Казки паралельних світів

Мій ясний пане, не виходьте з дому,
Коли такий потужний зорепад,
Коли не знаєш, де ввіткнеться промінь
І перетворить лан на чорне скло,

І перетворить грубу сіру скелю
На гостроребру глибу кришталю,
І перетворить смертного на спогад.
Лишайтесь вдома, ясний пане мій.

В наш древній дім не влучить жодна зірка,
Його надійно чари бережуть.
Нехай вікно, сліпе від зорепаду,
До самого світання мерехтить.

А вранці вдарить заступ в мертву землю
І розіб’є вже охололе скло,
А там, під ним, зола іще гаряча
І скоро з неї виросте весна.

– Чуєш, хлопче, там темінь і мряка,
Під ногами в коліно багно,
На тобі одежина ніяка.
– Мушу йти. Мушу йти все одно.

– Чуєш, парубче, в небі як в морі:
Вікна трощить, шматує дроти.
Завтра, може, затихне надворі.
– Мушу йти. Мушу зараз іти.

– Чуєш, дядьку, оно блискавиця.
Онде вдарило! Онде горить!
Страшно слухати, страшно дивиться.
– То за мною на ключ зачиніть.

– Чуєш, діду, оскліла дорога,
Вії змерзлися, віч не звести.
– От і добре, не стріну нікого,
Аби шлях заступив. Мушу йти.

Принцеса Кайорі запрягає морські хвилі,
Запрягає морські хвилі в бричку з акулячих ребер.
Запрягає уміло – гладить їм чорні морди,
Гладить їм білі гриви,
Гладить тремтливі вуха.
Говорить до них тихо – запрягає міцно.
Сідає в легку бричку, їде сама на берег.
Там її жде наречений, наречений в смертній постелі,
В гарячих сирих простирадлах, в непам’яті передсмертній.
Принцеса Кайорі каже: несіть його вниз по сходах,
Саджайте його в бричку, лишайте його зі мною.
Тоді береться за віжки і хвилі стають дибки,
І хвилі стають чорні, і бричку несуть в море,
І небо над нею рветься, і сиплеться, як намисто,
І люди хапають зорі, і опікають руки.
Бричка летить так швидко, що не сягає погляд,
І смерть відстає потроху, а потім зникає зовсім.
Тоді Кайорі поволі змотує віжки з зап’ястків,
А потім сидить і чекає доки відпустить судома.