Непозитивні світи і відвертий ейджизм Джонатана Страуда

Сталося як завжди зі мною: напавши на хорошого автора, я не заспокоююся, доки не прочитаю усе, наявне у плюс-мінус вільному доступі, від гарно виданих книжок, до найаматорськіших перекладів на найпіратськіших ресурсах.

Отже, досяжний для мене Страуд прочитаний весь.

З чого ж почнемо? Мабуть, з невеличкого лікнепа. Страудові принесла популярність «Трилогія Бартимеуса», історія юного амбітного чарівника, стародавнього блазнюватого джина і нарваної тінейджерки з суспільних низів, які… е… ну, як завжди — рятують увесь світ.

Правду сказати, перший том, тобто «Амулет Самарканда», я засвоювала через «не можу». Дуже багато снобських понтів, переускладнена, але при цьому досить поверхнева демонологія, персонажі різних ступенів цинізму й несимпатичності, з головними героями включно. Але щось мене таки вчепило, не дало зупинитися на першому томі. І я не пошкодувала.

В «Оці голема», особливо з появою Кітті, проявився той Страуд, якого я щиро заповажала, а згодом полюбила.

Власне, на цьому моє бажання говорити про «Трилогію Бартимеуса» закінчується. Вона жорстка, холодна, пригодницька, лишає по собі сум і багато корисних думок. Її варто прочитати. А моє справжнє захоплення Страудом почалося з «Локвуда і компанії».

Це серія, що, на сьогодні, здається, складається з п'яти книжок. У запрошенні на презентацію першого тому «Сходів, що кричать», А-ба-ба-га-ла-ма-гівські промоутери кваліфікують її, як фентезі. Я б не погодилася. На мене — це чистісінький хорор. Добре, не чистісінький. Чистісінького я б не читала, бо не люблю.

Та нє! Ну хорор же, як не крути! Привиди, розкопані могили, заховані кістяки, залізні ланцюги і срібні амулети — весь тобі антуражик. Як же ж я цього всього не люблю! Брррр! Але я люблю, мене просто змусили полюбити, занехаяний будинок на Портленд-Роу. Я люблю трьох підлітків, яких авторський задум і умови заданої реальності змусили зарано подорослішати. Їхня робота — щоденний, тобто щонічний, смертельтий ризик. Їхня традиція — зустрічати чаєм і тортиком дорослих клієнтів, що приходять винаймати їх для того самого щонічного смертельного ризику.

Світ, у якому духи померлих повертаються по живих, світ у якому дорослі беззахисніші за дітей, бо втрачають здатність бачити привидів, отже захищатися чи втікати від них, світ цей майже цілком виключає звичні дитячі радощі й прикрощі: школу, байдикування, дрібну хуліганку і бурхливі мрії. Цей світ дав дітям до рук посріблені рапіри і вигнав на нічні вулиці, на цвинтарі та в покинуті будинки, аби вони знешкоджували потойбічне.

Притаманний Страудові дещо сухуватий, ні разу не сентиментальний і не надривний стиль оповіді робить події серії моторошно переконливими.

Що ж змусило мене полюбити цей світ і пригоди в ньому?

Нє, світ жахливий! Я туди сильно не хочу. Але доводиться. Заради різкої щирості Люсі та її невмілої, обережної теплоти, заради нестерпного єхидства Джорджа, і, звичайно ж, заради дорослої жертовності і сліпучої усмішки Локвуда.

Найменша в Лондоні парапсихологічна агенція до ваших послуг. Наймайте їх рятувати ваші дупи й виправляти фатальні помилки ваших предків ціною їхнього дитинства, ціною перших дорослих почуттів.

Отже, підсумуймо цей надмір читацьких емоцій. Привабливими світи Страуда роблять персонажі. Авторові притаманне щасливе і дуже непересічне вміння кількома штрихами, одним коротким екскурсом в дитинство, кількома незначними деталями одягу чи поведінки оживити героя, змусити існувати в уяві читача цілісно і переконливо, без пафосу чи екзальтації.

Взагалі, в усьому, що стосується психології персонажів, Страуд, засадничо жорсткий, раптом робиться витонченим і стриманим. Власне, саме це робить героїв Страуда живими підлітками. Отут ми жартуємо з приводу чиєїсь звички забувати брудну білизну посеред ванної, чи описуємо в подробицях сильно несвіжий труп, а отут, з неймовірною ніжністю та смутком, переживаємо перші поштовхи справжнього, глибокого кохання.

І оскільки я вже зосередилася на дрібницях і подробицях, зверну увагу на ще одну цікаву річ. Коли читаєш більше одного роману Страуда, відзначаєш, що його авторський світ ніби трохи пригальмований в технологічному сенсі. У «Бартимеусі» один раз згадуються персональні комп'ютери. Гаразд, там цілком магічний світ і на тлі нібито реальної географії, історія людства розвивається за цілком альтернативним сценарієм.

В «Локвуді» взагалі немає жодних згадок про сучасні технології. Герої в офісі регулярно бігають знімати слухавку стаціонарного телефона. Гаразд, «проблема», тобто масова пова привидів, сильно пригальмувала людство на шляху прогресу.

Але ні в «Таємному полум'ї», ні, тим більше, в «Останній облозі» ніяких глобальних неприємностей з людством не стається. «Остання облога» взагалі позбавлена будь-яких ознак фантастичності. Але і там цивілізація не йде далі телевізора, а батьки можуть лише чекати, коли їхня дитинка з'явиться або не з'явиться вечеряти. Ніяких тобі смартфонів, чи навіть пейджерів. Чому?

Проста відповідь спадає на думку зовсім не одразу. Якщо чесно — мені особисто її підказали.

Найвірогідніше, що автор, попри всю свою фантазійність, де в чому суворий реаліст. Він, мабуть, зрозумів, що психологію і світ сучасного підлітка неможливо переконливо описати, не будучи сучасним підлітком. Насправді наприкінці двадцятого — на початку двадцять першого століття людство здійснило такий технологічний стрибок, що прірва між нами і нашими дітьми в багатьох сенсах неподоланна. (Одразу відкидаю виття про кліпову свідомість, тотальне нечитання, ґаджетофілію, вбогість душі й духовне зубожіння.) Старече бурчання пузом. Наші діти не гірші й не кращі — вони цілковито інші.

Дійшовши цього, цілком очевидного, висновку, Джонатан Страуд зробив єдино можливе — став описувати світ, як бачив і сприймав його підліток Джонатан. Оскільки ми з ним з одного покоління, то я упевнено свідчу: так — паперові листи, що вкидає до скриньки листоноша, теленовини, як основне джерело оперативної інформації і, звичайно ж, дротовий телефон.

Хлопчик Джо чи Натті міг описати на нюх, на доторк і на вигляд матеріальний світ, куди дорослий дядько Джонатан заселив своїх джинів, драконів і привидів.

Такий от веселенький сетапчик.

А тепер спробуймо розібратися: для чого дорослому дядькові, хорошому письменникові та, як на мене, хорошій людині — Джонатану Страуду цей сетапчик знадобився?

Для початку зауважмо, що він, з певною варіантністю, присутній в усіх, створених Страудом, світах.

В «Бартимеусі» маленька дитина з чарівницькими задатками вилучається з родини і віддається на виховання до подружжя чарівників чи до самотнього чарівника (чарівниці). При цьому чарівницьким парам мати власних дітей заборонено законом. Так у світі «Трилогії» влада бореться з династійністю в керівних колах. Коли ти не знаєш батьків і не маєш дітей, тобі лишається жити сьогоденням і власними амбіціями.

Погодьтеся, цей сетап ще моторошніший за привидів, але подібний до них за загальною незатишністю, фатальністю, а ще за сакральною роллю підлітка. Дорослий, тим більше, підстаркуватий чарівник уже всього досяг. Він виголошує промови, владарює над натовпом пригноблених джинів, роздуває щічки і ніжно депресує через свою пересиченість, або ненавидить усіх зі свого лузерського кутка, і це невиправно. Усі звершення, пригоди, авантюри і ризики припадають на юність, коли ти виборюєш місце серед сильних світу цього.

Припустимо, що в обох випадках, і з «Трилогією», і з «Локвудом», діють закони жанру. Чарівна й пригодницька література пишеться для тінейджерів, тож хто головний у цьому пафосному й прекрасному, брутальному й відразливому дійстві?

Але непростий дядько Страуд, майстер небанальних поворотів, тихенько крутить дулю з-під столу.

У цілковито реалістичному романі «Остання облога» він видає на публіку той таки сетап. Світ дорослих — це телевізор, робота, готування обідів і підрахунок побутової шкоди, завданої малолітніми бешкетниками. Справжній світ, з кривавим і героїчним минулим, з глибокими переживаннями, зрадою, помстою, або навпаки, людяністю і прощенням існує лише для підлітків.

Так так, не треба мені тицяти в носа Пітером Пеном, Міо, та хоч би й Поттером. Я знаю, що всі вони про це, а ще тьми й легіони ранобе, манґи й аніме.

Будь-який притомний автор робить головгером представника цільової аудиторії. Але зі Страудом все складніше. Надто вже він послідовний і переконливий, як у своєму ейджизмі, так і в своєму негативізмі.

І здається мені, що автор, жорстко, вперто, впихає в голову читачеві, особливо юному читачеві, доволі просту думку, що дорослість — це не статус і вже точно не вік. Подорослішати неможливо вчасно, або запізніло, або зарано. Ти просто робиш це або не робиш.

У моторошних негативних світах Страуда інфантильністю, проявами дитячого егоїзму виглядають жага влади, жага слави, жага розкоші, прагнення безсмертя. Навіть така звична ознака тінейджерського раю як затишне, одноманітне байдикування переноситься у реальність дорослих, а те, що спершу скидається на підліткову суїцидальність, (божевільна хоробрість Локвуда), пізніше виявляється жорсточенним посттравматом.

Цілком несподіваної трансформації ейджизм Страуда набуває в «Останній облозі». Автор показує в ній підлітка, що так і не зумів подорослішати, маючи для того усі передумови, як позитивні, так і негативні. В певному сенсі Маркус це анти-Локвуд.

Важко розповісти більше, не переповідаючи сюжетів, а цього я не хочу робити принципово. Тому буду закінчувати.

На фінал застережу: сентиментальним і вразливим Страуда краще не читати. Смерть — часта гостя в його книжках, і не в містичному сенсі, а цілком у житейському, коли втрата болить, і вона не є ні чим іншим, як втратою, але такий негативізм, як і такий ейджизм, здаються мені корисними.