Крила мої розтинають

Розділ перший

У Джая хвиляста каштанова гривка, у Кер пряме світле волосся, зачесане назад. У Джая дзвінкий підлітковий сміх, Кер сміється тихо, ніби схлипує. Джай любить яскраві кольори й широкі манжети, Кер воліє вбиратись у зручне, здебільшого темне. В іншому вони схожі, кощаві, гостроплечі, як підлітки, хоча обом уже за двадцять п'ять.

Вони сидять на ліжку й липкими від шоколаду пальцями гортають «Придворне читання для доброчесних дам і велемудрих кавалерів». Газетки не шкода — вона сама собою липка та бруднувата.

— О, глянь, шо пишуть! — Кер приклеїлася пальцем до наступної замітки:

— Мей із Таном знов шаруділи по трояндових кущах.

Джай голосно позіхнув:

— Де вони тут кущі знайшли, ну, трояндові себто?

— Та не тут! У палаці, позавчора!

— А.

— Нє, ну скажи, спальня їх чим не влаштовує?

— А нас чим не влаштовує?

Джай підвів руку пошкребтись у пропітнілій за три години задушливого і втомливого балу гривці, згадав про шоколад і чухатися роздумав. Потерся головою об шорстке мереживо на нічній сорочці Кер. Принцеса замислено дмухнула йому у волосся

— Ее...Так ми ж у спальні оце й сидимо.

— Угу. І що робимо? Газетину от муслимо, із плітками.

— Ну?

— Ну й вони в кущах не тілесний пломінь гамували.

— Да? А шо робили? Я чогось не знаю про цих двох?

— Кер, ай-яй-яй! Хто в нас судова влада? Хто має знати все?

— Нє-нє-нє! Хибно ти тлумачиш призначення. Моя справа — судити, відповідно до наданих фактів, а добути їх і подати мені під самого суддівського носа маєш уже ти, як той, на кому лежить обов'язок владного чину. Вкурив, тупидло? Так шо там із тими, серед руж?

Джай видобув з-за подушок свій ущент пропітнілий шовковий шарф, таки витер ним руки, з насолодою почухався, потім задер ноги на різьблену спинку ліжка і прилаштував голову в Кер на колінах:

— Ну, як представник Гілки Чину, тобто істота, яка чого тільки не чинила, я тобі одразу звітую, із власного досвіду, — троянди сильно колються в дупу, а це погамовує тілесний пломінь значно швидше за найблискавичніші способи кохання. Скажу простіше: колючки в сідницях зводять тілесний пломінь на твердий нуль. Звідси висновок: той пасквілянт, що писав замітку — на правду незайманець, і тілом і мозком, адже висновок, що я його зробив у тринадцять років суворим емпіричним шляхом, доросла, здорова на голову людина робить суто теоретично, на холодній логіці.

— Ну все! Триндиш ти вельми густо, судові уривається терпець. Що по-твоєму вони там робили?

Джай голосно позіхнув удруге:

— Обійнялися, завмерли в тернах щокою до щоки і, тремким, гарячим шепотом сперечалися — чим надійніше мене труїти.

— Тебе?

— Ну да. Мей закохана в мене третій рік, а я прокидаю її повз койку. Вже чотирьох фавориток перемінив, а їй не перепало.

— А Тану чого?

— А з Таном іще смішніше! Він хоче Мей і хоче її непоганий весільний посаг. Усіх би все влаштувало: обидві родини рівношляхта, батьки не ворогують. Відфаворитила б Мей у мене ще позаторік і було б усім щастя. А я, змій, тварина розбещена, образив дівчину своєю бездушністю і всі справи взаємовигідні застопорив.

— Тю, а тобі шо, важко було?

Джай заплющив очі:

— Мене нудило. І нудить. Ти взагалі звертала увагу — за яким принципом я обираю фавориток?

— Щиро? Не замислювалася.

— А я розповім. Не напружуй голови. Тобі ціле життя напружуватись. Я, Кер, обираю тих, кому зі мною весело. Весело й легко. Я гарний. Нє, ну, Брін, дійсне діло, кращий, але ж його на всіх не стачить. А я теж нічо, навіть дуже нічо! Зі мною добре жерти шоколад, плавати в ароматному басейні, валятись у крохмальних простирадлах, пліткувати. горлати дурних пісень, під кілька інструментів, що їх сяк-так опанував. Це не набридає доволі довго, пів року, рік, півтора. А коли набридає — лишаються приємні спогади і досить витончені подарунки. Ти знаєш: я дещо скупуватий, але естетичне чуття маю вроджене. А Мей... Мені не потрібні сльози, сухоти, чи самогубство. І, вже напевне, це непотрібне їй. Тіки вона дурна, а я ні.

Він говорив і Кер усе менше подобалося його обличчя. Щось проступило в ньому, позначилося довкола губ, під заплющеними повіками.

— Джайку, чекай! Ти хочеш сказати, що не кохаєш її і тебе це раптом почало хвилювати?

— Та не хвилює мене це! Вона, дуська, думає, що це — високе, глибоке і взагалі багатовимірне почуття, а двір — не місце для таких небезпечних оман і підтримувати їх ні в кому не можна.

— Не знаю, як щодо естетики, а от щодо патетики в тебе точно з перебором. Приголубив би дівчинку, та й по всьому. А так от і справді отруять. Образа має властивість накопичуватися, а династія втрату переживе, знаєш: за тобою ще троє дрібних, а його величність, тьфу-тьфу, ще потримається, ще встигнуть підрости, поки спадкувати.

— А й нехай труять! А ти з Терном одружишся. Він — хлопчик тихий, на відміну від мене, не зіпсований і, гадаю, за ті три роки, що йому до повноліття лишилися, не зіпсується. Кер, давай тему змінимо. Не хочу — про це, особливо з тобою.

Кер спохмурніла:

— А я теж хотіла перебалакати з тобою у проблемному напрямку. Мель мені записку передав, зустрітися просить.

— Не йди! — Джай рвучко сів, схопив Кер за плечі. — Не йди! Я довіряю Мелю, але ми не знаємо — кому довіряє він і як цю довіру можуть використати. До весілля менш як два місяці, тут на світ божий всяке повилазить. Не йди і край.

— Угу, не піду.

Кер причинила за собою двері Джаєвої спальні, запахнула шовковий халат, чорний із тонкою блякло-синьою вишивкою по краях рукавів і подолу, тоді глибоко вдихнула і, як пишуть у поганих романах, розчинилася в пітьмі. Насправді чорний халат і м'які хутряні капці робили її малопомітною і майже нечутною, та ілюзій Кер не мала. Варто їй з'явитися в такому вигляді перед дверима Головного Служанина Вічної Мандрівниці, і завтра про це буде на першій сторінці «Придворного читання». Треба перевдягтися. Ні, як мати клепку, то треба лягти спати й забути про записку, але цей варіант усередині Кер не обговорювався.

«Піде!» — Джай роздратовано пожбурив зібганий шарф під крісло і згорнувся тугим бубликом на розібраній постелі. Було тривожно. Було більш ніж тривожно — просто таки страшно. А так добре минув день!

Полювання не завзялося від самого початку. Оленя підняли й погнали, та виявився він винятково витривалим і ще винятковіше капосним. Зрілий самець із рогами, як дві підрослі яблуньки, мотав повбираний у пір'я й оксамит королівський почет по таких... таких... Джай подумки шукав слова попристойніш, не знайшов і почав думати про інше. Про те, як висловлювалася Кер на адресу кавалера Шема, коли той, в усій красі, з коротким списом в руці нісся за звіром і вже майже дістав бідосю.

Джай і Кер ненавиділи полювання люто. Брін був більш терпимим до цього людського пороку, хоча й не поділяв кровожерливого запалу ситих, озброєних істот верхи на так само ситих, покірних істотах, що цькують приречену дику живність заради швидкоплинного почуття зверхності і вдаваної, апріорі нечесної перемоги.

Джай ненавидів полювання пасивно: намагався їхати у хвості кавалькади, забалакував якомога більше мисливців сторонніми балачками, до прикрості свого вінценосного батька, замріяно зіслизав із сідла, аби назбирати букетика для першої ліпшої з дам на ідилічній галявинці. А доки він граційно й відсторонено вклонявся кожному стебельцю, тушу вже білували і везли готувати на вечерю.

Кер, здається, від народження, ненавиділа полювання активно. Були попсовані попруги, загодовані до відрижки хорти, проносне, підсипане у вранішню каву всім, на кого підступного порошечка вистачило. І це — коли Кер ще не було й семи. Далі — гірше.

На цьому місці Джая висмикнув зі спогадів чистий голос передранішнього дзвона на маленькому храмі Вічної Мандрівниці в сусідньому селі. Спадкоємцеві знову подумалося про Меля і він знову її відігнав. Краще — про полювання.

Шем уже і списа заніс. Кер уже, не стишуючи голосу, побажала йому виблювати свої кишки з цією олениною, вдавитися на власних чорних патлах у сральнику на очах старої миші й численної родини клопів, зомліти в дамському ліжку безпосередньо перед..., явитися перед троном у розстебнутих штанах.

Красномовство Кер було невичерпним, а очікування удару щось надто довгим.

А потім Шемів жеребець шарпнувся вбік, та так недобре шарпнувся, що розтрощити б гарненькому кавалерові свою мисливську довбешку об сосновий стовбур. Але Шем виявив неабияку вправність, водночас вивільняючи ногу зі стремена й уходячи головою від сосни, а потім скотився із сідла в чагарі, лише вивихнувши плече.

— Шкода! — просичала Кер.

— Чого тобі шкода? Оленяка, оно, драла дав. — примирливо ляснув її по спині Брін.

— Шкода, що без балди не лишився, живодер!

Брін знизав широкими плечима:

— Чому живодер? Він, між іншим, в яблучко влучає, майже не дивлячись. Тваринка б і второпати нічого не встигла, а ти одразу — живодер. От, соромно бути несправедливою, особливо тобі.

— Псарня! І шкуродерня! — Непристойно голосно виплюнула Кер і поїхала не чекаючи нікого.

Брін подивився на Джая:

— Треба щось робити. Нащо нам така майбутня королева? Встид безмірний. Давай я з нею одружуся, а тобі кого ліпшого пошукаємо.

Очі у Бріна зелені, волосся, просто кричуща вульгарність, вогненно-руде, Зросту в Брінові на голову більше, ніж у Джаєві. Брін сміється і Джай сміється, і довкола них усі сміються, бо вони — найчарівніші юнаки двору, а Джай до того ж спадкоємець трону, а Брін до того ж спадкоємець найбагатшого роду в країні. А кавалер Шем сидить на землі і похнюплений кінь схилив до нього чорну морду.

На зворотньому шляху Брін притримав Джая за лікоть. Вони пропустили весь пафосний кортеж і поїхали в самому хвості.

— Джайку, давайте нап'ємося втрьох. Повернемося сюди того тижня, без нікого, візьмемо винища і нап'ємося. Я гітару привезу. Ти пам'ятаєш які тут зорі?

— Та яке — нап'ємося?! Того тижня — нарада за Лігу трьох і ще батько податки ревізує. Я хочу це бачити. Ми з батьком заклалися — хто скільки в кишеню поклав.

Брін зневажливо закопилив губу:

— Простак на троні гірше, ніж прищ на дупі. В нашому випадку не кишенями тре' міряти, а мішками, якщо не возами.

— А от якщо ти такий обізнаний, а ми з його величністю такі простаки — чого б тобі не поділитися знаннями? Гляди і врахуємо, коли фінансові справи твоєї рідні ревізуватимем.

— А чого нас ревізувати? Багаті, Ваша високосте, не крадуть — вони помиляються у дрібницях.

— Ну, є така дрібниця, як закон...

— Е! Закон — як дракон: усіх лякають, ніхто не бачив. То не нап'ємося?

— Нап'ємося. Гітару не забудь, бо пити просто так тупо. За душу подбати треба.

— Про душу,Джайка, краще забути. Вона тоді відпочиває. Бо от згадаєш: по стінах побігаєш, ліктя, правого, лівого вкусиш, у петлі на пробу туди-сюди гойднешся... Воно, звичайно, — вправи корисні, але для душі бардзе втомливо.

Джай дивився на Бріна. Брін дивився в небо. Це було якось неправильно — синє небо в зелених очах. Там, в очах, було не небо — було щось власне. Джай із дитинства знав, що у Брінових очах живе щось власне, незалежне від погоди, освітлення та чужих поглядів.

— Бринь, а ти це — серйозно?

— Я? Серйозно?

— Ну, що одружився б із Кер?

Брін пирхнув так, що їхні коні притисли вуха:

— Бували в моїй практиці й дурніші запитання, але щоб від тебе? Джаю, мені розповідали, що на півночі їздять не кіньми, а собачими запрягами. А коли в дорозі — срака, зі шляху там збилися, чи в заметіль потрапили, одним собачкам згодовують інших, щоб було, ну, хоч на комусь доїхати.

— І жеруть?

— Жеруть. — Брін лагідно всміхнувся. — Я, Джайку, не хочу, аби лихої години вона мене зжерла. Або я її.

— А я?

— Ти травоїдний. Крім того, по одруженні ви набуваєте статусу ватажків в осяжному майбутньому, а ватажків нікому не згодовують, принаймні доки є закон, уособлений погоничем.

Джай трусонув пухнастими пасмами над лобом:

— Кровожерні ви обоє зробилися: тій розкроєну голову подавай, цей ближніх жерти заміряється.

— Я не заміряюся, я розумно остерігаюся. А шо там Ліга трьох? Воно нам треба?

Кавалькада загубилася серед густого молодого лісу. Останнім волікся на своєму вороному кавалер Шем. Після прикрого епізоду з оленем він утратив дамську прихильність. Навіть графиня Нідж, яка давно й затято зупиняла на Шемові свій хижий погляд, сьогодні від'їхала вперед, зневаживши невдаху. На завтра все, звичайно, забудеться, але поки що Шем відсторонено трюхикав у хвості. Джай провів його поглядом і знов подивився на Бріна:

— Нам із тобою, Бринь, воно точно не треба. От не тре' мені ще два герцогства, які, поки що, — сусіди, а в разі спільного договору з протекторатом на перспективу, стануть підданцями, а обидва герцоги — вважай родичами. Нахріна нам зайві родичі? Зараз вони не мають жодних логічних приводів облизуватися на наш трон, (вони, навіть разом, значно слабші за нашу армію), а як підпишемо договір — ми матимемо певні обов'язки щодо них, а вони матимуть певні права щодо нас. За пару поколінь вони вже сприйматимуть себе, як наші молодші гілки, причому, завваж, нестримувані Гілкою Суду. Не росте в них таких пагінців. Дві нахабні молодші династійні гілки, амбітні й безконтрольні. Я зовсім не в захваті від думки, що хтось із них пошле на плаху, чи просто придушить тихцем мого онука.

— Твоя далекоглядність і твій оптимізм...

— Так, я знаю — зжеруть одне одного в заметіль. Ти спитав — я відповів.

Вийшло сонце. Брін розстібнув не лише м'яку замшеву мисливську куртку, а й верхні ґудзики блузи під нею. Руді кучері розсипалися по широкому білому коміру, тонкими спіральками затремтіли на білій, високій, але не кощавій шиї. Гарний Брін, випещений, сильний і легковажний.

Він зовсім зупинив коня, втупився Джаєві в обличчя:

— Звідси ми робимо висновок: ти розумніший за свого батька. Я твій друг і зовсім не зацікавлений у тому, щоб твого онука вдавили якісь там вошиві герцоги, особливо якщо він, безумовно, за взаємною палкою пристрастю, буде одружений із моєю онукою.

— А що робити?

Запитання це було зовсім не риторичне і Брін твердо сказав:

— Напитися втрьох, тільки раніше, до наради, і вигадати щось небанальне.

Джай твердо вірив у їхню здатність утрьох вигадати щось небанальне і день зарахував до цілком вдалих.

Смішний напівкарнавальний бал у доволі просторій садибі, яку скромно йменували мисливським будиночком, бо стояв посеред королівських лісів, то от, бал, на Джаєву думку, вдався ідеально. Дрібні витівки блазнів і підпилих кавалерів переважно були безневинними, а затишне обжирання шоколадом у компанії Кер довершило відчуття свята. І йому майже вдалося спокусити майбутню дружину. Він і сам не знав — навіщо: із цікавості, дитячої, не втамованої, невтамовної ніжності, майже братньої.. Майже...

А потім вони зачепилися за цю дурну замітку в «Придворнім читанні» і фривольні балачки винесли їх до старого чорного виру. Ні, не так. Кер, хрупаючи міцним, щойно з льодовні, шоколадом, гладячи Джаєве волосся й пальці, бовтаючи над килимом ногами в розшитих бурштином домашніх капцях, уже знала, що на завершення розмови скаже: «Я отримала записку від Меля».

І тепер Джай лежить, згорнувшись тугим бубликом, йому страшно, він передчуває недобре. Спадкоємцеві не можна передчувати, королю не можна передчувати. Чи необхідно? Чи, все ж таки, не можна — інакше страх паралізує, відбере сили щось робити?

Розділ другий

Кер перевдяглася, повільно, замислено розгладила поділ сукні, провела гребінцем по короткому, рівному волоссю, що лягло двома світлими пасмами вздовж щік. Вірники Того, хто тримає світ у долонях, мали право коротко стригтися й міцно лаятися, й підвищувати тон в королівській присутності. Кер із задоволенням користалася всіма привілеями своєї релігійної належності. Коротка зачіска їй пасувала, лаялася вона, як дихала, а вже горлати могла на заздрість конохвактам і псарям. Очі мала карі і примружені, ніс — великий і рівний, лоб, якийсь по-особливому твердий, наче лобна кістка тисла на тонку шкіру. Кер не була гарненькою і не була потворою — вона гостро усвідомлювала сам факт буття, змогу вдихнути й видихнути. Вона вміла цьому радіти й за це боротися. Вона навчилася боротися за факт буття у п'ятнадцять років, причому буття не свого.

Старший служанин столичного храму Вічної мандрівниці зупинився осібно, в малій прибудові, через двір від основної будівлі так званого мисливського будиночка.

Кер м'яко торкнула за тепле плече сплячу служницю:

— Улетто, пробач гадюку, але я потребую достойного супроводу.

— Угу. Зара', панунцю, зара'.

Улетта була цілковито віддана своїй господині, але геть не відчувала перед нею страху. Так буває зі слугами, що перейшли в категорію членів родин У Кер прислуги інших категорій не водилося.

Улетта всунулася в сукню й черевики, закинула розкошлану косу за спину, недбало припліснула до маківки чепчик:

— Можемо йти, панунцю.

Не ховаючись, але й не шумлячи з огляду на тиху передранішню пору, вони перейшли двір і постукалися до прибудови.

На стук вийшов хлопчина-підліток з молодшої храмової братії, охайно вдягнений і бадьорий. Мабуть, з'ява в чорному небі Вічної Мандрівниці в усій пишноті надихнула його на довгу молитву, а вже молитва, своєю чергою, не так виснажила, як збадьорила отрока. А може було якось геть інакше. Одне слово — хлопчина вклонився і провів принцесу зі служницею до маленького передпокою, тоді сам постукався й зазирнув до кімнати. Отримавши мовчазний дозвіл, він відступив від дверей і Кер увійшла, а Улетта залишилася позіхати зі свічкою в передпокої. Кер озирнулася:

— Йди, Улко, спати. Ми вже доволі чітко позначили офіційність цього візиту. Назад, якось дійду без ескорту.

— Угу, — сказала Улетта і пішла, дбайливо лишивши свічника зі свічкою на скрині.

Головний служанин сидів у низькому, широкому кріслі перед вогнем. Це могло б виглядати майже велично, якби він не сидів там із ногами, а на голові у служанина не згорнувся б пишною шапкою розкішний білий кіт. Ні, формально кіт лежав на вигнутій спинці крісла, але фактично більша частина котячої тушки припадала на головнослужанську голову.

— Ага! — Мель сонно помахав рукою, — Звідки я тебе витяг?

— Із Джаєвого ліжка, звичайно.

— Ага. — Повторив Мель уже в’їдливо. — Теплі панчохи й корсет не заважали?

— Бувають хвилини, коли навіть пояс вірності не заважає. — зміїсто посміхнулася Кер, не розтуляючи губ. — Мелю, ми жерли цукерки і пліткували про його фавориток, дійсних і потенційних, а потім я розповіла про твою записку. Джай скис, а я пішла по сукню і Улетту для пристойності. От.

Мель зняв кота, і плинним, точним рухом, метнув на ліжко. Той навіть лап не випростав, так і ляпнувся білим кругляком, ледь відкривши зелені зиркала і знову заплющивши.

— Пробач за поспіх і несвоєчасність запрошення, але завтра вранці я поїду, а перебалакати треба.

Головний служанин підвівся. За звичаєм убраний він був в усе чорне, довгополу широку накидку до колін, а під нею — вільну шовкову сорочку й вільні штани, що лежали на охайних чобітках, як жіночий поділ. Поверх сорочки був туго затягнутий тонкий срібний пояс. Так само, як і Кер, Головний служанин був одягнений геть не по-домашньому. Білявий, дрібний, але винятково пропорцій ний, мов статуетка, Мель не був гарним, але здавався таким, дякуючи вродженій грації і ненав'язливій, але твердій упевненості в погляді, інтонаціях, навіть ході. Він підкинув до каміна дров, зупинився біля вікна:

— Кер, я дуже радий за вас із Джаєм. Це було просте і мудре рішення. Єднання обох гілок влади практикувалося й раніше і це приносило країні, майже завжди, спокій і рівне правління без потрясінь. Коли король — чин, а королева — суд, кожний конфлікт, хай би яким глибоким і гострим він був, однаково має відтінок родинного непорозуміння і розв’язується в родинному колі. Звичайно, історія знає і приклади зловживання з якогось боку, спекуляцій на почуттях, залякування потай, але впевнений — це не про вас із Джаєм.

— Нема на чім спекулювати? Почуттів же ж нема.

— Не пересолюй. Брак божевільної пристрасті, ще не означає відсутності почуттів. Шлюб між двома гілками — старий звичай. Він розмився значно пізніше, через небезпеку виродження. Не можуть постійно переплітатися лише дві родини, та ще й пов'язані спільною кров'ю від початку.

— Мелю, йди знаєш куди?! Буде він мені глупої ночі читати лекції з історії моєї рідної династії! Охамів, чи шо?! Випанок зачуханий!

— Ну, чого ж — випанок. Мої предки — пани незгірш від твоїх. А що бідні, так бідність не встид.

— Кер влізла у вільне тепер крісло, і теж з ногами, розлога, заподушкована меблина до цього якось припрошувала.

— Ранок скоро, а ти так здалеку заміряєшся, як дупою на гойдалку. Давай уже до справи.

— До справи — таке: не всі вважають, що з тебе буде добра королева. Ти різка і злостива на думку багатьох. Це взагалі погано для судді, а для королеви-судді може бути фатальним. Джая вважають урівноваженим, розсудливим і недурним. Так уже є, що старша дитина Старшої гілки — ти, значить, хоч так, хоч сяк, а Верховним суддею при наступному королі бути тобі. Та одна річ — Верховний суддя кузина й подруга дитинства, а зовсім інша — дружина. Багато хто при дворі схильний вважати, що ти погано вплинеш на Джая, що зараз ми маємо той рідкісний, хоча й не унікальний випадок, коли Гілка суду більш небезпечна для влади в цілому, ніж Гілка чину, що ти радше спровокуєш Джая на нерозважливі, може навіть тиранічні вчинки, ніж утримаєш від них.

— І ти один із тих, що так вважає?

Мель підійшов, став за кріслом, поклав прохолодні руки їй на лоба:

— Я знаю тебе краще за інших. Ти можеш бути небезпекою для людей, хто сам небезпечний, тому я хочу тебе застерегти. Пошукай у своєму колі слабкі ланки, вразливих друзів, чи родичів, можливих жертв гучного скандалу, здатного кинути тінь на тебе.

— Ага, один такий от зараз у мене за спиною. Він викликав мене до себе посеред ночі й читає лекцію про моє хитке становище при дворі.

Мель повільно прибрав руки, погладивши пучками пальців її волосся:

— Облиш. Це було так давно і закінчилося так публічно... Порожня хлопавка вдруге не хлопне. Я від'їжджаю з ревізією по провінційних храмах. Мене не буде місяці чотири, тобто і приготування до весілля й самі врочистості відбудуться без мене. Я довго сумнівався, бо конкретних зачіпок не маю, але вирішив таки попередити: бережися Кер і бережи своїх близьких.

Взявши свічника і прийнявши прощальний уклін юного служанина, Кер вийшла у двір. Свічку одразу загасила, холодний, металево-синій світанок лився крізь голі гілки.

Кер підвела погляд угору, він ковзнув другим поверхом і там за щось зачепився. Кер придивилася. В одному з вікон, далеко, ближче до рогу будинку, на підвіконні хтось сидів. На щастя служка вже зачинив за собою двері і Кер могла, відступивши під стіну спокійно спостерігати за вікном.

Біла бальна блуза, така сама вим'ята як у Джая, але Джаєві апартаменти зовсім не там, а по білій блузі чорними зміями стікають довгі чорні пасма. Тепер вони не зібрані в нахабний хвіст на маківці. А втім, і обличчя зараз незвичне, м'яке, смутне. Обличчя схилене над книжкою, низько. Він теж загасив свічку, але читати при світлі вранішнього неба ще трохи затемно.

От же ж морок стогорлий! Такий ніжний, ідилічний кавалер Шем, аж-но якось недобре робиться. Вже ж як вона завжди не терпіла цього нахабного вискочня, а тут — із книжкою, на підвіконні, як людина.

Кер постояла ще трохи, підмерзла, березень, знаєте, знизала плечима й пішла спати. Може це зовсім не Шем, а Тан. Хоча й цього із книжкою якось не уявиш. Та хай би вони обоє провалилися, вкупі з Мелем! спати хочеться, хоч на порозі падай!

Джай роздягся і заповз під ковдру. Снів не було, зате думки лізли. Гірше — спогади, яскраві, в картинках.

Біла, нерухома Кер, Єдине, що в ній рухається, — відблиски вогню на обличчі. Джай улаштував скандал батькові. Обом батькам, і своєму, і Кериному. Батьки мовчали, суддя і король, батьки готували страту.

Мель на вогнищі, навіть не тендітний, а зовсім якийсь маленький, як дитина, хоча йому сімнадцять. Один із молодших служан столичного храму Вічної мандрівниці.

Вогнище вже запалили, правда знизу, вогневі ще довго дертися вгору, високою купою дров, до стовпа з маленьким, як дитина, Мелем.

Джай бачить цього юнака вперше. Його не дивували багатогодинні сидіння Кер у бібліотеці і в дещо темних, але затишних залах великого храму, куди дозволяли виносити книжки й давні сувої з бібліотеки. Кер любить книжки. Ні, Кер любить Меля, маленького білявого служанина, що склав обітницю тілесної самотності заради єднання з Вічною мандрівницею в її зоряних мандрах. Він порушив ту обітницю.

Кер не порушувала жодних обітниць. Навіть якби вона була служинею Того, хто тримає світ у долонях, а не лише його вірницею, — чхати хотів Той, хто тримає світ на чиїсь тілесні, та й духовні, справи. Він просто тримає цей світ і не кине його, хай би яким брудним і брехливим той був. Він би не став карати Кер, і його служани не стали б, принаймні за перше підліткове кохання у крихітній комірчині, заваленій на дві третини книжками. А служани Вічної мандрівниці...

Відблиски рухаються обличчям Кер, губи стиснуті. Та ось вона підводить руку і подає голос:

— Високий судіє і могутній королю, я, Кер, старша дочка Старшої гілки, стою перед вами. Моя, й лише моя, провина в тому, що сталося. Чоловік цей на вогнищі слабкодухий і юний. Не я маю розповідати вам, зрілим і досвідченим, що обітниця тілесної самотності, дана в юності, особливо важка.

Площею пробігає шепіт. Це каже п'ятнадцятирічна дівчина і очі її темні, а лоб важкий і випнутий. Кулаки її стиснуті, але це бачить лише Джай, бо стоїть зовсім поруч. Він і жар від вогнища відчуває.

— Я спокусила його розповідями про красу цього світу, казаннями про закоханих давнини, віршами найкращих поетів минулих і теперішніх часів. Не його провина, що в мені він побачив світ, від якого так рано відмовився. Книги великої бібліотеки покликали мене до храму божества, яке я шаную, але яке не обрала для себе. Цей чоловік на вогнищі лише зберігав книги. Я говорила до нього тому, що слово — зброя Старшої гілки, а я ще не навчилася володіти ним з обережністю. Я винна. Покарайте мене.

Два культи, що позірно символізували двоєдність буття, насправді завжди ворогували. П'ятнадцятирічна гівнючка вміло нацьковувала їх один на одний. Високий суддя, її рідний батечко, не знав — погладити, чи прикласти. Дитятко хаміло привселюдно й зупинити це не було жодної змоги. Власне, вони з вінценосним кузеном якось так це все і мислили, але та паскудниця переступала кістлявою лапкою всі межі.

Вони з королем просто хотіли, щоб юні коханці покаялися вголос, натерпілися взірцевого страху і розбіглися перелякані. Він і гадки не мав, що розсудлива не на свій вік Кер повірить у виставу й кинеться так люто контратакувати. Втім, він так само не міг уявити, що розумниця Кер закрутить повноцінний роман із якимось хлопчиськом, та ще й обіцяним Мандрівниці.

Пізніше, коли Меля вже повезли відбувати довгий покаянний термін до одного з віддалених гірських храмів, Джай у глухому кутку старого королівського саду вхопив Кер за плечі і стрясав, щоразу сильніше:

— Ти що?! Ти що?!

— Я... просто злякалася. Ти не уявляєш, як страшно боятися за когось іншого.

— Я не уявляю. — сказав Джай, дав їй у вухо, добре так дав, не граючись, і пішов.

Зараз Джай крутився під ковдрою, гнав від себе картинки більш ніж десятирічної давнини і мерз. Березень, ну хто їздить на полювання в березні? Олень після зимівлі худючий був, та й, слава Тому, що тримає, здриснув.

Розділ третій

Ллоч сидить над скринькою для прикрас, повільно виймаючи з неї то разок бірюзи, то дорогі сапфірові сережки, то навпаки дуже дешевий, просто-таки дикунський браслет із синьої яшми. Це прикраси Ллаль. Вона любила прикраси синьо-блакитної гами, особливо бірюзу. Тут багато бірюзи. Ллоч тулить жменю бірюзових цяцьок до обличчя, нюхає. Недавно вона читала страшну й гарну книжку про плем'я перекидників-псів. Ллоч думає, що колись була однією з них. Вона нюхає речі Ллаль. Речей лишилося небагато. Бабка і матір більшість роздали по притулках. Герцогська родина має думати про майбутнє, а не впадати у відчай, а сукні тендітної Ллаль однаково не годяться на широку в плечах і стегнах Ллоч.

Ллоч нюхає блідо-блакитний шарф і прикраси, що успадкувала, та вони майже не пахнуть. І ще — шпильку з блакитною емалевою квіткою, яку витягла із сестриного волосся, перш ніж тіло забрали для бальзамування. Ллоч страшно, як тварина, сумує за сестрою.

Ллаль була старшою і, хтозна-чому, слабшою. Зазвичай слабшими бувають останні діти, вишкребки, але тут вийшло навпаки. Не те щоб Ллоч розпирало від здоров'я, але вона росла собі, як діти прислуги та придворних, а Ллаль хворіла. Ллаль колекціювала свої хвороби і, час від часу, хвалилася меншій сестрі блідими усміхненими губами:

— О, це щось новеньке!

Вчителів вони мали тих самих, бо гроші ті самі, що за ученицю, що за двох, а от сукні з десяти років Ллаль купували кращі і на бали з шістнадцяти почали вивозити лише її. Ну, не мала герцогська родина грошей на гідне представлення у високих колах двох дочок. Вони й на бісквіти до сніданків гроші не завжди мали. Траплялося пити прекрасну, попри все прекрасну, найвитонченішу каву із прозорими скибочками білого хліба. Підданці, принаймні заможні, гроші на бісквіти й коров'яче масло мали, а герцоги — ні. І Ллоч знала, що це правильно. І що Ллаль має виглядати достойно — теж правильно. Вона спадкує титул. Вона повинна знайти чоловіка, що в майбутньому забезпечить герцогству захист і спокій. Вона померла неповних дев'ятнадцяти років від якоїсь шлункової зарази. Багато хто на неї перехворів: блювали, мучилися болями у шлунках і животах, тоді, десь за тиждень, потихеньку одужували.

Ллаль теж поблювала днинку-другу жовчу, потім кров'ю, а тоді померла.

Вся родина трималася достойно, і лише Ллоч впала на коліна, майже лягла на землю біля труни і тоненько, довго, неспинно завила. Це не було голосіння, а саме виття, звіряче, болісне й моторошне. Ні бабусине сичання з-під вуалі, ні батькова важка рука на плечах не могли перервати цього виття. Ллоч більше не розуміла — для чого були її самотні вечори, коли сестру вивозили на черговий бал, для чого — тиха дитяча самотність раніше, коли мама бесідувала про обов'язок і поведінку майбутньої герцогині лише зі старшою, а менша совалася відсидженим задом на жорсткому ослінчику віддалік. Для чого вона ловила і все ніяк не могла впіймати привітний батьків погляд.

Виття урвалося різко, з першою грудкою глини, що впала на білий оксамит кришки, так, ніби це Ллоч у горлянку впала сира, важка грудка.

Браслет.... дешевий... яшма.... синя... як носять вуличні танцівниці. Ні, в них зазвичай — червона, а Ллаль угледіла в якійсь крамниці синенький, мов пташине яйце. І знову тягне понюхати, як собака. Ллаль носила його на руці, він має зберегти хоч краплю запаху.

Боляче? Вже якось і ні. Лише тіло обважніло, не вистрибується більше, не літається сходами на превелике полегшення бабусі й гувернантки. Ллоч зробилася тихою й неквапливою, як личить спадкоємиці титулу. Всі її за це хвалять і ніхто не знає, що вона нюхає прикраси і вим'ятий блакитний шарф. Вона й волосся Ллаль понюхала. На короткий час, коли все вже сталося, їх залишили в кімнаті удвох, мертву Ллаль і Ллоч притихлу в узголів'ї. Всі розійшлися з якимись важливими розпорядженнями щодо наступних жалобних заходів. Ллоч не мала жодних розпоряджень, тому її залишили — де була. От тоді вона й витягла із сестриного волосся тоненьку шпильку з емалевою квіткою, затисла в правій руці, лівою взяла сестрину руку, запам'ятовуючи м'якість шкіри, лінії на ще теплій долоні, форму кожного нігтя, а носом занурилась у волосся, теж запам'ятовувала. Ллаль напередодні попросила, щоб їй вимили голову, ніби відчувала. Тепер у покійниці яку недавно вивертало кров'ю й жовчу, волосся пахло квітами й вітром. Ллоч буде пам'ятати цей запах і вперто купуватиме той самий відвар для миття голови.

Ніхто не плакав. Мама заховалась у свої акварелі з немічними букетиками. Вона продукувала їх, як досвідчений гончар продукує примітивний посуд. Стіни вкрили маленькі рамочки з маленькими букетами, як луска вкриває риб'ячий бік.

Баба схильності до сліз не мала ніколи. Смерть молодшої онуки не відрізнялася від смерті молодшого сина, чи чоловіка.

Батько? Так. Ллоч зчитувала по нових зморшках на його малорухомому, зверхньому обличчі. Але він не потребував співчуття і не пропонував його.

Ллоч почала приховувати сльози, а придворні почали перешіптуватися, мовляв, от же ж неждане щастя — нараз вийти із сестриної тіні, отримати все, сестрі належне, титул, майбутнє. Чого ж тут плакати? Тут радіти потрібно.

Ллоч кортіло ввігнати кожен такий шепіт назад, у горлянку шептунові, кулаком. Радіти? Та вона у свої шістнадцять років розучилася радіти з того, що дихає і прокидається в сонячній кімнаті! Титул? Мрії? Ллоч віддала б пів життя за змогу нести за Ллаль весільний вельон, а потім до старості читати книжки її дітям.

Діти... Весілля... Всередині щось гидко зашкреблося. Нда, батькова ідея, свіженька... Полягала вона в тому, щоб спробувати видати дочку не за когось там, а за самого спадкоємця Джая. Яку дочку? Оцю? З овечою вовною замість волосся, здатною перетворити будь-які перукарські намагання на щось середнє між скиртою і гніздом? З оцим обличчям, плечима й руками, всуціль у дрібну жовто-коричневу дрипку? Наче мухи засиділи! Кажуть, це — від слабких судин. Та яка різниця — від чого?! Мухи!.. Засиділи!..

Дивна штука — офіційній Джаєвій нареченій, Кер, себто, все якось до лиця: і саме лице, надто різке, кощаве й носате, і виклична коротка зачіска. Такі носять, звичайно, вірниці Того, хто тримає світ, але ж не принцеси! Взагалі уся Кер якась правильна, на своєму місці при своєму праві, може це тому, що вона — Старша гілка, Втілений Закон. Куди Ллоч проти неї?

Ні ці думки, ні сама Керина персона Ллоч не дратували. Суперниця? Мала Ллоч це весілля глибоко в носі, разом із батьковими планами. Куди він взагалі лізе? Бабусенька! Точно бабусенька накрутила, орлиця підсліпувата, пиха невситима. Може, якби вона менше Ллаль по балах та учтах випроводила, більше давала спокою й гарячого молока з медом, все й було б добре?

Ллоч відчула, що закипає, захряснула скриньку, люто висякала носа в зібгану хусточку і відвернулася від дзеркала. Знову не змогла вдягти нічого із сестриних прикрас. Лише настрій остаточно зіпсувався.

Дурна ідея це весілля. Століттями злиденне герцогство жило в тіні сильного сусіда. Його не намагалися приєднати, чи через бідність, чи через наявність у королівстві Старшої гілки, що стримувала схильних до агресивного і необдуманого чину королів. Загалом Нейт якось гармонійно склався за поточної династії і тепер на його кордонах тримався твердий, правдивий мир. Деякі історики й політики, залежно від темпераменту, потирали ручки, чи притискали вушка, очікуючи від кожного нового короля імператорських амбіцій. Але королі змінювалися, а імперська холера не наставала. От і добре, от і хвала Вічній мандрівниці. І нема чого в кришталевому джерелі ноги мити, в сенсі, зі своєю кучерявою, плямистою, злиденною поганулею в родичі набиватися. Добре, як посміються, а можуть же й образитися.

Для чого вони взагалі приїхали? Весна поганий час улаштовувати бали, холодно, вогко, а як раптом випогодиться — одразу хочеться не в задушливу залу, де парфуми перемішуються зі шляхетним потом, а кудись у парк, чи за місто, де земля вже почала випаровувати здоровий, теплий дух майбутнього врожаю, ні — просто майбутнього. Мокра, ледь відтала земля пахне майбутнім, гостро й вимогливо. Ллоч плаче над зачиненою скринькою для прикрас в одній із гостьових спалень будинку графині Нідж, далекої материної родички.

Сама Нідж виникає в неї за спиною, тонка, довголиця й довгонога. Темно-зелена сукня, пливучі фалди без шлярок та шиття ще більше підкреслюють довжину цих ніг і гнучкість цієї майже дитячої талії. Нідж скоро сорок. Шкіра її бліда й дещо вимучена цілющими масками, але ясно-карі, ледь зеленаві очі яскраві, а каштанове волосся густе. Вона тримається приязно, говорить багато й весело, її жартам сміються, її тонкі руки цілують, вона — улюблениця всього двору, багатого і на значно молодших, і на значно гарніших дам.

Нідж сідає на маленьку круглу канапу поруч із Ллоч і кладе пальці їй на плечі:

— Я почула як ти плачеш. Уміння плакати не через фізичний біль робить людину людиною, а ще робить її червононосим і червонооким опудалом в очах інших людей. Оскільки тут немає сторонніх, можеш поплакати. Якщо треба, я складу тобі компанію.

— Не треба. — буркнула Ллоч і втерла носа. — Погана ідея змагатися за нареченого із принцесою Кер, а в моєму випадку — безнадійна. Та й не потрібен мені Джай. Я, знаєте, тітко Нідж, краще мала б справу з вітром десь на природі, а не в чоловіковій голові.

— Ай, краще в голові, ніж у сраці! — Нідж легковажно сплеснула руками і знов опустила їх Ллоч на плечі: — Слухай, дрібното, якщо ти не припиниш киснути, я наплюю на всю твою герцогську породу — видам тобі відро холоднючої води й велику ганчірку і змушу перемити ручками, без участі такого великого винаходу людського генія, як швабра, всі сходи в будинку, від парадних, до чорних, із двома горищними і одними підвальними включно.

— Тітко Нідж, ви точно добра, чи прикидаєтесь?

Довгі пальці пахли гірким парфумом.

— Звісно, прикидаюся! На всіх добрих Той, що тримає світ, наслав чуму ще позатого століття, аби породу не псували. І зрештою, непретензійна учта в моєму домі — звичайно, не королівський бал, але всі вершки обіцялися на ній бути, включно з його високістю, а ти сидиш перед дзеркалом, зарюмсана і без прикрас. Гляньмо, що в нас тут?

Нідж хотіла відкрити скриньку, то Ллоч притисла її руку до різьбленої кришки:

— Не треба. Тут лише синя гама, а в мене палева сукня. Мама обіцяла мені подарувати свій рожевий агатовий гарнітур. Каже — для неї це надто дівочі камені.

— Твоя мама права. Сходи, візьми і вдягни. Нам час уже спускатися до гостей.

Нідж стрімко підвелася, збуривши під стелю фонтан гіркого, мигдалевого парфуму, й так само стрімко вийшла з кімнати.

Ллоч погладила зачинену скриньку:

— Пробач, я одягла б твою бірюзу, хоч із палевим, хоч із червоним, але вона така важка... Така важка...

У материних кімнатах виявилося порожньо. Герцогиня була пунктуальною, а гості вже з'їхалися. На низькому столику перед високим дзеркалом лежав обтягнутий білосніжним шовком довгий чохол із кольє й сережками з рожевого агату, оправленого в біле золото. Ллоч байдужно почепила всю ту красу на шию й вуха, тоді втомлено сіла спиною до материного дзеркала. Вона сиділа так кілька хвилин, доки в коридорі прошелестів стрімкий політ графиніної сукні. Ще за хвилину Ллоч вийшла й сама, ні ким не помічена, спустилася бічними сходами і проскочила до зали.

Парадна зала в будинку графині Нідж була невелика, витримана в бурштиново-золотавих тонах і особливо затишна при свічках. Облаштовано все було також без пафосу: музиканти на балкончику грали, середина зали була вільною для танців, уздовж диванів, крісел і тонконогих столиків, розставлених під стінами чемно рухалася прислуга з тацями, роздаючи келихи й вазочки з делікатесами. А що найбільше подобалося Ллоч у графининій залі, то це колони. Їх було небагато, втім Ллоч вистачило однієї. Вона отаборилася в кріслі, якраз за цією колоною з вершковим десертом і відчула цілковиту гармонію зі свічками, теплим сяйвом ніжно-жовтих гардин і м'яких меблів і взагалі з усім світом, що не звертав на неї, Ллоч, жодної уваги. Музика долинала за колону, мов пташиний щебет, голоси панства, що танцювало й походжало повз неї, линули, як річкою лине.... ой! Ну, да, як річкою лине сміття і здохла риба догори пузом. А що іще має линути річкою? Ні, ще може труп ворога.

На очі трапила струнка, контрастно-чорна на тлі світлих стін постать Кер. Виклична сукня: сліпучо темний оксамит на неодруженій дівчині, широке кругле декольте, на білій шиї холодні сірі перли, довгасті й великі; обличчя облямоване коротким прямим волоссям, як білим металом. Сукня, всупереч моді та пристойності, не прикриває черевичків, чорних, замшевих, і навіть світлі панчохи в тон шкіри трохи видно.

Нда, це вам не здохла риба. Дуже навіть жвавенька щучка.

Ллоч зловтішно заковтнула ще ложку десерту: «Плавай-плавай! Нічого я не буду в тебе відбирати. Пробуй свої зуби на комусь іншому, а я сиджу от за колоною, їм смачненьке і не відсвічую провінційними рожевими агатами».

Поруч зашаруділо. Хтось мостився в сусіднє крісло. Ллоч незадоволено глянула в той бік. Різьблений профіль, тонка чорна брова, картинно заломлена біля запалої скроні. Ще один охочий шокувати пристойне товариство: не кучері, не коротка стрижка молодих вірників Того, хто тримає світ, а високий, тугий жмуток майже на маківці, гладенький чорний хвіст сягає нижче лопаток. Це ж як він його розпустить — що вийде, діва морська?

Ллоч не стрималася й пирхнула.

— Завадив?

Ні тобі «панно», ні, тем більше, «прекрасна», чи «висока». А вона, між іншим, спадкоємиця герцогського титулу, якщо, звичайно, власник хвостатого профілю запам'ятав її з минулого королівського бенкету, де Ллоч було офіційно відрекомендовано вищим колам королівства.

— Завадили. — Хамство на хамство за хамство не вважається. — Я тут сиджу наодинці з десертом, спостерігаю, як осяйний потік витонченого дійства проносить повз мене всяке е... розмаїття пишнот, а тут ви.

— Ух ти! Оце віньєтка! — Хвостатий профіль зник. До неї повернулося тонке білошкіре обличчя, приємне, але геть не таке прекрасне, як їй здалося першої миті. Звичайний собі юнак знацької породи, звідси — тонкість і блідість, і шовкова доглянутість волосся, а поза тим... Джай ефектніший, а вже Брін!...

Тим часом кавалер захоплено зблиснув очима і усмішкою:

— В осяйному потоці, кажете, пропливає розмаїття?

— Я сказала — проноситься, по-моєму. Проносяться всякі стрімкі речі, човни, листя, загублені красунями рукавички і віяла.

— Знаєте що? — він примружив одне око: — В нас дома, на Сірому Клині, течія така, що як праля підштанки впустить, то вони теж проносяться.

— І... — Ллоч, яка понад рік не усміхалася, відчула, що її несе: — І якщо, до прикладу, корові посеред броду припре, то, от, теж проноситься, у вас вдома, на Сірому Клині?

Вони скрутилися в кріслах, червоні від дурного дитячого реготу. Щастя, що музика грала голосно, а вірна колона була на варті.

— Пробачте, — сказала Ллоч, відсміявшись, — я вас пам'ятаю, а ім'я ні.

— Шем із Дальнього Каменя. І ви мене пробачте, висока панно Ллоч, просто тут дуже вже якось осяйно і розмаїто. Моя провінційна натура не знесла блиску.

— Нє-нє-нє! — Ллоч і далі відчувала, що її несе незгірш від холодної течії Сірого Клину: — Давайте розбиратися! Ваша провінція відносно моєї провінції — це, знаєте, заможні передмістя столиці. Дальній Камінь всередині королівства, а моя кишенькова вітчизна посвистує дірявою кишенею назовні.

— Та не заможні — замежні. Там злидні геть за межею всякого уявлення. І ще — феноменальна штука: красти нічого, а однаково крадуть.

Ллоч, пхнула служникові в руки порожню креманку з-під десерту:

— А... а я однаково гірша! У нас під боком Талайша, там пірати. В нас від них мова така груба, і лайок така прорва, що навіть відозву до підданих без лайки не напишеш — не второпають.

— Пірати? Так вони ж мають здобич збувати? Це — жвавий ринок.

— Ги! Ми — чесні герцоги, а контрабанда не оподатковується. Ринок жвавий, а у скарбницю — хрін. Зате армію, пожежників, притулки, лікарні годуй хто? Герцог, із власних.

— Ии...

— А взагалі ви, Шеме, позер і брехун. Ви свій Сірий Клин уже й забули. Нідж казала, що ви при дворі вже три роки.

— І що, тим часом Дальній Камінь зробився ближчим, чи багатшим? Навпаки, батько, мабуть, на мої срібні запонки останнє витрусив.

Ллоч побачила, що він уже не сміється. Погляд потьмянів — холодна сіра річка, що проносить дрантя й розбухлі чорні колоди.

Ллоч теж похнюпилася, втупившись у своє віяло. Біло-рожеве, воно чудово гармоніювало із прикрасами, а насправді було страшною бридотою: облізле пір'я і дрібні перла, ощадливо наклеєні на блідо-рожевий шовк. Віяло було старюще, хоч і міцне, здається, ще з материного дівоцтва. Ллаль взивала його пернатою сракою, звісно, коли ні мати, ні бабуся не чули.

— Висока панно, а ходімте до танцю.

— кортить пронестися в потоці, як стрімкі підштанки?

— Чому ні? Свій десерт ви доїли, а я витратив усі запаси своєї балакучості так, що, бачте, навіть якогось мулу із самого дна черпанув. Ходімте?

Ллоч підвелась і простягла йому руку. Разом вони зробили крок із тіні колони на яскраве золоте світло.

Якби Ллоч не тримала цього панича за руку, подумала б, що його підмінили. Хтось геть інший рухався разом із нею світлим, навоскованим паркетом, хтось із міцно стиснутими губами, крижаним поглядом і такою зневагою у вигині тонких брів, що зуби занили. Кого він так виразно зневажає? Господиню? Усіх гостей гептом? Її, Ллоч, провінційну наречену з пернатим антикваріатом у руці?

Танець закінчився. Вони пірнули в тінь своєї колони і знову всілися у крісла. Ллоч лишила поза увагою роздратований материн погляд, кинутий здалеку.

— Шеме, ви чого?

Він кліпнув, тонке, крижане поступово розтавало на його обличчі:

— Нічого. Вони звикли. І я звик. Не вміючи підкорити, чи підкоритися — зневажай.

— Це хто сказав?

— Я. Принести вам вина?

— Так, було б добре.

Він підвівся, наздогнав служника з тацею і повернувся з двома келихами. Ллоч подивилася на світло крізь біле вино. Зала зробилася ще більш золотою і чарівною.

— У Нідж навіть випивка в тон меблів.

— Ви хотіли червоне? Я можу пошукати.

— Та ні, це я вередую. Біле більш люблю. Ніколи не вважала себе заздрісною, але в Нідж таакий будинок! І сама вона таака!

— Яка? Хитра? Чіпка? Досвідчена? На це ви заздрите?

Голос його знову втратив насмішкуватість, зробився надірваним, ніби Шемові нема чим дихати.

Ллоч похитала келихом, як похитала б головою, заперечуючи:

— Ні, Шеме, навряд чи мені потрібний досвід раннього вдівства, чоловіків будинок із чоловіковою ріднею на додачу, але є щось таке в Нідж... Жінка-свято. Це вроджене, це дар Того, хто тримає світ.

— Я б сказав, що легко бути святом, маючи на це гроші, але боюся справити враження геть убогого, в усіх сенсах.

Він допив свій келих і струснув головою:

— Висока панно Ллоч, ваша можновладна матінка спопеляє поглядом нас обох. Гадаю, буде на краще, якщо вона остаточно спопелить лише мене.

— Тікаєте? — Ллоч знову докірливо похитала келихом: — Кидаєте мене на поталу злій долі? А знаєте — яка в мене доля? Відвоювати принца Джая в нерівній боротьбі із принцесою Кер і самим принцом Джаєм, бо на хвоста бичачого я йому здалася. От яких подвигів чека від мене моя можновладна матінка і решта рідні. Наш конюх у таких випадках каже: «Прикинь — яка хулепа?» Ну, себто, він знає, що «халепа», але ж каже.

— Прикинув. — Сумно усміхнувся Шем. — Але з долею завжди так: то ти її — по морді, то вона тебе. Однаково з битою мордою ходити. О, ловіть момент! Його високість залишилися самі та, здається, трохи занудьгували.

Ллоч байдужно ковзнула поглядом по Джаю, що підпер колону неподалік:

— Ага, з ним, підозрюю, не побалакаєш про кізяк, що проноситься в осяйному потоці.

— Знаєте, я б на вашім місці спробував. — Шем іще раз усміхнувся, взяв у неї з руки порожнього келиха і зник.

Ллоч відчула новий приплив небезпечних веселощів і вже хотіла була рушити у принців бік, але тут із гостьового натовпу метнулася вузька чорна тінь, вінчана холодною квіткою світлої Кериної голови і Джай засвітився очима їй назустріч.

— Ну й начхати, — вголос пробурчала Ллоч і геть не витончено ляпнулася назад у крісло. Ще один роздратований погляд подер по обличчю. Нідж. Теж не задоволена? Не ловить спадкоємиця титулу мишей, не ловить. А от графині що до того? «Ну, не ловлю. Мені ще від матінки терпіти розпил на дрібні декоративні деталі за цей бал. Як і Нідж полізе з нотаціями — присягаюся — чмихну в лице! Як там Шем сказав? Хитра й чіпка. Шем узагалі все правильно сказав, тільки лякає, що він такий різний: у тіні, за колоною, один, а на світлі інший».

Бал закінчувався. Кер танцювала із Бріном із Трьох Ятерів, Джай знову сидів сам, підперши голову рукою і вочевидь засинаючи. Ллоч йому співчувала здалеку, їй теж мріялося вилізти із сукні, впасти в ліжко й до ранку забути про політичні розклади, династійні шлюби і взагалі про все. А ще ж попереду великий королівський бал! Бичачий хвіст, наліво кручений!

Розділ четвертий

Головний служанин столичного храму Вічної мандрівниці сидів у бібліотеці вже давно, витирав чорними рукавами пилюку з тиснених обкладинок, розгортав навмання важенні фоліанти, чіплявся очима за хитро розцяцьковану заголовну літеру, чи строфу старовинної поеми. Головний служанин не знав, що шукає, радше навпаки силкувався загубити, точніше — загубитися в далекому, знебарвленому минулому, стати його частиною, блідою, висхлою, як пергамен, тінню на погано збережених ілюстраціях. Мель хотів припинити почуватися живим, і не міг.

За кілька тижнів Кер одружиться. Що це змінить? Вони не були разом уже десять років. Вони не змогли б бути разом за жодних умов. Насправді їм і не варто було.

Перший досвід тілесного кохання на вузькому лежаку серед книжок, паперу, чорнил і непоборного книжкового пилу, жорсткі долоні й жорсткі губи владної п'ятнадцятирічної майбутньої Верховної судді королівства, її дивне вміння приманювати хороші сни... До того, виснаженому заняттями і переписуванням архівів Мелю завжди снилося щось сумбурне, безсенсове: уривки рукописів, мокрі, розпливчасті рядки, густі брунатні плями, крізь які намагаєшся вгадати накреслення літер. Кер удавалося відігнати цю втомливу, запалену каламуть. Кер укладала його голову собі на плече і, торкаючись губами скроні, починала шепотіти. Різка у звичайних розмовах, та і в ліжку теж, у такі хвилини Кер ставала ніжною, розповідала дивовижні речі про великий світ великих міст, кораблів і владарів.

Владарі в її оповідях були добрячими козлами, а от про архітектуру, про різні звичаї, про картинні галереї і поетичні змагання при різних дворах у неї виходило дуже гарно.

Вона говорила, гладячи його волосся, водячи пальцем по його губах, щоках і повіках. Їм здавалося, що вони мандрують разом. Їм не набридало, бо насправді вони знали — нічого цього ніколи не буде. Ніколи вони не пробіжать, тримаючись за руки, по майже нескінченних портових сходах у Тьярі, ніколи не заснуть в одному паланкіні під монотонний крок височенних чорних носіїв на далекому півдні, ніколи не зачерпнуть разом долонями з рожевого винного фонтана в Шаалді. Багата й розкута спадкоємиця багатого й сильного королівства у вузькій задушливій комірці переповідала дива своїх дитячих мандрівок злиденному келійнику найбільшого храму і обоє були щасливі. Переплітаючись легкими тілами, вони насправді чекали саме на ці хвилини, коли не межі чарівних снів і тихої, принишклої реальності Кер притисне його голову до свого гострого плеча і почне розповідати. Як по щирості, тілесне кохання, за яке їх пізніше засудили, було не таким уже й потрібним. Воно не зробило їх ближчими, ніж вони бували у своїх тихих казках. Воно роз'єднало їх назавжди.

За ті чотири роки, відколи став Головним служанином, Мель устиг помандрувати світом, і щоразу перед прекрасною спорудою, деревом, квіткою, посеред концерту, на поетичній дуелі йому хотілося стиснути знайому жорстку долоню і прошепотіти: «Кер, скажи, гарно?» Але Кер не було поруч. Їм пробачили, їм забули, але не аж так, щоб можна було часто бачитись і мандрувати разом.

Іноді йому лізла в голову різна маячня про страшні придворні таємниці, про те, що вони обоє, тонкі й біляві, — брат і сестра, яких у дитинстві чи то розгубили, чи то розділили. Тоді починало клубочитися в мізках іще гірше, про кровозмішання й покару богів. Потім робилося смішно. Не траплялося в його злиденній шляхетній родині жодних принців і Верховних суддів, ні в якому коліні, ні вухом, ні рилом.

Він збрехав Кер про довгу інспекцію провінційних храмів. Ні, інспекція відбулася, та він уже повернувся і тепер ховатиметься аж до весілля, воювати із собою, потім замирятися із собою, заколисувати своє підліткове минуле в бібліотечній тиші і звичному відлунні храмових колонад.

Він прийде на весілля щасливий. Він поцілує Кер у чоло. Він не може благословити їхній шлюб, тому що вони — вірники іншого божества, але він, Мель, щиро бажатиме їм щастя. А поки що він скулиться на жорсткій бібліотечній лавці та прихопить зубами запилюжений палець, і сльози скоро припадуть пилом.

Погляд зачепився за черговий рядок: «Маючи дім, пробачиш сусідові лиху вдачу його заради миру з ним. маючи родину, пробачиш малу кривду сильнішому, бо може він учинити велику кривду родині твоїй і відняти її в тебе, й життя твоє вже не буде життям, а лише мукою пам'яті. Маючи статки, пробачиш багатьом багато неправди заради зиску примноження статків своїх. Лиш маючи владу над серцями вірних — не пробачиш ані слова брехливого, ані подиху, не залишиш невідомщеною ні сльозинки праведної, не витратиш ні крихти сили своєї даремно».

Це був неканонічний текст, що дивом уникнув вогнища в минулому столітті, чи на початку нинішнього, а також чумних вогнищ, коли палили все, чого торкалися руки заражених у столітті позаминулім. "Темно́та предковічна! Скільки прекрасних віршів, мудрих роздумів, чистих, як дитяча віра, казок узяла нездорова палкість тихої служби, або чорна горлянка пошесті, а це мертвотне, упиряче хрипіння фанатика, якому зоряний плащ Мандрівниці затулив усі барви світу, дійшло із глибин людської дикості, із тліну та плісняви до днів нинішніх».

Головний служанин величезним зусиллям волі змусив себе поставити стару, якусь липку від вітхості книжку назад на полицю, а не пожбурити в доволі місткий сміттєвий кошик під лавкою.

Ритуальна чорна накидка легка, чорна шовкова сорочка під нею ще легша, але яка ж важка Мелеві ця одіж! Маленький Мель... Маленький, згорблений Мель... Ні, не згорблений — прямий, мов срібний шпиль на довіреному йому храмі, як срібний шпиль у темнотах світу. Хто-небудь, подайте Мелеві руку! Йому несила триматися! Що таке сила? Чому попередній Головний служанин, вмираючи, назвав його ім'я? Його, двадцятичотирирічного служанина із глухої закутини з плямою на репутації? Останні пару років життя старий читав його філософські спроби й навіть подекуди завдавав собі клопоту відповідати в листах заувагами і стриманими похвалами, але, щоб таке!

Мель досі не надто вірив і не надто розумів. Старий передав йому сан і право у крихітнім храмі на березі річечки Зелениці, де ім'я старого було вписане в родильну книгу вісім із гаком десятків літ тому. Він хотів ступити на зоряні стежки із цього храму, звільнившись від усього, чим жив і був обтяжений на землі. Він заборонив вести його тіло до столиці для прощання. Сказав: «Старий — до ями, новий — до брами».

Мель добре пам'ятав свій перший високий в'їзд у столицю. Він ступив на світлу, сяйливу, наче сталеву, бруківку перед головним храмом і, якось раптом, збагнув, що це — та сама площа. Натовп? Може, це — ті самі люди? Минуло тільки сім років.

Жар від вогнища підіймається по ногах, по животу, по грудях, аж до обличчя. Нервовий рум'янець обпік щоки, не страх, не сором — лють. Накотила й відпустила. Він не знає, чи ті це люди, він не пам'ятає жодного обличчя з натовпу, лише вперте чоло, сухе і тверде, без найменшої краплі поту, як камінь, і такі самі тверді губи, що вимовляють: «Це моя провина». Кер нікому не дозволила б завдати Мелеві болю. Кер...

Це їхнє місто, їхні люди. Мель випростався на весь свій невисокий зріст і прийняв ключі від головного храму з рук роздратованих і розгублених служан та служинь, тих самих, що судили його сім років тому.

Головний служанин має незаперечне одноосібне право обрати наступника з-поміж посвячених. Мель тепер Головний за незаперечним правом.

— Морок стогорлий! Чому найкраще завжди під стелею?!

Голос належав чи хлопчакові, чи хлопчакуватій дівці. Непомітний у своїх чорних шатах, Мель визирнув із тіні широких і високих полиць.

Хиткою приставною драбинкою, раз-по-раз наступаючи на власний поділ, здиралася юна кучерява дівуля з хуліганським блиском у круглих пташиних очах. Дівуля погойдалася на верхній сходинці, потім відчайдушно зіп'ялася навшпиньки й, витираючи животом і грудьми різноколірні корінці книжок, поповзла до горішньої полиці. Драбинка рипіла, бібліоманка небезпечно звивалася та пританцьовувала вже на одній ніжці, а другою погойдувала в пошуках оманливої рівноваги. Не знайшла. Звалилася, щоправда вдало, як кицька, на чотири лапки. Підвелася, обтрусилася, знов голосно промовила:

— Морок же ж стогорлий!

— Не годиться хулити Пітьму предковічну у храмі дщері її. — Мель вийшов на світло, що протинало вузький прохід між стелажів. В кінці проходу було високе еркерне вікно, довга вертикальна зіниця світла у прадавній оселі пітьми.

Дівиця йойкнула, щоправда, скоріше капосно, ніж налякано, потім розгледіла глуху чорноту його вбрання, без жодного знаку, чи прикраси, лише з тонким виблиском срібного пояса, і, здається, сторопіла по-справжньому:

— Пробачте, високий! Просто драбина... Ну, коротка вона, а мені треба...

— Сильно треба?

— Да! На верхню полицю. Там... Е... Світська література.

Мель навіть голови не підвів:

— Там не е..., а сім томів "Безгомінної тиші". Синенькі такі, із тисненням по низу корінців.

— Ага.

Дівиця тоненько, жалісно чхнула і заходилася нишпорити за манжетами в пошуках носової хустинки.

— Хустинка ваша оно, під драбиною, але нею тепер краще черевики протерти. Візьміть мою, вона чистий. Я в бібліотечній пилюці з дитинства, своє вже відпчихав.

Дівиця нерішуче взяла хустинку, але рішуче в неї висякалася.

— Дякую. І вибачте ще раз.

Мель підкреслено важко зітхнув, тоді струснув зап'ястками, щоб широкі чорні рукава від'їхали до ліктів, і, чіпляючись пальцями та мисками взуття за краї полиць, вправно поповз угору. Під самим похмурим сволоком, відплювавшись від павутиння, він, із такою самою вправністю, вхопив чіпкими пальцями три перших томи чарівної саги про дітей вітру і їхнє ув'язнення в людському світі, по тому, притискаючи книжки ліктем, так само спритно спустився.

— Ніколи так не робіть. — Суворо сказав Мель, вручаючи книжки дівиці. В її очах стояв захват, солодкий, чудовий захват юної розбійниці перед чужим зухвальством. Мель затято стримував самовдоволену усмішку, що рвалася назустріч. Стримав таки, ґречно вклонився й пішов.

Ллоч зупинилася перед заклятим зшитком, куди пів години тому власноруч внесла охайний запис: «Беру книжку із сього мудрого дому. Поверну за чотири днини о сій порі».

Гадський зшиток уперто вимагав урочистого стилю. Ну, вони в герцогській бібліотеці мали свій такий, із такою самою впертою старечою вдачею.

Йой же ж, темна паща! Про чотири дні вона написала з розрахунку на один товстий том. А три? Чи його нечитані вертати, потім знову брати за всіма приписами? Ні, подужає.

Кожна солідна бібліотека мала свого заклятого зшитка. Вказуючи на його сторінках власною рукою термін, на який береш книжку, ти запускав нехитру, але дієву заклиначку авторства когось із храмових служан. По закінченні вказаного терміну тебе відвідував головний біль, не надто сильний, але виснажливий. Одне слово — книжку було простіше повернути.

Ллоч притисла до себе три важенних синіх томи. Вона знала, на що здатний Ерм із Тьяру, бо читала п'ятитомовик про Північні води, який Ерм написав іще років десять тому. Ллоч обійняла і влаштувала зручніше незграбні книжки, наче живу істоту. Чотири доби падіння у блакитні прірви між крижаними скелями, жертовного кохання до прекрасного чужинця, ненависного й вигнаного звідусіль, а ще — сліпучих морських пейзажів. І найдобріша, наймогутніша героїня, королева, або чарівниця, матиме обличчя Ллаль.

Ну, голова однаково болітиме, але не від переступу присяги, а від щасливої читацької знемоги.

«А цей їхній Головний служанин — просто сонечко! Не те, що наша ковінька носата. Добре, що ми приймемо протекторат королівства і вона буде змушена коритися цьому біленькому бібліотечному привиду».

Білої днини заможними кварталами столиці самотній дівчині шляхетного стану гуляти не заборонялося. От Ллоч і гуляла, колисаючи в руках книжки й ведучи неквапливий внутрішній монолог: «Ні, все-таки чарівна література більше вдається бабам, пробачте — дамам. чи життя в них нудніше, через те і мріється їм бурхливіше, чи в мені бабська вдача таки первинна, а тверезі мізки вторинні, тому мені особисто таке читво миліше. Хоча, хвилиночку! Не читаю ж я любовних історій чистяком, де — він, вона, свічник, будуар. Мені ж треба, щоб із дивами, битвами, хитаннями цілого світу і зрадою владарів в обидва боки,щоб і їх щоб зраджували і вони попльовували на свої обов'язки у критичні моменти. І неодмінно, щоб знаходилися ті, хто прийме розхитаний світ на свої непідготовані плечі і винесе. Ну, й кохання теж має бути. Без нього все якесь дрібне, строкатеньке, навіть світ. А от Ермові вдається й захопити, й помучити, і щоб герої живі, непафосні, і оповідь ядуча, але не бридка, і дива гарні, але переконливі, не солодкаві. Боївку пише — ну, звір брутальний, а в ліриці м'який такий, пронизливий. А може Ерм — баба? Я же ж з ним особисто не знайома».

До реальності її повернув розмірений цокіт копит по щільно замощеній площі перед великим королівським садом.

Кобила була бездоганної ізабеллової масті, рівненької, що круп, що грива, того тонкого, світанкового відтінку, як буває хмарка, підсвічена сонцем; і, як належиться, блакитноока. Рожевувата морда пливла у слабких коливаннях першого весняного тепла, мармурові боки солодко, безжурно підіймалися й опускалися спокійним диханням.

Ллоч, як сільська роззява, відвалила щелепу. Таких розкішних екземплярів їй бачити ще не доводилося, хоча кузен Ян, коняр, яких мало, перепоказував їй на кінських ярмарках табуни різних породних красунь і красенів. Він навіть пропонував когось подарувати маленькій сестричці, двом маленьким сестричкам, яких щиро любив. Та Ллаль була заслабкою, щоб їздити верхи, а Ллоч твердо знала, що годувати чотириногого улюбленця таких розмірів батьки їй не дозволять.

Кобила зупинила на Ллоч небесний погляд і дівчині було приємно тонути в ньому, рівно доти, коли з висоти сідла долинув пізнаваний дзвінкий голос:

— І як вам наше місто? Не втомилися блукати? А добре, що я вас зустрів! От, що я вам скажу, юна спадкоємице, застерегли б ви таточка із протекторатом. Ми великі — лиґнемо й не вдавимося.

В сідлі світанкової хмаринки сидів принц Джай, не надто чепурний, не надто гарний — звичайний такий Джай, худенький, руденький, та не полум'яною, розкішною рудизною свого приятеля Бріна із Трьох Ятерів, а банальною якоюсь, цуценячою жовто-бурістю.

Довгу мить Ллоч поборювала могутній внутрішній порив показати йому язика. Поборола, та не до кінця:

— Як-так, ваша високосте?! Принцеса Кер відпустила вас гуляти саменького, без нагляду? А раптом за її відсутності вас викрадуть?

Бовкнула і внутрішньо напружилася, готова ловити геть очевидну презирливу репліку у відповідь: «Чи ж не ви?» Але Джай знизав плечима:

— Як викрадуть, так і повернуть. Брін багатий, Кер люта. Вони навіть батькові не розповідатимуть — самі викуплять, а тоді по шиї надають і на ланцюга посадять.

— Оксамитовий килимок покласти не забудуть біля вашої буди, для фавориток? Чи кожна зі своїм приходитиме, щоб вас на соломі втішати не довелося.

Джай знизав плечима ще раз:

— Фу! Юна панна, а такі солдатські жарти.

— А чого ж? Можу жартувати. Не мені ж із вами одружуватися, з таким казковим принцом, в чиїм серці палає незгасний світоч єдиного кохання. Ото й радію! — Всередині в Ллоч закипіло, за білу оксамитову труну Ллаль, за бабчину гординю, за материну мляву сумирність і батькову черствість. Протекторат? Добре — вдавіться! Але вона, Ллоч, не буде частиною угоди. Шукайте собі м'якшого воску для печаток. — Ви справді вважаєте, що цілий світ це зацукровані шмарклі та безейні цицьки в декольте? Що кожна дівка мріє про вашу постіль, а кожен бідний сусіда — про шматочок тортика з вашого столу? А як на мене — пропадіть ви, з балами, з грошима, з військами! У труні я бачила ваш трон і ваш гонор! У труні! Зрозуміло?!

Їй здалося, що кров гуркоче в неї у голові, але гуркотало на вулиці, якраз у Джая за спиною.

Вони зупинилися на в'їзді на площу, Ллоч — спиною до якогось червоноцегляного будинку, а Джай зі своєю небесною кобилою просто посеред вулиці.

Зараз він заважав вкотитися на площу широчезній хурі, накритій ряднами й запряженій двома могутніми ваговозами однакової гнідої масті. З-під ряден визирали кути якихось меблів, здавалося, дуже химерних і дорогих. Мабуть, перевозився хтось із мешканців добропорядного центру.

Хурою правив звірячого вигляду хлоп у жорсткій від бруду куртці, що коробом стояла на його квадратовій спині. Хлоп шмаганув Джая лютим поглядом, і, розтягуючи слова, проревів:

— Тии, блаародний! Дай манаатки прооперти! Всю ширину своїм блаародством зайняв!

Ллоч відступила ще далі під стіну і зацікавлено спостерігала за подальшим розвитком подій. Було зрозуміло, що погонич прибився до столиці в пошуках заробку з якихось нетрищ і королівську родину за фізіями не різнив.

Джай легенько торкнув свою небесну красуню п'ятами й вона зробила кілька дзвінких кроків на хідник даючи підводі дорогу.

Замість проїхати, хурщик підкреслено поволі зліз на бруківку, охайно поклав віжки, аби не сплуталися й так само неквапом посунув на Джая:

— Тии, я сказав — оступиися! Зооовсім оступиися!

Його здоровенне, широке тіло текло у свіжому весняному повітрі, наче в шаруватому розжареному мареві спекотного літа. Налиті чавунною, важкою силою руки виходили із засмальцьованих рукавів, як дві стінобитні машини з дерев'яних вантажних коробів.

Ллоч помітила, як Джай смикає рукою в намаганні дотягтися пальцями до руків'я короткого міського меча, та рука його не слухається, пальці хапають повітря, погляд кидається навсібіч:

— Ллоч! Біжи!

Вона раптом збагнула — Джая не врятує те, що він верхи. Його взагалі ніщо не врятує. Вулиця порожня, площа також. До садових воріт далеко, та й чи є там хто? Все-таки ще доволі прохолодно для довгих, неквапливих прогулянок в алеях.

— Біжи!

Ллоч ніколи не бачила магії, якщо не рахувати білих іскор, що ними, просто з долоні служани у храмах запалюють світло. Ні, ще були декокти й еліксири від придворного лікаря, тремтливі й мерехтливі, ніби живі у своїх пляшечках. Проте, з огляду на постійні хвороби Ллаль і, зрештою, на її смерть, сили в тих пляшечках було небагато.

Зараз же повітря гусло й розбухало від концентрованої сили.

Ллоч учепилася в книжки. Якщо вкласти в удар усю силу, та плюс сукупна вага всіх трьох томів..

Хлоп не взяв панянку до уваги, повернувся до неї спиною, а дарма.

Ллоч уже перехопила свою чарівну літературу якомога зручніше і глибоко вдихнула, коли над головою в неї щось коротко, туго свиснуло і тканина на спині в хлопа видала характерне «трісь», що злилося з не менш характерним «хряп», із яким довгий, добре збалансований кинджал входить у живу, м'язисту плоть.

Велетень іще встиг озирнутися. Вираз тупості на його обличчі змінила жвава фахова зацікавленість упереміш із таким самим жвавим подивом. Потім він упав і ніщо живе в його тілі вже не проглядалося. Лише червона калюжа, дуже яскрава на світлій бруківці, наче жива повзла з-під нього.

Тишу розтоптали ще одні копита. із сусіднього провулка на високому буланому жеребці вилетів Брін. Оцінивши безмовну картину він різко осадив коня, спішився, кинув оком на нерухому тушу візника, тоді підійшов до хури, стяг найближче рядно, поляскав долонею по чорній, з вогким блиском, як риб'яча спина, стільниці просторого письмового столу:

— Непогані трофеї нам дісталися. Будемо ділити?

Джай також спішився, підбіг до Ллоч, схопив за плечі:

— Ти як? Злякалася?

— Ага. Що він тебе придушить, а скажуть на мене.

Губи в неї тремтіли й роз'їжджалися в ідіотську усмішку. Джай зітхнув, узяв у неї з рук книжки, пхнув під пахву, тоді зненацька м'яко обійняв другою рукою за плечі:

— Дякую. Я бачив, що ти хотіла...

— А мені «дякую»? — Поцікавився Брін із Трьох Ятерів, на час відвертаючись від трофеїв.

— А тобі доведеться Кокетку до стайні завести, поки я високу панну Ллоч проводжатиму.

Ллоч нарешті опанувала себе, струсила принцову руку й відібрала назад книжки:

— Ти геть придурок? А якщо на тебе скрізь полюють?! Це тебе проводжати треба! А я, як ішла, так і далі піду.

Ллоч рішуче розвернулася й дійсно пішла в напрямку графиніної садиби. За тиждень, прожитий у чужий столиці, вона відмінно вивчила всю географію центру.

Ні, додому її однаково провели. Йшли позаду, вели своїх звірят на поводах, тихо розмовляли. Ллоч навмисне не сповільнювала кроку, підкреслюючи, що ескорт цей непроханий.

Коли ошатний, наче глазуроване тістечко, будинок Нідж показався в кінці вулиці, Джай наздогнав її і взяв під ліктя:

— Ллоч, я маю до тебе велике прохання.

— Мовчати.

— І не блукати вулицями самій. Здається, заварилася якась каша, і ми, поки що, не вирахували кухаря.

— Давай, Джайку! — гукнув Брін, злітаючи в сідло. — Бо там усі трофеї розтягають! Може, вже розтягли!

Джай стиснув її лікоть, навіщось прихилився пухнастою гривкою до плеча й побіг до своєї коняки.

Цілий вечір Ллоч згадувала цей ідіотський і водночас моторошний епізод. Виходило, що Джай — не такий уже й безмозкий, порожній метелик, яким здавався. Ну не спробував же він дати драла й не почав горлати на допомогу. У вухах досі дзвеніло: «Біжи, Ллоч!». Не за себе турбувався. А Брін... Брін добре кидає ножі, як на золотого нащадочка татових фінансових перемог.

Тьфу, чи його вже не читати сьогодні "Дітей вітру"? вражень і так вистачає. Але враження ще не скінчилися.

До її кімнати зазирнула матір, скрушно похитала головою і вийшла. Зате, не минуло й п'яти хвилин, як, знову не постукавши, у двері пурхнула Нідж, усілася на канапу, погралася гребенями, розкладеними перед дзеркалом.

— Нуу, дитино, мені здавалося, боги не пошкодували тобі розуму.

— Пошкодували. — буркнула Ллоч уже з ліжка, але Нідж не пішла; витягла ноги, примружилася, посмикуючи кінчиками пальців, мов кішка.

— Я звичайно роблю поправку на дівочу наївність, але щоб з усього придворного квітника зацікавитися Шемом!..

Ллоч уже розкрила рота, щоб з усією дівочою наївністю вступитися за Шема, але промовчала. Краще послухати, як схарактеризує яскравого кавалера добра графиня.

Графиня ту-таки й почала:

— Дитино, різновиди спокусників — як породи собак, погано підраховні і вкрай розмаїті. Ось — муцик, що бігає під подолом сукні і за старих часів, коли для водозабезпечення не проклали ще труб, відповідно миття було доволі складним процесом, то от, муцик викусював бліх із нижніх спідниць у шляхетних засранок. А ось — хорт, що біжить у мисливця біля стремена, здатний, за необхідності, вирвати горлянку ведмедеві. Обидві тварини — собаки. Отак і з бабіями. Є послужливі й солодкі — це найпримітивніша порода. Якщо ти не надто ласа до кондитерських стосунків у жирному кремі з безейними трояндочками взагалі не становить небезпеки для тебе. Але бувають інші. Беремо нашого Шема, підіймаємо за його довгий хвіст і роздивляємось у подробицях. Заздрісність, замаскована під зневагу, зацькованість, що прикидається зверхністю, ницість під маскою загадковості. Бездоганний зразок молодого, гарненького злидаря, з голови, до ніг укритого дрібними, надокучливими, як клопи, мріями про багату покровительку. Спершу ми вдаємо холодну відстороненість від марнот і пороків двору — ахаха! Ми —ні-ні! Ми спимо в повному батьківському обладунку, оголивши фамільного меча і ніколи не оголюючи е... нічого іншого. Ніщо так не збуджує розбещених, рішучих і самовпевнених жінок, як відмова. Ти знаєш — скількох Шем уже впіймав на гачок? Лишень вагається — яку підсікати.

Ллоч завовтузилася, вередливо збила подушку, знову вляглася:

— А я тут до чого? Бідна, страшна, та ще й титулована. скандал вийшов би гучний, а зиск — та ніякий!

— От я й кажу — дуська! — Нідж раптом перекинулася назад, устала над канапою на високий місток, вип'явши плаского живота і ввігнувши спину. Шпильки поповзли із зачіски, важкі каштанові пасма затопили килим широкою плямою таємничого лиховісного мерехтіння. Нідж постояла якусь хвильку, тоді з коротким сичанням підкинулася над підлогою і повернулася до сидячого стану. — Нічим так не образиш вродливу і блискучу великосвітську левицю, як фліртом з юною поганулею. Здається Шем уже визначився на користь вельмишановної віконтеси Нен. Їй уже сорок. Ти почула мене, дурненьке кудлате щеня? А тепер спи. Поміркуєш завтра. Безсоння погано впливає на колір обличчя.

Ллоч звелася на лікоть і кинула оком на блискучу купку шпильок, що графиня полінувалася прибирати. Так і пішла простоволоса, мов казкова чаклунка. Ллоч насуплено втупилася у двері: «Так, я почула тебе, розкішна пані кішко. Та з кудлатих щенят виростають кудлаті собаки, і кішки не завжди встигають добігти до паркана. А Шем... А що — Шем? Мені було весело, вперше за весь рік. я вдячна».

Довкола хури вже метушилися заклопотані стражники. Над тілом схилився судовий лікар Маян із Залісся.

Джай із Бріном помилувалися на всю ту діяльність із глибини сусіднього темного провулка й тихенько відступили у плутанину дворів, де лишили коней. Вони спізнилися. Оглянути труп і вміст хури, щоб знайти хоч якісь ниточки, вже не вдалося.

— Давай додому, — похмуро зронив Брін. — і тепер без мене ні кроку.

Розділ п'ятий

Весна прийшла зранку. Правдешня весна: із припіканням сонця у спину, лусканням бруньок на деревах, живою, бігучою водою вздовж набережної.

Кер сиділа на парапеті власного балкона. Парапет був широкий, гранітний, саме те, щоб сидіти й витріщатися в небо. Зрозуміло, що ногами Кер бовтала на зовнішній бік балкона на висоті чотирьох палацевих поверхів. Сонце лупило її у світлу маківку, гарячими долоньками проходжалося по плечах. Кер мружилася, їй було добре.

Дурнувата ідея з березневим полюванням і прицюцькуватим балом-карнавалом у мисливському будиночку справила на неї гнітюче враження, а вкупі з нічним візитом до Меля, так просто спаскудила настрій.

Повернувшись у столицю і провітривши до зміюки Нідж нахабно коротку чорну сукню, Кер відчула, що неприємний осад нарешті зник. Нє, Мель, звичайно, застерігав, підносив тонкого пальчика й тоненькі брови, але Мель узагалі надто серйозний — посада змушує.

Кер хвицала ногами, гризла холодний м'ятний льодяник і почувалася щасливою.

На балкон визирнула з кімнати Улетта, застуджена, з розпухлим носом і товстою хусткою на плечах, прогунділа:

— Панунцю, там ваші принци.

Кер захрупала цукерочкою ще бадьоріше:

— Запускай!

Улетта озирнулася кудись углиб помешкання і скупо кивнула. Тут таки повз її вагому присадкувату постать бочком просочився Джай. За ним явився гордоступий Брін, грайливо посунувши Улку могутнім плечем і не менш могутнім стегном. Безсовісна хамка гучно чхнула в кулак, розвернулася й забралася вглиб панських апартаментів, мимохідь гойднувши кормою так, що Брін відлетів на добрих пів метра.

Обидва рудьки, яскравий і неяскравий, обсіли принцесу з двох боків і теж стали хвицати ногами в порожнечі. Мовчанка затягалася. Не було в ній звичного затишку. Не раз, і не двічі вони так сиджували на гілці, на гребені скелі, на крутому березі, на даху якихось похмурих руїн, та й на цьому ж парапеті. Але зараз Кер вловила у їхніх позах і обличчях якусь нерішучість.

— Ну! — гримнула вона, не припиняючи блаженно всміхатися до сонечка.

— Маємо новини. — обережно почав Джай.

— Всраті. — рішуче додав Брін.

— Ми б до тебе не прийшли. — м'яко вів далі Джай.

— Але три голови — це повносправний дракон, а дві — то шибздикувата кицька на вашому гербі. А герби не думають, вони тіко на стінці висять. — іще твердіше завершив Брін.

Кер крутнулася на гострій дупі і стала на ноги на мармуровій плитці.

— Це точно: герби не думають. А ти б спробував, Бринь, розчепірою п'ять сотень років провисіти — в тебе теж думалка відмерла б.

Вона пройшлася туди-сюди. Дрібні цвяшки на підошвах її черевиків цокали, мов кігті:

— Ну!

Джай зітхнув:

— На мене був замах. Учора.

— Ти живий, кокетка жива. Я бачила, як її до стайні заводили. Де труп горе-вбивці.

— У стражних, у льодовні лежить. Але, знаєш, гори було б мені, якби Бринь поблизу не нагодився.

— Бринь, а як це ти так вдало нагодився?

— Я цього гуляку безпечального випасав від самого палацу.

Кер примружилася:

— От ти? Випасав? На Драконі? Здалеку? В траві ховався, до закурених кульбабок припадав? Дракось — під лавками, на пузі, поповзом? Бринь, ти б хоч брехав розумніше.

Брін знизав плечима:

— Ну, це ж не в чистім полі. Я досить добре знаю рідне місто, аби обрати правильну дорогу паралельними провулками.

— Припустимо. А нащо ти його випасав, замість просто напроситися за компанію? Ти, Бринечку, знав щось, чого не знаємо ми, і ризикував Джаєм?

Брін, не шкодуючи дорогих штанів найм'якшого бузкового оксамиту, всівся на підлогу і знизу вгору видивився на Кер широко розплющеними зеленими очищами:

— Я, твоя високосте, ризикував спіздати на побачення. І, між іншим, спіздав. Зовсім спіздав. Бо водив козу по всій столиці і до, і після пригоди.

— Після пригоди ти водив не козу, а герцогську нащадку Ллоч, і я тебе про це не просив. — устряг Джай.

— Угу, я мав після замаху кинути посеред міста двох придурків без зброї і без охорони. Тоді вже тре' було дозволити тому громилу тебе придушити!

Кер гучно ляснула долонею по парапету:

— Досить! Джаю, мовчи! Бріне, розповідай без викрутасів, чітко.

— Розповідаю. Джай кудись повіявся зрання. Ми з батьком пили каву на терасі й бачили, як він виїжджає. Татусь іще висловився на тему великих, але довірливих хлопчаків, які линдають самі де не тре'. Я послухав, допив кавусю і теж поїхав линдати на самоті. Я не королівської крові — це два, і я їхав туди, де чекали тільки мене — це раз. Маршрут мій був нескладним, але довгим і пролягав через Яблуневу площу. Трохи до неї не доїхавши, я помітив підозрілого чмиря, який за кимсь підглядав із завулка. Я проїхав би повз. Я напевне проїхав би повз, адже вульгарна цікавість — ніщо порівняно з покликом е... Ну, гаразд, не серця. Серце тут участі не бере, але поклику інших тілесних органів, нічим не гірших. Одначе, віддалік я розгледів знайомий ізобеловий зад з любовно розчесаною хризантемою хвоста і зрозумів, за ким шпигує підозрілий чмир. Все, Кер, не википай, припиняю словесний пронос. Далі було просто й невесело. Чмир дав комусь відмашку. Я почув гуркіт і побачив, як у напрямку площі суне фіра, вантажена меблями.

Він розповідав. Кер не подобалося його обличчя, рівне фосфорне світіння морської глибини в погляді. Кер зросла біля моря і знала, що отак рівно, байдужно воно світиться перед великою бурею.

— Кер, він спіймав його поглядом.

— Хто? Кого? — Кер зрозуміла, що згубила нитку оповіді, поки думала про прийдешню бурю.

— Візник. Він спіймав Джая і тримав. Щось тягнув голосом, тупню якусь. Річ була не у словах — в інтонації і в погляді. Він тримав. Це просто в повітрі відчувалося, як павутиння, як щось липуче. Кер, це найманець, із найдорожчих, і просто дурне щастя, що я зміг його зупинити.

Принцеса повільно повернула голову:

— Джаю?

— Так, Бринь все правильно каже. Я влипнув, як муха: стояв, усе розумів, навіть устиг крикнути дурненькій Ллоч, аби тікала, а ворухнутися не міг.

— Ллоч? Смішна кучерунка у дрипочку? А вона там що робила?

— Не знаю. Тьопала звідкись із книжками в руках. На Кокетку задивилася, Мене не помічала, поки я сам до неї не заговорив. Тоді помітила і обгавкала від щирого. Потім приперлася хура й почалося. Якби Брін не встиг, Ллоч спробувала б гепнути найманця по балді книжками і тепер би вже не було ні мене, ні її.

— Вона справді намагалася це зробити?

— Так.

— Наша дівчинка! Якщо вона не частина плану.

— А сенс? Її силкуються одружити зі мною, а не з моїм трупом.

— Сенс від нас, хлопці, поки що прихований. Або ми когось кріпко недооцінили, або хтось кріпко переоцінив нас.

Джай теж сів на підлогу, згорбився, вчепився обома руками собі у волосся:

— Хочеш сказати, що нас, зокрема мене, сприймають серйозніше, ніж варто було б?

Кер дратливо смикнула кутиком рота:

— Варто!.. Ми всі варті того, що за нас уже дали. За тебе, Джаю, дали багато, судячи із кваліфікації виконавця. Отже, треба думати — кого й чим ти так вразив. І боюся, що для Мей із Таном це якось сильнувато. Тут варто шукати доросліших замовників. Усе, валіть звідси. Разом ми не думаємо, а триндимо. Киш — кажу!

Коли покірні рудьки вже зникали поміж скляними крилами розчахнутих балконних дверей, Кер недбало зронила:

— Джайку, а справді, куди ти їздив? Бринь — на здибанку, а ти — куди?

— Я теж на здибанку. — Раптом дуже різко відказав Джай і пришвидшив кроки. Брін навпаки вповільнився, потім узагалі повернувся, прихилився до парапету, завмер.

— Ти маєш версію, і вона не для вразливих осіб? — Спокійно поцікавилася Кер.

— Я маю дві версії. і вони обидві не для вразливих осіб.

— Давай.

— Перша: Джая намагаєшся прибрати ти, бо його тверда рішучість одружитися з тобою і таке саме тверде схвалення обох родин псує якісь твої дуже потаємні плани, і такі важливі, що вся дитяча дружба, як і весь внутрішній моральний кодекс у тобі зійшли на шолудиві пси.

— Тоді тримай і мою версію. Ти замовив Джая: а) із хворобливої пристрасті до мене, б) з панічного жаху, що вході майбутньої ревізії як платників, так і збирачів податків за вашою сімейкою поспливає тааке, що тобі простіше відвернути увагу його величності похованням старшого сина, твого найкращого друга.

Вони мовчали довго, хвилину, чи більше, тоді обійнялися й розреготалися.

— Тупа ти, Кер, — відсміявшись вимовив Брін, — якби я витратився на виконавця такого рівня, ні за що б не передумав.

— А мені логічніше було б отруїти нареченого шоколадом. На щастя, їсть він його не лише зі мною. — тихо сказала Кер. — А зараз я слухаю твою другу версію.

Брін і далі тримав її в обіймах і ледь погойдував, наче колисав:

— Дівчинко моя, світла моя сило закону, де Мель? Чому Головний служанин не наглядає за якнайкращим прибиранням і прикрашанням головного храму. Так, обряд відбудеться в тітки Рангари, але врочистості заплановано по всій столиці, і до храму Вічної мандрівниці кортеж звичайно ж заїде. Століттями служани Того, хто тримає і Мандрівниці змагалися між собою де могли, й де не могли, а тут раптом... Чи не тому Головний служанин Мель ховається від святкових приготувань, що для нього нестерпні ці приготування, як і саме весілля? Чи досить добре ти уявляєш у кого виросло твоє високо злетіле бібліотечне мишеня?

— Миші не літають. — Кер насупилася, потерла перенісся. Весняне сонечко вже не тішило: — Він намагався мене застерегти від чогось.

— Чи залякати?

— Бріне, я не можу повірити у зловмисність Меля, як у твою, чи Джаєву. Це не наївність і не любов. Я відсиділа поруч із батьком на стількох судах, що наївності в мені просто ніде взятися, ну, як незайманості у шльондри. А любов... Я б могла померти за бібліотечне мишеня, і тоді, і тепер, але при цьому я радісно одружусь із Джайком, народжу йому таку кількість дітей, яку вдасться і хочу, щоб вони мали Джайків сміх і його легку вдачу. — Вона відсунулася й підвела голову, подивитися Брінові в очі, — Мель не наймав убивцю.

Брін прибрав руки з її плечей:

— Я теж так вважаю, але хороший дізнавач не залишить поза увагою жодної версії, навіть найдурнішої.

— Хороші дізнавачі, Бринь, у тихій службі.

— Я б так не сказав.

Кер упіймала його за рукав:

— Спробуй з'ясувати у Джая, куди він усе-таки їздив. і повір — нова фаворитка напередодні весілля буде для мене найневиннішою новиною.

Двійко принців, восьмирічний Айр і десятирічний Сол, мали певне уявлення про добрі манери й королівську гідність, проте зараз ці гідні хвали знання не було кому демонструвати. Коридор був порожнім, а в кінці коридору була ціль і принці її бачили.

Ціль їх теж бачила і, на жаль, не бачила гідних шляхів до відступу. Дати драла, показавши супротивнику спину, було якось принизливо, а підхожої ніші, чи дверей, аби туди невимушено прослизнути ні праворуч, ні ліворуч не було. Ну, не на підвіконня ж із ногами залазити! Менші брати, все ж таки не пацюки, а Джай не дівичка-істеричка.

Повагавшись принц-спадкоємець вирішив зустріти атаку грудьми, став стійкіше і розчепірив руки.

Ні, по верескливому монстру на кожну руку він прийняв і навіть утримав, але яких зусиль це коштувало! Старше чудовисько вже діставало Джаєві до підборіддя, а менше було особливо кровожерливим.

Джай приречено усвідомлював, що падіння спиною на умовно чисту коридорну підлогу неминуче, коли ззаду долинув спокійний голос:

— А якщо так. — і його підперли надійним плечем.

Джаєві не потрібно було обертатися, щоб відчути, що за спиною в нього стоїть принц Терн, легко втримуючи на одному плечі сукупну вагу трьох братів.

У неповних шістнадцять Терн був вищий за Джая на пів голови і значно ширший у кістках. Материне темне волосся і очі вирізняли його з поміж решти королівських дітей, сірооких і рудувастих. Та власне, й міцна статура в нього була від матері. Королева Ейн із дівоцтва була не товстою, але імпозантною й величною. Першої шлюбної ночі, вносячи молоду на руках до спальні, його величність так потягнув спину, що наступні врочистості ледь не довелося скасувати.

Скульптурну групу з чотирьох своїх синів його величність Айт Другий застав у такому вигляді: два диких коти, одна сплюснута виноградна лозина і несхитна скеля.

— Даа, — вражено протягнув король, — а я, от, особисто поспішав сповістити моїх любих дітей, що привезли фінікове морозиво.

— От і сповіщайте своїх любих дітей, а я солодке не люблю. — відгукнувся Терн, і це звучало б неприхованим хамством, якщо не гірше, якби його інтонації не були такими нейтральними.

— Не хочеш — не їж. — миролюбно погодився король. — Його і привезли якось мало.

вереск одномоментно припинився і два диких коти безгучно метнулися вбік малої обідньої зали, призначеної для родинних посиденьок.

Терн і Джай стояли спина до спини, король дивився на них із печальною усмішкою. Він розумів усю неоднозначну символіку цієї картини:

— Ходімо, Терн, я сказав принести для тебе оливок, фаршованих грибами. Просто захотілося посидіти по-доброму, без помпи.

Його величність обійняв обох старших синів за плечі й повільно, розслаблено ступаючи, повів коридором.

Рангара переможно вперла чорні кулаки в боки:

— Ну, скажеш — наша бібліотека гірша, ніж у темнушників?

Кер, обкладена томами з наступальної магії, як ворожим військом, хмурно зиркнула на Головну служиню столичного храму Того, хто тримає світ у долонях:

— Гірша. В них тематика значно ширша, апокрифів більше збереглося, заборонка легше на руки оформлюється і світської літератури — ду.... Ой!

— Ото нема чого всякий непотріб дупою жерти. Дупа від того росте, за книжкою сидячи, а мізкам поживи жодної. Тіко живота з того декоративного гороху пучитиме. А всякі романтичні бздури — то є ментальна пердячка. І взагалі, що ти слину пускаєш на всі ті поетичні розкоші? Щось я не бачу, щоб зараз тебе цікавила галузь чистої фантазії. Сидиш от, обклавшися практичкою з магії по самі брови. Цей відділ у нас теж скажеш — поганий?

— Хороший. Тільки я однаково ні хвоста мишачого знайти не можу.

— Поділися проблемою — підкажу.

— Не буду ділитися — я скупа.

— Тоді пітній. З потом із тіла шкідливі субстанції виходять. А взагалі, спадкоємчій нареченій варто ґречніше поводитися.

— Ага, тим більше в особистому спілкуванні з Головною служинею свого бога. Я вам — про дупу; ви мені — про пітніння й пердіння; всі щасливі.

Рангара схрестила руки на широких грудях і прикрила сині, затуманені, як сливи, очі:

— Я зазвичай дуже незадоволена, коли в мене вовтузяться за спиною. Як правило я знімаю капця й запускаю у вовтузника.

— Запускайте, Головна, запускайте. Я відбивати буду вашими ж фоліантами.

— А скажи-но мені, хамко: якщо в темнушників бібліотека краща, чого ти сидиш тут, а не там, і хамиш мені, а не Високому, в духовнім сенсі, Мелю?

Кер знизала плечима:

— Бо вам я можу хамити легко і зі щирим задоволенням, а високому Мелю взагалі не можу. Ну, не надається він до того, щоб йому хамили. І вже як він причепиться на предмет: поділися проблемою, то доведеться ділитися, а я не хочу. І взагалі, він від мене ховається до весілля, а я вдаю, що він добре ховається.

Рангара спохмурніла. Її гарно окреслені, наче викарбувані на чорнім обличчі губи затвердли:

— Кер, ти певна, що це правильно?

— Що? Що його тоді не спалили, а я не наклала на себе руки? Цілком правильно.

— Тоді відпустіть нарешті одне одного.

— Та ми вже сто років, як відпустили! Добре, десять, але мені здається весь час, що я маю встигнути. Встигнути між тією хвилиною, коли підпалили дрова і тією, коли вогонь підніметься до стовпа. Це все — через мене! Через мене він на вогнищі.

Рангара всілася поруч із Кер, поклала велику долоню на її руку:

— Він Головний служанин. Зараз його влада більша за твою. Зараз він гасить вогнища. Дяка йому. Сміливий, розумний хлопчик. Він не потребує захисту. В подружньому ліжку із Джайком ти не проспиш жодної Мелевої біди. А те, що він ховається до весілля... Дівчинко, чи не думаєш ти, що й він відчуває провину, боїться сказати, чи зробити щось зайве, боїться знову стати твоєю ганьбою в очах нашого (тудить його) суспільства? Нда, кріпко вас тоді налякали, дітоньки. А я стояла бовваниськом, бо розуміла: якщо іще я пельку розтулю — темнушники зовсім сказяться. Хлопця вже точно буде не врятувати. А ти мені досі не пробачила.

— Нічо, переб'єтеся. — Долинуло вже з-за дверей.

Рангара похитала головою і заходилася збирати розкидані трактати й довідники. Якоїсь миті вона зупинилася посеред зали, знову вперлася чорними кулаками у стегна і пробурмотіла:

— Нда, от би Верховний суддя іржав! Як цілий табун іржав би, якби я полізла вступатися за парочку коханців-святотатців. І не лише він.

Головна служиня пхнула на полицю останнє томище і вийшла з бібліотеки.

Їй дуже не хотілося бачити нікого з підлеглих і вона подумки почала молитися про це, потім уголос розреготалася, плюнула собі під ноги й рішуче почала спускатися сходами вниз і праворуч, у бік головного храмового приміщення.

Попри змазане, щоб не сказати плюнуте й розтерте закінчення молитви, Рангарине бажання справдилося. Величезна, сповнена сонячним світлом святиня була безлюдною. В центрі ідеально круглої бездахої зали білого мармуру просто неба голосно муркотів свою споконвічну мелодію могутній розмаханий фонтан. Як велетенський краб, він вигнув свою кришталеву круглу спину й розкинув довгі срібні лапи на весь просторий басейн, викладений плитами рідкісного зеленого мармуру.

Рангара злодійкувато роззирнулася, потім, одним рухом, скинула взуття, підібрала спідницю і, прокрутившись на заду, занурила обидві ноги в ідеально прозору воду. Тугі, переливчасті водяні потоки підкидалися і опадали по черзі, наче краб неквапливо перебирав кінцівками. Рангара обожнювала ставити йому підніжки: корисне тренування м'язів і захоплива розвага.

Вода... Тонким шаром над білим піском — світлий бурштин; в тяжких штормових хвилях — лиховісний гематит; у сяйві тихого вечора — густий, гречаномедовий сердолік; на гострім, холоднім лезі світання — примарний, наче пригашена блискавка, аметист. Вода — тепле море її далекої батьківщини.

Рангару, шестирічну чорношкіру дівчинку, немолода шляхетна подорожанка привезла до королівства Нейт, як служницю. Невдовзі дама померла, а нікому непотрібну дитину, що заледве знала мовою нової батьківщини три десятки слів, прилаштували у храмі Того, хто тримає світ. Ну, близенько до цього храму було від дому покійної дами.

Рангарі жилося серед світлих колонад і привітних, не надто суворих служан і служинь добре. Вихованки й вихованці храмової школи швидко навчили дівчинку своєї мови, а вона із вдячності навчила їх усіх лайок своєї втраченої материзни, яких знала. Бувши дитиною з портових закамарків, знала вона ой, багато.

Оскільки високий стиль для служан і вірників Того, хто тримає світ, не був обов'язковим, юні вихованці горлопанили екзотичні загини без страху під світлими колонадами і навіть у священній залі.

Рангару любили за відкритість, за вміння жартувати, а не підколювати, за сині, як свіже небо, очі на чорному личку, за тугі кучері, смоляні за будь-якого освітлення, і лише проти прямого сонця наче притрушені дрібненьким золотим пилом.

Ніхто не зобов'язував юних вихованців обох статей берегти цноту. Храмові лікарі просто натякали, що до шістнадцяти років, особливо дівчаткам, ну, е... Рангара вірила лікарям і свій шістнадцятий день народження відсвяткувала із хлопцем із пастви, якого вподобала. Потім вони зустрічалися ще з пів року, а тоді вирішили — життя довге, в они одне одному вже трохи набридли.

Рангара почувалася щасливою. Вона любила дізнаватися нове — в її розпорядженні була уся храмова бібліотека з багатющим, найкращим у королівстві географічним і природничим відділом. Вона любила знайомитися з людьми, розпитувати і слухати — у храмі завжди було повно прочан, приїжджих служан і просто містян, і більшість відповідала усмішкою на широку білосніжну усмішку чорної синьоокої молодшої служині.

Це тепер Рангара кругла й ваговита, як сільська статуя Вічної мандрівниці, вилита з доброго чавуну. А тоді вона була легконога і дзвінкостегна, як чорна сарна.

Рангара почувалася щасливою, а у світлій кімнаті горішнього поверху жилої частини великого храму помирав Головний служанин Того, хто тримає світ. Був він не дуже старим, але невиліковно хворим. Лікарі боролися, скільки могли, і от ця боротьба добігала кінця.

Рангарі подобався старий. Старим він виглядав — скільки Рангара його пам'ятала. Слабке, тьмяне волосся не розбери якого кольору, суха зморшкувата шкіра, легка, майже прозора усмішка на жовтуватих губах. І очі він мав зболілі, негарні, навіть закислі подекуди, але ця усмішка... Вона завжди була, і завжди була різною, лагідною, хитрою, смутною, уїдливою, навіть грізною, але була. За його усмішкою Рангара вгадувала настрій по всьому храму. І от, він помирав.

Він припинив приймати відвідувачів. Він не прийняв навіть короля. Сказав: «Його величність має доволі приводів псувати собі настрій, без мене», — і не прийняв.

Був серпень, достигали яблука. Рангара найбільше любила ті, що потім робилися білими, як віск, і хрумкорозсипчастими. Але вона їх любила раніше, ще зеленими, кисло-солодкими й тужавими. садівники зовсім не вітали бажання молоді обносити найкращі яблуні зеленцем, проте вночі темно, а в темряві важко розгледіти чорну Рангару зі старою кофтою на плечі. Рангара була чорною від природи, а кофта темною від Рангариного небажання її прати, зате яблук у неї нагрібалося багато. Можна було до ранку хрупати самій і пригощати менш ризикових.

Того пізнього вечора Рангара вертала зі звичного садового промислу, коли зауважила слабке свічне мерехтіння у вікні горішнього поверху. Дивне болісне відчуття вкололо її в груди і пнуло в зад. Рангара злетіла хиткими пожежними східцями до верхньої галереї; звідти кицькою здерлася по водостоку. Важенний клунок із яблуками лупив її по спині і нижче спини.

На вузькому виступі біля вікна Рангара завмерла, витягнула шию і зазирнула до кімнати.

Стілець поряд із ліжком був порожній. Хворий лежав, безсило випроставши поверх ковдри руки й дивлячись у стіну кудись праворуч від вікна. Лише тут Рангара сильно засумнівалася у своєму раптовому пориванні. А як старий налякається? Він і так ледве дихає. Візьме й коні двигне з її, Рангариної милості.

Вона балансувала на п'ятах і великих пальцях ніг і все ще сумнівалася, коли із прочиненого по теплій порі вікна долинув слабкий голос:

— Ти довго пташку вдаватимеш? Може ще на піддашок напаскудиш для правдоподібності?

Рангара одним стрибком опинилася в кімнаті. Старий дивився на неї і усміхався. І тут Рангару знову відчутно закололо в грудях, десь ліворуч. Дивним чином, як уві сні, коли знаєш те, чого не можеш знати, вона збагнула, що старий — зовсім не старий, що хвороба відхапала в нього добру половину життя і якби не вона — перед Рангарою був би зараз високий сухорлявий дядько, темноволосий і темноокий, із м'якою усмішкою на дуже гарних губах.

Безсила лють заціпила щелепи і скрутила руки в кулаки. Рангара пару разів гучно потягла носом і розридалася.

Стояла, не втиралася, кривила обличчя і шкірила зуби, всередині кипіла і все не могла википіти образа. Якого хєра — цей світ?! Якого хєра — Той хто тримає світ?!

— Яблука? — спитав старий, вказавши очима на клунок. Рангара кивнула, все ще не в змозі говорити. Старий ледь підвів руку над ковдрою, повільно розвернув долонею догори, ще повільніше зігнув пальці подобою човника: — Дай.

Рангара ривком розв'язала товстий вузол із рукавів і розтягнутих країв подолу, вибрала найкрасивіше, гладеньке, осяйне при свічці, як зелений мармур басейну, вклала хворому в руку, для надійності стиснувши неслухняні чужі пальці довкола яблука. Він підніс до обличчя, потерся щокою, тоді поклав собі на груди, склав згори обидві руки, сказав:

— спасибі. Йди спати.

Рангара кивнула й повернулася до відчиненого вікна.

— Ні, — твердо сказав Головний, — в тебе руки тремтять. Зірвешся. Йди сходами. Нікого немає. Я всім сказав іти спати.

Рангара кивнула ще раз.

За три дні Головний служанин столичного храму Того, хто тримає світ у долонях помер, оголосивши своїм незаперечним, одноосібним правом спадкоємця. Спадкоємицею стала сімнадцятирічна Рангара.

Наступні кілька років Рангара не любила згадувати.З дівчинки, яка практично ні за що не відповідала, і яку практично всі любили, вона перетворилася на дорослу людину, обтяжену винятковою відповідальністю і оточену практично непробивною неприязню. Її не отруїли і не придушили лише завдяки старому королю. Він прийняв вибір покійного Головного служанина, свого друга, без вагань і підтримував Рангару всією своєю владою і авторитетом.

Відійшовши від першого шоку і трохи охолонувши від дикої ненависті до всіх, хто сичав і мовчав у спину, Рангара навчилася радитися, слухати, перепитувати, обмірковувати і вирішувати. Виявилося, що довкола більше здивованих, ніж ображених. Зрозумівши, що чорна вискочня не самодурствує і не дозволяє собою крутити, храмова верхівка швидко оговталася. Одноосібне право Головних служан призначати собі спадкоємця нерідко спричиняло у спільноті певний шок. Зрозумівши, що історія храму знала гірші подарунки, шановані служани верхніх ступенів припинили сичати і почали розмовляти з юною очільницею спершу розбірливо, потім доброзичливо, а рік на шостий — невимушено й шанобливо. Рангара виявилася тямущою, владолюбною в розумних межах, не злопам'ятною, а головне — здатною до діалогу і навіть схильною все обговорювати й розглядати кожну проблему в усій її багатогранності. Храм зажив мирно і діяльно, як при старому.

А потім помер і старий король. На похороні двадцятирічний спадкоємець Айт ховав очі, бо в них стояли неприпустимі сльози. Кузен Дійт, що вже п'ятий рік був Верховни суддею, час від часу опускав велику руку йому на плече.

Айт і Дійт подобалися Рангарі. І старий король їй подобався. І вона знала, що таке — стояти біля труни, перед лицем велетенського, здається, непосильного майбутнього.

Коли за тиждень вона застала молодого короля Айта на колінах на білосніжному храмовому мармурі перед священним фонтаном життя, що вигинав кришталеву спину над басейном, Рангара теж поклала руку йому на плече, і Айт нарешті розплакався. У храмі було порожньо і сонячно.

Насолоджуючись самотою і безкарністю, а також своєю дивовижною стійкістю до холоду, попри південне походження, Головна служиня підсікала кришталеві лапи фонтана босими чорними ногами, коли вловила якесь ворушіння позаду. Вона неквапом підняла обидві ноги над водою, струснула ними, потримала ще трохи в повітрі, аби скотилися останні краплі, потім плинно провернулася на круглім, пишнім заду і так само плинно опустила ноги у м'які білі пантофлі на хутрі. Невиразне ворушіння повторилося.

— Ну! Мишку будемо вдавати, чи на світло боже вийдемо? — ревнула Рангара.

На світлі тут таки слухняно зазолотилася пухнаста гривка, а слідом і вся тонка Джаєва постать.

— Треба поговорити. — тихо мовив він і знову глибоко насунув на голову каптур непоказного старого плаща.

— Треба, то треба.

Рангара підвелася, обтрусила поділ, не озираючись попливла до сходів і ними вгору.

Лише у своїх персональних апартаментах, коли спадкоємець щільно причинив двері, Рангара подивилася на нього впритул і широко всміхнулася. Джай судомно втяг повітря і кинувся їй на шию:

— Ма, я так скучив! Весь час на людях, весь час офіційну морду клеїти! Гадський бальний сезон! Тут би весну стрічати, так ніколи в небо глянути! Ма, давай ти скажеш, ніби тобі видіння було, що Тому, хто тримає світ, бали вподобні де-небудь у листопаді, коли дощ і однаково вдома сидиш. А?

— Тому, хто тримає світ, бали вподобні, як псові бант на шию. Не буду я у придворні статути лізти — собі дорожче. Ну, все, все! Досить об мене носа витирати — великий уже!

— Ніс великий? — пошепки поцікавився Джай, іще глибше зарившись обличчям у її кучеряве волосся.

— Ніс нормальний, ти великий.

— Ага. Кер теж завжди так каже великий, а дурний.

Рангара пирхнула:

— Сама вона дурка, Кер твоя! І засранка. Книжок мені розкидала пів бібліотеки й пішла, а мені — прибирай за нею!

— Книжок? Вона в бібліотеку приходила?

— Приходила. Шукала чогось із наступальної магії.

Рангара затнулася, пильно подивилася на сина:

— Що сталося? Замах? На когось із вас? На тебе? І ви, як завжди, замість тихої служби, гівно кігтиком колупаєте?

Джай кивнув:

— Я до тебе позавчора з іншою розмовою йшов, ну, і нарвався. Правда вдало. Брін мене запас і... Давай до ладу розповім.

— Давай. Тільки починай уже з замаху, бо в мені слідець прокинувся і свербить, як глиста — сил нема!

Вислухавши історію про візника з магічним павутинням, Бріна з кинджалом і Ллоч із тритомовиком, Рангара довго мовчала.

— Я подумав, що ти однаково дізнаєшся, то краще вже від мене.

Джаю було незручно, так, ніби він намагається заховатися за материну спідницю, а раніше — за гіпотетичну спідницю Кер, хоч вона спідниць майже не вбирала. Він знав, що це не так, що йому просто необхідна порада розумних, надійних людей, та все одно було незручно.

— Чому ти вирішив, що я дізнаюся? Ти певен, що розслідний відділ міської стражі, чи тиха служба обов'язково якось пов'яжуть цю справу з тобою? Чому? Що ми маємо в сухому залишку? Підводу з меблями на в'їзді на Яблуневу, труп візника з кинджалом у спині, жодного свідка, як можна судити з твоєї розповіді. Де тут ти? І взагалі, де докази, що візник — убивця, а не жертва грабіжників, до прикладу?

— Ма, я нікому не сказав, ні Кер, ні Бриню.. Мені дуже соромно. Уяви, я, наче панночка в поганім слідацькім оповіданні, застібку від рукавички загубив. Коли ще міг рухатися — шарпнувся по меча, але рука вже погано слухалася — зачепився застібкою за піхви, потім геть закляк. Потім, уже вдома, помітив, що рукавичка надірвана, а застібка відвалилася. Мабуть, там вона й лежала, розслідного відділу чекала. Ми з Бріном пізніше повернулися. коли Ллоч провели, хотіли добре все роздивитися, а там уже слідаки колупаються і доктор їхній, ну, цей, хрін не згадаю із Залісся.

Рангара насупилася, посмикала себе за великий синій сапфір у чорнім вусі:

— А що, застібка якась дуже пізнавана була?

Джай кивнув, не підводячи очей від пухнастого ніжно-зеленого килима:

— Та, просто сміх! Кер мені ці рукавички на день народження дарувала. Хороша, м'яка шкіра. Вона знає, що я люблю м'які. А застібки простенькі такі, срібні, без жодних дурниць, лише з моїми ініціалами. Ти уявляєш — який встид! Гірше лише дармовисик із власним портретом.

Рангара облишила сережку і почухала потилицю:

— Ладно, слідаки — не тихосі: зі слідаками можна домовитися, щоб тобі першому докладалися.

— Повз тата? Повз Верховного дядюсика?

— Я тебе прошу! Для них — що менше задіяного нобілітету, то краще.. А з огляду на вдачу твоєї нареченої, вашої компашки слідаки бояться більше, ніж можновладних татусів. Татусі, як сильно гнівитимуться — платню скоротять, а твоя Кер може й бошки поскорочувати.

— Кинь, ма, не роби з Кер монстра. Вона хіба горлає страшно, а так доволі поміркована. Хоча... Може справді спробувати зі слідаками домовитися? А як дізнатися кому справу доручили?

— А от, у трупарню піти. Хто над покійничком навпочіпки сидить, сніданок жує та думу думає, тому й доручили.

— А як там, у трупарні, зайвих очей багато? Можу я сам з'їздити, чи тре' якусь дрібноту засилати?

— Одне.

— Що одне?

— Зайве око одне. Належить доглядачу Бахтусу, зрання залите по саму брову. Можеш їхати й ніяку дрібноту до справи додатково не втягати. Тільки не зовсім же ж сам — Бріна візьми. В нього добре виходить спину тобі прикривати. А от скажи мені для початку — чому це ти не хочеш, аби історія дійшла до батька й Верховного дядька? Ти, синоню, десь напаскудив і знаєш, що за це можуть відповідно подякувати? От по щирості скажи.

Джай підвів на матір спокійні, сіро-блакитні очі, зовсім іншого відтінку, ніж мала вона:

— Ні, я не зробив нічого, за що можна вбити. Йдеться не про мене особисто, отже це заколот. Я не хочу хвилювати батька, він якусь бовтанку від серця п'є, весь палац нею просмердівся. А дядько... В нього вже тиха служба так у горлі засіла — скоро кров'ю харкатиме. Він — закон, він так влаштований. Коли щось поперек закону — дядькові це болить, як відбита печінка, чи переламані ребра. А тихосі геть охаміли: під його мантією ходять і його ж гризуть живцем. Заколоту йому бракувало! Чи я Кер осиротити хочу?

— Та все, переконав. Але гляди мені! Я маю міцне здоров'я, мене вже зволь сповіщати про всі новини і подробиці. Зрозуміло?

— Зрозуміло. А от звідки в тебе такі докладні відомості щодо поточного стану в трупарні — не зрозумів.

Рангара стиснула й не по-доброму скривила губи:

— Послушницю в мене недавно вбили. На розпізнаття ходила. Сама ходила. Все найтяжче треба робити самому, якщо ти головний.

Джай мовчки кивнув і вийшов.

Залишившись на самоті, Рангара знов замислилася над минулим. Такий уже сьогодні видався день.

Айт... Бовтанка від серця... важка йому влада. Від початку була важкою. Чи ж їй легка? Айт п'є бовтанку, вона тістечками втішається. Оно вже дупецію нажерла, як у бегемота. А була ж — киценька, ласочка, по зелені яблука на найтонші гілки лазила.

Айт... Вона думала прожити веселе життя. Служанам Того, хто тримає світ тілесне кохання не заборонялося. Заборонено було заводити родину, бо це відвертало від служіння, а ще — виховувати власних дітей одноосібно, а не при храмовій школі, бо діти відбирають усю увагу та час. Більшість служан і служинь на старість мали солідний список коханців та коханок і натовп добре прилаштованих онуків. Рангара, що цінувала тепло людського тіла і вміння цьому тілу догодити, збиралася прожити саме таке життя на заздрість пісномордим темнушникам із їхньою гребаною чистотою. Але трапився Айт, сіроокий двадцятирічний король, не дурний, не слабкий, але розгублений і надто вразливий. Вона поклала руку йому на плече, він притисся до цієї руки щокою.

Свята жінка — Ейн, вона без жодного слова почала підмощувати подушечку під сукню на першому ж місяці шлюбу. Вона твердо дивилася в очі рідним і придворним і усміхалася м'якою, самозаглибленою усмішкою вагітної. Потім вона замкнулась у своїх кімнатах разом із люблячим чоловіком і безмежно відданим лікарем, потім до спальні пустили наближених осіб і королева, світячись щастям, показала їм золотоволосе немовля, біленьке й худеньке, як кошеня.

Ейн і справді любила Джая, Рангара це знала. І чоловіка любила за те, що розповів їй правду, за те, що в Рангариній присутності подивився в темні, глибокі очі своєї королеви і сказав: «Ейн, ми друзі. Рангара підтримала мене дуже важкої хвилини, може, найтяжчої в житті. Я не хочу, аби моя дитина росла сиротою, тому прошу тебе... Я... Ми обоє обіцяємо, що віднині наша дружба буде лише дружбою, а моя любов буде належати лише тобі».

Рангара, склавши руки на животі, що вже покруглішав під вільним служанським вбранням, теж подивилася королеві в очі й кивнула. Ейн усміхнулася їй.

Королева не змінила свого доброго ставлення ні до Головної Служині, ні до новонародженого, навіть коли з'ясувалося, що це хлопчик і він спадкує Айтові, позбавляючи прав майбутніх дітей самої Ейн. У Гілці чену, на відміну від Гілки суду, спадкували не аби-хто, а лише хлопчики.

Ця щира, незмінна доброзичливість забезпечила королеві підтримку й розуміння з боку чоловіка за довгі десять років, коли вже Ейн пережила коротке, але глибоке й болісне кохання до тьярського капітана, смаглявого, поривчастого, схибленого на подорожах і морі. Море його і взяло. А королеві лишився нежданий по десяти роках безпліддя малюк Терн, темноволосий, золотошкірий і задумливий. Айт прийняв і полюбив його, як раніше Ейн полюбила Джая.

Всі ці, глибоко людські вчинки разом, плюс щирі Рангарині молитви, дали свої неквапливі плоди. Ще за п'ять років Ейн народила Айтові сина Сола, а за три роки — вже зовсім нежданого, але від того особливо любленого мізинчика Айра.

Часи теперішні являли світові щасливе й доволі численне монарше сімейство.

І от, хтось замовив Джая кваліфікованому магові-вбивці.

Хто знав королівську таємницю, крім безпосередніх учасників? Одиниці. Вони або надійні, або мертві. При тому померлі теж були надійними, а повмирали силою різних життєвих обставин. Та й загалом — дурниці. якби Джая намагався знешкодити хтось обізнаний, спадкоємця досить було просто розсекретити, і він припиняв бути спадкоємцем. Якщо Джая хочуть вбити, значить сприймають як цілком законного, допоки живий. Отже, не в тім напрямку думаємо.

Рангара налила собі міцного солодкого лікеру, лизнула, відставила на широке бильце крісла. Тепер вона довго буде його лизати й думати в різних напрямках.

Розділ шостий

Ллоч мала потребу повернути книжки і ще більшу потребу — взяти наступні томи. Долі головних героїв зависли над прірвою на волосині авторського рішення. читачеві нерви натяглися, як струни лютні, що на неї грає Молодша дочка Негоди у грозову листопадову ніч. Одне слово, до бібліотеки Ллоч дісталася майже бігцем. Майже, бо не могла ж спадкоємиця титулу насправді бігти білої днини людними вулицями.

Отож, Ллоч пересувалася лише стрімким кроком. Площу перед садом і прилеглі вулички вона обійшла широкою дугою, попри весь поспіх. Чому вчинила так — і сама не знала. Зустріч із Джаєм і дурнувате проводжання до будинку Нідж згадувати було приємно. Спогад про моторошного вбивцю був скоріше загадковий, ніж страшний, але от, на те саме місце чомусь не хотілося.

В бібліотеці було порожньо. Ну, тобто, геть пусто. Ллоч почергово приклала корінці прочитаних книжок до свого підпису на сторінці магічного зшитка і понесла ставити на місце.

Біля потрібного стелажа стояла нова драбина, значно вища і стійкіша за попередню. Ллоч ухопилася за неї із задоволенням. Здавалося чомусь, що біленький Головний служанин сам приніс її в тонких руках і притулив до полиць під «Безгомінною тишею», хоча це, звичайно, дурниця.

Ллоч акуратно поставила на місце перші томи і взяла наступні.

Цікаво, який він, Ерм із Тьяру? Може він приємна, щира людина, з якою добре потеревенити за чаєм? А може навпаки — замкнений, зарозумілий собій, або ще гірше — дріб'язковий, жадібний мисливець на славу й гонорари.

Ллоч була вже досить дорослою, щоб розуміти: не можна збирати портрет автора з портретів персонажів, але все-таки... Ну, не може падла так добре писати хороших людей! Чи може? От, приміром, актори. В герцогському столичному театрі, куди йому, звичайно, до нейтського, але однаково — столичний. То от, у них на перших ролях дві таких суки обоєї статі! А закоханих і великодушних грають так — подих перехоплює. Очі, як зорі, усмішки, як трепет весняного листя, інтонації, як прозоре джерело серед гордих скель.

Ллоч пирхнула, зіскакуючи з драбини. Тьфу, знову понесло! Був би поруч Шем, підтримав би. А де зараз Шем? Ото б зустріти!

Її бажання справдилося протягом години.

Долаючи витончений графинін хол із важкими томами в руках, вона у прямому сенсі наскочила на Шема. Той замислено витріщався в жовті, вилинялі зиркала покійної рідні Ніджиного покійного чоловіка, увічнені художниками різних ступенів нездарності.

Ллоч йойкнула, встигаючи підставити для зіткнення своє більш-менш м’яке плече, а не гострі кути гарно оправлених книжок. Шем злегка обійняв її, вберігаючи від падіння, одразу ж прибрав руки і усміхнувся:

— Доброго дня вам, висока панно Ллоч!

— Доброго! А я вас щойно в бібліотеці згадувала. Мене подумки пробило на таке словесне орнаментування! Стрімкі підштанки нашого спільного авторства вочевидь зблякли. Та, на жаль, уже не відтворю. Такі штуки добрі винятково експромтом.

Шем усміхався якось дивно, силувано:

— Ллоч, хороша Ллоч, їдьте звідси. Вблагайте батьків, прикиньтеся хворою. Не у Джаї річ, не у весіллі, можливому, чи неможливому. Ви ж знаєте — першими кораблетрощу чують пацюки. Я досить незначна істота при дворі, щоб заздалегідь відчути бурю.

Ллоч розтулила рота, щоби вимогти конкретики, але Шем рвучко відвернувся і вийшов до однієї із прилеглих кімнат.

Спадкоємиця титулу знизала плечима й пішла заносити до своєї спальні книжки. Пацюче пророцтво її не надто вразило. Кожен двір — гаддя строкате. А Шем мало нагадує сіру сміттєву погань із лисим хвостом. Хвіст у нього не лисий. Гарний у нього хвіст. І на голові, а не там, де у гризунів.

Книжки приємно важили в руках, думки блукали похмурими пейзажами півночі.

У невеличкій вітальні на Ллоч чекали батьки. Обоє. З їхніх облич вона одразу прочитала... Раніше, ніж батько підвів на неї холодний погляд і сухо мовив:

— Твоя бабуся, моя мати, герцогиня-вдова відійшла в зоряні трави.

— Ми їдемо на похорон? — так само сухо запитала Ллоч. Вона не збиралася вдавати горе. Вона не пробачила бабці Ллаль, і себе, і цю закам'янілу всрату велич, яку покійниця виховала в батькові, і яка зараз коростою вкривала його людське обличчя.

— Я йду збирати речі.

— Ні. — розліпила підтиснуті губи мати. — Нам привезли останню волю твоєї бабусі. Вона хотіла, щоб ти залишилася на великий весняний бал і випробувала свою долю. Вона бажала бачити тебе королевою. Ми залишаємося. Завтра твій батько відбуде ховати свою матір. Нас переповнює скорбота, але остання воля покійної священна.

Засохлі букетики, як блякла луска на стінах. Витончені тендітні рамочки і акварельки із засохлими букетиками. Ллоч захотілось опинитися на цвинтарі біля сестриної могили і засипати цю могилу живими, найбарвистішими, найрізноманітнішими квітами, всю, разом із надгробком, аж до мармурового сестриного обличчя.

ллоч пішла до себе, неголосно, але відчутно ляснувши дверима. Спати вона не могла. Роздяглася, вляглася, та сон не йшов, усередині все кипіло, щелепи й кулаки стискалися. Вона бажала! Вона і з того світу чогось бажає! Краще були б сльози, нехай злі, від образи, не від горя — але сльози. Але їх не було, ніяких, лише щелепи й кулаки, і кипіння всередині, що не давало заснути.

Ллоч вилізла з ліжка, знову вдяглася, чомусь не в домашнє, дбайливо розвішане служницею на стоячій вішалці, а у вуличний одяг, який сама пожбурила в крісло. Впіймавши себе на цій дурниці, (темно вже, пізно прогулюватися), махнула рукою, розгладила спідницю, прислухалася до тиші за дверима.

Ні, була ще не ніч, а лише пізній вечір, але батьки вочевидь уже розійшлися по своїх спальнях і в Нідж ніяких галасливих гостей не чулося.

Ллоч обережно визирнула. Вітальня справді була порожня. Пригадалося, що вечерю Ллоч просиділа у своїй кімнаті. Служниця приходила кликати, та Ллоч відбурчалася крізь двері.

Тепер хотілося їсти. Вона знала, що на першому поверсі, у великій вітальні на столику завжди стоїть ваза із зацукрованими фруктами. Взагалі Ллоч не була шанувальницею надмірно солодкого, але зараз і нудотні груші в карамелі згодяться.

Обережно ступаючи, соромно все ж таки, вона спустилася головними сходами й пішла через хол у бік великої вітальні. Портрети підтисли пожовклі губи. «Ви свої груші давно зжерли», — подумки буркнула спадкоємиця титулу.

У красивих еркерних вікнах до підлоги було видно двір будинку по саму огорожу. Під'їзну алею для екіпажів, освітлювали рівним полум'ям засклені ліхтарі. Чорні дерева по обидва боки, суцільна стіна підстрижених жасминових кущів. На алеї стояв самотній екіпаж. До екіпажа йшов самотній чоловік. Ні, він ішов повз екіпаж, але йому не дозволили. Дві тіні відділилися від чорної стіни кущів і взяли чоловіка під лікті. Він різко шарпнувся, каптур теплого плаща злетів із його голови і Ллоч упізнала різьблений профіль і чорний обрис ексцентричного хвоста, що спадав на спину із самої маківки. Шем. Двоє не відпускали його рук. Один, вправним рухом, висмикнув із піхов і сунув собі за пояс Шемів клинок.

Притиснувшись обличчям до холодної, ретельно відмитої шиби, Ллоч бачила, як Шема штовхнули у відкриті дверцята екіпажа. Двоє стрибнули слідом. Дверцята зачинилися без звуку. Пара темних, однакових коней рушила швидким кроком до воріт і за ворота. У світлі рівно розставлених ліхтарів то розгорялася, то блякла емблема на задній стінці екіпажа: дві руки, складені дашком, оберігаючи й захищаючи — герб тихої служби.

Ллоч кинулася холом туди-сюди, в панічному нерозумінні, що робити. Може Нідж іще не спить? Може Нідж нічого не знає? Гаддя строкате... І Нідж — гадюка серед гадюк.

Ллоч сіла на перший ліпший стілець і стиснула на колінах руки, що сильно тремтіли. Ні, до Нідж не можна, точно не можна.

Ллоч не замислилася — побачать її, чи ні, і чи спробують зупинити. Просто застібнула плащ, підтягла й міцно зав'язала шнурівки на черевиках, насунула каптур від пронизливого нічного вітру і вийшла з дому.

Алея була порожньою, ні лакеїв, ні охорони. З буди брамника долинало могутнє хропіння.

З холодною люттю Ллоч зауважувала ці подробиці, впевнюючись, що мала рацію стосовно Нідж. Таке безлюддя в багатій, доглянутій садибі могло бути лише зумисним. На завтра жоден із челяді не має плескати язиком, що кавалера Шема заарештували у дверях будинку графині Нідж. Може бути, що ніхто з невтаємничених узагалі ніколи не дізнається, що кавалера Шема заарештували. Був і загув.

У рідному герцогстві Ллоч схоже відомство називали не тихою службою, а наглядовим корпусом внутрішніх дізнань, але воно було, і сестрички, що часто підслуховували дорослі розмови, дещо про нього знали.

Тривала та паскудна нічна година, коли далеко не всі ще сплять. Ллоч кілька разів ховалася від п'яних компаній за широкими вазами для квітів і постаментом якогось невеличкого пам'ятника. Один раз перечекала в завулку бурхливу сварку між повією і її чи то сутенером, чи то клієнтом. Один раз зі страхом і люттю висмикнула свій поділ з рук одноногого жебрака, що валявся під стінкою якогось веселого закладу.

Зуби стукотіли в такт її швидким, переляканим крокам. Цілеспрямовані героїні Ерма так ніколи не трусяться, але їй начхати, головне — дійти.

І вона дійшла.

Храм Вічної мандрівниці завжди відкритий для подорожніх, адже дорога йде крізь день і крізь ніч, дорога пронизує все, і нема для неї ні перешкод, ні меж.

Ллоч зупинилася в ніші, ліворуч від входу в головний зал, що тонув у цілковитій, потойбічній темряві. Ніша прихистила одне з уособлень Вічної мандрівниці, витончену чорну статую, що звалася Тривога Недремна. Простоволоса жінка завмерла, притиснувши лікті і ледь витягши шию. Вона напружено вслухається, її очі заплющені, а губи навпаки ледь розтулені: вона ловить самотній крик про допомогу в непроглядній ночі, навіть найслабший. З її лівої руки звисає міцний шнур із маленьким дзвоником.

Ллоч дотяглася неслухняними пальцями до шнура. Слабке, дрібне дзенькання осипалося в пітьму. Ллоч завмерла в тій самій позі, що статуя, привідкривши рота й напружено, як пташеня, тягнучи шию. Почулися тихі кроки й шурхотіння балахона по плитах. Перед Ллоч виник заспаний, але доброзичливий служанин:

— Якої допомоги шукає юна панна?

Бабуся часто повторювала: «Не супся, будуть грубі чоловічі зморшки між брів».

Ллоч припинила труситися і звела брови на переніссі:

— Я Лоч із Риру, спадкоємиця герцогського титулу. Мені потрібно бачити Головного служанина, негайно.

— Вони його просто забрали, взяли під лікті й запхали в карету. Він мені ніхто, познайомилися на балу в Нідж, п'ять днів тому; ховалися за колоною і обсміювали високе товариство — це все. Але я не можу просто знати, що його забрали серед ночі, і нічого не зробити.

Мель закінчив підігрівати вино із прянощами, відійшов від каміна, розлив духмяну густо-червону рідину по високих склянках крізь срібне ситечко. Рухи його були впевненими, обличчя печальним.

— Зараз ви трохи зігрієтеся й заспокоїтеся, а тим часом закладуть екіпаж. Я відвезу вас додому, точніше до графині, а сам поїду в палац, перебалакати з надійною особою. Мені кавалер Шем не зробив нічого поганого і я бажаю йому добра, але річ не лише в кавалері. Здається, хтось вирішив побити туза шісткою. Це за правилами гри, але ми в неї грати не будемо. Ми спробуємо відібрати карти.

Невдовзі він залишив кімнату і повернувся десь за чверть години, вдягнений на вихід. Ллоч зауважила, що на ньому не служанська одіж, а звичайне вбрання молодого заможного містянина: вузькі штани, заправлені у високі, туго шнуровані черевики, ладненька вовняна куртка під широкий пояс, через руку перекинуто теплого плаща, темного і невиразного, як усі такі плащі. Зупинившись проти високого вузького дзеркала, яке вочевидь допомагало Головному служанинові зранку набувати пристойного вигляду, Мель накинув плащ, насунув на голову каптур і ретельно заправив під нього своє помітне світле волосся. Ллоч теж заховала обличчя під каптуром і вони вийшли до екіпажа, що вже чекав.

Дорогою мовчали. Ніч перевалила за половину. Місто спало, практично все, включно з гультяями і бандитами. На Ллоч, всупереч здоровому глузду, затишному похитуванню карети і спокійному погляду Головного служанина поруч, порожні вулиці за вікном наводили жах. Вона заплющила очі і спробувала ні про що не думати. По якомусь часові Мель торкнувся її руки:

— Приїхали. Я не хочу підкочуватися під самі ворота. Вийдемо тут. Я проведу вас і повернуся до екіпажа.

— Сама дійду. Вам поспішати треба.

— Ні. — Голос його був твердим, майже злим. Ллоч не ризикнула сперечатися.

вийшовши й подавши їй руку, Мель кивнув до нерухомого візника. Той лишився нерухомим, чорна згорблена постать на тлі дрібних, густо насіяних зірок.

Щось було не так. Це не так повільно заповнювало повітря далеким невиразним шумом, просочувалося в ніч нерівним, якимось каламутним мерехтінням. Провулок підло загинався до протилежного кінця, не дозволяючи здалеку побачити будинок Нідж. Але бачити вже було не конче потрібно.

Слабкий вітер доніс важкий, якийсь жирний дим, що не мав нічого спільного з невагомим сухим листям і шматочками хліба на паличці. Вітер ніс брудний сморід пожежі, запах страху, безсилля і руїни.

Мель зупинився і міцно взяв дівчину за плечі:

— Стійте тут, я подивлюся.

— Я з вами! — Ллоч вчепилася в його руку.

— Ні.

І знову Ллоч відчула, що краще не сперечатися.

Його не було довго. Надто довго. Тривога Недремна всередині калатала й калатала у свій дзвоник.

Ллоч не витримала, зірвалася. Побігла кривим провулком, налітаючи на якісь брудні, пропахлі сечею стіни, вибігла на світло, червоне, густе світло згарища, яке вже дотлівало.

Від гарненького будинку Нідж, двома цегляно-рожевими крилами розмаханого від чотирьох круглих колон і високих парадних сходів, не лишилося майже нічого. Декілька череватих пожежних діжок на товстих колесах тупо, як худоба, обступили безформну чорну купу. Ні, страшні обвуглені ребра тих колон, за бажання, можна було розгледіти посередині цієї широкої, димної і смердючої купи.

У дворі, серед переламаних кущів і частково згорілих, частково понівечених пожежниками, дерев метушилися люди: напіводягнена, ошаліла прислуга, похмурі пожежники в недоречно блискучих мідних шоломах, декілька стражників.

На купі мотлоху, чи то врятованого добра, чи то просто сміття, сиділа примара із брудним божевільним обличчям і клоччям колись білої, колись мереживної нічної сорочки, що визирало з-під чоловічого плаща, кимсь накинутого на зсудомлені плечі. Останні спалахи пересиченого і приспаного вогню вигравали червоним золотом на розпущеному волоссі примари.

Ллоч хотіла закричати, але їй затисли рота і владно потягли назад у темряву, в кривий провулок.

Бібліотечний запах, пергаментно сухий. Долоня повільно розтискається.

— Я не буду кричати.

— Добре. Біжімо до карети.

Мель схопив її за руку і потягнув від задушливого згарища, глибше в ніч, яка вже не була такою, як раніше. У вікнах рухалося світло, із дверей визирали налякані люди, розпатлані жінки, діди в нічних ковпаках, бабці у несвіжих чепчиках з обвислими рюшами. Тривога Недремна дзвонила і дзвонила у свій дзвоник і її чорна мармурова рука не втомлювалася.

Вітер був слабким, а пожежна команда знала свою справу. Пожежі довелося задовольнитися лише гарненьким графським будиночком, але люди не заснуть до ранку.

У кареті, сівши навпроти й ретельно причинивши дверцята, Мель подивився на Ллоч:

— Нам краще повернутися до храму.

Дівчина звела брови до перенісся:

— Поїдемо до палацу. Шем намагався мене попередити, але чи не знав, чи не міг сказати більше, ніж сказав. Ми маємо йому допомогти.

Мель кивнув, прочинив дверцята і щось тихо мовив до візника. Карета м'яко рушила. Ллоч заплющила очі. Крізь повіки напливали помаранчеві хвилі ліхтарного світла, часті й рівномірні: столичний центр був добре освітленим.

— Поспи. Ти дуже втомилася. — Мель пересів на сидіння поруч неї. Ллоч слухняно прилаштувала голову на його плечі. Копита цокали м'яко і одноманітно, наче великі краплі падають на тверду землю.

Мелеві здалося, що його супутниця і справді заснула, але наступний ліхтар спростував це. Глянувши скоса, Мель побачив, що з-під її повік швидко котяться сльози, збігають по щоках, губляться у складках зсунутого каптура. Мель не уявляв, як сказати їй те, що дізнався від одного з пожежників, у чому переконався особисто, ледь піднявши край одного з ряден, що вкривали з десяток трупів.

— Мої батьки загинули. Інакше ви не увозили б мене звідти так швидко.

— Мель вдихнув, поборовся із власним голосом:

— Так. Зайнялося десь на першому поверсі. Всі міцно спали. Будинок швидко наповнився димом. Ночі ще холодні. Вікна перед сном щільно зачинили. Всі, хто був на другому поверсі, задихнулися уві сні. Нідж вижила.

— Я її бачила на подвір'ї.

Вії в Ллоч підсохли і злиплися. Мель важко зітхнув:

— Нідж, кажуть, викинулася з балкона в підпаленій нічній сорочці. Диво, що внизу була досить глибока й насичена водою багнюка. Вона пом'якшила падіння і погасила тканину.

Знову настала довга мовчанка. Карета так само м'яко зупинилася.

— Посидь тут, я швидко.

— Я з тобою!

Ллоч вчепилася в його руку, очікуючи на вже звичне залізне "ні", та Мель погладив її пальці:

— Двоє привертають удвічі більшу увагу. Я збігаю на пару слів і одразу повернуся. На козелку сидить Еліш. Він — більше, ніж візник, він — моя охорона і мій друг. Хочеш — я попрошу його посидіти тут, із тобою?

— Не хочу. Вертайся швидше.

Він дійсно повернувся дуже скоро. У вікнах екіпажа знову попливли часті ліхтарі.

— Все добре. Шема витягнуть.

Дівчина сиділа, не підводячи важких, червоних повік:

— Ти брешеш.

— Брешу. Потрібних мені людей немає в палаці, але я залишив для них повідомлення. Шема витягнуть. Лише трохи згодом.

Вона ледь розліпила заплакані очі:

— Я залишилася сама.

— Ти не залишилася, ти їдеш зі мною.

Розділ перший

Його макнули обличчям у миску з холодною водою. Вода була вже червоною. По лобі, щоках і підборіддю потекло, коли різко смикнули за волосся вгору, очима до нестерпно яскравого світла. Насправді світло не було таким уже яскравим — лише залите сонцем вікно. Ніколи більше він не потрапить за ці стіни, в місто, де розкисли небруковані проїзди і розпустилися перші бруньки на деревах. Ні, ще один раз — на суд.

— Ти маєш повторити це дослівно перед Верховним суддею. Дослівно.

І самими губами, без голосу, голос закінчився:

— Ні.

Він не кричав. Намагався не кричати. Голос закінчився якось ізсередини, так і не прорвавшись назовні. Тепер він ворушив розбитими губами, ковтав кров і хворобливо мружився на сонячне вікно.

— Ти повториш. Ми зараз усе вивчимо, і ти повториш.

Обличчя дівчинки, дрібні кучерики, темні, але очі ще темніші, зовсім чорні і кругліші, ніж треба, аби було гарно. Птах, маленький і розумний. Він бачив її у вікні, і вона бачила його. І це нічого не змінить. Хто вона тут, маленька спадкоємиця маленького титулу? Що вона зможе зробити, навіть якби захотіла?

Запаморочлива мить падіння, метушня довкола. Дивно — навіщо? Він уже майже не відчуває болю. Лише коли влучають по розтрощеній нозі, та й те — глухо, відчужено. І ще нудота підступає від того, що копають і шарпають по підлозі. Добре, що блювати вже нема чим, бо ще й у власному блювотинні виваляли б.

Думки соталися повільно, як жили. Про жили — це він дарма. Ще наштовхне їх на плідний, хоча й доволі архаїчний метод. Час уже непритомніти. От давно вже час, а хріна. Була б тут Ллоч — сказала б: «А про хрін — це ви теж дарма».

Чому вони вікно не завісять? Хтось же може пройти. Чи воно виходить на якісь уже геть тихі закамарки тихої служби?

Олень, кощавий, ногатий, черево до спини присохло. Тільки й краси, що роги. Несеться по важкому, як цина, березневому снігу. Тан вправний, Тан би точно влучив, якби він не підліз зі своїм списом, якби не пустив вороного в дурний чвал. Сосна? А що — сосна? Він її від самого початку нагледів і все розрахував. Усе й вийшло. Олень учовгав по березневих багнах, він промочив штани й куртку, заслужив холодне презирство всіх дам і особливу, гарячу ненависть принцеси Кер.

Як зупинити думки, аби не соталися, бо голова болить і почала якось потріскувати. К темній мамі в чорній ямі! Час непритомніти. Ну, гадська же ж натура!

— Я був коханцем принцеси Кер, спадкоємиці Гілки суду, нареченої спадкоємця Гілки чину, впродовж останнього року. Повториш зараз і повториш на суді.

Самими губами, занімілими, здається, ще цілими щелепами:

— Ні.

За спинами інших, у кутку — чисто виголена голова, похмурий погляд. У погляді — ледь стримуване роздратування : «Він же не зламається. Таку прорву часу згаяно». Він жодного разу не висловив цього роздратування і жодного разу не вдарив Шема. Він лише дивився з кутка і Шем відчував, що не може зламатися. Поруч був хтось, хто не співчував, не обіцяв порятунку — просто був певен, що вони марнують час.

Цей лисий не змінював пози і не зганяв з обличчя цього роздратовано-байдужного виразу навіть коли до нього звертався своїм безтілесним сухим шепоніттям сам очільник тихої служби високоповажний Ашт.

— І що?

В романтичній повісті написали б, що її голова спочивала на його грудях. Насправді голова Кер лежала у Джая на животі. Так було м'якше, хоча худючий Джаїв живіт однаково мало годився для лежання і до того ж бурчав:

— Ти що, голодний?

— Ні.

— Тоді припини ці арії.

— А ти припини мені потилицею по кишках гатити.

— І що? — вимогливо повторив Брін.

— А нічого. — Джай зіпхнув наречену на диван і підвівся, щоб наповнити свій келих. — Обох герцогів пірати під самий кадик гострим ножичком підперли. Там не кордони, а тини діряві: контрабандисти й капери геть краї згубили, а боротися з ними — армія потрібна, а не ті три каліки, два гуляки, яких із милості при казенній кухні тримають. А хороша армія зуживає е..., ну, як наша. А що їй зуживати в державах, де короновані особи черствий окрайчик зуживають і сукні з матінки на доцю перешивають мірою необхідності?

— А нам з якої міри необхідності цю шушваль годувати? — дратливо смикнув гарною бровою Брін. — Заковтнути їх цілком пірати не подужають, для цього централізована влада потрібна, а в них капітанські сходини — три десятки голів, і всі повнісінькі зубів одне на одного. А раз вони обох герцогів цілком не заковтнуть, то й думати про них нема чого. Завжди десь тліє; На всі недогарки води не натягаєшся.

— Себелюбець ти, Бринь, черствий себелюбець. — Джай влігся на килим біля розпаленого каміна і знизу вгору подивився на друга, що сидів у кріслі: — А маленької кучерунки тобі не шкода? а її татуся, злиднями об'їденого?

— Та не злиднями він об'їдений, а гонором! Він єднатися не до сусіда побіг, такого самого, піратами дістаного, а до нас. Чому? Тому що не по допомогу, чи порятунок, а по блискучу партію для своєї курки пістрявої. І сусід його, якого злидні вже розперли — морда на плечах лежить — теж не по допомогу, а у хвіст черги на наш трон. На ваш, між іншим, власний трон! А ви нюні розпустили — падла всякого шкодуєте.

— А що ти пропонуєш? — Запитав Джай, ловлячи повним келихом світло від каміна і щасливо мружачись. — Перемовини ж не з нами, а з батьками. А батьки в нас дорослі і самостійні, і мотиви їхні так просто мізками недозрілими не охопиш.

— Та ти взагалі нічого не охопиш! — відгиркнувся Брін і, пересівши на диван, притиснув до себе мовчазну Кер.— В тебе, оно, наречена геть задубіла, а ти на весь камін довгою тушкою простягся і абстрактно проповідуєш людинолюбство й милосердя.

Джай подивився крізь келих іще трохи. потім відставив його на камінну полицю, перемістився на диван і обійняв Кер з іншого боку. Переплівшись руками, сонно пригрівшись, вони надовго замовкли.

Раптом Кер вимовила холодним, геть не сонним голосом:

— Герцогів з усією ріднею треба вилучити з черги законодавчо, чітко позначивши серед умов прийняття під протекторат відокремленість влади і її спадкування на протегованих землях. Будь-хто з герцогів і їхніх нащадків може отримати право на коронну претензію лише нарівні з іншими особами вищої крові внаслідок шлюбу з особами головної лінії Гілки чину. От, одружишся ти, Джайку, з кудласею Ллоч — матиме вона право, а не одружися — болта їм арбалетного.

— Я з тобою одружуся. — Буркнув Джай уже крізь сон. — А тобі, Бринь, за курку зуби виб'ю. Ллоч хороша.

Полум'я з заокругленої камінної арки кидало відблиски на три обличчя, м'яке, жорстке і прекрасне. Незалежно від вдачі, планів і страхів ці троє спали в мисливському будиночку серед лісів, під одним пледом.

Палац зустрів їх напівжалобою: чорні банти на гардинах, темні перуки на придворних і прислузі — не більше.

— Дальній хтось переставився. — Констатував Брін. Кер напружилася, подумавши про діда.

Бабуся померла два роки тому, і дід відтоді теж націлявся на яму, лишень повільно і статечно. Спершу списав на онука, Кериного кузена Яра, своє облаштоване, заможне узбережжя, потім іще з пів року стежив, як хлопець дає собі раду, і нарешті рішуче зліг. Куняв у великому кріслі, обклавшись подушками і книжками; мляво відмахувався від ліків, чхаючи на обурення лікарів; запускав у вікно холодний морський вітер — одне слово, помирав.

Віддаючи комусь із пажів поводи, Кер різко запитала:

— Хто?

— Уся Рирська родина. — Відповів паж. — В будинку графині Нідж сталася пожежа.

Кер заозиралася скоріше з подивом, ніж із якимсь іншим почуттям. Наштовхнулася поглядом на побілілого Джая. Він усе ще сидів у сідлі й нагадував невдалий пам'ятник із напіврозтуленим ротом.

— Щось густенько гидота пішла перед вашим весіллям. — витверезив обох Брін.

— Весілля... — Розгублено прошепотів Джай. — Вона не мала шансів, навіщо ж убивати?

— Вогонь не допитаєш. А вижилих можна. — коротко кинула Кер, проходячи повз нього. — Я зайду пізніше.

Ні на кого не дивлячись вона піднялася до своїх кімнат. Там червононоса, все ще застуджена Улетта тицьнула їй під носа дві записки, прогундівши:

— Це, важливе.

Обидва послання були від Меля.

Перше коротке: «Тиха служба заарештувала Шема з Дальнього Каменя. Мене попросили за нього, а я прошу тебе — дізнайся, що зможеш».

Друге більш розлоге: «Кер, тебе немає — це погано. З Шема вибивають зізнання в любовному зв'язку із тобою. Комусь потрібний суд і твоє незворотне усунення, як нареченої спадкоємця. Я віддаю цього листа до рук Улетти, сидячи у твоїй вітальні, тому виразів не добираю. Кер — це винятково мерзюча інтрига і, з огляду на смерть Рирських герцогів, вона ще більша й мерзенніша, ніж ми можемо уявити. Починай розбиратися негайно"

— Перевдягатися будете? — спитала Улка, витримавши коректну паузу.

— Буду. Митися, вдягатися, на війну збиратися. Коли Мель приходив із записками?

— З першою позавчора вночі, пожежний дзвін іще чути було. Із другою вчора вдень годині о третій по обіді. Дик, сукню нести, чи знову штані?

— Знову. Що про герцогів покійних кажуть? Скільки народу згоріло? Що Нідж?

Улка ретельно висякалася:

— Герцог із герцогинею у спальнях задохлись. ЇХ так у постелях і знайшли. А дочка на сходах, між поверхів. Сходи завалилися, з-під горілих дощок, та з-під цегли тіло діставали, останньою знайшли, коли решта вже на дворі під ряденцями лежала. Разом чотирнадцять людей: прислуга, компаньйонка Ніджина, кульгавенька. Сама графиня жива, та не при собі.Не впізнає нікого, то плаче, то казиться, пляшечками в лікаря жбурляє. З вікна викинулася. Так то забилася не дуже, а от зі страху, мабуть, трохи тойво. Може ще оклигає.

Кер уважно слухала, вибираючись із обдрипаних дорожнім брудом штанів і куртки, розстібаючи запонки на рукавах блузи, розв'язуючи поворозки на нижній білизні.

Вже крізь пахучу пару над гарячою ванною до неї, після потужного чиху, долинула ще одна гундоса репліка:

— От, що то — доля. В один мент — весь рід під корінь. Стара герцогиня в Рирі теж днями вмерла.

Кер зло покривила губи:

— Нда, доля... А ми тут до нашого трону покійничі сраки приміряли. Безодня одвічного бзда! А розбиратися в цьому, як тонко завважив Мель, доведеться мені.

Джаїв камердинер бризнув від Кер, ледь уклонившись. Мабуть, не хотів удруге потрапити під гарячу руку. Зайшовши до спадкоємчих апартаментів, Кер зрозуміла, що — не вдруге, а втретє. Обидва її рудьки сиділи рядком і википали дуетом.

— Це я під магічною атакою був. Він зосередився на мені, а я на ньому. А Ллоч могла щось помітити, щось, чого я не бачив. Її як свідка прибрали, і ще тринадцятьох людей із нею, аби на нещасний випадок списати.

Джай то підхоплювався, то знов сідав і затуляв лице руками.

— А я? Я! — зірваним від люті голосом перекрикував його Брін. — Меблі на возі розглядав, а чогось, чи когось важливого не розгледів!

Кер, виваженими рухами жонглера, роздала два дзвінких ляпаси, почекала просвітлення, принаймні мовчанки, тоді заговорила:

— Бріне, ну, Джайкові я не дивуюся. Я з ним у п'ять років пташку ховала: як виглядає сум'яття почуттів у його виконанні добре знаю, але ти? Бошка твоя золота тобі на що? Ваша кудлася по всій столиці линдала: і на базарі її бачили, і в обох храмах, і в бібліотеках. Ти, Джайку, кажеш — вона була із книжками в руках, із трьома товстими книжками, значить, ішла з бібліотеки. Я щойно послала пажа перевірити, що вона брала. То от, Ерма Тьярського вона брала в темнушників. Їм же й повернула за три дні після замаху. Звідси висновок — дівчинка не з полохливих. Була. Вона виходила в місто і після замаху, значить її легко могли прибрати і поза домом, не влаштовуючи такого працемісткого й резонансного поховального вогнища. Звідси наступний висновок — ви смикаєте не за ті вуса.

— Тебе влаштовує версія нещасного випадку? — презирливо покривився Брін.

— Вона б мене цілком улаштувала, знаючи звичку багатьох хазяїв ощадити на сажотрусах, особливо ближче до весни. Але герцогиня-мати Рирська відійшла на зоряні стежки тиждень тому. І тут уже ні до чого забиті димарі.

— Стара вмерла? — перепитав Брін. — Тоді все робиться геть моторошним.

«Ще моторошніш», — подумала Кер і не стала поки що розповідати про кавалера Шема.

Брін підвівся, пройшовся від вікна, до гарної, в різьбі й перламутрових медальйончиках, книжкової шафи, знову сів, побарабанив пальцями по широкому бильцю:

— Може все-таки побалакаємо з вашими таточками? Вони ж не пов'язують убитого візника з пожежею і смертю Рирських. Їм про здоровила з Яблуневої взагалі могли не докласти. Мало там де якого чаркоглита прикандичили — не все ж королю й Верховному суді під носа пхати? А коли так — вони і в нещасний випадок із п'ятнадцятьма жмурами повірити можуть. А це вже — приховання доказів. І приховуємо їх ми.

— От зі своїм і балакай! А мій нехай краще й не знає нічого. Краще спатиме. — відгиркнув Джай. Кер промовчала.

— А мій — що? Він тут до чого? — своєю чергою відгиркнув Брін і знов забарабанив сильними пальцями по гладенькому, наче крига, дереву.

— Розходимося. Думати — тиші треба, а не брехів собачих. — Відрізала Кер і перша пішла до дверей.

За пів дня Звір устиг відпочити у стайні. Його так звали — Звір. Надто широкий для коня лоб і надто вузький ніс робили його морду схожою скоріше на вовчу, або ведмежу. В холці Звір був такий височезний, що навіть Брінів Дракон, великий буланий красень, здавався поруч із ним мініатюрним, а Джаєва Кокетка то геть виглядала карусельною понькою.

Насправді нічого унікального Звір собою не являв. Він належав до не надто розповсюдженої в Нейті породі фрітів, або фріахів, як їх називали у Тьярі, де й вирощували. Фріахи всі високі, дуже важкі в копитах, але не важкотілі. Ноги в них довгі й відносно тонкі, груди широкі, шиї теж довгі, і жодної світлої, чи кольорової плямочки на чорній, блискучій шкурі, жодної іншоколірної волосинки в непроглядних гривах і хвостах.

Кер закохалася у фріахів ще в дитинстві, проводячи безтурботні літні місяці на узбережжі, у морських герцогів Тьяру, своїх бабусі й дідуся з материнського боку.

Звір був дідовим подарунком, за це Кер любила його ще більше.

Іноді, бажаючи зберегти інкогніто, вона виїжджала на інших конях, але сьогодні це було неважливим. Ні, навпаки, сьогодні було дуже важливим, аби все місто побачило, як велетенський чорний жеребець громоподібним чвалом підлітає до непримітної будівлі тихої служби, як розлючена білява дівиця зіскакує із сідла і, зневажливо проминувши варту, з ноги відчиняє важкі дубові двері лиховісної установи. Принцеса Кер, спадкоємиця Гілки суду, не збиралася церемонитися з тихою службою.

Назустріч їй шаснули кілька осіб в однакових плащах, несвіжий колір яких Кер не могла описати інакше, як брудно-чорний.

— Очільники де? — кинула Кер, проходячи крізь них, наче крізь густе павутиння.

Очільник тут-таки знайшовся — високоповажний Ашт, керівник високоповажної контори, сіролиций, із прикрим кашлем і червоними судинами, що густо розбігалися по жовтих очних білках.

Ці хворі очі на хворій мармизі зустріли спадкоємицю Старшої гілки цвинтарним спокоєм:

— Ваша високосте, ви нарешті зацікавилися роботою нашого сумирного закладу?

— Дуже зацікавилася! — ревнула Кер, та голос її потонув у пропиленій атмосфері давно й ретельно засміченого кабінета.

— Ласкаво прошу. Вся документація: допитні записи, сповіщення таємних доброзичливців, постанови Верховного Суду і міських судів, ухвалені у справах, порушених і завершених нашою службою — все до ваших послуг.

— Розмова із заарештованим. Зараз!

— Ім'я?

— Шем із Дальнього Каменя.

Сіре лице розпливається у безтілесній, мерехтливій, наче болотна гнилиця, посмішці:

— Все до ваших послуг.

Він робить млявий знак кільком линялим плащам.

— Присядьте.

Кер стоїть. Кер не хоче ні до чого доторкатися тут.

Звук — не кроки, інше, від чого хочеться стиснути пальці й зуби. Його притягають за руки, як мертвого, кидають на підлогу перед нею. Довгу хвилину він лежить нерухомо, потім дуже повільно сідає. Волосся — жорстка, зліплена маса, однієї половини обличчя нема — чорне, коричневе, червоне, зашкарубле. В цьому безформному кошмарі якимсь дивом вціліло око. Обидва ока на спотвореному обличчі, контрастно світлі, неможливо осмислені, наче у щілинах страхітливої маски.

Кер кидає вперед силою величезного, до білого розпеченого подиву. Вона падає на коліна перед Шемом, хапає його за плечі, відчуваючи під пальцями задубілу від крові сорочку й вивернуті суглоби крізь неї, і не може, не може спитати, не пам'ятає — що питати, не пам'ятає слів.

Шем відповідає на непоставлене запитання. Він розліплює безформні, розбиті губи і на видиху, зовсім без голосу шепоче:

— Ні.

Зміїним стрибком, розпрямляючи ноги вже в русі, Кер кинулася до високоповажного Ашта і вмазалась у стіну безвиразного, чемного погляду:

— Так, ваша високосте: що голосніша ваша істерика, то очевидніша його провина. Повертайтеся додому, випийте м'ятного чаю. Буває, що чогось не уникнути.

Кер сухо, судомно ковтнула:

— Я не збираюся уникати.

Вона розвернулася на підборах і вийшла. Коліна погано гнулися. Дяка — хоч не трусилися. У спину їй впирався дуже світлий погляд зі страшної, кривавої маски. У вухах шелестіло ледь чутне, на видиху, "ні".

Вперше Кер зраділа, що мама у Тьярі, сидить біля діда, обіцяла приїхати на весілля. Зла принцеса любила свою тиху, ніжну маму й не хотіла хвилювати.

Зараз вона не хотіла, щоб мама почула, або побачила, як її дівчинка влітає до батькового кабінету, з гуркотом відкидаючи з дороги зайві меблі різної ваги та розмірів і волає в обличчя Верховному судді:

— Якщо ти не прикрутиш цих виблядків, я прикручу їх по-своєму!

Верховний суддя Дійт, поволі відклав папери, що їх вдумливо вивчав, і підвів спокійний погляд на дочку:

— Дитино, поганих людей багато, і не всі вони народжені в законному шлюбі. Уточни, будь ласкава, кого конкретно ти мала на думці, говорячи «ці виблядки».

— Уточнюю. — Кер ногою присунула стільця й рухнула на нього усіма своїми кістками. — Я мала на думці тиху службу.

— Вони тебе чимсь образили?

— Вони показали мені — на який шматок гівна можуть перетворити людину, вибиваючи з неї беззастережну, очевидну брехню. І, що характерно, — не вибили. І не виб'ють.

Вона похлинулася плачем, придушила його в собі, перейшовши на жахне, глухе гарчання, тоді глибоко вдихнула й замовкла.

Дійт помітно перемінився на обличчі:

— Розповідай.

— А що розповідати? Хтось вирішив розхєрячити нам весілля. і морок би з ним, але — в який спосіб! Вони взяли в обробку абсолютно непричетну людину, зробили з неї криваве шмаття і вимагають, аби цей випадковий хтось у тебе на суді зізнався в перелюбі зі мною.

— Хто?

— Шем Даль-Каменський. Пам'ятаєш, у почті графа Дейна їздить, чорнявий такий, із хвостом на маківці? Гарненький, тільки морда весь час гидлива, наче у сральнику. Тепер морди й нема, ніякої — криваве шмаття. — Кер усе-таки розплакалася. — Ще вони йому чи хребта перебили, чи ноги скалічили — волоком тягають, як мішок. — Вона тяжко, глухо схлипувала. Дійт утупився в стіл, крізь папери, крізь власні руки, що лежали поверх паперів, дивився в лаковану стільницю і відчував, як безвихідно, тупо впирається погляд у найтвердіший морений дуб.

— Зупини їх! Відбери в них цього нещасного Шема! Як я житиму, якщо вони його замучать?

— Ти житимеш, як втілений закон, наполегливо, невпинно і страшенно повільно витискаючи дикість, невігластво, корисливість і підлість геть із буденного людського життя. І ти ніколи не витиснеш їх остаточно. А після твоєї смерті цю роботу продовжить твій син, чи дочка. Тиху службу живить страх, страх сильних і підлих перед сильнішими й підлішими. Фактично тиха служба старша за обидві наші гілки. Вона прийшла з тих часів, коли плем'я вбивало чужинця за те, що шерсть у нього на руках і грудях інакшого відтінку, коли на вогнище посилали бабцю, що натисла пальцями на потилицю дитині і вправила косе око. Нема чудовиська страшнішого за страх перед майбутнім, перед незнаним, Кер. Цей страх не можна вбити одним ударом. Коли ти вбиваєш його, він підіймається, як упир, і робиться ще сильнішим і злішим. Його треба вигнати. і гнати його треба методично й ретельно, з кожного дому, з кожної голови. Він зникне лише тоді, коли найбідніший, найслабший, найтупіший буде мати досить хліба, досить грошей, досить сили і, хай би як пафосно це не звучало — досить мрії, аби чекати завтрашнього дня, а не боятися його. До цього, Кер, ще неймовірно далеко. Той, хто сплів цю інтригу — кріпко не дурень. Гадаю, Шема нам уже не врятувати. Зараз наше головне завдання — вигадати контрудар. Я ставився до вашого із Джаєм шлюбу, як до розумного рішення, не більше. Але схоже, що Молодшій гілці треба сильно прикривати спину. Схоже — хтось вирішив здійснити самочинне розрізання спільного тортика. Це означає, що відступати не можна. Ти маєш стати дружиною спадкоємця, а згодом — королевою.

Кер повільно підвелася:

— Вдячна за пораду. — Вимовила вона так, що у Верховного судді волосся заворушилося.

Розділ другий

Ніч видалася дуже холодною, наче зима повернулася. Третю добу Ллоч ховалася від світу, з його потрясіннями і новинами в особистих апартаментах Головного служанина при храмі Вічної мандрівниці, спала у крихітній комірці для прислуги. Мель не тримав особистої прислуги, зате тримав у комірці купу книжок. Ллоч запідозрила, що там він здебільшого й жив, а решта кімнат були — про людське око.

Тепер Мель і правда спав у своїй розкішній чорношовковій постелі, холодній і надто просторій для нього, як підозрювала Ллоч, а затишного ліжника із м'якеньким, сухим сіном напханим матрацом і простацькою клаптиковою ковдрою окупувала лжепокійниця.

Другого дня Мель розповів Ллоч, що її теж вважають загиблою. Ймовірно за неї прийняли когось із сильно обгорілих служниць. Ллоч одразу згадала кучеряву гарненьку покоївку, що носила на декольте й рукавах претензійне мереживо і обмахувала пилюку з меблів так, ніби наносила тонкий шар білил на своє вередливе личко. Всередині все ніби змерзлося й закам'яніло. сильно, мабуть, обгоріла покоївка.

— Треба сказати, що я жива. Я маю поховати батьків. і про Нідж має дбати хтось рідний. Я бачила — вона збожеволіла.

— Ні.

— Що — ні? Не збожеволіла?

— Ми не будемо розповідати, бо хтось гадає, що все йде за планом. Він розслабиться й ми його вирахуємо.

— Ти справді думаєш: їх усіх убили?

Мель похитав головою:

— Їх убили вогонь і дим. Але хтось усе це влаштував, напоїв брамника, відіслав по домівках більшу частину лакеїв, зачинив усі вікна, а потім впустив десь вуглинку на килим.

— Тиха служба?

— Тиха служба могла підпоїти брамника, але вона ніяк не могла керувати прислугою графині без відома графині. Мені здається — Шемів арешт і пожежа — це дві події, може й пов'язані між собою, але не одна, і стоять за ними не ті самі люди.

— Ну, і скільки я тут буду ховатися? Про тебе пліткуватимуть, як дізнаються, що ти в себе дівицю ховаєш. А як дізнаються, що це я — взагалі заколот якийсь пришиють.

— А що б ти зробила?

Він відібрав у Ллоч порожню чайну чашку, знов наповнив чаєм, долив молока, насипав дві ложки цукру, розкалатав і обережно вклав назад їй до рук.

— Я пішла б до Верховного судді і вимагала б розсліду, як герцогиня Рирська і просто як людина, яка втратила родину.

Мель узяв із канапи легкий, пухнастий плед, накинув Ллоч на плечі, підіткнув із боків, знову всівся на канапу навпроти її крісла:

— Верховний суддя не всесильний. А з тихою службою він і так ради собі не дасть уже багато років. Прийди ти зараз і почни вимагати розсліду — замовники всього цього жаху, або зачаяться, або спробують виправити своє недбальство щодо тебе. І ми з Верховним суддею вдвох, замість шукати вбивць, будемо денно й нощно, труситися над тобою. Ні, дякую. сиди вже тут, як мишка, дочитуй свого Ерма і...

— І що? чекати, доки хтось розумний знайде вбивць, а хтось сильний їх покарає? А я тоді навіщо? Навіщо я вижила?

— Правити Риром. Від тебе залежать люди. Їх не можна кидати.

— Мелю, а що ти відчув, коли тебе проголосили Головним служанином?

Він погладив білого кота, що прийшов до нього на коліна, прикусив губу, знизав плечима:

— Відчув бажання послати на вогнища всіх своїх кривдників, облаштувати всіх своїх друзів, пригріти всіх своїх близьких, скасувати закони, що скалічили мені юність, відмити руки від книжкових чорнил і нарешті виспатися.

— Ти щось із цього зробив?

— Ні. — він показав їй тонкі пальці, поплямовані чорнилом. — Я роблю так багато, як можу, і так мало, що хочеться гризти зубами власні руки. Але мені допомагають. Найголовніше — знайти тих, хто тобі допомагатиме. Не всі вони будуть добрими й чесними людьми, але допоки доброго вони робитимуть більше, ніж лихого, цінуй їх, дякуй їм, дбай про них.

Ллоч допила і другу чашку. Тепер білий кіт прийшов до неї на руки. Вона обережно вкрила його кутиком пледа.

— Чому ти служиш Вічній мандрівниці? Мене от їй присвятили, бо в нас її менше шанують. Старшу дитину треба присвячувати Тому, хто тримає, бо він у більшій пошані, а меншу — Мандрівниці, щоб не ображалася. У вас теж так?

Мель засміявся тихо й сумно:

— Приблизно так. Мене присвятили Мандрівниці тому, що в її храмах навчання закрите: дітей вилучають із родин і беруть на повне утримання храму. Моя шляхетна родина здатна була вдягти і вивчити одного, ну, так-сяк, двох синів, а я був третій.

— Тебе запхали до храмової школи?

— Так, саме запхали. Але, знаєш, там не було погано. Половину з тих збочень і хмурнятини, що розповідають про наші храмові школи, вигадують світлі, вправляючись у дотепності й барвистих підліткових непристойностях. Мені якось на життєвім шляху не трапилися ні схибнуті фанатики, ні мужеложці. Ні, я зіткнувся з усім тим пізніше, вже як Головний служанин, але геть не в таких масштабах, як нам приписує людська вигадливість.

— Ти був на вогнищі. Це теж можна вважати за щасливий збіг обставин?

Він не відповів. Ллоч посиділа ще трохи, потім зіпхнула кота, скинула плед, підійшла і теж сіла на канапу:

— Я дурепа.

Він помотав низько похиленою головою:

— Давай, ти підеш спати, а я займуся звітами про храмові витрати. От маю я таке передчуття, що дехто не так витратив, як розтратив, а дехто інший на моєму місці його б давно вже стратив.

— Мелю, ти віриш у свою богиню, чи це просто посада, а ти просто великий чиновник? От наша Головна в Рирі, вона точно не вірить. у неї морда така, коли молиться, що одразу помітно — подумки пожертви рахує.

— Це не страшно, що не вірить. Головне, щоб інших не змушувала.

— Що не змушувала? Вірити, чи не вірити?

— А нічого не змушувала. Йди спати, бо я тебе в ковдрі віднесу, як кота.

— Віднеси.

Він підвівся, узяв плед, розгорнув у руках, очікувально зупинився перед кріслом Ллоч.

— Та ти мене не підіймеш.

Він обгорнув її пледом і раптом легко підхопив на руки. Вніс до комірки, акуратно опустив на ліжника, зняв із ніг і поставив на підлозі поруч черевики, закутав щільніше, тоді нахилився, і, майже не торкнувшись, поцілував у лоба:

— Спи. Тобі насниться ще з десяток запитань, яких ти вранці не забудеш.

То була перша ніч. А тепер за вікном чорнілася четверта, дуже холодна. Мель іще не вертався. Ллоч знала, що за відсутності Головного служанина ніхто до його кімнат не заходить, тому без страху блукала помешканням, брала з полиць книжки, копирсалася серед пер і грифелів на столі.

«А він же ж не відповів на жодне моє запитання. В лоб цілував, спати вкладав, і не відповів, ні про свою віру, ні про свою любов. А може й правильно. От я сама у що вірю, кого люблю, крім Ллаль, крім пам'яті про Ллаль? Чи змогла б я покохати Меля так, щоб на все начхати, на закон, на заборону, як принцеса Кер? колишнього Меля, молодшого з молодших, переписувача старезних рукописів — так. Головного служанина головного храму — навряд чи. Не хочу, аби він втішав мене із жалощів, убогу, осиротілу поганулю. В Рирі кажуть — «дурняшка». Взагалі Рир говорить мовою нетайне, так само як Нейт, сусідство з мелайномовним Тьяром і піратською Талайшею, де говірка являла собою таку мішанку, що й не добереш — звідки що, завжди робили рирську мову багатою на синоніми.

Про що вона думає? Про те, що їй не потрібні Мелеві жалощі. Насправді він кохає Кер. Знову Кер! Тьфу ти — хвіст бичачий! Прям тобі любовний роман, коло дійових осіб обмежене вбогістю авторської фантазії.

Пришкандибала до себе в комірку, подивилася на два наступних томи «Безгомінної тиші», що лежали на столику в головах. От і приніс Мель навмисне із запасника, замість згорілих, і зі зшитком домовився, щоб голова не боліла, а не заходив їй щось Ерм на тлі реальності. На тлі такої реальності, мабуть, ні що б не зайшло.

Кроки, легкі, вже звичні. Ллоч вибігає зі своєї кімнатки, допомагає Мелю розстібати змерзлими руками застібки на плащі, відігріває у своїх руках закоцюблі пальці:

— Ти де так довго? Я тут із кутка в куток вся убігалася! Паскудно якось. Ще й вітер цей виє. Чого він виє? Квітень скоро — нема чого тут вити!

Обличчя в Меля застигле, геть воскове. і це напевне не від холоду.

— Що сталося?

— Нічого. Застуда починається. Голова болить і колотить усього. Чаю поп'ємо?

— Ти бачився з тим, кому лишав записки. Гадаю, — це сама принцеса Кер. Вона розповіла тобі щось нове про Шема. Щось, чого ти мені розповідати не збираєшся. А ти й не розповідай. Можеш навіть не кивати. Просто сідай у крісло і слухай. Шема з Дальнього Каменя катували. Від нього вимагають зізнатися чи в перелюбі з Кер, чи в замаху на Джая.

Головний служанин не сідав. Він стояв і довго дивився на неї:

— По-моєму ти знаєш більше, ніж я.

— Зараз я зігрію вина, принесу тобі плед, і ми все з'ясуємо.

Сімнадцятирічну герцогиню Ллоч раптом огорнув спокій. За спиною в неї лише могили, поруч друг, попереду незнане. Гаразд, Ерм із Тьяру зачекає. У нас тут свій сюжет.

Руки в Меля відігрілися, обличчя ні. Він сидів у кріслі, прозорий, восковий, як мертвий, говорив тихо. Розповів, як уже в сутінках задзвонив дзвоник Тривоги Недремної і черговий служанин привів до нього пажа із замотаним обличчям. Паж виявився принцесою Кер, майже німою від люті. сичачи й задихаючись, вона розповіла про візит до тихої служби, про видовище розтерзаного Шема, про звинувачення і свою розмову з батьком. Від Меля вона не чекала ні допомоги, ні поради, просто виговорилася, замотала лице чорним шарфом, насунула каптура й пішла.

Мель не розповів їй про Ллоч, Він узагалі рота не розтулив упродовж її монологу. Він не мав чого їй сказати. Головний служанин не знав, що робити.

— Вона думає, що це ти. — повільно промовила Ллоч.

— Що я?

— Що це ти нацькував тиху службу на Шема, щоб весілля не відбулося. Кер нічого не загрожує, крім суспільного осуду, і Джаю нічого не загрожує, а весілля не буде. Ти ж не можеш змиритися з одруженням Кер?

Дівчина навпроти мала круглі кучерики і круглі очі, а в очах тих були дві гострі зіниці й вони протинали Меля наскрізь. Він так само прямо дивився у відповідь:

— Ти теж так вважаєш? Вважаєш, ніби хвороблива пристрасть десятилітньої витримки змусила мене кинути незнайому людину, щоб її дерли на шматки, змусила виваляти в крові і в багні ім'я тієї, кого я любив, змусила поставити під загрозу майбутнє країни?

— Я гадаю — в тебе вистачило б здорового глузду обрати щось одне: або публічну ганьбу для Кер, або таємне усунення Джая. Той, хто затіяв ці дві процедури паралельно, вирішив сильно підстригти родове древо Нейту з верхівки. Йому потрібен інший спадкоємець, одружений з іншою спадкоємицею, і ніяк інакше.

Мель відчував, як у ньому зароджується страх. Він спілкувався з багатьма людьми, коронованими й безрідними, вірними різних богів і безвірниками, розумними й дурними, скоріше добрими і скоріше лихими, але ця дівчинка викликала в ньому якийсь священний острах, і що далі, то більше.

Головний служанин струснув головою, відпив великий ковток із теплої товстостінної склянки і примусив себе заспокоїтися:

— Ти знаєш про якийсь замах на Джая. Розкажи.

Вони лежали поруч на кушетці, однаково закинувши руки за голови і витріщаючись у стелю.

— Мелю, ну, ти ж Головний служанин. Зроби щось. Налякай тиху службу гнівом богині, оголоси злочинцями проти віри. Ну, Мандрівниця ж уводить втомлених і стражденних із милосердя, уводить тих, на кого тут чекали б випробування, більші, ніж вони могли б витримати. Моя сестра любила батьків. І вони її любили більше, ніж мене. Якби з Ллаль сталося те, що сталося тут зі мною: ця пожежа, вона б, мабуть, збожеволіла, як Нідж. Мандрівниця милосердна, отож і ти маєш бути милосердним. Прикрути тихось в ім'я милосердя.

Мель зітхнув, кутики його губ нервово смикнулися:

— Я наступив собі на хвоста. Ні, ще мій попередник упевнено наступив собі на хвоста, а я лише притупнув згори. Ти знаєш, що при храмі був відділ внутрішнього нагляду? Щось на кшталт тихої служби, тільки з питань віри., її чистоти і впливу на людність. Власне, вогнища й диби, а також чистки бібліотек зароджувалися саме там. Мій попередник, твердою рукою зубодера, взяв щипці і видер цю установу із храмової плоті, як третій ряд зубів, аби почуватися людською істотою, а не акулою. А я наслідки операції вже шостий рік трав'яним відваром заполіскую, аби не загнило. От і не загнило. В нашого храму тепер цілком собі людяний вигляд. Все добре, а от лякати вже нема чим. Наші зайві ікла видерті, а тиха служба не третій, а гляди вже п'ятий ряд заточує. чому Старша гілка їй це дозволила — наступне запитання, і не до мене. А от я маю запитання до тебе. Чи не над то впевнено ти звела докупи дві лінії? Чи не може замах бути результатом однієї змови, а підстава із Шемом — іншої?

Ллоч похитала головою, точніше, перекотила її з боку в бік декоративною подушкою:

— Надто близько за часом. І я тобі більше скажу: або я від потрясіння геть мізки заплела, або чітко бачу відправну точку. Мелю, чотири дні — це час, за який, загнавши коня, майже здохнувши в сідлі, можна довезти новину з Риру в Нейт. Хтось дав відмах, надіславши звістку про смерть герцогині-матері. Не питай — до чого тут бабуся й весь Рир — я не знаю. Я просто відчуваю, що мало бути так.

Шему дали цілу добу передиху, дозволили відлежатися, навіть принесли води й тарілку каші. Він трохи оговтався й замислився. А що, як підіграти їм зараз, а на суді змінити покази, розповісти Верховному судді все, як було, прилюдно, при повному залі свідків? Але він тут таки відкинув цю думку, твердо розуміючи, що вимовивши це один раз — вимовить і вдруге, і вдесяте. Зламатися — означає зламатися.

Потім був прихід принцеси-законниці. Шема щиро зворушило її потрясіння, гострий, болісний подив у її очах. Он воно, як — виходить, можна панну-закон здивувати, навіть вразити виглядом людських страждань? Приємне відкриття, хоча б і наостанок. Тому своє безголосе "Ні" він вишептав їй майже із прихильністю.

Все ж таки дарма він кашки під’їв. У тілі життя якось прибуло — тепер довше мучитися. Помолитися Мандрівниці, чи що? Може прийде, уведе його за руку в зоряні луги.

Його присвятили Мандрівниці, бо мати була її вірною. Розповідали, що пологи перебігали дуже важко. Весь час, поки була при пам'яті, мати молилася, і народила таки цілком здорового Шема, і сама тоді вижила, щоб подарувати синові й чоловікові ще десять років тихого, щасливого, хоч і бідного життя.

Вона згоріла від лихоманки особливо суворої зими. Тверду, як крига, і гарну, ніби жива, вони з батьком провели її до родинного склепу по довгих семи днях скорботного бдіння. У великих містах того важкого ритуалу ніхто вже літ сто не дотримує, але вони жили у крихітному сільському маєтку за сільськими законами. Те, що міські храми легко спрощували й допасовували до клопітного і жвавого міського життя, сільські берегли і підносили, як найбільшу чесноту. Шем розумів і одних, і других, але ті сім діб обіч маминої труни, ночами сидів батько, днями — син. Ті сім днів Шем запам'ятав, як особистий шлях до спокою і нового, значно дорослішого життя.

Служани казали, що доки рідні оплакують покійника, Мандрівниця відпочиває біля теплої печі в їхньому домі перш ніж узяти померлого за руку й повести далеким зоряним шляхом.

Потім батько запив, тихо, сумирно. Пив відтоді весь час. Не буянив, не розкисав, просто перебував у якомусь туманному віддаленні.

Шем рано став господарем злиденного, холодного замку, жменьки слуг, жменьки орендарів-селян, поміркованих боргів і солідної бібліотеки.

Так ішов сільський час, човгав у дерев'яних, багном укритих черевиках, куняв на рипучому возі. Так би було й по сьогодні, якби осіння негода не загнала під їхній дах графа Дейна. Батько замолоду служив у його полку.

Добросердий пристаркуватий аристократ заморочив батькові голову балачками про перспективи столичного життя, про безліч можливостей для розумного, непоганого із себе юнака зробити придворну кар'єру.

Батько на коротку мить випав зі свого винно-лікерного туману і тремтячою рукою благословив сина до столиці у графському почті.

Шем передбачав усе: принизливу залежність від графської милості,зневагу багатих і родовитих, хижу цікавість підтоптаних дам, дяка богам — якщо не кавалерів. Але батько так повірив у блискуче столичне майбуття для нього, що Шем не зміг відмовитися й розвіяти останню батькову мрію.

Тепер вона точно розвіється. Шкода старого. І графа Дейна шкода також. Хороший дядько, допомагав, чим міг, прийняв і доглядав, може не як сина, але точно, як родича. Не його провина, коли Шем виявився надто гордим, або надто дурним, або надто... Та що там ?! Шем виявився надто живучим , та ще й кашкою підкріпився, придурок такий!

«Та, хто йдеш, не лишаючи слідів, та, хто зриш крізь покрови буття, поза ним, поза бажання і надбання його, невтомна в мандрах своїх, чиста в незнанні своєму про гріхи світу сущого, візьми мою руку, поведи мене межи зоряне колосся на хмарній ріллі. Скажи мені про скорботи мої, що не повернуться, про біль мій, що не наздожене, про надії мої, що зоряним колоссям уздовж стежки хвилюються, достиглим».

Мама знала на пам'ять найкрасивіші і найскладніші молитви, і його навчила. Він учив із задоволенням, тому що гарні. В них було стільки зірок! Йому часто снилися зорі, великі й чарівні, від яких хотілося плакати.

Ніколи він тихосям нічого не вивчить і не повторить, бо вони — бруд під ногами, а він бачить зорі, хоч і не вірить, ніби можна до них дійти.

Розділ третій

Він пішов пішки. Міряв кроками місто, що в ньому народився, слухав голоси його мешканців. Відрізняв глибоке, повнозвучне нетайне від нечастого тут прохолодного, якогось трохи зазубреного, мелайне. Мелайне він трохи розумів завдяки Кер. Більшу частину дитинства вона прожила у Тьярі, тому обидві мови мала за рідні.

Для Джая мелайне завжди було пов'язане з морем і з Кер, тому, вловлюючи його шкарубку металевість у голосі мандрівного торговця, або в окремих вигуках веселої студентської компанії, він думав не про піратські клани приморської Талайші, а про довжелезні білі сходи, що прорізали червоні скелі високого тьярського берега.

Думати про дитинство і про Тьяр було добре, але Яблунева площа хлюпнула в очі вітряним синьо-сірим небом, наче крижаною водою. Джай зупинився на тім самім місці.

Погляд знизу вгору, руки в рукавичках притискають до плаща три важкі книжки. Там, під рукавичками, веснянки, і на щоках веснянки. Скоро буде тепло, саме час для веснянок. Але дівчини з кучериками й непривітним поглядом уже не буде. Дівчини, яка зрозуміла раніше за самого Джая, що перед ними маг-найманець і хотіла влупити висококласного вбивцю книжками по голові.

А ще вона не хотіла, аби її проводжали. «Ти геть придурок?»

Так, він — геть придурок, він не знає — що йому робити. Хіба що зазирнути у смердючий водостік за три кроки. Впустити рукавичку, нахилитися, підібрати, спробувати надягти, знову впустити. Ну, мало там що? Пальці змерзли, не слухаються. От же ж паскудство — простісінько у смердючу канаву ляпнулася! Присісти, кривлячись і лаючись підібрати, заразом підчепивши пальцями тонку срібну застібку з обривком сірого шкіряного ремінця. Ремінець, власне, вже не сірий, а брудно-бурий. На застібку стали підбором, отамо, на краю хідника, а потім сильно човгнули ногою так, аби легка цяцька відлетіла чітко у водостік і потонула в каламутній воді та бруді. А навіть коли не потоне — її підберуть уважні вуличні хлопчаки, або жебраки.

Так, мабуть, думав той зі стражників, хто позбувся доказу практично під носом у решти і у судового лікаря, як його там, із Залісся.

Джай пхнув брудну цяцьку до кишені та продовжив свою пішу прогулянку.

Він не може повернути Ллоч, але може спробувати знайти її вбивць і своїх замовників.

Рангара виявилася правою в усьому. Одноокий охоронець пронизав червоним нестямним оком юнака у глибоко насунутому каптурі й пошкандибав геть темним коридором.

Льодовню Джай відшукав за відчуттям сухим, потойбічного холоду, що посилювався мірою наближення. І там усе виявилося точно за Рангариним словом. Серед рядів сірих ряден, що прикривали страшний стражницький улов останніх кількох тижнів, над одним із тих ряден, чий кут був відкинутий, сидів немолодий дядько з довгою булкою в одній руці та кухлем чогось гарячого, що давало тонку затишну цівочку пари, у другій. Правда, з огляду на час доби, це була скоріше вечеря, ніж сніданок.

— Когось шукаєте? — запитав дядько м'яко, але по-діловому, без відтінку належної скорботності.

— Уже знайшов, — поволі відповів Джай, упевнившись, що на закрижанілій долівці перед слідчим лежить широка туша бородатого візника.

— Ви розслідуєте це вбивство?

— Намагаюся, — знизав плечима дядько й відкусив шматок своєї булки.

— Можу я дізнатися ваше ім'я?

— В обмін на ваше, — сказав дядько, роблячи великий ковток із кухля.

— Спадкоємець Гілки чину Джай. — Відповів спадкоємець Гілки чину Джай, струшуючи на спину каптур.

Він розраховував на щось: мовчазний подив, підлабузницьку метушню, підкреслену стриманість, мовляв, усе розуміємо — найглибша таємниця. Але не отримав нічого. Дядько чемно здмухнув у бік крихти із жорстких сивуватих вусів, витрусив до рота останні краплі з кухля, зазирнув у нього й сунув до кишені старезної засмальцьованої куртки:

— Ходімте, ваша високосте. В кабінеті в мене трохи тепліше.

На вузьких дверях кабінету, більше схожого на комірчину для мітел, в одному із закапелків стражного управління столиці висіла тьмяна табличка жовто-зеленого металу «Слідчий у справах цивільних Оршат із Лужанки».

— Що ви знаєте про цю справу, пане Оршате? — впівголосу спитав Джай, знову струшуючи каптура на спину, коли слідчий причинив за ними вузькі двері з табличкою.

— А ви? — дивлячись йому в обличчя, м'яким відлунням відгукнувся дядько.

— А як у нас щодо субординації? — зблиснув очима з-під чілки Джай.

— Ніяк. — Ворухнув вусами в короткій посмішці Оршат. — Ви незміренно вищі за мене у громадському сенсі, але я вдвічі старший і маю стражницький досвід, а ви — ні. Наші претензії на взаємоповагу приблизно рівноцінні.

Джай витримав погляд спокійних темних очей у гарних сивих віях, густих і закручених крихітними кільцями, як у казкового дідочка з лісочка, що приходить із латаним мішком по неслухняних дітей.

— Добре. Але я перший спитав.

Оршат витяг із кишені кухля і поставив на маленький, охайно прибраний стіл із начищеним мідним каламарем, рівним стосом дешевого паперу і букетиком пер у гарній плетеній вазочці.

— Я знаю небагато, приміром, що покійник, із вигляду — вантажник, стаєнний, або чорнороб, мав надто ніжні долоні й пучки пальців. При цьому м'язова маса воістину монструозна, не викликає жодних сумнівів у тому, що пойменований покійник за життя займався важкою фізичною працею. Сукупно ці два факти приводять нас до висновку, що наш фігурант практикував бойову магію, яка вимагає і чутливості рук у момент формування заклинального посилу і видатної міцності тіла, аби витримати віддачу, що виникає за взаємодії магічної волі із живою тканиною буття, тобто активації так званого закону просторового спротиву. Смертельного удару нашому фігурантові завдали ззаду, і аж ніяк не магічного. Звідси — наступний висновок: його магічна атака була спрямована на когось третього, а той, хто фігуранта вбив, або використовував атакованого, як приманку, або рятував. Людина вашої комплекції, ні за яких супутніх умов, не здатна метнути кинджала з такою силою. Ви надто мало важите самі, аби надати клинку в польоті такої потужної інерції. Звідси — наступний висновок: ви були об'єктом магічної атаки, а вбив нападника хтось третій.

— Чому ви не припускаєте, що я був замовником і спостерігав збоку за чимсь, що не вдалося, а тепер прийшов з'ясувати — як багато знають про мої непрозорі справи зайві люди у вашій особі?

Оршат знову знизав плечима, посунув принцові стільця, сам влаштувався на іншому, біля столу:

— З огляду на ваш титул, якби ви були схильні до непрозорих справ, зайві люди в моїй особі вже тряслися б на сміттярському возі під купою гнилих овочів і ганчір'я, дорогою до звалища, а тиха служба втирала б руки напахченою серветкою.

Джай сів, згорбився і похнюпив голову. Він відчув, що страшенно втомився:

— Все ви правильно кажете.

— От і добре. А зараз ваша черга казати.

Джай розповів усе, як Рангарі, потім повагався трохи і дістав із кишені затоптану застібку на шкіряному обривку.

Слідчий покрутив у пальцях, понюхав:

— З помийниці дістали?

— Так. І сама вона туди завалитися не могла, надто далеко. Її туди навмисне чоботом зачовгали, коли місце оглядали. Тому що моя, з моєї рукавички, з моїм вензелем.

Оршат із Лужанки зібрав складками високо полисілого лоба:

— Звідси висновок — маємо щура серед стражницьких.

Він видивився на принца прямо й вимогливо:

— І цим щуром можу бути я.

Джай розгубився був, але тут таки дратливо струснув гривкою:

— З вашим досвідом, навіть не буваючи при дворі, ви швидко з'ясували б чиє це бряскальце, і зараз мали б доволі чітку картину подій. А маючи чітку картину, ви б не сиділи над трупом із булочкою в зубах, думаючи тяжку думу. Отже, щур точно не ви.

— Точно не я. — замислено пробурмотів Лужанець. — А хто?

— Вам краще знати.

— Знати завжди краще, ніж не знати, ваша високосте. Додому мені час. Бо ще колеги зацікавляться, з ким це я так засидівся і в якій такій справі?

— Я проведу вас.

— І будете вертати пішака через усе місто в темряві? Ні, краще я вас проведу. Каптура надягти не забудьте.

В густих сутінках він легко знайшов свого вовняного ковпака, накрив ним лисину, не дивлячись підчепив із гвіздка при дверях ключ, пропустив перед собою принца, зачинив кабінет і обоє вони мовчки попрямували до виходу з тихого о сю вечірню пору стражницького управління.

Надворі сіялася густа невагома мжичка. Лужанець підняв комір куртки, сховав у нього вуса й ніс. Джай щільніше закутався у плащ:

— Я хотів би вас попросити...

— Не утруднюйтеся. Присутність чужого агента поблизу надійно заткнула мені рота. Я не ділитимуся жодними новинами в цій справі ні з ким, окрім вас. І ще — знай моє керівництво те, що знаємо ми з вами, справу в мене нараз відібрали б і передали старшому коронному слідчому. Маг-найманець, та ще замашник на спадкоємця — це вам не прирізаний ломовик.

Джай кивнув:

— Дякую. Я побіжу. Оно вже міст наш видно із гвардійцями. Побіжу. А ви додому йдіть, у вас куртка промокуча.

Слідчий знову глянув на нього дуже пильно:

— Я живу в Забрамному провулку, просто за кінським ринком. Будинок третій номер, квартира в горішньому поверсі ліворуч. Табличку на дверях видно, там завжди ліхтар горить. Біжіть. Я почекаю, поки за гвардійців заскочите.

Рука цивільного слідчого мирно торкалася куртки поряд із правою кишенею. «Цікаво, що в нього там, — подумав ідучи Джай, — метальний ніж, звичайний стилет? Чи йому по службі щось магічне належиться?»

Він проскочив гвардійську сторожу, махнув блискучою бляхою перепустки, яку мали всі мешканці палацевого комплексу, і замість уповільнити кроки, наддав ще дужче. У грудях, як змія, що її штрикають дрючком, то звивалася туго, то хижо підкидалася холодна тривога, майже паніка.

Сутеніло. Бачачи хазяйський настрій, Улка засвітила тільки дві свічки у великому свічнику і поважно відбула пити чай із малиною та плести до себе в кімнату.

Жвавий паж Таль, набігавшись за день по бібліотеках та інших дорученнях, теж давив подушку в якомусь закутку. Кер не стала з'ясовувати в якому, лише намагалася шуміти менше. Сиділа при столі, поклавши голову на руки, погойдуючись на тонкій межі тихої домашньої яви і хворобливого сну.

Розмова з батьком поховала надії на допомогу. Розмова з Мелем узагалі була непотрібною, ганебна слабкість, бажання, аби втішили. Не втішили. Точніше, вона сама не дала себе втішити: відштовхнула Мелеву руку, що звично простяглася, чи то по-братському, чи то по-батьківському погладити по голові. Мель не у змозі допомогти. Мель досі на вогнищі. Його руки прив'язано до стовпа. Ні, з Мелем усе гаразд, він впливовий і певний себе, Рангара права. кривавий мішок біля її ніг — це не Мель. Вона не знає цієї людини. Її дратував зверхній світлий погляд із-під чорних вій і звичка скупо цідити слова, надто вагомі для бідного родича із чийогось там почту, але вона не знала Шема з Дальнього Каменя.

Свідомість зісковзує в непевну царину марень. Старе золото, багато високих свічок, чорне дзеркало велетенського столу, кам'яного, як вівтар — не зрушити. М'яке густо-синє сукно мантії, яскраво біла смуга по низу рукавів — символ незаплямованості суддівських рук, непомильності Старшої гілки. Навіщо все це, якщо під м'якою мантією людяного закону, в затінку її білосніжних манжетів дозволено ховатися тихій службі?

«І немає нікого, вищого від мене,

Адже крила мої розтинають покрови неба.

І немає нікого, сильнішого від мене,

Адже сила моя — в ім'я спокою і надії живих нині

І в прийдешніх віках.

І немає нікого...»

Кер підвелася. Випростувалася так повільно, як випростують спину і плечі люди велетенського зросту. Вона важко вперлася долонями у власний письмовий стіл, невеличкий, світлого горіха, але відчувала шкірою палючий холод чорного суддівського столу в Головній залі правосуддя, столу, що пам'ятав багато поколінь Старшої Гілки.

«...немає нікого...»

Дванадцятирічний паж Таль, не товстий, але міцненький і рожевощокий, нагадував життєрадісних дитинчат, яких зображували на картинах із пухкенькими руками, що простягали дари Тому, хто тримає світ, безцеремонно смикнув за рукав блискучого пана Бріна із Трьох Ятерів, коли означений пан вийшов на малу галерею помилуватися чистим нічним небом.

— Угу. — нітрохи не здивувавшись нахилився до нього ближче золотоголовий велетень.

— Збирається. Майже зібралася вже. Хвилин за п'ять чорними сходами спускатися буде.

— Угу. — значно тихше й похмуріше повторив Брін, сягнув у привішений до пояса дорогий капшук світлої шкіри, дістав монету. Паж знизав пухлими плечима:

— Я ж не для цього. Я за хазяйку боюся.

Брін легенько ляснув його по маківці:

— Накопичуй. Батькові відішлеш. Весна, а врожай того року був — такее... На посів орендарі, мабуть, і в миші з нірки витрясли, не те що в доброго пана із кліті. а

Хлопчак поважно кивнув, заховав монету й розчинився в темних надрах нічного палацу.

Джай зупинився в кабінеті перед дзеркалом. Запалі, зовсім хворі очі, кокетлива, пухнаста чілка в неприємній суперечності з неусміхненим, загостреним обличчям. Нда, гарнюня-принц.

Його камердинер, юнак старанний, але занадто полохливий, сунувся був допомогти роздягтися, але Джай махнув рукою й камердинера здуло. Джаю навіть неприємно було, що бідака всього так боїться. Він уже й утримання хлопові підняв, і тістечками пригощав, а той, як бите безхатнє щеня — кусника брав, а вушка притискав. Врешті решт Джай плюнув. Ну не всім же так щастить із прислугою, як, скажімо, Кер. З Улеттою фортеці брати можна, замість тарана, Тальчик усе винюшіть і нічого зайвого не бовкне. Навіть немічний стаєнний Сафрос хворими неслухняними руками доглядав Звіра краще, ніж здорові лобуряки інших знатських скакунів.

Джай зітхнув і почав розстібати гачки на своїй простацькій курточці, що в ній ходив до стражницького управління. Розстібнув, іще скількись часу постояв, дивлячись углибину дзеркала повз себе, наслухаючи щось глибоко всередині. Тоді швидко застібнувся, нахилився й ретельно перешнурував м'які високі ботфорти, перевірив чи легко виходить із піхов короткий міський меч і, м'яко ступаючи, вислизнув із кабінету і подався коридором до сходів. Якби Джая спитали — що він робить, він не зміг би відповісти, навіть якби хотів.

Біля задніх службових воріт стайні до Джаю наблизилася велетенська чорна тінь і знайомим голосом промовила:

— Тихо, це я. Так і знав, що ти теж прибіжиш. На, вдягни, аби мордою не світив.

Брін простяг якийсь чорний клубок, Джай розправив у руках. Це було щось на кшталт старовинного підшоломника, але сплетене із м'яких чорних ниток так, аби прикривати всю голову разом з обличчям, лишаючи тільки вузьку щілину для очей.

Джай слухняно натяг. Брін важко зітхнув і охайно заправив під лиховісну шапку окремі фрагменти спадкоємчої чілки.

Полохливий камердинер сидів на своєму сіннику і витріщався в темряву. Думалося йому, що вже такої глухої ночі непосидющого й необережного спадкоємця точно вб'ють. слуга був боязкий, але зовсім не дурний. Він завжди зіставляв запитання лихоокого сірого чоловіка зі своїми відповідями й тим, що відбувалося потім. Наприклад — розмову між панами про якогось ломовика з магічним павутинням і про страшну смерть Рирських герцогів.

Зараз він кліпав сльозавими від хвилювання очима й відчував, як нічна пітьма, всюдисуща, всевидюща, всеобізнана, заповзає крізь очі до нього всередину, в голову, у груди. Інші молоді кавалери, навіть геть упосліджені, луплять своїх слуг, а принц-спадкоємець добрий завжди і такий веселий! Від таких веселих людей навіть у кімнатах світліше.

Камердинер упав на сінник, міцно заплющив очі, навпомацки знайшов ковдру, натягнув поверх лівреї, навіть поверх черевиків. «Сплю я. Увесь вечір проспав. Ніякого принца в очі не бачив. Він теж, мабуть, уже спить. Тихо в апартаментах зовсім. Чого це я, як дурень, побіжу серед ночі важливу людину будити й докладати, що спадкоємець ліг спати? Не побіжу».

Він розслабився і насправді заснув.

«Я стіна
І сила моя — стійкість.
Я твердиня
І сила моя — твердість.
Я підпора
І сила моя — впертість.
Я — закон утілений,
Дзеркало зла людського.»

— Чому присяга така страшна.

— Хіба вона страшна, дочко? Вона врочиста. І дуже давня.

— Вона страшна.

Небо яскраве, холодно-синє, наче сталеве. Зірок не видно, їх не треба, світла досить. Усі обриси наче вирізані з небесної сталі гострим ножем, чіткі, чорні. А сходини прокреслені штрихами гострої темряви в товщі м'якої темряви, теж дуже чітко, не спіткнешся. Світ складається з тонкої, холодної сталі вгорі і відтінків темряви внизу. Все прекрасно видно — не помилишся.

Задній двір. Порожньо. Ні, не порожньо. Дві тіні із двох боків, обережний рух. Її руки злітають, креслячи широкі півкола, одна праворуч, друга ліворуч. Тіні сахаються. Права, менша, ледь затинається. Півколо правого злету завмирає біля її шиї, не торкнувшись.

— Тихше ти! Свої! — пронизливим шепотом висвистують зліва. Кер уже бачить, що свої.

— З тобою. — коротко кидає велика ліва тінь. Права мовчить, замислено пробуючи пальцем відчуття раптового холоду, що лишилося на горлі.

— Коні.

Кер прямує до стаєнь. Велика тінь заступає їй дорогу:

— Вже. Ходім.

Давно знайомим шляхом по вивчених, як власна долоня, каменях і тріщинам поміж каменів, вони видираються на стіну. Високо. Не для цих трьох.

М'яке приземлення в нашарування бруду на дні старого рову. Добре, що вже підсохло, не хлюпає. Кущі, колючі, але міцні, можна підтягтися. Усе — вже по той бік рову. Короткий погляд на вартових на головному мості. Ходять, гарні й відсторонені, як фігурки на заводному годиннику. Гаразд.

Велика тінь манить за собою у провулки. В одному з них, в тіні якогось довгого складу — екіпаж, невеликий, темний, запряжений вороною парою. Коней сторожить маленька постать у великих, безформних лахах, пацан із вуличних. Велика тінь кидає у простягнуту лапку щось блискуче і злітає на козелок. Кер підводить голову.

— Знаю. — кидає велика тінь.

— Шпигував?

— Контролював. — знизує могутніми плечима велика тінь. Менша вже відчиняє дверцята, пропускаючи Кер. Із козелка у принцесу летить м'який чорний клубок:

— Надягни. Геть ошаліла.

Непоказна будівля, висока, прозора для ока й погано подоланнаа огорожа з металевих прутів, знизу глибоко вкопаних, згори сильно заточених. Темний екіпаж біля воріт, на дверцятах емблема із двох складених будиночком долонь. Охоронець — линяла тінь із маленької буди:

— Кий хрін так пізно? Начальство все в допитній — хто приймати буде? Перепустку давай.

Стоїть, розглядає крізь ворота могутнього візника. Той неквапом злазить із козелка, нишпорить під темним плащем, тоді різко викидає перед собою крізь ґрати вузьке, довге лезо. Охоронець, чи то застогнавши, чи то якось придушено нявкнувши, падає на ворота, сповзає по них, затихає. Велика тінь вправно пропихає велику, але в'юнку руку крізь грати біля самої землі, намацує ключі, трохи пововтузившись протягає назовні. Великий замок робить один солідний «клац» і ворота відчиняються.

Він прокинувся від кроків, підібрався, навіть звівся на лікті, потім сів. Різкий ривок угору і вперед за руки, покалічена нога вибухнула якимсь довгим, подрібненим болем, наче в ній розбилася і бризнула склом в усі боки тендітна посудина. Він зрадів, що голосу немає: ледь чутний горловий хрип навряд чи потішив тюремників.

У тісному передпокої перед допитною було велелюдно. Хтось виходив і заходив, хтось тихо й напружено розмовляв, хтось упустив і швидко зібрав із підлоги якісь папери. Крізь біль, наче крізь сон Шем сприймав усю ту метушню, не розбираючи слів, не маючи сил зібрати мелькання тіней у цілу картину.

Одне він раптом збагнув із безжальною точністю: отого, з голеною головою в передпокої немає. Немає буденного, роздратованого погляду, що промовляв: «Купа часу — на порожньо. Не зламається, видно ж». Його не було. Не було кому вірити в Шема. І Шемові зробилося по-справжньому страшно.

В допитній панувала майже пітьма, димний смолоскип у дальнім кінці радше чадив, ніж світив.

Самотня постать в накинутій на плечі одежині, чи то куртці, чи то мундирі, підвелася назустріч тюремникам і в'язню, зробила млявий жест рукою. Тюремники звично впустили Шема на підлогу і вийшли, щільно причинивши двері.

Очільник закладу, Шем впізнав його за характерним кволим жестом, довго мовчав, стоячи над арештантом. Потім, неочікувано гнучким рухом, опустився на підлогу і впритул зазирнув Шемові в очі. Навіть у світлі димного смолоскипа той розгледів сітку запалених судин, що розбіглася його білками. Рука, суха і якась надто гладенька, наче гола кістка, лягла на Шемів лоб:

— Шкода. Ти був, як зимовий ранок, яскравий, колючий, чистий. Зараз не те.

Гладенька кістяна рука торкала зашкарублі струпи на щоці, склеєне кров'ю волосся, майже не завдаючи болю:

— Шкода. Але я маю добру пам'ять. Варто заплющити очі, і я побачу твоє обличчя в найменших подробицях. Я просто заплющу очі.

Кістяні руки зіслизнули із Шемового обличчя та поповзли по тілу, у яке раптом повернулася здорова , дотортурна, здатність відчувати. Він із тремтінням, з нудотним присмаком у роті відчував кожен доторк полірованих твердих пальців. Він зрозумів, що буде далі і страшним, конвульсивним ривком відкинув своє малорухоме, знесилене тіло в бік. Другим ривком припіднявся, викидаючи перед собою менш понівечену руку.

Сухий сміх. Наче жовта, безшкіра щелепа деренчить всередині порожнього черепа.

Ще доторк. У кістяних пальцях неждана сила. Шему заломлюють руку, різким рухом кидають його в куток, у напрямку одного із брудних, просмерділих псятиною крісел. Він знову конвульсивно вивертається, викидає вперед руку, наосліп, майже провалюючись у забуття від знесилення й липкого, ні з чим не порівнянного страху.

— Добре, що ти боїшся. Страх загострює відчуття. Я бажаю, щоб ти відчував мене гостро. Якнайгостріше.

Це не обійми. Це щось інше. Так, мабуть, хижак охоплює міцними лапами здобич, перш ніж уп’ястись іклами.

Шем відчуває лопаткою крісло: крізь зотлілу шкіру —гострі , металеві кути, може, навіть цвяхи. Один із кутів — приблизно на рівні потилиці. Зараз!

Шем різко закидає голову, аби напоротися на той кут, але кістяна рука швидша. Його відсмикують від такої бажаної смерті. Його тримають, обминають, совають, як ляльку. Граються.

Каламутне світло смолоскипа шарпається по стіні, хтось різко прочинив двері. Тугий, страхітливий порух, наче звідти накочується хвиля. Ні, не хвиля, велика риба, що випірнула із хвилі: обтічне тонке тіло, два широких чорних плавці закінчуються сліпучими металевими півколами. Змах, повільний і плинний, наче в товщі води.

Вода... Щось гаряче й мокре бризкає Шемові на обличчя. Він так само згорнувся біля крісла, він не наважується відповзти від омріяного металевого гостряка.

Мокре зараз уже не лише на обличчі, теплою калюжею підтоплює ноги. Мабуть, це мокре розтікається від темної купи, невеличкої такої купки, що хвилину тому була вельмишановним Аштом, очільником тихої служби.

Тупіт, знову тіні у дверях. Пружна прекрасна риба знов рухається поковзом крізь димне повітря, ведучи округлі, повільні, як скрипкова нота, сяйливі смуги своїми посрібленими плавцями. Від них розлітається темне, мокре, теж блискуче у смолоскиповім світлі. Вся допитна робиться мокрою і блискучою, наче під дощем.

Прекрасна, жахна істота далі веде свій танець. І тут Шем помічає, що її макабричний балет оберігають дві значно більш буденні постаті, вбрані в темне. Їхні рухи теж завершуються холодним сяйвом.

Одна, та що менша, схиляється над Шемом, і тихий, ледь тремтячий голос каже:

— Все добре. Зараз ми звідси підемо.

Голос досягає свідомості повільно, крізь безліч інших звуків, розмазаних, зліплених один з одним. Але до цього голосу ніщо не прилипає, він чистий і виразний, а у прекрасного морського монстра, що озирнувся на цей голос, виявляються людські очі, темні, здається, карі, не по доброму прискалені.

Потім робиться зовсім тихо. Над Шемом схиляються всі троє. Найвищий знімає свій плащ, загортає в нього Шема, як дитину, і легко підіймає на руки.

Лише тут приходить глибока, м'яка, наче пух, непам'ять.

Стало тихо. Не було вже кому шуміти в цьому місці, крім них. Попереду Брін виносив на руках загорнутого у плащ Шема, слідом, безсило опустивши голову й руки, плелася Кер. Джай намагався не роззиратися. Він не бажав запам'ятовувати нічого з подій цієї ночі, особливо в подробицях.

Порівняно з тим, що вони накоїли всередині закладу, самотній труп охоронця перед ґратами воріт, видався майже ідилічним видовищем. Він, врешті решт, був цілий і охайненько так простягся на втоптаній землі.

Брін зупинився перед дверцятами екіпажа:

— Сядьте хтось усередину, я його вам передам. Голову треба притримувати, й ноги рівненько прилаштувати. Здається — перебиті. Одна — точно.

Джай подивився на Кер:

— Віддай мені це.

Вона повільно простягла йому парні клинки, вигнуті, як два серпи, але значно ширші й довші. Лише взявшись за карбовані, ще гарячі руків'я, принц-спадкоємець усвідомив — що саме тримає в руках: Крила правосуддя, два ритуальних леза, що висіли над чорним кам'яним столом у Верховній судовій залі. Вони висіли там уже років триста. Верховні судді, старші діти Старшої гілки, лише покладали руки на їхні руків'я на знак своєї причетності до давньої і страшної сили Закону. Вже ніхто й не згадав би, як із ними вправлятися. Це ж те саме, що кам'яною сокирою вимахувати.

Джай змусив неслухняні пальці зімкнутися довкола нагрітого металу, тоді поспіхом пхнув клинки до рундука під одним із сидінь екіпажа, поки Кер влаштовувалася на протилежному, обіймаючи та притуляючи до свого плеча, безтямне Шемове тіло.

Чорну шапку-підшоломник принцеса вже стягла. Джай без перешкод зазирнув їй в обличчя. Кер зустріла його погляд, губи її зарухалися.

— Що?

Вона вдихнула і повторила ледь голосніше:

— Крила мої розтинають...

Вона кліпнула. Сліз не було. Лише злий прискал зник. На Джая дивилася пара темних блискучих очей. Надто блискучих.

Кер знову глибоко вдихнула і притисла до себе Шемову голову із кривавою, невпізнанною маскою замість обличчя. В екіпаж зазирнув Брін:

— Куди поїдемо? Слушні ідеї хтось має? Не до палацу ж його в такому вигляді везти.

Кер насупила брови:

— В передмісті Улчина рідня живе. Вони надійні. Але там купа дрібних дітей — перелякаємо. Та й дітям мовчати не накажеш.

Брін теж стяг з голови шапку, пошкріб у сплутаних кучерях:

— А в мене на такий випадок нікого й нема. Ну тобто, є, але це ж у родових землях, майже на Норфському кордоні: чотири доби цокати.

— Чотири доби — це нам не годиться. — пробурчала Кер і зручніше вмостила Шемову голову в себе на плечі.

Джай раптом різко ляснув рукою по сидінню:

— Забрамний провулок, в задах кінського ринку, будинок три. Вони, здається, від ринку вглиб і нумеруються.

— А хто там у тебе? — з підозрою поцікавився Брін.

— Доїдемо — познайомлю. — відрубав принц.

Розділ четвертий

Старі, але міцні двері в горішньому поверсі під мідною табличкою «Оршат із Лужанки» спершу мовчали, тоді відгукнулися неквапливими кроками. Клацнув замок, не менш солідно, ніж той, що на воротах тихої служби, і у скупому ліхтарному мерехтінні спливло вусате, худорляве лице. В лівій руці дядюньо тримав блюдечко з приліпленим до нього недогарком, а права була невимушено закладена в кишеню товстого й витертого до білих плям халата.

Джай ступив на поріг, скидаючи каптура, якого натяг, виходячи з екіпажа. Торкатися чорної шапки після всього, що було, виявилося чомусь так само нестерпним, як торкатися зброї.

— Пане Оршате?

Слідак зазирнув йому за спину і поспіхом відступив, пластаючись по стінці вузького коридору:

— Заходьте швидко. Вдома поговоримо.

От відчував старий Лужанець, що будуть іще пригоди. Штани й теплу сорочку з-під халата не зняв, ковпака на підмерзлу лисину не натяг, наче іще куди збирався. І спати не хотілося. Горбився над паперами, перебирав робочі думки в голові. Зараз радів, що не з ліжка підняли. Ліжко стояло охайно застелене. Слідчий зняв із нього верхню накривку:

— Кладіть.

Високий чоловік у бандитській шапці-масці заперечно похитав головою:

— Кров'ю все вимажемо. Та й брудом. Спершу ряденце якесь підстелити, лахміття з нього пообдерти і хоч рушниками обтерти, а тоді вже можна і в ліжко.

Лужанець кивнув, потягнув із невеличкої канапи старезний, недожертий міллю плед, трусонув у коридор, застелив ліжко, тоді пішов до кухні, ставити грітися воду і шукати рушники для обтирання.

— Це хто? — прошепотів Брін, улаштувавши Шема на пледі та охайно розмотавши зі свого плаща.

— Слідак стражницький. — теж пошепки відповів Джай. — Він справу по моєму замашнику веде.

Брін зітхнув і потягнув із голови маску:

— Втягли ви мене.

— Ага! — відгризнувся Джай — Екіпаж із тихоською емблемою пригнали, шапки злодійські наготували, на козелка сіли і без підказки куди треба повезли. Все — ми!

Брін затрусив головою, аби волосся, що стало дибки, хоч якось уляглося:

— А я мав Кер, із її дурною затятістю, саму лишити?

— Це не затятість. — хрипко подала голос Кер. — Я просто зрозуміла, що інакше бути не може. Не має ця ситуація іншого рішення. А якщо маєблювоти

, то це — не до мене. Тоді весь цей гребаний світ — не до мене.

Брін роздратовано приклав м'якою шапкою об слідацький робочий стіл:

— От же ж, ріки предковічної блювоти! А ми, виходить, щось інше зрозуміли? Заткніться обоє, бо поприбиваю!

Джай знизав плечима і став обережно вивільняти Шемові руки з лахміття, що було колись модною блузою. Торкатися набряклих ніг йому було відверто лячно.

Повернувшись до кімнати з великою мискою і жмутком рушників на плечі, Оршат побачив те, що й очікував побачити. Над пораненим, упізнати якого було не можливо, схилився спадкоємець Джай, на канапі сидів, похмуро оглядаючи книжкові полиці рудий велет Брін із Трьох Ятерів, на стільці біля робочого столу, втомлено сперши лоба на кулак, згорбилася білоголова принцеса-законниця.

Побачивши гарячу воду й рушники, Брін важко засопів і пішов допомагати принцу роздягати пораненого, законниця не ворухнулася.

— В тихось відібрали? — кивнув Лужанець на непритомного.

— Так. — коротко відповів Джай. — Лікар потрібен.

— Мовчазний. — додав Брін.

Лужанець підвів, а потім насупив брови:

— Піді мною живе. Але я з ним, крім «добридень», — нічого. Мовчазний, ні — не знаю. Друга от маю, та що там від його лікарських умінь лишилося по двадцятьох роках у трупарні?..

— Залісець? — жваво уточнив Брін. — В нас минулого року лісника повішеним знайшли. Лісник був вірний, шанований. Батько столичну стражницьку групу запросив, аби певність мати. Залісець із ними приїжджав. Тямкий дядько. Думаю, треба його кликати. В мене тут екіпаж. Кажіть адресу — привезу.

Лужанець повагався:

— А не треба. Тупоту-грюкоту багато. Тут іти чверть години. Я сам його приведу.

Коли він швидко скинув халата, натяг і застібнув засмальцьовану куртку і насунув на лоба смішну фетрову шапку, Брін знову засумнівався:

— А як у вас квартал — не сильно розбійний? Дійдете поночі без пригод?

Лужанець усміхнувся, невловним рухом перекладаючи щось маленьке з кишені халата до кишені куртки:

— Молодий пане, я стражницький слідчий, мене ясної днини посеред храму прирізати можуть. Так що не хвилюйтеся — дійду і повернуся.

Доктор Маян із Залісся спершу розхвилювався, розгледівши тінь за нічним вікном. Був він удовий; дочка в цілому вдало одружилася і жила власним домом; кухарка приходила двічі на тиждень, вона ж і прибиралася сяк-так. Самотність доктора Маяна не гнітила. От лишень пізніх візитерів він не любив, бо на службі втомлювався і лягав, що називається — з курми.

А найдужче доктор Маян не любив пізніх візитерів, про візити яких не був попереджений заздалегідь.

У віконце постукалися, настирливо так, майже по-хазяйськи. Маян одразу заспокоївся. Ще більше його заспокоїв вигляд знайомої фізіономії в кумедному фетровому ковпаку, що прилипла до самої каламутної шибки. Показавши рукою, мовляв — зараз, Маян пішов у сіни відчиняти.

— Скажи, Залісцю, ти ще пам'ятаєш, як лікувати, чи тіки препаруєш ювелірно? — стоячи на порозі, мовив замість вітання колега.

— Чи тебе тутечки препарувати, хрін вусатий? — озлився враз доктор. — Припихається серед ночі, під вікнами линдає, мордякою у скло з темряви тикається, а потім дурню всяку, замість «добрий вечір» патякає!

— Інструмента збирай. — не образився Лужанець. — Підемо людину рятувати.

— Яку людину?

— А я й сам іще не знаю. — легковажно зізнався Лужанець. — Відмиють, прийдемо подивимося.

Доктор Маян засопів широким простолюдським носом і пішов складати сумку. Він полюбляв удавати буркотливого і простакуватого, але двадцять років у судовій медицині так просто не минають: цікавість уже розбирала старого стражницького медика.

Повернувшись вони відзначили, що двоє шляхетних панів уже дали раду, як могли, постраждалому: а саме роздягли догола, ледь відтерли криваво-брудну кірку з тих частин тіла, які здалися їм менш подібними до ледь загоєних ран, і загорнули в Оршатові простирадла.

Шляхетна дама так само нерухомо горбилася при столі.

Оршат добре знав і гостре око свого колеги і його стійкість до потрясінь. Доктор одразу ж упізнав яскраву трійцю і одразу ж утратив до неї позірну цікавість, схилившись над пораненим. Оршат теж отримав нарешті змогу роздивитися відібрану в тихось здобич.

Щоправда, часткове відмиття не багато змінило. Тепер можна було з певністю сказати, що це молодий чоловік, худий, доволі високий, здається, темноволосий. Більшого не дозволяли роздивитися численні забої, гематоми і, що значно тривожніше, переломи.

Із правої ступні відверто визирали на світ божий декілька гострих кісткових уламків. Ліва нога сильно розпухла, але з неї хоч нічого не стирчало.

Із правої руки теж не стирчало, хоча її неприродний згин навіть до немедика волав про перелом десь над ліктем.

Оршат відвів очі заспокоюючись. Він на службі набачився різного, але тихоська ретельність його вразила.

Тут-таки Оршат зауважив, що й Залісець через силу зберігає на обличчі байдужо зосереджений вираз.

Маян відчув тремтіння в руках, у тому місці кожної руки, де пальці кріпляться до п'ясті. Ні, Маяна не жахав вигляд скаліченої людини, його відвідала найстрашніша для лікаря штука — непевність у власних силах. Він пнув її подумки, як дурного і злого псюру, й узявся до справи. Пропальпував грудну клітку, легенько торкнув зламану руку, хотів відтягти повіку, щоб глянути зіницю, але тут чоловікові очі розплющилися, ясно-сірі, прохолодні, цілковито притомні.

Під цим поглядом Маян знітився:

— Нічого, нічого. Я от вам зараз настоянки накрапаю. Вип'єте і знов заснете. І болю майже не відчуєте. Коли прокинетеся, я вже все промию, почищу і лубки накладу.

Доктор очам своїм не повірив, коли розбите обличчя повільно ожило в усмішці. Губи ворухнулися і слабкий, але виразний голос вимовив:

— Не треба настоянки. Це не біль.

Оршат почув, як у нього за спиною рипнули зубами. Здається — принцеса.

Маян прибито кивнув і почав діставати свої препарати й інструменти.

Знову глянув у спотворене саднами й гематомами обличчя: мабуть, подумав, що на голові під волоссям теж є чого лікувати. Вказав пальцем на просякнутий кров'ю ковтун:

— Це доведеться зістригти.

Оршат уже простяг руку до шухляди в комоді, де завжди тримав ножиці, коли від столу долинув хрипкий, короткий вигук:

— Ні!

Принцеса рвучко підвелась і зникла в кухні, дорогою закочуючи свої широкі чорні рукава. Залісець знизав плечима і почав легенькими рухами промацувати страхітливу праву ногу. Поранений лежав тихо.

Кер виникла у дверях по короткім часі з мискою середніх розмірів, де Оршат зазвичай прав делікатну білизну: єдину святкову сорочку, пару також святкових рукавичок і шарф.

Тепер над мискою курився м'ятно-кропив'яний запах відвару для миття волосся, хорошого, треба зауважити. Оршат мав дуже чутливу шкіру голови і ненавидів, коли вона вкривалася гидкою білою лупою, або, що іще гірше, — шолудями, тому купував дорогий, якісний відвар для своєї поріділої й посивілої зачіски.

Принцеса присунула стільця і всілася за узголів'ям ліжка, на щастя порожнього місця там було досить. Миску вона поставила собі на коліна, потім, дуже обережно, припідняла Шемову голову, вивільнила притиснуте потилицею, зліплене і сплутане волосся, поклала пасма в теплу пахучу воду і почала дуже повільно розминати й розбирати, очищаючи від крові та бруду. Ніхто нічого не сказав. Джай сильно зблід, Брін відвернувся до нічного вікна. Час від часу Кер підіймала з уже потемнілої води мокру руку і розмазувала по обличчю сльози разом із брудом і Шемовою кров'ю.

Тихе хлюпання води і уривчасті видихи Шема, які свідчили, що він все-таки відчуває лікарські маніпуляції, були єдиними звуками в кімнаті. Відчуття глибокої, глибоченної ночі враз накрило усіх.

Коли вікно кухні вже посірішало і перші міські пташки почали несміливо прочищати після сну маленькі горлянки, Оршат нарешті закип'ятив води не для медичних потреб, а щоб заварити ароматного трав'яного чаю. Звичні до нічних бдінь на службі, вони із Залісцем лише потягалися час від часу, хрустячи немолодими суглобами, а от шляхетна молодь зовсім скисла. Кер привалилася до Джая на вузькій кухонній лавці, Джай — до Бріна. Бріну не було до кого привалюватися і він затято позіхав, трясучи головою й намагаючись утримуватися сидячки, аби не посипалися високості. Великого кухля прийняв з Оршатових рук вдячно, ковтнув спрагло:

— Мені ще віжки тримати, додому цих авантюрників завозити.

Оршат кивнув, розуміючи, що пропонувати власні послуги в ролі візника не розумно і не обачно. Очі й вуха, з однаковою врожайністю проростають і в дикому камені, і в цеглі, і в деревині. Брін це теж розумів, тому жадібно ковтав чай, силоміць прокидаючись.

Кер і Джай по кухлю в руки теж прийняли, хоча очей так і не розплющили. Тільки простягаючи назад, уже порожнього, принц кліпнув віями і слабко усміхнувся:

— Дякую.

Лікар і слідчий похитали головами, поступово усвідомлюючи масштаби нічної пригоди, яка так виснажила трьох молодих, здорових людей.

Поранений у кімнаті теж спав. Вони, власне, й відступили до кухні, щоб не шуміти. Заснув він добре, не провалився в марення, не знепритомнів, а саме заснув, коли Залісець закінчував поратися з останніми бинтами.

Брін, геть уже люто, до червоної шкіри потер обличчя і раптом звузив зелені очища, втупивши їх в Оршата. Той смикнув вусами у щирому роздратуванні:

— Не утруднюйтеся, молодий пане. Ми з його високістю вже мали розмову. і ви, і я, щодо цієї справи, зацікавлені в якнайбільшій словесній ощадливості. А вже після того, як ви зволили притягти мені додому тихоську здобич, а доктор Маян доклав усіх зусиль до того, аби повернути цій здобичі людську подобу — вихід у нас один: тверда мовчанка. — Він припинив роздратовано смикати вусами і зітхнув: — Та й хлопця шкода. як хтось процвірінькається — його ж тихосям повернуть.

Брін щось хотів сказати, але потім також зітхнув і просто кивнув. Мабуть уже дотримувався словесної ощадливості.

Переконавшись, що не лише Джай, а й Кер допила свій чай, рудий гігант, як цуциків, підняв обох за куртки і випхав до коридору. Повозився з поясом, відстібнув тугий гаман м'якої, але міцної шкіри, простяг Оршатові. Той усміхнувся:

— Мені незле платять, молодий пане. А як родини я не маю і квартирую дешево, то й у великі трати не входжу. Повірте, на нові рушники і ще одну постіль я нашкребу. Готую я сам і, Маян не дасть збрехати, готую непогано. Коли вашому другові стане краще, вже свіжого бульйончика і відварної рибки я йому й зі своїх статків забезпечу.

— Але чому? — щиро здивувався Брін.

— А от не беру я, коли не треба. Тому й начальство довіряє, і колеги поважають і порушники кодексу цивільного з дурнею не лізуть. — Він посуворішав: — Якщо ваш поранений потребуватиме чогось насправді дорогого, я звичайно скажу. Ви сюди надійного когось посилайте час від часу новини дізнатися, а самі не приходьте. Особливо ви, молодий пане із Трьох Ятерів. Вам жодна маска не допоможе.

Сонні високості, як два привиди у глибоко насунутих каптурах, вже повільно брели сходами донизу. Брін натягнув свою шапку-злодійку і озирнувся, зблиснувши очима. Лишень блиск той був не хвацький, не злодійський, а якийсь, ніби зацькований:

— Сподіваюся, ви не перемінитеся до нас, навіть, коли... — Він не закінчив і став швидко спускатися.

— Сорок три людини. Усі, хто був у закладі, від охоронця при воротах, до вельмишановного Ашта. Арештантів по камерах, природно, не рахуємо: їх ніхто не чіпав і камер не відмикав. І ще одне — дуже мало цілих тіл, щоб просто зарізали, зарубали. Бійня — шматки і обрубки, ноги, голови, де що.

Верховний суддя Дійт говорив, руки в нього помітно тремтіли. Король Айт мовчав, руки в нього тремтіли теж.

— Більшість керівних чинів. — Вів далі Дійт. — Хріна кріпкого їх туди поналазило серед ночі так рясно?! І не спитаєш нікого. Жодного свідка. Лише трупи.

і от не сподобалося Айтові, як старший кузен це сказав. Замість вийти з містичним жахом, вийшло з полегшенням. Ні, до тихої служби суддя ставиться відомо як, та було щось іще. Айт хотів був спитати, але відчув, що суддя не відповість, принаймні зараз. Спитав геть інше:

— Розслідуватися самі будуть, чи до стражницького звернуться?

Дійт покривився, наче від хворого зуба:

— Гадаю — самі. Так воно й на краще. Нема чого моїх слідаків своєю гнилою кровякою замазувати.

— А що ж їх там лишилося, самих, після такого?

— От не хвилюйся — вистачить.

Верховний суддя пішов, а король усе сидів, заплющивши очі й намагаючись втамувати тремтіння, вже не в руках —десь глибоко всередині, виснажливе тремтіння. «Бідний мій хлопчику! Що ж це я тобі залишаю?»

Так вони й заснули на одній канапі, вдягнені, прикривши ноги ковдрою. А під ранок Мель прокинувся із криком, тихим і придушеним. Сів, тяжко віддихався, подивився на Ллоч, яка теж підкинулася.

— Можеш не хвилюватися за Шема. його немає в тихій службі.

— А де він?

— Не знаю. Але з ним усе буде добре.

— Хто його витяг?

— Ллоч, ти на подив приземлена особа. — усміхнувся він неслухняними губами.

— А я маю із тремтінням у голосі допитуватися, як саме Мандрівниця обдарувала тебе цим знанням? Навіщо? Ти ж Головний служанин. З ким же ж Мандрівниці розмовляти, як не з тобою?

— Ти віриш, наче боги розмовляють?

— А що — на пальцях показують?

— Ні. — він повільно похитав головою: — Не на пальцях. Не можна, щоб так багато крові. Так багато крові нікому не пробачать.

— То ти бачив? Бачив, як це було? Тобі показали?

— Мені не хотіли показувати. Так вийшло.

— Ти мені більше нічого не скажеш?

— Ні.

— Тоді я пішла досинати у власному ліжку, якщо ти не проти?

— Ллоч!

— Що?

— Будь ласка, посидь зі мною. Мені страшно.

— Ллоч повернулася на канапу, знову зробила собі кубло з ковдри, присунулася до Меля так, щоб торкатися плечем:

— Я теж раніше боялася, до того, як сестра померла. Боялася, що вона помре. І батьки. Тепер мені нема чого боятися. Ти мені подобаєшся, але ти могутній, за тебе нерозумно боятися. І Кер мені подобається. І навіть, якщо подумати,— спадкоємець Джай. Але вони теж значно сильніші за мене, і я нічого не можу для них зробити.

— Ти прибігла серед ночі, щоб розповісти мені про Шемів арешт. я розповів Кер і от...

— І от, ти пробовкався. Ти бачив у своєму пророчому сні, як Кер на клоччя рознесла тиху службу.

— Саме в клоччя.

— Власними руками?

— Ллоч, будь ласка!

— піду. І засну. А ти будеш няньчитися зі своїм жахіттям.

— Краще із жахіттям, ніж із тобою. Киш!

— Це хто з ким няньчиться?

— Ллоч, я не жартую. Я не можу й не буду про це розповідати.

— А от я завтра на базар піду, плітки збирати.

— Нікуди ти не підеш. Ти взагалі завтра додому поїдеш.

— У ролі кого? Ти забув, що мене поховали. Ну чи днями поховають.

— В ролі послушниці Егларського храму.

— Егларського? А це де?

— Не знаєш? От і добре. Значить і тебе там теж не знають.

Розділ п'ятий

Залісець іще раз навшпиньки прокрався до кімнати, послухав кілька хвилин рівне дихання:

— Усе до пуття. — доклався він пошепки, всідаючись на важки, потемнілий стілець навпроти друга.

— і що ми тепер з оцим путтям робитимем? — не надто стурбовано, але й не надто радісно запитав Лужанець. Погляд його трохи сонно мандрував декоративною поличкою над головою в доктора. Там, поміж різьбленою сільницею і гарним посрібленим ситечком для чаю, стояла, виблискуючи й мінячись у ясному ранковому світлі, пляшка горобинівки. От до неї слідацький погляд раз-по-раз і прикипав.

Доктор теж озирнувся, задер голову, коротко кахикнув:

— Зараз ми з тобою на роботу підемо, бадьоренькі і виспані. А ввечері, як із роботи підемо, ти запросиш старого приятеля на чарку горобинівки. Га?

— Подумаю. — Буркнув Лужанець і рішуче пішов умиватися.

За його відсутності Залісець узяв пляшку, безгучно витягнув корка, хлюпнув собі на денце чайного кухля, в один ковток випив.

— Руки труситимуться, перед покійничками осоромлюся. — пробурмотів він, споліскуючи із глека над мідним рукомийником обидва кухлі.

Оршат вийшов із ванної комірки, подивився на п'ять чистих кухлів, що рядком стояли у розсохлій кухонній шафці і докірливо поворушив вусами:

— Хамло ти, Залісцю.

— Що?! — якнайщиріше обурився доктор, помахавши обома руками перед друговим носом:

— Це спирт! Іще з перев'язки смерджу.

— Ну то не смерди. — відрубав Оршат, підпихаючи його до дверей.

— А інструмент мій?

— Тут лишиш. Либонь у трупарні ще комплекта маєш? Іди вже, смердюк за службовим обов'язком.

На управлінських сходах вони зіткнулися з очільником закладу, Тайром із Білого Яру. Ну як, себто, зіткнулися? Попри солідний вік, обидва хутко бризнули в різні боки і притислися спинами до відполірованих, не так рукою різьбяра, як плином часу, дерев'яних поручнів.

Білий Тайр, поважно вклонившись підлеглим, піднявся був угору, у напрямку свого кабінету в третьому поверсі, аж раптом стрімко розвернувся усією своєю корпулентною персоною, зійшов на кілька сходин і нависнув над слідчим і доктором:

— Вночі хтось тихось на капусту посік. Сорок три штуки. Кажуть, арештанти в підвальних камерах по шию в крові сиділи і спинки одне одному терли. От. — Він здійняв указівного пальця, потім додав до нього мізинця і зробив у Лужанців бік козу. — А хто днями жарти жартував про те, що кілки в їхній огорожі діаметром якраз по тихоських сраках?

— Ми так не жартуємо. — витримав його погляд і грізний жест очільницьких перстів Лужанець.

— Так і не смішно ж. — збавив тон Білий Тайр, опустив руку й потупав угору, лишивши Маяна і Оршата дивитися один на одного.

До вечора вони мовчали. Усе управління мовчало. Ніхто не ділився здогадками і враженнями щодо тихоської трагедії. Всі обмежувалися місткими вигуками на кшталт «от же ж», чи «атож».

Дорогою до Забрамного провулка Лужанець і Залісець зайшли на базар, скупилися нагальними продуктами, мимохідь обговоривши ціни на рибку і тертий хрон. Після чого мовчки дійшли до третього будинку і піднялися на горішній поверх.

Коли Оршат повернув ключа в замку, увійшов і затишно, по-домашньому покашляв, до коридору нечутним привидом у повстяних чунях випливла Хаїса. Вона приклала пальця до губ і прошепотіла:

— Заснув. З пів години десь.

Голова в Хаїси біла, ну, тобто, цілком сива; волосся стрижене, кожне пасемко дбайливо завите під низ так, що виходить пишна срібна шапка. Хаїсині зіниці плавають у темно-сірому тумані, погляду немає.

Більш як двадцять років тому молода стражницька шпигунка отримала бандитською ломакою по голові. Сильно отримала. Гадали — насмерть, тому й кинули серед вулиці, кров для надійності пускати полінувалися.

А Хаїса очуняла. Тільки зір став уходити, і з часом пішов зовсім.

Усі ці роки управління справно платило їй пенсію за каліцтво, заподіяне при виконанні, а Оршат і Маян, так само справно заходжали в гості.

— На кухню йдіть. Супу наллю, — тихо і владно наказала Хаїса. — бо Юса спитає що цілий день робила, то хоч про суп не брехатиму. скажу: варила, їли, хвалили. Супчик і справді нічо, із присмачками. Ходіть, нехай хлопець поспить. Устигнеться з перев'язками.

На кухні Лужанець зазирнув до казанка, потяг носом і поліз до розсохлої шафки діставати глибокі тарілки і ложки:

— М'ясо де взяла?

— Сусідку твою прирізала, з першого поверху, що солі позичити приходила. Із собою принесла, звичайно. Чи я не знаю з чим до чоловіків на гостини ходити? Зазирнули з Юсою на базар, купили свіжий шмат телятинки.

— Юса до квартири не заходила?

— Ні, Лужанцю, Юса куди не запрошували не сунеться.

Він розпачливо зітхнув.

Юса була на дванадцять років молодша від Хаїси, молода ще, міцна, широкогруда й пишнокоса жінка. Хаїса купила її в якомусь глухому селі, коли вертала в подобі меткої торговки прянощами із завдання аж від норфського кордону. Торгувати людьми, звісно, заборонено вже років триста як, але ніхто ж і не торгував. Просто вітчим, власник корчми, на очах у відвідувачів чобітьми бив тринадцятирічне дівчисько, а судячи з погляду скоро став би не лише бити.

Хаїса в'їхала до цього гнойового раю вже роздратованою. Справа на норфському кордоні виявилася тупою й мокрою. Хаїса, ніс у ніс, зіткнулася з вивідачем норфської контори, на кшталт нейтських тихось. Куди, власне, пойменовані тихосі дивилися, коли в Нейту шляхом підбурювання до бунту намагалися відкраяти чималий шматок території було незрозуміло. Ймовірно тихосі знайшли ворога десь ближче, а Хаїсі довелося пускати в діло жіночі чари і складаний злодійський ніж. В підсумку на серці було гидозно. Стражницькі службовці звикли бруднитися в руду здебільшого захищаючись і захищаючи.

Коротше, корчмар спершу дістав у нюх ладним Хаїсиним кулачком, а потім у той самий нюх йому прилетів тугий гаманець, а Юсу було за кофту піднято із брудної підлоги, вкинута в сідло й завезено до столиці.

Так вона при Хаїсі й лишилася, чи то служниця, чи то подружка. Не раз і не двічі Хаїса намагалася влаштувати особисте життя впертої селючки, але селючка, як кіт порога, трималася Хаїсиної спідниці, прала, варила, замітала, завивала Хаїсині короткі кучері. Сама Хаїса точно нічого завивати не стала б. Сліпа стражниця люто сичала на приймачку, час від часу починала шматком докоряти й віником по дупі голубити, але ніщо не допомагало. Юса від Хаїси не йшла. Майстрів з міських артілей і молодших стражницьких чинів, що довкола її пишних стегон і товстих кіс вилися, розігнала, і життя увійшло у спокійну колію.

Дуже не одразу Хаїса збагнула, що річ не лише у простакуватій Юсиній відданості, а ще і в Оршаті.

Хаїса не знала який він зараз. Пам'ятала кучерявого приємного білявця, темноокого, худорлявого, маломовного, але не похмурого, з тим його м'яким уважним голосом. Лише усмішки Оршатової Хаїса згадати не могла. Останні два роки перед її сліпотою Оршат не усміхався. Зараз уже знову почав, вона за голосом чула, але, мабуть, якось по-інакшому.

Зате Хаїса яскраво, в подробицях, аж до оперення на шийці брудного сміттєвого голуба, пам'ятала день, коли здалеку побачила збентежену юрму біля Малого яблучного ринку. Було несхоже, щоб люди купували щось, вони просто на щось видивлялися. Хаїса підійшла, просочилася в натовп і просочувалася глибше й глибше, до самої середини. В самій середині лежала на бруківці мандрівна ворожка в запилюженій строкатій спідниці і так само строкатій блузі. Хоча, раніше блуза була не строкатою, а просто линяло-зеленою, Хаїса збагнула це, помітивши, що під грудьми строкатість спливається в одну темну пляму. А ще вона збагнула, що на бруківці біля її ніг лежить Маяна, її найближча подруга, рідна Залісцева сестра, Оршатова наречена і колега-стражниця. Однак Маяна вже не була ніким, вона була мертва.

Начхавши на всі секретності і умовності, Хаїса пробігла з її тілом на руках кілька вулиць до управління, задихаючись піднялася головними сходами з однією думкою: «В Білого Тайра перед кабінетом у приймальні хороший диван, широкий і зручний». Уп'явся їй той диван! Вона ж уже знала, що Маяна мертва, але думала про диван. І донесла, і дбайливо вклала на м'яку золотисту шкіру.

Тайра з Білої Балки тоді щойно призначили очільником управління. Був він доволі молодим і доволі марнославним. А ще до свого призначення він вісім років пропрацював у стражницькому головою відділу коронних слідчих і знав усіх стражників в обличчя. Ну, чи майже всіх. Маяну знав. Маяну знали всі, і любили всі, з її засмаглим лицем і розчесаним вітром чорним волоссям, з міцними ледь випнутими вперед зубами і свіжим, як звук води голосом. Її звичними ролями були: вулична ворожка, торговка дешевими брязкальцями, метка служничка. вона ніколи не брала личини шльондр, хитрих перекупок, нещирих цнотливиць із хороших родин. Вони їй не вдавалися.

Білий Тайр вийшов із кабінету, подивився на безнадійно зіпсований диван і заревів:

— Лікар де?!

Він теж не знав навіщо кричить, як Хаїса не знала навіщо несе Маяну на м'який диван. Він теж одразу збагнув усе, але став на коліна біля дивана, псуючи іще й дорогі тонкого сукна штани і сам заходився намацувати пульс у Маяни під горлом.

Хаїса трималася, не плакала, бо знала, що зараз прийдуть Залісець із Лужанцем. Хоча й вони теж трималися того дня. І на похороні трималися. Лишень Хаїса забула Оршатову усмішку. А Оршат забув, що людина потребує родини. Справді — навіщо? Є робота, і її так багато!

Юсин голос був рівним і лагідним. Юса була привітна і послужлива з усіма Хаїсиними друзями й подругами, а було їх чимало. Дуже не одразу Хаїса вирізнила в Юсиному голосі особливі нотки, звернені до Оршата. А коли вирізнила, тільки головою похитала. І що прикро — виявилася правою.

Оршат, помітивши Юсину прихильність, почав бувати в них рідше. Все витягав Хаїсу покататися в найманому екіпажі, на набережній річковим повітрям подихати. А ще пропонував у Залісця зібратися великою компанією, поки Залісцева дружина була жива і неодружена дочка жила при батьках. Юса на такі посиденьки ходити відмовлялася: знала, що Хаїсу і відвезуть, і привезуть.

Одне слово — сумна то була історія. Сумна й давня.

Зараз Оршат сам розлив суп, присунув Хаїсі тарілку, вклав до руки ложку.

— Що пацієнт? Як поводився? — крізь товщу хлібного кусня спитав Залісець. Хаїса проковтнула пару ложок, суплячись:

— Недосолила. От же ж безодня бздуча! А що пацієнт? Спокійний пацієнт. Один раз водички попити принесла. Один раз судно винесла. А так лежить собі, розмовами мене розважає. Маю, він же вибереться? Хороший хлопець, дуже сильний і дуже м'який. Він, коли второпав, що я сліпа, як пугач удень, почав мені все розповідати: як сонце вийшло, як ворона за вікном на гілці сидить. Попрохав подушку вище підмостити і розповідав.

— Лише про ворону? — уточнив Оршат.

— Ні, ще про синицю, на яку кіт полював. Не вполював, знаєш. А так людину лише навмисне розтелесувати можна, з розмислом і навичкою. Га, чоловіченьки? Ви ж його не в канаві за корчмою підібрали?

— Хасю. — Оршат вклав у свій голос усю можливу проникливість. — Ми ж не через недовіру до тебе, чи юси. Просто, от не знаєш і добре. Я б і сам волів не знати, але мене не спитали.

Хаїса з розумінням закивала:

— Так, так, твоя правда. А хто йому волосся так розчесав? Чистий шовк! Не ви ж із гребінцями довкола витанцьовували?

— Хасю! — розізлившись ревнув слідчий. Хаїса присоромлено потупила незрячі очі.

Тут із кімнати долинув тихий усміхнений голос:

— Хаїсо!

Вона вислизнула з-за столу і вже з коридору відгукнулася:

— Так, Шеме, йду!.

Лужанець похитав головою:

— Ой, дарма ми її покликали. Витягне із хлопця все, а потім із нас не злізе, поки решту не розповімо.

Залісець пирхнув у тарілку:

— А що мали робити? Без доглядачки поки ніяк. А хто в нас надійніший за Хаську?

— Нікого у вас, надійнішого за Хаську. — нечутно з'явившись у дверях заявила Хаїса:

— Йди, Маю, він прокинувся і готовий до огляду.

Маян увійшов і зустрівся з усмішкою на чорно-фіолетовому обличчі. Рипнув зубами, усміхнувся навзаєм, відкинув ковдру й почав обережно возитися з бинтами:

— Як почуваєтеся?

— Краще ніж ваші штатні підопічні.

Заліспць пригадав курву із проламаною головою і сильно несвіжого безхатька, що витанув з під останньої снігової кучугури на звалищі, і зітхнув. Хлопець жартував. Його слід було підтримати в бадьорому настрої, а суддівський медик не знаходив у собі сил.

Кілька блідих синців на лівій вилиці скоро зійдуть, та й на правій, величезний, чорний — теж, але сама вилиця, страхітливо вдавлена під оком... Уся щока через неї виглядає проваленою. Кутніх зубів там нема. Брова глибоко розсічена. Ні, він учора зашив, але шрам лишиться. І це тільки на обличчі.

А нога.... Навіть якщо станеться диво і він підійметься, однаково до кінця життя кульгатиме, або взагалі без ціпка обійтися не зможе.

А рука... Що, як він, Маян, за роки у трупарні втратив навичку і підступний внутрішній перелом криво зростеться?

Хлопець стежив за ним. Усмішка з губ пішла, але в очах лишилася. Так, очі:

— Ви правим оком добре бачите?

Шем слухняно затулив ліве долонею менш скаліченої руки:

— Так, докторе. А я теж супу хочу.

— Да? З усіма Хаїсиними отруйними заправками?

— Не можна?

— Можна. Тільки небагато. Я принесу, як огляд закінчу.

— А можна я спробую сісти?

— Нуу... Ребра у вас якимсь дивом цілі. Спробуйте.

Залісець дбайливо підтримав його під спину, втопивши руку у м'якому, ретельно відмитому волоссі, покривився, але повторювати свою нічну пропозицію щодо стрижки не став. Згадалися каламутні, навпіл із кров'ю та брудом, цівки сліз на щоках у принцеси. Боги з ним, з волоссям — хай буде.

— Ну як, не нудить? В очах не темно?

— Ні.

— Тоді я пішов по ваш суп.

Шем незграбно тримав ложку лівою рукою, їв повільно, знов усміхався очима:

— Знаєте, я вчора вранці в камері каші поїв. Не від голоду. Голод теж був, але не в ньому справа. Просто каша, гаряча — це як життя. Ще трохи життя. Як камінь на доторк, чи дерево.

Маян важко, болісно ковтнув. Шем помітив це:

— Вибачте, я це дарма згадав.

Маян похитав головою. Складалося таке враження, що це він важкопоранений, а Шем має берегти його душевний спокій. Хаїса, от же ж гадюка! «Він вибереться?» Тепер пристаркуватому, товстому, на загал задоволеному собою доктору Залісцю снитиметься цей її голос і ця Шемова усмішка самими очима. Маяна вміла так усміхатися, очима. Ні, вона прекрасно могла й на всі свої міцні величенькі зубки. Але вміла й так. Іде він, той душевний спокій. Імовірно в камері, коли гладиш розбитими пальцями сирий, пошерхлий камінь і прогниле дерево тапчана.

Залісець трусонув великою сивою головою:

— Суп як, не холодний ще?

— Хороший. Дякую.

— Хаїсі дякуйте із заправками її. От болітиме у вас живіт на додачу до всього.

— Нічого. Раніше встану і до вбиральні дійду.

— Я от вам устану!

Геть нестерпний хлопчисько, сидить і сміється. Видно, що болить. Вилиця ота звернута, губи розбиті. Сміється.

Хаїса повернулася до кімнати, навпомацки знайшла на канапі своє плетення, розмірено заклацала шпицями.

Зазирнув Оршат, привітався із хворим, прийняв із його рук порожню тарілку, заніс на кухню, Маян пішов слідом:

— Вип'ємо? — Сказав Лужанець, дістаючи з полички горобинівку і ставлячи на стіл.

— Давай. — утомлено погодився Залісець. Пити йому розхотілося. Надертися, вони однаково не надируться, завтра робочий день, а радості від гірко-солодкої терпкої настоянки не було. Скрутно в Залісця сьогодні було з радістю.

— Хороші діти. — зауважив він, зробивши пару ковтків.

— Хороші. — погодився Оршат. — Лише страшні.

— Двоє точно страшні, — ще відпивши кивнув доктор.

— Усі троє, — різко помотав головою слідак. Доктор так само мляво стенув плечима:

— Як це вони їх таку кількість накришили?

— Не вони. Вона. Куртку бачив? Рукава, груди. Хлопці її тільки прикривали.

— Тим більше незрозуміло.

— Зрозуміло, Маю. Тільки я не певен, що це корисне знання.

— Ну і вдавися! — вибухнув зненацька Маян. — Наша справа кістки до купки складати і дірки у шкурі штопати! А мислять у нас усякі прозорливці плюгаві.

Оршат мовчки підвівся, ледь не зачепивши головою полицю, вийшов до кімнати, повернувся з доволі ваговитою книжкою і роздратовано пожбурив її докторові на коліна. Той заледве встиг перехопити вишкірений металевими кутами оправи том за мить до зіткнення зі своїм пухким животом. Подивився на претензійні тьмяно-опуклі літери назви «Магія і віра: великий злам буттєвих площин».

— Зара', буду я цю брехомудрію читати!

Оршат знизав плечима й допив свою чарку:

— То не дивуйся, що комусь зрозуміло, а в тебе мордяка тупим чоботом.

— Ти справді бачиш зв'язок між приготуванням тихось у власному соку і оцим?

— Не бачу — невиразно відчуваю. І не подобається мені ані ця невиразність, ані це відчуття. Дай сюди, неук товстопузий, перевірю свої мудрування.

Він з очевидним знанням тексту погортав книжку, притих надовго над однією сторінкою, потім важко, як після праці, видихнув:

— Правий. А краще був би помилявся, бо дрижаки в усю спину, шеренгами.

— Дай сюди! — Маян майже видер у нього книжку, знову гепнув собі на коліна, заглибився в читання. Кривив широке обличчя, вигравав зморшками на лобі, голосно сопів, тоді підвів на друга похмурий погляд. — Ти ж не хочеш сказати, що цю зарозумілу брязканину можна трансформувати в заклинальну магію такої вбивчої сили?

Оршат дивився в порожню чарку на маленьку ніжно-теракотову краплинку на дні:

— А не треба нічого трансформувати. Досить зрозуміти, що це не абстракція, не метафоричні витребеньки.

— Досить? — Маян скривився іще дужче. — І от якщо я зараз повірю, то...

— То нічого. Тому що ти не представник Старшої гілки, загнаний у найглухіший кут.

— Тобто ти припускаєш, що тихосі мали дурість і зухвалість натиснути на принцесу Кер через рясне кровопускання її фаворитові?

Кажучи це Маян, скоса глянув на щільно прикриті кухонні двері.

— Зовсім ні. Я стверджую, що Шем у цій комбінації взагалі випадкова фігура. Саме тому Кер так сказилася. Для породистого законника нема нічого страшнішого за покару цілковито стороннього. Якби Шем дійсно був її коханцем, вона б теж сказилася, але інакше, як жінка, як принцеса, але не як Втілений закон. А тут тихосі догукалися такої силечі на свої голови!

— Самі догукалися? Чи знайшовся мастак, який тиху службу за довгого носа провів і головою під сокиру вклав? А до речі, чим це вона їх так салатувала? Я сьогодні чув — там жодної цілої тушки.

Оршат хмурно посміхнувся:

— От не повіриш. Бачив характерні розпливи в неї на куртці, і навіть на штанях над колінами, наче на неї широким рухом із відра хлюпали?

— Бачив. Але не зрозумів.

— А присягу в Головному Правосудному Залі в палаці складав, коли іспити в управлінні пройшов і тебе на основну брали?

— Ти ще спитай, чи я пам'ятаю перший горщик, на якому в дитинстві сиджував! Чекай! Крила! Та вони ж здоровенні! Таку байду однією рукою й міцному дядькові не підняти. А Кер не те щоб дрібна, але маси в ній скільки? Може не Кер? Може все ж таки Брін?

— Дурень ти, докторе. Кажу ж тобі, тут не про фізику йдеться. В ній сила запустилася, стара, дика, яку теперішня Старша гілка не те що відчувати — пам'ятати в собі розучилася. І рукава в неї бачив, які широченні? Це точно не бойова куртка. Так, на знацькому полюванні вітер полохати. Але Кер знала, яку зброю візьме і де сховає до часу. І...І ще знала, що не буде ніякого бою, а будуть жнива. Отак.

— Ну гаразд, я дурень, але ти відколи таким розумахою з питань магії скоївся? Та і з питань традицій? Щось я тебе у храмі з Маяниного похорону не бачив.

— Причому тут храм? — Оршат зболено смикнув кутиком рота. — Я книжки розумні на добраніч почитати люблю. Щоб ти знав, пузорізе, більш як половина злочинів на вірі, або на моральності зав'язана, від божевільних душогубців, до п'яного чоботаря, що прибив жінку робочим молотком. Якщо в чиїхось мізках каша з богів, прикмет, звичаїв і казок діда-пердіда, то я маю знати і цих богів, і ці прикмети, і діда-пердіда персонально.

Маян уже з більшою повагою глянув на товстелезний томисько:

— А взагалі — да, не розріжеш — не побачиш.

— Саме так. Щось Юса по Хаську не йде. Не хочу, аби поночі вешталися.

Маян кивнув:

— Я з ними пройдуся. Молодого пана я вже попорав, у тебе, розумного, всі страшні секрети випитав — можу й погуляти.

В зовнішні двері несміливо постукали.

— От і Юса. — Оршат підвівся з-за столу й пішов відчиняти. Хаїса тихою тінню вислизнула з кімнати і причинила двері:

— Завтра прийду. — Кинула вона в кухню, минаючи її.

Еліш був високим, сутулим, по-селянськи засмаглим, із важким підборіддям, зарослим темною щетиною, що іще не могла називатися бородою, але з категорії легкої неголеності вже виходила. Загальне враження непривітності посилювали короткі й вагомі, як кулачний удар, погляди, що їх Еліш зрідка кидав на людей і знов ховав очі під темними повіками.

— Ллоч, Еліш довезе тебе до храму. З ним тобі нема чого боятися, ні до кордону, ні за ним. В Егларському храмі Старший служанин мій добрий знайомець. З ним не треба ділитися секретами, але як він про щось і здогадається, то навряд видасть тебе. Просто поживи там як послушниця, обережно позбирай плітки, простеж розвиток подій у герцогстві. Згодом я приїду і ми вирішимо, що робити. Не криви носа. Ти ж сама казала, що якісь нитки тягнуться до вас у Рир. От і відстеж. Тільки не смикай.

Мель тяжко зітхнув:

— Еліше, відвезеш юну панну і наймешся, ким там знаєш, в сусідньому селі, аби був напохваті.

Хмурний фірман коротко кивнув, ушанувавши господаря одним зі своїх поглядів. І Ллоч, і Мелю доводилося спілкуватися з ним задерши голови.

Ллоч спробувала відчути до цього чоловіка щось доречне. Доречним був би страх, але його не було. Було бажання поправити криво й туго намотаний шарф, з-під якого знизу, над запраним коміром сорочки, визирала борлакувата шия. Плащ на Елішеві був розстібнутий і теж висів якось косо.

Кілька хвилин Ллоч боролась із собою, тоді звела брови до перенісся і поправила таки дуркуватого шарфа, і плаща теж.

Візник ворухнув могутньою щелепою, але не видав ні звука, потім узяв сумку з необхідними речами, що зібрали для Ллоч, і пішов до екіпажа.

— Звідки ти все про людей знаєш? — утомлено, ніби знехотя спитав Мель. Ллоч потисла плечима:

— Нічого я не знаю. Просто Ллаль отак завжди шарфи накручувала, що шовкові, що пухові, а я поправляла.

Мель зробив крок уперед, притис її до себе, поцілував у лоба. Вони були на храмових закамарках біля маленьких господарчих воріт, околиці були безлюдними по ранній порі.

— Ллоч, ми з тобою, я і Еліш. Ми точно з тобою, хай би що трапилося. І це лише для початку, бо в тебе ціле життя попереду.

— Дякую. — сказала вона не намагаючись ховати сльози.

В екіпажі Ллоч заплющила очі і спробувала ні про що не думати. Непоказна мишаста пара розмірено цокала ранковою бруківкою. Звук виходив свіжим, відпочилим, якимсь передчуттєвим, наче там, попереду чекало щось, радше цікаве, ніж загрозливе. Ллоч знизала плечима. Дійсно, вона сказала Мелеві правду: їй нема за кого боятися, тому й можна з нетерпінням чекати на пригоди.

Столиця відпливла назад. Одна з хороших нейтських доріг понесла екіпаж на південний захід, як некваплива річка.

Години за три Еліш зупинив конячок посеред малого симпатичного містечка, зіскочив з козелка і скоро повернувся з кошиком гарячих пиріжків і глиняною фляжкою м'ятного чаю.

Ллоч відіпхнула вбік свої речі й поляскала по сидінню навпроти, запрошуючи. Еліш кивнув.

Вони мовчки, з апетитом поїли. Потім візник чемно, геть без дурної сором'язливості поцікавився, чи не треба панні перед подальшими мандрами відвідати дамську кімнату заїжджого двору, перед яким вони оце й стояли зараз. Ллоч так само чемно відповіла, що поки не треба, і вони рушили в ті самі подальші мандри.

Дамська кімната зробилася нагальною ще години за півтори. і тут трапилося чергове містечко з черговим заїжджим двором, біднішим, але чистеньким. Ллоч навіть не погидувала ополоснути обличчя з яскраво начищеного мідного глека і втертися рушником, що простягла старенька служниця. Монетку Ллоч не кинула, а дбайливо вклала в сухеньку, майже до кістки протерту працею долоню старої. Із жахом упіймала себе на тому, що повне сирітство зробило її вільною в думках і вчинках. Під відстороненим батьковим поглядом вона б точно кинула мідня прислузі, але не було кому засуджувати її за панібратство із простолюдом, взагалі ні за що.

І знову некваплива течія шляху, легка сонливість, чорні вогкі поля у віконечках.

Якоїсь хвилини Ллоч здалося, що тупіт мишастої пари наче розшарувався. Крізь напівсон маленька герцогиня не одразу збагнула, що чує цокання іншої кінської пари, і воно наближається.

Дорога була широкою, та Еліш однаково забрав трохи вбік. Мабуть, назустріч рухалася якась поважна особа, що вимагала підкресленої шанобливості.

Саме це і спонукало Ллоч сховатися за фіранкою і припасти оком до малої дірочки, проїденої розумницею-міллю.

Назустріч доволі жваво пробігли двійко кремезних ясно-рудих коней, що без зусилля тягли великий екіпаж, зроблений без зайвих прикрас, але явно зручний і дорогий.

Ллоч непотрібно було придивлятися до срібної стріли на дверцятах. Ллоч із дитинства знала цю емблему. Вона завжди нагадувала їм із Ллаль кістяк дрібної рибки. І цей екіпаж Ллоч знала з дитинства. І цього миловидого пристаркуватого дядька з білим віночком кучерявої сивини довкола рожевої лисини. Дядько погойдував головою в такт їзді й лагідно мружився. Його все влаштовувало в цьому світі.

Карета проїхала. Ллоч так само сиділа, відхилившись на спинку й вистукуючи пальцями по краю вікна. Вона вистукувала тихо, майже нечутно, одначе, в'їхавши до придорожнього сільця й напоївши із громадської криниці коней, Еліш прочинив дверцята й тихо спитав:

— Повертаємося?

— Як ти здогадався?

— Ви гучно думаєте, висока панно.

— Мене звати Ллоч. Будь ласка, говори до мене «ти» і, будь ласка, вертаймося. Тільки повільно, аби не нагнати високого пана Сейна із Бродни на в'їзді до столиці.

— Вельми поважний пан?

Ллоч припинила стукати по склу, стиснула кулак і прикусила кісточку середнього пальця зубами. Посиділа так, тоді хмурно сказала:

— Найповажніший після мого батька. Рирський очільник наглядового корпусу внутрішніх дізнань. І він тут, у Нейті. Їде у столицю.

Еліш раптом легенько ляснув її по зап'ястку стиснутої руки:

— Припини себе обгризати. Звичайно він у Нейті. Він їде по тіло свого герцога і, ймовірно, по розслід обставин загибелі всієї владної родини своєї держави. По-інакшому й бути не могло.

— Еліше, тобі з козелка може й не видно було, але в нього на пиці була написана геть не скорбота і не службова завзятість.

— Да7 А що?

— Задоволення.

— Може він гарно поїв у якомусь попутному шинку? А мені Головний служанин наказав відвезти тебе до Еглари.

— І наглядати, щоб я звідти не втекла. Але я не збираюся тікати. Я збираюся повернутися до Нейту під твоїм наглядом і під твою відповідальність.

— Йой, вдячний! — Він пересмикнув згорбленими плечима під плащем. Ллоч знову потяглась зубами до кулака і знову отримала ляпанця по руці.

— Еліше, якщо Мель доручив тобі охороняти мене, то ти трохи втаємничений в усе. Судячи з того, що трапилося за останній час, ми маємо справу з розгалуженою змовою, яку дбайливо виплітає великий гурт павучків. Один із них щойно прослизнув повз нас по ниточці власного павутиння. І що ж ми, проґавимо його? Здриснути в Еглару я завжди встигну.

— Що за вислови?

— А, в нас так уся придворна молодь балакає, коли старші не чують.

— Гадаю, в нас теж. — пробурмотів Еліш, вилазячи на козелка і охайно розвертаючи на затупцяному майданчику біля криниці екіпаж.

Поминувши південні столичні ворота Еліш завернув був до храму Вічної мандрівниці, але пасажирка постукала у стінку. Коли він зупинився, зліз і зазирнув у дверцята, Ллоч безневинно поцікавилася:

— А де ти живеш?

Та це вона в когось іншого могла так безневинно цікавитися. Сутулий візник зиркнув на неї зі своїх глибоких очниць і, карбуючи кожне слово, відказав:

— Там, де я живу, одне ліжко, зручності — відро за завіскою, протічний дах і оцет для знеблошення закінчився, значить клопи із блохами почнуться негайно.

Та це він комусь іншому міг отак карбувати слова. Ллоч лише пирхнула:

— Оцет купимо дорогою. Спати я можу на підлозі, я маю теплу ковдру і плаща. Проточним дахом займешся. Судячи з імені ти із простих, значить молотка й дошку в руках утримаєш. А зручності... Ну, якісь же ж є, не в кущі бігати, і слава Тому, хто тримає. Еліше, я не можу сказати Мелеві, що він мене надто опікає і не можу дозволити йому завадити мені.

— Завадити? В чому?

— Знайти вбивцю батьків. І ще десятка людей.

Розділ шостий

Еліш квартирував у піддашші, в четвертому поверсі обшарпаного, якогось висхлого, мов риб'ячий кістяк, будинку в одному з передмість поблизу південних воріт. Житло було, е... А що? На голову не текло, якщо навмисне не стояти під діркою в даху, лише сильно тягло холодом. Зручності були геть зовсім не за завіскою, а в окремім закапелку, нормальні собі зручності із чистим сідалом і слабеньким іржавим зливом.

Еліш притяг звідкись вузького тапчанчика і переніс на нього свою постіль, віддавши Ллоч в одноосібне володіння ліжко. Потім порився у скрині з якимось інструментом, видобув звідти два великих іржавих цвяхи, вбив у стіни, натяг мотузочку, пошукав очима по кімнаті, зітхнув і пішов знімати з єдиного вікна вицвілу жовту фіранку у блякло-рудий, як Ллочини веснянки, горошок. Швидко нанизавши оброслі пилюкою гачечки на мотузку, він посмикав фіранку туди-сюди:

— Згодиться.

Ллоч кинула на ліжко свої сумки, сіла сама, зняла черевики, намацала в одній із торб домашні капці, перевзулася:

— Неси відро й ганчірку. Підлогу мити будемо.

— Та вона загалом чиста. — мляво запротестував Еліш.

— Загалом не рахується. — була йому відповідь.

Відро холоднючої води і грубий шмат ряднини знайшлися миттю. Ну, не миттю, хвилин за п'ять, упродовж яких Ллоч устигла вистрибнути з дорожньої сукні й натягти домашню. От же ж зараза! Усе це Мель купував на свої гроші, і постіль, і одяг, і решту дрібниць, потрібних невибагливій, але шляхетній дівиці в подорожі. Нехай. Вона йому поверне. Не грошима, то твердою дружбою і підтримкою, коли стане герцогинею. Стоп! Якою к щурам сміттєвим герцогинею?! Вона мертва. Її сьогодні проведуть в останню путь із головного храму Вічної мандрівниці. Мель і проведе. А за тиждень покладуть рештки всієї герцогської родини в рідну рирську землю.

І все.

Вона сильно відтисла ганчірку й заходилася відтирати старі, потріскані мостини.

— Ти чого супишся? Сама ж підлогу мити вигадала.

— Я не суплюся. Я думаю, воскресати мені потім чи хвіст бичачий із ним, з герцогством.

— Як себто хвіст? Там же люди! А як їм сволота якась на голови всядеться?

— Даа? — протягла Ллоч, знову відтискаючи ганчірку над відром. — А звідки ця сволота візьметься? Хіба династію змінять. В нас лишився сам Ян-коняр. Він точно не сволота. Правда, влада йому, як корові скакове сідло — і тісно, і встидно. Можуть і династію змінити. Трон, навіть дрібний, це такий стільчик, що порожнім не стоїть.

— Давай я помию. Бо стою тут, філософствую, доки спадкова герцогиня хлюпається в помиях.

Еліш простяг руку по ганчірку.

— Не дам. Як ти досі отак мив, зараз теж лише бруд розвезеш.

— Чекай! — Еліш таки відібрав у неї ганчірку. — Ти підлогу мити до мене заселилася, чи справу справувати? Твій головний тихося гляди теж уже кудись заселився. Треба знайти куди.

— До палацу звичайно. — Ллоч сіла і звісила мокрі руки з колін. — Тіла з усією шанобою повезуть до храму з палацу, отже й високий пан Сейн із Бродни теж звідти поїде. А попередньо проситиме аудієнції у Верховного судді, а ще перед тим матиме конфіденційну бесіду з тим, хто тепер очолить ваших тихось. Виходить, ми сьогодні зможемо знайти його на скорботних руїнах тихої служби, або завтра відстежити вже на ритуалі у храмі.

— Ти збираєшся йти до храму на прощання? — Еліш повільно підвів хмурне обличчя від чергової плями на підлозі і знизу вгору подивився на Ллоч. Вона знизала плечима:

— Я збираюся йти скрізь, куди треба.

Вона завмерла піднісши до рота не надто чистий палець і ледь стримуючись, аби його не прикусити.

— Що? — Еліш напружився в очікуванні наступної мудрої думки, і вона не забарилася:

— Треба сходити, або з'їздити глянути, чи немає карети високого Сейна біля тихої служби.

— Хочеш зрозуміти: що для нього нагальніше, тихосі чи палац?

— Ні, звичайно до палацу він поїхав спершу, залишив речі, попрохав і отримав аудієнцію в короля і у Верховного Судді. .усе це — чисті формальності, й нас не цікавить. Нам важить чи поїде він до тихось, чи ні.

— Поясни.

Еліш кинув ганчірку, витер руки об штані і влаштувався поруч на краєчку ліжка.

— Пояснюю. Як він туди взагалі не поткнеться, значить уся змова була зав'язана на вельмишановного Ашта, а якщо поїде, отже, змовлявся з кимсь із нижчих чинів. І треба цього когось відшукати.

— Якби він був зав'язаний лише на Ашта, ваш тихося взагалі б сюди не їхав, а волів би зустрічати скорботний кортеж ближче до дому і якнайдалі від нашого стражницького управління.

Ллоч похитала головою:

— Він не міг бути зав'язаний лише на Ашта, як і взагалі лише на тихось з обох боків. Жодного тихосю на трон не всадовиш, ні тут, ні там. Вони точно мають когось у палаці. Питання в тім, чи зосереджувати нам увагу лише на королівських колах, чи ваших тихось, хоч і сильно прополотих теж з очей спускати не можна.

Еліш раптом усміхнувся. На його негарному, неголеному обличчі усмішка виглядала як позичена, але від того була ще яскравішою:

— Скільки тобі років?

Мабуть, він чекав усмішки навзаєм. І не дочекався. Ллоч присіла і знову взялася за ганчірку:

— Я не рахую, я живу. І тобі раджу. Давай, поки я тут бабратимуся, гайни до тихонь, прогуляйся вздовж паркана мимохіть.

— Ну ти ще повчи мене як прогулюватися!

Він підвівся, накинув плаща, намотав шарфа, і знов усе якось криво. Ллоч витерла руки, знову все поправила, і він пішов.

Не було Еліша довго. Вже й сутінки синім плащем накрили зовні незавішене вікно, і десь у кінці вулиці прокинувся у своєму хиткому, ненадійному будиночку вуличний ліхтар, уже і їсти захотілося. Коли ті вранішні пиріжки були? От уранці й були, а вже, вибачайте, вечір. Але хай би вже голод, але не тривога. Вона ще гірша. Ниє тонесеньким голоском дуркуватої жебрачки, якій не треба, аби подали, яка просто ниє, і все гучніше.

А як високий Сейн помітив хвоста і Еліша схопили? А як тихосі помітили і теж схопили? Ллоч засвітила свічку, всілася перед нею, втупилася в гострий, тремтливий листочок на ґноті. Такі гострі лише найперші бувають навесні, тільки із бруньок вибились. усі гілки в яскравому зеленому полум'ї. Потім уже не те. А цей рудий, і сам один, і свічка неприємна, тонка й жовтувата, мов кістка. Ллоч від чогось робиться лячно. Згадується тонкий Шемів профіль на тлі нічного неба й ліхтарів на під'їзній алеї будинку, якого вже немає. Будинку немає, не Шема. Шем якраз є. В Меля було таке обличчя, коли розповідав... Що ж вони з ним зробили, із Шемом? Мель сказав:

— Кер витягла його сама.

Цікаво, як. Може вона не така вже сучка-щучка? Може вона людина?

Еліш повернувся із широким берестовим кошиком, у який були складені: тугий брусок дешевого паштету, буханець сірого хліба й кілька перележалих зиму в чиємусь льосі твердих яблук.

— Давай вечеряти. — сказав він, кидаючи плащ на підлогу в ближньому до дверей кутку. Потім замислився, недбало підняв, трусонув і поклав на скриню.

— Що, дурно сходив?

— Нуу. Негативна відповідь, теж відповідь. В тихось вашого високого начальника не було. Я спершу в них там по околицях прогулювався довго, потім пішов на Королівський міст, до палацу. В мене там знайомий у варті, з тих у кого не страшно спитати, хто запитань не запам'ятовує й не переповідає. То от, ваш Сейн із палацу зовсім не виїжджав. Як зранку туди побрався, то й усе. Виходить, той із ким він зустрічається, мешканець палацу, а не тихої місцинки. Хоча можна припустити, що ваш тихося щирісінько приїхав провести на батьківщину тіла своїх загиблих господарів, і більш нічого. Або ще варіант. Він дійсно приїхав розібратися в подробицях їхньої загибелі, бо не довіряє ні нейтським тихосям, ні стражницькому управлінню. Скажи, чому ти взагалі вирішила зарахувати його до гіпотетичних змовників?

— Бо змова однаково гіпотетична, і я зараховую до змовників усіх, кого раніше підозрювала в нечесності або неприязні до моєї родини.

— А таких багато?

Ллоч сумно похитала головою:

— Ні. Батько був хорошим герцогом, скільки це було можливо з нашими злиднями, а мама була достойною дружиною хорошого герцога. Ми з Ллаль, правда, псували, поштиву картину, та хто зважав на нас?

— А високий пан Сейн тобі, виходить, і раніше здавався нечесним чи зловмисним?

Ллоч знизала плечима:

— Ти вечеряти пропонував. А про Сейна я нічого конкретного сказати не можу. Він каламутний, каламутний і солодкий, як поганий чай. О, давай чаю поставимо!

Джай увійшов і завагався біля дверей. Батька облягли якісь думки, досить серйозні, щоб його обличчя зробилося старим, а погляд ніби занурився сам у себе. Джаєві не хотілося бачити батька таким і він гучно рипнув старим дубовим паркетом, аби повернути короля до затишного, добряче обжитого за час правління кабінету.

Айт помітно здригнувся, тоді вичавив бліду усмішку:

— Заходь. Я чекав на тебе і замислився.

— Да, мама сказала, що ти мене шукав.

Айт мимоволі подумки відзначив, що Джай сьогодні з палацу не виїжджав. Значить мама це Ейн.

Дивовижно, хлопчик по-різному, але цілком рівноцінно любив обох матерів, і ту що народила, і ту що виростила. І вони обидві відчували ту різність, і ту рівноцінність. Дивний хлопчик виріс. У ньому багато від самого Айта, м'якість і доброзичливість, і зовнішність, але він зовсім інший.

— Джаю, чому?

Спадкоємець повільно вийшов на середину кабінету, але не сів, а втупив очі в килим:

— Тому що в цьому світі має бути справедливість. Хоча б окремі її випадки.

— Цей кривавий жах, якого ви накоїли — справедливість? Кожен із тих людей заслужив бути оббілованим, як свиняча туша?

Джай зблід і підвів на батька погляд:

— Ти ж знаєш що заслужив. А якщо не знаєш, спитай у дядька Дійта.

— Джаю, ти майбутній король. Тобі не можна так бруднитися, це не відмивається.

— А що відмивається? Кров безвинного, якого покинув на смерть? Це можна відмити? І можеш не добирати слів для тонкого натяку, що на мене погано впливає моя наречена. Я все одно одружуся з Кер, навіть якщо ти не даси батьківської згоди. І якщо Дійт не дасть. І якщо заради цього мені доведеться зректися спадкування.

— Чому? — тихо й сумирно запитав Айт. Джай знову похилив голову так низько, що видно було лише його пізнавану пухнасту чілку:

— Бо вона, єдина з усіх жінок не вимагатиме від мене того, чого я не можу їй дати.

— Чого?

Він вдарив у батька поглядом, наче арбалетним болтом, важким і коротким. Губи його ворухнулися майже нечутно, та Айт розчув:

— Кохання.

— І де ж воно?

— Що?

— Кохання. Куди ти встиг його подіти за двадцять сім років життя?

У батьковім голосі Джай почув не глузування, а іронію, одначе обидва не усміхнулися.

— Не я подів. Воно згоріло в чужому домі. Воно мало веснянкувате обличчя й кучеряве волосся. Воно мене терпіти не могло, моє кохання. І закінчимо цю розмову, вона не має сенсу.

З королівського обличчя повільно сповз печальний спокій, поступаючись місцем щирому гострому подиву:

— Мандрівнице невтомна! Це що, маленька рирка? коли ти встиг?

Джай знову ворухнув губами і Айт знову розібрав:

— Ніколи.

Залишивши кабінет принц прихилився до стінки, ніби перестоюючи памороки. В голові справді трохи мутилося, щелепи зводила нудота. Він усвідомив це лише тоді, коли сказав уголос, ну майже вголос, перед батьком: він кохав маленьку, широкостегну і круглооку Ллоч із її бешкетним голосом і яскравими веснянками, з того дня, коли вона наговорила йому прикростей, а тоді кинулася рятувати життя, без вагань, без жодного натяку на страх у тих її круглих пташиних очах. Він вимовив своє кохання, як магічну формулу і воно набуло сили й чинності. Тепер воно з ним довіку. По щоках раптом потекли сльози. Джай міцно замружився і злизував їх як у дитинстві.

Чай уже майже допили. Важка сонливість, що була накрила Ллоч під час очікування в тісній Елішевій квартирці, минулася:

— А чому ти не пішов у стражники. Помітно ж, тобі подобається розслідувати. І освіту якусь маєш. Прикидаєшся конохватом неголеним, а фразу будуєш упевнено, твердо, як ділового листа пишеш.

Еліш, який уже розкатав на тапчані грудкоуватого матраца й наготувався стелити кріпко непрасовану, але чисту постіль, тяжко зітхнув і всівся на матраці поруч зі стосом білизни:

— Де ти взялася на мою неголену конохвацьку голову, така допитлива?

— Де взялася, там більш нема. Нікого не лишилося з високих рирців.

— Тіки жалобити мене не треба. Я на це не ведуся. Мама нежалісливим виховала. До речі, з мами усе й почалося. Вона була стражницею. Десять років була. Поховала мого батька, поховала найближчу подругу, потім іще двох друзів, щойно одружених. На щастя дітей народити ті не встигли. Потім сама засліпла, по голові в темному завулку отримавши. Таку вони всі службу мали. Отак я в стражники і не втрапив. Мамі запомогу по службовім каліцтві платять, немаленьку. І поки служила вона теж грошей дурно не спускала, ні лахів не любила, ні брязкалець бабських. А платня в хорошого агента відповідна. То й назбиралося. Мене віддали до хорошої школи. Знацькі синоні виходять звідти чиновниками при обох Гілках, або вступають потім до офіцерського корпусу. Прості хлопці теж роблять чиновницьку кар'єру, лишень повільнішу й важчу, або ще в учителі йдуть. Я хотів бути вчителем. Серед хлопців бувають, звичайно, телепні, але безнадійних дубів мало. Просто кожному цікаве своє щось. Треба зрозуміти, що саме, й не буде складно ні вчити, ні виховувати. А ще мені дуже подобаються новомодні спроби зробити мішані школи. Ну нелогічно ж! У стражники дівчат беруть. Навіть в армії бойовиті солдатки і знацькі дочки серед офіцерів трапляються. То чому ми їх у дитинстві розділяємо? Дурість. Дівчатка та хлопчики з незнання одне про одного різну гидоту вигадують, здаються одне одному істотами різних видів, як кішки й собаки. Я багато про це думав і вчився із задоволенням. — Ллоч дивилася. Ось він сидить, горбаті плечі, важке підборіддя, зосереджений погляд. Дитячі спогади були йому нелегкі. Та кому вони легкі? Хіба зовсім уже комашкам кольоровим на плечах Того, хто тримає? — А перемінив усе один випадок. У нашого директора сперли срібного годинника. Не просто годинника, йому сам король подарував. Давно. Задовго до того як я вчився. Тоді в школі сталася сильна пожежа серед ночі. А директор наш в окремому поверсі при школі живе. І тоді жив. Він разом зі старшими і з учителями малих із палахтючих спалень виносив. Обгорів сильно. Він дядько товстий, неповороткий, йому важко було. Коли після лікарні до школи повернувся, тут сам король і приїхав. Дякував за сміливість і за доброту. Його величність сам добрий, м'яке серце має, він і в інших те дуже цінує. От, як дякував, тоді й годинника подарував, магічного, на королівське серце заклятого. Скільки його серцю битися, стільки й механізму цокати. Та ти, мабуть, знаєш? Такі символічні дарунки у вищих колах заведено дарувати.

Ллоч похитала головою:

— Не заведено. Їх роблять іноді, дуже зрідка і з дуже виняткових причин. Такий дарунок вищий від ордена.

Еліш кивнув:

— Ага. Король наче серце своє подарував. Правда байки, що таким годинникам не можна в лихі руки, що королю серце зупинять, — хєрня забобонна. Там ніякої магічної зворотки нема й бути не може, не дурні робили. Я сам перевіряв. Просто гидотно, навіть нестерпно, коли таку річ спирають. — Він помовчав, допив нарешті останній ковток чаю. — Директор усю школу у дворі зібрав. Весна була, сонечко, вишні квітли. Каже: «Поверніть. Карати не буду. Навіть дошукуватись не буду — хто.Просто покладіть на стіл у кабінеті. Двері відчинені цілодобово». Тиждень чекав. Поті зрозумів, що не віддадуть, і таке порожнє лице в нього зробилося. Ясно, що то вже не ті були, яких із вогню виносив, ті вже повиростали, а все одно гидотно. Тоді я вирішив годинника знайти. Нічого складного тут не було, просто обрахувати найзабобонніше тупидло з мотивом убити короля, чи, насолити директорові. Подібних віднайшлося десятка півтора. Я відсіював їх поступово: за ким постежив, із ким сердечно потеревенив під пиво. Мені тоді вже чотирнадцять було, зі старшаками міг і в кабаку посидіти. А гівнюка знайшов якраз не серед старшаків. Шмаркач десятирічний, син панка одного страченого за самосуд над селянами в Синіх Ставках. Гучна була справа, може навіть до Риру дійшла.

— Дійшла. Чула.

— Ну от. Мар із Синіх Ставків, дурник осиротілий, допер, що без прямої королівської волі його високородного таточка під сокиру не поклали б. Годинника з кабінету свиснув і в себе в кімнатці молотком товк. Та той добре заклятий був, не лише на королівське серце, а й на міцність. Я б на Мара в останню чергу подумав. Надто маленький, надто сумирний, навіть зламаний, як написали б у книжці. Уяви, за одним старшаком стежив, звук почув, глухий такий, наче з льоху. Мар із головою вкрився товстою ковдрою на підлозі і — молотком, молотком. А двері замкнути забув. — Еліш усміхнувся, знову коротко й неждано, як ліхтарем сяйнув. — Годинника я відібрав, сказав, що директорові на стіл сам покладу і тупидло мале не здам. Так і зробив. Правда, не одразу. Спершу в себе в кімнаті двері замкнув і над годинником почарував трохи. В мене магічні здібності вроджені, в батька. Йому, бач, не допомогли. От тоді і зрозумів, і про неможливу зворотку і про заклялку на міцність. А перед ранком пішов до директорського кабінету й поклав на стіл, як обіцяв. Хто ж знав, що цією справою, як справжнім замахом на величність, займаються тихосі. За магічний слід мене і вчепили. Вони штатних магів мають. Причім добру половину в колегії не світять, аби та носа не пхала — кого і як використовують і де кого по невдалім використанні тихцем зарили. Ну от, прийшли по мене, а я Марові пообіцяв, що не здам. Того й мовчав. Вони мене кріпко обробили, досі бачиш який горбатий? Після диби. Суглоби у плечах повискакували, а назад — уже як вийшло. Мама до Білого Тайра пішла. Стражники тихосям жахливого скандала закатали на всіх рівнях, від верхівки, до останніх вуличних поглядників. Не знаю, що далі було б. Мар до директора прийшов і розповів усе. Директор приїхав до тихої служби й забрав мене своєю каретою до лікарні. Потім усе вляглося. Тільки тихосі від мене не відгреблися. До себе в агенти сватали, зрозуміли, і що маг, і що не дурень. А я тихось на дух не зношу. І магії теж. Користуюся лише як дуже припре.

— Чому?

— Бо дарована, від богів. А мені дармового не треба. Нікому дармового не треба. Чого навчився, те й твоє, а дароване лише псує.

— Еліше! Ну помилилися ж тихосі! Ти ж дурень! Якщо за твоєю теорією, то й поетом, і художником, і музикантом бути не можна. Це ж теж дароване.

— Ні, художники вчаться. І барди.

— Так і маги ж учаться, коли хочуть по-справжньому сильними стати, а не просто чуйку мати на чужі чари.

— Не знаю. Не моє воно. Не хочу. А вже до тихось три рази не хотів. і стали ми тоді з мамою, дядьком Оршатом і дядьком Маяном думати, з ким тихосі сваритися за мене не схочуть. Королю така дрібнота як я, та ще й недовчена, точно не тре'. Та й не мали ми таких зв'язків, аби мене у ближнє королівське коло пропхнути, де не дістануть. На такий випадок навіть Білий Тайр дрібнуаватий. Він би мене, звичайно, до себе взяти міг, під крило Старшої гілки, але про стражницьке мама й чути не хотіла, як раніше. От тоді вона дивну штуку викинула: надиктувала дядькові Оршату листа до Головного служанина Вічної мандрівниці.

— До Меля?

— Так, вона написала йому все як було і адресувала листа у власні руки. За пару днів до нас у квартиру постукався хлопець, невисокий такий, вбраний як паж, чи як молодий торговець із тих, що стежать за знацькою модою. От так ми й познайомилися. Він хотів мене прилаштувати до храму, як послушника, а згодом служанина, та тут я вперся. Мене, знаєш, Тому, хто тримає присвятили, а я в божу ласку вірю. Як Той, хто тримає образиться, ніяких тихось не треба, в першій ліпшій канаві втопишся. От, візником у Меля служу. Візнича віра нікого не гребе. Аби коні справно бігали й колеса не відпадали.

Ллоч лягла згори на ковдру й поклала голову на лікоть:

— І що тихосі, відсохли?

— Знаєш, да. Особисто Меля, хоч він і Головний, вони б може й не злякались, але Мандрівничі служани в принципі ще та псарня. З ними загризтися собі дорожче. Та що я для них, власне? Не мав я аж такої цінності, аби храмовим в зуби лізти. Так от і відсохли.

— Щастить Мелеві на всяких приплентачів. То ти приблудився, то я.

— Спи давай, приблудна. В тебе оно вже язик не ворушиться.

Він підвівся й рішуче запнув завіску між собою й ліжком. Звідти почулася якась вовтузня, потім долинув Ллочин голос крізь позіхання:

— Разом ми їх точно знайдемо.

— Кого?

— Тих, що влаштували пожежу в Ніджиному домі, і віддали тихосям кавалера Шема, і хотіли вбити принца Джая.

— А це ті самі?

З-за фіранки почулося дуже тверде:

— Так.

І майже одразу після нього мирне сопіння.

Розділ сьомий

У двері постукали гучно, але не по-хамськи. Був гулящий день після законних шести робочих. Оршат і гуляв. Ну, тобто піднявся рано, переконався, що Шем спить, що лоб у нього прохолодний, а дихання рівне. Заварив чаю, довго, із задоволенням попивав, підсмаживши кілька куснів хліба й намастивши маслом, на яке згори недбало зронив пару великих полуничин із банки Хаїсиного варення.

Потім прокинувся Шем, із героїчною затятістю, волочачи неробочу ногу і всім тілом налягаючи на милиці, залишені Маяном, докульгав до вбиральні і назад, спробував осісти в кухні, але був-таки відпроваджений у ліжко. Слідом Оршат приніс філіжанку й тарілку з полунично-масляною грінкою. Шем кусав на один бік. З іншого зуби все ще хиталися й боліли. Оршат запропонував замінити грінку розігрітою кашею, та Шем вгризся в кусень так, ніби його відбирали, і Оршат більше з кашею не ліз.

Спроба звертатися «молодий пане» й на «ви» спричинила нерозбірливе сичання. Оршат обережно погладив хлопця по руці й пішов мастити наступного кусня.

А тепер от у двері стукали. Одна слідакова рука прослизнула в кишеню, інша рішуче відсунула засувку.

За дверима стояв худий і малий, а ще замурзаний підліток у великій брудній кепці, іще більшій і ще бруднішій куртці і в маленьких, але також бруднючих шкарбанах. Хлопчина потяг носом, вочевидь закладеним, придушено закашлявся, тоді прокрякав крізь кашель:

— Цидулка для пана!

— Давай. — простяг вільну руку Оршат.

— Прозь поріг низя. На лихо. Хай пан одступне, шоб я обома ногами зайшов.

Оршат знизав плечима і відступив у коридор. Малий зайшов і вправно хвицнув двері, що зачинилися за ним. Брудна лапка злетіла до безформної засмальцьованої кепки й ривком скинувши ту красу, прицільно відправила на гачок над комодом. Світле волосся стало дибки, потім уляглося, коли принцеса труснула головою.

— При дворі нині в моді маскаради? — доволі холодно запитав Лужанець. Кер поскидала черевики під двері, зробила кілька кроків углибину коридору в грубих панчохах, лише потім подивилася слідакові в лице:

— Знаю, що лаятися будете. І марно. Я й завтра прийду.

Оршат зітхнув, зазирнув до кімнати, упевнився, що Шем у цілковито пристойному вигляді напівлежить на підмощеній подушці, дослухається, потім кивнув принцесі на знак запрошення.

Кер увійшла, подивилася на Шема з-під лоба, знову звернула погляд до Оршата:

— Можна я вмиюся і руки помию?

Він знову кивнув і повів її до ванної. Вибравшись із куртки, вдягнена в тісний закошлачений светр і витерті до блиску на колінах і заду сукняні штани, Кер здавалася ще жалюгіднішою, ніж у ролі хлопчака, і її дивні плинні рухи справляли враження дитячої гри.

Потупцявши на порозі кімнати вона знову влаштувалася на стільці в головах ліжка й дістала з-під светра простого дерев'яного гребінця.

— Дякую. Мені вже не треба. — сказав Шем, косуючи на неї очима і ворушачи пальцями на вже цілковито робочих, хоч і сильно набряклих руках.

— Мені треба, — відрубала Кер, обережно вивільняючи його довге волосся, затиснуте між Шемовою спиною і подушкою.

Певний час експозиція була безмовною. Оршат при столі проглядав принесені з роботи папери, Кер повільно розчісувала поплутані чорні пасма, Шем просто витріщався у вікно. Раптом він байдужно спитав:

— Ви що в дитинстві ляльок не мали?

Принцеса на мить заклякла, а тоді відповіла:

— А ви знаєте, не мала. Батько сказав, що не можна майбутньому законнику гратися людськими подобами і заборонив. Зате в мене були гарні кораблики, і бойові, і торгові, і рибальські човники з веслами. Іще була карета. В неї з обох боків дверцята відчинялися, і її можна було запрягти шісткою коней відповідного розміру. Але мені хотілося когось катати, і в кареті, і на човнику. Я збирала в саду камінці. В нас доріжки посипали дрібно битим каменем. Я вибирала найгарніші уламки, вигадувала їм імена, життя, знайомила їх між собою, потім садовила в човника, чи в екіпаж, чи складала рядочком на палубі корабля. Згодом вони губилися. Я плакала. Потім ішла в сад і збирала нові. Звикати до них доводилося довго. Мені здавалося, що ті, минулі, були живі, а ці просто камінчики. Потім вони теж обростали іменами, життями і ставали живими. А потім знову губилися. Я плакала пару днів і знову йшла до саду. Зрештою Брін подарував мені ляльку. Йому давали досить багато власних грошей, аби він змалку вчився з ними вправлятися. Брін ощадив, а потім подарував мені ляльку. Вона була надто великою і для корабликів, і для карети, але дуже красивою. На ній була бальна сукня зі срібними застібками і черевички знімалися, і навіть рукавички. А на пальці був крихітний золотий перстень. Він теж знімався. Але мені було вже дванадцять років. Я злякалася, що загублю персня, чи рукавичку і поставила ляльку на полицю. Якось до мене зазирнув батько, а я не встигла сховати ляльку. Батько оцінив шар пилюки на ній і не став відбирати. Вона досі там стоїть, на полиці.

Оршат зачаїв подих. Він бачив те, чого, як і минулого разу, не бачив Шем. В очах у принцеси стояли сльози. Тільки не текли. Просто стояли, тремтячи і зблискуючи проти сонячного вікна.

— А ви пам'ятаєте свої іграшки? — запитала вона рівним голосом, дуже вільно перехоплюючи Шемове волосся легкою роговою застібкою, аби не лізло в очі.

Шем відповів не одразу. І знову Оршат бачив те, чого не бачила Кер, ніжну, сумну усмішку на спотвореному, все ще синьо-фіолетовому обличчі:

— Так, я мав багато іграшок. Ми ніколи не мали грошей, зате мали вдячних орендарів, які переживали черговий голод разом із нами й часто завдяки нам. Батько ділився останнім під кінець чергової чорної зими і йому цього не забували. Мірошник змайстрував для мене маленького млина зі справжніми жорнами. Вони рухалися, якщо крутити рукою вітряка. Можна було молоти зерно, та зерна для ігор ми не мали, тому я молов пісок і стружку з лісопильні. Старший син бортника дуже добре різьбив по дереву, дрібно-дрібно, як по металу. Він вирізав для мене маленьку бджолу, ледь більшу за справжню, всю вкриту візерунком, а крильця їй виліпив з вишневого клею. Вона всім дуже подобалася. Я теж боявся загубити і подарував її мамі. Коли згадую маму, завжди з тією бджолою на долоні. А ключниця вишила мені мисливську сумку. Мене ще на полювання не брали, та й батько мало полював, але в усіх знацьких синів були мисливські сумки. Агата вишила червоних оленів і жовтих птахів на товстих гілках. Птахи були більші за оленів. Мені здавалося, що вони на оленів полюють. Але сумка вийшла дуже яскравою. Мені заздрили. Я навіть побився за неї із сином графа Кейха. Він вирішив, як його батько знатніший, то й сумка його.

Кер сиділа зовсім нерухомо, як люди не вміють. Лише тварини, та й те не всі. Так само, не ворушачись, вона промовила:

— Ти, Шеме, знаєш що? Ти наступного разу не ховайся так глибоко, бо не знайдуть.

— Хто не знайде?

— Люди. Нелюди завжди знайдуть.

Вона одним різким, чоловічим якимсь, рухом влізла в куртку, вийшла до коридору, натягла кепку, тоді черевики й пішла.

Оршат зачинив вхідні двері, повернувся до кімнати, сів на стілець навпроти Шема. Мовчки дивився на нього.

— Дядьку Оршате, не злися. Ти думаєш я бездушний?, Ні. Принцесі Кер ні до чого я і мої подробиці, а все, що відбувається зараз — просто збіг обставин.

— Яких? — пожвавішав слідак.

— Несприятливих. Можна я візьму он ту книжку? Да, там на третій полиці «Про природу імен і природу світу сотворенного».

— А ти її втримаєш?

— В руках, чи в голові?

— В руках. У голові твоїй якось не сумніваюся.

Шем обережно взяв ваговитий том у неслухняні, розбиті й ледь віджилі пальці:

— Добре.

— Не добре. — похитав головою Оршат. — Я тобі підставку принесу? Зручна штука. Мені один бібліотекар подарував.

— Пчих! — І ще три рази, коротко й жалісно: — Пчих, пчих, пчих! — А потім гугняво, крізь хусточку — От, Улко, це ти мене своїми шмарклями заразила.

— Ага, це я дрантя всяке натягаю і шляюся, де щурям показатися встидно?

Улетта тицьнула принцесі в руки кухоль гарячого питва і відібрала наскрізь мокру хусточку:

— Зара' свіжу принесу. Пийте поки. Ще, я от тут ходжу й думаю... Воно може й неважливе...

— Що? — Кер ковтнула з кухля, хлюпнула носом, очікувально видивилася на служницю. Улетта зітхнула, підійшла до комода, дістала із шухляди чисту, відпрасовану хусточку, пхнула у простягнуту принцесину руку. — Дякую. Тог що там неважливе?

— Що до Ніджиної пожежі зайвий труп приписали.

— Тобто?

— Ну пам'ятаєте, я вам казала, що в домі всі задохлися, крім Нідж? Іще згадувала графиніну компаньйонку, дівку ту кульгавеньку. То от, компаньйонка якраз і вижила. Її спершу мертвою вважали: диму наковталася, добудитися не могли. А потім нічо, очуняла. Вони тепер обидві в її величності в особистих апартаментах замешкали, і доктор Теор їх кожен день оглядати ходе. Компаньйонці, Альш, наче її звати, ще зовсім зле, не встає. А графиня встає. Тіки не пам'ятає нічо про той день, і придворних плутає. Навіть їх величностей коли впізнає, а коли ні. Трохи тойво зі страху, чи головою приклалася, як із балкона падала. Доктор, правда, каже — голова ніби ціла, а там хто зна.

Кер замислено постукала пальцями по кухлю:

— Нда, Альш. Я ще подумала, навіщо Нідж її взяла? Наче б-то пожаліла, але де Нідж, і де «пожаліла»? Вижила значить? Це добре. В неї інтонації якісь людські. Мені подобалося, як вона вітається. А нічого крім «доброго дня» я від неї й не чула. Тре' сходити навідати їх. Але не зараз. Їм до всього пережитого тіки наших із тобою шмарклів не вистачає.

— Ваших.

— Добре, моїх.

Вона отямилася в чужій кімнаті, маленькій, але дуже витончено обставленій, з вікном, запнутим невагомою білою завісою, зі світлими, різьбленими, тонконогими меблями, із приємно прохолодним для очей сіро-блакитним килимом. Вона завжди була уважною до подробиць. Її просто зачаровували інтер'єри. Годинами роздивлятися одну кімнату, підмічати вдалі, чи навпаки, кричуще невдалі поєднання кольорів оббивки й гардин, думати, що можна переставити, перевісити, передрапувати, а що просто викинути, аби стало краще.

Вона ніколи не мала змоги обставити власну кімнату, бо немала власної кімнати. Вона мала сирітські закутки: Ліжко в притулку, потім пів ліжка в будиночку лікаря, який забрав до себе п'ятирічну калічку, що часто плакала через болі у кривій, явно закороткій правій нозі.Лікар масував ногу і гладив по голові. Лікар був добрим, але бідним, і мав своїх чотирьох.

Болі минулися, кульгавість, природно, ні. У сім років вона потрапила до школи при маленькому провінційному храмі Вічної мандрівниці. Там було супокійно, тільки знову дуже голодно. Зате там її навчили читати, писати, шити, плести й вишивати. Плести її вчила на шпицях сліпа служиня, тому й дівчинка вчилася плести наосліп. Це дозволило їй суміщати роботу й дозвілля. Альш брала з бібліотеки цікаву книжку, вмощувалася десь у теплі, ближче до пічки, аби не застудити хвору ногу, і бралася до шпиць. У книжки вона пірнала, як у споглядання кімнат, аж до повного випадіння з реальності.

На неї приходили подивитись і приводили прочан, або випадкових пожильців храмового заїжджого двору. Альш було начхати. Вона робила свою роботу й читала чергову книжку.

Вона воліла робити все те й надалі, але одного травневого раночку до святилища заїхала дорогою із сільського маєтку вдова Синьодольського графа, прекрасна пані Нідж. Альш напоролася на її погляд, як на дві новенькі, блискучі голки, і випала із книжки. Спробуй не випасти, коли тебе штрикнули голкою? А двома?

Нідж торкнула пальчиком товстий плед, який Альш плела з вовни в чотири кольори: чорний, помаранчевий, жовтий і темно-червоний. Пальчик був тонкий, навіть якийсь гострий, незгірш від погляду:

— Я люблю затишні речі. Їдьмо зі мною, дитинко. — Сказала Нідж і Старша служиня храму наказала Альш збирати манатки.

Альш була впевнена, що її беруть до знацького дому плести пледи, скатертини й серветки. Однак їй виділили кімнату, справили десяток простих, але пристойних суконь на всі сезони й випадки, а також відвели місце за столом по ліву руку від графині. Одне слово — забезпечили всіма атрибутами бідної компаньйонки, а зовсім не прислуги.

Альш не раділа із цього від самого початку. Вона любила заробляти шматок хліба, похвалу старших, приязнь, чи принаймні нейтральне ставлення рівних. Вона не любила, коли щось давали задарма. Це зайвий раз нагадувало Альш про її каліцтво. Подають убогим жебракам, а вона здорова, хоч і кульгава.

Альш не подобалася доброчинність Нідж, і сама Нідж також. Але їй подобався будинок, і кімната, яку обставили для неї без неї, але гарно. Решта прислуги теж подобалася. Альш уперто відносила себе до прислуги.

Куховарки пригощали тістечками. Покоївки скаржилися одна на одну і на кавалерів, знаючи, що Альш поспівчуває щиро, а плітку по дому не понесе. Навіть лакеї й садівник із помічниками ставилися до Альш тепло. Хоча їм би з чого? Кульгавість виключала її з переліку цікавих дівиць, а замкненість мала б перетворити взагалі на порожнє місце в очах чоловіків. А от не перетворювала. Може свою роль зіграв теплий смугастий шалик, що Альш сплела для маленької садівникової дочки, коли та сильно застудилася? Або записка, передана від молоденького теслі найсимпатичнішій покоївці. Хлопець теж був симпатичний, із дуже милою усмішкою. Він і самій Альш подобався, та куди їй? А з покоївкою з них буде така гарна пара!

На загал усе було просто, мирно і зрозуміло, крім Нідж. Та нате й життя, щоб не все із цукром. Нідж, ізрештою, теж була привітною й поблажливою.

Увійшла служниця. Альш почула її і заплющила очі. Розмовляти ні з ким не хотілося. Чого розмовляти? І так зрозуміло. Нідж ладна була терпіти кульгаву приймачку заради її рукоділля і просто з примхи, але тримати в домі кривобоке страховисько з обгорілою пикою й руками — такого навіть дуже добра пані не стала б робити, а вже Нідж... І нехай. Дому однаково вже немає. У графині залишилися землі з маєтками ще у двох провінціях. Їй вистачить грошей відбудувати гарненький столичний будинок, але то буде вже геть інший дім. Там буде геть інша прислуга.

Альш знову залишилася сама. Нічого. Їй не звикати. Добре буде повернутися до притулку при маленькому, тихому храмі. Руки в неї загояться і вона знову зможе плести пледи, теплі накидки і кофти, і ще безліч теплих і гарних речей. Вона буде сидіти при вогні, плести наосліп і читати книги. У храмовій бібліотеці, мабуть, з'явилося за цей час багато нових книжок. Там дуже старанна й ретельна бібліотекарка. Якщо вона ще жива. Старенька була. якщо ні, їй напевне знайшли добру заміну. Тамтешня старша служиня тітка сувора і ще при силі. А ще, може з'явилися нові сироти, і Альш зможе вчити їх рукоділля, як її колись учили. Вона буде багато плести, вигідно продавати свої речі і більшу частину грошей віддаватиме на притулок, а на решту купуватиме іграшки і якісь гарні вбрання для сиріт, які не можна сплести, чи зшити самим у притулку. Дівчатка мають бути гарними, навіть бідні та вбогі, а вже здорові — неодмінно.

Вона так замріялась, аж, як дурка, розплющила очі і усміхнулася до служниці, що так і стояла біля постелі.

— Добридень! Вас хоче бачити пані графиня. Підводьтесь. Я допоможу вам умитись і одягтися.

Альш рипнула зубами й сіла в ліжку. Боліла спина. Вочевидь її приклало якоюсь дошкою, коли обвалювалися сходи, та цього Альш не пам'ятає. Вона взагалі майже нічого не пам'ятає.

Прокинулася від того, що важко стало дихати. Підскочила в диму, навпомацки покульгала до дверей, не знайшла ціпка, на який завжди трохи спиралася, зате знайшла домашню сукню на стільці. Натягла, вже кульгаючи коридором, теж у диму, спираючись рукою на стіну, не маючи сил розплющити повні слізьми очі. Потім були сходи, які раптом кудись ділися з-під ніг. Тріск. Чийсь придушений, короткий скрик. Більше нічого.

Потім — ця маленька витончена кімната і королівський лікар, що часто міняв пов'язки на руках та обличчі. Це Альш теж пам'ятала як у тумані, бо майже постійно спала. Навіть чуючи, що прийшов лікар, відчуваючи його обережні дотики, слабким голосом відповідаючи на його запитання, не поверталася з того сну.

Прокинулася лише раз, коли у відповідь на своє мляве запитання «що з іншими» отримала обережну відповідь, що пані графиня жива. Тут Альш захотілося скочити і заволати, що їй чхати на пані графиню, що кучерява гарнюня Лілья і стара Олтана, головний кухар Аматх, лагідний південець з-за моря.!.. Та замість лютого крику з горла вихопився здушений схлип і вона знову поринула в сон.

Тепер її хоче бачити Нідж. Неправда. Нідж зовсім не хоче її бачити, ніколи. і зараз чемно сповістить про це.

Альш подивилася на свої руки, поворушила пальцями. Де-не-де шкіра ще поболювала й посмикувала, наче свіжий шрам. В кількох місцях виглядала хворобливо-рожевою і блискучою. Але руки були цілком робочі і особливої відрази на око не викликали. А що з обличчям?

Коли служниця допомогла їй підвестися, дбайливо нап'яла на неї сукню і підіпхнула по підлозі м'які домашні капці, Альш ступила кілька невпевнених кроків, сама, м'яко відсторонивши служницю і боязко кинула погляд у велике овальне дзеркало на дверцятах горіхової шафи. Другий погляд уже був не боязким, а впевненим і тверезий.

Її обстригли коротко, як навіть хлопчаків не стрижуть. Вочевидь волосся сильно обгоріло. Але короткий каштановий ворс був густим, без плішин, отже шкіра на черепі не постраждала. Лоб? Лоб так. Неприємний рожевуватий відтінок навіював думки про свіжу шинку. Шкіра мала сухий мертвотний блиск, і на доторк була як пергамен. Пізніше лоб потемнішає. Буде жовтішим, навіть коричневішим за решту обличчя, і по-старечому сухим, весь, від дивом уцілілих брів, до коренів волосся. Ну й боги з ним, із лобом. Вона бачила, як деякі панночки відстригали собі пишні гривки, носили їх рівними, як у конячок, або завивали, як у кімнатних песиків. Самі собою гривки були дуже кумедними, та декому дуже пасували. Може й Альш пасуватиме чілка? Та яка різниця? Дивитись не лячно і слава Мандрівниці в милосерді її. Ніс цілий, і не рожевий, губи й підборіддя також. На правій щоці якась пляма, крововилив, чи опік, але це нічого, майже непомітно. Лице, як лице. Крива коротка нога така щаслива подробиця, за якою обличчя й не помічають.

Альш охайно розгладила скупі фалди на спідниці і покульгала слідом за служницею.

— Ти жива!

Альш відвалила б щелепу, якби мала таку змогу. Такої змоги їй не дали, бо Нідж міцно притискала її голову, разом зі щелепою, до своїх невеличких, але рельєфних грудей.

— Ти жива! Вона не взяла тебе в зоряні мандри! Вона тебе не взяла!

Нідж трусило. Її худі, зараз уже геть тонкі, мов гілочки, руки ходили ходором, смикаючи мимоволі остовпілу Альш. Служниця, що так і застигла дверях, насупилася, потім щось надумала і швидко зникла. Альщ зовсім не була їй за це вдячна. із графинею було щось не те, з оцими судомними рухами, з уривчастою, майже нерозбірливою мовою, з поглядом, панічним, розосередженим, наче у смертельно наляканої. Вона то відсувала від себе Альш у намаганнях зупинити на ній свій розбіганий погляд, то знову хапала та притискала до грудей, часто і хрипко дихаючи.

Альш із полегкістю зачула в коридорі кроки і очікувала побачити лікаря. Та на порозі постала велична повновида жінка з високою бездоганною зачіскою і темними стурбованими очима. Альш із подивом упізнала в ній саму королеву Ейн.

— Нідж, люба, заспокойтеся. Ні вам, ні дівчинці не корисні такі потрясіння.

Графиня вчергове відпустила Альш, відступила, стиснула на грудях руки. Лише зараз Альш нарешті розгледіла яка її господиня жалюгідна. На ній вочевидь була нічна сорочка з королівського плеча. Довкола тендітної Нідж її можна було обмотати тричі. із широкого декольте, прикрашеного вузьким палевим мереживом вислизало то одне, то друге гостре плече хворої. Нідж підсмикувала сорочку і знов заклякала, міцно переплівши побілілі пальці.

Аж раптом знову щось помінялося. Безтямні зелені очі на змученому обличчі припинили метатися, зупинилися на королеві, погляд зробився осмисленим і твердим:

— Вас, ваша величносте, як мою королеву і як мого старшого, шанованого друга, беру свідком свого зізнання, що його не сміла зробити протягом двадцяти років. Не посміла б і зараз. Але після всього пережитого брехати й легкодушіти означає плюнути в лице богам. От тому я кажу. Кажу, що двадцять років тому мала любовний зв'язок із чоловіком, що не міг одружитися зі мною силою обставин. Невдовзі ми розлучилися. Потім я народила дитину, дівчинку, і віддала до притулку. Після чого одружилася з графом із Синього Долу. Ви все це знаєте, ваша величносте. Моє життя минало на ваших очах. Але була та його частина, якої ніхто не бачив. Поїздки в найманому екіпажі із завішеними вікнами, підглядання у шпарку за тим, як ведуть до храму сіру вервечку притульських малят. Вони всі були цілковито однакові! Навіть хлопчиків і дівчаток було не розрізнити через погано підігнані халамидки та брудні безформні шапки. Я вирізняла її за кульганням. Лише за кульганням. Я не могла визнати її. Я народила її до шлюбу, то ж чоловік не сприйняв би це за зраду. Він був доброю, не мстивою людиною. Та були інші причини. Я не могла. Найбільше, що я могла — це взяти її в дім, як непомітну приймачку, та й то, лише тоді, коли вона підросла і зробилося очевидно, що вона жодною рисою не схожа на свого батька. Тепер доля звільнила мені руки. За страшну ціну, яку я б ніколи не погодилася заплатити, доля звільнила мене, дарувала мені право нарешті сказати правду і визнати мою дитину, мою єдину дочку Альш.

Ейн стояла, високо підвівши велику голову на стрункій білій шиї, ледь опустивши вії і кутики губ. В її темних, глибоких наче оксамит очах нічого не можливо було прочитати. А в голові її нікому нечутний, її власний, голос неквапно вимовляв: «Бездушна, брехлива сучка. Я повірю, що це твоя дитина, що ти прижила її від герцога Рирського, коли їздила до Риру в кортежі його шляхетної нареченої, твоєї більш багатої і родовитої кузини. Та я ніколи не повірю, що твар, яка могла кинути калічне дитя в сиротинці, а потім підглядати з карети, як воно в жебрацькій халамидці посеред зими дибає до храму, й нічого не робити, тепер прозріла, відтанула сучим серцем і перед усім світом притисла до корсета свій нещасний виплід. Ти, курво, шкірила зуби на балах, пускала слинки на гарненьких пажів, крутила голови навіть найобережнішим і найповажнішим вельможам, а вона сиділа в темнім кутку і плела для тебе чергову шаль із небаченим птахом, чи гірським кряжем на тлі північного сяйва! А ти ж, скільки пам'ятаю, підібрала її вже майже дорослу, після того, як вона сто разів могла померти від голоду, холоду, пропасниці, або ще чогось у своєму притулку. Ні, ти не легкодушіш — ти брешеш в очі, як нахабна, зла сука. Коли я зрозумію для чого ти це робиш, я нікому нічого не скажу. Я загризу тебе сама і не дозволю використовувати цю нещасну дівчинку, бо я мати, а вже потім королева і твій старший шанований друг.

Альш сіла на підлогу. Нога розболілася як у дитинстві. Стало байдуже, що сукня помнеться і що добре виховані дівчата не сидять на підлозі, і головне, не сидять на підлозі у присутності королев і графинь. Дуже боліла нога. Це було найголовнішим. Не сльози, яких не було, не рожеві м'ясні плями на обличчі й руках. Найголовніше це хвора нога, вона дає право сидіти на підлозі і навіть стиха порипувати зубами.

За спиною королеви сірою міллю до шпалер прилипла служниця. Не минуло й пів години як про графиніне зізнання знав весь палац. Природно, найтонші нюанси щодо батьківства прокнокали не всі, але й таких прозорливців було доволі.

Одне слово — по обіді короля Айта звалив натуральний головний біль вкупі з іншим, тонкополітичним. І все це — через погорілу графиню з її рирською бастардочкою.

Палац гудів, а Нідж і Альш мовчки сиділи у відведених їм спільних апартаментах.

Нідж остаточно прийшла до тями і перевдяглася з королівської нічнушки у теж даровану, але вже припасовану по ній сукню. Альш простий одяг, ймовірно позичений у котроїсь зі служниць прийшовся впору. Повнява через малу рухливість, невисока й широка у стегнах, вона мало відрізнялася від присадкуватих, міцненьких кухарок і прибиральниць.

Графиня і її щойно визнана дочка дивилися в різні кутки кімнати. Нідж на ідилічний олійний пейзаж із надзвичайно сонячною галявиною, Альш на гобелен із гостродахою баштою, облитою місячним сяйвом.

Врешті графиня порушила мовчанку:

— Я знаю що ти про мене думаєш.

Альш знехотя відірвала погляд від майстерних перехотів синього в чорне, чорного в димчасто-сіре, сірого в молочно-біле, шовком по шовку. Вишивка втрачала фактуру, світилася і притягала як живе вікно:

— Я про вас нічого не думаю.

Голос її був тихим, сухим і на подив розбірливим. Нідж давно завважила в дівчині цю манеру говорити тихо, але дуже розбірливо, наче слова відклацувалися одне від одного, мов камінці.

— А може ти не віриш?

— У що?

— Що я твоя мати.

— Я маю знацьке ім'я, і я зрозуміла що мені нагадують ваші очі — мої власні. Тільки я нечасто дивлюсь у дзеркало.

Нідж ледь звела темні акуратні брови. Реакція дівчинки їй не подобалася. Нідж мала чомусь певність, що тиха кульгава приймачка прагматична і зміна життєвих обставин її не розчулить, але потішить. Однак у невеликих, та дуже яскравих зеленкувато-жовтих очах читалася така лють, що графині на мить зробилося лячно, як тоді, на поручнях балкона, в палахкій нічній сорочці.

Нідж прикрила очі і стала перебирати гарні різноколірні баночки та пляшечки на туалетному столику, королевині подарунки нещасній погорілиці. Графиня простягала руку, навпомацки знаходила черговий предмет, пестила тонкими пальцями, наспівуючи тоненько й чисто. Голос її протягався крізь вуха Альш як шовкова нитка. Було боляче й гидко і надто матеріально. Невже вона і справді збожеволіла? Тоді може і вся ця історія з покинутою дитиною — маячня, хворобливі марення безплідної світської левиці?

Альш знову відвернулася до місячного гобелена з баштою. Так було легше. Тонкий холодний голос намотував кола над кімнатою як маленький хижий птах. Може яструб?

Розділ восьмий

— Дядьку Оршате, ти послухай як гарно!

Оршат підвів голову від своїх нотаток. Нотатки були важливі. Думку, точніше натяк на думку, що крутив тонким нитяним хвостиком десь углибині мозку, впустити було лячно, та Шемів голос видався таким щасливим, що старий слідак зітхнув і усміхнувся:

— Слухаю.

Шем таки щось відчув:

— Вибач, я заважаю? Та ти ж усе це читав, мабуть?

— Ну не все. А щось уже і призабув.

Шем улаштувався зручніше на підмощеній під спину подушці:

— Оце: «І сотворив він світ, подібний до кулі, й перекочував поміж долонь, забавляючись. Зеленим був молодий ліс, білосніжними піски по берегах великих морів, жовтими як бурштин піски по берегах великих рік. Рожевою, подібно до чистою долоні, була свіжа глина, синіми та блакитними були текучі води, чорними й сивими — води німотних глибин. Яскравіше від срібла сяяли білі скелі поруч із чорними, а червоні робили сусідні сірі мовби блакитними. І так сподобалося творіння Тому, хто тримає світ у долонях, що скрикнув він коротко і дзвінко, як звучать лиш молоді голоси в незміренних просторах. І крик його відбився від скель. Так стали імена сильних світу сього, чий обов'язок захищати, чия влада — тягар і випробування. По тому закружляв божий голос у небі й відбився від глини на кручах, відгукнувся в лісових нетрях, заіскрився у дрібних лелітках на воді річковій, захитався поміж могутніми хвилями морськими. Так стали імена вірних. М'якші й довші вони, як м'якше й довше життя тих, чия доля не берегти, але сотворяти і примножувати красу та скарби світу. І ніхто не у праві сказати: «От, ім'я моє коротше, і по ньому я вищий». Бо немає вищих і нижчих, а є лиш ті, чиї долі різняться між собою"

Оршат пошкріб себе за вухом:

— Е... Нда... Неканонічненько.

Шем обережно згорнув книгу:

— Я так розумію, це давніше від Нейтського Канону?

— І від Нейтського, і від Тьярського, і навіть від Писання Червоних Печер. Це знайшли і врятували капосники з першої Аланітської друкарні. і де тепер та Аланіта? І друкарня? А книжка ось, усі погроми пережила. Я її під подушкою в задушеного проповідника знайшов і до речдоків не доклав. Із проповідником і так усе ясно було, що придушили його тихосі і що кінців ми не знайдемо, та й шукати не станемо. А книжки мені шкода стало.

— Отак, на видноті на поличці не боїтеся?

— Та хто до мене ходить?

Оршат зрозумів, що бовкнув, з огляду на останні візити, і обоє вони розреготалися.

— Як думаєте, вона й сьогодні причісувати мене прийде?

— Точно явиться. А ти не огинайся, пичку не криви. Їй цього треба. Вона після тієї ночі знов на людину перетворюється поволі.

— Я вам про ту ніч розповісти можу. Що встиг розгледіти.

— Не треба. Я на загал уже все зрозумів. Та ти ж і сам щойно цитував: «Влада їхня — тягар і випробування». Той, хто заколотив цей заколот, книжок не читав, особливо таких, старих і заборонених. А в них не все занудні алегорії, дещо чиста правда.

— Дядьку Оршате, а то що, по тихосях гіркий подзвін був? Я на другий день, як до тебе потрапив, крізь сон ніби чув.

— Ага, зараʼ! По Аштові в їхній родинній поминальні віддзвонили, а решту так зарили, без подзвону. А в головному храмі Мандрівниці того дня прощалися з усім Рирським сімейством.

— Як з усім? — Шемове обличчя, досі жовто-фіолетове, посірішало, зробилося мертвотним як цина. Оршат остаточно покинув свої папірці, підсів до ліжка:

— Та так. Пожежа в будинку графині Синьодольської сталася. Майже ніхто не вижив. Рирці от, усі задохлися.

— Коли пожежа? в якій годині?

Оршатові розподобалася ця розмова. і колір Шемова обличчя розподобався. Але дітися було вже ніде:

— Та десь між десятою вечора й першою по опівночі. Ні, навіть раніше. скільки я знаю, пожежна команда о першій уже шурувала там на повну з діжками й помпами. Отже, між десятою і дванадцятою ночі.

— Тоді не всі.

— Що не всі?

— Не всі рирці. Ллоч не могла бути в будинку о тій порі.

— Пробач, ти її знав, спадкоємицю?

— Я її знаю. Вона бачила у вікно як мене забирали тихосі. Ми знаємо, що хтось розповів про мене принцесі і спадкоємцеві Джаю. .Це могла бути лише Ллоч. Алея була геть порожня, в домі уже всі спали. Був початок на одинадцяту. Коли я прощався з Нідж, годинник у неї продзвонив десяту.

— Даа? А сама графиня не могла побачити як тебе брали і послати когось із цидулкою до палацу?

— Її кімнати дивляться на інший бік, у сад. До того ж ми погано розійшлися: вона ляснула дверима й замкнулася. Навряд чи їй спало б на думку бігти за мною.

— Погано, кажеш, розійшлися?

— Дядьку Оршате, це не те! Точніше, якраз того й не відбулося. Та не треба воно тобі, гівно оце пахуче, трояндовими пелюстками всипане! Ні мені, ні тобі. Забули.

— Добре, заспокойся, забули.

Оршат поправив подушку, легенько провів долонею по Шемовім лобі, чи не повернулася пропасниця. Лоб був холодним і вологим. Хлопця пробило потом.

— Заспокойся. То що там із герцогською спадкоємицею?

Шем важко ковтнув і трохи помовчав:

— Та лише те, що між пів на одинадцяту й першою вона точно була не вдома, бігала кудись просити за мене. Може у сам палац, може до когось із придворних знайомців. Чекай! Вона казала, що брала книжки в бібліотеці Мандрівниці! Вона могла познайомитися там з кимсь зі служан. От до цього когось і пішла, а він розповів Головному. А вже йому геть просто передати цидулку принцесі, чи навіть побачитися з нею, якби він, звичайно, вирішив вилізти з постелі посеред ночі заради моєї персони. Хоча... Він сам пройшов, якщо не через тихось, то через подібне. Може й не полінувався. Хай би як там було, Ллоч не могла бути в домі, значить вона не могла загинути.

— А якщо встигла повернутися?

— Повернутися, роздягтися і міцно заснути? Так міцно, щоб не відчути диму?

— Нда, це малоймовірно. Тоді чому?..

Вони обидва надовго замовкли. Потім Шем значно спокійніше сказав:

— Усе почалося в будинку Нідж. Схоже ми смикаємо один клубок із різних кінців.

Оршат глянув на свої папірці, розкидані по столу:

— Темна мати його знає, може і правда один.

Оршат повернувся за стіл і заглибився у свої нотатки. Деякі якраз, були стосувалися того дня, коли гіркий подзвін оплакував рирців. Оршатові, правда, цей день запам'ятався зовсім іншим.

Того дня, ближче до вечора, він звично сидів навпочіпки посеред промороженої трупарні і споглядав задубілого бородатого здорованя з панськими ніжними пальцями. Оршат чекав. Той, на кого він чекав, сильно спізнювався. Вже й охоронець Бахтус, що залив своє єдине око зранечку, трохи просвітлів, приніс для пана слідчого кваску різкенького, тут-таки на льодовні й витриманого. Вже й сутінки синім язиком лизнули єдине видиме в кінці коридору вікно, а той, на кого чекав пан слідчий, усе не йшов.

Потім почулися-таки важкі квапливі кроки. Еліш влетів, на ходу струшуючи каптура і пхаючи за пояс пару товстих плетених рукавиць. День видався не по-весняному холодним.

— Дядьку Оршате! Знаю, що свинство! Не власною волею затримався — обставини, безодня бздуча їх жери!

— Проїхали твої обставини, прийшов працюй.

Еліш присів над трупом так само як Оршат, поводив пальцями над замороженим обличчям, над грудьми, тоді взяв одну важенну мертву руку, довго тримав у своїй долоні, очі заплющив, наче сам замерз, дихати припинив. Потім видихнув незвичайно довго, з якимсь натужним сипінням, поморгав, потрусив головою, хотів потерти долонями обличчя, похопився, відсмикнув.

— Ну? — Нетерпляче кинув ОРшат. Еліш підвівся, легко, ні тобі охання, ні рипу в колінах, що то — молодість:

— Труп сильно знекровлений, після бійки, чи після маніяка знаходили ближчим часом?

Оршат одразу відповів:

— Знаходили. За три дні до нього дівчину стражний пост із прирічного пустирища приніс. Думали повія, кіт, чи клієнт прирізав. А потім в управління прийшла сама Головна Того, хто тримає і сказала, що в неї послушниця зникла. Вік збігався, ми їй нашу знахідку й показали. Виявилася не повія, послушниця храмова. Рана одна, але довжелезна й глибока, крововтрата величезна. Труп виглядав білим, аж блакитним. Ми подумали , може, не одразу померла, повзла, силкувалася. Місця смерті однаково не знаємо. Вона на мілині лежала. Могли з берега у воду стягти, могло річкою принести. Тільки й можна сказати напевне, що у воду вже мертвою потрапила, в легенях ні краплі. А до чого ти це?

— До того я це, — Еліш болісно скривився, — що кров'ю людською оцей твій ломовик обпився. Так-то сили в ньому було небагато, посередній маг, хоч, судячи з рук, добре навчений практик, але йому було треба більше, на порядок більше, ніж мав. Значить — ритуал, і — крові, поки під очі не підіпре. Заборонка класична. Учня першачка спитай, він тобі одразу пункт у заборонному списку назве і уточнити не забуде, що список не штрафний, а карний.

— От же ж! — Оршат похитав головою: — Магії ти вчитися не хочеш, а все про неї знаєш.

Еліш насупився ще більше:

— От тому й не хочу, що багато про цю погань знаю. То чого цей довболоб намагічив, перш ніж його на ножа нанизали?

— Нічого він, Лішику, намагічити не встиг. і взагалі забудь. Те, чого мені було треба, я від тебе почув, а тепер забудь і йди додому, вечеряти. До себе не кличу, роботи гора, не до гостей.

Отак і розійшлися. Оршат гадав, що Еліш, який мав спадкову стражницьку чуйку на секрети, довго не відстане з розпитами і гіпотезами, але той, так само насуплений, натяг рукавиці й пішов собі.

Нда... Вбивця, Джай, маленька рирська спадкоємиця із книжками, Брін із кинджалом, Шем у тихоській катівні, маленька рирка, що бачила його арешт, маленька рирка, що серед ночі кинулася кудись по допомогу, Кер, попереджена про Шемів арешт, Джай і Брін, що перемазалися в тихоській крові не менш від неї, раптова загибель рирців. Кажуть, стара герцогиня в Рирі теж померла. Це, вибачте, не клубок, а якесь гніздо стерв'ятницьке: куди не сунься, все падлом пробзділося.

Оршат покривився, як Еліш над мерзлим трупом:

— А ти рирську дівчинку добре знав?

Шем обережно стенув одним плечем:

— Важко сказати. Вона мені здалася хорошою, на відміну від своїх вінценосних батьків. Хоча... Всі вони були якісь нещасні. А Ллоч треба знайти. Може їй допомога потрібна.

— Тобі самому ще допомога потрібна. До горщика заледве доходиш. А дівчинка, якщо на пожежі не постраждала, значить ховається і вочевидь має на те причини. Як ми могли впевнитися, якщо Ллоч Рирська шукає допомоги, для когось, чи для себе, вона її знаходить. Тож не хвилюйся, тобі спокій прописаний.

Сам слідак хвилюватися не припинив. Чомусь подумалося, що прийшов винуватий і запізнілий Еліш якраз тоді, як скінчилася гірка молитва в Мандрівниці по рирцях. Ще подумалося, що якось уже надто легко він відчепився від дядька слідчого зі своїми звичними запитаннями: що за справа, куди слід веде. Ніби сам знав щось і боявся, аби не почали розпитувати назустріч. Здимів, як собака зі шматком у зубах. Ндаа....

Оршат ворухнув папери не дивлячись. У голові скакала, крутила коротким, невловимим хвостом якась думка. Він завмер, витріщившись у простір, тоді ляснув обома долонями по столу:

— Все! Знаю я де твоя дівчинка.

— І де?

— У храмі в Мандрівниці відсиджується.

— Чому ти так думаєш?

— Тому що мені була потрібна консультація мага, а звертатися до наших, стражницьких, я не ризикнув, пацюка поблизу відчуваю. Звернувся до одного довіреного недоука. Він мене іноді консультує, але і дратує непогамовною цікавістю. А тут раптом зовсім не цікавився. Проконсультував і пішов, ніби і для себе якусь відповідь отримав. Знає він про мою справу, може й більше за мене. А служить він візником у самого Головного служанина Мандрівниці. А хто принцесі, за її власним зізнанням, цидулку передав? Ото.

— Коли це вона тобі зізналася?

Оршат усміхнувся:

— Та тієї самої ночі, як вони тебе привезли, ближче до ранку, на кухні, коли ти спав. Я дуже хотів розуміти, що відбувається. Не люблю, коли мене використовують. Фахове, знаєш.

— Я теж не люблю, коли мені всього не кажуть. — Шемове обличчя в переквітлих синцях зробилося крижаним: — Що за справу ти ведеш? Як вона стосується рирської родини?

Оршат зітхнув, гучно пошкріб потилицю, потім спокійно зустрів і витримав світлий, крижаний погляд:

— Справу про замах на життя спадкоємця Джая, свідком якого, і навіть учасником на боці постраждалого, випадково виявилася Ллоч Рирська. Давай я чаю поставлю і все тобі розповім.

Еліш із насолодою простягся на своєму сіннику, аж-но кістки хруснули.

— Ну, підсумуймо тиждень. — суворо подала з ліжка голос Ллоч. Вона теж втомилася. Дешева темна сукня з обдрипаним базарною багнюкою подолом висіла на єдиному стільці, товста плетена кофта з дерев'яними ґудзиками і стареча брунатна хустка прилаштувалися на спинці ліжка. Сама герцогиня-спадкоємиця, вбрана у милий домашній ситець розташувалася на вузькому ложі з ногами й супилася на весь білий світ:

— Так ми до старості ні в чому не розберемося. Головна народна новина, що рибні обози з Талени нарешті дійшли.

— А ти що хотіла, щоб торговки з вантажниками королівську родину в затінку обговорювали? То ти просто так базаром линдала, чи хоч огірків купила?

— На столі,— ще похмуріше буркнула Ллоч, — салат і пироги з капустою Пироги, природно, не я пекла, але тітка виглядала чистенькою і пахли смачно, поки гарячі були.

— А чого з капустою? На м'ясні у нас що, вже не вистачає? Дохазяйнувалися?

— Сам у торговок м'ясні бери! І сам їж. Кошатина, мабуть, що в Рирі, що в Нейті на смак однакова. От мав би ти тут кухню, я б навчилася. Я, між іншим, булочки солодкі пекти вмію. Мене наша з Ллаль нянька навчила. А тісто воно тісто і є.

— Та шо? капуста, то й капуста. А я от якраз новини маю, але не знаю, як їх викласти в делікатній формі

— А ти викладай як є. Я дівчина ніжна, одразу ополоником в лоба не дам, до кінця дослухаю.

Еліш теж сів, підтяг коліна, поклав на них важке погано виголене підборіддя:

— Добре, викладаю як є. Маю в палаці покоївку знайому. Нуу.. Любов минула, а хороші стосунки лишилися.

— А чого ти виправдовуєшся? Я тобі не покоївка.

— Пробачення просимо, ваша світлосте.

— Нахрін іди!

Ллоч підвелася й пішла до столу насипати в миски салат:

— Так до суті під ранок дочалапаємо. Розповідай давай.

Але їсти після денної біганини хотілося так сильно, що вони спершу зосереджено зжували пироги й салат, потім повернулися на свої лежбища і Еліш повільно видихнув:

— Роз-по-ві-да-ю. Палац потрясла новина з тих, що якраз і потрясають палаци. Графиня Нідж отямилася після своїх памороків і тут-таки вбила всіх заявою, що її компаньйонка на ім'я Альш насправді її дочка від покійного герцога Рирського, зачата ще до шлюбу пойменованого герцога з її кузиною, як і до шлюбу Нідж із графом Синьодольським. Отак от.

Ллоч сиділа, блукаючи пальцем у дрібненьких синеньких завитушках між сіреньких квіточок на своїй домашній сукні:

— Та кульгава безсловесна приймачка була моєю старшою сестрою?

— Вона не була, вона є. Вижила. Сильно обгоріла, але вижила.

Ллоч завмерла з пальцем, занесеним над черговою завитушкою:

— Еліше, я хочу знати в подробицях, до останнього кроку знати, як урятувалась ота Альш. Це може бути ключем до всього. Принаймні до всієї рирської лінії.

— Ти думаєш Нідж усе спланувала?

— Думатиму, коли матимемо повну картину. Повну, Еліше. Для повної картини мало приязних стосунків із покоївкою в палаці. Треба вигадати щось іще. У крайньому разі зізнатися Мелеві, що ми ні до якої Еглари не доїхали і розповісти йому все. Він може розпитати і саму Нідж, і цю компаньйонку, і хоч усю королівську родину. Але мені б дуже не хотілося звертатися до нього. Знову почне няньчити, втішати. А мені не треба. Мені треба дізнатися правду.

— Невдячне ти порося!

— Якраз вдячне. Не хочу, щоб він переживав. Нехай думає, що облаштував усе найкращим чином.

Еліш випростав ноги, відхилився назад і напівлежачи оперся долонями об чисто вимиту підлогу за сінником:

— Слухай, а сенс? У тебе ж, здається, кузенів штук скількись? Куди там байстрючці за ними?

Ллоч мляво помотала головою:

— Не скількись, а один, Ян. До того ж у нас кажуть: прямий байстрюк — не кривий зятьок. А якщо високим штилем, то традиція надає перевагу доведеному бастардові по прямій лінії перед законним нащадком із бічної гілки. Отже, як ця Альш доведений бастард із надійним документом, чи свідком, то в неї всі права. Після мене.

Еліша по спині продер мороз, такий дивний настрій відбивало це веснянкувате личко із широким ледь задертим носом:

— Давай спати, Ллоч.

Вона слухняно запнула свою фіранку.

— А посуд я вранці помию, — долинуло звідти і стало тихо.

Та тихо було недовго. Еліш завовтузився, зашурхотів старим сіном у матраці:

— От дивна ти. Про пироги з кошатиною все знаєш, і чисту тітку на базарі нагледіти вмієш, як селянка.

Ллоч пирхнула, потім позіхнула:

— Ти знаєш що таке шляхетна бідність можновладців? це гірше за жебрацькі лахи. Від цієї пісної величі з порожнім пузом утечеш хоч на базар, хоч в обору до свиней. От ми із сестрою і втікали. Одягали нас завжди так погано, що ніхто в місті й не запідозрив би, що оці дві кучеряві халамидниці — Доньки Риру. А жерти завжди хотіли, як щенята. Вдома в такому низькому зізнатися не можна було, а на базарі пару ґудзиків перламутрових, або карбованих продамо — от і пироги. Може і з кошатиною, зате гарячі й багато. У Ллаль правда потім живіт часто болів. Ну та вона не дуже переймалася. В неї завжди щось боліло. Зате нам було весело.

— А нянька ж ваша куди дивилася? Яка булочки солодкі пекла.

— А няньку на той час уже звільнили, а гувернантці платили так е... стримано, що дивилася здебільша у своє мереживо, яке плела прегарно і до вас у Нейт із племінницею на продаж відправляла. Ми їй не заважали, вона нам. Усе, стражник недороблений. Я спати хочу.

Верховний Суддя Дійт упіймав свою дочку у воротах стайні. Впіймав особисто, бо посилати по неї когось із придворних, чи прислуги сенсу не було. Поклав велику, важку руку на плечико, обтягнуте витертою непоказною замшею і сердечно мовив:

— Ходім поговоримо.

Кер зітхнула, кинула оком на непримітну сіреньку кобилку, на якій збиралася доїхати до знайомого заїжджого двору з небалакучою служницею і захованим на горищі клунком брудних хлопчачих лахів для міських вилазок, зітхнула й покірно пішла слідом за батьком.

Умостившись у кріслі у знайомій із дитинства, світлій кімнаті, Кер подумала, що останнім часом вони зустрічаються з батьками винятково в кабінетах. Кабінети, нотації, недомовки. Як давно не було посиденьок на терасі із чашкою чогось приємного, чи в саду. Мама поїхала до Тьяру прощатися з дідом. «Я теж хочу прощатися з дідом. Ні, не прощатися, просто сидіти біля його крісла на килимі, поклавши голову на суху старечу руку, що спочиває на широкім бильці. Хочу слухати море і дідів голос. Хочу піти в море і в голос, наче в далеке плавання».

Картинка вдарила в мозок неждано і грубо. Розтерзана людина біля її ніг, відразлива грудка болю, бруду і крові, лише очі... До них не пристало. Батько сказав: «Шема вже не врятувати». Вона відплачує йому за ці слова мовчанкою і твердим внутрішнім спокоєм. Їй нічим поділитися з Верховним суддею, крім цього спокою.

— Скажи мені, Керіт... — Він ужив її тьярське ім'я. У Тьярі не дотримувалися закону про довжину імен так жорстко, як у Нейті, і серед знаті часто зустрічалися дво і трискладові імена, аби подобалися. — Скажи мені, Керіт, чи ти пам'ятаєш який завтра день?

— Уклінний. А що?

— А що зазвичай роблять заручені молоді люди цього дня?

— Кланяються до Того хто тримає у храмі, взявшись за руки, на знак подяки, що дарував їм зустріч.

— Ну і?

— Ну, і ми із Джаєм сходимо вклонимося. А що?

— Кер! Це ж ритуал! Це символ. Ти маєш підготуватися до завтрашнього дня.

— Як? Волосся в сотню кісок заплести і вузлом зав'язати за кількістю бажаних років укупі з коханим? Батьку, це ж дикість первісна. Я з радістю піду завтра до головного храму і схилю коліна разом із Джаєм. Я зробила свій вибір, він теж. Ми готові. Чого кому ще треба?

— Мені треба. Щоб ти виглядала пристойно. Ніяких штанів і чорних оксамитів. Стриманість і шляхетність.

— Я стримана і шляхетна рівною мірою. Можна вже йти?

— Куди, дозволь спитати.

— До нормальної крамниці для обранця подарунок придбати. Наші придворні ювеліри, та і зброярі, геть спаскудилися на догоду новій моді. Все блищить, фурчить і в очі стрибає. Хочу нормальну ковку й карб. Хочу річ, а не брязкальце. Зрозуміло? Чи накажеш по крамницях почет за собою тягати?

— Наказав би, та ти не послухаєшся.

— Можу йти?

— Йди.

Коли вона пішла Дійт довго сидів і дивився на свої руки на чистій поверхні столу. Скільки на них крові? Та по суті ніскільки. Він виносив смертні вироки, та були вони справедливі і доволі нечасті для великої неспокійної країни. Його руки — руки чесного судді. Його дівчинка... Два страшних вигнутих леза. По присуду в кожну руку, по смертному вироку в кожен наступний рух. Річ, а не брязкальце... Даа... А може він сам, як і покоління суддів до нього, надто легковажно сприймали свій титул «Закон утілений»? Даа... Сто кісок в одному вузлі — це первісна дикість, а Крила Закону, що шматують на право й наліво це що?

Він підвівся, почуваючись постарілим і слабким, дійшов до маленької шафки із ґратчастими дверцятами, що блищали маленькими квадратиками товстого скла, відчинив ті гарні дверцята, дістав пляшечку найміцнішого й налив собі повну чарку чистими суддівськими руками, що трусилися.

Лютий хлопчисько пнув двері, коли господар виявив певну неквапливість, а коли двері таки прочинилися, шаснув у щілину, як загулялий домашній кіт.

В коридорі принцеса люто розкидала в різні боки черевики й кепку, причому один черевик на комод, а кепку в куток на підлогу. Лужанець терпляче все підняв, розставив і розклав по місцях, тоді підібрав і повісив на гачок скинуту у ванній куртку, тоді подав законниці рушника, витерти вмите, але від того не менш люте обличчя.

В кімнаті високість сіла не на звичний стільчик в узголів'ї ліжка, а на інший, при столі, і притихла з похмурим виглядом.

Оршат зупинився у дверях, прихилившись плечем до одвірка. Обоє вони із Шемом мовчки видивилися на принцесу.

Скількись часу сцена перебувала в нерухомості, потім Кер підвела руку і енергійно почухалася.

— Нда, секретність — секретністю, а кепку треба випрати.

— Сподіваюся не воші? — уїдливо поцікавився Оршат. Принцеса замислилася. — Навряд. Хіба блохи, все ж-таки в клуні ховаю.

— От! Не мене треба вичісувати! — не стримався Шем, і всі троє нарешті розреготалися.

— Сталося щось? — відсміявшись і спохмурнівши запитав Оршат. Кер похитала головою:

— Дурня. Мабуть мені справді немає сенсу більше приходити?

Вона подивилася на Шемові руки: праву, усе ще в марлевій колисці, але із цілком рухливими пальцями, і ліву, що виглядала практично здоровою.

— Вас можуть вистежити. — м'яко сказав Лужанець. — Це може стати смертельним для Шема.

Слова давалися важко. Правильні, розумні слова, але чомусь вони не йшли з горлянки. Принцеса кивнула:

— Я не прийду більше. Але просто зараз ви ж мене не виженете?

Оршат зітхнув і пішов на кухню гримотіти чайником і чашками. в голові крутилася дивна непозбувна думка, що якби вони з Маяною мали сина, він був би чорнявим і світлооким у Маяну, і тонким у кістках, тендітним у них обох. Це ж правильно, що в ньому більше було б від Маяни. Від дивної думки робилося добре і ще тривожно. Давно Оршатові не бувало так тривожно.

В кімнаті Шем сів у ліжку дуже прямо й так само прямо подивився в лице принцесі:

— Я винен вам життя.

— Можеш говорити до мене «ти»?

Шем заховав погляд у сторінки однієї зі слідакових книжок:

— Ні. Не можу. Все що сталося — просто випадок, і не з приємних. ви маєте забути, викинути з голови все. У першу чергу мою нещасну персону. На «ти» звертаються до близьких, друзів чи слуг. Я вам не родич і не друг, і через моє каліцтво не годжуся більше у придворні кавалери. Коли зможу ходити, повернуся в Дальній Камінь до батька. Моє місце там. Мені буде спокійно від думки, що наш трон успадкують такий король і така королева.

Кер повільно, наче була значно вища і старша, підвелася зі стільця:

— Піду Лужанцеві із чаєм допоможу. А тебе, кавалере Шеме, твоя гординя колись кріпко підведе, сильніше ніж зараз.

Шем знизав плечима, різко, необережно, покривився від болю і знову сховав погляд у старі, пожовклі сторінки.

Дорогою додому місто було знущально привітним і сонячним. Сонце кололо в очі, очі сльозилися, кулаки самі собою стискалися в задрипаних довгих рукавах жебрацької куртки. Кер ледь не забула перевдягтися і забрати коня, і не поперлася пішки у цих лахах через палацевий міст. Вчасно похопилася, завернула в завулки до знайомої клуні на корчемних задвірках. Сонце все текло й текло блискучими струмочками по щоках. Надто багато сонця.

У Меля теж світлі очі, і теж спокійні, лишень тепліші, і це вже не болить. Чому треба, щоб весь час щось боліло? «От скажи, Той, хто тримає, гад такий, чому? Чи його сходити до Рангари у храм, рознести там щось на друзки? Ні, до тихось уже сходила. Досить. Так перетерпиться».

— Ранок! — сповістив Еліш крізь фіранку, гримлячи тарілками й лункою наче дзвін джезвою.

— Ранок. — трохи поміркувавши і остаточно прокинувшись погодилася Ллоч. Потім вона пововтузилася, пошаруділа спершу нічною сорочкою, тоді сукнею, і відсунула запону.

— А капці мої де? Знов віником загріб, рагуль?

— Не подобається, можу не мести. Сама за віника берися, твоя світлосте.

— Та ми, пани, назагал невибагливі, нам би капці.

— На.

Еліш прицільно пожбурив їй під ноги домашні чуні так, аби права прилетіла під праву, а ліва під ліву.

— Еелішее! — проспівала світлість, хвацько кремсаючи хлібину до сніданку.

— Чого?

— Давай сьогодні вчинимо жааахливу дурість?

— Давай. Там таке стовпище буде, що наша дурість лишиться геть непомітною.

— Даа?

— Ну ти ж про сходити до головного храму Того, хто тримає, подивитися весняний уклін?

— Угу.

— Ходімо. Може й на Нідж із дочкою подивимося. Там весь двір буде, до останнього шляхетного пацюка з позолотою на облізлім хвості.

— Злий ти.

— Просто заздрісний. Захотілося знацької долі, легкої та славної.

— Ага, на мене глянь. От тобі легка, от тобі славна! — Ллоч двічі зробила кріпко непристойний жест. Еліш несильно, але дзвінко ляснув її по руці:

— Фе! Сором! Бити тебе нікому було. Нянька булочки пекла, а гувернантка мережива плела. Пий уже, бо холоне.

Після сніданку Ллоч натягла темну сукню з ледь обтрушеним від пилюки подолом і брунатну старечу хустку:

— Хоч би хлопцем перевдягтися, і те веселіше.

— Корма в тебе не на хлопця.

Ллоч оглянула свої широкі стегна й сумно кивнула:

— Да. Батько мав широку кістку. Та й мама в талії була тонка, а стегна... Ходімо вже.

День бува насправді святковим, ледь вітряним і дуже сонячним. Храм, величезний, білий, широкий і високий, наче пишна хлібина, лежав на круглій площі, до якої зусібіч стікалися екіпажі, вузькі однокінні візки і піші юрми. Більшість так і лишалася на просторій площі, не намагаючись протовпитися всередину, задовольняючись високими голосами дзвонів і першим справжнім теплом.

Однак високородні і найвпливовіші з гільдійних містян поважно підіймалися білими парадними сходами і зникали в широко прочиненій брамі головної святині Того, хто тримає світ. Брама, власне, й була зроблена у вигляді велетенських долонь рожевого, ретельно відполірованого дерева. Ці гігантські долоні дбайливо й лагідно приймали широкий людський потік.

Глядачі, незалежно від родовитості, намагалися триматися по боках широченних сходів, віддаючи їхню середину винуватцям і головним учасникам врочистостей, себто закоханим і зарученим. Ті трималися за руки, чепурними парами входячи до храму. Повільним плином вони текли до середини світлої зали, неквапно огинаючи басейн із Фонтаном життя, і почергово схиляли коліна перед білосніжною статуєю бога. Лише після цього заручені пари змішувалися з натовпом усередині храму, чи назовні.

Ллоч і Еліш розуміли, що побачити королівську родину й вищі кола вони зможуть лише потрапивши до храму. Дуже до речі нагодився голова гільдії ливарів, багатодітний і багатородичний велетень, у хвіст до троюрідних племінниць і семиюрідних бабусь якого Еліш і прилаштувався, дбайливо підтримуючи під ліктика свою, немолоду тітусю, замотану в полисілу брунатну хустку по самі очі.

В парадній залі кришталевий краб велетенського фонтана вигинав спину без якоїсь особливої врочистості, як завжди. І Головна служиня Рангара перед височезною білою статуєю здавалася маленькою і круглою як завжди. Рангара вклонилася королю, Верховному судді і королеві, усміхнулася спадкоємцеві й меншим принцам, і далі усміхалася до якихось власних думок дивлячись як розташовуються шляхетні й шановані віряни по залі. Немолоді вельможі розсілися на широких полірованих лавах зі зручними вигнутими спинками. Лави ці з обох боків сходинам спускалися до фонтана. Просто перед фонтаном, якраз перед знацькими лавами, стояли чотири крісла для двох пар, що презентували дві гілки спадкової влади. Крісло поруч із Верховним суддею Дійтом було порожнє. Висока пані Кор перебувала у Тьярі біля божої постелі свого батька. Молодь, як вінценосна, так і придворна штовхалася обабіч і за кріслами. Наймолодші і найнахабніші прагнули прилаштувати хоч одне півдуп'я на чиєсь широке бильце. Ейн час від часу прикладала охамілих віялом, чоловіки-можновладці не зважали на такі дрібниці, тому на їхні бильця посягали частіше. На загал атмосфера була доброзичливою й невимушеною.

От розсипав рясне, переливчасте срібло струнний оркестр на високім балконі під самим склепінням. От білосніжною гірляндою в сім звивів оперезали постамент божої статуї служани в довгих і вільних шатах. От ступила під світло і погляди головної зали пара, що зумисна затрималася у хвості врочистого потоку, аби тепер схилити коліна перед Тим, хто тримає світ у долонях неквапно, посеред тиші й загального замилування.

Сукня на Кер була шовкова, зелена, із жорстким сталевим відтінком, як море перед бурею.

— Мерзнеш? — непомітно пхнув її ліктем Джай.

— Зате не засну. — буркнула вона, відчуваючи колінами крізь панчохи й тонкий поділ мармурові плити.

— А плаща де всіяла?

— Не пам'ятаю. Комусь на руки скинула. Потім знайду, як не сперли.

— А як сперли?

— Твого візьму. Оно, в його величності на спинці трону висить.

— От бачиш, я обережний. Звідти не вкрадуть.

Кер підвела очі й зустріла погляд божої статуї. Ні, погляду жодного не було й бути не могло: два дуже світлих сапфіри, акуратно вставлені в мармурові очниці. Холодні та світлі. І ні сліду забоїв на безкровному білому обличчі.

Принцеса різко підвелася, тягнучи за собою спадкоємця, якого все ще тримала під руку. Вони обоє вже хотіли відійти до королівських крісел, коли їх зупинив голос:

— Немає більшої неправди, ніж лжа перед лицем бога. — Високий Сан із Трьох Ятерів, друг короля, багатій і розумник, один із могутніх стовпів королівства Нейт, підвівся з лави в першому ряді, майже в самому центрі зали, біля королівських крісел і стояв тепер, озираючи храм із висоти свого чималого зросту. Його обличчя з чіткими суворими рисами через раз робилося то білим, то гнівно-червоним. — Не той винен, хто склада неправдиву присягу з невідання, а той, хто знає що слово неправдиве і приймає його. Весь Нейт у замилуванні і замиренні: єднаються дві великі владні гілки, сплітаються в коханні й дякують Тому, хто тримає світ за зустріч. А чи від того дерева гілка, пані й панове?

Він обвів залу очима й зупинився на комусь, майже затуленому королівськими кріслами. Звідти долинув легкий шурхіт і от, на середину зали вийшла малими, неквапними, сумирними кроками графиня Нідж із Синього Долу. Сукня на ній була сіра, як попіл, за законом жалоби, обличчя бліде, під очима темні кола, в зачісці яскрава сивина:

— Я... — вона притисла руку до горла, судомно вдихнула, тоді почала знову: — Я прошу пробачення в усіх за те, що зараз маю сказати. Я воліла б мовчати, як мовчала досі. Мандрівниця тримала мою руку. Тримала і відпустила. Це знак, що нема в мене тепер права кривословити перед богами, що із вдячності за порятунок, мій і моєї дитини, я мушу віддати найсокровенніше, що маю, мої таємниці. Їх було дві. Одну ви вже знаєте. Ось друга: двадцять вісім років тому, десятирічною дівчинкою, я ховалася від няньки в цьому храмі й випадково стала свідком , точніше мимовільною слухачкою однієї розмови. Вона запала мені в пам'ять тому, що відбувалася між людьми, яких я ніколи раніше не бачила зблизька, між його величністю Айтом і Головною служинею Рангарою. Сенс почутого я зрозуміла значно пізніше і тепер свідчу перед лицем Того, хто тримає світ у долонях і перед Нейтом, що старший син його величності Джай не може спадкувати, бо він бастард, народжений Головною Служинею Рангарою від його величності Айта.

Зала видавала нерозбірливі шурхоти, порипування, боязкі відлуння, що їх зазвичай видає повна й дуже тиха зала. Може в когось і виникло бажання зойкнути чи пирхнути, але він його стримав.

Нідж повернула голову і звернулася безпосередньо до Рангари:

— Я усвідомлюю, що слова мої важать небагато. Термін давності, дитячій вік, недавно пережите потрясіння... Мене можна вважати божевільною, заляканою чи підкупленою, але ви, Головна, не будете кривословити перед очима бога.

Сукня кольору попелу графині личила. Вона здавалася зітканою із м'якого, сумовитого диму й сивина їй личила, і навіть темні ореоли довкола зелених очей.

Рангара зробила кілька кроків уперед і постала перед нею, кругла, чорнолиця, з чорними п'ястями рук, що контрастували з її білим вбранням, коли схрестила на широких грудях ці самі руки:

— Не буду. Брехун соромиться чи боїться. Я не боюся й не соромлюся. Коли його величність поховав батька і прийшов до храму, потребуючи підтримки, я підтримала і втішила його як уміла. Якби ми обоє були тоді старшими, все могло б вийти по-іншому, але вийшло, як вийшло. Ми нікого не обдурили і не порушили жодних обітниць, бо тоді його величність іще не був ні одружений, ні навіть заручений з її величністю. І ще, не бажаючи, аби син ріс сиротою при храмовій школі, його величність розповів усе її величності і вона виявила мудрість і великодушність, за які я всім серце їй вдячна, і як Головна служиня, і як мати, і як жінка. Вона ж, із власної волі, розповіла все Джаєві. Коли те, що ми всі зробили, брехня, тоді будь-яка доля — брехня. Мені більше немає чого сказати перед очима мого бога і перед Нейтом.

Зала мовчала. Серед цієї мовчанки Джай обережно вивільнився із задерев'янілих пальців Кер. З колін вони обоє підвелися ще під монолог Нідж. старший принц підійшов до королівських крісел. Ейн, пишна, велична, майже спокійна, підвелася йому назустріч. Він узяв королеву за руку і підвів до підніжжя статуї. Потім зробив іще кілька кроків, так само взяв за руку Рангару, підвів туди ж, тоді легко став на коліна перед обома жінками, і вони разом поклали руки йому на плечі.

Високий Сан із Трьох Ятерів тяжко опустився на своє почесне місце на лаві. Джай навпаки підвівся з колін, обвів очима вельмож і чепурних гільдійців, натовп містян ближче до входу:

— До того, що сказала моя мати Рангара я можу додати лише одне: якщо комусь моя кров здається не досить чистою, а моє походження не досить високим для спадкування влади Гілки чину, я легко поступлюся цим правом більш достойному, на кого вкаже мій батько. І якщо панна Кер, старша дочка Старшої гілки, збиралася пов'язати свою долю саме зі спадкоємцем, аби, як за старих часів, об'єднати дві гілки на одному троні, я готовий повернути високій панні Кер її слово і взяти назад своє.

Голос його бринів поміж високих стін і здавалося навіть трохи ламався, як у підлітка. Дихати Джаєві було важко. Попри цілковитий спокій у грудях щось тисло, виштовхувало повітря давкими згустками й не приймало наступний вдих. Джай гостро відчув свою самотність тут, на середині велетенської зали, перед великою сліпучо-білою статуєю бога. На плечі ліг затишний, знайомий, його власний плащ, а разом із ним знайомі нелагідні руки:

— Ходімо, Джайку, нема чого тут стовбичити. Ти все сказав. Тебе всі почули.

Кер, обіймаючи, відвела його до королівських крісел і стала поруч. Знову лягла глибока, наче сніг, тиша. І в ній особливо голосно пролунали іще одні кроки. Були вони важкі й розгонисті, бо чоловік, що йшов, був справжнім велетом. У щедрому сонячному промінні, що лилося з вікон, волосся його палало, ніби чистий вогонь. Він зупинився перед лавою, де сидів високий Сан із Трьох Ятерів, повільно розстібнув неймовірної краси і блиску карбований пояс, не виключено, що і справді золотий, і з тяжким дзеленькотом, примноженим звуком важкого гамана, привішеного на той пояс, кинув до ніг високого Сана. Голос же, що пролунав слідом за цим, був сухим і майже офіційним:

— Ти не маєш спадкоємця. Я не маю батька.

Брін повернувся і вийшов із храму. Він уже не бачив, як високий Сан востаннє почервонів густо й рівномірно всім великим лицем і шиєю, тоді зробився білий і повільно завалився назад і на бік, звісивши великі, розм'яклі наче тісто руки.

— Удар. — Скоріше роздратовано, ніж сумно констатував придворний лікар, проштовхуючись зі свого місця до високого Сана. Якоїсь миті він збагнув, що протоптуватись по ногах титулованої молоді буде значно повільніше за королівськими кріслами, ніж проскочити перед їх величностями, які пробачать нешанобливість з огляду на ситуацію. Він і проскакував, коли його зупинив, просто таки прибив до місця погляд її величності. Дивилася королева Ейн не на медика, а крізь нього. По її повних, усе ще тугих, наче в дівчини щоках текли два широких, блискучих струмки, все текли й текли, ніби невтомні струмені храмового фонтана, лишень тихі, геть нечутні. Рука її величності лежала на широкому, зручному бильці поверх руки його величності. Очі його величності були заплющені, обличчя цілковито розслаблене, тоненька, майже невидима ниточка слини звисала з лівого кутика рота.

Лікар стояв і думав, що як високого Сана, судячи з видимих ознак, розбив параліч, то його величність однозначно і незворотно мертвий, і лише напрочуд зручна спинка крісла не дає йому продемонструвати свій стан відвертіше.

Лікар ковтнув власну слину, що від хвилювання теж ледь не побігла з ледь розтуленого рота, потім рота закрив, стиснув худі старечі кулаки, розвернувся до зали спиною, старанно затуляючи короля своєю сухорлявою, але немаленькою персоною і голосно проказав:

— Двоє ношів сюди! Його величності й панові Сану зле.

Розділ перший

Ллоч скинула вуличні черевики, забувши про домашні почалапала босоніж із кутка в куток кімнати.

— Чого шарпаєшся? — Поцікавився Еліш, охайно розвішуючи на спинці єдиного стільця свій вихідний костюм. Він уже встиг попорпатися за ширмою і тепер франтив у латаних на колінах і заду штанах, що були відверто закороткі, і того ж ступеню давності сорочці навипуск.

— Ти не можеш нормальні домашні лахи завести? Можна подумати, Мель тебе на службі голодом морить.

Еліш знизав покаліченими плечима:

— А навіщо? Це ж іще не розлізлося.

— Ага, почекай, коли на дупі розлізеться. Просто при гостях.

— Та які в мене гості?

— А я?

— Ти не гість, ти нахлібник.

— Ага, ще начайник і накапусник. А давай Мелю напишемо з Еґлари, що в нас гроші закінчилися.

— От зараз, напишемо. Тебе в Еґларі має храм утримувати, як послушницю, а я, як на еґларські ціни, ще й третини не мав би прожерти від виданого. Ні, в Меля просити не можна. Завтра до матері піду. Хай думає, що в мене чергова пасія, потішиться.

— Чому потішиться?

— Та так. Дикий я в неї, відлюдкуватий. Із жінками мені не щастить. Жодна мене довго не терпить, вовкулаку горбатого.

— Дурниці! Ти ж хороший! І найнадійніший. — щиро обурилася Ллоч.

— Ага, а от ти, якби не титул, за мене пішла б?

— Куди? В цю шпаківню?

— Оот! Мені більшої не треба. Мене ця шпаківня цілком влаштовує. А жінкам треба.

Ллоч сіла на постіль і понурила голову:

— Та мені тут загалом непогано. Тільки я дурепа. Нащо тобі дружина-дурепа?

— А чому це ти дурепа?

Вона обтрусила ногу об ногу, підтягла коліна до підборіддя, поклала на них голову:

— Тому що в людях геть не тямлю. Я одразу визначила Джая, як світського крутихвоста, ну добре, незлісного й недуже бридкого, але я й гадки не мала, що він такий!

— Який? — Еліш сів поруч, обійняв її за плечі, і в цьому рухові не було жодного підтексту, сама дружня теплота: — Який?

— Не знаю. Чистий. Просто до прозорості чистий! Як шматок кришталю.

Еліш знову знизав плечима:

— Та Айрлінги взагалі такі. Ми у школі на історії вчили. Відколи вони Вейлінгів замінили, все якось плинніше й людяніше пішло. Добрі вони. Бували з химерами, бували зі швайкою в дупі, особливо Молодша гілка. А так, щоб геть почварків, то й не було.

Ллоч гучно шморгнула носом:

— А в нас різні були.

Еліш пирхнув:

— Так тих Айрлінгів і двохсот років нема. Може ще виродяться. А поки от, Джай.

— Ти теж зрозумів?

— А що там було розуміти? Лікар ледь не вдвічі розчепірився, його величність від натовпу затуляючи. Від серцевого нападу лише так і вмирають, тихенько і в один вдих. Так що тепер Джай.

Ллоч підвелася і знов босоніж побрела кімнатою:

— Це ще не факт. Король помер не оголосивши спадкоємця. Джай, після всього мовленого у храмі, підтверджений бастард, тобто пріоритетні права спадкування він втратив. Незаконнонародженість зрівняла його у правах із Терном, наступним за віком, але законним.

— І хто це тепер вирішуватиме?

— Звідки я знаю? Ми ж не в Рирі. У нас вирішувало б кревне коло, тобто вся герцогська рідня, а у вас не знаю. Слухай, он як воно понеслося темній мамі в темну дупу! Замах на спадкоємця, тепер смерть короля й заперечене право. Комусь дуже не треба Джая на троні.

Еліш устав, приніс із хазяйської кухні чайника, розлив по кухлях, нарізав хліба, потім, наче Ллочина репліка була щойно, додав:

— Або Кер на троні.

Ллоч пирхнула:

— Мене б така монстрина на троні теж не дуже влаштувала.

— Чому?

— Тебе Мель не втаємничив у подробиці свого передранішнього видіння? Ні? От і мене ні. Сказав лише, що принцеса власноруч витягла Шема від тихось, а потім заснути не міг і трусився весь. А потім я на базарі підслухала, як двоє гончарів шепталися про тихось, яких із їхньої власної катівні по шматках виносили, та не одного, не двох — десятки.

— Чотири.

— Що чотири?

— Десятки. Нда, нічо собі в нас Утілений закон, Старша гілка. А з іншого боку, ти ж сама хотіла, щоб кавалера Шема врятували, вночі через пів міста бігала, Тривозі Недремній у дзвоник дзвонила. Якби мала силу самій вийняти Шема з тихоської контори, невже б не скористалася?

Ллоч роззявила рота і заковтнула одразу пів окрайця:

— Угу. Але ж, темна мама! Сорок штук! Хоча... Якщо всі під руку лізли...

— Отож. Та ти прожуй спершу. Бурчиш із повним ротом, як маленька. Та ще про такі неапетитні речі.

Спадкоємиця титулу зробила великий ковток чаю і знову набула здатності до розбірливого мовлення:

— Прірва з ними, з тихосями. Давай ще раз пройдемося від замаху. Тебе твій дядько слідак покликав глянути на трупак того мурла. Ти глянув і дійшов висновку, що це був штатний тихоський маг, підсилений забороненим ритуалом, бо сильні маги до тихось не йдуть, мотивація відсутня, або гидливість присутня, а слабкого мага навряд якісь обставини штовхнули б на такий жахний ритуал, якби йому не прикривали сраку самі тихосі. Все це виглядає простеньким, але, як подумати, не логічне. Тихосі відчувають пряму небезпеку від Кер, але замах чинять на Джая, а Кер просто намагаються відсунути від трону шляхом дуже грубого оббріхування. Ні, Еліше, це не лише тихоська змова. Тут щось іще. Хтось іще. Чому Сейн особисто приїжджав забрати тіла? З ким він мав тут перебалакати? Хто стоїть за публічним зізнанням Нідж? Сан із Трьох Ятерів? Не повірю. Він пітнів так, що страхом смерділо за три вулиці. Його теж хтось за мотузочки смикав. Шем знав щось. Знає. І я маю його спитати. Але де?..

— А я знаю де! — раптом збуджено підскочив Еліш. — От знав, що він темнить!

— Хто?

— Оршат!. Мене ще там, у трупарні, ледь не вивернуло. Такий відляск прийшов, як молотком по голові. Я спершу подумав, що це на кров, якою той недоробок налигався, а потім сумніви мене взяли: ніколи раніше мене так не скручувало. Не перший раз дядько Оршат про допомогу просить, не першого покійничка обнюхую. Тут щось інше. Я тоді навмисне устав, походив, прикинувся, що не зрозумів про вбиту послушницю, що її вже у трупарні нема: ходжу, наче шукаю, а сам уторопати силкуюся, звідки відляск. А він від самого Оршата. Поруч нього пройшло щось таке потужне, таке жахне, що в нього вся кров досі тремтить. Знаєш, коли біля повного кухля по столу кулаком вдарили? Вода довго ще тремтить, заспокоїтися не може.

— І що по-твоєму це означає?

Еліш дратівливо махнув рукою:

— А шо, не ясно? Такий потужний відклик, щоб він лишився у випадковій людині, що трапилася поблизу, дає лише неймовірна сила, і свіжа. А коли ми бачилися з Оршатом? Та за день після тихоського погрому. І ще Оршат займається замахом на спадкоємця. Якщо Джай хотів контролювати розслід особисто, а ти щось таке казала, виходячи з їхніх із Бріном реплік, поки вони тебе проводжали. То от, Джай цілком міг вийти на слідака особисто, познайомитися. Якщо Лужанець справив на нього хороше враження, а я певен, що справив, то нема кращого місця сховати пораненого і розшукуваного, ніж тиха квартирка чесного слідака.

— І ти мене туди відведеш? — Ллоч похилила голову на бік і задерла брови.

— Не кокетуй, тобі не личить.

— Та, знаю, поганулям не варто кокетувати.

— Нічого ти не знаєш. У першу чергу не знаєш кого там застанеш. Тихосі здатні перетворити людину на криваву пляму на підлозі.

— Я не гепнуся непритомна. Просто маю його розпитати. Відведеш?

Еліш зітхнув:

— Не так воно просто. Оршат, якщо взявся твого Шема берегти, близько до нього нікого не підпустить.

— Навіть тебе?

— А що я? У мене свої секрети, в Лужанця свої. Думати треба.

Ллоч замислено поклацала нігтем по кухлю:

— А я її у храмі так і не пошукала. Навіть забула, що це варто зробити.

— Кого?

— Ніджину бастардочку.

Свят Лужанець не любив. Ні, проти тихих, затишних, коли збираються друзі, або родина, як хто її має, коли їдять і попивають смачне, небуденне, розмовляють про хороше, принаймні про цікаве. Проти таких от свят пан слідчий нічого не мав. Але юрми, храми, врочистості... Бррр!

От і Уклінного дня щасливо погодився чергувати на роботі. Виплата за це була спеціальна, вдома вже цілком бадьорого хворого розважали Маян із Хаїсою, які Тому, хто тримає, теж кланятися не надто мали за що. Тож пан слідчий провів в управлінні мирний, дуже тихий день, без колежного дзижчання і керівничих громовиць почитуючи та обмірковуючи справи. О сьомій годині охайно розклав усе по течках і зшиточках, замкнув у залізну шафу, тоді замкнув і кабінет, і вже спорожнілими вулицями попростував додому. Голоси і обличчя нечисленних зустрінутих містян здалися Лужанцеві не по-святковому збудженими і навіть стривоженими, та він, усе ще занурений в обмірковування своїх слідацьких подробиць, вирішив, що йому здалося.

Зайшов у під'їзд, затупотів сходами вгору. Ні, з тихим, затишним святом усе було як слід. З усіх квартир, включно з його власною, протяг виносив смачні пахощі. Лужанець уже майже поцілив ключем у шпару, звично, навпомацки. Ліхтар на поверсі чи протяг, чи юні шкідники загасили. Поцілив і завмер, відчувши спиною присутність, явну, густу, що цілковито перекрила відступний шлях на сходи.

— Ну! — не рухаючись вимовив Оршат. — Або ніж, або слово, або вали звідси. Я додому хочу.

— Я теж додому хочу. Тільки нікуди. — промовила темрява звідкись ізгори.

Уже тут Оршат озирнувся, задер голову на звук і спокійно поцікавився:

— Що сталося, високий пане?

— А до квартири не запросите? Я б погрівся.

Слідак у темряві голосно пошкріб потилицю:

— Даа? Хоча можна. Тільки не називайте, будь ласка, зайвих імен. Там присутня одна не цілком утаємничена, хоч й дуже довірена персона. Впізнати вас очима вона не зможе, а от почути і розгадати здатна як ніхто. Тож грійтеся й мовчіть. Згодні?

— Да.

У квартирі було світло й тепло, попри вогкі березневі сутінки.Маян щедро назапалював свічок, Хаїса, судячи із запаху й жару від пічки, добряче наготувала. Всі сиділи в кімнаті. Це згодливий Оршат терпів Шемові постінкові виповзання до кухні та навіть відчайдушні спроби, стоячи водноніж і діючи водноруч помити посуд. Маян був невблаганним: хворий, як годилося, напівлежав у ліжку, саам доктор і Хаїса розташувалися в облізлих Оршатових кріслах. Порожнював лише господарів стілець біля святково накритого робочого столу, та ще стілець в узголів'ї, що вже якось закріпився за принцесою.

Спогад про білоголову законницю болісно смиканув Оршата. Щось було не так, і це не так було поза компетенцією стражницького слідчого, взагалі поза людською компетенцією.

Оршат зітхнув:

— Доброго вечора всім! А я з гостем. — Він виразно глянув спершу на Маяна, тоді на Шема, тоді вказав підборіддям на Хаїсу і похитав головою. Він чекав побачити на обличчях доктора і хворого розуміння, а побачив безмежний подив, майже страх. Тоді Оршат озирнувся й сам нарешті глянув на гостя.

Все з гостем було гаразд: непересічний зріст, шляхетна постава, святкове вбрання, але навіть тепле золотаве світло живого полум'я не могло приховати того факту, що буйні, сяйливі кучері гостя сліпучо білі. Високий Брін із Трьох Ятерів був цілковито сивим. і ще на високому Бріні був відсутній дорогий пояс зі звичним ваговитим гаманцем, одяг лежав вільно, як на храмовому служанині.

Хаїса покривилася:

— Ну, кого ти там привів? Вічну мандрівницю чи безголовий труп засранця Ашта?

Оршат знову зітхнув:

— Хасю, а якби це справді був хтось із тихось?

— Яка в темну дупу к темній мамі, різниця? Перед мерцем ніхто вислужуватися не буде, саме тому кожен тихося з полегшенням визнає, що Ашт був засранцем, виродком і маніяком. До столу сідайте.

Вони сіли. Брін мовчав. Їв дуже мало, вина випив один раз, зате повний келих, не відриваючись, як воду. Маян хвалив Хаїсині, ну себто курячі крильця в меду. Шем теж їв небагато, напружено стежив за Бріном. Хаїса усміхалася, розслаблено відпивала потрошку зі свого келиха, мружачи незрячі очі. Оршат добре знав ціну оцій її розслабленості: в Хаські ледь вуха не ворушилися від силкування вгадати, розпізнати. Але це вже їй дульця під носа — хто дурний, той живий.

По якомусь часі Хаїса підвелася і сказала:

— Пізно вже. Маю, зловиш мені таратайку?

Аби потрапити до коридору вона мала обійти стола. Зробила вона це легко і граційно, ковзнувши долонею по спинці Лужанцева стільця, зачепивши кінчиками пальців Бріна за плече. Маян теж підвівся і попрощався, кинувши на Оршата вимогливий погляд: «ти ж мені все розповіси?». Вхідні двері зачинилися, надійний Лужанців замок солідно клацнув.

— То що трапилося, молодий пане? — Знову поцікавився слідак. Брін схилив голову на руки. Шем напівсів на своїх подушках:

— Дядьку Оршате, не чіпай його, нехай заспокоїться.

Брін повільно підвів голову, повільно випростав спину:

— Дякую, кавалере Шеме, я спокійний. Я три години ходив містом і міркував про те, що кожен крок — це падіння. Ми падаємо вперед у твердій певності, що нога витримає нашу вагу і знайде твердий ґрунт, але ви добре знаєте, що це не так, що одного разу трапляється той крок, за яким нема на що спертися, за яким — порожнеча. Я зараз усе розповім до ладу, почавши з того, що в Нейті міжвладдя і ми на межі громадянської війни.

Шем уперше бачив, як жорсткішає м'яке, приємне обличчя Лужанця.

— Король мертвий? — запитав Оршат, акуратно розмішуючи цукор у філіжанці.

— Офіційно ще ні, але я стояв надто близько, аби помилитися.

— Розповідайте.

Брінові губи рухалися, а зелений, згаслий погляд був нерухомим. Він розповів усе, не випустивши жодної подробиці. Оршат дійшов висновку, що молодий пан із Трьох Ятерів надзвичайно спостережливий і надзвичайно стійкий до паніки чи шоку. Якби не його білосніжні, колишні вогненно-руді кучері, Оршат узагалі припустив би, що пан із Трьох Ятерів товстошкірий, як заморська водяна свиня.

Довівши свою оповідь до того, як залишив храм Того, хто тримає, Брін трохи помовчав, а потім промовив діловим тоном:

— Отже. зараз я бідний, і шукаю роботи. у вас у Стражницькому не знайдеться дрібної посади, бо подаватися в шинок викидайлом — це вже цілковитий несмак. Потреби мої, як не дивно, дуже малі: я легко обходжуся без власного виїзду і столових ножів, інкрустованих діамантами. Без чистої білизни й гарячої ванни щовечора я обійтися не можу.

Оршат глянув на манжети своєї єдиної вихідної сорочки, потім згадав, що у ванні проіржавіла труба і знизав плечима:

— Ну, вже на це ви в управлінні заробите. Тільки агента з вас не вийде. Хіба одразу помічник слідчого, цим ховатися не треба.

— А от до вас у помічники й піду. І жити у вас буду. Можу вам, до речі, вихідний костюм прасувати. Він у вас виглядає, ніби його чобітьми по підлозі прасували.

— У мене вам буде затісно. — кисло скривився Лужанець.

— Дядьку Оршате, — раптом вимовив Шем тихо, майже пошепки, але обоє, і Брін і Лужанець, почули й видивилися на нього. Тут кавалер Шем голосно пирхнув, — я своєї канапи не віддам. Оно в кухні можна до лави стільця приставити в довжину.

Оршат прискалив одне око, пошкріб пальцем за вухом:

— Нічого ми нікуди приставляти не будемо. В мене в коморі сінник лежить, хороший, чистий. А ще товстий новий килим. Мені єдиний раз таки дали хабаря, та нащо в цій кімнаті килим, недопалками засівати? Так у коморі скручений і стоїть. От зараз принесу, розстелимо, а згори сінник і постіль. Гадаю, буде цілком стерпно.

Вони прибрали зі столу, а сам стіл засунули в куток біля вікна, на звичне місце. килим, товстий, ворсистий, ліг рівно від канапи, до ніжок столу. Згори розкотили попередньо витрушений у вікно сінник і постелили останній чистий комплект Лужанцевої постелі. Почергово сходили вмитися й полегшитися. Брін простежив Шемове кривобоке пересування вздовж стіночки, але перехопивши Лужанців погляд, допомоги не запропонував. Потім нарешті погасили світло, роздяглися, вляглися і Оршат сказав:

— Значить Айт мертвий, а Джая привселюдно назвали байстрюком.

— Мені здавалося, я розумію все. — Так само тихо озвався з темряви Шем;

— Нідж інтригувала для рирців, по-сімейному, сподіваючись на вдячність у майбутньому. Вона потребувала підставної фігури, кого завгодно на роль коханця принцеси Кер. публічно викрита невірна наречена мала піти зі сцени, звільнивши місце для рирської спадкоємиці. Мене Нідж обрала з особистих міркувань, зараз це не важить. Важить те, що нічого не сходиться. Замах на Джая не має сенсу в межах цієї змови, значить він частина іншої змови. Але що в тій іншій робить Нідж, і теж як головна дійова особа? Зрозуміло ж, зараз Джая намагаються зганьбити ті, кому не вдалося вбити його.

— Можливо, але не обов'язково. — відгукнулася темрява Бріновим голосом. — Так само, як можливо, але не обов'язково Нідж головна, чи одна з головних фігур. Вона може виявитися лише яскравою лялькою, яку смикали за мотузочки. Нею вона була при рирцях, нею стала при комусь іще після загибелі рирців.

Невидимий Шем двічі коротко прошарудів, мабуть, хитав головою, не відриваючи її від подушки:

— Боюся видатись нетактовним, кавалере Бріне, але я знаю графиню дещо краще за вас. Вона мало підходить на роль ляльки.

— Вдячний за слушну заувагу, кавалере Шеме, але своєю чергою насмілюся уточнити, що я тепер не кавалер, а простий секретар і за сумісництвом охоронець пана слідчого, тож звертатися до мене годиться просто на ім'я і на «ти».

— Панові слідчому завтра на роботу. — сварко пробурчала темрява Лужанцевим голосом і зробилося тихо.

Рано вранці, почувши крізь сон: «Дядьку Оршате, скільки ложок на повний чайник?» — Лужанець вирішив, що кухнею кульгає Шем і вже набрав повні груди повітря для виховної промови, та вчасно помітив, що Шем тре очі та обережно потягається на своїй канапі.

— Племінників у мене розплодилося, — пробурчав Лужанець і прицільно спустив босі ноги просто в капці.

На своїй кухні він застав розпалену плиту, підсмажені кусні черствої позавчорашньої булки і Хаїсине варення, гарно викладене у вазочку, що її Оршат не діставав і не мив уже років десять і бадьорого рудого, пробачте, білого красеня, що закінчував полірувати сухим кутом рушника третю тарілку.

— Нда... Помічник слідчого. — крізь позіхання констатував Оршат і зник у ванні.

За кілька хвилин звідти долинуло пирхання і хлюпання, а ще за короткий час зацікавлений голос:

— А як ви, пане помічнику, поясните, скажімо Білому Тайрові свою появу в мене на квартирі, не згадуючи попереднього свого візиту у відповідній компанії?

— Та тією самою історією з повішеним лісником і поясню. Сподобалися нам, мені, тоді столичні стражники, особливо робота доктора Маяна із Залісся. Взяв я в нього адреску про всяк випадок. От, учора, по зрілих роздумах, на цю адреску і прийшов. А оскільки я лікарських навичок не маю жодних, то доктор Маян привів мене до вас, замість до себе у трупарню підсобником прилаштувати. От, він і підтвердить.

— Він підтвердить! — Уїдливо проухав Оршат крізь товстий рушник, виникаючи у дверях ванної.

Ішов густий дощ. Шемові боліла рука і вправлене Залісцевим старанням плече. Нога теж боліла, але до ноги він звик, а верхня половина, зазвичай значно чемніша, тепер сильно допікала:

— Не буду вставати, — прошепотів Шем у подушку й заплющив очі. За кілька хвилин на подушку пхнули тарілку із грінками, а на сидіння стільця акуратно поставили чашку. Шем визначив це за звуками, розплющився й побачив обличчя блискучого пана із Трьох Ятерів. Той усе ще був блискучим, але Шем знав, що дві складки від крил бездоганного носа, до кутиків бездоганних губ уже ніколи не розгладяться. Тепер це обличчя завжди усміхатиметься, привітно, доброзичливо, з найлегшим відтінком співчуття. Шему зробилося боляче. Він подумав, що його власне скалічене лице змінилося менше.

Розділ другий

Ейн вигнала всіх. Дійта й Кер виганяти не довелося. Вони пішли самі, тихо причинивши за собою двері королівської спальні.

Айт лежав одягнений, мов до святкового виходу, навіть у коротких чобітках, оторочених тонкими смужками горностаєвого хутра, лежав згори атласних покривал. Ейн сиділа на ліжку, тримаючи його руку, Джай сидів на килимі, тримаючи другу його руку. Менші теж сиділи на килимі: Сол, притиснувшись до материних колін, Айр, привалившись до братових ребер. Терн підпирав одвірок, наче стояв на варті цієї нерухомої сцени. Ніхто не плакав. Не було сил плакати. Ледь вистачало сил дихати. Принаймні Джай саме так це відчував.

— Треба робити якісь розпорядження. — глухо вимовила Ейн.

— Гадаю, Верховний суддя про все вже подбав. — відповів їй Терн.

Вони сиділи довго, так довго, що Сол заснув, здригаючись і стискаючи маленькі кулаки. Джай із напругою підняв його на руки і поніс. Слідом мати вела Айра.

— Ма, можна ти лишишся? — тихенько попросив Айр, коли спадкоємець і королева роздягли обох і вклали у постіль. Ейн кивнула і, як була, у святковій сукні, вляглася на краєчок широкого ліжка, очевидно розрахованого на подушкові битви. Великій Ейн завжди вдавалося влягтися на краєчку цього ліжка, і тоді хлопчикам снилися найказковіші сни.

— Я повернуся до батька. — сказав Джай.

Він справді підійшов до королівської спальні та прочинив тихі, добре змащені двері. Терн сидів на килимі біля ліжка. Худа рука покійного короля лежала в його широких, сильних долонях. Джай постояв іще трохи і пішов до себе. Десь усередині віднайшлися нарешті сльози.

Кер дочекалася, коли він, як сумний привид, добреде до своїх кімнат і зачинить за собою двері, тоді коротко зашипіла на гвардійця, що стовбичив поруч. Той із розумінням кивнув і відступив кроків на десять у затінок ніші, аби там розслабитися, притулити до стінки алебарду, може навіть тихцем закурити. Принцеса тим часом присунула до дверей широке крісло, зручно скрутилася в ньому, підібгавши ноги та прилаштувавши між ліктем і підборіддям піхви з вузьким стилетом, що виходив із них блискавично. Тепер можна було заспокоїтися й поміркувати. Як слід поміркувати про те, чому високий Сан із Трьох Ятерів учинив так, як учинив, чому він увігнав ножа в спину своєму найкращому другові, хто чи що змусили його зробити це. А ще було необхідно подумати про Бріна: що означали його слова і куди він пішов із храму. Але нічого, крім Джая, що брів коридором затуливши обличчя руками, в голову не вміщалося. Навіть високий Сан, що тепер тупився у стелю осклілими очима і дядько Айт, що чекав на свій похорон, вміщалися в голову лише через Джая, через його минуле і майбутнє.

— Кер, — покликали тихо, самим подихом. Лезо відповіло тонким свистом, вилітаючи з піхов. Гвардієць і його алебарда виросли за спиною візитера. Вони пропустили цю людину, але не залишили без нагляду. Одначе прибулець мало пасував здоровилу-гвардійцю і його солідній зброї. Він краще пасував тендітній істоті у кріслі й тонкому сяйливому променю, що струмував із тонкої руки істоти, бо сам прибулець був невеличким і тендітним:

— Я подумав, що краще посиджу з тобою, ніж буду божеволіти у себе у храмі. Я знав, що ти сидітимеш тут цілу ніч.

— Помістимося. — буркнула Кер, спускаючи ноги й посуваючись до правого бильця. Мель акуратно вписався поруч. Кер кивком відпустила гвардійця.

Вони розмовляли до ранку, дуже тихо, аби не збудити Джая, що теж не спав, але був такий виснажений, що не чув їхнього шепоту.

Коли світанок залив тонким шаром цини всі предмети й саме повітря, принцеса перепитала, нахилившись до самого Мелева вуха:

— То, кажеш, рирська дівчинка жива і схильна припускати в усьому одну змову?

— Так. І я схильний їй повірити, хоча все ще не можу натягти на події спільну рамку, аби вийшла ціла картина. Інтриги це взагалі не моє. Сиджу по саму маківку, а розбиратися до ладу так і не навчився.

— Маю ідею кого спитати. — знову в саме вухо йому видихнула Кер.

Він любив їздити в екіпажах. Імовірно, екіпаж був єдиним місцем, де йому добре спалося й добре міркувалося. Їхати означало змінювати щось довкола себе і в собі. Він прагнув змінити багато всього, тому любив їздити.

Задоволення від попередньої поїздки зіпсувалося швидко. Причому найдошкульніше, що не знати як. Якась дрібниця, противна, як затяжка на шовкові. Погляд, інтонація... Чий? Чия? Ні, не згадати. Лише роздратування росте. А дратуватися не можна. Коли на твоєму обличчі написано, як ти їх усіх... , вони починають випускати кігті і шкіритися, а зуби й кігті добрі в колекції, коли вже вибиті й видерті. Що ж то було? У палаці. Точно в палаці. Ні, занадто багато облич. Тіла, вже відмиті від кіптяви. На герцога й герцогиню навіть можна дивитися. А от їхнє рябе дівчисько доля не пощадила й у смерті. Кришку білої дівочої труни ледь зсувають, крайчик укривала під нею ледь відкидають. Ой!.. Навіть прикидатися не треба, видовище жахає. Покров і кришку вертають на місце.

Він щиро сподівався, що ця поїздка буде значно приємнішою за попередню. І результативнішою. І ще, він неодмінно згадає на місці небезпечний подразник і усуне.

Білий Тайр не спитав про ручителя і взагалі ні про що не спитав. Напередодні у храмі він сидів на знацьких лавах, тобто досить близько, аби все побачити й почути, тому тепер мовчки підписав і пристукнув осібною печаткою голови управління наказ про прийняття Бріна Безвісного на посаду помічника слідчого у справах цивільних Оршата з Лужанки.

В кабінеті Оршат брякнув перед Бріном стос пропилюжених справищ, переплетених у терте ряденце:

— За абеткою он туди, на полиці, зможете?

— Старою? Новою? В'язною? Клинкуватою? Безголосною?

— Новою, загальновживаною. — відбуркнув Оршат, ледь стримуючи сміх. Брін розкрив верхній рядняний том:

— О! А чого це глухокутне? Знаю я цю родинну драму — шантаж і підкуп. свідчення про шантаж можна вибити з оцих двох, а підтвердження підкупу добути через підкуп ось у цієї вдовички.

Лужанець кахикнув:

— Забудьте про абетку. Вони всі глухокутні. Давайте від верхнього, донизу, і розповідайте все, що знаєте.

— А заохочувальні мені за це будуть?

— А от як мені будуть, то й вам. А інакше, звиняйте, вбогість?

— Розумова?

Оршат хотів ляснути черговою справищею по нахабній потилиці, та дуже вже була запилюжена, справища себто. Передумав.

Увечері втомлені, але цілковито задоволені робочим днем, вони зайшли на базар. Брін потягся був до відсутнього гаманця, та Лужанець ворухнув однією бровою і кріпко поторгувавшись скупився на тиждень.

Вдома застали Хаїсу. Затишно вмостилася зі своїми спицями на охайно застеленій Шемовій канапі. Шем півлежав тут-таки із книжкою на колінах. Мабуть, читав уголос.

— Шеме! Як це розуміти? — суворо почав був Оршат, хамська Хаська урвала його:

— Шем нізащо не відчинив би, але ми з Юсою голосно перемовлялися, а потім він почув, як Юса йде. Ну не міг же Шем, — вона виділила ім'я голосом, — залишити сліпу бабусю під дверима?

Лужанець гнівно засоп носом:

— А що вищепойменована особа забула під нашими дверима, коли ми вже про все домовилися?

Хаїса зміїсто усміхнулася:

— БАЧИШ, Оршику, два-три тижні це термін, за який сяк-так устає на ноги важкий поранений, якщо вижив і має ці ноги. Якщо протягом цього часу я неухильно лазила сюди, а потім припинила, а трупа з дому не виносили, значить поранений таки є і він у квартирі. А якщо я, подекуди заходжатиму й далі, значить не було ніякого пораненого, в нас із тобою просто зворушливий старечий романчик.

Шем тихо пирхнув, Оршат голосно, тоді озирнувся до Бріна:

— Ходімо, помічнику, займемося вечерею, поки ці змовники нам іще чогось не розповіли.

— Ідіть, ідіть, розігрійте. Казанок уже на плиті. — Ніжно протуркотала їм у спини Хаїса.

Пішла вона пізно, неквапом підвівшись на тихий Юсин стукіт у двері. Лужанець тяжко зітхнув і пішов проводжати, показавши кулака Брінові, що висунувся був із кухні. Ні, за столом Брін із ними сидів і навіть два-три слова до спільної бесіди докинув, але йменував його Лужанець суворо помічником і жодних зачіпок Хаїсиному стражницькому розумові не давав.

Залишившись удвох колишні блискучі кавалери вибралися на кухню разом із брудним посудом. Шем, спираючись однією рукою на кухонний стіл, другою обережно подавав Брінові тарілки, а той спритно мив їх у тазу, потім споліскував чистою водою і ставив сушитися.

— Ви ледь не занапастили свій талант посудомийки.

— Я і свій талант штатного стражницького пліткаря ледь не занапастив.

Брін відправив на поличку чергове блюдечко і підморгнув Шемові.

— Бріне, що тепер буде в палаці?

— Кепсько тепер буде. А я дурень і позер. І цього вже не виправити. І з вашої ласки, кавалере Шеме, давайте все ж таки на «ти», бо після того, як я вас, у плащик замотаного на руках тягав, а ви днями мою істерику спостерігали, якось комічно ця церемонність виглядає.

— Не було з тобою істерики.

— Це ти вважаєш, що не було. А я вважаю, що була.

Він сів поруч із Шемом на тапчан і важко звісив руки між колін:

— Кер до тебе ще заходить?

Шем похитав головою і потягся по чергову тарілку. Брін підсмикнув рукава, що з'їхали від ліктів до зап'ястків:

— Давай уже домиємо і я Лужанця зустрічати піду. Темно там, а він линдає з якоюсь дрібнотою в кишені, чи кастет, чи ножик — пера гострити. А з палацом у нас жодного зв'язку, значиться, нема. Хоч би ти там собі покоївку був завів.

— От сам би й завів. — утомлено відгиркнувся Шем. У замку зашкрібся ключ, потім бадьорий із березневого холоду Лужанців голос поцікавився:

— Спите?

— Посуд миємо. — відгукнувся Шем.

— Домили. — уточнив Брін, перевертаючи на поличці догори денцем останню чашку. — А я тебе йти зустрічати хотів.

Лужанець заплюскався в рукомийнику, вийшов із рушником у руках:

—Хоти далі, а я спати хочу.

Наступного дня у своєму тісному кабінетику, двічі поставивши помічникові якесь паперово-течне запитання і двічі отримавши недоладні відповіді, Оршат відібрав у Бріна документи й зазирнув в очі:

— Давай розповідай. Чи запитуй. Чи що там у тебе?

Брін відповів прямим поглядом:

— Мені потрібен дозвіл на обшук.

— Кого обшукувати будемо?

— Родовий будинок сімейства із Трьох Ятерів.

— Ее.., помічнику, на такий дім папірець за підписом самого Тайра потрібен.

— А він підпише?

— А залежить, кому й нащо.

— Нам із тобою, дядьку Оршате.

— А нам сильно треба? — Брін потупив очі під важкими темними повіками. Спить, мабуть, погано. — Нам сильно треба. Батько живе майже весь час у палаці. В нас там цілих пів поверху. Але вся пошта приходить на адресу «Набережний Кут», у родове гніздо, так би мовити. Там батько і працює з документами, коли робота серйозна і тривала. В кабінеті в нього й картотека повна по всіх торгових операціях, і неспалима шафка з найціннішим. Перед Уклінним днем він там і працював. Звідти й до храму поїхав. У переддень ми з ним бачилися. Я листи завозив. Хотів когось відрядити, а потім відчув, що скучив. Батько верхи виїхав, мене провести, погуляли набережною. Він був такий як завжди, спокійний. Потім я до палацу повернувся. Мені якраз неспокійно було за двох цих пригодників у світлі крайніх подій. А він... Він, мабуть, повернувся в Набережний Кут, до свого кабінету, і отримав листа, або застав гостя. Ми мусимо оглянути кабінет.

Оршат помовчав:

— Хто веде, чи може вести справи вашої родини зараз?

Брін прикусив губу, наче від болю, але відповів згодом дуже діловим тоном:

— Тітка Ілз прийме усі справи і спадщину. Та вона ніколи не любила столиці, її завжди до моря тягло. Там і осіла, на самому кордоні з Талайшею. Сидить тепер, королева контрабанди. Їй сюди тижнів три діставатися, та й то, якщо дороги підсушить. Думаю, зараз у домі нема господаря. Економку після маминої смерті батько звільнив, поставив злющу діваху з материних простолюдських подружайок. Мати цю сирітку років із десять, як пригріла. Дівка при ній виросла. Звіром лютим виявилася: усміхатися, здається, взагалі не вміє, але чесна і рахує, як насіння плює, мільйонами в голові вергає. От, після маминого похорону батько її до кабінету покликав і всі домашні справи передав. Вона всі облікові книжки і ключі прийняла мовчки. Стара економка, за кожен пчих до господарів бігала радитися, листи писала, коли з дому виїжджали, а ця все сама вирішує. І добре вирішує, правильно. Батько їй завжди доплачував за хорошу роботу, іноді багато. Вона бере і в нашу ж справу вкладає. Бувало таке, що саме її грошима найнагальніші дірки затикали. Батько дякував, а вона плечима стенає і не усміхається. До матері на могилу їздить. Частіше від мене. Прив'язалася сильно. Була б мені як сестра, тільки дуже вже зла. А я дурний і веселий, я злих не люблю, крім Кер.

— А Кер зла?

— Потойбічно зла. А по той бік зла, дядьку Оршате, починається добро, таке, що краще й не бачити. Та я про інше. Про те, що нам треба потрапити до батькова кабінету. сам він лежить зараз у палаці під наглядом доктора Теора, а домом заправляє страшна діваха Мироя. От вона без папірця за всіма необхідними підписами у батьків кабінет і взагалі у дім нікого не пустить.

— І тебе?

— Я сказав нікого.

— Тоді ходім до Тайра.

Тайр повівся так само, як за попередньої зустрічі із Бріном Безвісним: подивився, послухав, мовчки взявся за перо, звірив документ, що підготував штатний управлінський писар, зі зразком у себе на столі під склом, упевнився, що відповідний і підписав. Брін так само мовчки взяв, вклонився високому очільникові і передав документ Оршату. Очі голови управління і старого слідака зустрілися. Тайр смикнув обважнілим підборіддям:

— Я не питаю, Лужанцю, що ти знаєш. Я не питаю, звідки ти це знаєш, і як узагалі ти в це вляпався. Я лише хочу, аби колись ти мені все це розповів. А для цього ти маєш лишитися живим. І твій обдарований помічник.

Оршат із розумінням кивнув. Усе управління вже знало, що ранком Тайр їздив до палацу й повернувся як чорна хмара.

Брамник зазирнув до солідного документа і, із твердим усвідомленням своєї невповноваженості у таких справах, потюпав до будинку. Невдовзі Оршат побачив крізь мале віконечко у брамі як з високого ґанку сходить висока панна у глухій темній сукні. Економка обстежила документ дуже уважно, після чого кивнула брамникові й той прочинив хвіртку, впускаючи управлінців.

Мироя спершу вивчила очима Оршата, потім неквапливо перевела погляд на Бріна і затримала. Стояла, склавши на грудях кощаві руку, не моргала, як лялька, нечепурна темна лялька. Брін теж стояв і так само похмуро. По дуже довгій паузі подав голос:

— Нам потрібно оглянути батьків кабінет.

Мироя поволі повернулася до них прямою спиною:

— Оглядайте. Відколи високий Сан хворіє, там ніхто нічого не рухав.

Бріну захотілось обійняти її, притиснутися лицем до цього рівного, як дерев'яна рама, плеча. Вона підкреслила слово «хворіє», вона давала батькові шанс одужати, повернутися до свого кабінету, до своїх паперів, хоча всі знають, що після удару в такому віці, та ще й за повнотілості й повнокровності не встають. Брін знову прикусив губу.

Розкішний хол, знайомі сходи і так само знайомий коридор відлунювали порожнечею як нежилі.

Мироя розчинилась у прохолодному повітрі ще десь на середині холу. Брін у ріднім домі супроводу не потребував, от і не супроводила. Лише зупинившись перед важкими, також дуже знайомими дверима, Брін відзначив, що ключі обтяжують його долоню. Коли встигла віддати? Він вибрав потрібний, легко прокрутив у добре змащеному замку. Двері відчинилися тихо.

Брін зайшов першим, Оршат — за ним, і двері за собою щільно причинив.

От і не треба відмикати вогнестійку шафу, добирати малесенькі ключики до десятка шухлядок великого письмового столу. (Брін гадки не мав — який звідки.) Ні, може і треба, але пізніше. Зараз їхня увага була цілком зосереджена на іншому.

Труп висів у повітрі, недовпавши на жовтий, сонячний паркет перед столом. Він був спрямований уперед і вниз під гострим кутом до підлоги. Складалося враження, наче з підлоги стирчала довга й широка, ледь вужча від людського тіла дошка, невидима. А вже з неї стирчав вістрям назовні довжелезний цвях, теж невидимий. От на цей цвях людину й було насаджено. Щось кинуло жертву на цей невидимий гостряк так, що він пропоров тіло наскрізь десь на рівні шлунку. Там на брудній куфайці темніла особливо густа пляма. Цвях, невидимий, не дав тілу сповзти по дошці донизу. Так усе і трималося, невидиме, крім добре видимого, цілком матеріяльного трупа. Покійничі руки звисали вперед, голова трохи вбік.

— Ти його знаєш? — Оршат широким півколом обійшов труп.

— Так. Вантажник із порту. Наша бригада. Ми їм платили не відрядне, а як за постійну роботу, навіть коли вантажів не було. Батько кожного сам наймав, розпитував, приглядався, щоб не запійний і не геть срань безнадійна. Зазвичай багато товару псується саме через вантажників, бо п'яні й дурні. А наші знали, що за хорошу роботу премію докинуть, а за погану із платні вирахують.

Брін говорив рівно, надто рівно, ніби читав бездумно. Оршат приступив до нього впритул, поклав руки на плечі, сильно струснув. Брін повільно кліпнув:

— Вибачай, очільнику, щось я скис. Це магія така?

— Магія. Еліша б сюди, обнюшити все. Та хто ж знав? А ще він доскіпливий, весь у Хаїсу: дай хвоста, обгризе по саму голову. Обійдемося поки без Еліша. Ви з батьком знали цього хлопця добре? Давали йому якісь доручення? Бріне?

Той відвернувся, відійшов до стіни, вперся в неї руками й лобом:

— Зараз. Пробач. Ми в тихось такого накоїли! А однаково, там якось інакше було. Пробач. Ні, ми йому жодних доручень не давали. Лише знаю, що він у бригаді наймолодшим був. Вони його завжди гукали — малий, Малий! Більше нічого не знаю, навіть імені.

Оршат підійшов, маленький поруч із Бріном, знов поклав руки йому на плечі:

— Хочеш піти? Йди. Я тут сам пошаружу, поки ми в Управління не сповістили. Тоді вже ж набіжать, і маги, і коронні, не до мене стане.

Брін похитав головою, повільно озирнувся до слідака й до трупа:

— Ні, я лишуся. Треба ж зрозуміти чому. Це мій батько і моє життя.

За двома великими вікнами, широкими, високими, без вітражів і фіранок, з ідеально відмитими шибками вийшло сонце. Сосновий паркет, ретельно вкладений, паркетина до паркетини, засвітився ще яскравіше, заблищав лаком, зазолотився чистим деревом з-під нього. Зробилося нестерпно світло, не святково, а якось боляче. Оршат рипнув зубами і змусив себе відтюпати дрібним кроком ще одну широку дугу довкола трупа. На паркеті жодної краплі крові. Магічний удар мав таку силу і влучність, що хлопець помер у мить, припинивши всі природні процеси у своєму організмі. Такий удар — нечувана, казкова здатність, властива одиницям. Оршат не знав таких магів. А ще закляття тримається вже... Скільки ж це? Четвертий день без перерви. На спині покійника помітний шар пилу. Та кожен маг, навіть якби сидів тут усі чотири дні й поновлював клятьбу, тепер сам би на цьому паркеті трупом лежав із такими силовими втратами. А його, себто мага, в цій кімнаті нема, і, найімовірніше, не було весь цей час.

Оршат дійшов до гарного, теж лакованого підвіконня, замислено мазнув по ньому пальцем, — теж тонкий шар пилу, — озирнувся. Тепер яскравий прямокутник сонячного світла із ближчого вікна лежав точно на трупі, заливаючи його весь, від брудних, стоптаних черевиків, до криво звішеної голови. Оршат вчепився у зрадливо слизьке підвіконня, вчергове рипнув зубами, сподіваючись, що вийшло це тихо.

У кабінеті високого Сана було багато світла, а погода останніми тижнями стояла сонячна. Сонце лилося в кімнату, як розтоплене масло, й волосся мерця, що в затінку видавалося темним, на яскравому сонці набувало відвертої рудизни. Рудий труп, наймолодший, малий, синок висів, наколотий на невидимий цвях перед робочим столом високого Сана, висів, як і повних три дні тому, коли пан Сан повернувся із прогулянки.

Лужанець усе стояв. Бріні підійшов і став поруч. І теж побачив. І теж усвідомив.

— Ходімо, дядьку Оршате. Такі віртуози слідів не лишають. Спробуємо прислугу розпитати й Мирою. Хоча, думаю, вони і в головах слідів не лишають.

У холі за відсутності вікон сутінки були завжди, навіть такого яскравого дня. Із цих сутінків знов явилася Мироя. Брін простяг їй ключі:

— Хто приходив до батька вдень, напередодні Уклінного?

Мироя повільно опустила ключі lj невеличкої плетеної торбинки при поясі, так само повільно підвела погляд на Бріна:

— До пана Сана приходили двоє, за його відсутності. На одному були брудні черевики. Сліди від них бачили всі. Більшого вам не розкаже ніхто. Я опитала прислугу кілька разів.

— А пішло скільки гостей? І чи дочекалися вони господаря? — м'яко втрутився в розмову Оршат.

— А пішли теж двоє. І Пана Сана вони не дочекалися. Один сів до екіпажа, інший пішов пішки. Здається. Але ніхто не певен.

— Навіщо ти опитувала слуг?

Брін дивився на Мирою згори вниз дуже уважно.

— Тому що пан Сан повернувся пізно й до кабінету не заходив, а коли зайшов наступного ранку, щось там гучно впустив, здається попільничку, чи преспап'є, судячи зі звуку. Я проходила повз і спитала, чи не потрібна допомога. Він відповів — не треба. За чверть години він вийшов із кабінету й відбув до храму. Раніше я не бачила в нього такого обличчя. Коли приїхав клерк і сказав, що пана Сана розбив параліч і він лежить у палаці, я по клерковім від'їзді, скористалася запасним ключем від кабінету.

— Тобто, ви туди заходили. — уточнив Оршат.

— Так, і зрозуміла, що смороду від мерця можна не боятися довго. Магія, дуже надійна річ.

— Чому ти не сповістила в Управління?

Брін був блідим і дуже спокійним. Але Мироя була спокійнішою:

— А навіщо? Вони причвалали б одразу, а ви прийшли тільки зараз.

— Чому ти не сповістила мене?

— А ви подбали, щоб я дізналася вашу нову адресу?

— Я гадаю, ти маєш дякувати Мирої. — знов подав голос Лужанець.

— Не варто. — холодно відрубала економка. — Сподіваюся, тепер тіло заберуть. І сподіваюся, це зроблять без зайвого шуму. Не хотілося б налякати покоївок. Одна, здається, чекає дитини, друга сама ще дитина.

Брін якийсь час дивився їй у спину. Він дивився б іще, та Лужанець торкнув його за ліктя:

— А і справді, їдьмо в Управління, докладемося Тайрові.

З управлінським екіпажем, що мав іззаду спеціальний ящик для перевезення трупів, а також кінний супровід із шістьох вершників, назад до маєтку Трьох'ятерних вони не поїхали. Ні на що вже там було дивитися і вислуховувати мляві покази замороченої магією прислуги не хотілося.

— Додому. — скомандував Оршат, хоча, до закінчення робочого дня лишалося ще понад годину.

— Додому. — втомлено погодився Брін.

Удома Лужанець налив Брінові горобинівки, а Шем просто прикульгав і сів поруч, ні про що не питаючись. Тоді Брін заговорив сам:

— Дядьку Оршате, розкажи йому. Заразом і я послухаю, як воно на холодну голову.

Лужанець теж торкнув губами свого келишка:

— А що розповідати? Є маг просто монструозної сили. Це, знаєте, лише в казках очі відвести можна посередництвом плювочка й дулі, а в реальному житті це вплив на візуальне сприйняття і процес думання. Людина ж не риба, аби просто витріщатися. Вона про щось у цей час думає, їй побачене щось нагадує, щось, або когось, іноді цілий життєвий епізод. І все це в голові свідка треба скаламутити, затуманити, перемішати так, щоб він сам засумнівався в тому, що бачив і що подумав. А в головах цілого десятка людей, чи й більше? Бріне, скільки там у вас прислуги в такому здоровенному домищі?

Брін мовчав. Оршат махнув рукою:

— Ладно, не важить. Важливо те, що ніхто не може до ладу пригадати гостей і навіть пригадати, що приходили двоє, а пішов один, бо другий лишився в кабінеті високого Сана трупом, насадженим на магію, як муха на шпильку. Так його високий Сан і застав наступного ранку, повислий труп рудого молодого робітника з портової бригади, що працювала на кораблях родини із Трьох Ятерів. Навряд чи пан Сан зробив би із цього видовища якісь конкретні висновки, та раніше йому вочевидь надіслали листа з певною пропозицією, чи, скоріше, вимогою, і настійливою порадою вимогу цю задовольнити.

— Так, — хрипко вимовив Брін, — його попросили озвучити у храмі, в присутності короля і Верховного судді всю ту маячню стосовно Джая.

— Маячню, що виявилася правдою. — уточнив Оршат.

— І він погодився, — по дуже довгій паузі промовив Шем, — бо перед очима в нього, висів труп рудого хлопця, чужого рудого хлопця, на тому самому місці, де міг би висіти ти. Він добре зрозумів, якої сили маг звертається до нього і що порятунку від цього мага немає.

Брін мовчав, Шем сидів поруч, Оршат ховав погляд на дні келишка. Оршат радів, що цю останню фразу вимовив не він і паралельно з тією радістю думав: «А симпатяга Шем куди жорсткіший, ніж здається. Хоча, не був би він жорстким, зламався б у тихось першої ж ночі».

До Дійта прийшов герцог Норфський, товстий, драглистий, складчастий. Прийшов і сказав, що не надто знається на нейтській політиці, але в його розумінні, розмова про партнерство зараз не на часі.

— Не на часі. — погодився Дійт. Норфець іще позітхав і відбув. Дійт сподівався, що геть зі столиці і з Нейта. Дійт узагалі сподівався якось пережити цей похорон, а про наступну коронацію намагався не думати. Він був дуже прив'язаний до кузена Айта і, мабуть, іще сильніше прив'язаний до друга Сана. Тепер Сан лежить у ліжку і безтямно витріщається в гарну стелю, не рухаючи жодним м'язом, навіть раніше такими рухливими зморшками на лобі, а бідаку Айта взагалі ховають. Їх завжди було троє, як троє зараз їхніх дітей. Брін кинув до батькових ніг пояс, гаман, ім'я, спадок і пішов; Джай, блідий, майже онімілий від горя, слабко усвідомлює довколишні події; лише Кер, страшна білоголова істота, що однієї ночі взяла до рук сталеві Крила Закону, не міниться на обличчі, ні від кого не ховається, не випускає нічого з уваги. Треба щось робити. Він теж має щось робити: притиснути Нідж, поговорити з Ейн, придивитися до Терна, чи вже бачить себе в короні, чи ще сумнівається. Але він сидів біля Санового ліжка, тому що сидіти біля Айтової труни було зовсім уже нестерпно. Втілений закон... Нащо втілювати закон? Тіло втомлюється, відмовляється судити й розбиратися, тіло впадає в тяжку безнадійну дрімоту, лише сталеві крила... Дит замотав головою, женучи від себе цю думку.

Пан Ест, що викладав принцам витончену словесність, а також історію, перебував у давньому конфлікті з паном Ремом, викладачем природничих наук і географії. Зараз цей конфлікт учергове загострився.

— Дайте дітям спокій із вашим тупацьким моралізаторством! — сичав сухий, жовчний горбань Рем, тицяючи в колегу тростиною. — Вони втратили батька!

— Вони нащадки крові Айрлінгів і не мають права на слабкості! — Лунко й соковито гримів йому у відповідь плечистий, статечний ест, потрясаючи в опонента перед носом солідним томом, златопідписаним «Долі та звершення великих владарів минувшини». — Їм належиться нести свою скорботу з урочистістю, гідною шани всього королівства.

— Їм належиться виспатися перед похороном, а не вислуховувати ваш віслючий рев.

Пан Рем хотів додати іще щось, та лиш сухо сплюнув колезі під ноги і вийшов геть.

Есто постояв іще трохи, вергаючи блискавки з-під прямих, ледь підправлених пінцетом для загальної гармонії, брів і теж хотів був піти у своїх справах, коли його м'яко взяли під ліктя. Пан Ест, що не терпів панібратства ні від кого, за винятком представників вищої влади, збирався обуритися, але розгледівши, хто стоїть поруч, обачно промовчав.

— Ваш недоброзичливий колега цілковито правий. — м'яко промовив огрядний невисокий добродій зі шляхетною сивиною і усміхненим кругловидим обличчям. — Хлопці мають повне право побиватися за батьком, якого щиро любили. Я чув, принц Терн погано спить останні пару ночей. Ось, досить трьох крапель у чай. Це зніме зайву знервованість.

Пан Ест прийняв пляшечку і квапливо сховав у кулак, а пухкенький добродій пішов собі вільно, ні від кого не криючись. Він мав тут, у палаці, і загалом у Нейті цілком офіційні справи, пов'язані з його службою й посадою.

Розділ третій

Ні, річ була не в похороні. До похорону Кер була готова: до тихої, майже апатичної скорботи батька, до так само тихих, сліз Ейн, що їх вона час від часу важко видихала в хустинку, до блідого впертого личка Айра й судомно скривлених у стримуванім плачу губ Сола, навіть до замороженого, майже відсутнього погляду Джая була готова. Вона розмовляла з ним кілька разів за ці дні і усвідомлювала те, що він надламаний, як і те, що це тимчасове. Джайка збереться і все буде нормально, можна буде воювати з інтриганами й жити далі. Кер була цього певна. Принцеса не була готова лише до одного, що посеред церемонії, вже перед білою королівською усипальнею, коли всі нащадки й родичі чоловічої статі, навіть Сол з Айром, підставлять руки під королівську труну, аби віднести її у місце найглибшого спокою... То от, що цієї хвилини похитнеться Терн і почне тяжко осідати на руки Джаю й Верховному судді. Терна, який ніколи не хворів, відвели у бік, всадовили на одну з поминальних лав, і церемонію таки завершили. Ейн, ледь засунули важку мармурову плиту над труною, кинулася з усипальні, мало дбаючи про пристойність. Її чоловік помер — це було непоправно, її син був хворий — і цим було треба зайнятися негайно.

Терна пройняв холодний піт і била пропасниця. Отакого його й доправили до палацу. Королівський лікар поводився спокійно й зосереджено, лишень раз-по-раз промокав власного лоба коли носовичком, а коли й манжетою. Він не знайшов у принца нічого страшнішого за легку лихоманку й нервове виснаження, але всі були вражені. Лихоманка? Терн за п'ятнадцять років не мав навіть нежитю! А вже нервове виснаження в головах рідні та друзів із Терном просто не в'язалося.

Ейн відіслала відпочивати менших разом із розгубленим гувернером. Джай хотів був прилаштуватися в куточку братової кімнати, в його тісному, ще дитячому кріселку, хоча, то великому Тернові воно було тісне, а кощавий Джай у нім вільготно розмістився б, та Ейн не дозволила: взяла за плечі і твердо мовила:

— Ходи поспи, бо сам звалишся з якоюсь болячкою.

Лікаря теж відіслала, проте звеліла лишатися в палаці. Можна подумати, що відданий дідуган рипнувся б кудись такої хвилини.

Залишившись біля синового ліжка на самоті, королева згорбилася і знову важко видихнула в хусточку. Терн розплющив очі:

— Пробач, мамо, я тримався, як міг. Мені ще до церемонії якось недобре зробилося. Раніше такого не бувало. Але зараз уже краще. Лише слабкість. Ти куди Джайку відпустила? Його відпускати не можна, він не при собі.

— Заспокойся, за ним Кер нагляне. Хочеш пити?

— Ні, дякую. Лише спати.

— Спи.

Кер збиралася наглянути за Джаєм, але спочатку було потрібно з'ясувати дещо важливе.

— Докторе, ви певні, що це не отрута?

Він іще раз промокнув чоло манжетою:

— Ваша високосте, я певен такою мірою, якою може бути певен старий, досвідчений лікар, кріпко переляканий усім, що відбулося за останній час. Отрута була першою моєю думкою і я перевірив її одразу ж, як міг. Я не бачу ознак. Крім того, його високості кращає, пульс вирівнюється, дихання й серцебиття прийшли до норми. В цілому це і справді скидається на запаморочення через загальну нервовість. Якби щось таке сталося зі спадкоємцем, чи з її величністю, я взагалі обмежився б валеріановим відваром і мисочкою теплої води, попарити ноги. Та принц Терн завжди вирізнявся непохитним здоров'ям. Мабуть таки зовсім здорових людей не буває і ніхто з нас не може вгадати межі власних сил: коли до неї ще далеко, а коли вона ось уже настала. Я кажу як є, а ви, ваша високосте, можете запросити будь-якого іншого лікаря, або скликати лікарську раду.

— Якщо на завтра в нього лишаться ознаки хвороби, я так і зроблю.

Кер повернулася до Тернової спальні, похмуро проймаючи поглядом кожного гвардійця на чатах.

І принц і королева спали, він у постелі, вона в ліжку. Дихання в обох було рівним і глибоким.

Терн любив воду. Ще в дитинстві Айт подарував йому маленький настільний фонтан, в який вода подавалася через хитру систему схованих у дні трубочок, якщо покачати рукою блискучу ручку маленької помпи. Відтоді Терн сам фонтанчика і чистив, і ремонтував і воду підкачував регулярно. Зараз іграшка не діяла, але окремі краплини через рівні проміжки часу зривалися з якоїсь трубочки в надрах фонтанчика. Краплі падали, видаючи радше не «кап», а ніжне «дзінь» об срібне денце.

Кер було потрібно перекинутися парою слів із королевою, але дуже не хотілося її будити. Кер вмостилася в дитячому кріселку і вирішила трохи зачекати. за кілька хвилин у кімнаті спали вже троє.

Полохливого камердинера геть не обходили принцеві секрети. Юну золотаву білявку в жалобному фрейлінському вбранні геть не хвилював той факт, що полохливий камердинер помітив її присутність за портьєрою в апартаментах принца Джая. Вона чекала на самого принца. І дочекається. Вона бачить, як йому важко, вона хоче його розрадити. Ні, не в ліжку. Сьогодні — ні. Вона повільно відведе долонею його знамениту чілку, майже не торкаючи, розгладить губами свіжі зморщечки між брів, ковзне щокою по його щоці, прошепоче на вухо, що їй цілковито байдуже, спадкоємець він, чи ні, що їй просто подобається його дзвінкий зовсім хлоп'ячий сміх і його звичка впиратися вказівним пальцем собі в лоба, коли замислюється, а потім вона піде. Вона пробралась у Джаєве помешкання ще давно, коли всі їздили до усипальні, проводити покійного короля. Тоді гвардійців при дверях не було. В неї змерзли ноги й руки від страху ворухнутися, але вона обов'язково дочекається.

Джай увійшов, причинив за собою двері, прихилився до одвірка і заплющив очі. Камердинер присів у куточку гардеробної, старанно зчищаючи бруд, засохлий після котроїсь міських прогулянок із котроїсь пари спадкоємчих чобіт.

Вона вже зробила обережний, малесенький крок зі свого сховку, коли двері прочинилися знову і в них показалися не гвардійські однострої, не шляхетний темний оксамит придворних, а затягані, навіть зашмульгані сірі плащі. двоє сірих тіней узяли принца попід руки, одна притисла до шиї ножа, водночас накидаючи на голову та плечі такий самий сірий плащ, друга зав'язала очі темною хусткою. Джая вивели в цілковитій тиші.

Дівчина за портьєрою певний час не могла поворухнутися, тоді рвучко відкинула холодну тканину і завмерла, вибігши на середину кімнати. Губи її тремтіли, погляд метався. Раптом із коридору долинули виразні звуки сутички, дзенькіт клинків, приглушена лайка, злий шепіт. Дівчина подумала, що гвардійці відбили спадкоємця і зараз він повернеться сюди, або, можливо, не захоче вертатися; піде розповісти про тихоський заколот Верховному судді, чи своїй жахливій нареченій. Його треба побачити перш ніж він піде.

Дівчина постояла ще секунду, потім прикусила губу і стисла на грудях руки, рішуче розвертаючись до дверей. Як на прохання ті знов прочинилися, впускаючи ще двох у сірих плащах. Вони дивилися на дівчину і трохи проґавили той момент, коли з гардеробної з якимось тваринним виском кинувся чоловік із перекривленим обличчям і намертво вчепився голіруч в обох одразу. Дівчина отямилася й ккинулась повз моторошний клубок із трьох тіл до дверей. Вона вже майже добігла, коли один із тихось, струсивши із себе нарешті вже мертвого служника, кинув їй у спину довгого вузького ножа. Дівчина похитнулася й повільно сповзла по одвірку, до якого кілька хвилин тому притулявся Джай.

Тана щойно підвищили до командира гвардійського десятка. От він і командирствував цієї ночі, перевіряючи свої п'ять пар біля п'ятьох дверей. Дійшов до третіх, тобто до Зали Правосуддя. Там стояли Рен і Мар. Та не стояли — затишно так бесідували, присівши на широкий постамент однієї з колон. Тан відчув, що це його коронний вихід, випнув груди, відмахнув із чола вороні кучері, сяйнув очима і залізним кроком невідворотного фатуму рушив на підлеглих:

— Ага! Ляси точимо? На варті?!

Підлеглі повскакали, та збентежилися не сильно. З Таном було стільки випито по шинках і вигуляно по веселих домах, що серйозних неприємностей від нього очікувати не доводилося. Отож, хлопці стояли, покаянно порипуючи високими гвардійськими чобітками, що про них лихі язики жартували, ніби їм не стачає шкіряної перетинки — причинне місце прикрити. Стояли, вислуховували командирський рознос, тупилися ніби-то в командирські полум'яні очі, насправді ж у простір за командирську спину. Там був коридор, порожній, заспокійливий, філософський навіть у своїй величній непорушності. Там був...

Там був слабкий порух углибині коридору, а тоді вони побачили... А тоді Тан запідозрив щось по їхніх обличчях, озирнувся і теж побачив.

Вона пробиралася по стінці, крок, іще крок, везучи животом по запилюжених гобеленах, боячись утратити опору і впасти, розуміючи, що вже не підведеться, чіпляючись за товсті розшиті тканини і рами низько розвішаних картин. Вона йшла, відмічаючи свій шлях розмазаною червоною смугою на рівні пробитих наскрізь грудей. Руків'я стирчало в неї зі спини, лезо виходило спереду, під лівими ребрами. Зачіска розсипалася, волосся метлялось у світлі настінних канделябрів, саме, наче нерівний сніп світла.

Кавалер Тан був помірно корисливим, помірно марнославним, трохи надмірно життєлюбним, а ще він був хорошим хлопчиком із хорошої родини, де батьки любили одне одного і своїх чотирьох дітей. Але він відчував до жовтокосої, мрійливої Мей дещо більше, ніж просте бажання спробувати на доторк її високий бюст.

Зараз він прийняв її на руки, намагаючись не торкатися ножа і схилився до обличчя. Мей ворушила губами, Тан не міг розчути. Рен безцеремонно сунув голову йому через плече, подивився на губи дівчини, тоді чітко вимовив:

— Джай. Тихосі. Допоможи.

Мар, що теж присів поруч, здивовано промимрив:

— А?

Рен дратівливо пересмикнув плечима:

— По губах читаю. Мати німа. Що робитимем, гвардійці?

Мей полегшено видихнула прохромленими грудьми. Тепер не було необхідності кудись іти і ворушити губами теж було не потрібно. Мей заплющила очі й померла. Добре, що поруч Тан. Він не такий дзвінкий і світлий, як Джай, але з ним так спокійно.

Тан зірвав зі стінки найбільший гобелен, посипалися дрібні шпалерні цвяхи. Він розстелив запорошену ідилію з пастушками і ягнятами на підлозі і поклав на неї Мей. Укривати не став. Чомусь хотілося, аби всі її одразу побачили, кожен щоб побачив і зрозумів щось таке, своє. Потім Тан випростався і скомандував:

— За мною!

Мар і Рен рушили слідом.

На чатах біля кімнат молодших принців стояли Ійт і Орн, теж із Танова десятка. Тан зупинився й перезирнувся з Реном і Маром. Мар, наймолодший у десятку знизав плечима, а Рен помотав головою. Рен зрозумів: не можна зовсім лишати без охорони Айтових малих. Ніхто не знає, що за гра тут грається і хто в ній скоро стане зайвим. Троє гвардійців рушили далі.

Біля спадкоємчих апартаментів не було нікого. Тан зазирнув до середини. Там була кров на підлозі, багато, і скулене камердинерове тіло вглибині передньої кімнати. Тан вийшов і причинив двері:

— Хто тут мав стояти?

— Мін і Фелт із Венгового десятку. — похмуро відповів Рен.

— Тут немає ні тіл, ні слідів спротиву, значить, коли прийшли тихосі, тут не було ні Міна, ні Фелта, значить, вони знали, що прийдуть тихосі.

— Або їх убили раніше. — наважився подати голос Мар. Тан поміркував трохи й кивнув.

— Біля королевиних дверей теж наші, Стел і Мирт. Що думаєте, прихопимо їх?

Обидва подумали і обидва кивнули, потім Рен додав:

— Величність однаково у принца Терна сидить, а фрейліни, мабуть, по своїх кімнатах розбіглися. А хлопці свої, без питань.

Проходячи повз королевине помешкання, Тан зробив вартовим короткий жест і вони мовчки рушили слідом. Тепер маленький гвардійський загін налічував уже п'ятьох. Тан зупинився біля сходів і замислився. Він лише зараз раптом збагнув, що не надто добре уявляє, куди у величезному палаці, вже майже цілком поснулому після важкого, скорботного дня, можуть податися тихосі із захопленим спадкоємцем і взагалі скільки їх може бути, цих самих тихось. Рен стиха кахикнув, привертаючи командирську увагу:

— Вивозити навряд будуть. Проводжальної ночі? Це ж повним йолопом тре' бути.

— Повним. — погодився Тан. Проводжальної ночі, першої після похорону, душа відходила в зоряні луги, тримаючись за руку Вічної мандрівниці. Поганою прикметою було залишати дім по настанні темряви й появі на небі зірок, адже Мандрівниця, в доброті своїй, може забрати із собою й випадкових подорожан, аби не заблукали вночі. Одне слово, на непоштивого гуляку, що линдає коло будинку свіжого покійника Проводжальної ночі витріщалися б усі сусіди і гавкали б усі собаки.

Тан розгубився: якщо тихосі захопили і утримують принца десь у палаці, то де? Їм точно ні до чого зайві очі й вуха. Мають вони до спадкоємця якусь важливу розмову, пропозицію, від якої важко відмовитися. Якби не мали, Джай лежав би у своїй вітальні, поруч із відданим камердинером. Але де в палаці, нехай і сонному, однак досить велелюдному, знайти таке потаємне місце? Гвардійці дивилися на командира. Навіть Рен не мав більше слушних зауваг.

Спершу вони почули тихе шарудіння, потім із темної ніші виступила невисока постать, теж у темному:

— Хвала богам, панове. Це ви, а не чергові тихосі. Ходімте, я здогадуюся, куди повели його високість.

— Що означає — чергові? — недовірливо видивився Тан на придворного пліткаря й підглядача, кавалера Флена. Негарний гострий ніс, теж гостре підборіддя, а очі темні, з іскорками, гарні очі, і геть не перелякані, навпаки, незвично серйозні. — То що означає — чергові?

Флен ступив у бік, дозволяючи зазирнути собі за спину в нішу. Рен зняв із гака ближній ліхтар, посвітив. Запхані під обважнілу від пилу портьєру, там лежали два тіла в линялих тихоських плащах.

— Вони вели спадкоємця із зав'язаними очима, — сказав Флен, — я знаю обох, офіцери. Один завжди при дворі вештався, прислугу розпитував, просто спостерігав. Другий приїжджав іноді разом з Аштом, коли той прилазив по щось до Верховного судді, або до його величності. У цій ніші на них чекали. Я почув кроки іще біля Джаєвих апартаментів і пішов слідом. Молився, звісно, щоб і за мною ніхто отак не йшов. Ні, позаду нікого не було, були тут, четверо, теж у тихоських плащах. Так вийшло, що вони зчепилися під самим ліхтарем, я обличчя розгледів. Тих не знаю, жодного. Такого зі мною бути не може. У мене пам'ять на обличчя, навіть на такі сірі сурла, як у тихось. цих не знаю, значить, не наші, зовсім не наші. Джая приклали по голові і утягли, а цих от... — він вказав на тіла в ніші. — А я кинувся бігати палацом. Багато де варту знято, скрізь по коридорах порожнеча. Тихось бачив, наші — морди знайомі. Ну, не до тихось же мені по допомогу кидатися? Я, знаєте, шпигун інакшого штибу. Почав когось із охорони шукати, от, вас зустрів.

Одна брова в нього сіпалася, пальці стискалися й розтискалися на руків'ї короткого міського клинка, проте азартні іскри з очей нікуди не ділися:

— Я подумав, вони його в Замогильний кабінет ведуть. Простежив за ними до підвальних сходів, точно, туди. Ходімте вже!

Кавалер Флен, засновник і найневтомніший дописувач «Придворного читання». Це він уже роки два не лінувався вигадувати й переписувати в десятьох примірниках із талановитими карикатурами журнал, що містив зазвичай від чотирьох, до семи фейлетонів. Ті примірники він розтикував під двері дамам і кавалерам за власним вибором. За часи існування «Придворного читання» Флен тричі бився на дуелі, один раз був битий кийками втемну і один раз отримав гучну відмову, супроводжувану ляпасом у відповідь на шлюбну пропозицію. Одначе, життєві бурі приходили і відходили, а «Придворне читання» залишалося.

— О, забув сказати, — шепотів Флен, вже спускаючись поруч із Таном до підвалу, — з ними вчитель Ест.

— Теж захопили? — запитав Тан. Флен похитав головою:

— Він віддавав накази.

— Цей бундючний ішак?

Тан ніколи не вважав себе великим мудрагелем, але видатна дурість наставника Еста подекуди вражала навіть його. Залишалось дивуватися, чому такі розумні і дбайливі батьки, як король і королева тримали при своїх менших таке велемовне ніщо. Хоча, Ест був дуже ерудованим і мав прекрасну пам'ять. Коли він розповідав без моралі було дуже цікаво послухати. Особливо Тану подобалося, коли підпилий наставник на якомусь веселому святі починав декламувати героїчні поеми давніх часів. Годі. Тан подумки смикнув себе за вухо, як робив у школі, і зосередився на геть не героїчній дійсності. Флен явно вів їх до підвалів і це було цілком логічно. Там цілий підземний поверх із льохами, коморами й Замогильним кабінетом. Ту на свій лад затишну кімнату облаштував і обставив Айтів дід, король Енг Четвертий. Йому, за дивною схильністю натури, краще міркувалося в тихих приміщеннях без вікон, зі свічками і домашньою півтемрявою по кутках. Так у палаці з'явився Замогильний кабінет, як раз посередині, між двома складами застарілих меблів. Крім любові до підземель Енг інших дивацтв не мав, тому в кабінеті стояв вельми розкішний диван і солідний письмовий стіл, і стільці на могутніх різьблених ногах, і сила-силенна книжкових полиць із юридичними та фінансовими книжками. Зрозуміло, що самого айтівського діда вже майже ніхто не пам'ятав, та мстивого бажання знищити дивний монарший сховок, Енг у нащадків не викликав, тож Замогильний кабінет просто був собі, та був і його час від часу показували цікавій придворній молоді.

Тан раптом уповільнивсь, аж ледь не запнувся об наступну сходинку від несподіваної думки, що їх дуже мало. Навіть за переваги у дві людини їх дуже мало. Про тихоську вправність щодо холодної зброї ходили страшні легенди. А якщо там офіцери? А як серед них є маг? По мудрому, то треба бігти піднімати всю гвардію, але якщо багато варти знято, як Флен каже, значить і у гвардії зрада,або тотальна різанина.

Вони спустилися на підвальний поверх. Вертатися було пізно. Інтуїція підказувала молодшому командиру, що як усе робити по мудрому та за статутом, то якраз до виносу спадкоємчого тіла встигнуть.

Джай одразу зрозумів те, що живим його не відпустять, а також те, що Тернова непритомність була невипадковою. Не було б цієї раптової хвороби і подальшої біганини з лікарем, Джая нізащо б не лишили самого, знаючи, як важко він переживає батькову смерть. За ним тінню ходила б Кер і, може, навіть Айр. Напередодні найменший принц усе намагався то за рукав посмикати, то потертися об руку таким самим пухнастим, як у найстаршого, чубом, зовсім як цуцик. Айр чомусь вирішив, що його вісім років, цілком солідний вік, аби втішати і підтримувати спадкоємця. А тепер усі надто стомилися й перелякалися за Терна, і Джаю дозволили залишитися на самоті, дозволили піти без супроводу, як він і бажав, дозволили дійти до своїх кімнат, тихенько прочинити двері, не стривожившись відсутністю гвардійців і потрапити просто до пастки. Але що означав другий напад? Перших тихось він бачив краєм ока, та одного точно впізнав. Це були тихоські очі й вуха при дворі, Хіс, чи Хаст, якось так. Навіщо зав'язали очі? Вже ж упізнав. Щоб не рипався дорогою? Щоб не помітив у палаці зайвого, дивного? Вели обережно, підтримували, ножем лише помахали, не торкнулися. У тих, других, лапи були залізні, лікті здушило, як у лещатах. Тягли грубо, квапилися. Хтось підказував дорогу. Знайомий голос. Зараз його заштовхали в якесь приміщення, штурханом змусили сісти й тісно прикрутили реміняччям до стільця. Лише тоді здерли пов'язку.

Джай роззирнувся, одразу ж упізнав Замогильний кабінет і один із масивних прадідівських стільців, що до нього був прикручений. Повів поглядом по обличчях. Троє в линялих плащах, з них двоє поранені. Один поспіхом перемотує руку, інший притискає червоний жмут уже геть просяклого кров'ю ганчір'я до плеча. Ще один стоїть поряд зі стільцем. Іще хтось розташувався на розкішному, хоч і зарослому павутинням королівському дивані. Джай зосередив затуманений після удару по маківці погляд на ньому. Ест! Ні, ну це ж треба! Наставник Ест, власник соковитого баса, видатної пам'яті і твердих моральних принципів, що цілком заміняли йому необхідність і навичку думати.

Зараз він недбало махнув рукавичками на тихосю біля стільця, що відкрив був рота, і заговорив сам:

— Принце Джайю, Айрлінги, мудра і доброчесна династія. Одначе вам ні мудрість, ні доброчесність предків явно не передалися. Вочевидь доля дала вам надто поганих учителів і над то порочну натуру. Ви легковажні, розбещені і вкрай обмежені у своїх прагненнях убогістю й лінощами власного розуму. Я із трепетом душевним думав, якого короля матиме Нейт по смерті його достойнішої величності Айта. І от, вищі сили подарували нам шанс виправити помилку дурних навчителів. Замість вітрогона й розпусника на трон може зійти юнак, достойний в усіх своїх якостях, не за віком зрілий у судженнях, стриманий у задоволеннях і потужний у своєму прагненні до кращого майбутнього для своєї держави, кращих її людей і численного її населення. Я кажу про вашого брата, принца Терна.

— Та я зрозумів. — не витримав Джай. Наставник Ест винагородив його гидливим поглядом і замірився продовжувати, коли тихося легенько пхнув його ліктем. Красномовець переламався навпіл і захрипів. Тихося глянув на нього коротко і процідив:

— Перепрошую. Інакше вас до ранку не переслухаєш.

Потім його погляд, ковзкий, наче б то неуважний перемістився на Джая:

— Якщо ви напишете зречення на Тернову користь негайно і добровільно, ви помрете швидко і безболісно. Якщо ні...

Джай добре пам'ятав, на що тихосі можуть перетворити людину, бачив якихось пару тижнів тому. Він вдихнув і видихнув, вдихнув і видихнув ще раз, насолоджуючись цією можливістю, а тоді спокійно відповів:

— Ні.

Тихося зробив швидкий і водночас розслаблений рух рукою. Ребро його долоні прийшлося Джаєві в живіт. Усередині щось ніби сплющилося і на місце ставати ніяк не хотіло. Джай задихнувся, зашарпався у марних спробах скорчитися і хоч так утишити біль. Зарипіли ремені, страшно занили зап'ястки і вивернуті плечові суглоби. Офіцер подивився на свою руку, потім на спадкоємця, незлостиво, майже з подивом. Джай збагнув, що вже може дихати, але ще не говорити, тому просто похитав головою.

Він очікував на новий удар під ребра, напружив м'язи живота і грудей, чи вони самі напружилися від очікування.

Удар прийшов ззаду, в область потилиці, теж несильний, короткий, лункий, болючий, наче глибокий поріз. Джай зойкнув коротко, майже обурено. Це була гра, дурна дитяча гра «вгадай доторк». Тільки зараз очі не зав'язували. І однаково не вгадаєш. Майнула така сама дурна, як і вся ситуація думка: цікаво, куди вони подінуть його труп. У винну діжку запхають, чи що? Чи не цікаво? І що вони скажуть Тернові й мамі Ейн, коли принесуть зречення? Що засоромлений байстрюк утік за море від ганьби? Так не повірять же ж, ні мама, ні Терн. З іншого боку, геть неважливо хто що подумає; важить те, що в них на руках буде справжнє зречення, написане рукою Джая Айрлінга і кожен маг це підтвердить перед Верховним суддею і всім Нейтом. За них буде закон.

Наступний удар жорстко рубанув по вивернутому і без того зсудомленому болем плечу. Джай засичав крізь зуби. Він чітко усвідомлював, що кричати в порожньому підвалі, серед діжок, торішніх яблук і солінь, цілком безсенсово із практичного погляду, а робити це винятково заради тихоського задоволення, поки міг — не поспішав.

Наставник Ест, що скулився в куточку дивана, завів був знов про те, що впертість і силу духу потрібно було проявляти раніше, коли розпуста й легкодухість іще не заплямували і не підточили світлого звання спадкоємця, та одразу двоє тихоських офіцерів шикнули на наставника і він заткнувся.

«Троє, — далі міркував Джай у коротких проміжках між спалахами болю, — а Кер же ж тоді, за малої їхньої допомоги накришила кілька десятків. І там здебільшого були старші чини. Це ж скільки їх загалом? Дядько Дійт казав, що неприпустимо багато. Так чого ж припустив? Кер теж хотіла це знати. Вона, здається, ходила до батька, а тоді взялася за Крила Закону серед ночі».

Джай скреготнув зубами:

— Мало ми вас тоді! От вам — зречення, курв’ї діти! Не в Терні справа, Терну б і так віддав, без цього стільця й ременів, а вам — хріна! — Звідкись узялося дуже багато люті, страшної, притлумленої, стримуваної багато років, обкладеної пухкими подушками навмисної ледачі й себелюбства. — Айрлінги, значиться, добрі? Це всі знають. Авжеж! Пригріли під боком із добрості. Хоча ні, тихосі нам іще від Вейлінгів перейшли, у спадок.

Тут він збагнув, що промовляє вголос. А що збагнув, що в офіцерових очах прочитує подив із відтінком роздратування, а не страх, чи злість. «Кого — нас? Що — мало? Про що це він?» Свідомість воліла зісковзнути кудись униз і вглиб, якнайдалі. Джай рипів зубами і втримував. Не знати навіщо. Так було б легше. Але лють не дозволяла сховатися, змушувала думати логічно й холодно, попри спалахи болю, що все посилювалися. «Для чого їм знадобився цей віслюк Ест? Він базікало й пафосний дурень. Головне — базікало. Але навіщось він потрібен. Филиночку, як любить казати Кер. Хтось, аби здійснити оцей от план, потребував людини, що добре орієнтувалася б у палаці. Отже, цей хтось нетутешній. Він боявся чогось не передбачити, якоїсь гівна вартої дрібнички, якої просто не знає. Стоп! А тихосі для чого? Вони в усі місцеві подробиці втаємничені і краще від королів, і краще від кухарчуків. А що, власне — тихосі? Ті двоє, що виводили мене з моїх кімнат, вочевидь уже мертві. Вбили їх оці, теж перебрані у брудні плащі. Ці потребували когось, добре знайомого із внутрішнім життям палацу. Вони можуть бути ким завгодно з тихоською виучкою. У рирців вони якось вигадливо й кумедно називаються. Внутрішній корпус чогось там? Чи ні? Не важить. Просто це можуть бути не тихосі.

Свідомість, як рибка у воду, просилася в затишну, глибоку пітьму. Джай не пускав.

Вартовий при дверях у темному підвальному коридорі втомився. Коротка бійка з тихосями дорого їм коштувала. Так, четверо супроти двох. Так, ті двоє лежать зараз під стіночкою. Але двоє своїх спливають кров’ю. А двоє неушкоджених, один із яких він сам, дуже виснажені. А справу ще не зроблено. А ще ж тягти два трупи до того колодязя, що веде в підземну річку. Довбень Ест, сам і показав. Цей горлатий розумник довіряє їхньому очільникові. І це не дивина. Їхній чарівливий, доброзичливий очільник безперечно вартий довіри. Хвіст бичачий, гноєм вляпаний! Як він втомився! Очі сльозили. Кортіло весь час терти їх і раз-по-раз дерти пащу в нервових позіханнях.

Коли в кінці темного коридору змалювалася жіноча постать, вартовому чомусь пригадалася зарізана у спадкоємчій вітальні фрейліна. Та не мала на собі плаща й тепер уже точно спливла кров’ю, але тонкий темний силует, невеличкий, що наближався дрібними кроками й судомно стискав тонкою білою рукою плаща під горлом, уперто нагадував її. Жінка йшла, похиливши обличчя. Світло смолоскипа, що висів у скобі на стінці, вихоплювало з темряви лише бліде, гостреньке підборіддя. Маленька постать зупинилася перед вартовим, здавалося, навіть захиталася, ладна впасти йому до ніг. Потім із жахним горловим сичанням, кинулася вперед, і надто виснажений, закляклий чоловік відчув, як тонке лезо входить йому під нижню щелепу.

Кавалер Флен дбайливо вклав трупа на підлогу, щоб той не стукнув об кам’яні плити й не привернув уваги з кабінету. Гвардійці вийшли з-за повороту. Тан витирав із лоба рясний піт. Він прагнув сказати Фленові щось вагоме. На подяку за величезний ризик, за цю коротку страшну виставу, та не зміг. На мигах показав, щоб Флен відійшов і дав йому змогу першим увірватися до кабінету.

На них не чекали. Авжеж. Кому спаде на думку, що наскрізь прохромлена фрейліна пройде ще три коридорних повороти, позначаючи шлях власною кров’ю? Хто міг припустити, що їй вистачить сил промовити після цього три слова, а гвардійцеві Рену вистачить навички прочитати їх по губах?

Тан розчахнув двері з ноги. У замогильному кабінеті не було засувки. Старий король удавався тутечки до роздумів, а не до розпусти. І придворним та служникам вистачало тактовності просто не заважати йому, якщо король просив.

Тан зарубав своєю гвардійською шаблею найближчого тихосю із закривавленим плечем, паралельно дивуючись, що слідом за ним до кабінету ввірвався не хтось із підлеглих, а Флен. І короткий міський клинок у кавалеровій руці свистів туго й лячно. Тоді решта двоє тихось оговталися й почалось.

Забачивши підмогу, Джай шарпнувся був зі свого стільця, напружуючи всі сили, аби послабити реміняччя, і зробив це геть марно. Свідомість плюснула хвостом і пішла таки у незвідані глибини.

Отямившись він одразу почув тишу. Почув і зрозумів. Розплющувати очі не хотілося. Та було треба. І він розплющив.

Тан лежав просто біля його ніг. Чорнява голова плавала в червоній, лискучій калюжі. Мабуть, отримав удар у горлянку. Далі завмерли на підлозі ще один гвардієць, Мар, здається, як судити із попелястих кучерів, і тихося з перебинтованою рукою. Вони мов обійнялися, зчепилися зброєю та були рясно залиті кров’ю. Ще двоє гвардійців лежали при дверях, а в кутку сидів, прихилившись до стінки, той самий тихоський, чи не тихоський офіцер, що розмовляв із Джаєм. Сидів той зручно, і якби не вдавлена дірка в однострої та у грудях, могло б здатися, ніби закуняв. Імовірно, сам-один бився з кількома. Кількох і поклав. Але хтось дістав і його. І цей хтось — Флен. Джай упізнав його ще, як той влетів до кабінету слідом за Таном. Тепер Флен лежав судомно згорнувшись, і щось у його позі підказало Джаєві, що невтомний придворний шпигун іще живий. Дещо далі лежав Рен. Джай також упізнав його, тому що Рен часто супроводжував спадкоємця на верхових прогулянках, якщо той виїжджав провітрити голову без Кер і Бріна. Рен, так само як Джай, любив коней, а ще був чемним та завбачливим, але не послужливим. Джай цінував таке.

Зараз Рен вочевидь був живий. Він слабко ворушився й навіть намагався звестися на лікоть. Врешті йому вдалося сісти, потім дотягтися до власної шаблі, що, мабуть, раніше випала з руки, потім дістатися до спадкоємчого стільця і спробувати пиляти міцні ремені. Та сили Рена полишали.

Джай коротко прокашлявся, повертаючи собі голос:

— Зачекай. Просто спробуй прилаштувати її під ремені, до спинки. Я сам перепиляю.

Рен спробував і йому вдалося. Та руків’я він однаково не випустив. Тепер вони пиляли ремінь разом: Рен слабкими руками і Джай, шарпаючись на стільці всім тілом.

За нестерпно довгий час ремінь таки розірвався. Джай, неслухняними від болю пальцями, розплутав реміняччя на ногах і талії, хитаючись підвівся та одразу присів біля Рена:

— Тебе перев’язати треба.

Рен мляво знизав плечима, та спадкоємець уже шматував на собі закривавлену блузу й розрівнював довгі клапті. Кер із п’яти років, міцним кулачком, утовкмачувала йому, що потрібно допомагати тим, кому болить. Джай був гидливим і боявся крові. Зламані пташині крильця й лапки, прокушені собачі вуха жахали його, та Кер жахала сильніше.

Джай виріс і давно вже не боявся крові. Рвонув на Рені холошу, оглянув рану, тоді туго перетяг ногу вище від неї. Відшматував іще клапоть блузи, обираючи якнайчистіший, забинтував саму рану.

Тут його увагу привернув дуже слабкий звук, якесь пошкрябування. Джай пошукав очима. Так, Флен. Він водив пальцем по підлозі. Водив і водив, розмазуючи власну й чужу кров, утворюючи тим плутаний непевний візерунок. Джай зі стогоном підвівся й нахилився над ним. Флен розплющив очі. Він спробував сказати щось, та з рота ринули не слова, а червоне та блискуче. Очі заплющилися знову. Палець іще пошкріб, а тоді завмер.

— Написати щось хотів, — прохрипів Рен. Джай придивився до червоних закрутів на підлозі. Букви? Можливо. Але які? Альковний шпигун, гостроносий мишак знову щось підгледів, щось важливе, бо надто вже вперто шкріб він пальцем у крові. Джай підвівся й повернувся до Рена:

— Треба забиратися звідси.

Рен знову знизав плечима:

— Вам треба. Вам не можна лишатися в палаці. Ми не знаємо хто…

— Ти кров’ю спливеш доки сюди спуститься хтось. Я доведу тебе до горішніх поверхів, залишу десь ближче до людей і піду.

— Ні. — Рен вимовив це дуже твердо. — Сюди спустяться скоро. Кухарчуки по продукти до сніданку. А вам треба йти вже.

— Ні, — так само твердо відказав спадкоємець. І тут від дверей хтось тоненько покликав:

— Джаю!

Спадкоємець шарпнувся всім тілом та озирнувся. На порозі укляк восьмирічний принц Айр, босоніж, у нічній сорочці та підштанках, зі скуйовдженою рудою гривкою на лобі:

— Я прокинувся і зрозумів, щось недобре. З тобою недобре. Я виліз у вікно, пройшов до іншого, коридорного, по карнизу. А тоді пішов тебе шукати. Усі сплять. Сол плаче уві сні. А я тебе знайшов.

Джай підхопив його на руки, притис до себе:

— Зараз ми підемо звідси.

Джай озирнувся до Рена. Той кивнув, а принц Айр сказав раптом:

— Ти перелізеш через нашу зовнішню стіну, як ви завжди лазите, а я розповім Кер. Вона приведе охорону й лікаря. А ти маєш піти зараз. Постав мене на підлогу.

Джай слухняно поставив.

— Кер приведе лікаря. — повторив Айр, дивлячись на Рена і потяг Джая до сходів.

Останньої миті спадкоємець помітив незначну дрібничку, якої не зауважив раніше. В куточку запилюженого королівського дивана скорчився труп наставника Еста з маленьким кинджалом у боці. Зеленкувате обличчя колишнього навчителя свідчило про те, що помер він радше від отрути на лезі, ніж від самого іграшкового колупальця. Вочевидь хтось із тихось, чи не тихось, устиг наостанок позбутися зайвого спільника, як і планувалося.

Айр ішов швидко й геть нечутно. Джаю спало на думку, що малому поганцеві звичні такі от нічні вилазки. І де саме вони перелазять стіну він знає, і ще багато чого.

Ігноруючи люту пичку меншенького, Джай ледь виткнувся з-за коридорного рогу та спостерігав за Айром, доки той пройшов повз украй подивованих, але мовчазних охоронців і зачинив за собою двері Тернової спальні.

Лише тоді спадкоємець поправив на собі один із тихоських плащів, що його підібрав у кабінеті та якомога тихіше попрямував до сходів, що вели на стаєнний двір.

Її шарпнули за рукав. Кер миттю розплющила очі. Лампа біля Тернового ліжка світила рівно та м’яко. У цьому затишному світлі принцеса розгледіла худеньку постать із пухнастою рудою гривкою. Зменшена Джаєва копія. Айр смикнув її знову, вказав очима на двері. Кер підвелася, проходячи повз ліжко і крісло прислухалася. Королева й Терн дихали однаково рівно і глибоко. Вони просто спали, як сплять натомлені важким днем люди. За дверима Айр переступив з ноги на ногу. Підлога була холодною, аж пекучою. Кер мовчки зняла власні черевики, пхнула йому під ноги. Айр подивився на її теплі шкарпетки, серйозно кивнув і з помітним задоволенням вліз у черевики:

— Ходім.

— Куди?

— До підвалу. Там поранений. І мерці.

— Які мерці?

— Гвардійці наші. Й тихосі, здається. І ще фрейліна в коридорі лежить, не в підвалі.

Він тягнув і тягнув її темними переходами палацу, тихо й уривчасто розповідаючи дорогою:

— Я прокинувся, бо Сол уві сні плакав. Я посидів і збагнув, що із Джаєм недобре. Не знаю — як, просто недобре. Я відчуваю, коли з кимось недобре, якщо поблизу. Я виліз у вікно, щоб охоронці не спинили, і дійшов до вікна в коридорі. Потім по коридору. У Джая нікого не було. Тільки кров. І мертвий служник у вітальні. Потім я слід на дверях побачив, і на стіні. Я йшов тим слідом і фрейліну знайшов, отам.

Вони дійшли до тіла на розстеленій завісі й зупинилися. Кер упізнала Мей:

— Джай де?

Айр відвернувся, втупився у стіну:

— Пішов. Я сказав, що йому треба йти. І той поранений гвардієць теж казав так. Джай послухався. Сказав, що буде в надійного дядька в місті, що ти знаєш. Ходімо вже. Там поранений, у нього вся нога кров’ю залита.

— Чекай. Я нашу варту, суддівську, покличу. І ноші треба взяти. А найперше тебе спати відведу.

Айр утомлено кивнув. Він зрозумів, що вже не зможе дивитися на кров. А ще зрозумів, що зможе заснути, бо мертві вже померли, а живі житимуть.

Вони сиділи на грубих табуретах, довкола такого самого товстоногого столу в кордегардії, особиста охорона Старшої гілки. Пили чай та мляво кидали кості з гуркітливого кухля. Побачивши свою білу принцесу, мовчки підвелися, поправили перев’язі з невідстебнутою зброєю. Кер зробила їм знак іти за нею.

— Чому при зброї? — кинула капітанові, вже минаючи Залу Правосуддя.

— Неспокійно. — відповів той незворушно.

Вони пройшли повз двері зали, які вже ніхто не охороняв, і зупинилися біля тіла на світлій тканині. Кер стала на коліна і, всупереч очевидному, притулила вухо до прохромлених грудей дівчини. Авжеж тиша. І рука, що її Кер узяла в долоні, вже задубіла. Принцеса потягла краї драпування, сповила Мей наче немовля. Тільки щілинки для дихання не лишила у затишному замотку. Мей уже непотрібно дихати.

Кер підвелась і глянула на двох із охоронців:

— Беріть. Однаково до підвалу йдемо. Віднесете в льодовню.

В якомусь іншому житті вони із Джаєм кепкували з недофаворитки та її бідосі-нареченого.

Глянувши на підлогу, Кер зрозуміла, як Айр здогадався спуститися до підвалу. Хтось кріпко наступив у кров біля фрейліни: коридором тяглися чіткі червоні підковки від гвардійських чобіт. Мабуть, вони тягнуться аж до підвальних сходів, і сходами донизу.

В Замогильному кабінеті Рен так само сидів, прихилившись боком до важкого порожнього стільця. Побачивши принцесу він одразу випростав спину:

— Ваша високосте, Мар! Він ворушився, здається. Гляньте.

Принцеса розгубилася від кількості трупів та крові. Вона озиралася, доки поранений вказав рукою на гвардійця й тихосю, що затято зчепилися навіть лежачи. Тоді Кер відіпхнула тихоський труп і припала вухом до гвардійського однострою. За короткий час вона так само рвучко випросталася:

— Ноші! Швидше! Дихає. І другі. Для Рена! — Вона знову подивилася на гвардійця біля стільця: — Ще живі є?

Він похитав головою, та Кер уперто перевірила. Ставала на коліна перед кожним, нахилялася, приглядалась і прислухалася. Над Таном із розірваною тихоським клинком горлянкою завмерла надовго. Втягла повітря крізь зуби, повільно видихнула. Потім підвелася й пішла поруч із ношами, на які поклали Рена. Він ледь підвів голову:

— Я розповім, як було.

— Розповіси. — втомлено погодилася принцеса.

Оглядаючи молодшого з вижилих гвардійців доктор Теор стурбовано хитав головою. Хлопець був геть білий і непритомний від величезної крововтрати. Тихося встиг висмикнути з рани свій короткий меч, перш ніж вони зчепилися врукопаш. Мар спливав кров’ю й поки бився, й потім, коли знепритомнів. Кер запитально зиркнула на лікаря. Той дратівливо засопів, тоді знехотя відповів:

— Побачимо, Ваша високосте, може й вичухається, якщо досі не сконав.

Верховний суддя Дійт, що стояв поруч із дочкою, теж похитав головою:

— Це ж треба, Мар Синьставецький. А ми все чекали, коли це він до якої змови прилаштується, чи свою заколотить. Син страченого за прямим королівським наказом. Ще у школі королівського годинника молотком товк. А він за Джая померти ладен був. Не дарма у гвардію взяли. — Принцеса рипнула зубами, а Верховний суддя, наче між іншим, запитав:

— Кер, а де Джай?

— Де треба. — відрубала Кер, і Дійт уже не питав далі.

Він стояв над містом у тихому нічному повітрі. Він знав, якщо відвернеться й побачить зорі, вже не зможе залишатися, тому і зволікав, не відвертався. Місто спало, хоча тьмяні жовтаві вервечки ліхтарів позначали вулиці ближче до центру, а Палацева площа й мости сяяли, наче коштовності на темній тканині. Закрайки зиркали з темряви окремими вікнами, самотніми ліхтарями й червоними хижацькими зіницями димних безхатніх багать на пустирищах. І ще, білий, майже срібний, мов зірка, палав незгасний вогонь на вежі у храмі Вічної мандрівниці. Там, у священному колі, стоять усі старші служани, крім Меля. Мель сидить у королівській усипальні на мармуровій лаві біля мармурової плити й читає напутні молитви. Бідний хлопчина. Айт і досі не може пробачити собі й Дійтові тієї страшної вистави з вогнищем. Навіть зараз, коли Мель Головний служанин, а сам Айт стоїть над рідним містом, готовий ступити на зоряні стежки. Як невчасно! К темній мамі в темній ямі! Як невчасно. Так багато ще тре’ було зробити. І своїх засмутив. А Джайка як підставив!

— От марно ти її згадав.

— Кого?

— Матінку мою. От як прокинеться, та як образиться… І вже ніхто нікуди не піде. Вся течія часу впоперек річища поверне, і взагалі дурного набачимося. То мовчи вже про темну маму, доки сама вона мовчить. І ворушімося вже, ранок на носі.

Айт усе ще не обертався на цей дивовижно знайомий голос. Там унизу, по той бік нездоланної повітряної прірви, залишалися Ейн і хлопці, і Дійт, і, здається, ще живий Сан. Там заколот. Уже точно зрозуміло, що заколот. Там Закон Утілений, і це зовсім не Дійт. У Закону Втіленого біла дівоча голова і сяйні металеві крила замість рук.

Він повільно озирнувся й зустрів знайомий погляд синіх очей на чорнім обличчі.

— А я не знав, що ти така. — буденно промовив Айт і усміхнувся. Рангара, себто Вічна мандрівниця, знизала плечима:

— Я різна. Ти знав таку.

— Але ти не Рангара?

Вона потисла плечима знову. Мене багато поміж людьми. Ну, не кожна друга, однак багато.

— Тож Рангара богиня?

Чорна жінка пирхнула:

— Ну, от же ж, король, а дурень. Як ти небо в мисці бачиш — воно там? Чи, може, там, усе ж-таки вода?

— Вода, — розгублено визнав Айт.

— Правильно. І в мисці вода, і в калюжі вода, і в морі вода. А небо — де належиться. Навіщо богині серед смертних бути? Сама морока. Мені серед смертних смертна я потрібна, багато смертних мене. Щоб розуміти, чим ви дихаєте, чого хочете, чого страхаєтеся. Тоді мені легше буде уводити вас правильними стежками.

— Айт спробував озирнутися на місто, але йому не вдалося.

— А Рангара знає, що вона це ти?

Чорна жінка геть по-людськи почухала широкого носа:

— А спитайся її, паскуди! Не молиться ні мені, ні синові. Чи знає, чи просто хамка.

— То ти вмираєш стільки разів, скільки ті, хто — вода в мисці?

Вона пересмикнула плечима втретє:

— Не побачиш — не впізнаєш. Куди б я вас водила, якби дороги не знала. Ходім уже, світатиме скоро. Небом удень лише геть неотесані тюпають.

Айт вагався:

— А я не можу повернутися?

Вічна мандрівниця поклала руку йому на плече:

— Повернешся. Походиш, подивишся й повернешся.

Король похнюпився:

— Та ж мені потім не треба. Мені до хлопців, до Ейн, до Рангари треба.

Чорна жінка всміхнулася гарними темними губами:

— Вони теж повернуться.

Айт кивнув і покірно пішов поруч.

Кер, як завжди, впіймали вже у стайні, та цього разу не батько, а командир суддівської охорони:

— ваша високосте, там отой вас бачити хоче.

— Який?

— Ну, офіцер тихоський. Хіс. Ми їх у ніші, за завісою знайшли, двох, там, де Рен казав. Один мертвий, а цей раптом очима залупав, як до льодовні несли. Наші хлопці ледь ноші не впустили. Свого лікаря, тихоського вимагати став. От, як той його перев’язав, одразу й почалося:сичить, кидається, ледь із ліжка не звалився, вас покликати вимагає.

— Добити нема кому? Від мене легкої смерті не діжде.

Вона покинула сідлати неприкметного мишастого коника й пішла за охоронцем.

Тихося дійсно кидався в ліжку. На лобі піт, погляд розосереджений, губи весь час ворушаться, руки смикають пов’язку на грудях. Кер згадала його. Завжди отирався при дворі, похмурий пожилець темних закапелків, чоловік без віку з розумними очима. Не хитрими, не чіпкими — саме розумними. Це подекуди сильно лякало принцесу.

Тепер пан Хіс борсався у простирадлах і нишпорив очима по кімнаті. Побачивши Кер через силу зосередив на ній дикий погляд. Коли вона сіла, звичним копняком присунувши стільця, тихося рвучко вчепився в її руку. Інстинктивне бажання відповісти нігтями, короткими, але на подив гострими, старша дочка Старшої гілки в собі поборола. Тихося збирався говорити, і це було добре.

— Рирці. — він болісно ковтнув, захлинувся кашлем, звівся на лікоть і сплюнув повз принцесині коліна каламутно-червоне. — Рирці намагалися прибрати Джая. Рирці. Не ми. Ми взяли Шема, бо він теревенив із рирською малою на балу. Марно. Він нічого не знав. Та, як узяли, то Ашт вирішив вибити з нього щось на вас. Ашт вас боявся. А на хлопця накинув оком, щойно той з’явився при Дейні. Хотів його і знав, що не отримає. А тут така нагода.

— Які рирці? Вони всі мертві.

Хіс іще раз важко закашлявся й харкнув:

— Ми гадали герцог. Ні. Хтось іще. Цієї ночі теж рирці. Я впізнав одного. З Наглядового корпусу. Хтось, хто прибрав герцога з родиною.

— Навіщо рирцям заколот у нас?

— Не знаю,— він заплющив очі, — не встигну. Ашт був дурень. Усі дурні. Нейт залишається вам.

— Навіщо вам був Джай?

Тихося мовчав. Кер нахилилась і сильно труснула його за плечі. Він дуже повільно знову розплющився:

— Спи-та-ти. Зрозуміти, чи не він отруїв Айта, потім Терна. Зрозуміти, де чия гра. Не встигну.

Кер труснула знову, та зрозуміла, що в її руках уже труп. Вона відсунулася, підвелась,витерла руки об темну жалобну сукню:

— Хто там є? Скажіть, щоб із ношами прийшли. У льодовні сьогодні, як на іменинах.

І тут вона згадала, що аж таке важливе не сказала Джаєві. Хотіла розповісти після нічної розмови з Мелем, і забула за скорботними клопотами. Рирська дівчинка вижила.

Розділ четвертий

Їм завжди здавалося, що це легко. Так, це легко тоді, коли здоровий та бадьорий. Навіть коли втомлений і стривожений. Але не тоді, коли в тебе майже віднялася відбита рука, на кожному кроці ніби арбалетний болт влітає під ребра й нудить страшенно від ритмічних, притлумлених поштовхів болю в потилиці.

Джай пригинцем проскочив відкриту ділянку двору між стайнею та зовнішньою стіною. Отже, тепер сама стіна. Кожен виступ і тріщина лізе під руку, мов знайомий пес, та все одно, як важко! І немає поруч ні Кер, чіпкої, наче білий павучок, на яку лише глянеш, і вже легше лізеться, ні Бріна, який, у разі чого, і плече підставить, і за шкірку витягне.

Джай застогнав, тоді вилаявся, тоді уп’явся пальцями у стіну, як у ворога й подерся.

Не вірячи в успіх і власну витримку, доліз доверху. Тепер відхекатися, прогнати нудотну драглисту каламуть із голови і стрибнути. Тихо. М’якенько стрибнути, а не гепнутися так, аби тріск і чвяк у вогкому весняному рові розлігся на цілу палацеву площу.

Джай не зміг би пояснити, яким дивом йому вдалося й це. Сплеск болю в голові і десь у шлунку був таким гучним, що сам Джай оглух, та вартові на мості й далі крокували, наче фігурки на годиннику, отже не почули.

По ріденьких кущиках, які жалісно хрупали під ним, принц у прямому сенсі на пузі, виповз із рову. .чужий плащ і власна одежа одразу просякли смердючою водою. Джая пройняло дрожем від холоду й огиди, та няньчитись із собою було ніколи. Полежавши трохи й дослухавшись до тиші, принц підвівся, спершу на карачки, потім на рівні й побрів, хитаючись, мов п’яний, у тіні будинків та огорож.

Він обійшов площу широким півколом, не наважуючись перетнути відкритий простір під ліхтарями, й пірнув у перший-ліпший бічний провулок.

Він брів і брів, ледь упізнаючи рідне місто, плутаючись у глухих кутах, перехрестях і власних думках. Лише відзначивши, що розрізняє окремі брукові камені під ногами, Джай збагнув: уже розвиднілося. Разом із ранком настало остаточно, геть нездоланна втома. Джай, цілком усвідомлюючи, що приверне увагу роззяв, добросердих молочарок і служниць, або варти, всівся під якимось парканом. Щільніше загорнувся в огидний тихоський плащ і заплющив очі. Йти далі просто було несила. Відвідала вже геть недоречна думка, що він іще встигне наздогнати батька на зоряних стежках. Джай хотів був її відігнати, але сил забракло й на це. Думка мухою крутилася довкола голови, доки її відігнали чиїсь кроки. Тихі, не швидкі й не повільні, дуже буденні кроки у зношених черевиках.

Джай спробував надати обличчю безтурботності. Нехай гадають, що він упився і спить. На щастя — весна, не одубієш.

Над ним зупинилися.

Спадкоємець усією шкірою відчув тінь, що накрила його і заблагав Того, хто трима, аби втома,забої та решта випробувань минулої ночі досить змінили його обличчя.

— Підводься. Здається, я знаю, куди тебе відвести.

Слідом за голосом прийшов запах, квітковий відвар для волосся: кропива, м’ята, зовсім трохи конюшини.

Джай розплющив очі, вже розуміючи, що або марить, або справді заснув.

Прокліпався, тоді повільно підвів руку і провів пальцями по щоці під темною старечою хусткою.

— Ти чого?

— Опіків шукаю.

— А. Нема. Мене в будинку не було. Я Недремній у дзвоник бити бігала, щоб Шема врятували. А ти звідки, такий вим’ятий?

— З підвалу, — щиро відповів спадкоємець. Тоді дотягся таки і другою, малорухомою рукою, зімкнув обидві на потилиці рирської дівчинки, притягнув до себе, занурився носом у жорсткі кучерики під хусткою, що пахли літнім лугом.

Ллоч незграбно стала на коліна, теж обійняла його, міркуючи, що двійко закоханих о такій порі викликають менші підозри, ніж люди, що похмуро перемовляються під чужим брудним парканом посеред порожньої вулиці.

Крізь сірий, задрипаний плащ і одяг під ним Ллоч відчула, як принца трусить, як усе його тіло зсудомлене жахною, непослабною напругою.

— Підводься. Не треба тут сидіти. Скоро всі попрокидаються. — Вона спробувала підвестися й потягти його за собою, та Джай безсило сидів і тримав її. Ллоч озлилася: — Підводься, кажу! Пів кварталу залишилося.

Джай зціпив зуби і змусив себе підвестися. Радість від того, що рирська дівчинка жива, була більшою за втому, навіть більшою за біль, що гніздував десь усередині.

Він зробив крок. Тоді наступний.

— Каптура насунь.

Він послухався. Йшов, майже не дивлячись, тримаючись за її плече, відчуваючи квітковий запах з-під старечої хустки.

Оршат і Брін ішли на роботу. Ні, вони щойно вийшли із квартири й замкнули двері, коли почули зустрічні кроки на сходах. Оршат звично сягнув рукою до кишені та з подивом зауважив, що Брін обігнав його, затуляючи. Лужанець притримав молодика за могутнє рамено, зазирнув у яскраві зелені очиська:

— Ти, помічнику, не надто вже зі шкіри лізь. Платню твою збільшувати мені нема з чого.

Брін руку слідакову акуратно струсив і пішов таки першим. Правильно, як з’ясувалося, пішов, бо така його доля: непритомних здохляк на руках тягати.

Він устиг підхопити Джая на майданчику другого поверху, розвернувся разом із ним та кинув коротко:

— Підіймайся, двері відчиняй.

Лужанець кивнув мовчки і жваво почвалав сходами вгору.

Вже перед квартирою Джай розплющив очі та голосно, здивовано вигукнув:

— Бриню!

— Тихо! — засичав той, панічно озираючись на сусідські двері й натягаючи спадкоємцеві на голову каптура.

Джай опритомнів остаточно:

— Постав мене на ноги. Зі мною вже все гаразд.

Брін поміркував, що так до квартири потрапити буде точно швидше, тому не став сперечатися та поставив принца на вищерблені кахлі третього поверху. Лужанець відімкнув свого солідного замка, швидко проскочив уперед і притримав двері. Брін завів нетвердого на ногах Джая, слідом просочилася невисока присадкувата постать у темній сукні й жалобній бабусячій шалі по самі очі. Лужанець важко зітхнув і замкнув двері зсередини.

Джай у сонному отупінні дивився, як Ллоч витягає шию, зазирає повз них із Бринем, і повз пана слідчого до кімнати, потім скидає з плечей на скриню свою жахливу накривачку, як брикливе лоша обтрушується від черевиків і зі щасливим вереском: «Шеме!» — несеться, важко шорхаючи старечим сукняним подолом; як вона примощується на краєчку канапи та обережно гладить простягнуті до неї руки страшного, понівеченого кавалера Шема, вже не чорно-жовтого, та однаково страшного, з отим його вдавленим з одного боку обличчям.

Джай дивився, як усміхаються назустріч Ллоч його очі, єдине, що лишилося гарним на Шемовому обличчі.

— Сядь, чоботи розстібну. Ні́чого в нас натоптувати. — Брін легенько підіпхнув спадкоємця до скрині. Джай покірно сів і знову заплющив очі. Не хотілося дивитися ні на сиву Брінову голову, що схилилася над його чобітьми, ні на щасливу парочку в кімнаті. Згадався моралізаторський віслючий рев покійного пана Еста. Але ж мав рацію. Ось тобі, Джайку, за твою легковажність, за твою винахідливість у ліжку та банальність у прощаннях. «Люба пастушко, ми обоє втомилися. Гадаю, нам треба змінити амплуа і пограти в інших п’єсах». Йому відповідали грайливими усмішками, або засмученими усмішками, але завжди з легкістю та розумінням. Ніко́му по-справжньому не шкода було розлучатись із Джайком. Кер терпіла б його ціле життя, тому що не любить. А ця широкостегна кирпата погануля і не любить і не терпітиме. Але як добре, що вона жива!

Брін уже закінчив вовтузитися з пряжками, стягнув з нього чоботи й тепер Джай сидів просто так, туплячись у простір і міркуючи про те, чого не міг виправити.

— Заходь. Гостем будеш. — Брін теж усміхався легко і смутно, але на так, як придворні дами й не так, як усміхався раніше. Принц так само покірно підвівся. Знову відчувши й ребра й голову. Постояв на місці, потім поплівся до кімнати і прилаштувався на робочому слідаковому стільці біля столу. На канапу до щасливої парочки не хотілось, а слідакова постіль надто вабила охайно застеленим укривалом і казаремним рівним трикутничком подушки. Джай побоявся, що звалиться й засне. Краще вже стілець. Може, навіть отой, прадідівський стілець, до котрого його прикрутили, був кращим за оцю безнадійну порожнечу.

До нього схилився Брін:

— Джайку, я тобі свого сінника розгорну. Ляжеш?

Джай байдужно кивнув.

До кімнати встромилася лисувата голова пана слідчого:

— Помічнику, спізнюємося. Із сінником, гадаю тут і без тебе впораються. З обідом, себто з розігрівом, юна панна, гадаю, Шемові допоможе. Ходім. За часом ми вже на першій сходинці Стражного стояти маємо. Ввечері все почуємо і все розповімо. А зараз не можна зі служби зникати.

Брін кивнув, іще раз тривожно глянув на Джая й вийшов слідом за Лужанцем. Невдовзі двічі солідно клацнув замок.

— Дядь Оршате, — нахилився Брін до Лужанцева вуха вже на вулиці, — а може марно ми їх отак лишили? Там точно сталося щось, у палаці. Може варто було Джая вислухати.

— Там, помічнику, стався замах на спадкоємця, або щось подібне. Як наслідок — спадкоємець просто зник. І от його найближчий друг, що квартирує у скромного слідчого цивільних справ, саме цього дня спізнився на роботу? Напевне пропалого спадкоємця чайком поїв та уважно вислуховував. І не де-інде, а на квартирі у скромного слідчого. Ти саме на цю думку хочеш тихось навести, а, помічнику?

Ллоч озирнулася на тишу. Дивну якусь, неправильну тишу, й зустріла сірий, порожній погляд. Джай сидів, тяжко скулившись і зронивши руки обабіч стільця так, ніби вони були прив’язані, й дивився на них із Шемом невидющим поглядом.

Лише тут Ллоч зауважила, що шкіра у спадкоємця геть безкровна, повіки чорно-фіолетові, очі запали, а губа запеклася темним, шкарубким струпом, вочевидь прокушена.

Ллоч зробилося дуже соромно. Вона згадала, що це не той Джай, що його вона здалеку розглядала на Ніджиному балі. Й не той, що його зустріла на рожевій,мов світання, кобилі перед міським садом. А той, що його у храмі, привселюдно, обізвали байстрюком і він це прийняв із гідністю, з уклоном обом своїм матерям.

Хоча… Це той самий Джай. Просто Ллоч бачила його по-різному.

От і зараз вона геть не одразу завважила очевидне: він ледь живий на цьому стільці, й не просить про допомогу лише тому, що йому несила.

Вона згадала — Брін казав щось про сінник. Підхопилася. Взялася цей самий сінник розгортати, розправляти на ньому простирадло, подушку й ковдру. Шем теж підвівся, підкульгав до стільця. Поклав руку спадкоємцеві на плече:

— Вам треба лягти, ваша високосте, роздягтися й лягти. Ви втомилися й одіж на вас подерта. Зараз ми ще трохи розграбуємо гардероб дядька Оршата. На вас його сорочки будуть так само шикарно короткі, як на мене, та це не важить. Головне, що цілі й чисті.

Він розмовляв із Джаєм, як із дитиною, спостерігаючи зміни в сірому, нестямному погляді. Пробудження, роздратування, здивування.

Джай і справді був здивований. Йому ніколи не спало б на думку, що яхида Шем здатний так розмовляти з людьми, що замість крижаних коротких реплік може бути так багато тепла.

Шем уже копирсався в Оршатовій шафі, притуливши милицю до дверцят. Знайшов сорочку й пару штанів, досить вільних і старих, аби слугувати домашніми:

— Ось, перевдягайтесь. Я вам допоможу. А висока панна Ллоч піде поки що чайника поставить.

— Ви? Мені? Допоможете? — Джай відчував, що його розбирає істеричний сміх від вигляду милиці, нетвердих кроків та незграбних маніпуляцій ледь зажилих Шемових рук. Поки він боровся з істерикою, а Шем чекав на закінчення боротьби, Ллоч дорозстеляла постіль, випросталась і рішучо потягла з принца спершу плащ, тоді безнадійно зіпсований оксамитовий верх від жалобного костюма, тоді пошматовану блузу. Тоді вони із Шемом заклякли, вражені побаченим.

Уся область ребер, особливо праворуч, була характерного чорно-сливового кольору, праве плече також, і помітно набрякло. Почавши розуміти, Шем повільно обкульгав стілець зі спадкоємцем по колу, придивився, обережно підняв Джаєве сплутане волосся на потилиці, помилувався чорно-фіолетовою гематомою й там:

— Сподіваюся, доктор Маян зазирне до нас увечері.

Ллоч болісно вдихнула крізь зуби:

— Шеме, вас же лікували чимось? Мало ж тут залишитися щось?

— Та як сказати? Доктор Маян дуже ощадливий, зайвого не приносив. Хоча, заждіть. Точно — мазь! Я останніми днями ледачився. Наче, вже нічого й не болить. Мазь точно є.

За чверть години Джай уже лежав на Бріновому сіннику, акуратно вкритий знизу по пояс ковдрою, а Ллоч дуже обережно втирала у забої жирну мазь, що пахла травами й салом.

Джай засинав. Її доторки майже не боліли. У цій крихітній квартирі, цього ранку, до якого він дожив, спадкоємець раптом відчув цілковиту, нездоланну безпеку.

Досідлувати непоказного коника принцеса не повернулася. Голова її була переповнена й вимагала певного впорядкування, а скоком таке не робиться.

Кер дісталася власних кімнат, усадовила себе за бюро в кабінеті й заходи́лася міркувати. «Рирці. Які? Невже кирпата кучерунка? Вона ж так вчасно трапилася поруч під час замаху. А якщо то була вистава? А якби не втрутився Брін? Дівчинка вгріла б страшного найманого мага важкими книжками по довбешці й отримала щиру вдячність від спадкоємця? Так. Але маг був не іграшковим, і Джая в павутиння впіймав по-справжньому. З іншого боку, все й мало бути по-справжньому. Джайко мав пережити справжню магічну атаку, аби повірити, поставитися до всього серйозно, відчути, знов-таки, щиру вдячність до своєї рятівниці. А від щирої вдячності пів кроку до симпатії, а тоді… Та в цю версію не пишеться загибель герцогів. Не сама ж дівчинка прирекла на смерть батьків? Та й чим їй батьки заважали? А може — це дві змови, що зіткнулися лобами? А, к темній мамі в темній ямі! Хоч десяток! У жодному нічого не до пуття. Скрізь дірки та плутанина. Головне, аби Джайко дістався до слідакової квартири. Решта почекає».

Принцеса підвелася, слухняно підставила руки Улетті, що товстим привидом випірнула з-за дверей та вже стягала з неї важке жалобне вбрання. Із вдячністю Кер відзначила, що її звичні речі для їзди верхи вже висять у відданої служниці на лікті.

Невдовзі маленький, легкий вершник на непоказному конику нісся вулицями ще сонного міста. А ще по короткім часі задрипаний малий безхатько у величезній куртці й маленьких, але геть розбитих черевиках, жваво шастав по околицях Забрамного провулка.

Хоча, по зрілих роздумах, на квартиру Кер не поткнулася. Звичайний робочий день. Лужанець у стражницькому, Шем на чужий стукіт не відчинить. Хіба спробувати похрипіти застудженим півнем про цидулочку для дядечка-хазяїна. Та Кер не хотілося шуміти. Найменша необачність, і квартирою зацікавляться, спершу сусіди, а там і до тихось дійде. Ні.

Хлопчисько розвернувся й рішучо зашаркав донизу сходами, тоді так само рішучо подався у бік стражницького управління.

От там уже довелося й похрипіти, й носом пошморгати, але Оршата їй молоденький вартовий таки покликав.

Лужанець вийшов, глянув, ухопив малого нечупару за вухо під засмальцьованим кашкетом і потяг в один із бічних провулків, за клуні з чиїмось реманентом:

— Ви збожеволіли? — засичав слідчий у червоне, натягане вухо принцесі — Тут кожен другий майстер таких от маскарадів. Отже, й упізнавати перебраного навчений. А ви…

Кер уп’ялася нігтями у вутле сукно його куртки<

— Одне слово. Джай у вас? Живий?

— У нас. Живий. Ідіть.

— Я прийду. Вночі.

— Марно казати, щоб ви так не робили?

— Так.

Лужанець розвернувся рвучко, висмикнувши свої вилоги з її кігтів, і пішов у бік стражницького.

В кабінеті Оршат сердито кинув шапкою об стіл. Брін підвів на нього здивований погляд від паперів.

— Я коли-небудь приб’ю твою білоброву подружку!

— Чергу займайте. За останнім тихосею.

Джай спав. Ллоч із Шемом тихо вибралися до кухні, розігріли обід, і зараз їли, пошепки перемовляючись.

— Вам принц розповів, де мене шукати?

Ллоч похитала головою, зосереджено жуючи обсмажений курячий биток:

— Принца я у провулку під стіночкою знайшла дорогою сюди. А квартиру вашу я просто вистежила.

— Як це?

— Доволі просто. Хаїса, ваша доглядачка, має сина, Еліша. Він особистий охоронець і довірча особа Меля. Йому Мель доручив завезти мене до провінційного храму, ховатися, доки всі впевнені, що я загинула разом із батьками. Мель вирішив, що так буде безпечніше. Еліш мене й повіз. Але дорогою ми зустріли екіпаж пана Сейна, очільника рирського відомства,тотожного вашій Тихій службі, й мені дуже не сподобалося обличчя цього самого пана. Я вмовила Еліша повернутися. Так і вчинили. Тоді ми з Елішем узялися розплутувати всі нитки чохом: і ваш арешт, і пожежу в Нідж, і замах на Джая, отой, перший, про який ви, може, й не знаєте. Еліш маг. Тільки не вчиться. І взагалі магії не терпить. Але часом практикує, коли дуже просять. Недавно його дуже попросив знайомий дядько-слідак. Материн друг, подивитися на труп іншого мага. Еліш розповів мені, коли повернувся, що бачив труп того найманця, що замірявся на Джая. І ще розповів, що відчув сплеск дуже сильної магії не від трупа, а від дядька-слідака. Про принцесині вихватки в ніч вашого звільнення я й раніше знала. Потім розповім, зараз не важить. Одне слово: не важко допетрати, що де розслідування замаху на Джая, там і сам Джай, спраглий подробиць. Отже, він зазнайомився зі слідаком. А де Джай, там і Кер, джерело тієї самої потужної магії, що її відлуння Еліш вчув у слідчому. А звідки взятися Кер поруч зі слідчим, як не з ночі, коли в нього вирішили сховати пораненого, якого щойно відбили в тихось? До всього цього ми дотумкали разом. Потім Еліш навідріз відмовився вести мене до слідака, бо той не пробачить. І взагалі. Може, ви тут по шматках валяєтеся.

— Приблизно так і є. Гаразд, розповідайте.

— А що розповідати? Я виснувала, що для лежачого пораненого надійнішої доглядачки за сліпу стару подругу, колишню стражницю, слідчому не знайти. Лишалося простежити за Елішем, коли він пішов провідати маму. Гроші в нас мекнули. А в Меля не попросиш. Він же певен, що ми в Еґларі. От, я і простежила. Потім стежила пару днів за Хаїсою та її подругою, як вони на базар і по крамницях походжали. Тоді мені пощастило: Хаїса вирішила сходити в гості до потрібного мені місця. Потім я ще постежила, наступного дня. Переконалася, що із квартири справді виходить літній дядько підхожої зовнішності. Та не сам, а в супроводі знаного молодого пана із Трьох Ятерів. Тут у мене всі сумніви зникли, і я теж вирішила сходити в гості, зранечку, поки на роботу не пішли. А далі ви знаєте.

— Знаю. А ще я знав, що ви мене знайдете. От знав. Дядько Оршат здогадався, що вас Еліш переховує.

— Як?

— Я сказав, що вас не могло бути в будинку під час пожежі, що я бачив, як ви дивилися на мене й на тихось із вікна. Ніхто, крім вас, не міг розповісти принцесі, чи комусь із її кола про мій арешт.

— Я розповіла Мелю.

— Ви знаєте самого Верховного Служанина?

— Так. Він мені у храмовій бібліотеці Ерма Тьярського з горішньої полиці діставав.

Шем лише головою похитав і повів далі:

— Тоді ми стали міркувати, де ви переховуєтесь. Я так і подумав, що познайомилися з кимось зі служан у бібліотеці, й тепер ховаєтеся при храмі. А дядько Оршат пригадав, як попрохав Еліша глянути на труп найманця,і як Еліш здимів із дуже загадковим виглядом. А потім дядь Оршат пригадав. У кого Еліш служить, і сказав, що от Мель вас і переховує. І всю історію замаху на спадкоємця, очевидно, знає від вас.

— Розумний у вас дядько Оршат. А пан із Трьох Ятерів тут що поробляє?

— Квартирує. Він тепер пан Безвісний і служить у стражницькому помічником слідчого справ цивільних.

— Нежданий закрут.

— Та тут усе ще нежданіше закрутилося. Але це не моя історія. Брін захоче, сам розповість.

— А білий він такий відколи? У храмі був рудий, ми з Елішем бачили.

— У храмі був рудий. А ввечері до нас прийшов білий. Попиймо чаю.

— А я сестру маю. — промовила Ллоч, наче ні до чого, й застукотіла пальцями по столу. — Нідж її з моїм батьком прижила, ще до батькового одруження з мамою. Але Нідж тоді безпосажна була, а батько для герцогства грошей потребував. Він одружився з Ніджиною багатшою кузиною. А про дитину чи не знав, чи й знати не бажав. А тепер Нідж свою бастардочку з кишені витягла. Пам’ятаєте кульгаву компаньйонку? От.

Шем підсунув їй чашку й легенько погладив по руці:

— Ллоч, хороша, але ж вас хвилює не її старшість?

— Мене хвилює, що мій батько був звичайним козлом, а Нідж усе життя брехала моїй матері, прикидалася, що товаришує з нею, що рада за неї, а сама кинула дитину в якомусь блошатнику, а потім підібрала і тримала в куточку, як прислугу. А тепер пхає цю затюкану калічку на наш дірявий трон.

Ллоч підвелася. Пройшлася кухнею, ледь не збивши головою Оршатову улюблену поличку з гарним ситечком для чаю й горобинівкою, знову сіла:

— Я, власне, до храму прийшла на неї подивитись. А тоді про все забула, коли Нідж зі своїми одкровеннями вилізла.

Шем відпив із чашки, посунув до Ллоч вазочку з дешевим шматковим цукром:

— Знаєте, здається я від дядька Оршата заразився.

— Чим?

— стражницькою манією розслідувати.

— Серйозно? Вам теж підозріло, що Нідж і її дівка вижили, коли всі в будинку згоріли, чи задихнулися? Правда, приймачка сильно обгоріла, кажуть.

Шем кивнув:

— Так. Нідж схиблена на владі, я це давно помітив. Вона нікого не тиранить навпростець, ні челядників, ні бідних родичів, ні закоханих чоловіків. Але ніколи не втрачає і крихти влади над людиною, якщо дістає цю владу. Я бачив це зблизька. Старий граф Дейн два роки тому геть голову втратив. Не знаю, що на нього найшло, та були і квіти, й коштовності, й дуелі. Весь двір сміх із того зробив, а мені за нього соромно було, мов за батька. Нідж він точно був ні до чого, одружений, багатодітний, старий. Але як вона з нього жили тягла! Я думав тоді: що придушу її. Не придушив. На якомусь балу запросив до танцю і висловив на вушко все.

— І вона вам запам’ятала.

— Гірше.

— Ви їй сподобалися?

— Вона мною зацікавилась. А коли зрозуміла, що зуби зісковзують, натякнула вельмишановному Аштові, якому теж була якоюсь там ріднею по чоловікові, що я рирський шпигун. А як доказ навела нашу з вами невимушену бесіду на балі.

— Отже, це я вас підставила?

— Не верзіть дурниць! Не того разу, то іншого. Вона знайшла б зачіпку.

Ллоч теж ковтнула чаю, та він застряг у горлянці гарячим клубком. Ллоч закашлялася, втерла очі:

— Шеме, добре, що ви живі.

Він торкнувся пальцями своєї понівеченої вилиці:

— Гадаєте, добре?

Ллоч зробила другий ковток, цілком собі нормальний, смачний ковток свіжого чаю:

— А я давно помітила: в людей, що не подобаються, завважуєш дрібниці, а тих, що подобаються, сприймаєш цілком. А найближчих, найрідніших навіть не можеш до ладу описати. Вони просто існують. Сестру, Ллаль, тепер згадати не можу. Вона не мала подробиць. Просто вона була. А тепер її немає. А ви є.

З кімнати долинуло тихе шарудіння простирадл. Джай чи то совався, чи то сідав. Ллоч підвелася та швидко пішла з кухні. Шем дотягся до милиць, теж підвівся й покульгав слідом.

Старша фрейліна Одд скривила губи:

— Там цей.

— Який? — запитала королева Ейн, чемно притлумлюючи позіхання.

— — Рирець, очільник тамтешніх тихось, дізнавчого корпусу, чи як їх там. Пустити?

М’яке, кругловиде лице королеви спохмурніло:

— Так, Одд, впустіть, будь ласка, і можете йти. Ви, здається, скаржилися комусь із дам, що голова болить.

Літня мовчазна старша фрейліна ніколи й нікому ні на що не скаржилася, проте з розумінням кивнула й вийшла.

За короткий час до кімнати вкотився чепурний коротун із відповідним виразом шляхетної скорботи на рожевому, ретельно виголеному обличчі протуркотав:

— Ваша величносте. Дозвольте висловити якнайщиріше співчуття.

— Навзаєм.

— Пробачте, із приводу? О, так, герцоги. Я вас благаю! Зіпсута була династія, мотлох. Ви бачили їхніх дівчисьок? Одну вітром хитало, інша така ряба та погана — сором та й годі.

— А ви вважаєте: владар має бути прекрасним та величним?

— Поза сумнівом. Як ви. Або ваші діти. Принаймні, деякі. Наприклад, ваш син Терн.

— А мій син Джай не годиться?

— Джай не ваш син. І він справді не годиться.

Кер, перед своїм від’їздом до міста, встигла повідомити Ейн про більшість нічних подій. Тепер королева стиснула кулаки в пишних чорних манжетах:

— Якщо ви, пане Сейне? Я правильно пам’ятаю? То от, якщо ви розмовляєте зі мною в такому тоні, отже, вважаєте, що маєте на це право.

— Таак! — рирець розплився в широчезній, рожевій посмішці.

— І яке саме?

— Право сильного. Чи, скажімо інакше, право обізнаного.

— Про що?

— Про це.

Рожева лапка-подушечка витягла з-за чорної атласної вилоги згорнутий тугою трубочкою аркуш і подала королеві. Ейн простягла руку, гидливо виставивши з манжети самі кінчики пальців. Вона пробігла очима листа, згорнула, знову вклала трубочку в рожеву пухляву лапку:

— Підробка.

— Авжеж! — іще ширше розплився пан Сейн із Бродни. — Як і той, що вже багато років зберігається, чи не зберігається, у вас. Тільки не підробка, а дуже якісна копія. А оригінал усі ці роки зберігається в мене. Як і ваш попередній лист, адресований хороброму капітанові Райру з Тьяра. Кожен маг, включно з магом-завірителем Старшої Гілки, під присягою підтвердить правдивість обох документів. Уявляєте, який зчиниться скандал, якщо ми витягнемо цю історію перед очі Того, хто тримає світ? Старший син бастард, середній син бастард, і взагалі не Айрлінг. Та й чи можна мати певність щодо молодших за таких обставин?

— Що ви хочете? — Ейн знову заховала пальці в рукави й чомусь подумала, що її руки схожі на дві великі чорні квітки з білими серединками. Стиснуті кулаки боліли.

— Я хочу, щоб ви вчинили розумно. Дозволили мені домовитись із принцом Терном та звести його на трон. Тоді я, з величезним задоволенням, забезпечу мир і спокій Вашій величності та двом юним принцам, а Джаю надам змогу щасливо залишити Нейт і дістатися Тьяра, чи будь-якого іншого місця поза Нейтом, за його вибором. В іншому разі я буду змушений усунути старшого спадкоємця навпростець, та й молодших… Ми з вами знаємо, що вони — істині Айрлінги. А навіщо мені істині? Як я з ними домовлятися буду, коли підростуть?

— А з Терном ви плануєте домовитися легко?

— З вашою допомогою. Якщо ми разом розповімо принцові Терну про справи, як вони є, він учинить розумно. Як я знаю, він дуже прихильний до братів, і до менших, і до старшого.

Ейн повільно розтисла кулаки. Виникло бажання випустити кігті, яких не було:

— А як я зараз гукну гвардійців, а тоді накажу їм супроводити вас до тихої служби?

Кругле, рум’яне обличчя гидливо смикнулося, наче млинця з пательні потягли:

— А сенс? Оригіналу я при собі не маю, бажання ділитися місцем його перебування не маю також. До того ж ви не гукнете гвардійців.

Він поволі підвів на рівень грудей свою лапку-подушечку, повернув долонею вперед, ніби хотів помахати королеві на прощання, і справді коротко махнув справа наліво.

Ейн судомно схопилася за горло. Голосу не було. Не було й повітря. Вона переконувала себе, що це ілюзія, що усміхнений рирський штукар просто налякав її.

Повітря повернулося, справжнє, бажане. Солодке. Королева вдихнула різко, зі схлипом, тоді опанувала себе:

— Навіщо вам маріонетка на нейтському троні? Ви збираєтесь очолити наших тихось?

— Вас не має бентежити, що саме я збираюсь очолити. Моя голова скрізь незайва. Просто обіцяйте, що не будете плутатися в мене під ногами.

— Не буду. Якщо ви не зачепите моєї родини.

— Ми ж домовилися.

— Моєї родини: молодших. Джая, Кер і Дійта.

— О, так, Старша гілка. Дуже цікава нейтська екзотика. Нехай будуть. Поки.

Він підвівся, вклонився, приклавши руку до лівої атласної вилоги, за якою сховав копію листа, і вийшов, невимушено повернувшись до королеви спиною.

Ейн зчепила руки, сховавши затерплі пальці в чорних кількашарових мереживах, як у зимовій муфті.

Гострий нахилений почерк, наче пригнутий вітром, але чіткий і розбірливий. Райр, який передчував свою смерть. Поглум долі.

Вона поїхала до Тьяру лікувати безпліддя. Там практикував знаний у цій галузі лікар та були цілющі солоні озера. Хороші, мабуть, озера.

Вони з Айтом на той час були одружені вже дванадцять років. Джайко починав кокетувати з наймолодшими фрейлінами. Вона дуже любила Джайка. Вона дуже любила Айта й хотіла народити їхню спільну дитину. Поза всіма династійними тонкощами, просто хотіла.

Райра зустріла на Літній Бурі у тьярських герцогів. Божевільне свято, бал просто неба, коли танцює все місто, коли музиканти грають навіть під зливою, не шкодуючи інструментів, коли шляхетні кавалери вихоплюють із натовпу гарненьких квіткарок і торговок рибою, а шляхетні дами рішучої вдачі йдуть до кола із засмаглими матросами та майстровими з корабельні.

Ейн пішла до кола із засмаглим молодим капітаном. В його очах було сонце. Неймовірне південне сонце в чорних мов ніч зіницях. Він був дуже високим і кремезним. Уперше в житті ставна, повнотіла, повногруда й широкостегна королева не почувалася більшою й важчою, ніж хотілося б. Він легко підхоплював її на руки в танці й легко ставив на вибілену сонцем та сіллю тьярську бруківку.

Він покохав її. Замість просто закрутити хвацький, ризикований роман із чужою владаркою.

Вона покохала його, замість просто подякувати за танець і піти до своїх кімнат описувати дивне, веселе свято своєму чоловікові в листі. Морське сонце вдарило їй у голову, як вино. І відпустило невдовзі, як похмілля. Вона не зізналася Райрові, що чекає дитини. Вона могла б сказати Айтові, що це його дитина. Та Айт був чесним із нею дванадцять років тому. Вона не могла відповісти йому боягузливою бабською брехнею. Вона розповіла все, аж до чистісінької правди, що запаморочення Райром минулося. Вона бажала йому щастя. Вона відчувала, що любитиме його дитину й радітиме, впізнаючи в ній Райрові риси, але ні за що в житті не проміняла б Айта і Джайка на божевільне тьярське сонце й вітер.

Так народився Терн.

Вони вирішили і з дітьми дотримуватися твердої правди.

Джай, тоді йому було чотирнадцять, сприйняв історію свого народження бурхливо. Плакав, кидався на шию Ейн. Потім, гадаючи, що робить це потай, погнав кидатися на шию Рангарі. Тиждень не розмовляв із батьком, винуватячи його в якійсь малозрозумілій зраді. Потім швидко заспокоївся і став почуватися цілковито щасливим.

Терну Ейн розповіла на його десятий день народження. Він щойно завершив майструвати з тонких дощечок, мотузок і шовкових клаптів чергову модель вітрильника. Його вітрильний флот на той час уже опанував усі горизонтальні поверхні його кімнати. Терн вислухав матір, не підводячи погляду від своїх креслень і переплутаних снастей на столі. Потім він підвівся й підняв двома пальцями готову щоглу з вітрилами:

— Знаєш, мамо, він про мене не знав, отже, я не існував для нього. А я про нього знаю. отже, він для мене існує. І ви існуєте для мене, всі.

Увечері, на подив батьків, маломовний Терн поділився своєю історією із Джаєм, отримавши відвертість за відвертість.

Потім підросли Сол і Айр, і стало зовсім добре й затишно.

Тепер цьому затишку настав нежданий болісний край.

Маг. Очільник чужої тихої служби, маг і азартний гравець. Як у нього вічка блищали на тій його рум’яній пиці життєлюба! Чи розповідати Дійтові? Ох, здається, йому задосить Айта, задосить Сана. Сан… Щось же стояло за його божевільною витівкою. Хтось. Маг, тихося, гравець. Потрібно більше дізнатися про справи родини із Трьох Ятерів. Ні, треба піти й поговорити з Терном. А може не сьогодні? Боги! Хай не сьогодні. Вона затулила обличчя руками і спробувала заплакати. Сліз не було.

Райр не писав їй. Вона сама написала одного листа після народження Терна. Вона не зізналася ні чоловікові, ні за десять років по тому Тернові, що написала Райру всю правду. Якщо вона чесна з одним, чом би мала брехати іншому? Хоча, невдовзі всі ті гризоти втратили сенс. Від Райра прийшов один-єдиний лист. Він прощався. Писав, що відходить у далеке плавання до островів за Протокою живих вогнів і відчуває, що не повернеться. Просив низько вклонитися королю за великодушність. Просив не розповідати про нього синові, аби хлопчик мав живого батька. Ейн не виконала жодного із тих прохань. Ейн стримала сльози коли Кор, Дійтова дружина зі щирим сумом і щирим нерозумінням сказала якось: «Пам’ятаєш гарного капітана? Ти танцювала з ним на Літній Бурі. Не повернувся з моря. Пішов за Протоку живих вогнів і не повернувся. Чого його понесло до тих дурних островів? Там і торгівлі справжньої нема, мушлі на банани вимінюють. І казали, що знав. Пив по кабаках чорно і знав. От же ж — доля».

Ні Дійта. Ні Кор особиста правда короля й королеви не обходила, тож вони її й не знали. Кор просто поділилася сумною новиною про малознайому людину.

Ейн проплакала цілу ніч, тихо, щоб не збудити Айта.

Зараз вона теж проплаче цілу ніч? Або цілий день, який щойно почався? Вочевидь ні.

Вона поїде помолитися. Молитва — найкращі ліки проти відчаю.

Пан Сейн вийшов із королевиних покоїв, заледве стримуючись, аби не мугикати пісеньку собі під носа. Жалоба все ж таки, а він у такому доброму гуморі. Хрін би з ним, зі старшим Айтовим вилупком: зрікся-не зрікся, лежить у колодязі-не лежить у колодязі. Трохи осоромилися його, Сейнові, підлеглі, та й що? Обставини, знаєте, усі — живі люди, могли й осоромитись. Він усе виправить: і горе-спадкоємця знайде. І тут, у палаці, все розв’яже і владнає. Він обожнює розв’язувати складні задачки, особливо якщо в умовах прописані не яблучка з горішками, а люди. Пан В має все: герцогство, хоч і сраненьке, титул, дипломатичні відносини із сусідами, дітей, родину. А пан Т не має нічого, крім бажання все те мати. Скільки способів у пана В не стати жертвою пана Т? Та жодного!

Альш плела сукню для графині. Зараз таке було в моді. Плетені вбрання: літні — найтонша мереживна сітка на шовкових чохлах, химерно перевиті квіткові гірлянди, хвости казкових птахів, крила метеликів; зимові — на м’яких вовняних чохлах, опуклі картаті візерунки, суцільні килими пухнастих троянд на дамських подолах.

Альш плела літню сукню, адже попереду літо. Графині подобалися всі відтінки зеленого, тому Альш узяла три різних зе́лені: світлу, темну і прив’ялу, ледь жовтаву. Візерунок зробила якнайдрібнішим. Тонкій у кістках, вузьколицій Нідж не можна нічого великого. Альш міркувала про графиню відсторонено. Ніби плела на ляльку. Лялька та була гарною, і вбрання мало відповідати.

Від балакучої покоївки, що принесла сніданок, Альш дізналася про нічні події: вбивство юної фрейліни «ах, бідолашка», загибель трьох гвардійців і кавалера Флена «от жах», зникнення спадкоємця «темне діло». Альш пойняв тихий сум. Фрейліни вона не згадала, хай би як намагалася. Багато їх зграйкою ходило за королевою. За принцесою не ходили — боялися. А от спадкоємця пригадала добре. Він їй подобався. Хороший був у нього погляд, веселий і дуже чистий. От же ж, усе про нього чула… А що, власне, все? Молодий. Здоровий, чарівливий — от і на здоров’я. А погляд був чистий.

Зелень тремтіла й перепліталася перед очима, наче було вже літо і Альш сиділа на березі річки, на зеленому лузі, що збігав у ледь замулену річкову воду. Ніколи Нідж не відпустить її ні до якої річки, ні на який луг. Нідж терпіти не може сільські пейзажі, вона потребує столичного блиску. Приймачка Альш могла збунтуватися, зібрати клунок і піти. Рабство в Нейті ніколи не було дозволено законом. Альш-дочка не могла піти в жодний спосіб, окрім одруження. Ха-ха. Отже, це довічне рабство.

Було ще щось, про що подумала раніше й воно боляче дряпнуло, як спадкоємець. Так, принцеса, якої бояться фрейліни. Альш не боялася її. Та завжди віталася з Альш, коли бувала у графині в домі. Не кивала, не посміхалася солоденько, як до нещасної калічки. Просто віталася, як людина з іншою людиною. Альш таке дуже цінувала. Тепер, мабуть, кидається, шукає свого принца, на всіх кричить, всім погрожує. Добре, якби знайшла, живого.

Альш відкладає шпиці. Сонце гостро зблискує на них. Ясний сьогодні день. Прикрий, лихий, а ясний.

Нідж була також тут. У відведених їм покоях, сиділа перед дзеркалом, водила тоненьким пальчиком по тоненьких зморшках на лобі, міркувала про щось.

Зазирнула служниця. Пам’ятаючи про недавню графиніну хворобу тихим, лагідним голосом промовила:

— Пані графине, до вас відвідувач.

— Хто?

— Я.

Служницю відсунули, взявши м’якими рожевими лапками за стан, і до кімнати вкотився кругленький та гожий пан Сейн. Він церемонно поцілував Нідж руку, тоді безцеремонно ляпнувся поруч із нею на маленьку канапу і обійняв графиню за худі плечі:

— настав час для наради переможців.

— Ми вже перемогли?

— Фактично так. Хоча лишилися певні дрібнички.

Нідж скорчила гидливу гримаску своєму відбиткові у дзеркалі:

— Альш, дитино, піди подихай повітрям. Ти маєш блідий вигляд. Не забудь свою тростину, тут вельми слизькі сходи.

Альш підвелася й вийшла разом зі своїм плетенням, не відриваючи від нього погляду.

Вікно її спальні, меншої із двох кімнат, що відвели графині. виходило на довгу спільну галерею. Галерея охоплювала другий поверх центральної палацевої будівлі по внутрішньому квадрата і нависала чотирма величними балконами над головним холом. Зі східного й західного боків балкони були розгороджені невисокими поперечними поруччями, утворюючи коротенькі персональні балкончики гостьових кімнат. На південний та північний боки галереї можна було потрапити із двох широких головних сходів.

Зараз Альш повернула на південні сходи, а з них на спільний балкон.

Дівчина прогулялася туди-сюди, статечно, по-старечому, тюкаючи своєю тростиною в чисті, відполіровані дошки підлоги. Потім, швидко роззирнувшись, перекинула тростину через кут на східний бік квадрату. Туди ж, із неочікуваною легкістю, вона перекинула своє важкувате тіло із незграбно підтиснутою хворою ногою. Ставши на здорову ногу, Альш обережно перенесла частину ваги на хвору, нахилилася по тростину. Підбираючи її із вдячністю подивилася на власні руки. Мало хто знав про силу та вправність оцих вічно зайнятих плетінням і вишиванням рук. У дитинстві Альш не була знаменитою шибайголовою, але стигле яблуко, чи солодку чорну шовковичину хотілось і їй. А от щоб жаліли та приносили калічці з милості дуже не хотілося. Тому Альш вивчилася лазити й чіплятися незгірш від інших притулківських дітей, а може й краще.

Зараз вона присіла й вистромила голову над краєм вікна. На щастя кімната виявилася порожньою. Альш лишалося подолати ще один чужий балкончик, а тоді вже буде її. Порожньо. Слава богам! І тут порожньо. Вона востаннє перенесла всю власну вагу спершу на руки, потім на одну ногу. Потім, з обережністю, і на другу. Потім штовхнула вузенькі двері поруч із вікном та ввійшла до своєї кімнати. Тут таки виступила із черевиків, почала скрадатися через кімнату в самих панчохах. Дісталася до протилежної стінки, спільної з кімнатою графині, обережно простягла руку, взяла з низького столика маленьку вазочку для квітів. Квітів у неї жодного разу не поставили, зате зараз дуже згодиться. Альш приклала її широким, наче розкрита квітка, горлечком до стінки, а до денця припала вухом.

Чути було відмінно, так, ніби вона третьою сиділа при цій дружній бесіді.

— Те, що ти проґавив старшого шмаркача, підвішує наші плани на тонкій нитці. Та що там, на нитці — на шмарклі зеленій! А, внутрішній дізнавачу?

— Завжди ти бовкнеш непристойність. Непристойність і бридоту.

Судячи із шурхоту сукні, графиня підвелася:

— Не сюсюкай. Гидко. Я, між іншим, заради втілення цього плану вбила чоловіка, якого кохала. Все життя кохала, щоб ти знав, пане рожевий мильний пухир. Про нещасну кузину й цю дурепу Ллоч я мовчу. Прикра дрібничка. А тепер що? Будь-якої миті сонечко наше Джайко повернеться до палацу і… А Джайко — це Кер. А Кер я, бувши тобою, прибрала б у першу чергу, ще до всього. Вона небезпечна. По-справжньому небезпечна, не як її чистюк-батечко. Але ти не слухаєш мене. Ти, пухирчику, найрозумніший.

— Не заважай мені гратися, дівчинко. В дитинстві ті, хто заважав мені гратися, розбивали носи та бігли плакати до мамці. Найбільш завадні ламали руки й ноги. Тепер я виріс, і ті, хто заважає, почали скручувати собі в’язи. Ти ж не прагнеш долучитися до компанії зі скрученими в’язами?

Знову шурхіт пишних спідниць. Графині не сиділося:

— Пробач. Знаєш, уся ця історія з пожежею дорого мені коштувала. Із твого дозволу, я не про гроші. Звісно, я не заважатиму твоїй грі. Я лише прагну певності, що й моя гра вдасться. До речі, Сейне, по щирості, мій план прегарно міг обійтися й без тебе. Я просто пала б у храмі до ніг Того, хто тримає та проридала свою дитячу таємницю на цілий Нейт. Я не потребувала ні прологів стариганя Сана, ні твоєї ефектної обробки стариганя Сана.

— і нічого б тобі не вдалося, дівчинко.

— Чому?

— Тому, що ти зла дурисвітка. Ти не можеш осягнути своїм зміючим, слизьким мозком, що Айрлінгів люблять. Не помри від бурі почуттів Айт і не оброби я щойно Її величність — у труні б Нейт бачив твої одкровення. Весь той натовп жодними граблями не гребло б, чи байстрюк Джай, чи ні. Та так навіть веселіше: вони й Рангару люблять! Ні, дівчинко, Айрлінги — винятково скандалостійка династія. Без мене тобі нічогісінько не вдалося б. А зі мною все буде гаразд. Зі мною навіть невдачі на краще повертають. Такий уже я щастунчик. От же ж дурнувата ідея спала нашому герцогу, зорі йому під ноги. Не вірив, бідака, в успіх своєї пістрявої куріпочки в розманіженого Джая. Дурнею було організовувати замах на спадкоємця, та ще й на виконавці ощадити. Замість висококласного фахового мага найняти посередність, людською кров’ю напувати. Дурня незаперечна й відбулася. Зате я, дякувати вірним людям, знаю, якому цивільному слідаку ця справа випадковенько потрапила. А відповідно знаю, на кого вийшов у своїй хлоп’ячій цікавості сам Джай. А відповідно, знаю, де тепер вищепойменованого Джая шукати. От, кому спаде на думку шукати зниклого спадкоємця у вбогій квартирці пристаркуватого стражницького слідака? Нікому. Лише мені. Там ми все і розв’яжемо. Без перешкод. А ти зі своєю кривулею тут ґав не лови. Маю великі сумніви щодо неї й Терна. Він хлопчик хоч і тихий і геть зелений, але із себе показний. Де вже твоїй мишці облізлій з обпеченою мордочкою такого захомутати? Хоча… Правильно міркуєш, дівчинко. Де не візьме пристрасть, там підточить жалість. Може. Може вдатися. Тільки хмурна вона в тебе. І в очі не дивиться. Кепсько. Таких не шкода. А для чого тобі влада, Нідженько? От, станеш ти за троном своєї кривулі, будеш її за мотузочки смикати, і що? Ти — баба. У вас інша влада.

Різкий дзвін. Графиня чимсь дрибализнула об підлогу. Мабуть, маленьким круглим люстерком, що любила крутити в руках:

— Ось для цього! Щоб уже ніколи не рахувати зморщок на власному обличчі і не думати, що іще рочків п’ять — і всі мої кокетування й пересміхи, грайливі натяки, вередливі зітхання будуть сприйматися, як вовтузня старого пацюка в кутку. І відповідати на них будуть належним чином — капцем по морді. Бабська влада коротка, Сейне. До речі, про баб. Кажу тобі: Кер прибери, поки не пізно.

— Навіщо? Вона для мене так гарно тихось прорідила, Ашта підчистила. От, об кого руки бруднити гидко було б.

— То що, підстава із Шемом — це теж ти?

— Ні, дорогезна, підстава із Шемом — це ти. А я тобі просто не завважав. Як раніше нашому герцогу, небо йому килимами. Кажу ж: хай би що робилося — все до моєї користі. Долю таку Той, хто тримає в руку поклав. Добре, дівчинко, щось ти бліденька. Та й мені відпочити варто. Піду. За Джая вже завтра візьмуся, зі свіжими силами.

— Що, сам і візьмешся? Підлеглих у тебе бракує?

— А задоволення? Дзуськи! Це моя гра. Я в неї граюся. Як уже вночі мої соколи його з дірявих кігтів упустили, то й це на краще. Мені цікавіше буде. От, із Саном як цікавенько склалося.

Альш почула його кроки й тихий звук причинених дверей. Тепер що, назад, через три балкони? А навіщо, власне?

Вона незворушно відчинила двері й увійшла до графиніної кімнати. Нідж помітно здригнулася на кроки, тоді довго дивилася на Альш, підвівши одну брову. Тоді кивнула й очима вказала їй на стілець навпроти канапи. Альш сіла.

— Отже, не така ти проста, дівчинко? Точніше — то ти непроста, дівчинко?

— Непроста, — спокійно підтвердила Альш.

— А тихою калічкою нащо прикидалася?

— Бо з дитинства мовчазна й кульгава на праву ногу.

— Добре. Ми ще матимемо час побалакати любенько, а зараз послухай. Сейнові довіряти не можна в жодному разі. Він одержимий владою, більш як я. Моя одержимість раціональна: я хочу спокою та певності в майбутньому для себе і для тебе. А цілковиту певність забезпечує лише цілковита, абсолютна влада,коли не залежиш ні від чиїх примх, окрім, хіба що, божих. Але боги мовчать. Боги завжди мовчать. Нам буде не складно прибрати до рук Терна. Королева вважає мене своєю подругою, тут усе й було гаразд. Кер… Але вона ще не Верховна суддя, а Дійт значно менш небезпечний. Ми впораємося з Айрлінгами. Варто лише вчепитись, і вони нас уже не скинуть. У Сейна одержимість владою геть іншого штибу. Йому до зарізу потрібний рирський трон. Кури зі сміху дохнуть, сам він із себе ціле життя глузує, але йому потрібний отой прогнилий, смердючий стільчак. А знаєш чому? — Альш заперечно похитала головою. — Тому, що це трон його матері. Сейн також бастард. Стара герцогиня прижила його в юності, до законних дітей. Прижила й не покинула. Віддала на виховання якійсь відданій провінційній родині, а коли підріс, розповіла всю правду, підказала почати кар’єру в наглядовому корпусі. Сейн завжди був виразно недурним. Стара обіцяла допомагати йому й надалі за однієї умови: він не інтригуватиме проти її законних синів та не намагатиметься відібрати в них владу. Вона змусила його до присяги з чорним павуком. Знаєш, запускають по вені таку дрібну магічну погань, зап’ясток надрізають, і запускають. І біжить ота погань до самого серця. А там скручується малим говенцем і сидить тихо, доки присягу тримаєш. А як порушиш — лапки розчепірює, й нема серця. Так він із павуком рочків сорок прожив, присяги дотримуючи. А тепер стара померла. Власною смертю, відзнач. Це присяга теж передбачала. Та Сейн уміє чекати. Точніше — вичікувати.

— Ви багато про нього знаєте.

— Сам і розповів. Він мені був і за батька, і за коханця, і за повитуху, коли тебе народжувала. Він і живою тебе лишити вмовив. Знав, що як молодший бастард старшому, ти йому не конкурентка, а користь у тобі побачив. Він мені й амулет заговорив для тебе, аби пожежа тебе не забрала. Не забрала ж? А опіки — це нічого, це загоїться.

Графиня обійняла себе за гострі плечі та дрібненько похитувалася з боку в бік, ніби її смикали. Альш міркувала: «А вона ж і справді божевільна, хвора, не з переляку, а давно, з дитинства. Хвора на власну бідність, на свій гонор, на свою вроду, яка радше маска, ніж правда. Хвора на свої бажання і страх, що ці бажання не виконають. Можливо, хвора на свою таємницю, що підслухала у храмі бувши малою, але кмітливою. Муки, як цю таємницю найліпше продати, геть обгризли й без того тонесенькі Ніджині кісточки. Тепер вона сидить на канапі, обхопивши себе прозорими пальчиками за плечі та смикається, наче лялька з паличок, нанизаних на слабку нитку. Вона продала свою таємницю Сейнові за те, що він прийняв її до власної гри. Тонкі палички на слабкій нитці — сидить і смикається».

Альш зробилося лячно, та вона ще не все спитала, що хотіла:

— Де він вивчав магію?

— А з чого ти виснувала, що він її вивчав?

— Ви самі сказали, що він заговорював амулет.

— Так. Офіційно ніде. Він придушив свій дар так ретельно, що жоден маг, ні по службі, ні випадком, не міг його внюшити. Сейн завжди страшенно боявся, що дар помітять, і його, як особливо обдарованого, візьмуть на облік у Магічній колегії. А дар він має значно вищий за середній. Так і приховував майже все життя, буквально чобітьми затоптував. В інших людей дар від такого обходження глухне, слабшає й геть щезає. Та з одиницями відбувається зворотне. Пригнічений дар міцніє, настоюється, як вино, росте углиб, мов корінь. Сейн почав зазирати в теорію та практикувати тихцем, коли зрозумів, що з його даром здатен Магічну колегію ляпачем на мух прибити. Сталося це лише кілька років тому. От я й гадаю: може він тихцем і павучка позбувся, і матінку на зоряні стежки поквапив? Та байдуже. Нам на те чхати. Маємо власні справи. Ти повинна сподобатися спадкоємцеві Терну. Сейн, звісно, вміє переконувати, але в нашому випадку ліпше було б заручитися щирою, а не змушеною прихильністю юного короля. Розумієш?

— Розумію. У вас нездоровий вигляд. Я принесу подушку та плед. Відпочиньте.

Нідж укотре міркувала: «Як, усе-таки, в неї слова одне від одного відклацуються, наче холодні залізні намистинки».

— Гаразд. Принеси. Я приляжу.

За кілька хвилин Альш дбайливо вкрила графиню пледом, який сама плела, й тихо причинила двері, усамітнившись у своїй маленькій кімнатці. Вона зупинилася біля одного із двох вікон, не того, що дивилося на балкончик і, відповідно, у високий хол палацу, а біля іншого, що дивилося у внутрішній двір, гарно брукований світлим, блакитнуватим камінням. Вона важко вперлася руками у вузьке підвіконня й надовго замислилася.

Коли сутінки наповнили внутрішній двір, наче басейн, Альш відірвала затерплі руки від нагрітої поверхні підвіконня, намацала притулену до стінки тростину й вийшла зі своєї спальні до графині.

Там теж були сутінки, глибокі й нерухомі, глибші, ніж у дворі.

Альш зупинилася біля канапи, простягла вільну руку. Повільно поводила над графинею. Над грудьми рука зачепила щось тонке та пружне. Дуже тонке, невидиме, навіть якби в кімнаті був ясний день. Альш зімкнула пальці на голці, обережно похитала, спробувала злегка смикнути. Графиня слабко застогнала, наче заскавуліла, зовсім тоненько. Альш усвідомила, що намагатися марно. Навіщо зайвий біль? Залишилися лічені хвилини.

— Добраніч, мамо, — промовила вона і вийшла в коридор, важко припадаючи на хвору ногу.

Ейн любила цей храм. Посвячена Тому, хто тримає при народженні, вона все життя була на боці світла і співпереживання. Їй було небайдуже до кожного пагінця, що промкнувся крізь щільно припасовану нейтську бруківку, до кожної пташки, що цокала кігтиками по жерстяному карнизу під її вікном, до кожної чужої дитини, тим паче, коли вона плакала. Ейн любила світ, відчувала, що якби її долоні були досить великими, вона б не втомилася тримати його, зігрівати, берегти. Понад усе у священних книгах вона любила історію творення, як юний син Вічної Мандрівниці сказав до своєї матері: «Я не маю нічого. Я хочу щось, аби стало моїм». «Усе твоє», — відповіла мати, вказавши на нескінченні шляхи перед ними, на безкраї зоряні луги. «Ні, — відповіло їй дитя, — це не можна взяти, це не можна тримати. Це було, коли не було мене. Я хочу щось власне». І не зрозуміла його мати, адже не було для неї нічого ближчого за її шлях у нескінченності його, не було нічого кращого за можливість бути на шляху. Зрозумів син, що мати не думає, як думає він, не може допомогти йому. Тоді він заплакав. А коли заплакав, підставив долоньку й на неї впала одна сльоза, і всі зорі відбилися в ній, і всі шляхи оповили її. Зробилася вона міцною й вагомою, та лишилася теплою, адже була сльозою. Так народився світ. І не втомиться Той, хто тримає тримати його, не знудиться гратися ним серед зоряних піль незміренного шляху.

Ейн підіймалася білими сходами, майже бігла,стискаючи кулаки в чорних жалобних мереживах. Дві юні фрейліни ледь устигали за нею.

В головному залі вона нетерпляче махнула дівчатам, щоб помолилися, чи пококетували з молодими служанами, які поливали й підстригали безліч гарних рослин у мармурових вазах, повних найкращого ґрунту. Вона конче потребувала, аби сумлінні панянки відчепилися й дали їй серйозно побалакати з Рангарою.

Послушниця, руденька й веснянкувата, вклонилася до королеви і з прудкістю маленької пташки зникла в Рангариних особистих покоях.

За пару вдихів дівчина так само прудко вистрибнула, широко розчахнула перед королевою двері, а сама заскакала сходами донизу, через дві сходинки. Королева не стримала усмішки. Світ був прекрасним. У світі була весна.

В Рангари був опухлий, зарюмсаний вигляд і чарочка лікеру на бильці крісла. Ейн осудливо похитала головою:

— От лише твого п’яного варнякання мені зараз бракувало.

— Ну, бракувало ж, коли приїхала.

— Приїхала я геть з іншого приводу. Каву давай вари, тверезіти час.

За чверть години вони сиділи в сусідніх кріслах, аби розмовляти якнайтихіше, пили міцнющу каву з перцем і зосереджувалися. Ейн зосередилася першою й до ладу розповіла все, починаючи від перших зірок, часу, коли Старшій служині Того, хто тримає світ належало зачинитись у храмі й до ранку не показуватися на очі світові й Вічній Мандрівниці, що прийшла по короля.

Ейн переповіла все, що дізналася від Кер: про викрадення Джая, про смерть фрейліни і гвардійців, про Джаєву втечу, тоді про ранковий візит головного рирського тихосі й розмову з ним.

Рангара поволі з чорної зробилася неприємно попелястою, а в очах у неї засвітилося по дуже холодному синьому вогнику:

— Отже, маг. Такий, що одним пальцем зашморг із повітря в’є. І, отже. Всю цю кашу, тим самим пальцем, помішує також він. І нащо йому це треба розповідати не поспішає? От, я простачка — сиджу, рюмсаю, а у світі таке коїться. Не рюмсати треба — інше треба.

Вона важко підвелась і коротким рухом вихлюпнула лікер зі своєї стопки в пишний вазон, широко розмаханий на окремому столику при вікні:

— Пий, заразо. Минулого разу з такого поливу два тижні червоною мордякою цвів.

Вона повернулась у крісло, пильно подивилася на королеву:

— Найперше, треба сховати дітей.

— Яких саме? — втомлено вточнила Ейн.

— Дрібних. Тернові доведеться долучатися до великої гри, Джайко вже заховався десь, як я розумію. Нам лишається сподіватися, що заховався добре, і що хамка ця біломакітра буде поруч. А нам заховати потрібно дрібних. Він і тебе. й Терна на них купуватиме.

— Як ми їх заховаємо? Де? Він весь час палацом шастає, і підглядників, мабуть, навіз.

— Нічого. Ваша старша магесса, ну, ця, Хен, відьмисько кисломорде, досі не вмерла? От і добре. Візьмемо із собою в карету, слід замете. Хай би який дикун сильний був, а елементарні закони й на ньому працювати мають. А в палаці його зараз нема, вір моїй чуйці. Як він зранечку до тебе з розмовою поперся, то має ще багато отаких важливих розмов до різних людей, і не в палаці. Ти сама сказала: він на цілий Нейт заколот заколочує, а таке в одній кухні не заколотиш. Точно линдає столицею. А ми це використаємо. Давай, величносте, воруши своїми пишнотами, їдьмо.

Іншим разом королева не попустила б хамства, тим більше, що Рангара теж могла похвалитися видатними пишнотами нижче талії, та зараз був не час для бабських пересварок.

Фрейлін, що непогано збували час у компанії молодих служан і служинь, Ейн залишила у храмі, пообіцявши прислати по них карету пізніше. Вона відчувала, що Рангара багато недоговорює й розраховувала бодай щось витрусити з неї дорогою. А зайві вуха тут були геть ні до чого.

Однак витрясати нічого не довелося. Старша Служиня сама, наче між іншим, поцікавилася:

— Ти про перший замах на Джая, ще давно, кілька тижнів тому, знаєш?

В королеви округлились очі. Рангара кивнула, зітхнула й розповіла. Ейн лише хитала головою:

— І ці герої доморощені кинулися розбиратись в усьому самотужки? Хоча… Ти знаєш, відтак Джай прийшов до тебе.

— Прийшов. І добре вчинив. Я підказала йому, як особисто вийти на стражницького слідака, якому доручать справу про невпізнаний труп візника. Тепер наш із тобою хлопчик під надійним наглядом. Якщо встиг добігти. А чи встиг, ми дізнаємося в нашої лагідної дівчинки Кер, якщо, звісно, вона захоче поділитися зі старими коровами своїми дівочими секретами. Та на ситуацію із Джаєм зараз ми вплинути не можемо. А от малих твоїх повинні висмикнути з-під носа в рирського всесильного пана. Слухай, а чи такий уже він всесильний? Один маг. Навіть дуже потужний. — це один маг. Ми вдома, у нас гвардій, суддівська охорона Дійта, армія зрештою. Може ми просто розгодували свій переляк і тепер дивуємося, що він заміряється зжерти нас?

Ейн насупилась і знову стиснула кулаки в манжетах:

— Кинь, чорна, ти ж розумієш: така людина як Сейн розраховує все до найменших дрібниць. Він би не став організовувати замах так грубо. Це не його ідея. А отже, і змова не одна. Ти ж пам’ятаєш: була ще жахлива історія з отим придворним хлопцем із Дейнового почту. І ще жахливіша витівка Кер. Все плутається й нашаровується. Ми маємо справу з кількома змовами, що або сплелися, або зіткнулися. Отже, ми не знаємо, де свої за межами родинного кола. І нам іще пощастило, що в родинному колі ми можемо бути впевненими.

Рангара мовчала. Її обличчя робилося все більш подібним до чорної залізної маски. Ейн раптом різко смикнулася й затулила обличчя руками:

— Яка ж я дурепа! Варто було одразу взяти малих із собою! Навряд чи він став би заважати при всіх, при фрейлінах, при гвардійцях. Ми ж із ним уклали щось на кшталт угоди. А я просто їду з дітьми до храму, помолитися Тому, хто тримає. Дурепа!

Рангара приклала кулаком по дверцятах так, що вся карета загула, а візник стривожено озирнувся й заглянув у віконце-розетку в передній стінці. Рангара махнула йому, щоб їхав, а сама люто витріщилася на королеву:

— Чи ж я не дурепа? Сиджу тут, носом хлюпаю, напиваюся. Айт би мені по жирному загривку надавав за таке.

Ейн втомлено приплющила очі:

— Ніколи тобі Айт по загривку не давав. І взагалі нікому.

Пана Янха від решти тихоських офіцерів різнило те, що його вельми не любив нині покійний високий Ашт. Від шептуна до сповісника його не підвищували п’ять років. П’ять сраних років — нечуване діло для кмітливого, діяльного офіцера знацького роду. А в дорадники Янха допустили тільки тому, що впливові панове з дорадників загреблися діставати з дальніх поїздок у дрібних дорученнях цінну людинку, аби почути розумну думку. Ашт терпів його у ближньому колі, але не пропускав нагоди пнути в болюче. Болюче в Янха було одне — злидні. Мати рано овдовіла, відповідно п’ятеро її дітей рано осиротіли, і Янх був старшим із них. Тихосі поклали око на хитрого, вовкуватого, нечистого на руку підлітка ще у школі. Коли позичених тихцем кишенькових коштів і цінних речей однокласників накопичилось у його особистій справі вагомо, хлопцеві ту особисту справу показали й запропонували співпрацювати по-доброму. Тринадцятирічний кишеньковий злодюжка незворушно подивився в очі старшому тихоському чину з дорадників і поцікавився платнею. Коли йому назвали суму, він задоволено кивнув.

Так почалася кар’єра, яка безнастанно затиналася об те, що Янха вельми не любив очільник усієї тихої служби. А приводом для цієї сильної нелюбові стало те, що з віком дитяча, дещо зацькована та обережна хитрість перетворилася на жорсткий, цілеспрямований і цілковито безстрашний розум. Менші виросли, мати щасливо няньчила онуків у трьох родинах по черзі та приглядала вдалого нареченого для найменшої доньки, що завдяки Янхові мала достойний посаг. Сам Янх так і не одружився за своїми справами, та роз’їздами. Отож, єдиною його пристрастю й турботою зробилася служба. Янх любив плести й розплутувати, затягати намертво і навпаки, накручувати неймовірні вузли інтриг і змов, що розпускалися єдиним доторком вправної руки. При тому Янх не любив крові й чужих страждань. Не те щоб зовсім гидував — по-всякому діяти доводилося — та був певен, що катівня, чи й узагалі петля на шиї, то міра крайня, себто у вжитку має бути вельми рідко.

Високий Ашт вважав інакше. Він обожнював страх. Сіяв і зрощував його скрізь, де треба, й де геть не треба. Янх мав погану звичку висловлюватися поза спиною очільника, а пізніше й безпосередньо йому в очі щодо того, де, на Янхову думку, геть не треба, й чому. Очільник докладав усіх сил, аби сіяти зерна страху безпосередньо на Янховій голові, та на цій міцній до блиску голеній макітрі вони не приймалися.

Вікопомного ранку, прийшовши до контори й постоявши хвильку над купкою нечистого одягу й несимпатичної плоті, що лишилася від високого Ашта, Янх промовив: «Угу». Бо сказати: «Ото», -— було б надто відверто. От над цією самою неапетитною купкою Янха й поплескали по плечу і сповістили, радше зі зловтіхою, ніж із повагою, що тиху службу тепер очолює він, відповідно до рішення нагальної наради дорадників.

— Пзд ваша мати, — мовив Янх не соромлячись ні живих, ні мертвих. Він усвідомив, що ница купка людятини, яку він споглядав, насправді лише стримано символізувала ту грандіозну купу лайна, перед якою він опинився поставленим.

Звичайно, по характерних пошкодженнях на тілах Янх одразу зрозумів, яким лезом, точніше, якими лезами їх завдали, та в чиїх руках ті леза змогли набути такої сили і вправності. Ділитися своїм спостереженням Янх ні з ким не став. Мав підозру, що серед його вцілілих колег були ще здогадливі та спостережливі, однак вони теж лишили здогадливість при собі. На щастя, мали чим зайнятися, крім зводити порахунки з дикою півкоронованою дівкою. Рирський слід, що потягся від візника-мага через його наймачів аж до герцога, стараннями покійного очільника, не зробився ні глибшим, ні наочнішим. А коли в Нейті з’явився колега Сейн і підглядачі стали доповідати про його дії та гіпотетичні плани, Янха пробило холодним потом. Сейн виявився гравцем, об якого Янх ризикував зламати свою міцну голену голову. До того ж він геть не розумів ролі спадкоємця Джая в усьому, що відбувалося. Чи то Джай поквапив батька на зоряні стежки, чи то сам Джай — жертва Нідж, яка крутила свою оборудку щодо рирської рідні? Чи Терн із таємною партією прибічників зумів доконати батька та позбутися старшого брата, спираючись на тих самих рирців? Чи навпаки — Терн перебіг дорогу рирцям у якійсь їхній грі? А гра геть незрозуміла, бо Джая намагався прибрати герцог, а самого герцога, разом із дружиною та дочкою, прибрали вочевидь власні тихосі, тобто наглядовий корпус. А навіщо прибрали? Невже варто було більше зважити на інформацію, що промайнула ген-ген коли в реляції одного зі шпигунів тихої служби в Рирі? Агента здивувало, що стара герцогиня свого часу підтримала нікому невідомого молодого кар’єриста із провінції. Невже Сейн таки її виплодок і в династійному пересуванні по головах має власний, заздалегідь намічений шлях? Та де Рир, а де Нейт? І хєра вислого він забув тут?

Шкода, що не вдалося перебалакати минулої ночі із Джаєм. Ото, наука Янхові на майбутнє. Ніколи не доручай по-справжньому важливих справ іншим. Пішов би сам до спадкоємця в апартаменти, вів би сам його попід ліктик темними палацевими коридорами — болта б іржавого вискочили їм на загривок ті замасковані рирські щури. А тепер що вже? Проперділи. І офіцери загинули путні. Добре, хоч вдалося ще за живого Ашта протягти крізь дорадників очевидну думку, що не варто чіпати стражницького слідака, якому доручили справу мага-замашника. От від самого початку не варто було, коли стражники наївно вирішили, що тихосям ця справа не цікава. І потім іще більше стало не варто, коли на слідака вийшов сам Джай. І згодом, коли в Забрамному провулку сховали недомученого ідіотом Аштом Шема. Хоча, про Шема в конторі, здається, взагалі забули. Попри те, що без нього не було б того пам’ятного ранку після ще пам’ятнішої ночі. І добре, що забули. А до того, що ховають його в Забрамному на квартирі в Лужанця, ймовірно, ніхто, крім самого Янха, не додумався. Дуже добре.

Зате Янх тепер знає, де ховається Джай. Хоча й не може гарантувати відсутності того самого знання в голові життєрадісного рирського товстунчика.

З такими от непростими думками шановний пан Янх, новий голова тихої служби королівства Нейт, особисто облаштовувався на підлозі балкончика, що сусідив із покоями графині Нідж та її свіжовизнаної дочки. Пана Янха переслідував нав’язливий образ неохайної купки, адже саме купу лахміття в кутку балкона він зараз і зображував. Скулившись і притискаючи до вуха кулак із магічним амулетом-слухачем. Янх устиг налаштувати слухача і зручно підтягти коліна до підборіддя за хвилину до того, як у графининій кімнаті прочинилися двері і служниця впустила пана Сейна.

Далі Янх забув і про коліна, і взагалі про все на світі, крім двох голосів, що послужливо доносив йому в саме вухо слухач.

Обходячи ганчір’я, звалене в кутку сусіднього балкона, кульгава рирська бастардочка гидливо підібрала поділ. Зупинилася на мить, наче принюхувалась, потім спритно перекинула здорову ногу через невисоке поруччя, а за нею, значно менш вправно, — хвору.

Янх полегшено видихнув. Нда, стирчачи на засідайлівках дорадників геть відвик від польової роботи. Нічо. Більше він не повторить своєї нічної помилки, коли просидів півгодини в кабінеті покійного короля, дожидаючи, поки тямущі підлеглі приведуть до нього на розмову спадкоємця. Ні, по-справжньому важливі справи потрібно робити самому.

Слухач запирхав, задзижчав у вухо і став гірше ловити. От же ж погань! Шкода, що він, Янх, не маг, і що поруч немає путнього мага. Якби не Аштова схибленість на страхові й насильстві, може й не впустили б того хлопчину, сина сліпої стражниці. А так… Дарма лише покалічили. Ну, видно ж було, що таких ні страхом, ні болем не візьмеш. От і проперділи. Та ще і стражницьке начальство зайве розізлили. А Тайр же ж не дурень, а дядько тямкий, із ним краще було б не сваритися.

Слухач припинив гундіти й захлинатися. Звук пішов чистий, як раніше.

Янх знову цілком зосередився на голосах у кімнаті.

За годину все тіло в нього судомило від скуленої пози, а голова грозилася луснути від інформації, прогнозів та висновків.

Він вибрався до порожньої кімнати, потім спустився на перший поверх і тінню прослизнув до одного з нежилих палацевих приміщень, де потай оселився зі вчорашнього вечора.

Коли спритний хлопака з шептунів, разом із чашкою міцної кави, приніс йому звістку про раптовий скон графині Нідж Синьодольської, Янх зробив смачний, великий ковток і промовив: «Ото», — геть не переймаючись тим, що це надто відверто.

По цілонічнім недріманні на холодній мармуровій лаві біля холодної мармурової плити спочилого короля Мель почувався відверто застудженим. Боліло горло, носа заклало, у праве вухо стріляло. Ну, вухо — це взагалі неподобство. Холод холодом, але протягові в закритій усипальні звідкіля взятися? Не із зоряних же ж стежок задуло?

З палацу не надходило жодних звісток. Там залягла тривожна тиша. Мель зовсім був зібрався замотатися шарфом попухнастіш та з’їздити до Айрлінгів, коли до нього провели відвідувача.

Відвідувач вкотився дрібними, щвидкими крочками, вітально киваючи та промінячись усмішкою. Жалобний одяг особливо підкреслював його рожевощокість і життєрадісність.

— Перепрошую за вторгнення! Мені сказали, що ви прихворіли, та я насмілився… — він ляпнувсь у крісло й закинув одне кругле колінце на інше. Мель стояв, згорнувши на грудях руки та глядячи на пана Сейна згори вниз:

— По щирості, високий пане, я дійсно не налаштований на довгі бесіди.

— Ну, вже ми з вами обоє такі високі! — сплеснув ручками Сейн, легко вистрибуючи з крісла й випростуючись на весь невеличкий зріст, як лише дозволяло пухке пузце. Тепер вони дивилися один одному в очі.

— Ви мені не подобаєтеся. — Мелів голос був тихим і холодним.

— А я вам не пан Ашт, аби скаженіти через те, що не подобаюся гарному чоловікові. — в тон йому, тихо й сухо, відказав рирець. — Маю до вас винятково ділову розмову. Високий Мелю.

Очі в головного рирського тихосі були блакитними, вицвілого, розбіленого кольору з яскравими, також блакитнуватими, білками дуже здорової людини. А вираз тих очей так разюче контрастував із усміхненою, круглою фізією, що лице сприймалося, як машкара, у прорізі якої визирає геть інша, страшна істота.

Мель сів і кивнув рирцеві на покинуте крісло:

— Що ж, тоді облишмо емоції, і до справи.

— Прегарно. Ви забезпечуєте надійність мого тилу в Нейті. Звісно, Мандрівниця не при ділах у світі живих, і її надто пильної уваги уникають. Однак і темний народ і освічена еліта якнайглибше шанують її служан, а найбільше — її Старшого служанина, себто вас. Якщо ви дасте зрозуміти широкому загалові, що вас новий стан справ у палаці влаштовує, це спасенно подіє на деякі спантеличені душі і вгорі і внизу.

— А він мене влаштовує?

— Авжеж! На трон зійде Терн, юнак розумний і позитивний на противагу своєму вітрогону-братові. Терн, як через вік, так і через темперамент, не візьме за наречену принцесу Кер. Отже, весілля, від якого ви так зворушливо намагалися сховатись увесь цей час, не відбудеться. Джай від’їде в невизначенім напрямку, довічно. Кер залишиться з вами. Ви залишитеся Старшим Служанином столичного храму Вічної мандрівниці, добрим порадником юного короля і добрим другом неприкметного герцога рирського, який частенько навідуватиме тут, у Нейті, свою племінницю, королеву Нейтську і випиватиме з вами келих вина у храмовій тиші. Верховний суддя поступово втратить як політичний, так і морально-етичний вплив. І вже ніхто, повторюю — ніхто, не насмілиться кинути камінь у два закоханих серця, що з’єднаються всупереч застарілим звичаям. Відмінна перспектива, справді?

Безбарвні пасма, бліде обличчя так ретельно виголене, що здається майже дівочим, губи стиснуті, погляд зосереджений. Куди він дивиться? Та нікуди. В себе він дивиться. І бачить там те, що пан Сейн із Бродни давно вже в ньому розгледів. Тепер пан Сейн подумки хвалить себе за правильний вибір між двома храмами.

— Отже, ви доводитеся братом покійному герцогу?

— Так. Нас народила одна матінка, зоряні стежки їй до ніг. Усім їм. То ми домовилися?

Гладенький лоб. Не такий твердий, як у тієї, кого цей святенник так довго та болісно любить, але теж доволі впертий.

— Домовилися. Однак я не шкодитиму людям…

— Які ледь не спалили вас. І не треба. Шкода нам ні до чого. Нам потрібна лише користь. Їдьте до палацу і привезіть сюди обох маленьких принців. Нехай побудуть під вашою опікою, поки там усе владнається. Звісно, її величності не варто казати, що діти тут, у храмі. Скажете, що відіслали їх до тихої віддаленої місцинки, геть від столичних потрясінь. Заспокойте її, поясніть, що діти будуть здоровіші та веселіші на лоні природи.

— А що сказати дітям?

— Дітям? Та байдуже. Хоч би й нічого. Це ж діти.

— Домовилися.

Розділ п’ятий

Вона зупинилася перед двома хмурними гвардійцями й чітко вимовила:

— Докладіть, будь ласка, його високості, що про зустріч із ним просить Альш Рирська.

Один із вартових легенько стукнув пальцями у двері. Ті прочинилися. Звідти визирнув згорблений дідуган уїдливого вигляду, що спирався на ціпок. Альш так само чітко повторила своє прохання і йому. Дідуган посмикав себе за ріденький сивенький бакенбард. Кивнув і зник за дверима. Назовні долинуло його повільне шорхання, а потім інші кроки, швидкі й важкі. Тоді двері розчахнулися на всю ширину, і Терн, своїм звичним, рівним голосом промовив:

— Заходь. Я ледь із глузду не з’їхав, доки дотримував твоєї дурнуватої обітниці: ні в чому, ні перед ким, ні за яких обставин… Ти хворіла, могла померти, а я через ту дурну обітницю навіть прийти до тебе не смів. Ну, та тепер байдуже.

— Байдуже? — Альш підвела брову, відчувши, як запекло обгорілого лоба. Ні марячи, ні приходячи до тями, вона не думала про Терна, щоб не вимовити випадково його імені, не покликати з повного вогню та криків забуття.

Це було немислимо: прекрасний принц і кульгава приймачка-рукодільниця, п’ятнадцятирічний смаглявий велет, що мріяв про кораблі та морські мандри і круглостегна курка з кошиком для плетіння.

Це було просто, як сонце, вітер і перша трава, що пронизує чорні, ще жорсткі після зими грудки землі. Її пальці розплутували його волосся м’яко і вправно, як мотки шовку, її пальці розгладжували тривожні складки біля його дитячих вуст, як розгладжували найменші складочки на тонкій тканині. Його мрії, його вигадане майбутнє, в усьому розмаїтті барв, але ще без чіткої форми, здавалося строкатим оберемком ниток, із яких згодом вийде прекрасна вишивана картина. Та вона не вдасться без її рук, без її невтомних зелених очей, здатних так точно добирати відтінок до відтінку.

Вони познайомилися торік на одному з раутів у Нідж, куди Джай, просто силоміць, притяг молодшого брата. Терн терпіти не міг світських розваг, та Джайко часом чіплявся мов кліщ, а ображати його Тернові не хотілося, бо він дуже любив свого старшого ні з одного боку не брата. Терн узагалі дуже любив своїх Айрлінгів, заразом і родину із Трьох Ятерів. І його ніколи не обходило, що Брін його не помічає, а Кер сприймає як іще одну дитину. Тернові просто було добре від того, що всі вони існують. Саме тому він дуже рано почав помічати загрози цьому рідному світові довкола: запалений, невідв’язний погляд пана Ашта, який мінився усіма барвами темного, від хтивості, до лютої ненависті; чіпкі погляди його підлеглих; відверту неприязнь деяких вельмож. Він бачив і чув, та боявся про це сказати завжди стурбованому королю, завжди стривоженій під маскою доброзичливого спокою матері, надто вразливому Джайкові, навіть навіженій, завжди готовій до бійки Кер. Він жалів їх, а сам був іще надто юним, аби взяти на себе їхні клопоти, їхні сподівання.

Вийшовши в маленький, до останньої травини политий і підстрижений садок Нідж, подалі від музики та штучного світського щебету, він побачив дівчину, що затишно розташувалася в іще прозорому травневому затінку з кошиком на колінах і плетенням у руках.

Дівчина усміхнулась і хотіла була встати, щоб уклонитися за правилами. Тут він помітив тростину й попросив не вставати. Натомість присів поруч, запропонував потримати клубок. Запитав, чи не її вишивані картини бачив у будинку. Вона відповіла, що так. Він похвалив, щиро. Там було два дуже гарних морських пейзажі. Вона розповіла, що була на морі лише раз, коли графиня взяла її із собою до Тьяру. Графиня Тьяр не любила, називала матроським шинком, або піратським генделиком. А їй, Альш, у Тьярі сподобалося. Там були веселі, дещо нахабні містяни, яких цікавило не чим допомогти калічці, а скільки коштує замовити отаку гарнющу хустку. Там були гостроокі, гостролиці, мов мишенята, діти, які намагалися стягти в неї гаманець, або найяскравіший моток із кошика, зате ніколи не тицяли в неї пальцями й не передражнювали її качину ходу. А головне — там було море. Альш просто захворіла на нього: його відтінки, його рухи та звуки, його запахи, всі, аж до зогнилих водоростей та протухлої риби. Терн був хворим на море від народження. Ні, він отримав його у кров іще до народження від свого тьярського батька-капітана.

Спільна любов зблизила їх так, як зближує лише спільна любов, або ненависть.

Поступово. Зустрічаючись у найвіддаленішому закутку міського саду, вони розповіли одне одному всі свої таємниці. Хоча, головного свого секрету Альш тоді ще не знала, а Тернів дізналася доволі скоро. Це вплинуло на її ставлення до юнака дивним чином. Твердо сказавши собі, що, навіть подумки, не може покохати справжнього Айрлінга, вона зрозуміла, що бастарда, навіть дуже високородного, вона покохати може. Ні, вона не плекала жодних планів на спільне майбутнє. Навіть більше: Альш була впевнена, що Терн скоро забуде її, коли мине перша юнацька сором’язливість і він усвідомить свою приголомшливу вроду. Альш лише знизувала плечима подумки. «Ну, а як інакше? Він — це він, а ти — це ти. Але зараз він потребує тебе. Отже, маєш повне право у цей короткий період розплутувати чутливими пальцями його смоляні кучері, торкати губами його золотаву щоку, відчувати скронею його плече, вдихаючи запах, що став рідним. Нічого. Я став, так і перестане. А тобі залишаться прекрасні спогади. Ти щаслива, Альш».

Так вона думала тоді. Так вона думала й тепер. Та цієї миті вона взагалі думала про інше.

— Присядьмо, якщо ти не проти. Нога болить. А розмовляти доведеться доволі довго. Хоча й часу в нас лишилось обмаль.

— Як ти почуваєшся? — урвав він її рівним тихим голосом.

— Вільною. І зараз це байдуже. Скажи, що ти знаєш про замах на свого старшого брата?

— Про перший — усе, що знали тихосі. Про другий — усе, що вдалося дізнатися за сьогодні.

— Із другим усе зрозуміло. Про перший поясни, будь ласка.

— А що тут пояснювати? В мене завівся персональний тихося.

— Це той, що бубликом скрутився на моєму балконі пару годин тому?

— Ні, це другий. Першим був Хіс. Він якось вистежив нас із тобою в міському саду, і біг докладатися. Коли я його впіймав, то клявся, що до короля, а не до свого Ашта. Я придушив би. Та мертвий він спричинив би незручності, а живий міг принести користь. І, знаєш, повірив я йому. Кер точно сказала б, що дарма. Та Кер багато чого каже й робить, перш ніж подумає. Відтоді я мав свого тихосю. Я його не придушив — це раз. І я йому платив — це два. А ще він належав до тієї підмножини тихось, що гнітились Аштом — це три. Трьох причин цілком досить для відданості. Хіс і познайомив мене з Янхом, якого всі тихосі, невдоволені Аштом, вважали головним виразником їхніх розпливчастих надій на невизначені покращення. Янха спершу забавляло інтриганство п’ятнадцятирічного аристократа. Потім припинило. Так у мене утворилися двійко персональних тихось.

— На балконі в мене він куняв за твоїм наказом?

— Ні, на власний розсуд, але з мого відома. І Джайка допитати він збирався з мого відома. Мені не подобалося те, що відбувалося впродовж останніх кількох тижнів, і я геть не був певен, що мого над міру довірливого брата не використовують як пішака в дуже поганій грі. Особливо моя підозріливість загострилася після смерті короля. Він не був мені кревним, але я волів би власноруч скрутити в’язи винному.

— Ти ж не припускаєш, ніби це спадкоємець Джай?

— Звичайно ні. Я ж кажу: його могли використати. Хоча, події показали, що справа стоїть геть інакше. Ти сказала — в нас обмаль часу?

— Обмаль. Та буде краще, якщо ти вислухаєш свого тихосю, бо він уже тупцяє під дверима.

Терн підвівся, затримав погляд на Альш і спохмурнів:

— Ти точно добре почуваєшся?

— А що? Виглядаю кепсько?

— Та ні. Просто здається, що тобі опіки болять, і нога.

— Опіки недуже. Нога так. Тому мені треба поспати, хоча б кілька годин, перш ніж іти шукати й рятувати твого старшого брата й решту, хто трапиться поруч із ним.

— Маєш новини для мене? — запитав суддя Дійт у дочки просто з порога. Він сидів у кріслі за робочим столом, зі свіжими свічками в канделябрі й теплим пледом на колінах. Скидалося на те, що він збирається просидіти отак до ранку.

— Ні. — Кер струснула головою та обсмикала на собі куцу, благеньку курточку. — Новини будуть уранці. А до ранку не здіймай галасу, якщо не зможеш мене знайти.

— Я скоріше схильний не здіймати галасу, якщо зможу тебе знайти.

— Логічно. Але з місця, куди я йду, вдень мене поженуть у три шиї.

— Тебе? Що ж це за місце таке страшне?

— От, не іронізуй, тобі не личить.

— Так, звісно, я слабкодухий, короткозорий старигань без почуття гумору. Та я маю для тебе новини, і, як уже повелось останнім часом, погані.

— Ну!

— Ну — це до конячок. Причому навіть твій вірний Звір тебе за такі хамські інтонації скине. А новина така: марно ми норфського, змученого злиднями, герцога відпустили. Він же ж, сука мордата, до мене прощатися приходив, щоками двигтів, мекав щось про недоречність власної присутності та скорботну годину. Я покивав і попрощався до кращої години. А він, значиться, як з очей моїх зник, так і відмах через гінців дав. І от, зараз їхній сраний, трухлоносий флот стоїть у пониззі Шаалдір Світлої, і, навіть, як у твого кузена Яра Тьярського виникне бажання прийти допомогти нам попорядкувати в Нейті, він їх із цього вузького місця тижнями видлубуватиме. А нашому флотові — хоч розірвися: чи то йти до моря, норфцям підсрачника вділяти, чи то навпаки, підійматися по Шаалдір і ставати отуто, під столицею. Та якщо цей флот іще вірний нам, а не тому незнаному хріну з гори, який тут в ігри бавиться. Замкнули нас, із нашою цікавою внутрішньою політикою, і на кришку дупою сіли. Я щойно листа отримав, чотирма гінцями передавали. Там, у пониззі, наш прикордонний форт, от і вгледіли норфські вітрила, штопані.

Кер люто пошкребла потилицю, тоді за вухом, тоді знов потилицю.

— Ти що, заблохатіла?

— Не я, кепка.

— Яка кепка?

— Не важить. На мої плани це не впливає.

— Блохи?

— Ні блохи, ні норфці. Піду.

Королівський екіпаж влетів у напружену тишу палацевого комплексу, мов горошина в порожній казан. Під спантеличеними поглядами гвардійців її величність і висока Рангара вискочили з карети, розчахнувши дверцята з обох боків, і тихими, широкими тінями полинули вгору по сходах. Огрядні немолоді жінки навіть на верхній сходинці не виглядали захеканими, чи ослаблими, лише зосередженими й дуже злими.

На зустріч королеві стрімко вийшла старша фрейліна.

— Де менші діти? — стиха запитала королева. Літня дама насупилася й потупила вицвілі світлі очі:

— Я намагалася наполягти, щоб дочекалися вашої величності, але…

— Хто? — королева зібгала пальцями жалобні мережива на старечій шиї фрейліни.

— Їх забрав високий Мель.

Королева відпустила старшу фрейліну та завмерла, сплівши пальці перед себе.

— Поїхали, — безцеремонно пхнула її ліктем Рангара. Ейн мовби опритомніла. Різко крутнулась і кинулася назад коридорами, залами, тоді сходами вниз, до екіпажа.

Місто ніби спало на ходу. Чи то Ейн, поглинута страхом за дітей, бачила місто замороженим, заціпенілим поглядом, чи то люди й насправді вловили якусь дивну солодкаву, трупну жаскість, цілком зрозумілу після раптової смерті короля, але дуже вже сильну, гнітючу.

Хай би як воно було, а повітря тисло на груди й очі, світ густо й неприємно розтікався, розмазуючи звуки, рухи, обличчя. У вікні пропливали непізнавані, темні серед дня, вулиці із тьмяними плямами людських постатей, що рухалися вздовж них.

Рангара ворушила широкими ніздрями й непристойно гучно сопла:

— Маг, кажете? Це не маг, а демон предковічної срані якийсь. Так своїм талантищем усю столицю пробздіти!

— Ти теж це відчуваєш?

— То, я — Старша божа служиня. Чи де?

Ейн роздратовано змахнула чорною манжетою:

— Та тут не треʼ бути Старшою служинею. І нюшити, мов гончак, теж не треʼ. Все місто наче в кізяк макнули — це тобі кожен скаже. Слухай, а ми ж ні Хен із собою не взяли, ні гвардійців. І взагалі нікого.

— Кер до нього тре’ було брати. І Крила Закону.

Вони вже в’їжджали на широкий, добре впорядкований двір храму Вічної мандрівниці.

— Е… високий Мель… — кинувся був до них молодший служанин.

— Прийме нас негайно. — відсунула його з дороги королева й увірвалася до Мелевих покоїв.

Чоловік, що підвівся їй назустріч із крісла, був на голову нижчим за королеву, і ледь не вдвічі вужчим у плечах.

— Де мої діти?! — Ейн нависла над Мелем, велика, похмура у своїй розкішній королівській жалобі, мов грозова хмара. В кімнаті виразно тхнуло важким трупним духом. Так виразно, що Рангара сховала ніс у власному рукаві. Цей курвин син був тут, зовсім недавно. Підлогою ще тягся жирний, слизький блиск, мов за слимаком. Та слимаки не гидкі, а равлики взагалі гарнюні. А за цим гидко. Так гидко, що не продихнеш. Поділ підібрати хочеться й відскочити аж до дверей. Добре, що Ейн не бачить. Чи бачить, але їй уже байдуже?

— Де мої діти, питаю?!

От ніколи Рангара не молилася по-справжньому. Щоб від щирого. Безглуздим здавалося, непотрібним, бо ж там, у горі, й так усе бачать, чують. А тепер стиснула кулаки, зчепила зуби: «Хлопчику мій, хороший мій. Світлий, поверни дітей. Ти ж не згадаєш лихого? Ну хтось там, десь там помилявся, хибив… Але ж це діти! Поверни. Ну, будь ласка!»

Чи то в голові в Рангари гуло від напруги, чи то гула тиша у просмерділій чужою бридотою кімнаті, але чорна служиня не одразу почула тихий голос. Вона спершу побачила, як ворушаться крейдяні губи на обличчі в маленького білявого чоловіка в чорному, а потім розчула:

— Заспокойтеся, ваша величносте. Ви знаєте: це не ті діти, що сидітимуть у кімнаті й чекатимуть на мамин приїзд. Їх уже шукають. І скоро знайдуть. Храмова територія доволі велика, та кожен молодший служанин добре знає всі місця, де можна заховатись із книжкою та шматком пирога. Тому їх дуже швидко знайдуть.

Їхні погляди все ніяк не могли розчепитися. Один — згори вниз, як наелектризований морок стрімкої та важкої грози. Інший — знизу вгору, як холодний зблиск води, що відбила останнє передгрозове сонце.

— Мамо! — Сол повис у неї на шиї, Айр притулився лобом до її ліктя й завмер. Дівчинка-послушниця широко всміхалась, дуже задоволена, що змогла особисто допомогти обожнюваному всією молоддю високому Мелеві. Щоправда, відчувши грозові розряди в кімнаті, вона швидко зникла.

— Отже, ви думали, що я здатен шантажувати вас дітьми за вказівкою, чи за змовою з інтриганом і узурпатором? Отже, такої ви про мене думки, ваша величносте? І ви, висока Рангаро?

— Ма, — Айр потягнув її за манжету, — він нам іще в кареті все розповів: що треба сховатися від товстого дядька з Риру, що він від дядька відпи… відбрехався, й тепер той вважає його союзником. А ми поїдемо ховатися до тітки Рангари. Коли ви за нами приїдете. Ма, це ж Мель. Він же наш.

— Наш. — повторила королева на видиху, повільно розпружуючи м’язи плечей та рук.

— Таки марно ми не прихопили цю стару кисломордиху Хен, — пробурчала Рангара. Мель похитав головою:

— Він довіряє мені й сам дітей шукати не буде. А інших магів при ньому немає. Я так зрозумів, що він не терпить жодних сторонніх коливань сили поруч. — Мель помовчав пару вдихів. Тоді знов подивився на Рангару: — Я таких моторошних глухманів іще не бачив. Він весь роздувся від сили. І ні краплі не випускає. Назбирує та пухне, круглий, рожевий, і весь ізсередини міниться тією тухлою, перестояною силою. Мене досі трусить. Може він відчув страх, тому й повірив. Їдьте.

Терн вислухав Янха й раптом запитав зовсім про інше:

— Чому ви збиралися розмовляти із Джаєм саме в королівському кабінеті? Вибрати Замогильний, або ще якусь тиху кімнату було розумнішим. І гвардійцям нічого пояснювати не довелося б там, де їх просто нема.

Янх зі щирою простодушністю задер брови. На його до блиску виголенім черепі це виглядало дуже виразно:

— Я хотів, щоб ві, усе-таки підписав того дурного папірця. Бо якось незручно: ні хорт, ні сука, перепрошую даму.

Терн лише звів одну брову, ледь-ледь:

— То ваше призначення очільником тихої служби так і не підписано.

— Його величність, імовірно, не встиг. Чи вагався. А мені потрібно працювати. Хтось і без цього папірця буде слухатись, а хтось — ні. От, якщо в королівському кабінеті, на королівському столі, рукою спадкоємця, а тоді родовою печаткою Айрлінгів, із заговореної скриньки взятою — то інша річ.

— А поки що, будемо працювати, — холодно зронив Терн. Тепер Янх не зображував дитячого подиву. Він просто подивився в очі надто великому й дорослому на свої п’ятнадцять років юнакові:

— Ви бачите керівником нашої контори когось іншого?

— Себе. Сам очолю, сам і розформую поступово.

— Почнете з мене.

— Ні, вами завершу. Поки що допоможете мені розгрестися з усім, що наворочав Ашт, його колеги й попередники. Тиха служба в нормальному суспільстві не потрібна як така. Внутрішнім ладом опікуються стражники, їм і належиться. А зовнішня розвідка — це справжня парафія тихось. Та вони до неї ніколи не бралися. Бралися ті самі стражники, менш успішно, ніж хотілося б. Те, як, за вашими розповідями, тиха служба розмотувала рирський слід, не тягне й на дурну дитячу гру. Нам треба дещо підправити у стражницькому управлінні: пересадити туди кілька найтямкіших людей із вашої контори. А решту розігнати к темній мамі.

Янх навіть не хитав головою. Він просто дивився — гладенька маска із натомленим, сумним поглядом.

— За кілька років усередині стражницького заведеться маленька «тиха служба», потім виросте й виокремиться в самостійну контору. Молодий пане, ви, безперечно, Айрлінг, за вами — покоління королів і верховних суддів, та є такі знання, що не спадкуються. Вони або приходять із досвідом, або, як болісне осяяння. Якщо ви хочете позбутися тихої служби, не можна залишати жодної людини. Як чинити мудро, то не лишати живими. Принцеса Кер підтвердить вам цю мою думку із задоволенням. Якщо ж вам бридить надмірна кривавість, то нас потрібно розігнати геть чисто. І не давати ніколи братися до жодних справ конторського напрямку, ні нам, ні нашим дітям, хто їх має. Вашу розвідку організуйте з нуля, відбирайте розумну молодь по школах і гвардійських корпусах, очолюйте й виліплюйте, що вважаєте корисним і правильним. А поки дайте мені попрацювати над тим рирським лайняним пухирем по-старосвітськи.

— Це зайве. — Зненацька подала сухий і чіткий голос кульгава обпечена панна. — З рирським лайняним пухирем усе вирішиться завтра. Ваше завдання — сказати мені адресу того стражницького слідчого, в якого переховується спадкоємний принц і забезпечити мені змогу завтра рано-вранці без перешкод вийти з палацу та дійти за цією адресою.

Тепер вони видивилися на неї обоє, а панна сиділа, дрімотно похитуючись і потираючи обома долонями хворе коліно крізь сукню. Обличчя її, попри опіки, було майже безжурним.

Дорогою з роботи Брін, як завжди , запекло торгувався на базарі за дрібну річкову рибу й сіре борошно. Оршат, що й сам був мастаком поторгуватися, поштиво мовчав. До таких осяйних висот покупецького хамства він не підносився ніколи.

Вже вибравшись із базарної штовханини та спокійно простуючи вечірніми вулицями, віін пробурчав:

— Залізний ти хлоп. Тут світ завалюється, а ти за кожен мідень вуха відгризаєш.

— Я тепер бідний. — з усією можливою солідністю відрубав Брін, зважуючи на лікті кошика з рибою.

Вдома Брін одразу ляпнув рибу на чорну, мов безодня предковічна, обробну дошку і, швидко помивши руки, заходився чистити.

— Помогти? — поткнувся був Оршат.

— Іди, пожильців розважай. — Відрубав помічник, хвацько відмахуючи ножем першу голову.

— Прийми руде — господаря зведе. — буркнув Лужанець до себе так, щоб помічник почув.

— Уже не руде. — прошепотів Брін так, щоб Лужанець не почув.

В кімнаті було дивно. В повітрі висіла густа й терпка образа. Випаровував її блідий, тихий спадкоємець. Ллоч і Шем жваво теревенили, обклавшись Оршатовими книжками на канапі. Обоє вони якось примудрялися поміщатись на цій тісній мебляшці лежачки, може тому, що обійнялися й залізли головами в один том, то заходячись раптовим реготом, то шкребучи потилиці й тягнучи глибокодумне «ее». Цим двом вочевидь було добре. А от спадкоємцеві, так само вочевидь, погано.

Спершу Оршат не второпав, у чому, власне, річ. А коли второпав, йому закортіло нахилитися до рудого принца на його сіннику й шепнути пару слів про те, як дійсно стоять справи. Та його випередив Брін. Цей завжди влазив поперед очільника.

Пахтячи рибним духом, Брін навис над спадкоємцем і пошепки, але дуже гучно, сповістив:

— Не переймайся, це просто засідання, точніше, залежання дуже таємної секти фанатиків-читачів. Лише ця пристрасть пов’язує парочку перед нами, адже його серце розбите, як і його пика, а про неї нічого конкретного сказати не можу, але, насмілюся припустити, що шанс ти маєш.

— От зараз я дотягнуся до милиці, і ще в когось пика буде розбита. — пообіцяв Шем, але не ворухнувся.

— Як на мене, тих забоїв і переломів, що ми вже лікуємо, нам поки вистачить. — авторитетно заявила Ллоч, затріснула в Шема перед носом книжку й підвелася. — Ми тут священною літературою бавилися, в очікуванні серйозної розмови. Тож не будемо розмінюватися на лірику.

Брін забув, що руки в нього в рибі, вперся кулаками у стегна та присвиснув. Оршат похитав головою й сів за свій робочий стіл, заховавши під нього ноги, аби випадково не наступити на спадкоємця. Той, своєю чергою, заплющив очі і мляво простягся, як покійник:

— А не буду я нічого розповідати. Не в гуморі.

— Як хочете, ваша високосте. — сумирно погодився Лужанець. — От, прийде принцеса Кер, від неї все й почуємо. Вона не надто скидається на людину з мінливим настроєм.

— Кер прийде? — напруженим дуетом перепитали Шем і Джай, а Брін, смердючими рибними пальцями, голосно клацнув у Джая над вухом. А тоді, одним із тих-таки пальців, показав на Шема:

— Уламки розбитого серця повільно сповзаються докупи.

Шем стиснув свою милицю так, що рука побіліла, і промовчав. А Джай заговорив.

Розповідав тихо та безбарвно, заплющивши очі, бачачи перед себе то тихоські обличчя, знайомі, чи геть чужі, то блискучі жовтаві кучері Мей, що визирали з-за завіси, як і пишні шлярки її сукні.

— Я не став кликати на допомогу. Вони ховалися й думали, що здіймуть тривогу потім. А якби я став кричати чи пручатися, вони полізли б мені допомагати, і їх би точно вбили.

Він говорив далі. Брін робився дедалі хмурнішим, Шем — блідішим, Оршат — зосередженішим. І лише обличчя Ллоч являло світові спокійну, глибоку певність. Нарешті вона підвелася, пройшлася туди-сюди тісною кімнатою та промовила:

— Це точно наш наглядовий корпус. І заправляє всім балаганом добряга-симпатяга Сейн. І нам бракує крихітної дрібнички, аби все про нього зрозуміти.

«Похєр норфці. Якщо Яр вирішить увійти в гирло Шаалдір світлої, він вгатить їх туди, наче гнилого корка в пляшку. А за попутного вітру, то навіть ходу не зменшивши. Питання в тому, чи захоче він ризикувати тьярським флотом і тьярським спокоєм заради Айрлінгів. Дід би точно ризикнув, але дід на смертній постелі, а Яр — кузен, хороший хлопчик, по-тьярськи підприємливий, життєлюбний і розважливий. Яр отримав свій шматок влади й цілком задоволений ним. Так, він отримав його під певні гарантії зі свого боку. Та дід уже не має сил суворо нагадати йому про ті гарантії, а порядність — поняття кріпко абстрактне.».

Міркуючи так, хлопчина у бруднючій кепці, куртці та взувачці похмуро простував бруківкою сонного міста. Хлопчина був худим, гостроплечим і дуже лютим, значно лютішим, ніж годилося бути навіть безпритульному хлопчакові, і вже точно лютішим, ніж личило старшій дочці Старшої гілки Айрлінгів.

«Ні, не в норфцях річ. Річ дуже навіть у рирцях. У панові Сейні, і ще у кульгавенькій Альш, яка вижила на пожежі. І ще в кучерявенькій Ллоч, яка теж вижила».

Так думала Кер, люто чухмарячись під кепкою та широко шкірячись у відповідь на вишкір зустрічного безхатнього пса. На додачу до вишкіру принцеса видала тихий, нутряний рик. Велика шолудива твар із плямистою горбатою спиною зупинилася просто перед нею. Та під низьким лобом чотирилапого безхатька виявилося доволі мозку, щоб натягти на ікла драну верхню губу, підтиснути вислого гакуватого хвоста і зникнути за найближчою купою сміття.

Принцеса враз припинила чухатися і шкіритися, та міркувати не припинила. Думок було багато, болісних і мульких, вони чіпляли одна одну, мов іржаві шестерні.

Знайомий будинок у кінці Забрамного провулка мирно спав. Усі вікна, що виходили туди, куди й парадний вхід були темними. Хоча, слідакова квартира дивилася в інший бік, на пустирище й базарні задвірки за ним. Отже про Лужанцеву оселю Кер нічого напевно сказати не могла: хто там є і чим зайнятий.

Парадняк зустрів тишею, й дуже навіть сумирною. Ліхтар біля слідакової таблички чи то розбили, чи-то загасили. Ну й безодня бздуча з ним: Кер і навпомацки все гарненько знає.

Коли вона вже поклала долоню на важку клямку, з-за спини долинуло дуже спокійне:

— Приперлася. — і принцеса зрозуміла, що від першого поверху відчуває знайомий запах міцного талайського тютюняки, такий знайомий, що навіть не звернула на нього уваги. Він був присутнім у її житті з дев’яти років, тобто відтоді, як Брін почав курити.

Колишній рудий кресонув іскру, глибоко затягся, у червонавім світлі товстої самокрутки даючи розгледіти своє обличчя:

— Оршат обіцяв тебе прибити за ці походеньки.

— А я обіцяла, що плюватиму на його погрози й надалі. Хто там є?

— Всі там є. Дупу ніде втулити. Я от вийшов свіжим димом подихати, тебе стріти.

— А чого мене стрічати? Не маленька. Ти сказати мені щось хочеш?

— Ні, попросити. Я так розумію: трупів більше, ніж бачив Джайко? Мей і камердинер? — Кер кивнула. — Не кажи йому. Він щось геть скис. Ні, його Маян оглядав, усе що треба, обробили та перев’язали. Але він трішки зламався, як на мене. Сподіваюся, згодом полагодимо. Ти просто не кажи йому.

— Але ж він однаково спитає. Потрібно брехати? А потім як?

Брін відвернувся, затягаючись, видивився в чорне провалля за поруччями, на три марші вниз.

— Не знаю. Він мені просто не подобається.

— А сам ти як?

— Я? Сам. А Джайко, видно, сам не впорається.

Кер кивнула:

— Досить уже димити. Сусіди на пожежу заголосять. Батька твого сьогодні додому завезли, на набережну. Приїхала ця насуплена дерев’яка, Мироя, клацнула зубами на доктора Теора, а заразом і на Верховного суддю, і забрала.

— Це добре. Я до палацу не хотів, а додому сходжу, завтра ж.

Кер запитально промовчала. Брін знову затягся, дивлячись у темряву:

— Страшенно завинив перед ним. Але давай уже зараз не будемо про те, чого не виправиш. Ходімо, будемо раду радити про те, що можна виправити.

Першим, що вона побачила, як зазвичай, розкидавши черевики й почепивши на цвях куртку, були кучерики й пістрява пичка. Цієї персони тут точно не мало бути. Хоча ні, прекрасно, що вона тут.

Кер, низьким, звірячим стрибком, кинулася вперед і вхопила рирку за зап’ястки:

— Тепер ти мені все розповіси, кудлата сучко.

Із несподіванки всі навколо завмерли: Шем на канапі, Джай на матраці, Лужанець на стільці і Брін у дверях кімнати.

— Ну! — Кер спробувала пнути кудлату коліном у живіт задля переконливості, але зустріла інше коліно, та таке гострюще! Від болю й несподіванки принцеса розтисла пальці. Рирка тут-таки вхопила її за плечі й відкинула з нежданою силою та спритністю просто Брінові в руки.

— Вгамуйся, хижак недоношений. Я на базарі таких по три штуки однією рукою виховувала, щоб сестра могла спокійно свій льодяник на паличці згризти. А тепер ми тебе слухаємо. — Ллоч розгладила вим’яту старечу сукню і схрестила на грудях веснянкуваті руки.

Певний час було тихо. Кер приходила до тями, потираючи сліди від пальчиків рирки, Шем знову заховався у книжку, Лужанець і Брін просто спостерігали з однаковими, зосередженими, та не надто стурбованими обличчями. Ллоч і далі стояла в позі переможця.

Потім засміявся Джай.

Він сміявся, затуливши обличчя руками, вчепившись пальцями у свою розтріпану гривку. Він сміявся, доки принцеса вмостилася поруч та обійняла його, однією рукою гладячи по голові, а другою — по спині. Лише тоді сміх поволі затих, наприкінці перейшовши в тихі схлипи.

Тоді сталося дивне. Ллоч теж зробила пару кроків, усілася просто на підлогу по інший бік від Джая, присоромлено торкнула його за руку:

— Ну, ти чого? Я ж не хотіла. Це щучка твоя почала.

Кер не мала сил відгризатися. Вона зненацька усвідомила, як жахливо втомилася. Погойдуючись разом із Джаєм, вдихаючи запах його волосся, поту і тривоги, вона раптом усвідомила, що дісталася єдиного місця у світі, де може розслабитися, попри підозрілу рирку, попри Лужанця, якого ледве знала. Принцеса зустрілася поглядом з кудлатою малою через Джаєву голову і та всміхнулася до неї щиро й підбадьорливо. Джай трохи посунувся, щоб вони помістилися на сіннику втрьох. Брін упіймав запрошувальний Шемів кивок і влаштувався на канапі, відіпхнувши кілька Оршатових томищ.

— А може — чаю? — не витримала Кер. Для цілковитого затишку їй бракувало гарячого кухля в руках.

— Зараʼ! — по-діловому підхопилася рирка.

«Їсти дрібну, до чорна засмажену рибу, запиваючи солодким чаєм — це саме те», — міркував Оршат. Це було б саме те, якби всередині не зростала напруга, не нагніталася тяжко, нестерпно, до виття у м’язах, до стуку в голові, що підкочував до горлянки, стискав кістки на скронях, і все ніяк не вибухав чимось найстрашнішим. Оршат намагався дослухатися до стишених о нічній порі голосів: сухий, уривчастий — Кер, м’який, розважливий — Брін, зовсім тихий, майже прозорий — Джай, дзвінкий, та не ніжний, мінливий від щебету до крякання — Ллоч, холодний і ясний, із дивним лунким відзвуком, ніби вібрація металу — Шем.

Оршат слухав їх, заплющивши очі, намагався осягнути слова — ну, важливе ж обговорюють. Принцеса переповідала подробиці з палацу, Ллоч — свої нишпорські спостереження й роздуми за той час, що була пожилицею, хто б міг подумати, в Хасьчиного Еліша. Намагався — і не міг. Напруга тисла зсередини у грудну клітку, змушуючи раз по раз прикладати руку до ребер десь лівобіч. Час плинув не просто так, він плинув до чогось. Ніч танула. У молоді танули сили. Зрештою Ллоч дратливо сказала:

— А тієї маленької подробиці так і нема. Нема в Сейна мотиву. Є магічна сила, вирощена до непристойних розмірів, є повне начхання на всіх, ближніх, дальніх, безвинних і непричетних, є цілковита нерозбірливість щодо засобів. Він використав, а тоді спокійнісінько прибрав Нідж, інакше з чого б це їй, здоровій козі, вмирати від зупинки серця. Є непевні тиранічні плани на майбутнє — а мотиву нема. Я всіх нас глибоко зневажаю за тупість, і лягаю спати.

Завершивши репліку, вона згорнулася тугим бубликом під боком у Джая, колінами на підлогу, задом і спиною під плед — і за хвилину вже здавалася міцно сплячою. Джай обережно звівся на лікоть, накинув кут пледа їй на ноги, тоді знову ліг і сховав обличчя у сплутані кучері на її потилиці.

Брін безцеремонно стягнув з Оршатової постелі верхнє, декоративне покривало і забрався в кухню, звідки невдовзі долинув жалісний стогін старенької лави. Кер хотіла була закуняти, де сиділа, на килимі біля сінника, та її за комір висмикнули на канапу.

Оршат підвівся й тихенько вийшов до Бріна в кухню:

— Ліг би ти на моє ліжко. Я однаково спати не можу. Тривожно якось. Буду краще папірцями шарудіти. А ти б виспався по-людськи.

— І тут висплюсь, — буркнув крізь сон колишній рудий, — якщо ти відстанеш.

В кімнаті Кер байдужно глянула на спорожнілий Лужанців стілець, на вільне, розстелене ліжко і заплющила очі, вдаючи, ніби спить. Бо от іще помітить надто дбайливий кавалер Шем, що вона не спить, і пожене зі своєї тісної канапи, а їй так не хочеться, щоб він прогнав. Та Шем не прогнав. Натомість підвів голову, сторожко провів пальцями по скроні Кер, тоді торкнувся губами щоки. Принцеса розплющила очі. Він відсунувся, зронив голову в подушку, ховаючи понівечену половину обличчя.

— Пробач мене. Я думав, що зможу просто піти.

Кер обернулася до нього, сперла голову на кулак:

— Я теж багато чого думала. А зараз я знаю, що не зможу без тебе жити.

— Без мене? Такого от?

— А іншого й не було. Ти ж ховався. Я тебе до того дня в тихій службі й не бачила.

— Не бреши. Ти ж волосся мені обстригти не дала. Отже, хотіла, щоб від мене, колишнього, бодай щось лишилося. Отже, й раніше помічала.

— Волосся? — вона повільно простягла вільну руку, розстібнула заколку, обережно пропустила довгі чорні пасма поміж пальців: — Не знаю. Ми тоді всі такі жахні були, у крові. Захотілося бодай щось уберегти, щось гарне. Гарне і необов’язкове, як вірші, чи квіти. В житті так багато невідмінного жаху.

Повернувшись до кімнати, Лужанець, із подивом, відзначив, що парочка на канапі спить обійнявшись, Кер, заблукана рукою в Шемовому волосі, Шем, заховавши лице між подушкою та її плечем.

Оршат не спав, горбився за столом, тупився в непогашену лампу перед себе, складав і перекладав факти. Рирський герцог їхав до Нейту під прикриттям перемовин розчистити шлях до чужого високого трону для власної дочки. Він розумів, що із Джаєм, дорослим, світським, розпещеним, він і Ллоч не мають жодних шансів, тому, в своїй жорстокій простакуватості, вирішив прибрати старшого принца й зосередитися на юному, наївнішому Терні. Чому рирець вирішив, що п’ятнадцятирічний підліток неодмінно наївний, було незрозумілим, та обмежені люди часто-густо вважають свої примітивні судження безперечною істиною. Він їхав у повній певності, що очільник наглядового корпусу, (Як безрідний провінціал опинився на такій посаді?), забезпечить якнайкраще виконання плану з магом-убивцею. Та на магові пан Сейн заощадив: знайшов слухняного середнячка, напоїв по саме нікуди дурною кривавою силою й випустив на удачу. Удачі не було. Чи Сейнові вона придалася геть в іншому місці.

А й справді, навіщо йому Ллоч у ролі майбутньої нейтської королеви? Якщо він від самого початку планував смикати за політичні ниточки не лише у своєму Рирі, а й тут, то кудлатенька ніяк не годилася на роль маріонетки. Оршатові досить було одного вечора, щоб усвідомити, як мало ця дівчинка піддається на чужий вплив, чи тиск. А Сейн, обіймаючи посаду очільника наглядового корпусу вже дванадцятий рік, спостерігав її з дитинства. Ні, він хотів усадовити поруч із майбутнім королем Нейту геть іншу ляльку. Так до змови залучили Нідж. Вочевидь Сейн знав про існування її незаконної дочки від рирського герцога. Графиня, однак, була певна, що веде власну гру, використовуючи Сейна й допомагаючи йому, доки їй це вигідно.

План пожежі у власному будинку вона, ймовірно, розробила і втілила самотужки. Дуже дивним залишається, що так близько до загибелі опинилась її дочка. Мати мала якимось чином убезпечити Альш, та цього не сталося, й лише випадок допоміг кульгавиці відбутися відносно легко. Вочевидь Нідж так переконливо симулювала божевілля після пожежі почасти тому, що й насправді страшенно злякалася за доньку. Бідолашна дівчинка була єдиною ниточкою, що протяглася між графинею і владою, владою, що її Нідж завжди нав’язливо, хворобливо прагнула.

А що ж Сейн? Він усунув Нідж і залишив жити її бастардочку. Він не збирався терпіти поруч іще одного лялькаря. Та в чому його приз, крім задоволення смикати за ниточки?

Протягом гойднуло вогник у лампі, і вся кімната перед Оршатом хитнулася.

Пітьмища стоока! Та це ж геть просто! Де один бастард, там і другий. Стара герцогиня померла. Це і стало вихідною точкою. Далі прибрати всю рирську родину. Всю, як певен Сейн. Далі він планує через шантаж, чи оборудку, прилаштувати кульгаву ляльку Альш на нейтський трон, як чию дружину геть байдуже. А далі він, як старший прямий бастард, всідається в непрезентабельне рирське кріселко і починає звідти посмикувати за свої улюблені ниточки, згодом примножуючи їхню кількість. Та сама дрібна подробиця, якої бракувало розумашці Ллоч — це те, що Сейн із Бродни позашлюбний син покійної рирської бабці.

— Ви теж це зрозуміли?

Оршат здригнувся.

Біля його ніг на сіннику сиділо кудлате дівчисько, кутаючись у поїдену міллю хустку.

— Де один бастард, там і другий.

— Спати лягайте, висока панно, — пробурчав Оршат. І вона послухалася, знову скрутилась у спадкоємця під боком. Перекинула руку через його плече, перевірити, чи не стягла на себе весь плед. Не прокидаючись, Джай ту руку вхопив, і не відпустив. Маленька герцогиня Рирська важко зітхнула й затихла. Тепер і ці спали обійнявшись.

Перед ранком прийшов Еліш. Постукав пізнаваним стукотом по мідяній клямці зовні дверей. Оршат відчинив. Був певен, що хмурний магічний недоук нізащо не залишить без нагляду свою юну пожилицю. Так і сталося.

Еліш зайшов, чемно скинув черевики, зазирнув до кімнати, потім до кухні, де чи не весь простір займала широка лава із великим і міцно сплячим Бріном. Еліш потис горбатими плечима і всівся на стару скриню в коридорі. Лужанець і сам уже не пригадував, що там у ній тримав.

— На кого чекаємо? — поцікавився Еліш, завваживши стиснутий Лужанців кулак у кишені домашньої кофти.

— На мага.

— І які в мене шанси? — так само спокійно цікавився далі Хаїсин нащадок.

— Жодних, — відповів Оршат і пішов на кухню ставити чайник на вогонь. Ранок надходив.

Розпаливши у плиті й тихенько прилаштувавши на вогонь чайник, він відчув погляд у спину, озирнувся, побачив, що Еліш кличе його жестом, вийшов, знову всівся на скриню.

— Дядьку Оршате, якщо ти так певен, що шансів жодних, чому ми тут сидимо та його дожидаємо? Тупо ж.

— Тупо. Та, як не дожидати, значить утікати. Тікати треба порізно. А розбігатися врізнобіч, як тут з’ясували на нічній нараді, не готовий ніхто. Кожен перебуває в небезпечній омані, що фатальної миті саме його може забракнути. Отак от. І я теж перебуваю, хоч я і не маг, і не вояк, і взагалі старий кабінетний пердун.

— Що ми знаємо про цього мага?

— Вважай нічого. Ллоч, яка знала його з дитинства, взагалі не підозрювала, що він маг, зате завжди перебувала в певності, що пан Сейн вкрай небезпечна сволота. А от принцеса Кер, зі слів її величності, переказує, що Сейн дуже сильний і геть безпринципний маг, здатний, ворухнувши двома пальцями, накинути невидимий зашморг на шию жінці й погрожувати вбивством дітей, а потім, тими-таки двома пальцями, зашморг прибрати, запосміхатися й побажати гарного дня.

— Пальцями? — Еліш подивився на свої великі зашкарублі руки. — Хмари хмурні бзда предковічного!

Оршат відчутно пхнув його сухим ліктем у бік:

— Я тобі лайнуся! Та в передрання, та за таких обставин…

— Відколи це ти став таким вірником?

— Я не вірник, я марновірник., себто вірю в забобони. А вони, на відміну від піднесених молитов, працюють. І от навіщо ти приперся? Дурнем більше, дурнем менше, — а перед Хаїсою я винен буду, хоч живий, хоч мертвий.

— Облиш, дядьку Оршате. І ти не винен, і я не маленький. І дякуй за мою завбачливість, бо й мама з Юсою тут були б. Я до них учора в гості зайшов, на вечероньку, то мама вже години з восьмої неспокійна стала. Та я, знаєш, засидівся, а йдучи обох у лоба поцілував, на сон прийдешній. Просплять годинок по одинадцять.

— Як рідню ще з вечора усипив, чого лише зараз приперся?

— Справи деякі завершував. Потім листа до Меля писав. Він же ж думає, що ми сидимо в Еґларі, перших комариків годуємо.

Оршат осміхнувся:

— Не будь наївним. Я тут учора повз Мандрівницин храм проходив. Ну, проминав його, тобто. А тоді подумалося, що давно я Маяйні зірочку на спомин не запалював. Сильно давно. Зайшов. Вискакує на мене звідкись, із темних коридорів, дрібне таке, в каптурі. Підбігло ближче, дивлюся — він. Усміхається, сам білу іскру для зірочки з долоні подає, та й каже: «Пане слідчий, нагляньте вже там за нашою дівчинкою. Ой, та за обома нагляньте. І за хлопцями теж».

— Тьху ти! А я пів ночі листа видумував.

— Нічо, це не шкідливо. Епістолярний жанр, подейкують, сильно впорядковує мислення.

Еліш збирався відгризнутися, коли у двері постукали, тихо, але виразно.

Голомозий тихося забрався. Вони сиділи у кріслах, далеко одне від одного, й мовчали. Довго мовчали. Тоді Терн запитав:

— Ти нічого не хочеш мені розповісти про свої сьогоднішні плани?

Альш підвелася, важко налягаючи на ціпок підійшла до його крісла, провела вільною рукою по його волоссю. Терн сидів, опустивши вії, не роблячи спроб упіймати її руку, здавалося, навіть зачаївши дихання. Альш нахилилася й торкнула губами його скроню. Тепер принц не зміг би розімкнути вії, навіть якби дуже хотів. Він глибоко й міцно спав.

Альш залишила покої, акуратно причинивши за собою двері. Від стінки відліпився голомозий тихося, чітко промовив їй на вухо адресу, довго проводжав поглядом , та слідом не пішов.

Янх умів дотримувати слова.

Оршат підвівся, звично стискаючи кулак у кишені, жестом зупинив Еліша, який теж підхопився. Потім слідак зробив кілька кроків і рішуче клацнув замком.

На порозі, спираючись на старечий ціпок, стояла панна в добротному, та якомусь невиразному, наче для приймачки, одязі. Так само доброчесний і невиразний чепчик із вузькою темною смугою мережив не міг приховати рудуватих, уже підсохлих опіків на лобі та щоці. Оршат, мучачись тією хворобливою тривогою, виявляється, таки чув уночі і Ллоч, і Кер, і решту.

— За що вшановані такою честю, висока панно Альш?

— Добре, що хоч не прекрасна, — пробурчала дівиця, кривобоко всунулася в коридор і впевнено зачинила за собою двері.

— Отак усі до мене ходять без запрошення, — поскаржився Оршат, чемно відступаючи вбік.

Кульгавиця підійшла до дверей у кімнату, зазирнула й зітхнула важко:

— Що ж вас так багато? Заважати ж будете.

— Та кому ми лишень не заважаємо, — пробурмотів Джай у напівсні. Потім різко сів і витріщився на панянку. Слідом сіла й Ллоч, заворушилися й позводили голови на своїй канапі Шем із принцесою, великим нечутним привидом виник із кухні Брін.

Панянка обвела всіх чіпким поглядом. Зупинилася на Ллоч, і очі її розширилися, а губи ледь здригнулися.

Кудлата рирка тим часом прокинулась остаточно й підвелася, вперши пістряві кулаки у стегна:

— Ну-ну. Дупеція в рирських владарів завжди була на міцний трон розрахована. Тож, упізнаю породу.

— Потім компліменти. — Альш пристукнула ціпком об підлогу. — Зараз, будь ласка, послухайте. Мені потрібно, щоб ви всі кудись пішли: до сусідів, надвір чорним ходом. Вас надто багато. Мені потрібно, щоб лишився тільки спадкоємний принц і, можливо, господар квартири, щоб Сейн не насторожився від самого порога. Будь ласка. Ми зовсім не маємо часу.

— Бачу, і в тебе знайдеться, що розповісти. — незворушно подала голос Кер. — Сідай і розповідай.

— Нє-нє-нє! — Ллоч постала перед кульгавицею, повністю заступивши прохід у кімнату. — Продаю сидяче місце за одну маленьку подробицю. Ми знаємо, що Сейн маг. Знаємо, що дуже сильний і дивний, може самонавчений глухман із монструозним потенціалом, знаємо, що вся змова — його твориво. Та чогось ми не знаємо до певна. Продаю місце в цій кімнаті, а, сестричко?

В очах у неї блищало люте, гостре, та Альш здогадалася, що це, все-таки сльози.

— Добре. Купую. Сейн бастард, позашлюбний син старої герцогині рирської. Очевидно він має письмове підтвердження, бо планує посісти рирський трон офіційно, а Нейтом правити через короля-маріонетку, скоріше за все — Терна.

Ллоч гучно клацнула пальцями:

— Дядьку Оршате, ми були праві!

Слідак мляво всміхнувся, а кульгавиця ще сильніше насупилася:

— Повторюю, ми не маємо часу. Ви заважатимете мені й ризикуватимете собою без необхідності. Я нічого не встигну пояс…

Із коридору долинув дивний сипкий звук. Озирнувшись, Оршат устиг побачити, як його добротні двері осипаються купкою сухої порохняви, а солідний замок, із коротким, вагомим гепом, падає до ніг круглому рожевому чоловічкові в жалобі.

Альш, із несподіваною для її статури й каліцтва спритністю, проскочила повз Ллоч і швидко сіла на підлогу, прилаштувавши ціпка поруч, так, наче сиділа там давно. Отвір на місці вхідних дверей був світлим, бо ранок уже настав і щедро вливався у високе вікно на сходах. У слідаковому ж коридорі було доволі темно, тож, увійшовши зі світла, рирець навряд чи встиг завважити це переміщення.

Коли останні тріски у спорохнявілих дверях осипалися, квартиру заповнила цілковита тиша.

Сейн покліпав, призвичаївся до темного коридору і зробив крок уперед. Глянув коротко, байдужно на Оршата, потім на Еліша, по-дружньому кивнув до Бріна, потім погляд його розбілено-блакитних очей дістався до Ллоч і зупинився:

— Це ж треба, який сюрприз! І як зручно, що ми зустрілися. Як зручно, що ми всі тут зустрілися. — Він ковзнув блакитними ґудзиками по Альш, Кер, і геть не помітив Шема. — Трохи зайвих навіть. Ну, та нічого. Зайвим буде нешкідливо подивитися, що трапляється з тими, хто мене не слухається й виходить із моєї гри. — Тепер він дивився лише на Джая. — Дарма ти, хлопчику, від мене бігав. Підписав би свого папірця в підвалі й помер би тихенько, безболісно, на видиху, а головне — нікого б за собою не потяг. А так… Ну, от почну я зараз тебе вбивати, а вони мені всі під руку почнуть лізти, як оцей, до прикладу.

Еліш устиг зігнути в ліктях руки й почав повільно випростувати долонями вперед, женучи перед себе щось майже видиме для ока, щось потужне і щільне, ніби припливна хвиля, або шквал. Сейн півобернувся і зробив рух ліктем та плечем, ніби відмахнувся від жебрака, що смикає за рукав. Еліша водночас підняло в повітря, скрутило клубком і гримнуло об скриню з такою силою, що решта почула виразний хрускіт кісток. На скрині Еліш і лишився, зм’якнувши враз, позвішувавши до підлоги руки й ноги. Ллоч кинулася була вперед, але Сейн звів перед себе рожеву долоньку. Ллоч наштовхнулася на дуже тверде повітря, засичала від болю й рефлекторно відскочила назад. Рот у неї при цьому перекосився, міцні, не надто рівні, зуби з одного боку оголилися. Видовище було таким промовистим, що Сейн зігнав нарешті з обличчя приязну усмішку й подивився на Рирську герцогиню серйозно:

— А ти мала неабияку вдачу, пеструхо. Марно моя покійна матуся тобою нехтувала. Старша, та геть безнадійна була, а ти лише на вигляд гидкувата, а всередині міцненька. Ну, та мені її помилка на руку. Мені все на руку. Я — щасливчик. Мені, люба Кер, неабияк пощастило, що ви взяли так близько до серця недолугий придворний розіграш із надто пихатим провінціалом, мстивою падлюкою й терплячим збоченцем, який дочекався свого часу. Коли Нідж зі мною радилася, кого краще пхнути на роль статиста-страдника, я підтримав її ідею з кавалером Шемом. Мені здалося дотепним дати Аштові в зуби наостанок те, чого йому так давно кортіло. Я збирався позбутися Ашта згодом, і ще не вигадав, як. Було дуже бридко про це думати, і я все зволікав. А тут ви, люба Кер, так вдало вилізли, зі своїм обуренням і зі своєю призабутою давньою силою.

— А у вас моя призабута давня сила не викликає відповідної поваги? — Кер почала підводитися з канапи, дуже повільно, ніби росла.

— Що ви, дитинко! Отака дичина доісторична не викликає в мені нічого, крім гидливості, от, як блощиці, до прикладу, або чухачка. Вам несила користатися тією людожерською ломакою як слід, а я не буду провокувати вас на безглуздий сплеск, який, при зіткненні з моєю магією, місця мокрого не лишить від усього кварталу. Я не вбиватиму нікого із присутніх на ваших очах. Я почну з вас.

Шем теж підвівся, спираючись на милицю, плечем намагаючись відтіснити принцесу. Зараз його знівечене обличчя було по-справжньому страшним.

— Юначе, не треба подовжувати неприємне. — Сейн сплеснув ручками і кругле черево його заколивалося, мов чорна мармеладна кулька. — Я дістану її і за вашою спиною, і у ваших обіймах. Взагалі, припиніть шабуршати! — Він знову ледь озирнувся, косуючи очима, й різко викинув руку назад і крутнув пухлим зап’ястком у повітрі. Брінова рука зі стиснутим ножем, наче у дзеркалі, провернулася, лише значно сильніше, ніж у Сейна. І всі знову почули хрускіт і рипіння зубами, адже Брін намагався не кричати.

І знову тиша.

І в цій тиші прозвучав сухий, майже безбарвний голос:

— Дядечку Сейне, можу я тебе так називати? Ми ж родичі.

З дальнього кутка підвелась обгоріла дівуля в сірій сукні, і стала, спокійно, якось по-чоловічому спираючись на свій ціпок. Сейн знову дратливо скривився, та жодних рухів робити не став. Натомість уже вкотре обвів присутніх поглядом:

— Богадільня. Каліки й недоумки. Відходи матінки природи. От ти куди лізеш, убога? Я вирішив тобі життя залишити, бо ти мені потрібна. Бо мені давно доклали про жалісливого тюхтія Терна, що зв’язався з калічною приймачкою графині. Я робив ставку на Терна, і таке опудало, як ти, в ролі нейтської королеви мене цілком влаштовувало. Та чого ти зараз перед очі мені лізеш, гру завершити заважаєш? Мені і з тобою передумати? Бо Терн уже нікуди не дінеться. Молодші цуцики в мене, і від нього залежить — виростуть вони, чи здохнуть. То що ти хочеш мені сказати, хирюща? — Він раптом відвернувся від дівчини й подивився на завмерлого із притиснутою до грудей рукою Бріна: — Дуже шкода, юначе, ваш татусь дотримав обіцянки і я мав би дотримати своєї: залишити вам життя. Але ви надали перевагу людям перед грошима. Це нечувана дурість. Однак я поважаю ваш вибір. Ви також помрете. — Блакитні очі перемістили увагу на Лужанця і зробилися приязними до солодкавості: Вас, пане Оршате, це жодним чином не стосується. Я зібрав про вас відомості. Я потребую таких людей. Звісно, в разі вашої лояльності впродовж наступних п’ятнадцяти-двадцяти хвилин.

Альш випросталася й підвела голову, відставивши ціпка вбік, і знову привертаючи Сейнову увагу. Той вередливо покривився. Він усвідомив свою помилку, дрібну, але дошкульну. Він узагалі не любив помилятися. Він позбувався Нідж, бо йому не давав спокою спогад про неприємні зелені очі, хитрі, лихі й абсолютно неприпустимо безстрашні. Такі зелені баньки були тільки одні, й означати це могло тільки одне: хитра падлюка занеслася, вирішила, що незамінна для нього, й отже, безкарно може вести власну гру в нього під носом, і лише для себе. Таке потрібно було припинити негайно. Він і припинив, значно раніше, ніж збирався.

А тепер ці очі впритул дивилися на нього. Він помилився — це була не Нідж. Це була її кульгава виплодка. Вона ж ніколи раніше не зустрічалася з ним поглядом, ходила очима додолу, мов храмова послушниця. Лихі, ще лютіші ніж у матері.

— То що, дядечку, прояснімо деякі дрібниці?

Брін нечутно і блискавично нагнувся. Ніж опинився у здоровій руці, та Лужанець глянув на велетня так, що в того враз відпало прагнення наступної божевільної спроби. Так само виразний слідаківський погляд дістав і Шем, і Кер, що була ворухнулась, і Ллоч, яка стискала кулаки. Тепер усі завмерли.

Альш стояла, сплівши перед себе пальці, й ледь перебираючи ними, ніби кокетувала на світському рауті зі старим знайомцем.

— Ти вбив мою матір магічною голкою-саморосткою. Ти посіяв магічне зерно у спину, коли обійняв її там, на канапі перед дзеркалом. Така голка проростає від години, до двох. Я знайшла її, коли та виросла з материних грудей на повну долоню. Хороша, я б сказала бездоганна, за виконанням, голка. Ти ж навчиш мене таку робити?

Блакитні очі на рожевім обличчі кілька разів кліпнули, а дівуля спокійно вела далі:

— Ти, добрий дядечку, так загрався, що навіть не утруднився замислитись: чому не спрацював твій амулет, який ти добросовісно закляв для мене від вогню. Нідж відмовилася від амулета. Вона не хотіла, щоб королівські маги відчули потім відгомін. Вона мала власний план порятунку. Ризикований, але, як з’ясувалося, надійний. А я? Чому я обгоріла? Чому ледь не задихнулася в диму? Та тому, що амулети одного мага на іншому не працюють ніколи. Якось Нідж почепила мені на шию дурнуватий дармовис. Я одразу відчула амулет. Як і те, що він одразу вмер. Навіть не встигла зрозуміти, від чого він був. Ти так заглушив свою силу від довкілля, так боявся, що її розпізнають дочасно, що й сам оглух, майже цілковито. Я такий самий глухман, такий самий самоук, я знаю, як це буває. То що, дядечку, — угода рівних, трофеї навпіл?

Ллоч тихо засичала, та Лужанець і досі тримав її поглядом, усіх тримав розширеними зіницями з-під сивих, закручених вій. І вони слухалися поки що, всі.

Сейн пожував пухлим бантиком губ. Йому було незатишно. Зелені, злі-злющі. Й ні натяку на страх. Як це так? Його сила, коли він її показував, навіть найменшу краплину, завжди жахала. На жаль насолоджуватися тим жахом вдавалося дуже коротко. Сейн не міг собі дозволити розкоші лишати живими свідків своєї сили. Короткі хвилини, а чи й секунди, передсмертного жаху — і всієї забави.

Зараз йому хотілося почухати своє кругле подвійне підборіддя, або під поясом штанів, десь в області попереку, чи коліно. Загалом хотілося якось перемінити позу, та злющі очі не пускали. Він боявся, до холодного поту боявся пропустити їхній рух, той переломний момент, коли вони здригнуться в короткій судомі поштовху і закляття запуститься, породжуючи удар, ривок, вибух, параліч, серцевий напад, закипання крові, або мозку. Він знав, що це можливо. Він сам це практикував.

Він стежив за її очима й не бачив, як її рука рушила вперед, плинно і вільно, ніби в розтопленому маслі, й так само плинно зупинилася, торкнувши його груди під лівою чорною атласною вилогою.

Сейн захрипів, очі його вилізли з орбіт, в кутику маленького, широко роззявленого рота показалося червоне.

Альш стояла, цілковито розслаблена, вся, крім правої руки, на якій під обпеченою шкірою проступили м’язи. На цій руці Альш утримувала прохромлене тіло ще живого мага.

— І жодного рознесеного кварталу. Тому, що ти не чекав. Ти виріс поміж поганими гравцями, дядечку. В іншому разі ти раніше навчився б розуміти, що зустрічаються ті, кого не прорахуєш, навіть приблизно. І на це неодмінно треба закладати похибку в розрахунках. Ти не заклав і програв. Нідж напевне розповідала тобі, як знайшла мене у притулку. Не могла не розповідати. Вона ж усім із тобою ділилася? Ви ж грали в одну гру. Вона розповіла, як це кумедно, що я можу плести й читати водночас. Розповідала, та ти не слухав. У твоїй пам’яті не відклалося, що якусь кульгаву сирітку в якомусь там сільському притулку вчила плести якась там сліпа бабця. Вчила. І навчила. А заразом навчила, що не для всіх операцій потрібні очі, що багато всього робиш дивлячись лише за звичкою, а можна й не дивлячись. Я не знаю, чи бувають сліпі маги, але знаю абсолютно точно, що маг робить перший поштовх зіницями тому, що його так навчили. Мене взагалі не вчили. Я навчилася сама, за аналогією із плетінням, наосліп. Ти міг усе це зрозуміти. Але не зрозумів, бо ти самовпевнена стара дитина, якій у дитинстві не давали верховодити в усіх іграх. А ти хотів, щоб в усіх. Та в усіх не верховодять навіть боги, дядечку.

Він смикнувся. Червоне з рота побігло рясніше. Та Сейн, однак, знайшов у собі сили підвести руки й зімкнути пухлі тремтячі пальці на горлянці дівчини. Альш намагалася розчепити їх лівою рукою й не впорувалася.

Лужанцеві навіть не потрібно було робити крок. Він просто здійняв свою суху, жилаву руку й коротко рубанув ребром долоні по рожевій, складчастій потилиці.

Пальці-подушечки на горлянці Альш розтислися. Тіло, м’яким мішком, сповзло на підлогу по невидимій шпиці, яку Альш опустила, нарешті розпруживши руку. Якусь мить у повітрі висіла яскрава кривава дуга, що вдарила з рани, тоді теж опала донизу.

— Ллоч, подай мені, буд ласка, ціпок. Я без нього впаду, — промовила Альш і, дійсно, похитнулася. Ллоч пхнула їй у руку ціпка й підставила плече.

— Чекай, ти що ж, від самого початку збиралася?..

— Звичайно. Лише я мала шанс. — Вона важко докульгала до скрині в коридорі. Ллоч ішла поруч, підтримуючи її попід лікоть. Обидві схилилися над Елішем. Ллоч хотіла була торкнути його, допомогти сісти, однак Альш перейняла її руку:

— Ні, не чіпай. В нього точно ребра потрощені.

— Потрощені, — підтвердив Еліш, важко й часто дихаючи.

— Я по Маяйна збігаю! — виметнувся з кухні Брін, кривлячись і притримуючи зламану руку здоровою.

— Нікуди ти не збігаєш, — стиха мовив Лужанець, який визирав у вікно. — Десятка два довкола будинку. Гадаю, ще з десяток на сходах. Зачекають іще трохи, а тоді теж прийдуть до нас у гості, без запрошення.

Альш, наче й нечула нічого, торкнулась Елішева плеча:

— Дякую. Якби не ваша атака, він би мене дочасно внюшив. Глухман він — глухман, та ж не повний. А довкола мене все тремтіло, сама відчувала. А ви так повітря розхитали, що тут уже нічого не внюшиш.

Еліш усміхнувся крізь больову судому:

— А я дотумкав, що вас прикрити варто, до часу. А тепер от, ми з вами, обоє, ні на що не годні. В мене ребра, а у вас цілковите виснаження після вихлюпу. А там тридцять морд із рирської тихої служби. Чи як їх там?

«Як їх там» уже стояли в дверях квартири. Для початку — двійко, з вигляду старші офіцери. Одного Ллоч навіть пригадувала. До нього і звернулася:

— Не пам’ятаю вашого імені. Потім уточнимо, для історії. Ви напевне мене пам’ятаєте і впізнаєте. То от, як герцогиня Рирська, я гарантую вам недоторканність, вашу й ваших людей. Допоки ви не пролили першої крові в цьому домі, ви під моїм особистим захистом. Після повернення до Риру ми поговоримо про вашу подальшу долю, про кожного з учасників змови окремо. А зараз пропоную скласти зброю.

Офіцер ледь кивав головою у такт кожній її фразі. Коли вона закінчила, він витримав паузу, вивчаючи поглядом через її плече Сейнів труп серед кімнати. Потім заговорив:

— Пані герцогине, боюся, нам нікуди відступати. Боюся, кількість покійників, випадкових і невипадкових, у Рирі і в Нейті цілком прийнятна, як підвалини успішного заколоту, та мало сумісна з виправдальним, і навіть із пом’якшеним, вироком суду в разі програшу. Наш очільник мертвий. Нашу гру завершено. Та ми ще маємо шанс піти, зникнути, розпорошитися світом, разом із нашим минулим та нашими специфічними талантами. І жити. Може, навіть щасливо. Та заради цього нам потрібно не лишати свідків. Прошу пробачення. Нічого особистого. Просто логіка.

Він шарпнув із піхов під плащем клинка. І спізнився. Над головою в Ллоч свиснуло. На щастя офіцер був довготелесим. Кухонний ніж, який очікував на свою нагоду спершу в правій, а потім у лівій Бріновій руці, таки дочекався. Руків’я пару разів здригнулося в горлянці красномовного рирця, і довге тіло випало з квартири назовні.

Другий рирець, однак, устиг витягти короткого меча й рушив на Ллоч. Та він вочевидь не втямив, із ким має справу. Герцогиня Рирська смикнула з рук в Альш вагомого ціпка і, спритно провернувши в тісному коридорі, засвітила нападникові мідяною головкою в лоба. Той ледве встиг відскочити на сходи, ледь запнувшись об колежин труп.

Брін, що не мав часу вийняти ножа з горлянки красномовця, метнувся в кухню і знову виник у коридорі з іншим, дещо меншим і ширшим, від учора просмерділим рибою, та обліпленим лускою.

Лужанець теж видобув звідкись кинджала, невеличкого, зручного, на око сильно гострого.

Шем зробив кілька кроків уперед, кульгаючи, але стаючи на обидві ноги, та свою помічну милицю міцно стискав у руці.

Корпусники на сходах не те щоб дуже злякалися, скоріше вони перегруповувалися для вдалішої й масованішої атаки.

І тут Джай, що панічно шукав очима за чимось, подібним до зброї, зауважив непомічене ніким досі.

Кер просувалася від канапи, через усю кімнату, просувалася плинно й наче знехотя, переступила ноги мерця, пропливла повз самого Джая. Губи її були геть білими й ворушилися, руки, обтягнуті рукавами кошлатого сірого светра, робили колоподібні рухи, спершу майже непомітні, наче вона починала танець. Та, мірою наближення до вхідних дверей, рухи ставали все тугішими й потужнішими.

— Крила мої розтинають небо. — почув нерозбірливий шепіт Брін і сахнувся вбік, відтягаючи з її дороги Альш.

Хвилину по тому про сходовий майданчик і сходові марші нижче можна було сказати лише те, що там відбувається нерозбірливе кипіння рук та голів, безладне вимахування зброї. Лише одна істота серед цього хаосу рухалася плинно та впорядковано. Її руки, почергово здійснивши плавний, майже танцювальний змах, незмінно досягали мети. І тоді чувся хрускіт, зойк, похлинався передсмертний вдих.

Не одразу до Джая дійшло очевидне:

— Вона ж там… Вона ж там…

— Так, — підтвердив Шем, важко нахиляючись і підбираючи меч першого з убитих рирців, — вона там беззбройна.

Джай нарешті вгледів під столом запилюжену винну пляшку, забуту там боги знають коли. Він ухопив її за горлечко, із задоволенням гахнув об ніжку столу і. Стискаючи ошкірений битим склом круглий уламок, теж кинувся на сходи.

Ллоч добре ліг у руку сестрин ціпок. Мідяна голівка раз по раз кудись потрапляла, кудись по живому, що стогнало й лаялося.

Шемові було важко, майже неможливо, фехтувати, ледь утримуючи рівновагу, з милицею під пахвою й неслухняною ногою, та «майже» не означає «зовсім». Шем вправлявся, бо не вірив у жодну магію, зате твердо знав, що у страшного морського чудовиська дві худих порожніх руки з тендітними людськими кістками, бо старий светр і світле волосся, злипле від поту… Бо втратити цю істоту він міг лише із власним життям.

Тепер усе дійство перемістилося на сходи. Лише Еліш та Альш, двоє знесилених магів, зосталися в темному коридорі.

Еліш, люто відхаркуючись рожевим, (вочевидь ребро десь усе-таки пропороло легеню), намагався виробляти слабкі нападні закляття, і ще зліше плювався, коли це не вдавалося.

Альш просто спостерігала. На неї звідкись зійшла щаслива певність, що все вже гаразд.

Раптом знизу, з інших сходових маршів, донеслися нові вигуки, лайка і дзенькіт зброї. Альш зітхнула вже зовсім полегшено й накрила тремтячу в марному зусиллі Елішеву руку своєю:

— Досить. Усе добре. Там підмога прийшла.

— Яка? — прохрипів Еліш.

— Наші тихосі.

Він сплюнув особливо густо й червонаво:

— Наших тихось не буває.

Тієї секунди маленький квадратовий хід на горище, який Оршат завжди пам’ятав навхрест забитим товстими дошками, вивергнув хмару пилу, лунко гахнув, тоді ще раз. Тоді у проломі показалася нога в міцному чоботі, тоді — руки, що виламали залишки дощок, і нарешті — блискуча, виголена голова.

Янх буквально звалився в самісіньку гущу рирців, відмівши убік білу мов стіна Кер, із повислими відбитими руками. Потім руки самого тихоського очільника злагоджено ковзнули під плащ, і звідти з’явилися два довгих кинджали одним рипом. Янх, синхронно вправляючись обома, заступив Кер. Тепер усе кипіло довкола нього, а знизу пробивалися очільникові на допомогу його підлеглі.

Альш відсторонено дивилась, як один із рирців спритно уникає удару мідяної голівки, пірнає під Брінів рибний ніж, приймає плечем і відкидає Шемів меч, який у неслухняних пальцях провернувся і прийшов лежма, і все ближче опиняється до Янхової спини. Ні, Янх весь час крутиться й кидається з боку в бік. Він нікому не збирається підставляти своєї спини, але й той крутиться. Він лише відмахується й уникає чужих ударів, він іде за Янховою спиною, полює на неї. Він уже підійшов упритул. «Не буває своїх тихось. У світі зі своїми взагалі сутужно», — подумала Альш і заплющила очі.

Не дивлячись, аби ніщо не збивало, вона дотяглась останніми краплями магії до Янха і в саме вухо йому видихнула:

— Позаду.

Різкий закрут, замах, короткий звиск.

Невисокому супротивникові удар прийшовся не у груди, як розраховував Янх, а в шию.

Альш розплющила очі, і Янх ледь уклонився своєю лисою головою, забризканою чужою кров’ю.

Чверть години по тому, споглядаючи імпровізоване бойовище через поруччя, на всі шість маршів донизу, Оршат меланхолійно думав: «Цікаво, що скажуть сусіди?»