. Отак і з книжками. Я думала, що з усіма. Виявилося, що ні.

Відтоді як я прочитала «Дом в котором» Маріам Петросян, з регулярністю раз на кілька років мене відвідує думка: «час вертатися». І я повертаюся в Дім.

Маючи непереборне бажання поговорити, чи принаймні розповісти про Дім, маю й велику проблему, яка переслідує кожного, причарованого Домом. Дім ні в якому разі, ні за яких обставин, навіть на дибі не можна переказувати. Як кожен дурень, пробачте, практик, я вчуся на власному негативному досвіді.

Подружка прорекламувала мені Петросян у формі короткого усного синопсису. Я сказала, що ніколи, ніколи, не буду такого читати. За рік я трохи заспокоїлася й зазирнула в перший розділ.

Протягом наступного тижня родина спостерігала моє фізичне тіло у механічному виконанні побутових дій з навушниками у вухах, за майже цілковитої відсутності інтелекту і емоцій. Усе те переселилося в Дім.

Дім не історія і не багато історій. Ця книжка взагалі не текст. Це простір зі своїми законами, жорсткими, дивними, моторошними. Світ підлітків, обмежений старими розмальованими стінами. Уява й харизма, що творять… Монстрів? Богів? Людей.

Граблі, я вже відчуваю їх нестримний лет до мого лоба, тому дуже швидко зупиняюся у спробі переповісти бодай один абзац.

Так от і починається роздвоєння особистості. Одна частина мене хоче посмикати й поштурхати кожного, вже упійманого Домом: а як Табакі?… А чому Сфінкс?… А може Вовк?… Інша ж частина мене хоче підбити й заохотити ще неляканого, не причарованого Домом свіжого читача.

Зрештою дослухаюся до другої. Так, я Саара, що співає своїх пісень на болоті, я хочу підманути, аби підійшли ближче.

Але існує те, про що можна говорити, не торкаючись сюжету. По-перше, Дім причаровує зовсім не кожного. Існує чимала кількість письмових доказів того, як він, що називається, «не зайшов». Люди якомога швидше закривали книжку, чи файл, і потім нажахано і осудливо дивилися на домівських фанів здалеку.

Бачила я й таких, хто роздратовано казав: «Я не можу її читати! У неї стільки ляпів і неточностей!» Вони шукали логіки там, де її нема зумисне. Вони хотіли правдоподібності там, де правда геть не схожа сама на себе. Чужого, недотичного, непричетного Дім здатен налякати з першого кроку, і з будь-якого наступного кроку в його коридори.

О, і нарешті я зрозуміла, чому перечитую Маріам Петросян, ніколи раніше так не робивши з іншими книжками. Дім не має певного часу, він циклічний і щоразу новий. За музикою, що її слухають персонажі, за згадуваною побутовою технікою ми можемо визначити, що це десь на початку вісімдесятих. Країну, будь-які політичні та економічні реалії визначити неможливо. Звідси й більшість розмов про нелогічність і анахронічність.

А ще, я тричі увійшла в три різних Доми. Книжка настільки велика і густонаселена, що під час кожного нового прочитання я звертала увагу на інших персонажів, важливими для мене ставали інші події, навіть основні сюжетні лінії, ніби вже знайомі, починали сприйматися зовсім інакше. Дім провокує саме таке сприйняття, виводячи своїх мешканців на «нове коло», де все повториться і ні в якому разі не повториться, де всі ті самі і зовсім не такі.

Чому взагалі, після багатьох обговорень у дружньому й родинному колі, я все-таки вирішила викласти свої враження від роману Маріам Петросян письмово?

Зізнаюся чесно: мене дещо налякав уже доволі давній фейсбучний допис Маріанни Кияновської. Цей переляк у мені якийсь час доброджував і тепер раптом зірвав кришку.

Мене налякала та однозначність і та драматизація, просто-таки трагічність, з якою Маріанна описує свої відчуття від книжки і від своєї роботи над перекладом Дому.

Як на мене, Дім на те й Дім, єдиний, неповторний, неформатний для всіх жанрів разом й кожного окремо, що він виключає однозначність сприйняття.

Особисто для мене він неймовірно світлий. В ньому живуть найрозумніші, найлюдяніші, найщиріші і найзагадковіші персонажі. Ти істерично перекопуєш власну свідомість, обнишпорюєш найпотаємніші закапелки, найглухіші кути себе, шукаючи — чим заплатити, аби лишитися з ними, серед них.

І ще одна істотна заувага: на моє щире переконання, оскільки простір Дому багатовимірний, позбавлений чітких меж і параметрів, поняття смерті в ньому таке ж неоднозначне, як решта.

Не бійтеся Дому, він вас неодмінно з'їсть.

І ще, мені дуже хочеться, щоб ця книжка, написана вірменкою по-російськи, попри всі наші політичні реалії, увійшла в українську літературу.

«Дом в котором», єдиний, принаймні поки що, для своєї авторки, перекладений італійською, англійською і українською, однаково гаряче облаяний і розхвалений читачами в інтернеті і в особистому спілкуванні, Дім — натхненник цілої субкультури, з малюнками, фанфікшеном, інтернет-спільнотами, Дім для кожного свій. Однозначне й безумовне лише саме існування Дому: він є, уві сні я багато разів відчувала долонями його стару, потріскану цеглу.