Про масову літературу і те, чому її нема й не треба

Будь-яку балачку завжди важко починати, особливо таку неконкретну, тому почнімо від ліхтаря.

Я маю подружку дитинства. Тепер, звісно, вже й не подружку, бо спільний затінок під акацією, де стояли поруч два візочки, зовсім не означає спільних тем, планів і зацікавлень у майбутньому, але певний сантимент змушує підтримувати приязні телефонні стосунки з нечастими зустрічами на каві.

З кучерявої розбишаки, що відбирала в мене булочку, (завжди ту булочку пам'ятатиму, свіженьку, ще теплу, за три копійки в хлібному на Васильківській), виросла упевнена статечна пані, затято релігійна (московський патріархат), твердо російськомовна (співоче акання), переконана, що книжки люди читають знічев'я, коли поламався телевізор і в гості не кличуть.

Основними темами наших закавних бесід зазвичай бували колишні приятельки й приятелі, спогади про старий двір і її сумні зітхальні звіти про те, хто з сусідів по будинку, де ми обидві вже по тридцять років не живемо, помер.

То до чого я оце все. Якось, розповідаючи, скільки цікавого можна побачити по телевізору, якого в нас удома нема, моя дитяча подружка кинула фразу: «Ну, сериалы — это понятно, это фуфло я давно не смотрю…»

Отут мене й накрило. Люди вбухують шалені гроші, задіюють натовпи акторів і ще більший натовп, що їх одягає, фарбує, муштрує. Зрештою, не в останню чергу, має ж хтось наляпать отой «високочолий» сюжет, що постачатиме необхідну кількість мила на одиницю часу? А потім навіть моя дитяча подружка каже, що це «фуфло».

З цього місця ми нарешті викермовуємо на питання «масовості», в літературі зокрема, точніше на питання: чому хтось вирішив, що знається на людях аж так добре, що може узагальнювати й усереднювати їхні розумові й емоційні потреби.

Цікавий нюанс: автори й промоутери «масовості» в літературі й мистецтві ніби виносять себе назовні й трохи вгору, ніби вони, з позиції мудрої й непомильної еліти, творять прийнятне розумове та емоційне харчування для «про́стих людей», ну, до прикладу, як котячі чи собачі консерви. Але ж «про́стих» людей немає, як немає й двох однакових.

Розробники гамірних, грубо склепаних серіалів, розрахованих на російськомовних неінтелектуалів, чогось не врахували у моїй дитячій подружці, може того, що вона якось обурилась: «На шо мне обьяснять Библию? Я сама почитаю и сама пойму.» Отож.

Термін «маси», після якого хочеться спершу помити руки, а потім заїсти підсоленим окрайчиком, щоб не нудило, краще проаналізують сучасні соціологи чи філософи, я за це не візьмуся. Одне можу сказати суто інтуїтивно, що його точно виродили якість великі борці за народні права проти людських свобод: більшовики, чи ще якась падла того ж ґатунку. А от щодо поняття «масова література» — можемо спробувати поміркувати.

Приступімо до нього впритул і задерімо голову, бо здорове. А здорове, бо його, поняття тобто, розгодували ЗМІ й самі представники книжкового бізнесу, розгодували, як того самого жука-гівнянку, пардоньте, скарабея, на якому дотепник з античної комедії примудрився злітати аж на Олімп. Був у Аристофана такий милий сюжет. Нє, ну а шо? Крила має? Ноги має? Байдуже, що шість. З доброї їжі добре росте? Не вточнюймо, з якої саме. Здалеку в небі — чистий тобі Пегас!

То чим годували вище згадуване поняття «масова література»? Та ж постійними до нього апелюваннями: «Тенденції масової літератури», «проблеми масової літератури», «конкурси масової літератури»… А бодай один раз, бодай хтось замислився над тим: що, власне, воно таке?

Любім божу правду: більшість людей читати не любить, книжкового голоду не відчуває ніколи, натомість маючи строкату безліч клопотів та зацікавлень. І це нормально. Скільки б екзальтовані навколокультурні діячі не заламували руки й не робили брівки дашком, жодної трагедії в цьому людство не вбачатиме.

Книжка потрібна, як хліб, коли вона містить практичну інформацію, ту, якої ти потребуєш, аби чогось навчитися, аби реалізуватися, аби мати шматок хліба, шматок упевненості, шматок розкошів, шматок майбутнього для себе й тих, за кого відповідаєш. Коли йдеться про художню книжку, критерій необхідності знімається цілком і сповна. Не може художня книжка бути необхідною. Знову таки, скільки б не було вереску: «А! Їх в дитинстві оминув Шарль Перо! А! Їхня юність просвистіла без Фенімора Купера! А їхня зрілість минає без портрета Шевченка на вінілових шпалерах!»

Так, більшість наших сучасників сприймає «Енеїду» Котляревського, як дотепний задник до прикольного мультика. І слава богу, якщо вони той мультик взагалі подивилися. Так, слово «класика» здебільшого не викликає нічого, окрім позіхання у флегматиків і чхання у алергіків. І лише дуже невеличкий відсоток людей відчуває потребу зазирати в анотації, цікавитися стилем, зрештою, просто переживати отой азарт зустрічі з іще незнаним, відкриваючи першу сторінку, байдуже — електронну, чи паперову.

Повторюю — це нормально. Ми не привчимо більшість людства любити книжки, як не змусимо любити морозиво прихильників корейської моркви і навпаки.

Тепер повернімося до нашого жука-гівнянки, вибачте, скарабея «масової літератури» на якій дехто з авторів, видавців і промоутерів, збирається залетіти на захмарні вершини успіху, і кудись навіть долітає. Ну, не в мінус же собі стільки народу працює?

Ми вже з'ясували, що загалом з людей читає відверта меншість. Значить її, цю меншість, треба малим ножичком для паперів розділити на «масу», що споживає «масову літературу», і щось там іще: еліту, неформалів, субкультури, збоченців та ельфійських принців у вигнанні.

Розділили? А тепер намагаємося визначити, що являє собою усереднений «масовий читач». Він любить починати у потязі, щоб згаяти час. Тоді спробуймо підсунути амбітному юристові жіночий роман, білявій гарнюні з рісепешену багатотрупний детектив, а суворому пенсіонерові еротичний комікс.

Цілком може бути, що у вибірці вам трапляться саме такі індивіди, яких влаштує саме такий розподіл книжок, але тоді вони агресивно заперечуватимуть, якщо ви спробуєте обміняти їх чтивом, бо ніжна ціпа, що кохається у дрібно розчленованих жертвах маніяка, навряд чи литиме сльози над долею Мері-Сью.

Що ж таке маса? Беремо десяток домогосподарок і опитуємо. З'ясується, що цоца Моца любить читати про Анжеліку й загалом про красиву французьку жизнь, цоца Маня — про кумедних тваринок і їхніх ще більш кумедних господарів, а Таська з третього поверху взагалі сидить вдома через хворобливу дитину, а так мріє повернутися до викладання філософії і закочувати Європу вручну разом зі Шпенглером.

Багато говорити — шкода слухати. Я лишень боязко натякаю на те, що термін «масова література» — цілковитий абсурд. Цим фіґовим листочком прикривають, ні, не цілком природні частини тіла, а власну недолугість, пустоголів'я, халтурництво люди, які не вміють зробити добре, але прагнуть відбутися тут і зараз як учасники літературного процесу. Ну, чого ж, он у китайців у їхньому «масвиробі» й рукава різні, й підкладка дірява, й блискавка постійно щось зажовує, як не підкладку, то твої пальці. А нам чого ж не можна? Ми теж хочемо з кривими рукавами й кишенями на дупі асиметрично — це ж «масова література», масам не до тонкощів, вони спожиють.

А от і ні. Знову ж таки, ми забуваємо, що книжка — не штани. Без неї можна вийти на вулицю і не справляти враження божевільного чи пограбованого. Тож кривобокі креативи дупоруких митців, навіть дешеві, навіть видані на туалетному папері, зовсім не обов'язково матимуть шалений попит у невибагливих «мас».

Отож, полиці вгинаються, лісу шкода, а висновків нема.

З іншого боку, печальній ситуації прислужилися й сноби. Ну, як же ж: що не класика — то попса, що не Борхес — то Люко Дашвар. Розбереш вас там, з вашою фанатською маячнею: готика, фентезі, кібер-панк, дизель-панк, графічний роман, манга… Субкультури — попсове сміття, й місцек їхнє — на смітнику, тобто у «масовій літературі».

Ах, як директор Інституту літератури на відкритті Всеукраїнського наукового центру з вивчення фентезі кривив високочолу фізію: «Я вже не знаю, як його правильно фе́нтезі, чи фенте́зі?» Ну, гидує він тим! Терпить, але гидує. І не спадає йому на думку, що від двадцятого століття лишиться Толкін, нє, не сам, лишаться й ще, з різних жанрів і напрямів, але Дж. Р. Р. Толкін — один з перших, з найзнаковіших, бо узагальнена жага влади — це Мелькор, а концентрований фанатизм — це Феанор, бо алегорія — більша правда за правду, як музика більша за ретельно зіграну гаму.

Так. Нагадай одній тварині одну неприємну, але неминучу обставину… Зупиніть мене, бо я зовсім не про те.

Я ж про «масову літературу» і спроби визначити, що ж воно таке.

От скажіть: хто зізнається, що любить жіночі романи? Та навіть цоца Моца не скаже такого, бо дуже вже ганебно звучить. Але я особисто дам в око тому, хто насмілиться сказати щось погане про романи Мері Стюарт. Нє, не про Мерлінів цикл, а про цілу серію її жіночих детективів.

Так, за усіма ознаками це жіночий роман, бо в ньому наявна головна героїня, тип Мері С'ю, наявна яскрава лірична лінія, що логічно перетікає у романтичний хепі-енд, наявні дбайливо виписані інтер'єри та антураж. Але, людоньки! Це прекрасні книжки, з витонченою англійською іронією й самоіронією, з бездоганним стилем і зовсім не бігудьовими думками у меріс'юшних голівках героїнь.

А хто ризикне патякати про детектив, як про низький жанр, потрапивши у різновимірний, різноемоційний, водночас дуже складний і абсолютно зрозумілий світ Даніеля Пеннака? Та бог з ним, з Пеннаком! Він живий і сам від ста собак відгризеться, судячи з його нарисів. Візьмімо Конан-Дойля чи Сіменона. В носі сиро деяким високочолим створити таку стилістичну філігрань.

Про «низький і недостойний жанр» — фентезі я просто заткнусь, бо пропрацювавши двадцять років на радіо, добре знаю, які слова є нецензурними, а інших слів для цькувачів і ганителів мого рідного жанру я не маю.

О, в оцьому моєму типу-літературознавчому тунелі таки є світло, тобто проглядає фінал, але щось тунель усе більше скидається на колектор, бо невідв'язно переслідує мене образ жука-гівнянки. Його можна розгодувати до розмірів коняки, але на тому його схожість з Пегасом і закінчиться. Немає ширвжиткових речей, є паскудно пошиті шмотки й недолуго написані книжки, які чомусь вирішили нам продавати. Але на щастя більшість людей має голови на плечах й природне чуття справжнього й несправжнього. А ще, давно вийшовши з усіх тоталітарних шинелей, ми маємо повне право належати до тих субкультур і мистецьких течій, які нам подобаються і спроби зробити з людей масу я б не назвала ані своєчасними, ані безпечними.