На коні скаженім

1. Кузинки

Мартош прокинувся пізно. Сонце вже відверто лізло у вікно. В обидва високих вікна його спальні. Очам крізь повіки від сонця було спекотно, решті Мартоша, включно з носом і вухами, було холодно. У цій клятій кам'яниці ночами холодно до липня, а зараз лише початок квітня. Тож ранкове сонечко — втіха для очей, а дупі цілком логічно — до дупи. Він набрав у легені побільше повітря і, з відчайдушним: «Йаааа!», вистрибнув з-під ковдри. Тіло крізь виношену сорочку і підштанки обпекло тугим протягом, босі ноги — крижаними, насправді кам'яними плитами підлоги. Чергуючи ноги у величезних стрибках, він поляпав під протилежну стіну, аж до вікна, де валялися теплі панчохи й чоботи. Якого лиха вони робили там, а не гніздували у трохи запилюженому затишку під ліжком, Мартош пригадати не міг. Зате біля самого ліжка на кріслі розкинулися, розкошуючи, Мартошеві штани, добряче задрипані багном після вчорашніх оглядин орендарських полів. Нє, в полях воно, звичайно — земелька свята годувальниця, а на штанях, як не крути — багно. І хто б то додумався панові штани почистити? Мо' й попрати? Хоча нє, прати не треба. Пристойні штани так, щоб без латок, в Мартоша одні. А як не висохнуть, доведеться в латаних гостей стрічати. Встид! А от гарненько почистити б Турик міг, якби вставав раніше і пана боявся. А як Турик пана не боїться і, мабуть, досі хропака дає в теплій комірці при кухні, то має пан сам за себе подбати.

Мартош натяг панчохи, тихо чапаючи ними по підлозі, знов пішов до вікна, прочинив його, міцно трухнув штаньми на двір. Потім потер їх у кулаках, аби хоч трохи того добра повідпадало, труханув іще раз, вирішив, що вже нехай, і вбрався, і взувся.

Із черговим бойовим гуком скинув сорочку, проскакав до мідяного умивала з крижаною, а як же ж, водою: лунко похлюпався, почистив зуби гіркою вербовою тріскою, вмоченою в крейду, витяг зі скрині свіжу сорочку, заразом дістав і верхню, вовняну, вліз в обидві почергово, мотаючи головою, мов теля. Лише підперезавшись і трохи відігрівшись, наважився торкнутися задубілого за ніч шкіряного колета на гачку при дверях. Зрештою вдяг і його, застібнув і рішучо потупав інспектувати замок.

Панські й гостьові спальні містилися в горішньому, третьому, поверсі. Вище було тільки горище, щедро загиджене голубами й завалене меблевим і ганчір'яним мотлохом. А іще вище, за трьома тугими витками спіральних сходів, був донжон, з вузькими стрільницями, що колом обходили невеличкий оглядовий майданчик. Звідси було видно все, і чепурні червонясті дахи замку, і двір із зовнішньою стіною й двома брамами, парадною на південь і малою на північ, до річки. І ріку було видно, в усій її плинній, могутній широчіні. А за південною брамою від переднього мосту тягся гарно, ретельно вимощений неширокий шлях аж до самого Кручого. Воно лежало нижче і з висоти донжона здавалося прегарною картиною на зеленім оксамиті: білий тиньк і червона цегла, й черепиця дахів усіх можливих барв, наче новенька клаптикова ковдра. З дальнього кінця містечка, ніби привітальна рука у відповідь на гонористе вітання замкового донжона, підіймалася біла дзвіниця храму Пресвітлої Матері.

Мартош стояв і замислено чухав носа. З одного боку озирнути всі свої володіння з донжону такого ясного дня було заманливо. З іншого боку — чим нижче, тим тепліше. В кухні Юлічка, мабуть, уже розжарила до червоного стару пічку й поставила тісто на врочисті пироги з телятиною та перепілками.

Думки про пічку і про поїсти перемогли високі поривання й Мартош зацокотів густими гвіздками на підошвах донизу, повз другий поверх з парадною і збройною залами, аж на нижній, до благословенної кухні.

Він був не перший. У глибокій ніші при вікні сидів Тавриш. Він гатив закаблуками у старий дідівський камінь і зосереджено жував білу булку, запиваючи молоком з великого пивного кухля. Чого він завжди бере важкого й грубезного, на пиво, замість гарненького, полив'яного, у блакитній глазурі, на молоко, Мартош второпати не міг. Припускав, що молодшому братові просто імпонувала в усьому певна брутальність. імпонувала навіть там, де була незручна й недоречна. Ну, то — таке... коли тобі ще аж три місяці до сімнадцяти, мріється про вагомість і брутальність. Сам Мартош вже мав повних дев'ятнадцять, а отже почувався цілком дорослим і вільним від комічних підліткових захоплень.

— Турик де? Геть охамів? Мушу я сам собі порти з вікна тріпати?

— То хоч не зізнавався б! — гучно пирхнув у кухля Тавриш. Молоко полетіло навсібіч, рясно прикрасивши йому носа, підборіддя і святкове синє котарді.

— Я не питав твоєї мудрої думки: я питав — де Турик.

— Гобелени за клунею витріпує. — втрутилася від печі Юлічка. — Було йому ваші штані скинути, то разом із гобеленами провітрилися б.

— А Зайка де? Може б їй корона не впала гобелени витріпати?

Юлічка з гуркотом, ніби гармату котила, посунула в піч великого закіптюженого казана:

— Зайка панночкам кімнати готує. Чи ж ви хотіли, аби їм Турик, своїми чорними граблищами шовкові простирадла стелив та квіти по вазах розтикував?

— Ще й квіти їм... — буркнув Мартош вже примирливо. — Де вони взялися на нашу голову посеред сівби? Нема нам чого робити — двох балюваних телиць випасать.

— Та то вони до тебе свататися їдуть! — заіржав Тавриш, додаючи молока скрізь, де його ще бракувало.

— А чого до мене? Їх же дві.

— Їх дві, а власник в Кручого один. А я — хвіст собачий. Нє, щурячий, бо голий-голісінький.

— А я, бач, який багатий? Штани маю, обдрипані. Юлічко, то він усі булки вже схарчив?

— Та Пресвітла з вами, паночку! Чи ж я вас булкою обділю?

Мартош вмостився на вікні біля брата і цілком віддався кухонному теплу, смакові молока з випічкою, відчуттю свіжого ранкового спокою.

Та хазяйська швайка в дупі таки давала себе знати:

— А на дворі ж у нас шо?

Тавриш безтурботно задер голову і спостерігав павука, що будував своє прозоре королівство під закіптюженим сволоком:

— Шо, шо? Куряче капшо! Таке, шо чоботи грузнуть.

— Нема в нас курей стільки, аби так багато капша наробили. Треба Рисеві сказати, аби трохи калюжі з-перед дверей розмів, та клумбу трохи лопатою поправив, бо геть багном розпливлася. Ну, от я вчора справи мав — ріллю дивився, з людьми балакав. А ви тут чим таким зайняті були, що перед чужі очі замок — хлів хлівом?

Тавриш гучно гримнув порожнім кухлем об широкий стіл, що на ньому Юлічка розкочувала тонке тісто:

— Ти мені, Мартошку, знаєш кого нагадуєш? Стару пані Смольку, оту, шо крамницю модню трима. Вона перед ярмарковою неділею наймичок заганяє так, що в них очі рогом лізуть: прибери, підітри, розклади, попрасуй... А тоді в котроїсь порошинку з носа мізинчиком зніме і каже: «Фе, яке нехлюйство!»

Ти, братусю, в зали зазирав? А в гостьові кімнати? А може ти в альтанці вчора ті хащі зубаті, що з твоєї прегарної шипшини виросли, прорубав і власною кров'ю поливав? Нє! Ти конякам плужним під хвости зазирав і ріллю носаком підпихав, аби родила. А сьогодні йому, бач, клумба багном розлізлася!

— Вгамуйтеся, паночки. Вже є, як є. — Юлічка пристукнула скалкою по столі і присоромлені брати замовкли.

З двору почулося характерне шкрябання лопати по бруківці. Тавриш показав братові язика:

— Оно Рись і без тебе розумний. Як кузинкам та твоя клумба треба, то буде вона їм кругла. — Тоді помовчав і докинув зневажливо — Кузинки, пхє. Тільки й родичання, що одного з нами гербу. А так — рідня ми їм, як цап корові.

Кузинкам було треба не клумби, а доброго сніданку. Але в скупої тітки В'єти його не було. Вчора ввечері, як добрьохалися до її маєтку в мокрім екіпажі під густою сірою мжичкою, то спромоглася на так-сяк святкову вечерю з рожевим легким вином, качкою в чорносливі й білими грибами. А вранці перед від'їздом «дорогеньких квіточок» відбулася кавою з прицукрованими білими грінками і позаторішнім медом. По тому минуло вже годин п'ять. Шлунки в обох панночок під тугими шнурівками то перемовлялися, то давали дружного дуету. Панна Мава, сувора компаньйонка, чуючи ті переспіви лише підтискала губи, аж доки і її власна натура долучилася до спільної думки. Тоді усі три панни перезирнулися і зайшлися щирим реготом. Чемний візник вдав, що того не чув, а більше й не було кому. Дороги вже літ із п'ятнадцять були цілком безпечні, принаймні вдень, тож панночкам вільно було мандрувати без супроводу.

Тавла і Феа сиділи відвернувшись одна від одної та дивлячись у віконця. За тиждень дороги вони вже перебалакали про все на світі і їх від того трохи нудило.

— А як думаєш, кого оберуть — Ґрайна, чи Сміла? — нарешті подала голос Феа.

Обох ніжних дів дбайливі батьки прибрали зі столиці на час прийдешніх виборів короля. Боротьба обіцялася бути гучною і може навіть дещо розбійною. Щоправда, великої шкоди блискуча шляхта сама від себе не чекала. Не перші вибори, не останній король, а голова одна, і статки не позичені. Та й столиця одна: сьогодні рознесеш — завтра на згарищі пануватимеш. Та й гільдійці не пробачать. А без гільдійців — то й без шабель, і без гаківниць, і без чобіт зручних, і без оксамитів м'яких.

Отже, мордобій, як і намічався, то поміркований, але ніжних донечок, одиначок, пестуночок, пани Загради й Ружі все-таки відіслали в тиху сільську місцину.

— То кого? — пхнула сусідку ліктем Феа.

— Сміла. За нього зброярі і торговці з Великої Луки, і Залісянська панська ліга. Тут тобі і гроші, і криця, і руки до криці.

— А якого ж лиха тоді наші татечки за Ґрайна тягнуть? Думаєш — миру хочуть, а Смілові війна в гузні свербить?

— Думаю.

— А чого ж тоді така певна, що Сміла оберуть?

— Краще думати про гірше. Тоді ти його ніби за хвоста тримаєш і ним же по морді не огребеш. А про хороше розвигадуєшся, а тут тобі якимсь там Смілом по носі лясь!

Феа відвернулася від віконця, глянула сторожко:

— А як і справді Сміл? Невже знову війна?

— Знову. — Тавла пирхнула. — Ти там пам'ятаєш ту гарячу зиму?

— Пам'ятаю. Як мама стояла просто посеред вітальні і вила. Тихенько так, вночі, у порожній вітальні. А я прокинулась і підглядала. А тоді батько вернувся і я сміялася, а мама плакала. Я її за те не любила цілий день.

— А я геть не пам'ятаю. — зізналася Тавла. Феа скривила губи:

— Ото, нагадай, нагадай, що я — більше стара дівка за тебе!

— А я — більше за вас обох. — тихо озвалася панна Мава й дістала шпиці та своє плетення.

Феа знову втупилася в яскраву зелену траву і нечасті, теж яскраво-зелені по квітневій порі дерева на узбіччі:

— А може все-таки Ґрайнове переважить. За ним теж іменитих і збройних багато. А ще вільні міста за нього.

— То шо, Пресвітлій помолимося, чи на Сміла причину наведемо?

Феа прискалила одне око і туго накрутила пасмо на палець:

— Та я така голодна, що краще — причину. Настрій саме той.

Мава опустила спиці з голосним «клац»:

— Я вам зараз наведу! Кожній — мильце на рильце, аби губи від дурної балачки відмивали.

Панни показали їй два рожевих, доволі великих, язики, але замовкли.

Десь із три чверті години було тихо, а тоді Тавлу аж підкинуло на сидінні:

— Гляньте, яка краса!

З її боку віконце ледь вміщало широкий в'їзд на потужний, товстоногий міст через Шуминь, а вже за мостом на великому чепурному, як картинка, острові, злітала в небо біла-білісінька, легка до прозорості дзвіниця, а ще значно далі, ні іншому, вищому кінці острова ледь виднівся круглий і якийсь куций порівняно із дзвіницею, донжон Кручинського замку.

Тавла широко усміхалася, не соромлячись своїх великих, міцних зубів. Очі Феі засвітилися, ніби в них відбилося по свічці.

Свиню Роську викохала ще покійна мама. Спершу п'ятирічний Тавриш уподобав чистеньке рожеве порося і грався з ним, як із цуциком. Тоді мама звернула увагу — яке воно кмітливе та кумедне. Вони з Тавришем годували Роську з рук, чухали по спині, вчили чудернацьких штук, як на ярмарку. Отак десь за рік і стала із Роськи Розкішниця, величезна, дебела й рожева, що твоя троянда. Розкішницею батько й мама взивали свиню проміж себе і чомусь дуже сміялися. Малий Тавриш тоді не розумів, гадав — розкішна, то й Розкішниця. Потім, як підріс, та дечого про доросле життя дізнався, то теж дуже сміявся.

Так-то при замку великої худоби давно не тримали, крім коней. Великі хліви і пахтіли велично, і рук біля себе вимагали немало. Дешевше й чистіше було купувати свіжину у Кручому. Але Розкішниця була винятком з усіх правил. Вона мала персональне житло, відрами споживала кулеші з панських недоїдків і прикрашала собою замкове подвір'я.

От і зараз прикрашала, розлігшись якщо не на всю браму, то прицільно навпроти неї. Даремно меткий чорнявий служник Турик бігав довкола неї, виляскуючи по землі батогом. Даремно грізний конюх Ригор, себто Рись, гупав просто в неї перед п'ятаком важким іржавим ломом. Розкішниця розкошувала на квітневому сонечку й нікуди не поспішала.

— Оно вже карету видно. — флегматично зауважив Тавриш. Маркош аж з лиця перемінився від такого сорому:

— Таврю, ну вона ж тебе слухається завжди, як собака. Ну зроби щось.

— Не завжди. Крім того, давай визначимося — чого нам тре': щоб ці дві кобіти тут коріння пустили, чи швидше позбутися? Якщо друге, то Роська тут і зараз якнайдоречніша.

Мартош зітхнув:

— Мабуть, ти правий. Але ж встид.

— Встииид! — із насолодою мружачись на сонечко, проспівав Тавриш. Юлічка, чепурна, у свіжому фартуху, ховала усмішку в долоньку, Турик вишкірявся відверто, в Рися ледь позначилися зморшки біля очей.

Довготелеса й довгоноса покоївка Зайка, в якій не було нічого заячого, крім, хіба що, куцої білявої курдульки на потилиці, що цілком зійшла б за заячий хвіст, то от, Зайка спостерігала всю ту сцену з вікна і нікого вираз її обличчя не обходив.

Екіпаж наближався швидко й легко, так, ніби його вітром несло. І не диво: замість звичної пари він був запряжений четвіркою.

— Оце виїзд — так виїзд! — вражено видихнув Мартош.

І справді, коні були казкові, сірі, з ледь світлішими, ніби посрібленими гривами й хвостами. Ішли ладком, не рвучись і не огинаючись. Візник тримав віжки врочисто і трепетно, наче шлейфа за королевою.

— Ай-яй-яй! — голосно цокнув язиком Тавриш. — І що-то така пишнота в нашому свинюшнику забула? Та при таких конях в кареті не менш як феї-вітряниці в білі хмарки вбрані сидіти мусять.

З екіпажа вибралися не феї, а людські діви. І не дві, а три.

Першою на так-сяк прибраний кручинський двір стала сухорлява стара панна в нудній брунатній сукні і товстій, теж брунатній, шалі на плечах. Мала важку, але дуже охайну зачіску, химерно переплетену і закладену над жовтуватим твердим лобом. Ще мала уважні жовто-зелені очі, тонкий ніс і неждану на такім лиці басюрницьку посмішку.

Слідом за нею з підніжки легко пурхнула темноволоса прегарна панянка в яскраво-блакитному котарді, що дуже пасувало до її блакитних очей і недуже — до її рожево-рум'яних щік.

Третьою, теж легко й нетерпляче, вискочила тендітна русява дівчина, сіроока, з високими різкими вилицями і настороженим поглядом. На ній теж було дороге, вишукане котарді, лиш не блакитне, а м'яко-зелене, як трохи примучена сонцем червнева трава. Уся вона на тлі своєї небесної і світанкової подруги виглядала доволі блідо.

Мартош на хвильку затримав подих, опанував хвилювання і голосно сказав:

— Шляхетні панни! Раді вітати вас у Замку на Кручі. Я — Мартош Кручинський. Дозвольте зазнайомити вас і з моїм меншим братом Тавришем Кручинським. Ми і наші люди щасливі приймати вас у цих старих стінах.

Він міг би видати іще пару-трійку ґречних конструкцій, але Тавриш вліз, як завжди:

— Оце ви від Білоглинки без передиху їхали? Голодні, мабуть?

За спинами в панів почулося якесь рохкання. Мартош щиро сподівався, що то Роська, а не Турика корчить від реготу. По спині в пана Кручинського побігла цівка холодного поту. І тут небесна фея з земним рум'янцем притисла руки до пишних грудей і високо, Росці на заздрість, вереснула:

— Ой, голодні!

— Ну то прошу панство до столу! Вже ж накрито! — заметушилася, кланяючись, Юлічка, що за таких видатних обставин усвідомила себе вже й не кухаркою, а цілою економкою в шляхетній господі.

Тавриш подивовано озирнувся:

— О, а візник ваш де? Оце щойно хтів сказати, щоб він до кухні йшов. Там теж по-святковому накрито. А його й нема.

Сіроока кузинка знизала плечима:

— Та він із тутейших. Не з Кручого, з берега тут недалечко. То ще в дорозі до своїх на гостини випросився. Як від’їжджатимем, то пошлемо по нього.

Півголий підліток у самих сірих від ветхості й недбальства підштанках здалеку спостерігав, як господарі й гості врочисто прямують до замку. П’яти йому аж свербіли підібратися ближче, та хлопець таки стримувався, тільки весь аж бринів у передчутті нових і цікавих подій.

Тавла споглядала черговий шмат пирога, що їй підклала на тарілку усміхнена білява тіточка в напрасованому фартушку, з певним сумнівом, якщо не з острахом. Шнурівка на котарді вже була тихцем ослаблена. До корсета нижньої сукні Тавла дісталася ще раніше. Більше розпускати й розв'язувати було нічого, хіба швори на панталонах, але це вже занадто.

— Я більше не можу. — прошепотіла вона до Феї.

— Ото вже риба сушена! І шматик тістечка в неї не влазить! — голосно озвалася Феа і швиденько переклала пиріг собі.

На рибу Тавла не образилася. Знала панну Ружівну не перший день. Як Феа вирішила награвати пустунку-простачку, то їй те для чогось треба. А Тавлі нічого не треба. Їй добре, тепло, ситно, затишно. А що доки юні пани трохи знічені, але безумовно захоплені жвавою розмовою з Ружівною, їх можна було докладно роздивитися.

Скажімо чесно — Тавлі сподобалися ці двоє кузенів. Справляли враження щирих і добросердих, а позаяк виросли без матері, (пані Кручинської не було живої вже вісім років), то відчувалася у хлопцях зачаєна печаль і скутість, властива сиротам. І в старшому та зачаєна печаль була глибша.

Цікаво, хто з них на кого з батьків схожий. Пані Кручинської Тавла не бачила ніколи, а от старий пан іноді наїжджав до столиці й зупинявся в їхньому домі. Був маломовний, чемний, з важким костуром і великим шрамом через весь лоб ще від гарячої зими. Розмовляв з нею про книжки, про карти світу, старовинні й сучасні, трохи розповідав про синів, але видно було, що дуже любив їх, і дружину любив.

Як був у них уже вдівцем, за неповний рік до власної смерті, то дуже відчувався вже нетутешнім, відчуженим, згорьованим до межі. За учтою і не їв, і пив дуже скупо. Тавлина мати, жінка різка й чесна, схопила його за плече і струснула, аж покривився: «Дітей маєш, аби так легко зі світу сходити!». Він мляво махнув рукою і знехотя ковтнув вина із келиха: «Все добре, Франочко, все буде добре».

Мабуть, Мартош таки більше схожий на нього, кощавий, вилицюватий, білявий. От лишень старий Кручинський не мав таких густих, золотавих веснянок на всі щоки й ніс, і такого довгого, хвилястого волосся, звичайно ж, не носив.

Тавриш, мабуть, більше взяв од матері: був тонколиций, із волоссям кольору темного каштана. А от очі мав батькові, Тавла їх добре пам'ятала, карі, гострі, зі смішинкою. Були зі смішинкою, колись.

Так дивно, що люди вмирають. Такі складні, такі важкозбагнені і вмирають. І кожен, в кому ти не встиг розібратися, забирає з собою цілий світ.

Повз двері зали промайнув Турик, Мартош завважив його краєм ока. От же ж ледача дупа! Тільки зараз надумався дамські манатки з екіпажа перетягати.

За короткий час завважив Турика вдруге. Той сунувся, тяжко крекчучи, напівприсядки, тяг обома руками чималу скриню.

Як з'ясувалося, Турика помітив не лише він. Панна Феа раптом схопилася зі стільця і ревнула так, що десятник би позаздрив:

— Ану стоп!!!

Турик укляк, але до честі його будь сказане, калюжу не зробив і скрині не впустив.

Панна Феа поволі наблизилася до нього, вперши рожеві руки в широких рукавах котарді у свої круті стегна.

— Оте, що згори на скрині лежало, де?

— Що лежало? — обережно, як нічні двері, рипнув Турик.

— Чохол з лютнею. Я за свою лютню хоч хлопа, хоч круля в землю ввіб'ю.

— Лютня ваша на м'якенькому килимі у вашій кімнаті спочиває, разом з чохлом. Чи ж я все життя свині пас, аби таке ніжне ушкодити?

Свині Турик таки пас, але і вправним, і дбайливим умів бути, коли дуже треба. Це Мартош добре знав.

— От і гарно. — прибрала руки зі стегон і трепетно склала перед грудьми панна Феа. — Піду лютню візьму, серце музики просить.

Юні пани вже добряче підпили, та й панночки, правду сказати, теж. Щоправда, Тавла була стійкою до хмелю, тож зі жвавою цікавістю спостерігала — що то воно буде.

А було спершу доволі буденне: Феа, широким, нетерплячим кроком повернулася до зали, пройшла її наскрізь, ногою недбало присунула собі стільця, хоч виглядав ваговитим, всілася, з лютнею, як з дитиною, заплющила очі і взяла перший акорд.

Лютню мала ідеальну. Не раз менестрелі падали панні Феішці до ніг, ридма ридали. Славетні менестрелі при грубих грошах, ті не ридали, а пропонували грубі, часом дуууууже грубі гроші, але Феа лише сміялася так лунко, ніби замашного ляпаса відважувала.

Пальці змовилися зі струнами, залу пару разів гойднуло, як неймовірний кам'яний корабель, і понесло.

Ще сонце не сходить, ще темінь густа.
Ти їдеш над пінним потоком.
Одна з дочок Альґріна сходить з моста
Нечутним оманливим кроком.

Стій, лицарю! Мій лицарю! Твій кінь мене боїться,
Та ти ж не злякаєшся діви?
Якби-то ти погодився зі мною одружиться,
Не кажучи «так», чи «ні»!

Всі, хто чув, як Феа розмовляє, як сміється, як горлає у нестримній дівочій люті, були переконані, що співати вона має сильним, соковитим голосом, переливчастим і пристрасним. Саме тому на всіх, без винятку, як грім серед ясної днини діяло оце крижане просотування вітру крізь вузьку віконну щілину, цей задалений, сповитий у місячне сяєво вовчий вий, ця колисанка у нескінченну останню ніч світу.

Тавла чула Ружівну не вперше і не вдесяте, але щоразу чудувалася — де в цій повнокровній кокетці береться оте страхітливе живе срібло, що входить у мозок і лишається там живим дуже довго, може навіть завжди.

Я дам тобі коней — кожен, як птах
А серце з кременю гірського.
Не їздив на їхніх сніжних хребтах
Ще жоден із роду людського.

Мартош згадав чогось, як Тавриш спробував кататися на Росці, і, звичайно ж, вона його скинула, і, звичайно ж, посеред найглибшої калюжі. Він сидів у мокрих штанях і сварився на неї кулаком, а батько й мама обійнялись і сміялися так, що їх аж хитало.

Мартош відчув, що відав би що завгодно і кому завгодно, аби повернути ті часи. Хоча тоді Тавриш не був ще такий гострий на язик і такий близький йому. Тоді здавалося, що три роки різниці — то, го-го, майже пів життя, а отой, посеред калюжі,— так, пуголовок, ледь розумніший за Роську. А може вони тепер такі рідні один одному, бо інших рідних не лишилося? Не рахувати ж дядьків і кузинок?

Стій, лицарю! Мій лицарю! Твій меч мене боїться.
Та ти ж не злякаєшся діви?
Якби-то ти погодився зі мною одружиться,
Не кажучи «так», чи «ні»!

Я дам тобі меч — ненаситний клинок,
Руків'я — сапфір фіалковий.
І хто б не покликав у смертний танок,
Ганьби не зазнаєш ніколи.

Мама співала їм обом цю баладу за колисанку. Тавриш заплющував очі та одразу починав рівненько сопти, але мама знала, що він, Мартош, засинає довго, то ж співала далі, лише зовсім тихенько. Затишне братове сопіння, самотня свічка у свічнику, мамин голос, тоненький, мов у малої дівчинки, і все те накривала величезна, кошлата й тепла ніч. Мартош починав собі вигадувати — що вона, та ніч. Може шкура з чорної вівці? Ні, так шкода вівці. Краще нехай буде ковдра, товстенна тепла ковдра. А зірки тоді що? Діри? Ні, тоді яка ж вона тепла? Може блохи? Та ну! Не може така гарна, затишна ковдра, що під нею і мама з ними сидить, бути блохатою. Мабуть, зорі — то візерунок на ковдрі. і то не ковдра, а гарний плед з китицями.

В очах зробилося гаряче. Мартош похилив голову на руку, затуливши лице так, ніби заслухався. А й справді заслухався.

Дивовижний у неї голос. І сама ця Феа дивовижна. От щойно гигикала, як селянка, в боки бралася, пироги наминала за обидві свої червоні щоки. А от уже ніби зблідла, і витоншала, наче підтала прозора крижинка. сині очі розчахнуті широко, сліпо. Що вона бачить? Кого їй шкода, лицаря, чи Альґріт, надхмарну діву з гірського народу? Шкіра їхня, кажуть, із білого каменю, а кістки з чорного заліза, волосся їхнє — срібний мох, а очі з холодного гірського кришталю. І, звичайно ж, їх нема, тих кришталинів. Дідо так казав. Казав: «Шахтарі б уже точно подбали, аби не було». і сміявся, і сміх той був невеселий.

Тавла помітила, як менший брат спохмурнів, напружився, і весь час позирав на старшого. А старший тихенько плакав, затулившись рукою. Ні Тавршу, ні Феі цього було не видно, а Тавлі з її місця видно.

Білява економка плакала теж, закривши обличчя більше не напрасованим фартухом.

Стій, лицарю! Мій лицарю! Душа мене боїться.
Не бійся надхмарної діви.
Якби-то ти погодився зі мною одружиться,
Не кажучи «так», чи «ні»!

А ще дам сорочку з живої води,
Шиту нитками з вітру.
Від жодного леза не буде біди
На тілі твоєму довіку.

О, Альґріт, донько Альґріна, дари твої цінні,
Та я їх прийняти не можу.
Людина судилася тільки людині.
Інакше не буде, ні.

Феа недбало тренькнула струнами та обережно відклала лютню вбік на лаву:

— Чого поскисали? Я їм за красиву любов співаю, а в них морди пісні, як на казанні у храмі.

Тавлу чогось збісила подружина удавана дурість і товстошкірість. Вона вже відкрила рота, аби гарненько зрізати кривляку, але не встигла. Мава, що, тихо сиділа в куточку зі своїми шпицями, раптом підвела голову і з посмішкою промовила:

— Що ж там красивого? Вона його купує, а він її боїться. Краще в петлю, ніж така любов.

Тавриш помітно розслабився, навіть махнув рукою:

— Було б уже пів світу перевішалося. Вважайте — в усіх так: хтось когось купує, хтось когось боїться. Ну, правда, в наших батьків було не так.

— В моїх теж. — сухо відказала Тавла. Феа знову потяглася до лютні:

— А давайте, я вам хлопської заспіваю, як панська так бесіду зіпсувала. Тавло, підтягай:

Мамко, мамко, дай пораду
Де знайти до серця ладу.
Мамко, мамко, сил немає,
Нетерпець мене поймає.

Вона похилила голову на інший бік і голос із дзвінкого, хлоп'ячого зробився деренчливий, бабський. На цьому місці Тавла з насолодою підхопила:

Не дивись на тую ружу,
А шукай до праці дужу.
Не лупи очей на кицю,
А веди на двір лошицю.

Феа скочила разом з лютнею й пішла притупувати, а Тавла закрутилася довкола неї, сплескуючи зеленим подолом і викидаючи в боки руки в широких рукавах. Тавриш раптом теж зірвався й пішов навколо них обох легким, граційним вистрибом. А тоді вони переморгнулися з Тавлою і за дві руки витягли з-за столу Мартоша.

Втрьох, узявшись попід руки, вони крутилися побіля Феі, час від часу махаючи руками до Мави і Юлічки, аби приєднувалися. Мава чемненько в'язала, Юлічка втирала фартухом інші сльози. День хилився до вечора, і був добрим.

Тавла уважно роззиралася в кімнаті, що їй відвели. Різьблений столик, на ньому кришталева карафа з водою і склянка; невеличке кругле дзеркало на стінці; білий глиняний глек для умивання і поруч велика біла миска, більше подібна до чаші; ліжко з гарною і гарно випраною постіллю, хоч не новою: мабуть, іще сама пані-господиня купувала.

Тавлі знову зробилося сумно, що вона не знала цієї жінки, і не гралася з цими хлопцями, коли були дітьми. Мабуть, із ними було б весело. Хоча Тавла мала щасливе дитинство, з батьками, і з усіма Ружами. Щоправда, вона не любила пані Ружевоі, гонористої й доволі нудної, але то можна було перетерпіти.

Вона підійшла до вікна, прихилилася лобом до шиби, провела пальцями по шкарубкому каменю збоку. Замок був старезний, коли його будували, ще ніхто не обшивав кімнат полірованим деревом, хіба вішали над ліжком гобелени. Тут теж висів, невдалий, із зимовим лісом. Ноги й руки одразу почали підмерзати.

Тавла роздяглася, перебралася в спальне: теплу нічну сорочку, що возила з собою і плетені старі, але м'якенькі панчішки. Тоді загорнулася в ковдру і сіла в ліжку, наслухаючи це чуже місце і чуже життя.

Десь по-діловому, без люті й без остраху, гавкав пес. Десь повискував журавель: мабуть хтось брав воду з криниці. Прокричав півень. Ач, кий голос оксамитовий — теж менестрель. Цікаво, чи дозволять їй завтра піднятися в донжон. Вона так хоче подивитися на весь цей острів згори!

Двері прочинилися зі старечим рипом, але без стуку. Тавла зовсім не здивувалася, побачивши так само закутану в ковдру Ружівну. Та, як привид, продріботіла через холодну кімнату, ляпнулася на ліжко, струсила з ніг хутряні капці, тоді завовтузилася роблячи собі з ковдри зручне кубло. Тавла трохи посунулася і лише пильнувала, аби подруга не зазіхала на її ковдру й подушку. Зрештою вони, обидві туго закутані, як лялечки метеликів, умостилися, перезирнулися й засміялися.

— Ну, як тобі? — першою запитала Феа. Тавла прискалила одне око:

— А тобі?

— А нічогенький барліг. Павутиння пообмітати, килими повитріпати, прислуги найняти душ із десять — то буде затишне гніздечко.

— То ти із замком до шлюбу зібралася?

Феа випустила з ковдри одну руку, потягла пасмо з-за вуха, туго намотала на палець:

— Нікуди я ще не зібралася. Місце, кажу, гарне. Є щось у ньому: острів, містечко це. Таке воно — ніби з казки. Пощастило ж Кручинським бути дідичами такого гарного містечка.

Тавла знизала плечима:

— Та які тепер дідичі? В них же ні війська, ні грошей. Круче за міським статутом живе, мабуть, війта має вибірного. А Кручинські над оцією купою старого каміння пани, тільки й того.

— То для тебе Мартош — не партія? Мо' підеш перед Смілом, чи перед Ґрайном зеленим подолом покрутиш?

Тавла знизала плечима знов, від чого уся заворушилася з ковдрою, як гусінь:

— Чого ти злостишся, Ружо? Я просто кажу — як воно є. А замок мені подобається. І хлопці хороші. Тільки старі ми для них. Менший зовсім дитина. Та й старший...

— Та Мартош на рік од тебе молодший!

— Ну молодший же, не старший. Його наречена іще лялькам бальні сукні з носових хусточок майструє. Вгамуйся вже, Фесю, дай долі хоч трохи волі. Кудись воно та вивезе. От чого ти сьодні ганьбилася? Чи інших пісень не знаєш, як про залицяння та сватання?

— Ага, можу ще гімна державного збацать. Або походних, там де «Гайда, курво, доки тихо...» А, вибачайте! Воно теж про залицяння. І в задок собі заткни свій доброчесний осуд! Ти, як ні з ким не поберешся — батькова гамана трохи розтрусиш, відкриєш школу для дівойок при храмі, чи й так, без храму. Будеш в тій школі панною-директрисою: і при ділі, і в пошані. А я з батькова гамана витрушу хіба таргана. І що, як у дівках постарію? Доживати в якійсь засраній обителі? В пристойну мене, таку голодупу, ніхто й не візьме. Двадцять три курв'їх роки! Вже майже двадцять чотири. Скоро сивина полізе. А в чорному волоссі — це ж бувай-пропадай!

Тавлі зробилося тяжко на серці. Не від звичайного Ружиного ниття, а від якоїсь тіні, що ніби простяглася з майбутнього і налягла на них, закутаних у ковдри в цьому зігрітому, м'якому ліжку:

— Йди спати, Фесю. Якось воно буде. От, буду я директрисою, а тебе співи дівойкам викладати візьму, а Мава нехай їх на спицях навчає.

Феа покірно посунулася з ліжка, влізла у капці, тоді завмерла на самому краєчку, задивившись на самотню свічку на столі:

— Ага. Я їх навчу музику любити, яка з тебе всю душу випиває. А ти? Ти, Тавло-Таволго, чого навчиш? Пальцем по старих картах мандрувати? До тих казкових країн, де вони ніколи не будуть, і ти ніколи не була?

— А знаєш, Ружівно? Ти ж не за грошима зараз плачеш. І не за чоловіком родовитим, при силі та при владі. Ти за чимсь таким плачеш, чого тобі ніхто дати не зможе. Це недобре, Фесько. Може буть дуже недобре.

— А ти хіба не тужиш? Тебе хіба не проймає наскрізь раптом отим болем, отим жалем нестерпним, невтоленним, за чимсь, чого бути не може, за отим найдальшим, найріднішим «там», що воно й не знати де, а насправді ніде? Хіба ти через диво, якого з тобою ніколи не станеться, не тужиш?

Тавла завовтузилася, тісніше обгортаючись ковдрою:

— Іди спати. Бо подушкою придушу, аби не мучилася.

Гості в Кручинських бували не часто, а коли бували, то брати завжди видихали після них у збройній залі. Коли гості вже від'їхали, або, як зараз, піднялися до гостьових спалень на ніч, господарі всідалися у батьківських кріслах перед каміном і довго мовчали, або розмовляли стиха.

Так якось саме склалося, що Тавриш, хоч і був меншим, займав батькове крісло, ближче до дверей, а Маркош — мамине, ближче до вогню. Мама завжди мерзла, особливо, як хорувала вже останні пару років. Про старшого брата Тавриш теж знав, що той мерзлявий, лиш не зізнається.

— Ну як тобі наші кузинки? — поцікавився Тавриш, зазираючи у свій келих, де на денце було хлюпнуто мале солодке озерце густої малинової настоянки.

— Смішні. Феа геть намахана. І якась така, як вогник. Хочеться її від вітру затулити.

— Сподобалася? А мені чогось навпаки здалося, що вона той вогник, якого склянкою накрили. Спершу сіпається, а тоді заклякне і все — нема вогника, самий чорний ґнотик.

Мартош погойдав свого келиха з таким самим малиновим озерцем на дні:

— То це тобі сподобалася. Прям лицарську баладу видав одним гуком.

Тавриш криво посміхнувся:

— А знаєш, хай би вже їхали. Вклепаємося ми з ними.

— Думаєш — Феішка мене окруте? А тобі з-під вельона моргне?

— Нєє. Думаю — їдять вони, як власне й годиться трьом здоровим кобітам. А супчиком з грибів сушених та окрайчиком хрумким від них не відбудешся. Треба гонор хазяйський блюсти, аби потім по столицях чесне ім'я Кручинських не переплескували.

Мартош зробив крихітний ковток, помовчав, пригадуючи та підраховуючи:

— Ну, за тиждень, мабуть, не збанкрутуємо. А там... Чуєш, а тобі, як мама співала, кого жалкіше було: лицаря, чи кришталівну?

Тавриш підвівся, поправив кочергою поліняку, що прогоріла й висунулася чорно-червоним кінцем із каміна:

— Та обох. Я швидше засинав, аби слів не розбирати, лише мамин голос чути.

2. Круче

Наступного дня Мартоша підкинуло дуже рано. В голову вдарила чиста дурість: чи не забув Рись увечері замкнути Роську? На щастя гості на неї вчора особливої уваги не звернули, та разом з ними за Розкішницю забули й господарі.

Мартош виткнув голову у вікно, знаючи, що від сірого світанку Рись уже щось порає у стайні та коло неї:

— Ригоре!

Той відклав вила, що ними хвацько перекидав на купу гній, зробив кілька чемних кроків ближче під вікно, задер сіру чубату голову:

— Шо вам, пане? Гарний сон кізячним духом звіяло?

— Та хто зна, чим його звіяло. Ти Роську вчора замикав, як спати йшов?

— Ото б я, вами бувши, ще за свиню бентежився! Замикав, звісно. А як і нє? Де б вона тут ділася? Брами вже на ніч точно позамикані.

— Та за брами я спокійний. А за Роську не скажи. Не дай Пресвітла в Юліччин город забреде? Юлічка й тебе, й мене в тому городі розореному прикопає.

— Мене не прикопає. — зі спокійною гідністю заперечив Рись. Дружини він не боявся. Сам ніколи Юлічки не зобидив, ні рукою, ні словом, але й на собі норовливій білявці верхи їздити не дозволяв:

— Лягайте досинати, доки ваші столичні розкішниці не повставали. Бо як будуть нудитися — я от їм Роську випущу до компанії.

— Та тихо ти!

Мартош аж від вікна відскочив. А Рись тільки пирхнув, як кінь і більше його не було чути.

Сон і справді звіяло. Мартош умився, вбрався, один раз махнув дерев'яним гребінцем від лоба до потилиці. Десь там гребінець застряг. Мартош витяг його, кинув на ліжко і вийшов з кімнати.

У замку стояла ще нічна, настояна на міцному сні тиша. Юлічка, звичайно, ще затемна розвела вогонь у кухні. Але Мартош не став її тривожити, аби квапилася пана годувати. Він і їсти якось не хотів. А найменше хотів розважати столичних кузинок. Чомусь неймовірно дорогоцінною здалася оця старезна замкова тиша, що пам'ятала іще батьків, і дідів, і прадідів. Замок на кручі був старий, і дивно було думати, що круча під ним іще старша. Старша навіть за норовливий повноводний Шуминь, що проклав попід нею своє річище.

Другі ворота, до Шуминя, дуже давно вже не відчиняли. Як Марош і Тавриш були ще малі, але вже не такі малі, аби покотитися донизу крутими кам'яними сходами й поскручувати собі в’язи, меншу браму іноді відмикали в теплі дні, аби хлопці могли спуститися до диких зелених схилів, і по них аж до самої річки з вудками на рибу чи з веслами, аби пройтися по Шуминю на човні.

Давно вже не мали вони часу на дитячі забавки. А так чогось захотілося відчути тугий плюскіт під стрімким і легким дном, втягти носом вогкий, трохи гіркотний, ніби квіти латаття, запах води.

Мартош сильно мотнув головою, ніби струшуючи з себе сум і пам'ять, звично глянув убік і вгору, де вузькі сходи на горище. Тоді глянув пильніше.

На сходах, підмостивши під себе поли старого темного плаща, вмостилася панна Тавла. під плащем вона була вбрана у теплі сукняні штани, довгу вовняну сорочку, підперезану ошатним плетеним пояском і взута у високі руді чобітки з гарним тисненням на халявках. Волосся панна Тавла заплела в косу і закріпила десь вище потилиці так недбало, що над маківкою в неї виглядав недолугий куценький хвостик.

— Раночку доброго! — долаючи раптову ніяковість, привітався Мартош.

— і тобі, кузене, раночку!

— Я думав — з учорашньої дороги та з наших посиденьок по обід спати будете.

— Феська може й буде. А я небо зранку люблю. Потім воно вже не таке, ніби його зачхали й пилюкою притрусили. Рано вранці навіть луна інакша, як у долоні ляснути, гостріша, біжить, як лелітки по воді. А можна в донжон піднятися, на самий верх? Дозволиш?

Мартош ледь не відвернувся, аби сховати щасливу усмішку. Не відвернувся, усміхнувся відкрито назустріч Тавлі:

— Звичайно можна! Ходімо.

— Ого! — Тавла зупинилася на круглім майданчику, вперши руки в коліна і важко відсапуючись. — І чого я не пташка? Здохнеш, доки видерешся. Вона хотіла іще щось казати, але визирнула у стрільницю на зелений і білий, і червоний, і строкатий гобелен Кручого з ясною стрілою дзвіниці на дальнім кінці, що чисте ранкове небо теж фарбувало її в ніжну блакить. Визирнула і нічого не сказала. Задихнулася, світлі очі раптом розширилися й завмерли, а потім кліпнули, впустивши на бліді щоки дві важкі, довгасті сльози.

— Ти чого?

Вона коротко розмазала сльозини в боки, до своїх різких вилиць:

— Не знаю. Чогось воно таке маленьке згори, як лялькове. І страшно за нього. Не зважай. Наш маєток в гарячу зиму згорів. У мене не очах. Ти знаєш усі роди гербу Здолиншого тоді за Ярмира тягли, а маєток наш на шляху князеві Піщаничу трапився, який з великим військом ішов Долиша проти Ярмира на трон підтримати. Батько з людьми тоді при Ярмирі був. Маму пізно попередили. Тільки і встигла — мене на руки взяти, та служниць із двору вивести, поки мала дружина з арбалетами прикривала. На щастя по нас ніхто не пішов. А може князь і не знав, що ми там були. Так і сиділи в лісі на снігу, клумаки під себе підклавши, і дивилася, як наш дім попелом йде. Мені тоді п'яти років не було, а те величезне багаття досі пам'ятаю.

Вона рухалася колом від стрільниці до стрільниці, дивлячись назовні з якимось відчуженим виразом:

— Потім нічо, відбудувалися. Батько при Ярмирі возвисився. І в столиці дім купили. Тільки мама столиці не любить. Та й я — не дуже. Театр там — да. Диспути в університеті публічні бувають. Там цікаво. На публічні й паням з паннами можна, як забажають. Я завжди ходжу. Я б і вчитися пішла, аби паннам вільно. А так столиця — не моє. Феа любить. Ну, себто каже, що любить. А я дивлюся на неї після столичних балів та салонів. Якась вона — як вчаділа, не при собі. Не на користь їм королівський двір. Та що — сама собі доросла краля. Не зважай. Бува мені, як скалка гостра в ока влізе: цілий день — то в сльози, то в скарги. А яка ж гарна дзвіниця! І весь храм. Ніби не людьми будоване, а зі скла одним подихом видуте. А на дзвіницю пускають, на самий верх?

— Та чого ж — не пускають? Тутешня біла матінка з сестрами з того живуть, з прочан, та з поглядників, кому, оце як тобі, на самий верх кортить.

— А чого ти смієшся? Нагорі добре.

— Та я знаю. Сам, як здеруся сюди, то вмовляти себе доводиться, аби назад, до справ злізти.

Тавла вперла лікті в старий камінь, а кулаки у власне підборіддя:

— Важко вам тут? Чом до нас не приїхали, як осиротіли? Батько б допоміг при королі службу добути.

Мартош став біля сусідньої стрільниці в тій самій позі:

— А тут же хто? Удвох, та з Рисем і Юлічкою, то трохи всьому раду даємо. Один би я не впорався. Тавриш, мабуть, теж. Це наше, для нас будоване. Не палац казковий, але нам добре. І знаєш, я б Кручого ні на що не зміняв. Мав би образу до них відчувати, до колегіуму, до гільдійної ради, а не відчуваю.

— За що образу?

— Так по гарячій зимі, і по всій тій війні не вони панам Кручинським платять, а пани їм. Батько платив. Тепер ми. Вважай усе, що з землі, зо орендарів маємо, на борги йде.

Він помовчав, замислено водячи пальцем по шкарубкому старому каменю стрільниці:

— Війна — штука дорога. Батько, як свій загін споряджав, у міста позичався. Наче не дуже й позичався. Та там, по війні, ми малі, мама хворіла, замок ремонту просив. Батько ще й удовам по своїх воях виплатив сльозні немалі. Так от на ті борги відсотки пішли, а тоді й на них відсотки. Нам терпіли, не квапили. Але ж віддавати треба. Та земля, що під колегіумом, наша, власна. Та колегіум її за борги відібрав. Може б старий ректор того й не вчинив, а новий, вже по батьковій смерті, порахував, що так вона по закону виходить. От я й кажу: мав би гніватись, а не можу. Просто вони мої, бо я їхній. Пробач, не вмію пояснити.

Вони помовчали, вільно й затишно, як давно знайомі.

На сході край неба з рожевого якось раптом скаламутився і посинів. Сонце там усе не вставало. Натомість синяве й каламутне почало звідти сунути, забираючи, шмат по шматі, світанкове небо з поблідлими зорями. Дуже здалеку докотився низький розлогий гуркіт.

Тавла набрала повні груди холодного повітря, намагаючись вловити різкий, тривожний подих великої грози.

Мартош звичний до частих і сильних весняних гроз над Шуминем, байдужно глянув на хмару і пробурчав:

— О, Гринь мокрий на коні скаженім їде.

— Хто? — Тавла пирснула, а тоді зайшлася дзвінким хлоп'ячим реготом. — Гринь мокрий? То так ото в вас Альґріна Гнівливого шанують? Ой, хороші ж ви люди! А Пресвітлу матір гарячою вдовичкою не взиваєте?

Мартош подумав, а тоді й собі засміявся:

— Та є такі, що і взивають. Та то більше по шинках, сп'яну. А так біла матінка нікому богохулити не попустить, та й храм наш усі в Кручому люблять. А давайте до Кручого сьогодні сходимо. П'ятниця якраз, ярмарок має бути.

— Так Гринь же ж, мокрий!

— Де той Гринь? Бачиш, оно його на Мурованець потягло. Сьодні будем сухі й гожі. Ходімо Юлічку привітаємо. Скажемо, що голодні й на ярмарок спішимо. Може якого калачика в зуби суне.

Тавла спускалася в донжон, гладячи пальцями темне, химерно виплетене з товстої міді поруччя кручених сходів:

— Хороша у вас Юлічка. І чоловік її, той що за кіньми ходить, хороший.

— Ще скажи — Турик і Зайка хороші! Турик — проноза й ледащо, а Зайка таку королеву корчить, аж ніяково, що вона наше спіднє пере.

— То може ви до неї залицялись неґречно?

— Та ну тебе, Тавло! Я думав з вас тільки Феа з жартами гайдуцькими. Залицялися! Їх усіх іще батьки винаймали. А Юлічка ще й дідові покуховарити встигла.

Тавла наздогнала його, легенько погладила по плечі:

— Пробач, то я дурне ляпнула.

За сніданком Феа відверто позіхала круглим рожевим ротиком, як тая киця з учорашньої пісеньки. Але зачувши про ярмарок, одразу прокинулася й так заверещала, що, здавалося, півням у дворі заціпило. Тавла похитала головою:

— Ти ще на стільчику попідскакуй і ніжками постукай, немовлятко балюване.

— А шо? Я радію.

Тавла відпила трохи терпкого смородинового компоту:

— Зараз ти іще більше зрадієш. Знаєш, як вони в цьому безбожному надшуминні називають Альґріна Гнівливого?

— Нє.

— Гринь мокрий на коні скаженім!

Феа вдавилася своїм компотом і затисла рота долонями. Тавла з насолодою гупнула її кулаком у спину.

Тавриш насупився:

— А що такого в Грині. Ну мокрий. Ти б у грозу теж сухою не була. А тут, над річкою, завше рве страшно, на ногах не встоїш, того й кінь скажений. А у вас же ж як на грозу кажуть?

Тавла замислено відклала виделку:

— Та що ближче до гір, то казки страшніші. В нас кажуть: їде Альґрін-кришталин з гірських печер надхмарних, небом ясним, конем чорним, обладунком тяженним синьої криці гримить. Кінь його копитами блискавиці креше, а за один раз пів моря випиває...

Вона скоса зиркнула на Ружівну й та не підвела:

— А тоді все те нам на голови вис... Ну далі вже самі докінчуйте.

Мава вправлялася з ножем і виделкою, так само, як зі шпицями, швидко і дрібно. Зараз вона доправила до рота крихітний шматочок вудженини, прожувала, осудливо підтисла губи. Потім, по солідній паузі, холодно вимовила:

— То не є добра теологія, Феїшко, бо як Альґрінів кінь п'є, то мусив би і їсти.

Феа приклала кулаком по столі, давши голос келихам, тарілкам і столовому сріблу. Потім подала голос і сама:

— Так ото налигається гірського кришталю й перлів із моря, а тоді нам град сипле! Коли дрібний, а коли го-го!

Хлопцям уже несила було стримуватися й вони заіржали незгірш від скаженого коня. З-поза дверей вчулося якесь рохкання. Мартош звичайно міг припустити, що хтось випадком запустив до замку Роську, але скоріше, все ж таки, то причащався панських жартів Турик.

По сніданні вирішили збиратися. Тавла сумно подивилася на свої штани й на всю зручну, вже нагріту об тіло одіж:

— Слухайте, а так іти не можна?

Тавриш прискалив одне око і взявся кулаком у бік:

— Іти взагалі не можна, б де б то пани багно по дорогах місили. Але ми підемо, б день гарний і Круче, то вважай власний двір. А от вбратися доведеться у святкове. У нас тіки хлопки, та в лютий холод, та на тяжку роботу штани вбирають. А ярмарок — то свято. На свята тре' вбиратися відповідно, бо й себе осоромиш, і містян образиш.

Тавла аж сторопіла від такої тиради:

— Фесю, от кого тобі треба в чоловіки. Він такий серйозний та розважливий — на двох стане. Піду я по корсажа й панчохи.

Феа, рідкісний випадок, оніміла. Мава втерла кутик ротакутиком серветки і зронила поблажливо:

— Багна на дорогах ніхто празни́чно не висушив. Чоботи на атласні черевички можеш не міняти.

— І вуздечку на свою патякалку вдягни! — оговталась нарешті Феа і першою побігла до своєї кімнати.

Тавла переможно усміхнулася, а потім моргнула до Зайки, що застромила кислого писка у двері:

— Піди поможи їй вбратися, бо я то й сама впораюсь, а Ружівна нє.

— Не будь занадто ядучою, Тавішко. — мовила нарешті своїм нормальним голосом Мава і дістали своє плетіння, аби чекати своїх вихованиць у залі. Вона була вбрана, як годиться і вчорашня нудна сукня виглядала на ній праною і прасованою.

Чи-то завдяки Зайчиній вправності, чи на докір Тавлиній злоязикості, обидві панни вбрані на вихід з'явилися майже одночасно.

Феа мала на собі вже не вчорашнє блакитне котарді, а темно-синю сукню, важку й теплу, а на плечах — білу сукняну пелерину, до якої був дібраний і білий фетровий капор, що зав'язувався під горлом атласною ясножовтою стрічкою. Той ясножовтий бант, ясний і блискучий, маяв у неї на грудях, як сонячна пляма. Феа здавалася ще гарнішою, ніж учора.

Тавла теж вбралася по-інакшому: у пишну картату чорно-руду спідницю і короткий сукняний чи-то камзол, чи-то куртку з високою стійкою. На голові мала брунатного капелюшка, невеличкого, гостро заломленого з одного боку. З того ж боку вгору стреміла вузька чорна пір'їна.

Обидві кузинки сподобалися Мартошеві, але по-різному. Іще зробилося чомусь шкода того часу на донжоні, коли ходили від стрільниці, до стрільниці, роззираючись, шкода Тавли, вбраної як хлопка, що йде по дрова, шкода, що все те було так коротко.

Він крадькома оглянув свій витертий, аж полисілий колет. Правда штани Турик таки вичистив старанно, і чоботи навоскував.

Тавриш теж красувався у навоскованих чоботах і вчорашньому святковому синьому котарді. Воно йому пасувало. Взагалі весь Тавриш був удатний, темнобровий, білолиций.

Про синє котарді в замку знали один секрет, що перешила його Юлічка з маминого, забравши у грудях і розшивши у плечах. З довгого дамського подолу вирізала гарні вилоги і пришила спереду, аби не було широкого декольте. Отак і стало з дамського лицарське. Тавришеві страшенно пасувало. Ще кілька років, як трохи змужніє,— біда буде дівкам!

А сам Мартош... Та шо вже? Який є.

Перше, що вони побачили в дворі, не можливо було не побачити. Під блакитним весняним небом, поміж конюшнею й клунею ясніла вельми солідних розмірів калюжа, а в ній, наче в озері, поміж гострих сонячних леліток розкошувала Роська, випроставши ратиці й рило, підставивши сонцю круглий рожевий бік.

Тавла прикусила губу, душачи сміх. Феа стримуватися не стала:

— Ай-ай! А яка то вона у вас чистенька? Самі купаєте? Хатні песики зараз модні дуже, то й коштують цілий скарб. То ви, значить, подешевше тваринку завели?

Тавриш почервонів був і напнувся, хоч Роська й насправді була його, але Мартош спокійно підійшов і почухав паскуду за вухом:

— То ще мама завела. Роська, як мала була, перед нею на задніх ногах танцювала, і кошика з рукоділлям за мамою в зубах носила, за ручку.

Феа знітилась, а Тавла на додачу відважила їй легенького потиличника.

На тому й рушили з двору: попереду Мартош з Тавлою, плече до плеча, за ними Тавриш, за ним, не наважуючись піти поруч, Феа. А замикала ту коротку процесію Мава під густо-зеленою парасолею, що годилась і на дощ, і на сонце.

Дорогою порядок трохи помінявся. Мартош помітив, що Ружівна геть скисла і бреде опустивши голову, як загублене лоша. Він відчув до неї гострий жаль і пішов розважати якимись балачками про ярмарок. Тавриш натомість легко прилаштувався до стрімкого й широкого, наче в хлопця, Тавлиного кроку:

— А отамо ставок. Звідси за вербами не видно. Гарний. Там влітку лілеї здоровуцькі, як тарелі. А зараз там качки еее... ...гніздують.

В Тавли засяяли очі, але Тавриш похитав головою:

— Краще подивимось, як вертатимем. По коліна в болоті будемо, такими тіки на ярмарок.

Тавла згодно кивнула. І тут Тавриш її ошелешив:

— Слухай, а чом це ти досі дівуєш? Ну з Ружівною ясно: вважай без посагу, та з норовом, жодна краса не поможе. А ти? Багата, ладна, батько при королі близенько. Ну, був близенько. Зараз то неясно, як воно буде. чи ж у столиці нормальні лицарі перевелися з головою на плечах, аби таку панну не помітили?

Тавла глянула на нього скоса, а потім повернулася й широко усміхнулась:

— За брата боїшся, що окручу?

Тавриш не відвів погляду:

— А й окрути. Нам і гроші не зайві, але то вже друге. А перше, що ти хороша і йому до пари. Просто дивуюся.

Тавла підбила ногою камінця, та так вправно, що він далеко полетів і гепнув у широку й велику каменюку на узбіччі. На ній влітку гарно було сиджувати ввечері, вертаючи з риболовлі на ставку:

— А ти, Таврю, не дивуйся. На все свої причини є. Так, батько мій багатий. Багатий був і багату взяв. Але взяв не за багатство. Просто любив. Коханню, знаєш, герби до дупи. Про те зараз мовчать, бо батько при силі, а мама при такім характері, що й без чоловікової руки, сама кривднику не спустить. Але...

— То ти однокрилок?

— Ач, яке слово розумне знаєш.

— Та я, той, ще мудріше слово знаю — геральдика. Гербами цікавлюся. Не з пихи. Яка вже тут пиха? «Здолинша» герб некепський, але ми в ньому сраненькі-останненькі. Просто цікаво розбиратися чий звідки пішов, та що значить, та на скільки родів, і що кожен рід від іншого в гербі різнить. Так ніби цілі століття за тонкого хвоста витягаєш. От того й знаю, що в кого один із батьків нешляхта, здебільша, звичайно, матір, той — однокрилок. Це і в гербі видно. Але ж ти — панна. Паннам герба не конче важливий.

— Не конче. — погодилася Тавла і піддала наступного камінця.

— Чобіт пошкодуй, як уже моїх очей не шкодуєш на те поганьбисько дивитися! — долинуло голосно ззаду, і Мава посварилася на Тавлу парасолею.

Тавла іще пришвидшила крок і вони відірвалися від компанії ще далі:

— А ти хіба не знав?

— Що ти однокрилок? Та ні. Батько якось пліток не збирав, а ми й не виїжджали звідси ніколи.

— Тепер знаєш.

Він обійшов узбіччям латку жирної багнюки й підтримав Тавлу під ліктя, аби теж не зіслизнула туди:

— Та кому те знання тре'? Оно раніше шляхта й справи вести гидувала. Тільки вміла, що клинком махати. А людські голови — не капуста, не насолиш і не продаси. Війною взяте війна й забере. Тепер от — нічо, і справують, і торгують, ні в кого шляхетстово не повідсихало. Отак воно і з гербами буде. А може вже і є. Дивитися то вони красиві, а для життя геть зайві.

— Де то ти такий розумний в шістнадцять год взявся?

— Та ото як Роську різних штук учив, то й сам розуму навчився.

Вони засміялися й побігли, похапавшись за руки як діти.

— Шось я не второпала, — гукнула до Тавли здалеку Феа, — як то ми з тобою кузенів поділили?

— Я тобі зараз язика надвоє поділю, аби сичала!

Тавла показала власного язика і побігла ще далі вперед за руку з Тавришем.

Мартошеві зробилося так щасливо чогось, що й сам би побіг, але Феа ступала брудною дорогою легко й статечно, то ж і він мусив іти разом з нею.

Ярмарок зустрів їх сушеною рибою. Ну а чим іще має зустрічати ярмарок біля великої річки? Великі й широкі, мов срібні таці, лящі, охайні гірки чахоні, що так запаморочливо смачно пахла, хоч хапай і гризи одразу, довгасті, темні круглоспині щуки, дрібні блискучі плітки, нанизані на нитку, як дукачі.

Феа замружилася й зробилася схожою на кицьку:

— Люблю рибку! Ой, а шо це ми з собою Турика не взяли, аби кошика з покупками носив? Тепер весь день з тараником тягатися?

Мартош усміхнувся, привстав навшпиньки й визирнув понад головами покупців:

— Йоню! Чуєш?

Молодий хлопак, міцний у плечах і такий засмаглий, ніби й сам зі своїми тараниками сушився, прискалив гострі очі, тоді махнув рукою й коротко вклонився:

— Доброї днини, паночки-дідичі! Лящика? Вугра, на добрих дрівцях копченого?

Мартош проштовхався до нього, тягнучи за собою панну-кицю:

— Та усього, на що панна Ружа вкаже. Тільки заплатимо зараз, а заберемо, як додому підемо. Відкладеш?

— Та шо ж? З радістю! Не до храму ж із рибою йти?

— До храму? — Мартош замислився. — А й справді. Сьогодні біла матінка вечірнє слово казатиме. Треба піти.

Йонь узяв гроші, відклав окремою купкою ляща й кілька більшеньких чахонок, тоді глянув на Мартоша:

— Так давайте я вам і занесу. Спродамся й занесу. Як вас іще не буде, то Юлічці віддам.

— Дякую, Йоню. Юлічка пиріжки пече. Меншим візьмеш.

— І од нас дяка, пане!

Наздоганяючи решту Мартош пояснював Ружівні:

— Сестричок має ще трьох, менших, і братика. Вони з батьком рибалять, а мати дім тримає й рибу на продаж готує. Ми, як малі були, з ними разом рибалили.

Тавла застрягла була біля строкатих столів з прикрасами. Брати одразу поскисали. Рибка чи медові коржики — то одне, а перстені й намиста — геть інше. Зрозуміло, що тут діамантів не продавали, але гарна робота і без діамантів не дешево тягне.

Тавла, однак, швидко розв'язала капшука, що до того ховала десь за поясом, відсипала кілька монет за тонкий разок різьбленого дерев'яного намиста, перенизаного подекуди малими шматочками темного бурштину, поклала прикрасу до капшука, так само швидко сховала його і пішла далі.

Пахло димом, їжею, худобою, різким весняним сонцем і дощем. Мартош задер голову на глухе далеко воркотання:

— О, я ж казав, що хмару протягне. На Боржики пішла.

Тавриш теж глянув угору:

— Мабуть, наша біла матінка із дзвіниці копняка вділила, то Гринь звідси й покотив, на Боржики. Там правда білий пастир теж дядько сурйозний. Як поливать не тре', то теж під хвоста вділить.

Тавла підперлася кулачком і виразно похитала головою:

— Нє, ну ви гляньте на цих чорноротих! Пресвітлу й Самітника вони, значить, шанують, а Гриня — під хвоста! Він вам поля поливає, а ви пащекуєте?

Мартош відскочив убік від воза, так навантаженого сіном, що здавалося, ніби величезна копиця суне на колесах, тоді знову підвів обличчя до неба і усміхнувся:

— Та нехай поливає. Труду людського трохи шкода, і свята, але нічо, як вимокне, так висохне.

Тавриш задивився на гарну бричку, що її каретник виставив на помості, як велику цяцю:

— А мені Боржиків не шкода. Навіть як в них теж ярмарок. Пам'ятаєш, Мартку, в нас торік овес не вродив, то в Боржики купувати їздили? Три шкури з чужої біди злупили, боржопники! Хай їм і штани й підштанки промочить!

Феа заозиралася і заскакала на місці як маленька:

— А ворожка тут є? Ходімте до ворожки!

Мартош стенув плечима:

— Та який же ярмарок без ворожки? Але ми не підемо. Вона мамі скоро вмерти прорекла. Я не хочу знати про свою смерть. І про смерть моїх близьких теж.

Тавла поклала руку йому на плече, якось важко, по-чоловічому:

— Ніхто того не може знати. Ніхто ниток в руках не тримає, навіть Пресвітла Матір. Доля не павук, людина не муха. Гарно як у вас дзвони виграють!

— Дзвони! — Мартош похопився. — Тож на матінчине казання дзвонять. Оце ми загулялися! Ходімо, матінка гарно говорить.

— Та й все місто там побачимо в гарних строях. — докинула Феа.

— І при пісних мармизах. — не втримався Тавриш.

В Кручому квітли сади, і великі сади в багатих маєтках, що ледь визирали над мурованими високими огорожами, і менші сади навколо гарних, мов скриньки цегляних будинків заможних гільдійців і професорів місцевого колегіуму. Квітли й крихітні садки в чотири вишні під вікнами в малих хатинах бідноти. Та шо там! Навіть старезна геть здичавіла яблуня на перехресті квітла рясно й пахучо. Під нею сидів на плетеному килимку безногий дядько, розклавши перед собою на чистій дошці мулкі бруси, гострити ножі й ножиці.

Мартош прискорив крок, на ходу копирсаючись у гамані при поясі:

— Ворку, Ворку! Як ся маєш? А я тобі з зими винен. За ножі столові.

— Здрастування пану дідичу і всьому ясному панству. Як ви винні, то ми вдячні. Бачте, як мені робоче місце оздобило? Сиджу, весь у білих пелюстках, як наречена. — Він взяв гроші, сховав кудись під куцу свиту: — Як іще шось тре' гострити, присилай Турика, все зроблю.

Мартош помахав рукою й побіг доганяти решту, що вже пройшли вулицею далі.

— Відколи це ти йому винен? — підвів темну брову Тавриш. — Турик ще взимку до нього все те начиння тягав, і кухонні, й столові, й сокирку меншу. Тоді й розплатився.

Мартош відвернувся:

— Оно, бачите, де високий ґанок? То Чинна зала. Тут статутні збори проходять, і гільдійні, і загальні, коли війта вибираємо.

— Самі жебрати скоро будемо з твоєю доброчинністю. — пробурчав Тавриш, але зовсім тихо.

Ружівна догризла червону цукрову білку на паличці, що її вимогла, як трирічна:

— А в столичній Чинній залі портрети славних містян висять, ціла галерея. І в Долинші теж. Тіки там галерея коротша. А у вас теж є?

Твриш пирхнув:

— Чи ж у Кручому славних містян не було? Ходімо дивитися!

— О, давайте! — труснула білим капелюшком Феа.

— На казання спізнимося. — завагався Мартош.

— Та ми швиденько — Феа підскочила і потягла його під ліктя до високого врочистого ґанку. Дорогою вона цокотіла, аби не дати йому заперечити: — А от цікаво, чого воно Круче? От Долинше, від якого наш герб, то воно при підошві гори, а над ним, трохи вище, на відрозі є меншеньке містечко Горійше. Так там все ясно. А Круче — від замку на Кручі? Так саме ж місто не на кручі, а навпаки, в низині, як від замку, з пагорба дивитись.

Мартош зупинився, усміхнувся і зітхнув:

— Та не місто від замку, а замок від міста. Не така вже в нас круча. Зате є тутешня примовка: де чорні бугаї пасуться, там і Круче, і не бугаї то, а круки. І точно, круки в нас такі здоровуцькі! Заїжджі кажуть ніде таких здорових нема. На чому від'їдаються — ніхто не знає. Ніби й місто охайне, падло ніде не валяється. Диво боже. — Він засміявся. — От і виходить, що ми пани не по кручі, а по круках розжертих. А й нехай. Вони гарні, і розумні. Краще крук, ніж курка.

— Як їсти, то курка. — з хитрою усмішкою заперечила Феа й поважно зайшла у високі двері Чинної зали.

Перед власне залою, де діялося усе, дотичне до закону в Кручому, був доволі великий передпокій. Навіть не передпокій, а радше ще одна менша зала без різьблених лав, укритих темно-малиновим сукном і зіставлених охайними рядами. В цій меншій залі були високі півкруглі вікна, що й творили врочистий фасад зовні. Вони відкрито і ясно дивилися на світ. Всередині ж вони давали щедре світло на протилежну стіну, де обабіч від входу в залу засідань висіли парадні портрети славних містян, здравних і покійних.

Ярмаркового дня установа порожнювала. Ґречний служитель при дверях вклонився дідичам і паннам, двоє вартових стиха тюкнули алебардами в лаковану підлогу.

Тавла вдивлялася в намальовані чоловічі обличчя, вусаті, голені, або з круглими охайними борідками, як було модно за молодості її батька, здебільша суворі, зрідка ледь усміхнені. Серед них самотнім привидом світився портрет білої сестри в парадних шатах, запнутої в укривала по самі очі. Очі ті були вицвіло-сині й насторожені, як у старого птаха.

Мартош простежив Тавлин погляд:

— То наша біла матінка, ще як сестрою була, двадцять п'ять років тому. Тодішній війт і рада гільдій сказали поперек щось там князю Шумпільському.

— Ясен хрін, все про гроші було. — докинув Тавриш. Марташ стривожено озирнувся, чи той «хрін» в зайві вуха не влетів. Порожньо. Варта й придверник далеко:

— Ну й прийшов Шум з гайдуками на Круче. Батько що міг, на поміч виставив. Та що там він міг? Принаймні сам так розказував, що зо два десятки збройних, ну й він на чолі. А Шум же з усією своєю княжою тисчею йшов. Біла матінка тодішня старенька вже була, розгубилася. Сестра Швіта, — він вказав на портрет, — усю громаду сестринську зібрала і з матінчиного благословіння до воріт вивела. Поки Шум міських ратників та батькових воїв з мосту відтискав, то й стояти замучились. Сестра Швіта взяла Пресвітле писання, лягла впоперек воріт горілиць, а книгу собі на груди поклала.

Лежала-лежала, а наші з мосту повільно відходять, знехотя. Забулася сестра Швіта, перевернулася на живіт, книгу перед собою поклала, як у келії, зачиталася. Ще й одною ногою в повітрі хвица, в задумі. Шумові наших за міст витисли, дивляться, стоять за ворітьми білі сестри, як хмара срібна, а посеред брами Швіта над писанням гроно акацієве солодко пожовує і ногою хвиць-хвиць. Подивився Шум, головою похитав, знітився і додому повернув. По своїх торгах з гільдійними якось потім домовився.

3. Гринь

Тавла глянула в небо, де там Пресвітла, чи не хилить іще своє лице до обрію:

— То може ми вже до храму спізнилися?

Так добре їй було в цьому місті, з його садками, з його замощеними щільним сірим бруком вулицями і вузенькими, але чистими хідниками вздовж них. В простріл однієї з тих вулиць, зовсім недалечко, виднівся кручинський колегіум. Стояв він на високім підмурку, будований з рудаво-рожевої, як світанкові хмарки, цегли, мав дванадцять колон по широкому фронтону, а на пласкім даху невеличку відносно його власних розмірів статую Самітника. Зроблений з білого мармуру, гинкий і стрімкий як підліток Самітник тримав високо перед собою ліхтаря. Вночі у тому ліхтарі запалювали вогонь. Тоді Самітник і весь колегіум разом з ним виглядав маяком серед темного міста і чорного неба. Тавлі розповідав про це покійний пан Кручинський, ще як вона була малою. Відтоді їй снився іноді той дивний маяк і до сліз брала образа, що панянок не вчать у колегіумах та університетах.

Тепер їй хотілось побігти туди, притиснутись долонями до шерехатого підмурку збоку від сходів, задерти голову і уявити, ніби Самітник от зараз перегнеться через край даху і визирне на неї, кумедну й маленьку. Дарма, що день, і ліхтар не світить.

— Тавішко, ти ніби плачеш?

— Ні, Маво, я на світло мружуся. То що, до храму, чи вже додому?

Феа постукала черевичком у брук, наче норовлива кобилка:

— Та чого? Я подивилася б на ту білу матінку, що княже військо зустріла на пузі лежачи над книжкою.

Мартош глянув на Тавлу:

— Ми матінчиних казань не пропускаємо, це негарно буде. А ти, як не хочеш, посидь отамо в альтанці. То пристойне місце, там тутешні панії часто вітром з Шуминя дихають. Хочеш?

Тавла насупилася:

— Ні, з вами піду. Бо ще там та матінка Ружу в білиці постриже. Що я без Ружі робитиму? Ні тобі лютні, ні тобі дурощів.

Феа вхопила її попід руку й потягла, сміючись і пританцьовуючи.

Небо, вже ледь зеленаве, передвечірнє, хлюпало світлом поміж кручинських дахів, сірий дзвінкий брук виспівував під ногами. Тавла раптом зупинилася, струсивши Феїну руку, розвівши долоні й закинувши голову:

— Доооообрее!

Вона з подивом, навіть з певним острахом усвідомила, як багато для неї важили розповіді того маломовного білявого пана про це місто, закладене колись якимсь то Круком не на березі, а на великому острові серед величезної річки. Пан Кручинський казав, що місту десь із п'ять сотень літ, і перший міст поставили тоді ж, при початках, пів тисчі літ тому. Рідне Долинше, де минуло її дитинство, столиця, де минала, та що там, уже минула її юність, були звичайно люблені, дорогі, але Круче, від перших почутих слів про нього, зробилося незнаною казкою, отим солодким і болісним «там», до якого рвешся летіти, і не сягаєш, майже ніколи. Дивно... Адже це просто місто, живе, гарне, трохи екзотичне, бо ж на острові. Чом вона не бувала тут раніше, не попросила батьків приїхати, не підбила Ружівну й Маву, коли вже почали їздити самі? Мабуть, на все свій час. От зараз, мабуть, час до храму. Вона з усмішкою подивилася на решту і рушила на прозорі голоси храмових дзвонів.

— Ай, ай! І справді все місто! — безцеремонно закрутила головою Феа, коли вони ступили під високе, лунке склепіння.

— Вперед, вперед. — легенько пхнув її у спину Тавриш. — Оно наша лава, спереду. Бачиш, де вільно?

Вони квапливо пройшли й сіли, бо біла матінка вже стояла на своєму підвищенні та усміхалася все терплячіше й терплячіше.

Храм всередині був ніби фіалка, що похилилася до землі й накрила собою усих цих чепурних різнобарвних мурашок. Усе, і стіни, і стеля, і навіть колони, було пофарбоване у такий бездонний, оксамитово-синій колір, що здавалося і справді пухнастим, оксамитовим. Лише високо вгорі на тій синяві сяяли золоті очі й золота усмішка на відкритому, приязному мальованому обличчі Пресвітлої. Хвилі її волосся, розмаяні вільно, майже безладно, переходили в золоту смальту прекрасної мозаїки, що творили для божого обличчя коштовну візерунчасту рамку.

Мартошеві цей образ Пресвітлої завжди чомусь був схожий на маму, навіть поки мама була жива й разом із ними приходила сюди молитися. Мама була темнокоса і чорноброва, та ця усмішка, легка, відкрита, ніби й до світу, й до чогось теплого та світлого в собі, робила її подібною до золотого зображення на склепінні.

Матінка врешті лунко приклала долонею по кафедрі поруч з уже розкритим Зводом казань, і настала побожна тиша.

— На велику грозу заміряється.

Голос у матінки був спокійний і сильний попри її солідний вік

— Та наче на Боржики хмару потаскало. — буденно, ніби сам до себе, зронив у ту священну тишу Тавриш.

Тавла зблідла, Феа схопилася руками за щоки, наче збиралася зойкнути. Мартош заледве стримував сміх. Кузинки не знали, що малий зухвалець Тавриш бавиться так із матінкою, відколи навчився говорити. І завжди, паскудник, втрапляє у тему казання так, ніби з матінкою змовився. Але ж Мартош напевне знає — не змовлявся.

Очі кольору висхлих васильків легко знайшли на передній лаві меншого Кручинського:

— От у цьому вся людська натура:

«Чия цяця?
Мені давай.
Чия кака?
Сусідова.»

Не криви личко, Таврю, бо на правду не кривляться. Сподіватися, що лиха доля тебе омине — то здоровий підхід до життя. Нездоровим він стає тоді, як ти, біду вчувши, на іншого її подумки перекидаєш. Пресвітла думку від чину не різнить, бо цілий світ живе, нею подуманий. Отже, Таврю, на Боржики, кажеш, потаскало? А як змиє Боржики цієї ночі в Шуминь, хто винен буде? Гринь мокрий на коні скаженім? Чи, може, Тавриш Кручинський, що негарно про Боржики подумав? Білий пастир Мироюс в казанні дев'ятому так проповідує...

Усього Мироюса Тавла на пам'ять вивчила іще років з десять тому, бо дядько він був дотепний і ядучий і казання свої будував на справах живих і буденних. То ж «Про дух слабкий, нерозважливий» слухати не стала. Замислилася, підвівши погляд до золотих очей Пресвітлої.

З давніх-давен усі знають, що сонце в небі, кругле й розпечене, а місяць теж круглий, лишень менший і менш розпечений, а Пресвітла зовні світу пробуває, і брат її, самітник велемудрий, теж. Але ж кожен скаже сонячної днини: «Яка то Пресвітла нині пишна!», а хмурної ночі засумує: «Де ж то Самітник межі хмари-гори заблукав?». Чого люди такі несамостійні? Всі мистецтва й ремесла в них нібито від кришталинів надхмарних, що вище хмар на білих вершинах живуть, чи від темнотників підгірних. що червону кров землі на залізо перетоплюють. Хай би Пресвітла цей світ у прагненнях своїх гарячих випекла, а брат її самотній в печалі своїй холодній вистудив, але ж людям розум і чуття для чого дані? Аби весь час на когось оглядатися?

— Та й таке. — раптом зовсім буденно завершила біла матінка, закриваючи книгу. — А хто Альґріна, короля кришталинського, Гринем мокрим взиватиме, той довзивається.

— Матінко, так ви ж самі!.. — обурився, вже підвівшись із лави на вихід, юний Тавриш.

— Може і я довзиваюся. — мовила біла матінка, наслухаючи далекий, але незаперечний гуркіт грому.

На дворі тим часом сильно потемнішало. Велика пурпурова скраю і синя, аж чорна, всередині хмара поволі закривала все небо. Від Шуминя тягло різким мокрим вітром. Мартош підсмикнув вище під горло комір колета і поспівчував братові в тонкім сукнянім котарді. Кузинки, наче, були вбрані тепліше.

— Ого! — задерла голову Ружівна. — Боржики-шморжики! Нагукали таки. Додому вже не добіжимо. Є тут заклад який пристойний, пересидіти? Цукерня чи що?

Мартош замислився, а Тавриш знайшовся одразу:

— Шинок є. Пристойний. Всяку шушваль туди не пускають. І там тістечка подають горіхові до чаю м'ятного.

— А шматок смаженини з теплим хлібом там подають? — усе так само витріщаючись у небо поцікавилася Феа.

— Та шо ж, в шинку і без смаженини? Звісно подають!

— Тоді гайда! — скомандувала Феа, вчепивши меншого Кручинського під ліктя.

На них, хто потайки, а хто й відверто, озиралися кручани. Тавла читала на їхніх обличчях цікавість, настороженість, небайдужість. Пасли очима своїх юних дідичів, наче ягнят. Тавлі від того чомусь зробилося тепло. Щоправда, упіймала на собі погляд якоїсь надутої панянки. Подумала: «Наче пуп'янок півонії, от-от лусне. І щоки такі ж круглі й малинові». Подумала і глянула на Мартоша:

— То правда пристойне місце?

Він знизав плечима:

— Ну, знаєш, кімнат на здибанки не тримають. Страви добрі, на злидаря не розраховані. Бійок-сварок хазяї не терплять, на те в них двоє хлопів міцних при дверях. Можна йти.

Він ґречно запропонував Тавлі руку, і вони пішли. Процесію знову замкнула Мава, постукуючи по бруківці гострим вершечком складеної зеленої парасолі.

В «Старому бобрі», як зазвичай надвечір, було людно й гамірно. Бідаки, що виснажувалися по важкій цілоденній праці, не мали доволі грошей, аби розсиджуватись по шинках. Тож до Бобра приходили містяни статечні, справуваті, але не спрацьовані, подекуди з родинами, подекуди дружними чоловічими гуртами на пиво. Ярмарок додав до тих завсідників ще й певну кількість чужан, що приїхали спродатися, чи скупитися.

Хазяїн, і справді схожий на посивілого від часу і поруділого від тютюну бобра, одразу сам надбіг до дідичів:

— О, лицарі мої молоді! Та ще з панянками! Ходіть, ходіть за мною! Он де столик у затишку.

Дійсно, схований за чудернацькою напіввисхлою рослиною в кадубі, порожнював столик на невеличку компанію, вкритий чистою грубою скатеркою з мотузяними китицями по кутках. При столі, одна навпроти одної, стояли дві коротенькі лави зі спинками, наче дерев'яні диванчики. Хазяїн, ще йдучи, прихопив звідкись високого важкого стільця і підсунув його до вільного боку стола. Панночки повсідалися рядком, Мава й Мартош супроти них, а Тавриш, як найменший, на стільці.

Замовили. Чекаючи стали роззиратися.

Так, можна було сказати, що тут пристойно. Неподалік, за маленьким, теж усамітненим за чахликом в діжці, столиком чаювала дуже чепурного й шляхетного виду пара. Трохи далі чисто вбране чоловіче товариство щось жваво обговорювало над великим тарелем із пиріжками та з великими рудими кухлями в руках. Кухлями не цокалися гучно, мабуть, був там квас.

Ще далі купка студентів у ясно-синіх мантіях, зі срібними значками факультетів під горлом. студенти цокалися так хвацько, що на груди й на манжети летіло, і явно не квасом, але горлали помірно, сміялися скорше радісно, ніж п'яно, ще й малювали пальцями по столу якісь химери, позначали окремі точки де сільницею, де серветкою і сперечалися, блищачи очима. Двоє з них помахали Мартошу, і він помахав у відповідь.

Далі залою вже були й жук і жаба: строкате, голосне, тверезе й недуже.

Аж з іншого кінця зали, що ближче до кухні, лунали голосні здравиці, регіт і безладне брязкання фальшивої в кожній струні лютні. Там гуляла не на жарт якась лицарська ватага, душ із двадцять. Гуляли мирно, навіть чемно: під столом іще ніхто не лежав, роз'юшеного носа серветкою не затискав і служниця з віником череп'я замітати не вибігала.

Раптом увесь шинок, добре освітлений завдяки щедро заправленим маслом лампам, почувся як вночі, бо у вікнах зробилося майже чорно. Потім навпаки, блиснуло сліпучим білим вогнем, аж очі заболіли, і за мить по тому в небі ревнуло так, що крізь дошки лав і столів, кухлі в руках, підлогу під ногами, в самих кістках віддався той низький, всеохопний рев.

— Мамо! — зойкнула Феа, накривши голову долонями як дитина. Тавла погладила її по плечі:

— Ти чого? Ну грім же просто.

Сама Тавла, що лишень глянувши на хмару, зрозуміла, що гроза буде з видатних.

Дві служнички забігали, додаючи на столи й підвіконня ще ламп. І тут у вікна жахнуло так, ніби хтось дрібних камінців жбурнув.

— Град, чи що? — спантеличено витяг шию до ближнього вікна Тавриш. Мартош підвівся, визирнув:

— Та ні, злива, тільки вітром сильно кидає.

Тавриш зауважив як Феіні рум'яні щоки швидко відцвітають, робляться білими, ніби з чистого воску:

— Не бійся, кузинко! В нас на Шумині грози часто.

Феа змигнула, а коли знову глянула на Тавриша своїми густо-синіми очима, в зіницях проскочив відбиток блискавки:

— Дурне хлопча, й не боюся. Я люблю грозу. Гроза то голос неба. Коли ще почуєш як небо співає?

Принесли вечерю на двох великих тацях, одна зі служниць і сам хазяїн. Коли він побажав смачного і вклонився, вже збираючись іти, Ружівна запитала весело:

— А чи не маєте ви доброго вина? Тільки доброго, а не те, що з нього живіт перед людьми соромить.

Тавла хотіла була хвицнути хазяїна ногою під столом, та не дотяглася. А він широко всміхнувся і вклонився знову: — «Та як не бути для ясної панни?» — і хутко побіг по пляшку.

Тавла спохмурніла, але нічого вже не поробиш. Лишалося стежити, аби Ружівна не перебрала міру. Та так тонко стежити, аби не виказати її перед кузенами п'яничкою. В подружиних очах знов проскочила блискавиця.

«Курва ж твоя мати!» — подумки лайнулася Тавла, твердо знаючи, що бундючна й нудна пані Ружа хто-хто, а вже точно не курва.

Хазяїн сам приніс на срібній таці пляшку й келихи, сам відкоркував, швидко і вміло, розлив, обгорнувши горлечко серветкою:

— Хай смакує всьому ясному панству. Це моє найкраще, вже повірте.

Феа перша потяглася до келиха, дзеноькнула нігтиком об тонкий край:

— О, Заградівно, то як для тебе. Я то більше кольорове скло люблю. От червоне, щоб вино в ньому, як пломінь. А тобі все кришталеве, та крижане, прозоре, та холодне подавай. Може ти просто бездушна?

— Була б я бездушна, була б ти вже прибита. А так терплю.

Мава охопила келих довгими жовтавими пальцями, піднесла до губ, і зробила крихітний ковток:

— Добре вино. Тонке і неморочливе. При своїх головах лишитеся, дітки.

Мартош з подивом і навіть з роздратуванням подумав: «Як то вона дозволяє кузинкам пити, та ще в шинку? Чи ж на те її компаньйонкою наймали?» Потім подумав ще і вирішив: «Мава чинить мудро. Тавла така розважлива, як скеля кам'яна, її ні вином, ні громом божим не проб'єш. Феа навпаки, рвучка та навіжена. Як сильно тиснути, то й поламати недовго. Тавла, як Тавриш, а Феа... І не як Тавла, і не як Тавриш, ні не як я. Геть інакша».

Феа підвелася і високо піднесла келиха. Лампа знизу підсвітила його і здалося, ніби Феа трима в руці малого червонавого смолоскипа.

— За голос неба! — дзвінко вигукнула Ружівна і ніби притягнуті її дивним поглядом, решта четверо підвелися і мелодійно цокнулися тонким кришталем.

Небо тут таки й відгукнулося, та так, що гуркіт важких і густих потоків дощу об дах і карнизи після того голосу здався тишею.

Всі пили і їли, і розмовляли, і шинок погойдувало хвилями людських голосів ізсередини і все сильнішою зливою ззовні. Тавлі здалося, що от вирветься десь там, під фундаментом старий заіржавілий якір з землі, і попливе «Старий бобер», а може зі «Старим бобром» попливе і весь цей острів.

Чепурна пані за сусіднім столиком заметушилася. Здається, вона збагнула, що спізнюється кудись, але визирнула у вікно, на водяну стіну, що стала над світом, і сіла знову, кивнувши служниці, аби принесла ще чаю.

Дві малі бешкетниці у стареньких, але чистеньких сукенках зі шлярками гралися під столом через прохід у хованки. На кожен удар грому вони підскакували й билися головами об стільницю знизу. Посуд дзенькав, батьки сварилися, гра тривала.

Тавлі знову зробилося тепло і супокійно.

За дальніми столами, де гуляло лицарство, про щось засперечалися, тоді дзенькнули келихами й затихли. Розладнана лютня видала якесь непевне мурмотіння, тоді гугнявий п'яний голос награно простогнав:

— Ще сонце не сходить, ще темінь густа.

Ти їдеш над пінним потоком.

Від Феіних щік, що знов були розрум'янилися, як вино, знов різко відплинула кров. Тавла потяглася схопити її за руку, чи за сукню, але не встигла. Феа миттю підкинулася, пролетіла через усю залу і завмерла, вперши кулаки в стегна перед лютністом:

— А це що таке? Хто се тобі, курв'єму сину, дав право прекрасне паплюжити? Протверезій та п'ятака свого паскудного вишмаркай, перш ніж до балад братися.

Голос її дзвенів, легко перекриваючи і зливу і навіть гуркіт грому. Бард здивовано глипнув на неї, а тоді повернувся кудись у бік:

— Гриню, я ж твій придворний труба(гик)дур? Тож оця пісюрветка не мене, тебе перед громадою ганьбить. Еге ж?

З чільного місця при столі підвівся високий молодик. Волосся, чорне, пряме й блискуче, було недбало закинуте на спину. Там і лежало, довге, мабуть, так само довге, як у Мартоша. Може й довше. Шкіру мав бліду, мов порцелянову, а довгі брови і довгасті чорні-чорнющі очі були на ній як вуглиною намальовані. Лице вузьке, вовче, тонконосе, породисте.

Мартош підвівся й поклав руку на руків'я меча. Плечем відчув, як поруч теж устав з-за столу Тавриш.

Чорнявий ватажок лицарського гурту довго дивився мовчки, а тоді широко, весело усміхнувся:

— Нащо ж, ясна панно, моє чесне ім'я ганьбити, ще його й не спитавши? Ільян Гринч ге́рбу Шумполя до ваших послуг. То ж тепер слухаю претензії до мого менестреля з усією покірністю.

Покірності в ньому не було геть зовсім. Хіба де за вухом як воша ховалася.

Ружівна, на сходячи з місця, розвернулася до нього грудьми і лютим синім поглядом:

— Я Феа Ружа ге́рбу Здолинша. За «пісюрветку» твій гавкало придворовий ще мені черевики язиком помиє. А в тебе спитати хочу, як то можна, вуха при голові маючи й серце у грудях, дозволяти, аби отак при тобі прекрасну баладу гівняли?

— Та він хоч слова всі знає, — тихенько, майже пошепки докинув якийсь зовсім шмаркатий лицарчук, на око менший від Тавриша, — а так гарної пісні захотілося.

Ільян Гринч дивився на Ружу. Вона дивилася на щось, лиш їй видиме крізь водяну стіну, розкреслену блискавками у завіконні:

— Та ту нещасну кришталівну і мертвий і нерожденний знає. Ану дайте но мені ці дрова!

Голос її пролунав так наказово, що впитий лютніст швидко простяг свого стражденного, півмертвого інструмента.

Феа взяла, покрутила кілки, торкнула струни, зморщилася, як на кисле, підкрутила ще, і ще. Тоді стала, як панянкам не годиться, твердо поставивши ногу на ближній стілець і вмостивши лютню на коліно:

— Келиху мій солодкий,
Берегу мій високий,
Ноче моя гаряча,
Цілую тебе доостанку.
Подиху мій останній,
Ворогу мій нещадний,
Свіче моя загасла,
Смерте моя — світанку.

Перед приспівом Ружі ніби не стало голосу. Вона замовкла і фальшива, розгецана лютня дивом перетворилася на чистий струмок, задзвеніла, заплюскотіла стиха. А тоді акорди поступово ставали все важчими, все темнішими. Бард вирячив очі й замотав головою, ніби йому привиділося. Але ні, не привиділося: білі пальці навіженої панянки виробляли на грифі щось таке, що йому б так і рука не вивернулася.

А тоді з темних акордів знов вирвався розпалений, роз'ятрений голос:

— Нехай мене протнуть всі стріли
І зорями засяє тіло
І буде вічна ніч
Кохання без світанку.

Тавла знала, що далі буде. Так воно і сталося. Весь світ довкола ніби збляк і вичах, як ламке всохле дерево, як викинуті на берег мушлі, як мертві перлини, що тьмяніють і лишають на пальцях невагомий переливчастий пилок. Натомість Феін голос увібрав у себе весь біль, весь жар, весь колір і захват — усе життя завмерлого світу. І він, той голос, лився й лився на присутніх, живим сріблом тремтів, переповнивши очі, переповнивши горлянки, так, ніби від нього можна померти. А може за нього можна померти, за те, чого не буває, й не треба, щоб було, надто вже воно пекуче. Але однаково, за нього можна померти.

Мартош не розслабляв пальців на руків'ї. Повітря все гусло й гусло йому в легенях, все важче було ним дихати.

— Пресвітла борони! Та так на смерть голосять, а не балад співають. — по довгій мовчанці подав непевний, тремтячий голос придворовий бард. Ільян недбало, навіть граційно махнув рукою у бік. Барда знесло з лави і глухо шваркнуло ним у стіну. Там, під стіною, він і затих. Ільян підвівся, різко промальований в усіх очах білим спалахом чергової блискавиці, зробив кілька кроків, подивився на Ружівну впритул, лишень згори, адже був значно вищий, а тоді, ніби серпом зітнутий, впав перед нею на обидва коліна:

— Все, що маю, душу й тіло, честь і маєтність — до твоїх ніг. Іди зі мною під руку Пресвітлої, до храму, просто зараз. Усі ці люди нам за свідків на весіллі будуть. Усе місто цієї ж ночі за наше щастя питиме. Не топчи мого серця, панно Ружо, не відмовляй.

Тавла відчула, що мозок її ніби розділився на дві половини. І одна половина спокійно міркувала: гербу Шумполя?.. Ну, вже ж точно не старого князя син. Той років на десять має буть старший і, здається, посаду якусь поважну в столиці обіймає. Тож по шинках з ватагою навряд гулятиме. Більше в князя дітей нема. Але однаково, герб славний, роди під ним заможні. Не любила Тавла Шумпільських, кого знала, та ж не їй зараз руку й серце пропоновано. Інша половина мозку волала про лихо, і про те, що вже нічого не поправиш.

Феа вдарила по струнах так сильно, що всіх пересмикнуло і ніби у відповідь на той різкий, немелодійний скрик небо відгукнулося розлогим довгим ревом. Феа зняла ногу зі стільця і дбайливо поставила лютню, прихиливши до спинки так, ніби вмощувала малу дитину. Тоді підвела голову й пронизливо подивилася в очі значно вищому за неї Гринчу:

— То ти згодний взяти наречену, в якої з посагу лише лютня, добра, не як ця, та ще голос, від якого пси попід парканами виють? Точно згодний, ясний пане чорні очі?

По Гринчеві було видно, що він ледь тримається на ногах, почасти від випитого, почасти від якогось хворобливого шалу, що похитував ним ніби хвиля:

— Згодний.

В шинку запала така тиша, що двійко бешкетних дівчаток під столом затремтіли і притислися одна до одної, відчувши ту тишу, сильніше за грім. Феа усміхнулася криво одним кутиком вуст:

— Ну, то йди по благословення. Та не до батька мого, пана цілком порядного, але нічим не прикметного. До діда мого йди, в гори найвищі, до вершин білих. Іди піший, сам один. А як дійдеш, то вдар у кришталеві ворота і скажи, що прийшов до Альґріна-кришталина, прохати руки його онуки безталанної. І як вийде до тебе Альґрін в обладунку незнищенному, з мечем невблаганним, то бийся з ним на краю провалля бездонного. Вистоїш — бути тобі моїм чоловіком. Не вистоїш — то мерцеві жона не потрібна.

Гринчів бард крекчучи підвівся, забрав свою лютню, блямкнувши нею об лаву і глузливо присвиснув. Інший з застільників, старший лицар статечного вигляду, майже тверезий, зробив неквапний ковток, відставив келиха, втер вуса, а тоді осудливо похитав головою:

— Ай-ай! П'яний ти, Ільяше. Хто б ото при тверезому розумі руку й маєтність пропонував отакій то дзизі, що по шинках пісеньок бренькає? Хочеш, то бери в оберемок, та вези до себе в маєток. А нє, то ходімо вже, бо ніч настає, а нам іще по хлябях оцих до Шумполя брьохатися.

З усього помешкання наче хто полуду зняв. Люди здебільшого відітхнули, лицарство шумно повставало, соваючи лавами, брязкаючи зброєю і поясами. Серед усього того буденного руху лише Феа й Гринч лишалися мов зачакловані, в камінь обернуті. Та за столом в кутку не ворухнулися Мава й Кручинські. Мартош зауважив, що по Тавлинім підборідді збігає тоненька червона цівка. Вона прокусила собі губу і, здається, не помічала того.

Врешті Ільян широко усміхнувся, так, ніби з криги відтанув, легко підвівся і простяг руку, вхопити Ружівну під ліктя. Вона так само легко відхилилася і з іншої руки дала ясному панові такого ляпаса, що ним аж тіпнуло.

Гринч не скрикнув, лише хрипко видихнув і ступив до неї знову. Але вперся грудьми у гостряк складеної зеленої парасолі на довгому руків'ї. Ніхто не помітив, як Мава опинилася поруч із Ружівною:

— Годі, молодий пане. Пожартували й досить.

Зачулися звуки, які добре знали всі, а дехто навіть любив. То лицарство спроквола потягло клинки з піхов, пересміюючись і переморгуючись.

А господар «Бобра» пригадав, як одразу по війні заборонено було збройними по пристойних закладах сидіти. Входили і ставили ото свої колупала у спеціальну стійку в передпокої. А зараз, ач, по мирних часах дурний гонор знову понад здоровий глузд випнувся.

Мартош і Тавриш неквапливо, загрозливо, звузивши очі перейшли через усю залу. Їм давали дорогу, відсуваючи стільці й прибираючи ноги. Тоді брати зупинилися поруч Мави та Феї.

Гринч повів очима і засміявся, сухо, невесело:

— Хто се тут у нас? Кручата! Ти бач, іще дзьоби жовті, а вже пір'ячко настовбурчили. Киш звідси! Дзьобайте своє падло у своїх руїнах, а зацному панству перед очі не лізьте.

— Так ми ж і не лізли. Аби ти нашої кузинки не займав. — буденним, навіть сонним голосом мовив Тавриш.

— Кузинки значить? — Гринч знову зайшовся тихим, сухим ніби кашель сміхом. — У злиднів і рідня злидні. Кидай їх, пишна Руже! Їдьмо з нами! Я багатий і щедрий, за ласку віддячу. І за неласку віддячу.

Феа так само дивилася на нього знизу вгору, випроставши спину і задерши підборіддя. По довгій паузі сказала дуже тихо:

— А їхав би ти в пекло до темнотників. Як ти ладен порядних людей злиднями взивати, а твої лайдаки чесну панну курвою числять, лиш за те, що не дала благородної балади п'яним варняканням ганьбити, то в пеклі тобі найліпше місце.

— Їжджай з богами, Гринчу. — Мартош виступив наперед, затуляючи плечима Ружівну. — Були б ми багаті, як ти, може б теж до дурної голови допивалися. Може б і дідівського меча славного десь по шинках прозакладали. Оно, бачу — ти з карабелею, як новак безрідний. А як ми бідні, то й при здоровому глузді і при шляхетній зброї. Іжджай проспись, і друзів своїх протверези, бо встид. А як наша кузинка до вас нечемна була, то я за неї перепрошую від серця.

— Від серця твого зараз шмаття полетить! І від брухту дідівського! А вже про той корд служницький, що ним твій братусь, як хріном голим світить, навіть казати зайве. — Гринч рвучко кинувся вперед, махнув шаблею, утратив рівновагу і був упав би на Мартошів меч грудьми, якби Мава не хитнулася вбік і кощавим плечем не відіпхнула впитого лицаря так, що він повалився на стіл й повалив його разом з собою, гучно перекидаючи тарелі, келихи й глеки.

— Годі, хлопчики й дівчаточка. Погралися, награлися, а буде однаково, як сильнішому забаглося. — Статечний вусатий лицар із Гринчева почту стояв за Ружівною, охопивши її ліктем і тримав, не торкаючи ніжної шиї, вузького блискучого кинджала.

Старий бобер, ну, себто господар, але всі ж знали, що він і є старий бобер, повагом вийшов з-за високого шинкваса, перекидаючи з руки в руку закопчену ваговиту кочергу. Ставши приблизно на середині зали, він щосили гепнув нею у підлогу, а тоді неголосно сказав:

— Хто наших дідичів образить, той ціле Круче образить. А хто Круче образить, тому тут зле буде.

По очах в заїжджого лицарства стало видно, що лицарство тверезіє. А тверезіючи бачить, як підвелася з-за своїх кількох столів велика ремісницька братія, поклавши руки на спинки міцних дубових стільців, як теж підвелися й сягнули руками під свої вільні мантії колегіянти. Що в них там? Чи не малі міські самостріли, вже заряджені і зведені? Батько й матір двох малих бешкетниць взяли кожен по важкому мідяному свічнику, попередньо загасивши й витягши свічки. А їхні донечки з-під столу робили лицарству вельми негарні жести від ліктя.

Вусатий лицар неспішно прибрав ліктя з Феіної шиї, за тим прибрав кинджала в піхви. Бард, сам шкутильгаючи, підвів з підлоги і всадовив на лаву ошелешеного Гринча.

Старий бобер, не випускаючи кочерги вклонився до Кручинських:

— Ідіть, молоде панство, а я славне лицарство ще духмяним чайком почастую, коштом закладу, звісно, та з коржиками горіховими. Отак воно все і владнається.

Тавриш перший вклав зброю до піхов, за ним Мартош. Проходячи повз господаря Тавриш нахилився до нього близенько:

— Може я варту гукну про всяк випадок?

Той ледь помітно похитав головою:

— Не тре'. Вже по всьому. Не турбуйтеся.

Тавла й Мава вивели притихлу Ружівну. Інші гості теж почали виходити із зали і з сіней у трохи послаблу зливу. Чутно було як бобер крутиться довкола сердитих ще зайд, нахвалюючи свій чайок і коржики, і вареннячко ожинове. А можна ще й грушеве.

Але злива не послабла. Просто вітер ущух. Тепер з неба лилося густо й прямовисно, так, ніби між ним і землею не було нічого крім пружної темної води. Крізь ту водяну стіну ледь упізнавалися тіні будинків і просвітки вулиць між ними. Мава розкрила була свою парасолю, та зітхнула й закрила. Тоді почала намацувати нею дорогу поперед себе, як сліпий ціпком. Усі мовчали. Розмовляти не хотілося.

Дорогою вони перелаштувалися. Попереду пішли Мартош із Тавлою, тримаючись під руку, з ними Тавриш і Мава вели усе ще приголомшену Ружівну.

Якоїсь миті Мартош зупинився, міцно притиснувши до себе Тавлину руку:

— Стій.

— Що?

Мартош озирнувся в темряві:

— Таврю, чуєш?

— Та чую.

І тут Тавла почула теж. Крізь рівне туге шамотіння зливи пробивався інший звук, такий тугий, потужний і моторошний, що під горло підступало.

— Що це? — Тавла вчепилася в Мартошів лікоть.

— Шуминь. Це Шуминь піднявся.

А тоді вони почули іще звук. Був він іще страшніший: скрегіт, стогін, якесь борсання, так, ніби поруч вовтузиться у хворому неспокої щось величезне, тверде й водночас живе. Потім стогін переріс у глухий гуркіт і почав ущухати. Лише голос Шуминя лунав і лунав зовсім поруч.

— Міст. — голосно й розбірливо прошепотів Тавриш. Потім сказав уже вголос, уже зовсім спокійно: — Шуминь зніс моста. Падлюка. Це вже вдруге на моїй пам'яті. Скільки роботи людям завдав! Ходімо вже доки й нас не змило.

І тут раптом Феа ніби прокинулася. Вона зігнулася, закрила обличчя руками і зайшлася важким судомним плачем, крізь той плач голосячи на весь темний і мокрий окіл:

— Це я винна! Це я в усьому, в усьому винна! Пробачте мене! Пробачте!

— І що тепер буде? — крізь вітер і воду різким, якимсь незнайомим голосом запитала Тавла. Мартош мовчав. Він зняв з себе колета й зосереджено кутав у нього Ружівну, що її трусило, аж зубами цокотіла крізь плач. Тавриш байдужно знизав плечима в мокрому наскрізь, уже не синьому, а чорному, обважнілому сукні́:

— А нічо не буде. Як кому конче треба, то наші рибалки човни мають. Днів за кілька з інших місць поспливаються човнярі, вивісять розклад і почнуть возити, як наймані карети, кожні дві-три години за тверду ціну. Так воно й триватиме, доки моста полагодять. Гільдійна рада, ясне діло, вовком завиє про витрати. А шо вдієш? Як без мосту? Витимуть, а гроші знайдуть.

Він витер долонею обличчя, заразом загрібши з лоба мокре волосся, критично поглянув на кузинок:

— Сидіть уже поки Шуминь трохи приспокоїться, бо ще потопитеся нам на ганьбу.

— Та ви й так через мене... — крізь сльози й цокіт зубів прогикала Феа. Тавриш стенув плечима ще раз:

— Та нє. Хіба Мартош Гринчеву карабелю привселюдно обісрав. Та той п'янючий був як чіп. Заспить, на ранок не згадає.

Від брами вже біг мостом через рів Рись із ліхтарем. Мартош упізнав, що то саме Рись по високій постаті й важких кроках. Турик був менший і рухався завжди швидко, трохи пригнувшись, як хорт. А, оно й Турик, вискочив з-за важкої воротини. Мабуть, він відкривав. Плюхають уже обидва мокрим мостом назустріч.

— Вдома. — прошепотіла Феа й коліна їй почали вгинатись, а голова закинулася назад. Мартош ледве встиг перехопити під спину, а тоді підняв на руки й повільно поніс по слизькій, просякнутій водою дорозі до мосту й через міст.

— Недобре, пане? — вище підносячи ліхтаря запитав Рись:

— Ні-ні, нічого не сталося. Просто бігли дуже від дощу. Мабуть, задихнулася трохи. Світи, я занесу. Турику, чого другого ліхтаря не взяв?

— Та зара засвічу. Трут, курва, мокрий.

— Я от тобі зара лайнуся! — відбуркнув Мартош, але мляво, теж стомлено.

Ружівну занесли до її кімнати. Юлічка й Зайка вигнали паничів, а заразом і мокру, розгублену Тавлу, що була припленталася слідом. Хотіли нагнати й Маву, але виявилося, що дивним чином сукня на ній вже домашня, суха й сама стара панна готова допомагати, а радше керувати:

— Юлино, як ваша ласка, залийте це окропом та хай постоїть зо чверть години. Дві десертних ложечки, з гіркою. А ми тут із Зотією панночку перевдягнемо та влаштуємо поки.

Тавла чула сухий, владний голос з-за причинених дверей. Стояла, прихилившись до одвірка, обліплена мокрим одягом і важким вологим передчуттям біди.

— Йди в сухе вберися, застудишся.

Мартош підпирав інший одвірок, так само мокрий і загублений десь у собі.

— Дякую. Навзаєм. — відбуркнула Тавла й подалася до себе.

За певний час, не змовляючись, збрелися у малу вітальню, до затишного каміна, всі, крім Мави й Ружівни. Феа спала тривожним, хворобливим сном, Мава сиділа при ній зі своїм неодмінним плетінням.

Мартош, як завше, чи не в камін вперся разом з кріслом. Лиш трохи боком його повернув, аби не спиною до товариства. Тавла й Тавриш вмостилися на куцій старенькій канапі. Батькове крісло так і лишилося порожнім, ніби когось головного серед них не було. На краєчок стільця при дверях присіла, підібравши фартуха, Юлічка. В неї за плечем прилипла до стінки довготелеса Зайка. Рись і Турик бочком поставали у дверях.

Тавриш зиркнув на них скоса:

— Чо топчетеся? Чи хата мала? Зайдіть та станьте вже тут, як сидіти дупи свербить.

Слуги слухняно зайшли, теж прилипли до стінки.

Мовчанка тяглася довго. Зрештою Мартош не витримав, скочив зі свого крісла, струснув підсохлим і закучерявілим волоссям:

— Нічого не сталося! В бурю потрапили. Перед тим в шинку з пияками зчепилися. Потім бачили як Шуминь моста зніс. Вперше, чи що? Загрій, Юлічко всім вина з корицею. В таку погоду тільки гаряче вино пити, та хропака давати.

— Там Йоньо лящиків приніс. — невлад сказала Юлічка.

— Лящиків без Ружі не їстимем. То вона їх хотіла. — рішуче відказав Мартош.

— Значить ми тепер без мосту. — хмурно зронив Рись.

Так вечір і минув. Панство повільно й мовчазно пило гаряче вино з прянощами. Пригостили й слуг. Юлічка й Зайка скромно пригостилися. Турик пригостився нескромно. Рись коротко відмовився й пішов перевіряти браму й стайні перед ніччю. Маві пахучого теплого кухля віднесли нагору. Віднесла Тавла, кинула оком на сплячу подругу:

— Що тут?

— Все буде добре. Йди спати, Тавішко.

— Маво, ти теж це чуєш?

— Що чую? Я чую дощ, Тавішко. Чую багато води.

4. Замок

Вранці Тавла почула голоси з Феіної кімнати. Почула здалеку, власне ще від себе. Вдяглася, вийшла в коридор, дослухалася ще раз. Так, голоси лунали дзвінко й бадьоро і, як бути чесними, то переважно один, Ружин. Тавла прочинила двері, ввійшла і застала ідилічну картину: Феа у баєвій нічній сорочці, білій пуховій шалі й білих вовняних панчішках сиділа на стільці, а Зайка, стоячи позаду, терпляче розбирала її вим'яті й поплутані за ніч кучері. Ружині щоки пашіли широким дитячим рум'янцем, а сяйливі очі були вже ефектно підведені. Власне оце зараз Феа їх і підводила з маленьким люстерком в одній руці й тоненьким вугільним олівчиком в іншій.

— Нда... — прорипіла Тавла, схрещуючи на грудях руки.

— Шо нда? — жваво поцікавилася Феа.

— Себто як почуваєшся?

— Незле. Тіки їсти хочеться. Ви там вже поснідали?

— Ми від твого цвірінькання щойно попрокидалися. Я так точно. Зайко, зроби ласку, спустися глянь, шо там в кухні. Справді кави було б не зле. А я вже цю принцеску сама дочешу.

— То ти до того Йоня придивись! — у спину покоївці крикнула Феа. — Мені гожим здався. Ні, ну а шо? І при рибі завжди, і при чоловікові, що не сором глянути. Чим погано?

Зайка раптом вже з-за порогу рвучко озирнулася й рубанула:

— Та тим погано, що не з моєю конячою мордою до гарних хлопців підкочуватись.

Ружівна й собі підскочила:

— Ану вернися! Зара я тобі все поясню і про морди, і про дупи!

Та Зайка вже побігла сходами донизу, важко гупаючи дерев'яними підошвами, ніби й справді коняка. Феа махнула рукою і знову сіла, віддавши на Тавлину волю своє недочесане чорняве багатство.

— Шо, не сама сватаєшся, то когось ладнаєш?

— Та ти бачиш, воно як губів бантиком не має, то вже й скисло! Хіба так можна?

— Можна, фесько. Так можна. А от наражати інших на небезпеку через власні дурощі й химери не можна. От скажи мені чого тобою крутить?

Феа похилила голову так низько, що її волосся в Тавлиних руках натяглося й тій довелося перехопити його нижче.

— А тобою хіба не крутить? Хіба не крутить, не закипа всередині від чужої пихи, від глупства, від хамства? Від того, що красу довкола тебе ногами топчуть! А її й так небагато довкола, краси.

— Дурепа ти, Фесько. Краса в людях. А ти двох сиріт ледь повнолітніх проти цілого впитого та збройного загону виставила через власну примху.

— То не примха. Я справді не тямилася.

— Бо пить не тре' було. Кришталини їй, королі, обітниці...

Феа раптом випростала спину, повернула високу шию трохи вбік і блиснула на подругу холодним синім оком:

— Замовкни. Не тобі судити.

Тавла й замовкла. Розчесала й заплела, допомогла з корсетом і сукнею. Мовчки обидві вийшли з кімнати і спустилися до трапезної зали, де Юлічка з Зайкою вже накрили до сніданку. Дощ лив. Не такою стіною, як вчора, але й не вщух і не мжичив, а впевнено собі лив.

Тут таки спустилися Кручинські, привіталися сонно, глянули в стелю в короткій ранковій молитві, тоді мовчки взялися до сніданку.

Останньою зійшла Мава. Ґречно вклонилася господарям, в бік панночок видала неозначений зневажливий звук «фф», дзьобнула з тарілки одне перепеляче яєчко, припровадила одним ковтком кави й заходилася плести.

Мартош їв мало, тулив пальці до горнятка з кавою, горбився.

— Тобі зле? — нахилилася до нього через стіл Тавла. Мартош лише похитав головою. Зате Тавриш, той не змовчав:

— Та він завше отак хворіє. В нормальних людей що? Шмарклі по коліна, очі, як в білого кроля, голос гугнявий, тіки проповіді за тілесну цноту читати. А наш пан-тиха-погань труситься тихцем та зубами клацає, і пчихає зрідка, теж тихо-тихо, але завше по три пчихи за раз. Одне слово — паршиве котеня.

— Сам ти паршивий. — не стримався Мартош, і тут таки задихнувся й тричі швидко чхнув у кулак.

— Справді як котеня. — здивовано проказала Тавла, прикусивши нижню губу, аби не усміхатися. — Маво, а щось від пропасниці ми з собою маємо?

Мава подивилася на неї підібгавши губи, тоді підвелася і вже йдучи мовила:

— Хто б то при здоровому глузді рушав у дорогу без хіни?

Коли вона вийшла Тавла знов озирнулася до Мартоша:

— Зараз Турика пошлемо ліжко тобі гарячими цеглинами обкласти. Як нагріється, підеш нагору хворіти в теплі й супокої. Пропасниця — то не жарти.

— Я не хочу в ліжко.

Прозвучало так жалісно, що всіх чотирьох покорчило з реготу.

— Та ладно, — крізь регіт простогнав Тавриш, — ми тобі в зуби півника цукрового дамо, як ото Ружівна вчора хрумала.

— Не хочу я півника. Я хочу в крісло, до каміна, і щоб ви всі поруч були.

— І шо б ми усі робили? Якби іще шмарклі, то взяли б полотнину, та втирали по черзі. А так?

— Дурний ти, Таврю. І грубий як чобіт. — сказав старший Кручинський трохи сумно, але геть не ображено.

— То ходімте до каміна! — підхопилася Феа. — Тавло, можна ж біля каміна, якщо пледом вкутатися? І ми всі поруч будемо.

Тавриш підскочив теж:

— Піду зара ще Роську притягну, аби в ногах простяглася, як гончак на картині.

— Та вгамуйся вже! — раптом лунко вділила йому потиличника Феа. — Людині зле, а воно збиткується.

— Та не так мені вже й зле. Трусить тільки. Це минеться скоро, я вже знаю.

Невдовзі Мартош, закутаний пледом і трохи скривлений після гіркущої хіни вже сидів біля вогню, а довкола розташувалися решта: Феа, Тавла й Тавриш близенько, Мава віддалік, в товаристві свого плетива. Роську, все ж таки, вирішили не кликати, бо не пухната, ніг панові не зігріє.

Тавриш позіхнув:

— От же ж! Ніби з учора не вставали. Ллє і ллє. Може так тепер до віку буде?

Юлічка йшла з горішнього поверху, де трохи прибиралася в гостьових кімнатах. Рись ішов з горища, де шукав якогося струменту. Вони зійшлися на сходах і пішли поруч. Юлічка стривожено глянула на чоловіка:

— Сидять, щебечуть, вареньку абрикосову їдять... Як то воно буде, коли ці пташки пістряві полетять від нас?

— Ще скорше буде. — невлад відповів Рись і поніс якесь запилюжене залізяччя до клуні.

— Рисю?

Але він лише здвигнув широкими плечима й не озирнувся.

Тавла й Тавриш схилилися над гарно й дорого видрукованим гербовником, Феа у вікно спостерігала за Рисем, що порався у дворі та в клуні, щось там правив та майстрував. Потім вона знов повернулася до свого крісла біля Мартоша:

— А чого цей ваш Рись такий хмурний завжди? Так ніби щось його тисне.

— А його й тисне. — Мартош дивився не на неї, а у вогонь. — В нього все село вимерло. Рахманівка звалося. Трохи нижче за течією було. Панові в столиці грошей тре' було, на весілля, та на учти, а в селі недорід. Це батько розказував. Нас із Тавришем тоді ще не було.

— І що пан?

— А що пан? Трусив управника.

— А управник село?

— Ні, Ружо. Від управника тепер навіть імені не лишилося. Був він із чужинців. Звався якось так, що людям у голови не зайшло. Прозивали Блишком, навіть в очі. Кажуть, носа мав, як ґудзик, кругленького, блискучого й рожевого. А ще такий чистьоха був — навіть чоботи блищали мов скляні. То його за той ніс та за чоботи Блишком і звали. Він і справи вів так, що все блищало.

Мартош відірвав погляд від полум'я й помітив, що Феа дивиться на нього незмигно, а її руки мимохіть перебирають пальцями повітря так, ніби відчувають під ними струни. Мартошеві з нічого зробилося лячно, захотілося розповісти про щось інше, але Феа ніби вимагала отим незмигним синім поглядом. Мартош зітхнув і заплющив очі:

— Пан на Блишка кричав дурним псом, а Блишко на пана — про недорід, про те, що ренту на цей рік зменшити б годилося, а не дерти втричі. А тоді пан сам утруднився, знайшов покупця на збіжжя, вигідного. Панські гайдуки в село над'їхали і все, що знайшли, витрусили. Шукали добре. Блишко під руки пхався, то йому носа розбили, ну й усю морду заразом. Він тієї ж ночі, як гайдуки поїхали, повісився.

— А село?

Її руки вже не перебирали прозорих струн, вони стислися на колінах до білих кісточок.

— А село трималося якось. Цілу зиму. Хто на зарібки по сусідніх містечках ходив, доки сили мав, кому родичі щось та привозили. Та тоді скрізь врожай убогий був. Усю скотину поїли, навіть волів та коней плужних. До весни дотягли. А з теплом прийшла холера. То вона вже всіх і побрала. Без того ледь повзали. У Кручому поговір пішов, що з Рахманівки скоро зараза поповзе від покійників непохованих. Гільдійна рада пожежну команду туди вирядила, аби поховали. Ну, Рись то своїх сам усіх поховав. Усю родину. Останній у селі лишився. Йому тоді дванадцять було. По закону то пожежники мали б його стрелити і з рештою спалити, але не змогли руки здійняти на дитину. Кинули хліба та пустили в якусь пустку далеко за містом. Там він і одужав зовсім. Потім у Кручому наймався до коней. Він стаєнний добрий і взагалі на всі руки майстер. У Кручому наш дід його й нагледів, кращі гроші поклав проти інших. Так от Рись у нас і прижився. Тоді з Юлічкою побрались. А Рахманівка його так і не відпустила.

Феа сплела пальці під горлом, скулилася вся й мовчала. Зате озвалася, підвівши голову від фоліанта, Тавла:

— Хіба той пан зовсім безмозкий був? Тож як нема села — нема й ренти. Що він далі робив?

Мартош мовчки дивився в камін. Тавриш закрив гербовник:

— Далі він за жоною багатий посаг узяв. А як весілля справив пишне, то й сорому не йняв. Оно й синку його дотепер не соромно.

— Облиш, Таврю. — попросив Мартош, але менший брат лише люто зблиснув очима з-під гарних чорних брів:

— Гринчеві. Рахманівка, Гринчам належала. Батькові Ількову. А воно тепер ходить, по шинках за лицарську честь дзявкає, з мертв'ячини вроджене.

— О, панове, та тут у вас, я бачу, замок з привидами. — тихо й невесело озвалася зі свого кутка Мава.

— То не в нас, то в інших там різних. — буркнув Тавриш і підвівся. — піду в Рися спитаюся, чого ото під дощем метушиться. Шось біля брами порався: чи там чого не сталось?

Тавла зняла з колін і відклала важкий фоліант:

— Як ти побачив? Ти ж тут сидів, книжку дивився.

— А в мене як в кота, одне око завше надворі.

Мартош зітхнув:

— Ну, як ідеш, то вже й за Роську подбай, аби в хліві замкнена була. Бо води з калюж нахлебчеться, потім... Ай, та сам знаєш.

Тавла похитала головою:

— Ви за Роську більш як за ваших коней породних дбаєте.

Мартош усміхнувся:

— Та за коней Рись хай там що подбає, А Роська що — забавка. За Роську може й забути.

Феа знову відійшла до вікна й задивилася у мокрий двір. Тавла сіла в її крісло біля Мартоша, нахилилася до нього близько:

— То ви того Гринча добре знаєте?

— Не так, щоби добре. Вони ще маєтка у Стукальцях мають, а то неблизько від Кручого. Та й нам Ілько не приятель. Йому шо — лови та поєдинки, а нам усе це на собі тягти. От правдива примовка, що бідному порожні руки важать. А давайте про щось інше поговоримо. Руже, може лютню принесеш?

— Я більше не гратиму. — різко відказала Феа.

— То неси, я заграю. — зумисна солоденько промуркотіла Тавла.

— Зара я в твої лапи-дряпи свого інструмента дам! Як не скалічиш, то розладнаєш в дупу! — І вона кинулася з кімнати, підхопивши спідницю й ослизаючись на добре воскованих дошках.

— Ти її добре знаєш. — стиха засміявся Мартош.

— Так росли ж як сестри.

— Чого вона така? Наче без шкіри.

— Та хтозна. Вродилася. Батько в неї добрий, та м'який надто. І ще у справах нещасливий. Мати з бідності та з пихи злостива зробилась, але то не насправді. Насправді вона звичайна гніздова куріпочка, за столове срібло, та за серветки мережені. А Феа така от вродилася. Щось нею крутить весь час. То їй сонце темне, то їй гори малі. Гляди, із пледа не вилазь. Шо ти його під зад підібгав? Тобі спину гріти треба.

Повернулася Феа, сіла на краєчок канапи, почала жебоніти лютнею ніжно і ледь чутно. За вікном так само тихо й рівно жебонів дощ.

По обіді якось одразу і смеркло. День перейшов у вечір непомітно, сіре в синє, тьмяне в темне, мокре в мокре. Мартошеві зовсім полегшало. Він уже бігав, хвацько вимахуючи пледом як плащем, і вигадував, що вони всі робитимуть завтра. Треба в бібліотеці лад навести, бо вони з Тавришем, ще як менші були, тягали книжки з полиць, пхали, куди прийдеться. Тепер там рецепти з філософією сусідують, а вірші з маминими домовими книгами, що сама вела, а в синів рука не піднялася викинути ті старі зошитки з охайно порахованими ліктями полотна та парами панчіх і рукавичок. А ще можна в донжоні посиденьки влаштувати. Взяти кошика з пиріжками, кавника й горнятка.

Засинали всі у приємних думках про завтра.

Тавла прокинулася від крику. Навіть не крику, несамовитого безтямного вереску. Вона скочила з ліжка, боса кинулася до вікна. Двір був порожній. Дощ припинився, хмари розійшлися, вологий брук, темні стайні й кліті освітлював холодним металевим світлом місяць. І в тій прозорій холоднечі посеред двору стояла свиня Роська й надсадно голосила вгору, до місяця.

«Чи вона за вовка себе має?» — ще сонно подумала Тавла, але волосся на потилиці їй вже ворушилося, бо тут таки й збагнула: не до місяця Роська голосить, а на зовнішню стіну бреше, як би ото пес брехав, тільки по-своєму, по-свинячому. А на стіну було чого голосити. Над нею в місячних кволих променях в кількох місцях підіймалися верхні щаблі обложних драбин.

Тавлині рухи зробилися чіткими й короткими, так само як Тавлине дихання. Кричати немає сенсу. Голосніш за Роську в неї не вийде. Штани, коротка нижня сорочка замість довгої нічної, панчохи вже на ногах, бо холод, куртка, чоботи. На кожну шнурівку два точних рухи. Пояс. Меч... Де? У скрині. Курва! Чого ж того барахла так багато, і все поверх піхов навалене? Та ж сама на дно ховала.

Бігти. На сходах Мартош, вдягнений, при зброї. Оно вже й Тавриш, теж збройний, лишень в одній блузі, без куртки. Змерзне.

Мартош озирнувся до неї:

— Чого ти вниз? В донжон біжи. Ружу візьми з Мавою. Ми роззирнемось. А тоді, мабуть, теж туди відходити будемо. Мало нас, аби стіну тримати. Поки з Кручого варта надійде, в донжоні триматимемся.

Тавла слухала й бігла поруч. Він, здавалося, того не усвідомлював.

— Рисю!

Замість відповіді з двору сухо й лунко торохнув півгак. Значить Рись прокинувся першим. Може й не спав.

Коли вони вибігли, Рись водив туди-сюди по стіні довжелезною рурою великої гаківниці, ще званої козою. Завдовжки була та коза майже у півтори людини й била на три сотні кроків. Отож Рись зіпер її на високу діжку, що не знати звідки вродилася посеред дворового бруку і насторожено очікував, над якою з двох драбин покажеться голова. Турик тим часом ладнав щойно вистріляного півгака. Голова показалася, в шоломі. Рись терпляче вичікував, аби показалися й плечі, й решта, бо чим більша ціль, тим певніше.

Торох!

Козу і всього Рися разом з нею затягло димом, геть синім у місячному світлі. Постать на стіні вправно скочила вбік, сховалася за драбину, тоді зникла з того боку.

— Промазав. — незворушно промовив Рись. — Хай повисить, подумає.

Турик, хрест-навхрест оперезаний стрічками з пороховими натрусками, спер на діжку недоспорядженого півгака, як мавпа вискочив на неї, тримаючи в руці довгого шомпола і заходився перезаряджати довжелезну козу.

— Ти що все з вечора наготував? — вражено спитав Мартош.

— Наготував. Як почув, що ви в Кручому з Гринчем зчепилися, то й наготував. І засуви на брамі підігнав щільніш. Хто ж знав, що вони з драбинами прийдуть.

— А чого ж не сказав, що...

— А що б мав сказати? Що мені ті Гринчі в лихих снах являються, скільки живу? Беріться вже. Порох сухий, запал годний. Поки звідси шугати будемо. Як насядуть, в донжон здеремося, облогу тримати.

Друга драбина засмикалася, загриміла по каменю. Хтось нею ліз. Рись насипав затравки, приклав півгака до плеча, прискалив око, підніс запал і жахнув. Драбина враз затихла, так, ніби була жива і Рись її стрелив.

Охайно зіперті на поруччя високих парадних сходів поряд стояли ще чотири гаківниці й пара луків з сагайдаками.

Тавла швидко закинула на спину сагайдак, спробувала пальцем тятиву.

— Ото воно і швидше, і надійніше. — зауважив Тавриш, беручи другого лука.

— Ну, надійніше, то навряд, — пробурчала Тавла, повільно ведучи поглядом вгору по накладеній стрілі й далі, й вище, аж до стіни, — а швидше вже точно. Однаково мазатимем. Темно. Та Рись правий, головне довше їх протримати, аби підмога.

Мартош взявся до одної з рушниць, не кози, легкого півгака, з якого ще дитиною навчився стріляти. Потягся по шомпол, закрутив головою, шукаючи порох.

— Заряджені всі. — кинув через плече Рись. — На те в нас Турик.

Тавла пустила стрілу на пробу. Втрапила у верхній щабель драбини, задоволено хекнула, І тут всередині їй похололо:

— Хлопці! То ж ми всі один бік пасемо! А за замком же що?

Мартош коротко озирнувся і знову став лаштувати приціл:

— Шуминь сходи залив по середину схилу. Не піднятися. Схил крутий. І там терном усе так поросло, не те що драбину — дупу свою не пропхаєш. Що бачимо, те й наше. За той бік не думай.

Тавриш терпляче дозволив черговому штурмувальнику перелізти з драбини на верх стіни, а тоді спустив з тятиви стрілу. Короткий скрик, тоді короткий хлюп.

— У рів. — задоволено прокоментував менший Кручинський. — А кажете темно.

Тавла повільно водила вістрям наступної стріли між драбинами:

— Якщо це Гринчеві, то їх вчора не більше десятка було. Мо' півтора.

— Геть розум пропили. — відгукнувся Мартош. Він хотів сказати іще щось, та тут над ближньою до нього драбиною визирнула голова й рука з пістолем, сухо тріснув постріл. Куля цвьохнула об брук. Мартош хутко присів за кам'яне поруччя сходів, на яке спирав гака:

— Рисю, відходь!

Рись, не озираючись, похитав головою:

— Далеченько для пістоля. Марно кулі тратять.

— То думаєш Гринч? — знов гукнув Мартош до Рися.

— А хто? Застрягли тут. В рибальських човнах, та по спухлому Шуминю не схотіли. Сиділи й очі заливали весь учорашній день, то куражу повні сраки й насвербіло.

Тавриш невиразно забурчав:

— Ото приколов би ти його вчора, зараз би третій сон бачили.

Тавла напружено наслухала нічну тишу:

— Жахніть хтось іще, не ощадьте пороху. Мають же в Кручому почути.

— Мають доволі свого клопоту. — пролунав просто в неї над головою сухий голос. Тавла смикнулася. Поруч стояла Мава. — Круче горить. Вони підпалили храм.

Тавлі затерпли руки:

— Ти що в донжон підіймалася?

— Я підіймалася. — Поруч із Мавою стояла біла мов крейда Феа. Сукня на ній сиділа криво, шнурівка була затягнута сяк-так, волосся накривало плечі, як неохайна чорна шаль: — Дзвіниця горить. Ота біла, гарна. І ще десь у місті. Не знаю.

Тавла судомно втягла ротом вологе, холодне повітря:

— Та як воно горить? Щойно ж лило! Мокре все.

— То не той вогонь. — так само сухо, безвиразно відказала Мава.

Мартош трохи не зойкнув, коли до ніг йому раптом притислося щось гаряче й тремтяче:

— Росько! Курви дух! Іди геть!

— Шо геть? — обурився Тавриш. — Йди-но до мене, золотко наше. Якби не ти... А, курва! — Тавриш промазав. Темна постать вправно метнулася вбік по стіні, присіла, злилася з темрявою. Пропустили. Тоді промазав і Мартош. А тоді місяць пішов у довгу каламутну хмару і хто вже там біг по стіні, і скільки їх було стало не видно. Тільки чутно було тихе шорхання підошов та тихе подзенькування зброї. Нападники були без обладунків, бо, мабуть, розраховували запопасти господарів іще сплячими й потрапити за стіну тихцем. Тепер відсутність зайвого залізяччя теж була їм на руку.

— Відходимо! — голосно крикнув Мартош і вони справді спробували відійти. — Рисю, кидай козу, ти цінніший!

Та справа була вже не в козі. На них насіли більшим числом, оточили, відтіснили від сходів. Мартош встиг вихопити з піхов меча й тепер бився майже наосліп, подумки молячись до Пресвітлої, аби не зачепити когось зі своїх.

Молився то він до Пресвітлої, а почув Самітник, визирнув з-за хмари. Тепер Мартош бачив, що б'ється з високим молодиком з Гринчевої ватаги. Впізнав його за світлим сукняним колетом та за зростом.

Загалом тут, у дворі, було до десятка збройних. Дивним чином Гринча серед них було не видко. Нападники оточили тісним кільцем його, Тавриша, Рися й, диво дивне, Турика, що змінив свій шомпол на корд і тепер неприємно шкірився, стоячи з Рисем спина до спини.

А потім почався бій, безладний, як кожна рукопашна, без гарних фехтувальних вивертів, а головне без жодної надії. Бо не можуть троє з кордами і один із мечем протистояти цілому десяткові збройних, та ще бувши оточеними.

Мартош ледь не пропустив у ліве плече. Шарпнувся так різко, що аж у шиї хруснуло і в голові загуло. І от крізь те гудіння крові й напнутих нервів йому звідкись, не вухами, а ніби самим мозком, і ще ніби крізь воду дочулося:

— Маво-наво,
Глово вербова,
Крове зелена,
Порятуй ме́не!

Хтось висотав ці слова ніби з повітря і ніби з Мартошева страху та болю. І ті слова почали рости, як раптом виростає хмара над обрієм. «Маво-наво...», — вишіптував кожен камінь бруківки й кожен камінь замкової кладки, і кожна старезна балка дубових перекриттів.

Тавла знала що побачить. Якби не знала, то й не кликала б. Нудна зелена сукня обернулася товстим покровом темного моху. Місяць висріблив його і вподібнив до вовчої шкури. Сухі кощаві руки вкрилися обладунком твердої сірувато-жовтої кори. Навіть на вилиці й щоки лягла кора, мов куті щитки шолома. Але шолома не було. Були тонкі гілки, злива тонких жовтих гілок, вкритих сивим вербовим листям. Знайоме жорстке Мавине лице виступало з цього листя, дивилося незворушно і відсторонено. Зап'ястки і п'ясті разом з пальцями в мить поросли короткою й густезною, мов хутро, зеленою травою. Ці кошлаті зелені руки й далі плели своє незмінне плетиво. Тавла не знала, скільки усе те тривало, бо ніколи не бачила Мавиного перекиду людськими очима.

Мава гнучко перехилилася через кам'яне поруччя і впустила своє плетиво у двір.

Тавла повільно розтисла пальці на непотрібному вже лукові. От цікаво, на що це схоже людям, на спалах зеленого вогню, що одразу, з малого язичка стає стіною? Плетиво, що довго прикидалося коричневим вовняним шарфом, чи може панчохою, підкинулося, роздалося вгору і в боки, налилося мерехтливим зеленим сяєвом, так, ніби в ньому побігла тяжкими поштовхами зелена кров. А тоді раптом весь двір виявився заплетений тим живим і витким, і зеленим, і невблаганним. І з тої жахної повені ніби тугі розбурхані хвилі винесли і виплюнули на сходи одурілих, напівпритомних Кручинських, Рися й Турика. Потім хвилі трохи подумали і плюнули на високий замковий ґанок ще й Роською.

Тавла і Зайка, що вихопилася не знати звідки, в грубій нічній сорочці по п'яти, босоніж і в кошлатій овечій душогрійці, удвох похапали чоловіків попід руки й повитягали по черзі на високий ґанок, подалі від страхітливого зеленого чи то коріння, чи то баговиння, чи то гаддя, що вирувало й клубочилося у дворі аж по саму стіну. Турик стиха скавулів, Рись лише тяжко з хрипом відсапувався, Мартош дивився перед собою, мов безтямний, Тавриш бурмотів щось: чи молився, чи лаявся. Над стіною стирчали, пороззявлявши роти ще двоє нападників. Місяць кругло і дзвінко висів над усією страшною казкою, як намальований.

А потім ніби хто очима кліпнув. Ось було оте клубочіння й коливання на весь двір, а от уже стислося, зібгалося знову в темний малий клубок, підскочило просто в повітрі й настромилося на дві блискучі спиці в кощавих руках старої панни, вбраної в нудну, але бездоганно напрасовану сукню. І по всьому. Лиш пара кордів, один ятаган, кілька залізних пряжок, та ще білі, мов довгими століттями шліфовані кістяки лишилися на старому брукові. Один з черепів досі вишкірявся з глибини шолома. Тонкі фаланги пальців, не скріплені сухожилками, купкою валялися довкола пістоля, наче ними от щойно стріляли з нього.

— Матінко Пресвітла! — тоненько зойкнула Юлічка, що визирала з-за дверей, притискаючи обидві руки до побілілих щік.

— Ну, й чого пищати як миша в сральні? — неждано для всіх раптом гримнула Зайка. — Одні пани великі тихцем лиха ждуть, добрим людям не кажучи. — Вона розмахнулася й сунула кулаком під ребра чогось не панів, а Турика. — Інші, теж, мабуть, від великої панської ніжності, верещать, а ти бігай, як прицюцькувата в сорочці посеред бойовиська!

Вона замовкла, набрала в груди повітря, тоді низько, майже в землю, вклонилася до Мави:

— Шана й дяка тобі, зелена крове, лісова сестро, за порятунок.

— Звідки знаєш? — пустивши повз вуха шану й дяку, спитала Мава.

— Бабця відала. Слабенька була відунка. А я ще слабша. Тільки й того, що бачу.

— Бачила й мовчала? — В Мавиних очах проблиснула усмішка.

— Коли ти слабкий краще завше мовчати. Пробач, Юлино, що нагавкала. То з переляку.

Тавла відступила в бік і присіла між Кручинськими:

— Поранені?

Тавриш подивився на свої руки, обмацав ребра й коліна:

— Та нє, наче.

— Марту?

Мартош кліпнув, сильно потер долонями вилиці й скроні, ворухнув губами, але що він відповів ніхто не почув, бо у вуха всім вдарив високий, ніби й нелюдський лемент:

— Нііііі!

Феа простягала руки кудись вперед і вгору. Тавла простежила її осклілий від жаху погляд.

Повільно, незбагненно й нестерпно повільно, над дахом великої стайні з-за стіни випливла вогненна стріла. Це справді скидалося на велику стрілу, що палала від вістря, до оперення й круто, але плинно знижувалася, доки не вп'ялася у дах. А тоді все навпаки пришвидшилося, бо не може пожежа бухнути, як з ковальського горнила, одним духом, одним червоно-чорним видихом.

— Коні! — скрикнув Мартош.

Він зірвався на ноги й побіг.

Засув дякуючи Рисеві ходив легко, як смик по скрипці. Мартош потяг і відкинув його одним рухом. Ворота на змащених петлях широко прочинилися в пекуче і димне, й багряне, і ніби живе, що хрипіло й ревло назустріч Мартошеві. Він завжди був мерзлявий і пхався близько до пічки, чи до каміна. Він любив вогонь. Але це було щось інше, чого можна було лише нестямно боятися. Мартош боявся, але там, в нутрощах цього чудовиська кричали ще живі коні. Мартош різко шарпнув колета так, що повідскакували гачки, прикрив шорсткою пахвою носа й рота і пірнув у дим.

Ніхто не зміг би сказати, що почалося раніше, став просідати дах на стайні, чи всі вони підкинулися й побігли. Навіть Рись, волочучи ногу й лишаючи за собою нерівний червоний слід. Навіть Турик, кривобоко вихляючи, разом із Зайкою, що ніби прилипла до нього, притискаючи вже густо-червоний поділ своєї довгої сорочки до його бока. Бігла Юлічка, метляючи білявою косою, що її не носила отакою довгою, на всю спину, відтоді, як одружилася. Феа ослизнулася ще на сходах, засичала на розбите коліно, перехопилася за поруччя й побігла далі.

Тавриш дістався воріт перший. Він уже набрав повні легені повітря, аби мати сяку-таку фору перед давким, задушливим димом, і встиг зробити крок до середини, коли різкий удар під ребра звалив його з ніг й водночас викинув зі стайні на бруківку. Лежачи він побачив над собою біле, зведене судомною напругою Тавлине обличчя:

— Не лізь. Й інших тримай.

Вона крутнулася на місці й пірнула в дим.

— Здуріла, — пробурчав Тавриш, силкуючись підвестися, та тут йому на плече лягла вузька кощава рука. Мава стала над ним, заступивши собою дорогу решті. Навряд чи вона б когось втримала, але тут уся будівля глухо, страдницьки застогнала й почала просідати сама в себе, розкидаючи жирні димні хмари, золу й жарини.

А тоді сталося таке: спершу з тої розпеченої, вже безформної купи дерева й цегли вилетіли чотири сивих примари, женучи перед собою кількох очманілих лошат. За ними, наче в кошмарному сні, раптом стали рогом червоні, розпечені сволоки, що вже й на дерево не були схожі, а ніби складалися з жару й попелу, але якимсь дивом трималися. В ту страхітливу, потворну арку повільно, до крику повільно, проволоклася закопчена й розпатлана Тавла, яка тягла попід руки непритомного Мартоша, власною спиною прикриваючи від жарин і червоної цегли, що сипалася згори. Їй весь час втрапляло в спину і в голову, її волосся сичало й парувало, ніби мокре гілля, але вона ішла. І вийшла, і впала на бруківку поруч із Мартошем, навалившись йому на груди, й далі вкриваючи собою. І от уже тоді стайня завалилася остаточно, поховавши під собою надсадні кінські волання і останні марні удари копит.

Четверо сивих коней, стояли, опустивши голови й дивлячись не на людей, а на лошат, що трусилися, збившись гуртом і тоненько, слабко іржали, ніби скавуліли. Люди плакали мовчки.

За стіною зачувся шум і стукіт копит, тоді в головну браму кілька разів сильно вдарили чи-то кулаком, а чи й чоботом:

— Панове господарі! Живі ви там? Пустіть війта на двір!

Тавриш з-під лоба озирнув цей самий двір, на який вимагали пустити війта. Ніщо ніде не ділося, ні кістяки, до біла об'їдені Мавиним плетивом, ні їхня зброя, розкидана поруч, ні жарка кінська могила на місці стайні. Й самі вони всі, розтерзані, напівпритомні, геть зовсім неготові щось пояснювати війтові, нікуди не ділися. Сиділи й лежали на бруківці без сил.

Тавриш тяжко зітхнув і пішов до брами.

Прочинив не воротину, а малу хвіртку, та й ту, аби лиш носа назовні вистромити. Побачив спершу засмаглу до червоного, міцну мордяку сотника з міської варти. Тоді той відсунувся й дав зазирнути в щілину панові війту.

Війт глянув на Тавриша й відсахнувся. На мить йому здалося, що бачить перед собою покійного пана Кручинського, його батька. Хоч усі знали, що Тавриш — викапана мати, чорнявий, прямобровий, як мальований. Та зараз на війта крізь те, ще майже дитяче лице, подивився мовчазний і твердий чоловік, що попри злидні й недолю, завжди міг дати собі раду, а іншим відсіч.

— Недоброго нам раночку, шановний війте. Мали ми вночі гостей незваних. Та вже вони за вітром пішли. Тепер маємо за ними прибрати. Помочі не потребуємо. Коли свої біди впораємо, прибудемо до Кручого, вашу пожежу гасити, та на гостей нічних позиватися. А поки вдячні за турботу.

Він тихо, майже без звуку, причинив хвіртку і захляснув гака, що її тримав.

За брамою потупцяли й погомоніли ще хвилин зо п'ять, а тоді чутно стало коней, що від'їжджають назад по кручинській дорозі.

Тавриш, ледь волочучи ноги вернув до гурту людей і коней, так само сів на бруківку біля непритомного Мартоша. Та той вже виявився притомний. Глянув на брата, ледь ворухнув кутиком рота у безсилій посмішці:

— Круто правиш, братку. Може й справді ти тут господар.

— Вмирать зібрався, чи так язик свербить? — мляво знизав плечима Тавриш.

Тавла, що сиділа з іншого боку від Мартоша, важко підвелася, розтираючи долонями забиті плечі й лікті:

— Як опритомнів, то вставай. Дурна то справа, після лихоманки на каменюччі лежати. І ти, Таврю, вставай та подбай про якісь ноші, бо зараз тре' буде Турика нести, а може й Рися.

— Не тре' мене, панночко нести.

Він рипнув зубами й підвівся. Підскочила Юлічка, підставила плече. Всі ніби зі страшного сну попрокидалися, заворушилися, закрутили головами.

— Коні. — самими губами видихнув Мартош.

— Ото, всі, що лишилися. — вказав поглядом Тавриш. Мартош, уже стоячи, й похитуючи головою, пригадав, як усе було, вражено видивився на Тавлу:

— Як то ти?...

— Скажи йому. — раптом зачувся і тоненький, ніби надірваний голос Ружівни. — Скажи йому, кришталівно, як то воно, мати шкіру з білого каменю, до жару й холоду невразливу, мати кістки, мов криця гартована, а очі, мов кришталь незгасимий.

Усі дивилися на неї. І тільки Мава, прискаливши й без того вузькі як два вербових листочки очі, пильно стежила за Тавлою. А та раптом сяйнула на подругу дурним, бешкетним поглядом:

— А ти, значить, паскуда, усе знала? І балади оті, що, нібито десь чула, насправді сама вигадувала? І мозок мені ними в кожнім новім товаристві клепала! Це, значить, мамка моя, Франка Свавільна, батькову любов подарунками купила?

Феа, розпатлана, у дертій, закривавленій сукні, теж узялася кулаками в боки:

— А хіба ні? Хіба оті сірі, не з надхмарних лугів? Я цю вашу четвірку пам'ятаю, відколи на ноги зіп'ялася! Ми виросли, а вони не старіють! Та нормальні коні стільки й не живуть. А той меч, що ти завше з собою возиш? От зараз при боці висить, а сама до нього й не торкнулася?

— Який той? То мамин меч. Там, на високих землях усі жінки такі носять. А зараз без нього обійшлася, бо так склалося. Та й відживає усе це. Дай спокій, Ружо.

— Не дам. — Вона раптом схлипнула і втерла рукавом носа. — Бо, знаєш, як я тобі страшно заздрю? На те, що ти з нетутешнього світу, що ти самому Гриню Мок.... Ой, самому Альґріну онука.

— Та хай він сказиться, той дід намаханий! — Тавла теж зненацька захлинулася слізьми. — Якби не його дурна гроза, нічого б цього не було!

5. Храм

Зайка підняла шолом, погойдала нам трохи, як ситом, і вправно витрусила череп на підставлену Тавришем широку лопату, де вже були складені купкою кілька інших кісток. Тавриш мовчки розвернувся й поніс усе те до ями при корінні старезної верби праворуч від задніх воріт. Скинув свій торохкотливий вантаж, так само мовчки повернув з порожньою лопатою назад, у двір. Зайка вже назбирала наступну купку. Великі фрагменти кістяків вони удвох перетягли до ями ще раніше. Мартош і Тавла ту яму доволі хутко вирили. Тоді Тавла пішла до замку допомагати Юлічці і Маві з пораненими, а Мартош закляк, прихилившись плечем і головою до вербового стовбура. До кісток доторкнутися так і не зміг. Тавриш із Зайкою лише плечима здвигнули. Мотлох є мотлох: тре' прибрати, доки стривоженого війта іще раз не нанесло. Не слід йому бачити, не слід питати. Залізяччя, що лишилося по нападниках, заховали в дальньому кутку клуні, накривши прілим сіном і ветхими попонами.

В тій самій клуні, в окремій вигородці, сяк-так обтерті й заспокоєні стояли коні. Лошата тислися до сивих кришталинських велетнів, ніби розуміли, що ті їх порятували.

Збувши в яму наступні рештки, Тавриш зупинився біля брата, поклав руку йому на плече:

— Може, йди, Мартошку, в дім? Бо знов тебе пропасниця вхопить. Ми вже тут самі попораємо. Трохи лишилося.

— Я зарити допоможу. Тоді разом підемо. Юлічка чаю поставила.

— Чай, то добре, — криво посміхнувся Тавриш. — Якби сам не бачив, не повірив би, ні в Маву, ні в Тавлу. А ще жалілася мені, що однокрилок, мати гербу не має. Хоча, й справді не має. Ніхто ж не повірить.

Чай був, зимно й солодко парував м'ятою й липою над круглими вінцями грубих кухлів. Сиділи по-хлопськи, в кухні, не морочилися тягатися з тацями нагору. Та й нащо? Тут-таки лежав на тапчані перебинтований Турик. В подертому старому кріслі, що його розжалувати з панських кімнат біля печі з вигодами влаштувався Рись, теж зі свіжими бинтами на нозі, дбайливо піднятій на ослінчик. Рись упевнено тримав свого кухля сам. Турика, що жалісно зводив брови хаткою, поїла з ложки Зайка. Кручинські тихенько і звично вмостилися на підвіконні, обіймаючи пальцями тепло і короткий спокій.

— Чуєте, ви? — не надто шанобливо звернулася до товариства Тавла: — про все, що сталося не патякати, ні в стайні, ні в кухні, ні в залі. Батько мій слово Альґрінові дав, що ніхто правди про Франку-кришталівну не знатиме. Тільки з тим дід їх на одруження благословив. Фесько, поганко, так це ти шо, оце з дитинства свої балади клепала?

Феа звісила носа над кухлем, хоч ніс той не був ні важким, ні великим:

— Та вони ж не всі мої. Дещо і справді почула. Знаєш, не перші сто літ про кришталинів казки розказують. А оцю, яку кожний собака тепер виє, то дійсно я придумала. Скажеш — погана?

Тавла тяжко зітхнула:

— Та нє, гарна. Тільки ж чого в ній лицар кришталівні відмовив?

— Бо мудрий був. — раптом подала зі свого кутка сухий голос Мава: — Бо від кохання саме лихо, а від мішанців самий клопіт.

Тавла обпекла губи чаєм і сама пихнула, як скипілий казан:

— Ото з Феськи гарний мішанець! Людя людям, а з халепи в халепу тільки й скаче! Всрався тобі той бард задрипаний, чіпати його?! Нє, полізла, до п'яноти по справедливість!

— Мені боліло!

— Та тобі завше болить, як дупа відстуджена!

Мартош зіскочив з підвіконня і став між ними:

— Годі. Нічого не було. А що було, того ніхто не бачив. З Гринчем у нас давно на сварку заходило. Не тепер, то в четвер. Гринчам, та й усім панам гоноровим гербу Шумполя, бачте, муляє, що ми й досі Кручому ніби дідичі. Вони б хотіли, аби ми збанкрутували геть і місто короні перейшло. Ну, бо й справді дивно, що в такого квітучого міста, та ще з цілим колегіумом, дідичі злидні, самі свому місту борги сплачують.

— Та їм що з того, Шумпільським? Одразу притихла і посмутнішала Тавла.

Мартош знизав плечима:

— Нічо. Гонор. Круче вже й Медобор переросло. Гляди скоро до самого Шумполя доросте. Муляє їм, панам зацним.

— Лікаря треба. — раптом втомлено сказав Тавриш. — Турика добряче колупнули, та й Рися глянути незле.

Зайка дратливо дзенькнула ложкою об кухля:

— Лісову сестрицю вдома маючи по якогось жаборіза їхати? Ото ви, пане, мудрість врекли!

Тавла згодно кивнула:

— Справді, Таврю, Мава всьому раду дасть. — раптом вона звузила очі, озирнувшись до Мави: — От лише розкаже мені про вогнівця, і всьому дасть раду.

Мава плела, поруч холов її чай. Мава мовчала.

По довгій паузі байдужно глянула на Тавлу:

— А що вогнівець? Він є.

— Дяка тобі, велемудра, за слово помічне. — Тавла скривила рота і так, люта, скривлена, видивилася на компаньйонку. Мава ледь знизала одним плечем:

— Франка мене про що просила? Аби я за дітьми наглядала, а не на дурню всяку їх напоумлювала. Не лізь до вогнівця. Та й мене не зли. Отак і настануть мирні часи.

— Мирні часи? — Тавла підвелася з лави, і крізь її непоказну зовнішність, бліденьку шкіру, кирпатий ніс, раптом прозирнуло щось таке, що Мартошеві аж подих забило: — Мирні часи, кажеш? Вони хлопцям дім розорили, коней добрих, породних скільки загубили! І ми ще не знаємо, що там вони в Кручому накоїли, оті Гринчеві лицарі. — Останнім словом вона ніби на підлогу харкнула.

Мава так само сиділа й поволі плела:

— Не лізь до вогнівця і край.

Тавла враз подалася вперед головою та плечима і зробилася схожою чи то на змію, чи то на худу оскаженілу кішку:

— До кого не лізти? Скажи, Маво, аби я не помилилася, до кого саме не лізти? До самого Гринча? Його ж у дворі не було. А стріла з-за стіни прийшла.

Мава заклацала шпицями голосніше, та обличчя її лишалося байдужним:

— Як ти, Альґрітен, його не бачиш, значить обережний і вправний, значить, розумний. Не лізь кажу, аби на ще гірше не вийшло.

— Маво?.. — Тавла згорбилась, зимно обійняла себе худими руками: — Ти боїшся?

— Я Франці присягалася, що ви будете в безпеці. Вас на те і зі столиці забрано, аби під ті справи королівські у щось не вклепалися. А ви, бач, і тут цікавинку знайшли. Я присяги не ламатиму й дуркувати вам не попущу.

Сказане те було з усією гідністю і вагомістю, але Тавла лише похитала головою і знову сіла, не відводячи від старої панни очей:

— Ні, Маво, ти боїшся.

Тавриш теж зліз із підвіконня, випростався, потягся так що хрупнуло в хребті, хмурно оглянув кухню:

— В Круче треба. Людям людські справи рішати.

Тавла невесело підморгнула до Мави:

— От бач', ми вже й нелюдь.

Феа, розпатлана, сіра з тяжкої безсонної ночі, підійшла поволі, так само поволі підвела руки і обійняла подругу:

— Не городи зайвого, Заградівно. Як ти не людина, то людей геть довкола нема.

Брати також приступили впритул, спершу не наважувались, а потім обійняли обох кузинок і стояли так якусь хвильку. Тоді Мартош мовив стиха:

— Нам правда до міста тре'. Ми зайвого нікому не скажемо, лише, що напали на нас вночі, стайню з кіньми спалили, що ми їх в темряві не розгледіли, наосліп билися. А тоді вони відступили, а ми сил не мали переслідувати. Ото й усього. Подамо позов на Гринча до королівського суду, заразом з'ясуємо, що там із Храмом, чи Матінка теж позиватися буде.

— Я з вами, — різко мовила Тавла.

— Не довіряєш? — без образи, лише з утомою спитав Мартош. Вона похитала головою:

— Довіряю. Просто хочу сама все чути й бачити. І що із храмом теж сама бачити хочу.

— І я з вами! Лише вберуся пристойно. Я швидко! — закричала їм у самі вуха Ружівна. Тоді глянула на Тавлу й зіщулилась: — Не візьмеш? Гадаєш, знову щось утну?

— Вдягайся давай. Та ковтуни на довбешці продери, бо дивитися страх бере. — відбуркнула Тавла.

Феа метнулася у двері, а Тавриш підпер одвірок і почухав потилицю:

— А як то ми на Гринча позиватимемся, коли його тут не було?

— Ми його людей впізнали. — обурився Мартош.

— Яких людей? Отих, що під вербою? Так і їх тут не було. Правда ж?

— Я того вусатого на стіні впізнала, що вчора Феську тримав. — сказала Тавла замислено. — І того, що Тавриш стрелив, усі бачили. Як вони тіло з рову не виловили, то теж доказ.

— А як виловили? — далі супився Тавриш.

— Той вусань, то пан Бростич. — подав голос зі свого крісла Рись. — Він теж із Шумпільських, тільки геть зубожів. Ще в Гринча старшого в підпанках їздив. Тепер меншого по шинках нянькає.

Тавриш потер насупленого лоба між брів:

— Ага. Мабуть, цього доста буде для позову. Тавло, ходи й ти перевдягнися, бо куртка уся пропалена, а опіків на тобі не видко. Так недобре.

— Недобре... — повільно протягла Тавла й теж пішла до себе.

Юлічка взяла в Рися з рук порожнього кухля, занесла до решти брудного посуду і повернулася до панів:

— Дайте я й вас трохи почищу та причепурю.

Мартош мовчки пішов на двір, було чути як він обстукує на ґанку землю з чобіт. Тавриш не рушив з місця, лиш знизав плечима:

— Зара по куртку сходжу, штани дорогою обтріпаю. Нічо, не з балу. А доки наші кузинки перевдягаються, може, панна Мава трохи про вогнівців розповість? Ну, для сільських йолопів, аби хоч трохи нам просвітліло.

— Не блазнюйте, юначе. І не вважайте себе за хитрого. А вогнівці й темнотники, то те саме. Як надхмарні кришталини біля вершин живуть, на холодних лугах, у печерах, що бачать небо, так темнотники живуть в серці гір, у найглибших печерах, що неба не бачать. Отже й темнотники мало кого бачать. Від того казки про них найстрашніші. Ні полуди на очі накладати, ні себе міняти вони не вміють. Їм і не треба. До людей вони подібніші за кришталинів, та й за нас. Отже, хто з них з людьми справує, той не криється, лишень мовчить про ті місця, де його гарний товар плавлений, кутий та різьблений. Вогонь їм кориться, вогонь їхнє знаряддя і зброя. Нам вони вороги з роду-віку, бо знаємо чим плавильні розпалюють. Але то не війна, і не помста кревна — то єство світу. Вогнівців мало. Усіх нас мало, як до людей рівняти. Де його лиха нанесла саме сюди й саме зараз, не знаю. Та й не вогнівець, мішанець, як от Тавішка. У справжнього каміння вином тече, а цей стайню прожував і захекався.

Тихо повернувся Мартош, нечутно прихилився до іншого одвірка. Слухав, боячись зайвий раз вдихнути. Тоді похитав головою:

— Та пощо ми тому вогнівцю, якщо це не сам Гринч?

Мава знову взялась до своїх спиць:

— Ваші справи, не мої.

Спустилися Тавла й Феа, охайно вбрані, аж до капелюшків. Тавла запитально глянула на компаньйонку:

— Маво?

Та не підвела очей від товстих, зеленавих ниток, чи то рукава, чи то панчохи:

— Покладаю надії на вашу розважливість. Я тут лишуся за поранених дбати.

Тавриш відкрив був рота і закрив. Тавла насупила русяві брови й першою пішла з кухні.

Йшли мовчки набряклою і розкислою, мов розкладене падло дорогою. Збоку вух досягав жахний нутряний рев переповненого Шуминя. В небі висіли хмари, низько й сухо, як розпухлі й темні повіки людини, що вже переплакала.

— То хто ж із Гринчевих той вогнівець? Чи його вчора в шинку не було? — зненацька подала голос Феа.

— Хороше питання, — хмурно докинув Тавриш. Всі троє подивилися на Тавлу. Та зупинилася і знов насупила брови:

— Ви що гадаєте, ніби ми одне одного, як собаки внюхуємо? От ти, Фесько, як стрінеш когось у довгім плащі і глибокім каптурі, що з-під нього й носа не видко, упізнаєш мене, чи Мартоша, чи мамцю рідну? Тільки й того, що постать людська, йде на двох, висока — низенька, огрядна — тендітна. Все! Як хто не хоче, аби його впізнали, то й ходить безвісти. Це ж тобі не казка, що дунув-плюнув і весь світ тобі, як дзеркальце в долоні.

— А Мава ж знає. — не вгавала противна Феська.

— Мава багато чого знає. Назагал дерево мудріш від каменю.

— Та хіба ж ви, кришталини, камінь?

— А хто ж ми є? Камінь, холодний, безтямний і крихкий. Тільки й того, що проти сонця зблискує. Бодай трохи тепла, аби почутися живим між тих вершин та снігів. Так мама казала. Тому й пішла до людей. Ви теплі. А ми як змії, потребуємо де пригрітися. Не всі, деякі.

— Не клепай на себе! — обурився Тавриш. — Яка ти змія? Ти, оно, Мартоша з вогню винесла. Ти за Феську битися ледь не полізла з панами збройними. Чи скажеш, кришталини геть безсмертні?

— Не безсмертні. — гарикнула Тавла і швидко пішла вперед. Мартош нагнав її, залишивши позаду Тавриша й Ружівну:

— Плюнь. Кожному щось болить. Кому бідність, кому пиха, кому старшість, кому меншість. Мабуть же ж, і Пресвітлій щось болить, бо вона усім мати, а ще вдова, і Самітнику, бо він самітник.

Тавла спинилася, озирнулася і вперлась кулаком йому в плече:

— Да. Тільки одні з болю плачуть, а інші лютують.

— Ти лютуєш?

— В тім то й річ, що не я. Ходім швидше.

Природно, що в Кручім вони першим побачили брамника. Мартош його знав, кудлатого й кремезного, віспою битого Матоша. До нього й кинувся зі своєю тривогою:

— Матю, що тут?

Матош глипнув з-під запалених червоних повік, стенув тяжкими плечима:

— Що там, то й тут. Горіли. Нема більше дзвіниці білої. Храм порятували сяк-так. Закіптявів троха, та то нічо, вибілимо. І Колегіуму, вважайте, нема, самі стіни чорні стоять. Вижерло вогнем ізсередини, як червою горіха. Ото нам і вся слава, і вся вченість кручинська. А замок же що, паночки?

Мартош втупив очі в сірий брук:

— Замку нічо. Коні наші згоріли, зі стайнею. Всі, вважай.

Брамник мляво махнув опущеною рукою.

— Біда. Біда і чари недобрі. Ходіть, може Матінку втішите трохи. Така їй прикрість.

— Я хочу глянути колегіум. — глухо мовила Тавла, коли пройшли за браму і рушили до міста.

— Я до храму. — твердо відказав Мартош. — Може Матінці справді допомоги якої треба.

— Пощо тобі той колегіум? — мляво, ніби крізь сон запитала Феа. — Я теж до храму хочу. Може та дзвіниця не зовсім згоріла. Вона ж була така гарна.

— Ідіть. — Тавла твердо подивилася на всіх трьох. — Я скоро дожену. Я зовсім не надовго.

Хлопці вагалися, та вона різко крутнулася на підборах і пішла вологою бруківкою вбік.

Гарна, висока й довга, якось по-людськи кремезна будівля колегіуму глянула на Тавлу порожніми чорними віконницями, німо заволала до неї відваленими щелепами дверей. Ще вчора тут було життя: юрмилися спудеї, гримотіли з кафедр і по-старечому жебоніли поважні професори. Зараз тут були хмурні й закіптюжені люди з кирками, заступами та лопатами, що копирсалися на згарищі. Скрізь валялися вже непотрібні відра. Шматок доглянутого моріжка перед парадними сходами був до брудної калюжі розчовганий кіньми й важкою пожежною діжкою, що її вже відкотили назад до пожежної служби.

Тавла обрала з-поміж розбиральників дядька з найбільш притомним поглядом і підійшла до нього:

— Як то сталося?

Він глянув коротко на панянку, збив на спину брудного каптура куртки, почухав брудною рукою потилицю:

— Дідько йо зна. Або спудеї в ковбах своїх шось нетеє змішали, або закляв хтось. Я так думаю, шо закляв. Бо ж і дзвіниця згоріла. І з замку ми дим бачили. А там же ж спудеїв з лабаторіями не було. Бачте, як кріпко горіло? Ні тобі кафедрів, ні тобі лавок спудейських не лишилося, ні книжок. Та й архів наш кручинський разом премудрими томиськами за вітром пішов.

— Архів?

— То панунця нетутейша? Та ще ж позаторік перевезли. Бо війт у тих дукументах вже по самі вуха сидів. Бо ж управа стара, тісна, її ж разом з містом будували. А колегіум новіший, то й просторіший. Домовилися з ректором, що вони архів до себе приймуть. Прийняли. Тепер от, ні тобі списків людності, ні заповітів, ні постанов судових. Як серед голого поля стоїмо. А хтось же того й хотів. Я молодший був, то при судді посильним був: наказ там завезти, листа від управи. То скажу вам, панунцю, дукументи просто так не пропадають. Як воно ґиґнуло, то комусь того тре' було.

Тавла постояла поруч, поколупала черевиком бруд, змішаний з попелом:

— А люди ж хоч не постраждали?

Дядько шморгнув носом, чемно дістав з кишені почорнілу полотнинку, чемно втерся, пхнув назад.

— Брамник тутейший. Старий був хрін, пробачте, і лютий як пес. Ше батьки спудеїв нинішніх його мітлу на своїх спинах пам'ятають. Дбав за колегіум, як за власний маєток. От він згорів. Мабуть, найперший гасити поліз. І ще професор Вальжен. Теж старенький був. Казали, часто в біблітеці за книжкою засинав. От і вчора, мабуть, заснув. Недавно з-під горілих полиць викопали. По печатці на пальці впізнали, та ще по зубові золотому в роті. Так от. А вам, може, ректора? То він десь туточки щойно ходив разом із начальством пожежним.

— Ні, дякую. І вибачте, що турбувала.

Тавла струсила з черевика бруд і хотіла вже йти, а тоді раптом озирнулася:

— А Самітник же, що з ліхтарем на даху стояв? Він де?

— Розколовся. Онде бачите, біліється. То шматки лежать.

Тавла підійшла і стала там, куди було вказано чорною лопатою. Так, він розколовся. Просто біля її ніг лежала в сирій затоптаній траві біла голова з невидющим поглядом мармурових очей і смутними холодними вустами.

«Ніби труп» — з острахом подумала Тавла, а тоді раптом присіла і торкнулася пальцями гладенького юного чола: «Ти камінь, і я камінь. Тільки я так просто не розіб'юся».

Вона знов крутнулася на підборах, як раніше, серед вулиці, і швидко пішла, майже побігла, та не до храму, а назад, до брами й за браму, і розкислою дорогою до замку.

Білу матінку довго шукати не довелося, сиділа попід згорілою дзвіницею на гарній спижевій лавці, що тепер теж почорніла і ніби трохи зіщулилася від вогню, який щойно лютував поруч. Матінка сиділа, не дбаючи за свої білі шати, бо вони й так уже були не білі й навіть не сірі, а якісь землисто-попелясті з ледь помітними просвітками білого. Жінка, що й була старою, ніби в одну цю ніч постарішала до краю, до тої людської межі, де кістки робляться скляними і шкіра ніби просвічує синюватим мертвотним склом.

— Матінко? — несміливо ступив до неї Мартош, а менший Кручинський раптом вирвався вперед, впав перед святенницею на обидва коліна і прихилився головою до її рук. Стара жінка підвела важкі, запалені повіки:

— Все добре хлопці. Все добре. Встояв наш храм. Лише розпис трохи порепався від жару. Але на те майстрів маємо. Все поправлять. І дзвіницю нову зведемо. Тільки б і лиха. Дзвонів, правда, шкода. Таких уже не буде. Тож іще Лешко Березневич з учнями лив. Нема Лешка. І секрет свій з собою забрав. Більше так не співатимуть.

Мартош повагався, але все-таки спитав:

— Матінко, та ж пожеж тут дві було?

Старечі губи витяглися в нитку, очі зробилися як з заліза:

— У тім то й річ. Як архів горить, з усіма дарчими, та заповітами, та заставами, та кредитами, тут уже не до віри. З більшого кручани побігли колегіум з архівом гасити. І знаєш, Мартику, вони праві, бо по вірі проститься, на те й Боги, аби людям легше було. А по закону не проститься. Закон залізний, його як залізо й тримати треба, не попускати. Та ж і до нас дехто на поміч прийшов. От, молодий Гринчич відра тут тягав пів ночі як навіжений, ще й інших підганяв, доки ми всі не второпали, що то клятий вогонь, не звичайний. Тоді вже ми відра кинули, помічників тих по домах розігнали, та колом стали при храмі. Дзвіницю, бачиш, не відстояли.

— Ну, вона ж стоїть! — раптом почувся збоку високий, надірваний голос. Біля дзвіниці, притулившись до чорного каменю головою, стояла Феа. По щоках її текли сірі сльози, які вона розмазувала брудними пальцями. — Вона ж устояла. Це ж усе можна відмити й підмурувати, і всередині все укріпити. Вона ж буде знов отака біла і в саме небо?

— Не буде. — Тавриш підвівся з колін, подивився в очі матінці, тоді перевів твердий погляд на Ружівну: — Коли так вигоряє, лагодити вже не можна, однаково не стоятиме. Тільки розібрати, розчистити і збудувати наново. Колись буде. Така ж біла. І в саме небо.

— Правильно кажеш, Таврю. — Матінка підвела голову, навіть випростала, сидячи, завше пряму спину: — Зведемо наново. І що ж, як нема Лешкових дзвонів? Знайдемо інші. Співатимуть новим голосом. Губи її ворухнулися. Вона старалась і усмішка їй вдалася.

— А ви вогнівця бачили? — неждано, навіть для себе самого спитав Мартош.

— Кого? — Стара жінка припинила усміхатися, погляд її зробився гострим. — Звідки то в тебе, Мартику, такі запитання?

— З недавньої розмови з одною мудрою пані.

— Воліла б і я з тамтою пані поговорити.

— То не бачили?

— Ні. Ми попрокидалися вже на пожежу. Вона нас до ранку й розважала. Не мали часу роззиратися.

— Пробачте нам, що лише зараз...

— Облиш. Бачили ми й вашого вогника. Усі цієї ночі пильні справи мали.

Мартош і собі підійшов до чорної, обгризеної вогнем дзвіниці, поклав навіщось долоні на спечений мертвий камінь, відчув раптом те, що, мабуть, відчувала вразлива, пристрасна Феа: незворотність втрати. Так, ніби не білі стіни й міцні соснові сволоки, а велика і стрімка жива істота загинула у вогні. Може народиться нова, схожа, та цієї вже не буде ніколи. І їх самих, тих, що зводили очі догори іще вчора і усміхалися, теж не буде ніколи. Скільки разів вони померли? Вони удвох з Тавришем, і він сам, Мартош? Коли ховали маму? Коли ховали батька? Коли зрозуміли, що ймовірно не втримають замку, не подужають боргів? Всередині щось так різко стислося, що аж подих йому забило. Він кліпнув, ще раз подивився вгору. І раптом щось між обвугленими перекриттями ворухнулося, високо, майже на верхівці. Мартош прокліпався ретельніше, потім протер очі пальцями. Потім кинувся в чорну, провалену пащеку дверей і догори непевними, подекуди прогорілими до тонкого сходами.

— Марту! — наздогнав його розпачливий Ружівнин лемент.

— Марту? — вдвох, радше запитально та обурено, ніж настрахано, долетіли слідом голоси матінки й Тавриша.

— Там є хтось! Не йдіть за мною, тут сходи провалені. Тут все хитається!

— Так а сам чого попхався? — стоячи у дверях, вже однією ногою на сходині, буркнув Тавриш.

— Бо я побачив. Стій, кажу, де стоїш, бо обоє гробанемось.

Тавриш не хотів стояти внизу, але мусив, бо відзначив у якому стані старі сходи й добра половина сволоків. Здавалося, тут пчихнути досить і все те недоперетравлене полум'ям начиння злетить чорною й сивою порохнявою, лишивши кам'яний остов геть порожнім, як старечий мертвий зуб.

Мартош обережним носаком перепитував кожну сходину, перш ніж довірити їй усю свою вагу. Очі й горло нестерпно шкрябало від сухого, смердючого попелу. Носив би шарфа моднячого, шовкового, був би на рота й носа намотав. А так нема шарфа, а в колета комір жорсткий, крізь нього й не продихаєш. Курва! І нащо він взагалі дереться туди? Що, чи кого там стріне? У цій хиткій, обпеченій порожнечі й тісняві навіть мечем до ладу не махнеш. А кинджал... е... Таки взяв. Уже добре.

Прогоріла дошка під ногою хрупнула, як суха кістка. Мартош провалився однією ногою, вчепившись обома руками в поруччя, теж хистке і чорне. Воно витримало. Мартош витяг ногу і збоку сходів, перебираючи руками по поруччю і по ньому ж везучи животом, подерся далі вгору. Знизу, ніби з незворотного минулого придушено зойкнула Феа.

Нагорі цілого й надійного, здавалось, не лишилося нічого. Над круглим майданчиком, під гострим зчорнілим дахом гойдалися на вітрі перетлілі шматки товстих мотузок, що на них колись, іще вчора, були співочі храмові дзвони. Вогонь прийшов згори, бо ж пустили його здалеку, як і той, що знищив стайню в замку. Отже, довга червонава стріла спершу пішла вгору, а звідти поцілила просто сюди, у білу, горду голову дзвіниці. Мартош почувся мурахою у порожньому людському черепі. Стало страшно. І ще страшніше зробилося, коли завважив згорблену темну постать на самім краю, там де гарне різьблене поруччя прогоріло вщент. Людина, чи те, що здавалося людиною, сиділо, спустивши ноги в пролам, низько похиливши голову й плечі над прірвою. Каптур навис глибоко, ховаючи обличчя. Але Мартош упізнав цього плаща, не чорного, як здалося спершу, а глибокого винного кольору, як ото роблять з пахучого темного винограду, густе, червоне, аж синяве.

— Поговоримо, Гринчу? Чи одразу тобі копняка дати?

— Стій вже, де стоїш, Кручинський. Тут самий попіл: тіки чхни й донизу йохнеш. Поговоримо. Я й знав, що ти мене помітиш. Ви, кручата, завжди зіркі очі мали. Мені, власне, однаково, хто б то був, ти, чи менший. Скажу, що мушу, та й по всьому.

Тавла бігла, ослизаючись у багні, грузнучи по самі литки в глибоких калюжах, витягаючи черевики з лайкою і хеканням, бо дихання їй забивало від бігу і люті.

Брама була зачинена. Тавла гримнула в неї з обох кулаків. Потім ще і ще. За кілька хвилин почулися кроки і у віконечко вистромився довгий Зайчин ніс. Вона впізнала панянку, мовчки прочинила хвіртку. Тавла зайшла, роззирнулася:

— Як тут?

— Та нічо. — Зайка знизала плечима: — Турик заснув. Рись коверзує, пійло йому гірке, крісло рипуче. Рветься на коней глянути. А шо глядіти. Ми з Юлічкою усіх напоїли, до клуні зігнали, вівса задали.

— То Рись не спить? Добре. Маю спитатися в нього.

— Йдіть питайтеся. Мо' під балачку трохи відвару пань-Мавиного в нього віллєте.

— Угу, — задумано кивнула Тавла.

В кухні вона мовчки взяла зі столу повного кухля з зеленкуватим пійлом і хмурно видивилася на Рися, що так само зирив на неї зі свого крісла:

— Скажи мені таке: ти пана до міста возив, як папери на позику з містом підписували?

Рись кліпнув, почухав лоба. Тавла тицьнула йому в руки кухля. Рись бездумно прийняв, підніс до губ, відсьорбнув, покривився, тицьнув назад:

— А шо везти? Тут іти три кроки. Але я з ним тоді був. Він мене зумисне взяв, бо там свідків тре було двоє, аби підписали. Ну, з одним там вже було домовлено, а другого якось не знайшлося. А позичатися швидко тре' було, аби воїв споряджати. То пан і каже: «Ходім, Ригоре, пташку поставиш під документом». А чого пташку? Я грамоти вчений. Сам вивчився. Тіки трохи білі сестри помогли.

Кухоль знову, ніби сам, плигнув йому в долоню. Рись узяв, ковтнув, знов покривився.

— І як, підписав?

— Нє. Панове з управи сказали, що, як документ шляхетський, то й свідки мають буть стану шляхетського. Сам пан війт сказав, що то не з презирства до мене. От якби документа вкладали хтось із простолюду, то був би з мене найповажніший свідок. Закон такий.

Ще ковток. Ще трохи тиші.

— І як обійшлися?

— Та в управі завше хтось товчеться, то із заповітом, то зі скаргою. Впіймали за комір сякого-такого шляхтича.

— І якого ж? Чи ти ймення не запам'ятав?

— Мо' і не запам'ятав би, та я всю ту зграю повік пам'ятатиму. З Гринчевих. Бростич. Та від нього ж карлючку поставить вимагалось, а не цілуватися з ним. То й погодилися.

Порожній кухоль вернувся на стіл.

— Мо й другого запам'ятав, з ким раніш домовлено було?

— А чого ж? То старий панів друг. Ще з батьком його дружний був. Професор Вальжен з Колегіуму. Зблідли ви, панунцю. Може й вам було того відварчику сьорбнути?

— Цикути мені сьорбнути. Чи не мені. Зайко, ходи за мною браму зачиниш.

— Мені вона завше боліла, ота батькова чорна слава за Рахманівку. Була б моя воля, все б тут попродавав і подався світ за очі, у столицю, чи ще куди далі. Давить воно мене, відтоді, як досить дорослий став, аби балачки та шепітки довкола розуміти. Але ж батько вп'явся в тутешні землі, не зрушиш. Я того зрозуміти не міг. І досі не можу. Ми б могли і при дворі не з найгірших бути, статків давно вже доволі. Та ж ні. Батько до столиці лише наїжджає у свята, й на наради. Сидить тут. Всі сидимо. Мамі воно болить. Вона весела була, бали любила. Я її такою ще пам'ятаю трохи. А тепер в істериках вся, служниць ляпасами частує. Та ж вона не зла. Плаче потім і сукні свої тим дівкам роздаровує, а собі нові замовляє. Тільки нащо вони в маєтку? Трьох сусідок злити? Що з того, що нам тепер за статками хіба аж сам князь Шумпільский рівня? Він батька знати не хоче. І ніхто із зацних нас знати не хоче. Ніби чума на нас. Я ніби в тій Рахманівці живу, хоч ніколи її не бачив. Брешу, бачив. Їздив. Сам. І знаєш, з усіх наших маєтностей, то єдине місце було, де спокійним почувся. Так, ніби вдома. Ніби мрець серед мерців, і нікуди вже мені не треба. Нащо мама за батька йшла? Гарний був замолоду. А що з того? Я от гарний, спитай, чи щасливий? Та ніхто не питає. Й так усе видно.

Мартошеві затерпли ноги й руки. Він поворушився і знов щось тріснуло і шматок обгорілих поручнів ринув донизу.

— Не рипайся, бо шию звернеш, до кінця не дослухавши. А може іще цікавіше вийти. Я тут, бач, на самому краєчку: тільки чхни, і донизу пурхну, головою об брук, а ти потім довіку не відмиєшся, бо всі ж знають, яка межи нами велика любов. Буде на тобі моя смерть, як падло на крукові. Жартую. Просто посидь тихенько ще трохи. Я так бачу, що тебе моя родинна історія втомила, то послухай про теперішнє. Пресвітла бачить, не знав я, що вас усіх в тій забігайлівці стріну. І сварки не хотів. П'яний був, то і вчепився до тої навіженої. Гарна. І що битися з тобою поліз, теж п'яний був. Вбити тебе не хотів, а от морду чоботом начистити да. Бо пощо вас, отаких злидарів безземельних усі люблять?

Він важко ковтнув чи-то гірку, попелом приправлену слину, чи-то сльози:

— Як ви пішли, Бростич іще випивки замовив. Я не думав, що в мене стільки влізти може. Як до вітру пішов, то ніби чистим спиртом відливав. А Бростич іще підливав та піджучував: чи ж не здамся. Я не здавався. Останню він мені в рота, здається, вже під столом влив. Прокинувся я на заїжджому дворі, де ми замешкали, як приїхали. Нащо приїхали, спитаєш? Та якби знати! Встрелило в Кручому гульнути. Ні, чекай! Не встрелило, Бростич і намовив. А знаєш, Кручинський, він мною, як лялькою давно вже водить. Тільки я не помічав.

Він тяжко і довго закашлявся. Довкола затріщало і зашурхотіло, осипаючись горіле дерево:

— І Найдана він привів. Сказав якось: «Не годиться молодому панові зацному з почтом і без менестреля. От тобі тут один, струни сяк-так шарпає.» От він і ґвалтував ту нещасну лютню до діла й не до діла. А якось ми вдвох напилися чорно. Я через одну містянку надто горду, а він, бо я наливав, а надурно не відмовляються. Пішли блукати під зорями, пісень горлали, побилися з кимось, як хлопи, навкулачки, бо я й забув, що карабеля при боці. На щастя. А потім на скирту серед поля натрапили. Нащо її хто таку величезну склав? Стоїть одна і здоровуцька, як цілий дім. Може хто на спір під саме небо вигнав? Тоді Найдан раптом захихикав зовсім по-дурному і долоні став терти. «Хочеш, — каже, — я тобі штуку покажу? Краще, як у циркусі». А тоді в нього просто з долонь вогнем пихнуло і вся скирта зайнялася. Ми обоє протверезіли враз і дали звідти драла. Бігли аж до нашого маєтку. Тоді впали в якійсь клуні й заснули. На ранок я вирішив, що то сон був. Може і справді сон, бо ніхто про спалену скирту не балакав.

— Мартоше, курва! Чи ти там живий? Маю до тебе розмову! Нагальну!

Тавлин голос різопо-перше

нув повітря знизу вгору, як удар клинка. Обоє юнаків на чорній дзвіниці здригнулися.

— Чекай, Тавло, маю тут розмову нагальнішу.

Гринч півобернувся і глянув на Кручинського з-під каптура, здивовано звівши одну брову. Не чекав бо такого холодного, незворушного тону від нього.

— Та вже закінчую. Прокинувся глупої ночі, від того, що вони раду радять: кому на замок іти, а кому Круче підпалювати.

— Хто це, вони?

— Бростич із Вітеком, кузеном моїм, ну і з Найданом. Куди ж без Найдана? Я сказав, що, по-перше, то справа підсудна, а по-друге не по-людськи й не по-шляхетськи. А Бростич відказав, що стан не шляхетність, а маєтність визначає і по голові мене флягою приклав. Фляга в нього добра, сталева, шкірою тисненою обтягнута, і повна завше. А приклав ніжно, ґуля охайненька така вийшла, невеличка. Коли я вдруге прочумав уже все палало. Голова мені боліла і з похмілля і з Бростичевої ласки. Побіг, куди ближче. Ближче було сюди, до храму. В сестер під ногами плутався, більше відер розлив, ніж доніс. Потім, як вони вже в коло стали, вогонь тримати, то погнали мене геть. Я й пішов. Сидів над Шуминем, слухав, як він реве. Хотів утопитись, але не зміг. Вигадав собі, що мушу все розповісти. Насправді я просто злякався смерті, Кручинський. А може Шуминя злякався. Такий уже він чорний, та дикий несеться там.

— То менестрель твій, значить, вогнівець. А Бростич, значить, до підпалу намовляв.

— А знаєш, іще що сказу? Батько мій із новим колегіумним ректором ваші папери боргові підробили. Нуликів там приписали. Давно, ще як ректор помінявся. Новий не хотів, щоб колегіум на вашій землі стояв, хотів, щоб на своїй. Батько пообіцяв, що, як ваше все за борги спродаватимуть, то він на міську раду натисне, аби колегіуму за безцінь віддали. Мовляв, кому ж, як не колегіуму? А тут їм іще фортуна сама в руки далася, архів же ж до колегіуму переїхав. Я те випадково підслухав. І з місяць тому. Ректор у батька загостювався, вже по опівночі сиділи при столі, мудрістю та шляхетними планами ділилися. А мене з похмілля крутило. Устав до дучки, відлити, то й почув мимохідь. Уночі воно, знаєш, лунко, хоч як тихо балакай.

Він знову закашлявся, та так різко, аж похлинувся й сіпнувся всім тілом. А як сіпнувся, так під ним той прогорілий чорний край, на якому сидів, і подався. Гринч учепився був рукою за одну дошку, за другу. Та вони кришилися, мов у лячному хворому сні. Мартош кинувся вперед, по-зміїному, самими плечима й животом. Поповз, простягаючи руку, боячись підвестися, аби й під ним усе не почало сходити на той чорний сухий прах:

— Хапайся! Та, хапайся ж, курвій сину!

Ільян тягнувся назустріч. Очі йому зробилися величезні, як у тварини, що зачула вірну смерть. Урешті Мартошеві пальці мертво зімкнулися довкола його зап’ястка. Гринч теж уп’явся в руку Кручинського. Тепер уже Мартош, так само, на зміючий манер, подався назад, однією рукою знайшовши більш-менш надійну сволочину, за яку загакувався ліктем, а другою з усіх жил тягнучи Гринча. Тягнув і розумів, що не витягне. Гринч був і вищий і в кістках тяжчий за нього.

— Марту! — зачувся знизу тривожний Тавришів голос. Тоді вичікувальна пауза і кілька шурхотливих кроків.

— Ні. — тільки й зміг вихрипіти Мартош.

— Рука в лайні. — наблизився голос разом із кроками.

«От уже й за злидні кручинські не соромно, і майбутнього не страшно. — відсторонено подумав Мартош. — Зараз усі до низу обвалимося й на якесь там чорне паліччя нахромимося. Кузинок шкода. На таке дивитися…»

Раптом сволочина, що з нею так надійно був обійнявся ліктем, зрадила Мартоша: хрупнула, мов кістка. І вже їде він на пузі до страшного, неминучого краю. Бо переважує, на руці висячі Гринч. «Добре, що Тавриш іще не дійшов, — подумав Мартош, — бо це смерть».

Однак зрозумів те й Гринч. Розтиснув раптом пальці, ще й іншою рукою, химерно вивернувшись, уп’явся Мартошеві в зап’ясток, змусивши й собі судомну хватку розтиснути.

Коротко зойкнув і вже пролом був пустий. Та майже одразу почувся дивний тугий тріск і слідом за ним болісний уривчастий хрип.

Мартош відчув, що вже не падає. Розтягнуті в сухожилках руки страшенно боліли й лежали на чорних дошках, як мертві. Взагалі ворухнутися було несила.

— Марту, — почулося поруч тихе й перелякане. Над балками виткнулася Тавришева голова. Братові руки обережно та міцно вхопили Мартоша за пояс, а тоді вже й за плечі, повагом відтягаючи від страшного краю.

— Гринч… — тільки й зміг вичавити Мартош, очманіло сівши й відсапуючись. Життя відповіло не гаючись: десь нижче у стіні щось гучно тріснуло, а тоді іще нижча, мабуть, вже об землю, глухо гупнуло.

— Та вже й по ньому, — скоріше здивовано, ніж зловтішно озвався Тавриш. — Давай злазити помалу, доки все тут посиплеться.

Вони спускалися саме, що помалу, ледь сунулися крихкими, непевними сходинами. Мартош висів на братові, ніби п’яний. Його трусило й піднуджувало, ніби щойно приклався головою. Ніби то Гринчів біль у вдареній голові перекинувся на нього.

Вже на першому поверсі під другу руку Мартошеві підлізла Тавла. Так утрьох і вивалилися надвір.

Феа й кілька білих сестер, посхилялися над нерухомим тілом, заплутаним у темний, подертий плащ. Матінка стояла над Гринчем навколішки й тихенько розшарпувала затягнуті зав’язки на каптурі.

— Вбився? — видихнув Мартош, падаючи поруч у бруд і попіл.

Матінка на нього й не глянула:

— Дихає. Плащем за щось там зачепився, як падав. Придушився. Та й ребра, мабуть, потрощені. То ми його на спину повернули. А так грудьми гепнувся. Але дихає. Поки. Ноші давайте! В лазареті скажіть, хай ліжко готують, та по доктора Билту когось пошліть. Бо наших молитов із припарками тут замало буде.

Гринч ніби похлинувся повітрям, потім задихав часто-часто.

— Ні, не в лазарет. Не хочу в лазарет. Тут хочу вмерти, на траві.

Мартош узяв його руку в обидві свої, тримав розгублено:

— Де тут тобі трава? Столочено все, чи й вигоріло.

— Однаково не хочу в лазарет.

— Та як, не хочу? А лікар?

— Нащо мені лікаря? Я вмираю, Кручинський.

— Ногою ворухни. — раптом сухо й наказово гримнула біла матінка. Гринч натомість подивовано ворухнув однією бровою, тоді вже слухняно смикнув почергово правою й лівою ногами в дещо зношених але все ще показних бордових сап'янцях.

— Спина ціла, язик плеще, значить не вмираєш. Пощастило.

Біла матінка виплюнула те слово, наче муху, що залетіла їй до рота.

Прийшли двоє міцних, однакових на зріст хлопів з лазаретної прислуги, обережно й скоро переклали Гринча на ноші. Але хай як обережно старалися рухати, він геть збілів на лиці і знепритомнів тихо без стогону. Біла матінка лише похитала головою. Мартош хотів був відійти, та Гринч раптом знов завовтузився і вчепився в його руку, ніби якось на тепло відчув де вона є:

— Чуєш, злидню? Забери мене до свого замку. Я тобі там здохну. Буде гарно. Будь ласка. Не хочу тих білих дівок, аби пошепки наді мною розмовляли. Хочу ще дорогу почути і пташок, і як брама рипить. Ну, я ж вам уже стільки лайна заподіяв! Ну, можна, наостанок іще трохи лаєнця підкину?

Тавла тихо пирхнула, ніби сердита кішка, а Мартош раптом махнув рукою до носіїв:

— Давайте до замку. Я заплачу. Матінко, пошліть когось по доктора Билту. Хай скажуть, аби до нас ішов. Я вам потім усе поясню.

— Спершу мені поясниш — просичав братові в саме вухо Тавриш, а тоді раптом очі йому звузилися, а губи розповзлися у не надто милу посмішку:

— Ну, він же сам просився. Усі те чули. А як матінка сказала, що не здохне, то й не здохне. Поки.

Тавла обійняла Ружівну за плечі й вони мовчки пішли за ношами. Мартош і Тавриш, ніби варта, крокували обабіч. Так через усе Круче й проплуганилися. А як уже виходили з воріт повз вельми подивовану сторожу, то зустріли самого пана війта.

— З недобрим днем вас, пане війте! — бадьоро привітався Мартош.

Пан війт, на прізвище Яхидна, був до лускатої та отруйної тварюки не надто подібний — огрядний, повнокровний із тугими щоками й міцним загривком. Лише бліді незмигні очі давали зустрічному зрозуміти, що так просто, з доброго дива, прізвища не даються.

— Хто то у вас?

— Гринч на пожежі покалічився. — дуже спокійно відповів Тавриш. — Хоче, щоб ми його з усіма вигодами в замку влаштували. Каже, що довіру до нас має найбільшу.

Тавла подумала, що очі в обох блакитні й нетеплі. Тільки в Тавриша яскравіші. Як небо напровесні, спекою ще не випите.

Війт кахикнув, роззирнувся, чи досить далеко сторожа тупцяеться, тоді, ніби шию розминаючи, голову на кремезних плечах до Тавриша схилив:

— А чого ж? Ви хлопці певні, з роду порядного. Навіть із ворогом по-шляхетськи вчините. Та ж зацні пани Гринчі вам і не вороги. Оно, до управи від батечка йогойного пан Бростич сьогодні зранку навідався. То ж, мабуть, із великої дружби, пан Гринч старший усі ваші борги Кручому виплатив. Одним чохом. Тепер чи сам до вас у гості навідається, чи пана Бростича надішле із радісною звісткою, що вже місту ви ні шага не винні, що весь ваш замок, із баштою, та з клунями на дружбі його, Гринчевій, тримається. А від того, що ви синка його скаліченого винянчуєте, дружба та ще зміцніє.

Носії лазаретні, навряд що второпавши, але хребтами відчувши, зупинилися. Заклякли обабіч від непритомного Ільяна й Кручинські. Мартош аж заточився трохи, так, що Тавлі довелося Ружівну лишити і плечем його злегка підперти, аби встояв. Він і встояв. А тоді струснув головою й мовив, ніби й не до пана війта, а так, у простір:

— Хворому спокою треба.

Та й пішов уперед, ніби якусь полуду чаклунську прориваючи. І ніби слідом усі розчаклувалися. Рушили хлопи лазаретні з ношами, рушив блідий мовчазний Тавриш. І пан Яхидна, давши їм дорогу, рушив у своїх поважних справах.

6. Верба

Ішли мовчки. Непритомний Гринч на ношах дихав тяжко, але рівно. Рум'янців на лиці не прибуло, але мертвотна сірість ніби відступила. Тавла супилася, час від часу потираючи пальцем глибоку зморшку між брів. Мартош дивився в землю. Тавриш дивився вперед і вигляд мав такий, ніби порве зараз когось голіруч. Феа пленталася позаду, зморена і відсторонена. Вона першою й помітила компаньйонку, що вийшла на дорогу збоку, з густої парості верболозу над ставом.

— Маво? А ми думали, ти в замку.

— А я ж де? У столиці? Кого то ви прете? Наші наче на ногах усі.

Феа знизала плечима:

— Та оце Гринча підібрали. Із дзвіниці кинувся. Чи впав.

— А тут прикопать не можна?

— Так він живий.

— А кого то обходить.

— А що ти в березі робила, Маво? — зненацька різонув повітря скреготливий, якийсь нелюдський Тавлин голос. І погляд у неї зненацька зробився нелюдський, прозорий і нерухомий, мов крига. — Ти під що у замку лишалася? Поранених травами своїми відпувати. А тут що робиш? Тільки не кажи, що тутешнього лопушиння тобі на узвар не стачало.

— А ти, дивлюся, мене страхати заповзялася, Тавішко. Допит чиниш як на війні.

— А в нас тут хіба не війна, Маво?

— Ще ні. То для чого Гринча в замок тягти?

Тавриш озирнувся, скривив губи в кислу посмішку:

— Та до купи. Аби Рися й Турика панських манер повчив. Мо’ трохи пошляхтішають. Особливо Турик, аби об одвірок, як Роська не чухався.

Мава прискорила ходу й пішла поруч із ношами, зазираючи на Гринча. Простягла повільно руку, поклала йому на заплющені очі, ворухнула губами.

— Ти що робиш?!

Тавла грубо скинула її руку. Гринч здригнувся й застогнав. Мава зітхнула, скоріше обурено, ніж скрушно:

— Житиме, гівнюк. Без одної легені. Ребром прохромило. Кров'ю похаркає, але житиме.

Тавла похитала головою:

— Потім поговоримо.

Ворота знов відчинила Зайка. Мовчки подивувалася на всю ту процесію, відступивши вбік.

На ґанку Кручинські завагалися куди нести.

— Та давай у малу вітальню. — по коротких роздумах мовив до брата Мартош. — Там хоч камін. На канапі можна постелити. Бо з незвички в наших розкошах за ніч задубіє.

— Та він дубом вродився. — буркнув Тавриш, але махнув хлопам рукою вгору й праворуч, аби несли до малої вітальні. Тавла пішла показати дорогу, скоса зиркнувши на Маву. Та мовчки рушила за нею. Феа, опустивши голову і ледь пересуваючи ноги, попленталася до своєї кімнати. Тавриш подався в кухню. Його Рись із Туриком турбували більше за дурноверхого Гриня. Крім того, з кухні на весь замок пахтіло випічкою й свіжим наваристим бульйоном. Мартош підпер одвірка, як підпирав зранку і, здається, вчора. Чувся так, ніби замість жити, весь час втомлено й розгублено підпирав одвірка. Але ж і мав того одвірка, старого, надійного, дідівського, кручинського. А от Гринч такого не мав. Чорна, мертва Рахманівка зяяла йому зусібіч, тому ж бо і впав. Мабуть, тому.

Нагорі Зайка швидко розворушила дрова в каміні, аби горіли дужче, тоді побігла й вернулася з постелею. Доки вони з Тавлою хутко стелили в чотири руки, хлопи так і тримали Гринча на ношах, а Мава на нього незмигно дивилася:

— Знаєш, кого в почті возив і що з того вийшло?

Тавла тільки-но хотіла сказати, що він не при пам’яті, аж Гринч кволо підвів повіки, глянув на Маву байдужо:

— Знаю. Через те й життя спротивіло.

— Та да, — Мава бридливо підтисла губи, — там де насереш, завше спротивіє, паночку. А вийти не прибравши за собою, то скотиняча звичка, не людська.

— За шо то ви таке високоморальне балакаєте? — відгорнувши ковдри, аби зручно було бідаку класти озвалася Тавла.

— Дай трохи часу. — тяжко видихнула Мава. — Дамо раду всім ребрам і саднам, заваримо чаєчку духмяного, а тоді й поговоримо.

В кухні Рись мирно дрімав у кріслі. Під ноги йому було дбайливо підставлено широку лаву, накриту м'яким сінником. Обличчя стражденник мав супокійне, навіть лагідне, спав себто, отож усі довкола совалися тихо й говорили пошепки.

Тавриш підсів на кутик іншої лави до Турика. Той не спав, але й не мучився. Мабуть, Мавини відвари погамували біль у прохромленому боці. Чорним блискучим оком глипнув на господаря, той усміхнувся:

— Як ти? Не з медом?

— Та чого ж? Якби оце ще кухлика Юліччиної медовухи, то було б і з медом.

Тавриш потер носа:

— Та треба дізнатися, чи воно не на шкоду.

— А як же ж! Точно на шкоду! Як вип'ю, то поменшає. Отже, точно не прибуток.

— Ну, вже для таких геройських героїв як ви з Рисем ніхто не шкодуватиме.

Турик посерйознішав, аж якось посуворішав:

— Дякую вам, пане. Та й за все дякую. Рисеві дякую, що він мене, як щеня блохате, з ями за шкірку витяг і в тепло приніс. А вам дякую, що не викинули, доки був малий, та дурний, та капосний.

— Так а ми ж які? І чого це ти жалібної завів, ніби прощаєшся?

Турик посовався кошлатою чорною головою по подушці, шморгнув пару разів носом:

— Та якось мені той, у грудях мулько. Чи то Юліччин бульйон у кишках бунтується.

— То тобі суденце принести на малу потребу? — приязно поцікавився Тавриш. — Як Зайчиної турботи стидаєшся, то я й сам принесу. І винесу.

— Та Пресвітла з вами, пане! — Турик крізь свою копчену смаглявість і чорну щетину аж зашарівся. — То я так, задля балачки.

Прийшов Мартош, теж сів на Туриків лежак, тільки не поруч, як Тавриш, а в ногах.

— А шо тамо по сходах човгали? Тягли шось? — цікаво й вільно запитався Турик, як до рівних. Мартош махнув рукою й понурився, не маючи сил на бесіди. Тавриш знизав плечима:

— Гринча вдареного принесли. Із дзвіниці скинувся, дурко. Та й того до ладу не зумів. Так, тілько прим'явся. А Мартьо добрий, всяке падло підбирає.

— Сам скинувся? — задер брови Турик.

— Сам видерся, сам і гепнувся. А Мартьо чогось карається.

Турик усміхнувся:

— Та то у вас, у панів Кручинських натура така, паршиве та калічне підбирати.

Всі замовкли. Стало сумирно й затишно. Юлічка клопоталася їжею, Мава чаями й відварами для поранених. Панянок десь не було видно. Зайка зачинила хвіртку за хлопами й теж уісілася в кутку на ослінчику, задивлена в золотаве черевце масляної лампи. Була б теж задрімала, як Рись, та у хвіртку знов лунко постукали.

Зайка підхопилася була, однак обоє панів підвелися й заступили їй дорогу.

— Сиди тут, — коротко кинув Тавриш. — самі відчинимо.

Подивована Зайка слухняно сіла й далі видивлялася на вогник.

Брати спустилися з ґанку, мовчки, плече в плече, пройшли двором. Тоді Мартош ледь прочинив віконце на брамній хвіртці. Та за нею стояв не Бростич при варті та при почті і, звісно, не сам пан Гринч старший. Де б йому було шиєю ризикнути заради кручинських руїн, через навісний Шуминь перебираючись. Перед хвірткою тупцяв у своєму доброму плащі товстого сукна маленький та сухенький доктор Билта. Хлопці зраділи йому як рідному. Проте сам доктор чувся з ними не надто затишно. Був певен, що зробив для кожного з їхніх батьків усе. Що міг. Але… Ось вони, двоє сиріт жовторотих. Самотніх і вразливих, і вже у халепі.

Спершу повели доктора до кухні, дивитися на Рися з Туриком.

Похвалив перев'язки й догляд, сказав, щоб Рись теж ліпше лежав, ніж сидів, що для його ноги так супокойніше. Турикові суворого пальця показав, аби не крутився й очима не стріляв, бо рана його з тих, що не жартують. Тоді наклав мазі, звелів знов забинтувати обох, простежив, як Зайка з Юлічкою бинтують і подався нагору.

Оглянувши Гринча цілком підтвердив Мавин присуд: ушкоджена легеня, потрощені ребра з правого боку, сильно забитий, але цілий правий лікоть, забита голова. Голову мацав самими пучками довго. На оту охайну старішу ґулю від Бростичевої фляжки лише мовчки брову задер. Рекомендації написав на малому папірці гострим почерком і, ковзнувши очима по всіх присутніх, вручив Маві. По тому озирнувся до хворого, довго дивився йому в очі, тоді мовив із притиском:

— Вас ні за яких обставин не можна рухати звідси, пане Ільяне.

Гринч довго тримав його погляд, врешті опустив довгі розкішні вії:

— Ні за яких.

Уже вдягши свого важкого плаща і дійшовши назад до хвіртки, супроводжуваний обома молодими панами, доктор озирнувся. Гостреньке старече личко з під глибокої повстяної шапки видивилося жовто й пронизливо, мов тонка свічка:

— Чув, що до війта пан Бростич приходив. Від сюзерена свого. Нібито варти просив на супровід, аби у володіння Кручинським замком за довірчою від сюзерена вступити. А пан Яхидна пояснив йому ґречно, що жалоба в нас. Окрім пожежників, що й за кінця світу на варті будуть, та ще сторожі про брамах, усі вої по домівках розпущені, Пресвітлій молитися, а тоді до Храму підуть, аби руйнацію почати долати, вже. На тому пан Бростич од війта і пішов.

З такими словами доктор Билта відвернувся й, не прощаючись, подріботів обережною старечою ходою в ранні сутінки. Тавриш зачинив хвіртку. Перевірив усі засуви. Тоді обоє поставали, підперши браму спинами і втопивши погляди у синє, густе, ще важке по недавній бурі небо. Там, одна по одній, прорізалися зорі.

Тавла не знала, чого сиділа тут. Вже й Мава приходила, Гринча відваром напувала, обличчя хворому губкою з оцтом і водою обтирала, покривилася та й пішла. Вже й Зайка пішла за нею слідом, миску з оцтом і губкою несучи. Вже Гринч затих, рівно дихаючи, заснув, мабуть, а Тавла все сиділа у кріслі поруч із каміном, дивилась у стіну, думала. Думалося їй про кремезного та вусатого пана Бростича: як то без нього ніщо не обходиться? Ніби-то й не за ватажка, а як тре' залізним ліктем чию горлянку перехопити, чи папірця нотарського підмахнути, то от він, пан Бростич. Думала іще про Гринча: що то межи ними з Мартошем на дзвіниці вийшло? А найтяжче думала про Маву: чого вона такого лихого дня їх самих до міста відпустила? І чого вона Ружівні не відповіла, коли та питалася, звідки се Маву несе? На серці Тавлі було недобре, бо з дитинства звикла Маві довіряти. Якщо вже їй не довіряти, то далі й себе саму за шахрайку тримай. Маво-наво… А ніколи ж вона раніше отак запросто людей не вбивала. Всяко їм доводилося, іноді й дуже круто вляпувалися, але щоб по одній бійці стільки мертв'яків прикопувати — такого не бувало. Що взагалі Тавла знала про оту свою рідню, кого так одностайно й презирливо називали «нелюдю». Мати не вітала її дружби ні з деревійками й лісовиками, крім Мави, ні з розбійними перелесниками, ні з водяницями та ручайниками. А найбільше — із надхмарниками-кришталинами, що у передгір’ях подекуди Тавлі траплялися. Інколи дівчині здавалося, що Франка соромиться отих диких, норовливих, закутих у свої забобонні приписи істот. Бо сама Франка Свавільна була інакшою, геть інакшою.

— Ма, шо його вдягти на тую учту? Там же аж цілий король буде?

— То допоки йому зацні голову не від’їли, цілий. Вдягай, що до душі, та до очей пасує.

— А як не втраплю? То ж усі придворні панії обсміють.

— Так то вони не втрапили. Ще мода з Долиншого до столиці не дійшла.

Тавла злостиво втрела очі. Тонкосльоза зробилася, як Ружівна. Тьфу.

У малій вітальні посвітлішало. Ввійшла Мава з високим свічником. Полум’я трьох свічок химерно вигострило її й без того кутасте та різке обличчя:

— Ходи, Тавішко, вечеряти. Кручинські вже у їдальні чекають.

— Нащо та їдальня? Тільки Юлічку задурно ганяти. Чи не можна було за такого свята у кухні всім разом поїсти?

Тавла не знала, чого сперечалася. Просто википало з неї щось, чи то біль, чи то лють. Мава підібгала сухі губи:

— У кухні поранені сплять. І Зотія на ослінчику закуняла. Нащо їх тривожити. Ми з Юлічкою вже й на стола накрили. Йди. Я зараз Феішку позву.

— Я сама сходжу. — підвелася Тавла. Чогось їй захотілося бодай на кілька хвилин вийти з тої кімнати, ніби трохи призупинити час перед лихом.

Феа сиділа в темній кімнаті й тупилась у вікно. Саме тупилася, бо синього присмеркового світла Тавлі вистачило, аби побачити її пусте обличчя і згаслий, безвиразний погляд.

— Ходімо їсти.

— Я не хочу.

— Ходімо. Я трохи новин маю. Та й Мава, здається, має.

— Я не хочу новин. Хочу сидіти тут. Це через мене все, Тавло. Якби я в шинку тих п'янюг не зачепила...

— Боюся, Ружо, що тут лише тобою не обійшлося. Ходім. А нє, то й лишайся.

Феа підвелася й пішла, звісивши вздовж себе руки, як засоромлена дитина.

І справді, за великим столом, що за ним вони першого дня так весело знайомилися, геть не весело сиділи тепер обоє Кручинських. Збоку від них заклякла прямою спиною Мава. Юлічки видко не було, мабуть, накривши, подалася до кухні. Тавла й Феа теж сіли. Феа потяглася була по вино, та махнула рукою і мляво взялася до штрудля з яйцями та капустою. А от Тавла собі як раз налила. Зробила великий ковток, тоді хмурно обвела очима присутніх:

— То що, Бростича в гості чекаємо?

Тавриш почухав перенісся, подзеленькав нігтями об келих:

— Принаймні не сьогодні. Билта сказав, Бростич до війта, вже по тому, як ми з війтом бачилися, приходив. Міських воїв просив, аби з ними прийти, права на замок заявляти. А війт не дав. Сказав сьодні всі молитимуться, а тоді до Храму візьмуться, аби вже відбудову почати.

— Мудро, — й собі зробила крихітний ковток Мава.

— Не тепер, то в четвер. — якось байдужно, відсторонено мовив Мартош. — Однаково прийде. І тепер уже не вночі розбійно, а по закону.

— Де в Гринчів такі гроші взялися? — далі цокочучи нігтями об келих, розмірковував Тавриш. — Ну, заможні то вони, заможні, та щоб отакі грошища з однієї руки відважити, то ж королівським скарбничім тре’ буть. Замок наш, звичайно, руїна, але ж велика руїна, та на немалім шматку землі. Та ж якісь ми там дідичі. Назва одна, але ж і за титул грубі гроші платять. А значить, Гринчі мали щось велике спродати, десь маєтність. А тоді б ми про це чули. Маєтність не щеня, під полою не занесеш. Не сходиться щось.

— Та тут усе не сходиться! — в один голос вихопилися Мартош і Тавла. Мартош замовк і кивнув до кузинки, мовляв, кажи перша. Тавла зітхнула:

— Я до Колегіуму ходила. Ви знали, що туди з більшого міський архів перевезли: дарчі, купчі, довірчі, заповіти?

— Знали. — спершу мляво озвався Мартош, а тоді очі йому люто зблиснули: — Вже ніхто не доведе, що Гринч із новим ректором нуликів до нашого боргу приписали! Хіба свідки…

Тавла похитала головою:

— Той старий професор, що з батьком вашим дружив, у бібліотеці загинув.

— Вальжен? — Мартош аж смикнувся.

— Так. А другим свідком хто б ви думали був? Рись мені розповів, як із паном до міста ходив, документи підписувати. І як його хлопського підпису в нотаря не прийняли, бо між рівними справа має буть. Отак і впіймали в управі за комір першого-ліпшого шляхтича. А кого?

— Бростича. — просичав Тавриш.

— От я й кажу — не сходиться. — уперто повторив Мартош: — Мені Гринч, менший себто, зізнався, що підслухав ненавмисно, як батько його із ректором ту оборудку, що про нулі приписані, обговорювали. Ректор хоче, як ми розоримося, дешево землю купити, що під Колегіумом, аби на своїй стояв. То тепер виходить, що Гринч спершу боргу нам у хріндесят разів докинув, а тоді сам його і сплатив?

— Тавла згодно кивнула:

— Нащо ж було фальшувати собі на шкоду?

— Бо він того платити не збирався. — важко впершись кулаками у стіл і суплячи гарні брови зронив Тавриш. — Він гадав, що перебалакає із ким там треба, як за ректора, то вже й за себе, і купить Кручинський замок за безцінь. А тоді щось таке сталося. Через оте щось у Гринча гроші з’явилися. Та й не в самого, а чомусь у підпанка миршавого, в Бростича. Йому й довірча, він — і до війта. Й до міських радників. І на стіні вночі теж він був, довбешкою ризикував. Чого б то він за Гринча справував? Чи той на прощу за море подався, чи на голову раптом заслаб? Так синоня є.

Мартош хотів був сказати щось, але Тавла раптом хижо націлила погляд на компаньйонку:

— Де ти була, Маво?

Хлопчик сидів у бібліотеці, на пласкому вершечку драбини біля полиць, гриз нігтя й читав. Ну, хлопчик, то, мабуть, трохи образливо. На око мав років п’ятнадцять. Точно менший від панів Кручинських, але незначно. Худючий, аж-но ребра темними тінями пообводило. А ребра ті всі були на видноті, бо, крім ветхих посірілих від бруду й сонця підштанків, не мав на собі нічого. Світле, жовтаве, мов хутро на оленяті, волосся збігало йому по спині, та й сидів він, здається, на ньому. Яскраві, аж якісь моторошні, зелені очі гостро дивилися з темного й блискучого від густої засмаги обличчя. Захопившись читанням, підліток клацав зубами об ніготь гучно й дрібно, мов був собакою й викусював блоху. Тоді раптом захряснув гарний фоліант, аж-но пилюка з нього полетіла й недбалим, але влучним рухом тицьнув у потрібне місце на полицю:

— Дурний був той чаклун, по всякий непотріб королевича посилати, замість дати йому до ладу право й фортифікацію вивчити. Ото вже — казки, мудрість народна. Піду краще послухаю, до чого мої мудрагелі добазікалися, бо щось мені неспокійно. Особливо відколи вони мені обгризених кісток під корінь накидали. От кажуть, хто сам до себе забалакує, той пришелепа. А як нема до кого? Що ж мовчати триста років? Так потім і язик всохне. Тре’ буде мого владного слова — а тут гик-пердик. Нє, я вже краще сам до себе із риторськими промовами.

Він, плинно й нечутно, уже не як пес, а як кіт, стік із драбини, підсмикнув підштанки, тоді упевнено подався із бібліотеки через темний коридор, повз лункі сходи, під самісінькі двері малої вітальні, де обідало панство. Він знав тут кожен камінь і дошку, і якщо не хотів, аби щось рипіло, чи відлунювало, то все нишкло, ховаючи його тінь і вкриваючи його кроки пухнастою тишею.

— То кажи вже, Маво.

Обличчя в Тавли зробилося, мов із каменю тесане, а очі застигли, затяглися тією непрозорою місячною білістю, що буває у товстих шматках гірського кришталю. Мартош не знав, чи бачить її такою насправді, чи то його вразлива дитяча уява домальовує жахіття. «Людина судилася тільки людині…» Він струснув головою. Тавла дивилася на Маву холодними сірими очима, цілком людськими, лише вельми лютими. Компаньйонка витримала її погляд, сплела сухі пальці, підперла підборіддя:

— Меткий виявився пан Бростич. Меткий і завзятий. І до нотаря встиг, і до війта, і зі мною перебалакати.

— А чого б то він за наш замок із вами перебалакував? — дратливо вихопився Тавриш.

— Бо сильніших за мене в цьому замку нема. І ти, кришталівно, білим оком не зир. Тобі до мого лихого хисту ще зуби гострити й гострити. Отже, приходив Бростич сповістити, що як до завтрашнього полудня ми із замку всім кодлом не виберемося, одразу ж по опівдні й замок, і все обійстя попелом підуть, стіни чорним кам’яним соком потечуть просто в Шуминь. І стоятиме на місті Кручинського замку чорна пустка. І кісток наших у ній видко не буде, бо найперші спопеліють.

— Так ото вони такі грошища відвалили, аби попелом пустити? — недовірливо похитав головою Тавриш.

— Оце він того вогнівця недоробленого вихваляє? — ще недовірливіше вицідила Тавла.

— Не того. — коротко й важко зронила Мава.

Вони стояли на вогкій, пройнятій непривітним вітром набережній і дивилися на Шуминь. Він, чорний у сутінках, набряклий і неспокійний, ворочався просто в них під ногами, ледь не заходячи дрібною хвилею на бруківку і їм на черевики. Жінка вперлася ліктями у важке куте поруччя й дивилась кудись за річку, понад мокрими ланами й кількома ближніми селами й містечками, що вже позначилися, де тремтливим каганцем, а де й великою та жовтою олійною лампою. Раптом іще далі, на самому обрії важка хмара ледь посунулась і зблиснула останнім призахідним променем, ніби лютим кривавим оком. Жінка дивилася туди. Найдан дивився на жінку:

— Чому ти завше така яскрава? Сама казала: аби очима не пасли, та потім язиками не плескали, а вбираєшся у червоне так, що й не захочеш — глянеш.

Рука у тісній, ніби влитій у шкіру рукавичці недбало розчісувала рудий ворс на тоненькій смужці лисячого хутра, що нею закінчувався рукав червоної сукняної курточки. Мала, мов точена ніжка у густо-червоному сап’янці постукувала по брукові. Гостре коліно грайливо підкидало важкий темно-малиновий оксамит сукні:

— А ти хіба мене бачиш? Ти бачиш мої червоні лахи. Перебрати мене сірячкою — навіть ти рідну мамцю не впізнаєш. А решта й поготів.

— Впізнаю, — невпевнено пробурчав Найдан. — Я гадав ти мене покликала, розказати все: для чого ми той сраний замок воювали, для чого місто підпалили. А ти мовчиш уже півгодини. Подивилася на мене, зважила вкотре, і вирішила, що я надто дурний для ваших із батьком великих прожектів?

— Кожен по-своєму дурний. Просто треба знати межі власної дурості. І власної хитрості. Я от своїх не знаю. Тому й ризикую кріпко. А тобі от що треба знати: замок, може, і сраний, та річ не в замку. Річ у землі, на якій він стоїть, і в дереві, що на тій землі росте. У старій вербі, й одному малому вербникові, що в ній живе. Бо насправді ніякий то не вербник.

— А хто ж? — доволі байдужно поцікавився Найдан.

— Від живого й мертвого, темного й світлого, смутного й веселого, дикого й полоненого, ясної днини, чорної хвилини, у морі на суходолі, поміж люті вороги та щирі друзі народиться бог. Руки його — життя і смерть, очі його зорі разючі, усмішка його світанок погідний. Чоло його ніч буремна. Та я так можу до завтра виспівувати! Був би ти в Колегіумі вчився — знав би, що таке парадокс. Мисла-Промисла нам треба запопасти, поки не дозрів. Його у старій вербі сховано, аби змужнів, сили набрався. Старий Над Лісами Пан років із триста тому ґиґнув. Чого, не питай. Там темна історія. Ніхто до ладу не знає. А цього маємо запопасти й приручити, доки малий і слабкий. Ручний муштрований бог на ланцюжку, то гарна цяця, вельми помічна.

— Нащо, мамо? Нащо тобі ще й бога? Ти ж вогнівка, із сильних, із заможних, доброго роду. Нащо тобі поміж людей вештатися? Нащо тре’ було мого батька, а тепер і мною крутити? Я, тобою бувши, на оцю людську шушваль і не плюнув би.

— Скрізь, Найдане, своя шушваль. Так, я обдарована й заможна. Але таких обдарованих серед вогнівців сотні, а таких заможних і поготів.

Жінка стиснула кулака в тісній червоній рукавичці так, що усі шви повпивались у шкіру, мов хотіли розрізати аж до кісток:

— Я хочу бути єдиною. Аби здалеку впізнавали. Аби хтось лише промовив «Авра», і всі знали, що то я, то про мене мова. І дрижаки хребтами бігли, від святобливого жаху. Чи захвату… Мені потрібен власний муштрований бог. Не менше.

— А силою те гніздо, круками засране, взяти не простіш було? Тобі сили стало б і за батька кручат, і за діда їхнього. А що дикіші часи, то в більшій повазі сила. Ніхто б тобі і слова не сказав, бо право сильного. Із людей ніхто. А решта? Пильніше б тоді до оцього гнізда смердючого придивились, і Альґрін із надхмарниками. І родичі мої, вогнівці, і, не всує згадати, Пресвітла. Ота б уже малого Мисла-Промисла виняньчила! Бо їй у світі злагоди треба. Такі вже її материнські звички. Ні, Найдику, ми — по-тихому, по-людськи: папірчиком та печаткою, та грошима. Все грошима береться.

Найдан чомусь подумав: і як-то вони виглядають збоку? Чи-то вельможна пані служника за щось розпарює, чи-то пишна коханка спудея-причепу на посміх виставляє. Вже ж точно ніхто не подумає, що то матір із сином.

— Ні, мамо, гроші не все беруть. Якби все, то ти у Кручинських давно замок викупила б. Тільки ж Кручинські не продадуть.

Жінка недбало махнула вузькою рукою:

— Та й лихо з ними. Не всі ж люди мудрі, є й безмозкі геть.

— А батько мудрий?

— О, так. Був би не мудрий, хіба я з ним справувала б?

— То ви й мене зробили справуючи?

Вона вочевидь не зрозуміла, знов зачерпнула червоною долонею повітря, хлюпнула ним у чорний, набряклий Шуминь і відійшла від парапету.

— Вогнівка, значить. Із Бростичем, значить. А бринькало оте — синок їхній. — Тавриш підвівся, заклав великі пальці за пояс і повільно походжав залою, від кутка до кутка роблячись усе лютішим. — А хріна їм, дрібно тертого! Хай тут краще попіл мій буде, аніж їхня нога ступить! А навіщо їм, до речі, ота чорна пустка? На голому будуватися надумали? Нема їм де-інде шматка землі? Тіки наша круча годиться?

Мава скупо кивнула:

— Так, юний Таврише, тіки ваша круча. Маю підозру, що в ній уся цінність. Вогнівці найкраще знаються на тому, що під землею. Щось їй, отій Бростичевій, під вашою дідівщиною треба. Чи-то золота багацько лежить, чи-то самоцвітів якихось. А мо’ просто руди залізної, але дуже вже багацько. А вони надумали не цілий світ ливарню тут побудувати. Хтозна. Одне знаю до певна: ні нас, ні замку вони не пощадять. А ти, юний Таврише, отак життям не розкидайся, попелом не пускай. Ти його ще й не бачив, життя. Рідню маєте багату. Оно, Тавішчин батько якими справами ворочає. А, як ви хлопці тямкі й не ледачі, то й нахлібниками не будете, радше помічниками найпершими. Корінь людський не в землі — в інших людях. Доки ви живі й разом — то ще не поразка.

— А слуги? — Тавриш ніби згас, усівся знову, похнюпив гарну голову над столом. — Чи ж на вулицю виженемо?

— Та чого — на вулицю? — подала сухий, безбарвний голос Тавла. — З нами поїдуть. В Долиншому в нас будинок не пишний, і прислуга вся батьківська, віддавна. А от у маєтку роботи прорвисько. Я з більшого там і мешкаю, та й мама. І Рисеві з Туриком роботу знайдемо, і Юлічці із Зайкою. А як не схочуть — перебалакаю з батьком, аби сплатив піднятні, як своїм, що на власну справу заміряються. Потім на ноги стануть, то віддадуть.

— Тавло, — Мартош ледь ворухнув губами, але всі чомусь почули його кволий голос, — ти ж не хочеш того казати. Ти ж силуєш себе те казати. Навіщо?

­— Бо я люблю тебе і не хочу втратити. — Прозвучало лунко, мов ляпас. Мартош аж смикнувся. А змучена Феа раптом блиснула на подругу колишнім басюрницьким поглядом:

— От знала я, що ти в старшого зуби запустиш! — А тоді очі їй знову згасли, кутики вуст опустились. — А й правда, замок — це ж просто камінь. А в Заград кручі нема, але річка поруч. Там такі луки! Знов коней розведете. А я в гості наїжджатиму, коли ті луки квітнуть. Я завжди, як дурний метелик, на квіти прилітаю. — Тепер вона плакала, тихо й люто, як зазвичай плакала Тавла. А в тієї очі були геть сухими, і світлими-світлими. Молочний сліпий камінь.

— Нашим сказати тре’, аби Юлічка й Зайка речі збирали, — твердо підсумував Тавриш.

— А Гринча ж куди? — розгублено озвався Мартош. Менший Кручинський дратливо стенув плечима:

— Замок їхній, Гринч їхній. Нехай глядять.

— От і вирішили, — зронили Мава буденно й відпила з келиха коротко, гірко, мов на поминках. — То ходімо всі речі збирати. Горе ділом долається.

Напівголий підліток легко відскочив від дверей і вітерцем злинув по сходах. Далі, вже геть прозорою тінню, майнув на задній двір і сплівся із вербовим гіллям. Обхопив товсту гілку, влігшись на неї животом, вигідно вмостив щоку на живій теплій корі. Забурчав сам до себе:

— От же ж як у тебе, мамцю, гладенько виходить: мене від смерті вберегла, та й тих злидарів малих, нехай іще злиденнішими зробила, та ж уберегла. А що синоня твій у вогнівки попихачем буде, то нічо. Підросте, зміцніє — та й по вогнівці. І по всіх там гнобителях. А як вони мені зміцніти не дадуть? Знаєш, як то воно буває: візьмуть малий саджанець у сталеву клітку, чи там у посудину скляну. А той саджанець у неволі, замість дерева могутнього, викорчиться в недоростка хирющого, на глум та на потіху. Ото славна доля! Вибір у нас не багатий, звісно, але, мамцю, — ні. Як була ти мавкою Сміянкою, хоч і затятою, та полохливою, так нею й лишилася. Гадала: наказано Миську малому у вербі сидіти, світ через коріння та гілки наслухати, під небо не потикатися — то так він і сидітиме. І ким би виріс, якби сидів? Дикуном безмовним. Ну, гаразд. Не безмовним. Чути мені і людей, і нелюдей. Але ж усього не почуєш. Ні книжок із бібліотеки, ні того як пані Кручинська до Тавриша всміхалася, як вони з Роською бавились, ні того, як Мартош усміхавсь, як на місто з донжона дивився. І як батько й дід його всміхалися, так само дивлячись. Ні, того не почути. Так от і став із верби вилазити, й тінню за ними скрадатись. А як побачив, то й прикипів. Не до тебе, мамцю, що з перестороги, з полохливості мавчиної мене тут на триста років заховала. Поховала? До них. Слабкий я, навіть іще не пів бога. Може й не чверть. Але буде по-моєму.

Він полишив зручну гілку, підсмикнув підштанки, що були сповзли із худого заду. Й рушив знову до замку.

Тавлі не було, власне, чого збирати. Суконь по стільцях вона не розвішувала. Що знімала, те охайно витріпувала і складала до скрині. Отже, просто сіла в кімнаті й дала волю втомі налягти на плечі, оливом налитися в лоба і в руки.

Двері рипнули. Найменше хотіла зараз утішати скислу Ружівну. Зітхнула важко, озирнулася. Та на порозі була не Ружівна. До кімнати зайшов Мартош, тихо причинив двері.

— Дозволиш?

— Та кажи вже.

— Ні, — голос йому раптом шарпнувся, як вогник на вітрі, — це ти кажи! Із жалощів оте бовкнула? Аби приймаком не чувся? Бо ж кохання — не прийми. Але ти ж не мені — ти собі збрехала, Заградівно. Тобі з оцією брехнею все життя бути. Скажи зараз, що з доброго серця, що втішити хотіла — тоді, мо’ й поїду з тобою до того Долинша, батькові твому в помічники.

Тавла раптом озлилася. Та так, що аж у лице гаряче стало.

— Та да! Нема в нас, нелюдів довболобих, ні серця, ні місця під те серце! Саме каменюччя! Повні груди каменюччя! Того й важко так. Іди вже, другі штани складай, та подумай, що з бібліотеки вивезти зможемо. Батько давно кмітливих і чесних шукав, аби не все на собі волікти.

І знову її опосіла втома. Не камінь — оливо. Ціла Тавла з важкого сірого олива. Сидить, мов незугарна статуя. Мартош підійшов, несміливо торкнув за плече:

— Я не те сказати...

— Ну то й мовчи,— витиснула із себе Тавла, тамуючи зрадливий схлип. А Мартош раптом усміхнувся:

— Дурні́ ми. І справді, кожному своє болить. Я от на Гринча сьогодні дивився і зрозумів, що все боліти може, не лише бідність, чи слабкість, а й краса, і статки, і щастя навіть. І ще Мава точно сказала: не в камені наш корінь. А я ще в донжоні зрозумів, що не знатиму, як бути, коли ти поїдеш.

Тавла кліпнула. Тоді кліпнула ще раз. Ні, сльози були не з олива — легкі й теплі. І тіло стало аж таким легким, що вона підскочила й кинулася в Мартошеві обійми. А трохи згодом, утерши сльози об його грубезний колет, пробурчала:

— До бібліотеки ходімо, пакуватися. Не лишати ж їм стільки цінного.

Ільян прокинувся й негайно про таку свою дурість пошкодував. Уві сні було тяжко, задушливо, але стерпно. Пробудження привітало гострим болем на кожному вдихові, тупим болем у скронях, а ще бажанням відлити. Оце остання дошкуляло найбільше. Ільян рипнув зубами, спробував сісти. Не вдалося. Потрощені ребра заволали про спокій так, що сам Гринч ледь не заволав уголос. А сцяти захотілося ще дужче. Рипнув зубами, тоді застогнав, певний, що в кімнаті нікого нема. Помилився.

— Скиглиш?

Ільян перекотив голову на подушці, аби глянути в той куток, звідки йшов уїдливий голос. В очах із болю та нудоти потемніло. Прокліпався. Побачив на широкім підвіконні предивну прояву. Худий хлопчина в самих старезних підштанках, із цілою кудлатою ковдрою неохайного волосся, що лежало йому й на спині, і на кощавих, вузьких грудях.

— Ти що, дурник місцевий? Мо’ братик їхній менший, що від сорому людського ховали?

— Ховали, ховали, — геть не образившись підтвердив хлопець. — А ти, значить, Гринч. Із Рахманівки, значить.

Ільянові раптом усе збайдужіло, зробилося надокучливим і нецікавим, і дивак оцей, і цілий світ навколо.

— Я не з Рахманівки. Я у Стукальцях народився.

— Та, однаково — з Рахманівки. Ти ж розумієш. Блишка знаєш, мейстера Хвальсвейна? Він за економа в Рахманівці був.

— Знаю. На могилі його сидів. А як знайшов, не знаю. Просто знав, що оцей горбочок, то воно і є. Тверезий сидів. Хоч повну флягу біленької при поясі мав. У горлянку не лізла. Сидів, отакий прегарний, із ясною головою та чорним нутром.

— Та чого ж воно чорне, нутро твоє? — Кощавий дикун скочив із підвіконня, босими нечутними ногами почав міряти кам’яну підлогу. — Не ти ж оте збіжжя в немовлят із колисок витрушував? Не ти мейстера Хвальсвейна по прасованій камізельці чобітьми лупив?

Гринчеві бесіда спротивіла остаточно:

— А, то ти совість моя, Чи-то пак — смерть.

— Бгг! Розлетівся! Як то Мава-нава сказала: «Насравши й не прибравши вийти квапишся»? Нє-нє-нє!

— Навчи як, то приберу. Кажуть, іноді з дурнів сама Пресвітла говорить.

Дикун раптом знітився:

— Та я, той, так багато слів поганих не знаю, щоб вона через мене до світу вашого, гадюцького говорила. Я за себе сам кажу. І кажу тобі, Ільяше, от що...

— Спершу генерала принеси. Шо витріщився? Вазу нічну. Бо недослухаю.

7. На коні скаженім

Феа сиділа в бібліотеці, о, диво, з лютнею і жебоніла щось тихеньке до свічок, до напівпорожніх полиць, до стосів книжок та оберемків старезних сувоїв у шкіряних тубах, до пари невеличких спижевих бюстів нагорі стосів і до Тавриша, який утомлено сидів на старому дивані. Диван був геть лисий, самий різьблений березовий каркас. Вицвілі, але все ще гарні, квітчасті подушки з нього вже знесли до екіпажа, переклавши ними ніжну порцеляну та кришталь. Було того всього трохи, сама пам’ять про батьків та дідів. Усе у гніздечку із квітчастих подушок і вмістилося. Тавриш був думками так глибоко в собі, що йому не мулько було сидіти на голій деревині й не чути було Феіної лютні.

Зайшла Тавла, сіла поруч із Тавришем:

— То, може, вже спати? Наче всьому раду дали. Коней завтра розділимо. Двох в екіпаж упряжемо, двоє воза потягнуть. На воза — все м’яке. Нагору Рися з Туриком під ковдрами, і Юлічку з ними. Лошат стриножимо, біля воза побіжать. Лишите їх у Кручому, кому там знаєте. Потім по них когось пошлемо, чи самі приїдете. Про Зайку не знаю: чи їхатиме, чи ні. Вона, ніби, тут рідню має, то може схоче лишитися, найнятись кудись в іншу господу. Сам її питай.

— А чого це я — питай? — озлився зненацька Тавриш — Мартику, значить, і багату наречену, і титул дідицький на голу дупу, а мені — манатки пакуй, та прислугу звільняй. Хто пани, ті нехай і питають. А я, мо’ до пана війта в охорону подамся. В них однострої гарні і чоботи міцні. Буду ото всяких бростичів із ратуші під хлястика носаком відпроваджувати, як із дурнею прилазитимуть.

— То ти на посаг заздриш, чи на саму кришталівну? — раптом по-колишньому, дзвінко і в’їдливо запитала Ружівна, відкладаючи лютню.

— Ні на що я не заздрю. — знову згас і зм’якнув менший Кручинський. — Зайки вже питався. Сказала — з нами їде.

— Тю, — Феа надула губи, — та ніби ж на того рибалку оком накинула. — Мартош пирхнув:

— Не все в житті, Ружівно, про зітхання та про залицяння.

— Та ти шо! — Феа взялася в боки й підстрибом пройшлася перед диваном, високо підкидаючи колінами поділ. — А я ж, дурепа, думала, що все воно — про любов. — Губи їй болісно скривилися. Тоді раптом погляд і риси враз погострішали: — А Мава ж бо щось недоговорює. Вірю я в ті алмази з рубінами та зливки золоті під кручею. Вірю, те не дуже.

Тавла похитала головою:

— З Мави більш нічо’ не витрусиш. Я її від свого народження знаю. Просто плюнь і роби, що мусиш.

— А що там я мушу? — Ружівна підібрала пишні шлярки та ввіпхалася на диван з іншого боку від Тавриша. — Мушу оце трохи вас турсучити, аби геть не поскисали. — Вона штрикнула Тавриша гострим пальчиком під ребра. — Та ми тебе при дворі влаштуємо, аж цілому королю служити.

— Котрому? — мляво поцікавився Тавриш.

— Та, хрін — котрому! Аби король.

— Та з мене лицар такий собі: ні обладунку гідного, ні коня, вже тепер, достойного. І, правий Гринч, кордом служницьким багато не налицарствуєш. Ні, Ружівно, — справуватиму, як і справував, не хазяїном, то управителем. А й нехай. Нема нічого тупішого від війни. Хай би там як тактику зі стратегією під те звірство підмощували, а воно однаково звірство, тупе і збиткове, і лише назад цілі країни тягне, дикості в дупу смердючу. І не тре’ мені казати, що були б ми збройніші та могутніші, то й замку не втратили б. Ні. Були б ми багатші, не обкрадені, та не зранені по гарячій зимі, що до мого народження сталася, а вже мене обікрала і скалічила, то жоден сраний Гринч, Бростич, Шумпільський, пшездупський на нас би пащеку не роззявив. Тріснула б йому пащека — на багатих, та з багатими орендарями на добрій землі, та з місто дружнім за спиною. І я матиму таку землю. От побачите. А потім наш замок у Гринчів викуплю, разом із титулом. Бо не буде їм тут щастя.

Тавла озирнулася через плече. Їй ніби ввиділася тонка прозора рука, що погладила Тавриша по гарнім чорнявім волоссі. Ніби хтось нахилився над ними на цьому жорсткому дивані й дослухався до слів. Ані ні, нікого.

Мартош піднявся на другий поверх, постояв трохи, звично прихилившись до одвірка, тоді тихо прочинив двері до малої вітальні, де влаштували стражденного Гринча. Той лежав у світлі вогню із каміна. Ніби спав, повіки стулені, чоло гладеньке, біле, супокійне. Гарні, мов мальовані, брови розкрилено аж до скронь, і нема поміж тих брів звичної хмурної зморшки. «Чи не вмер, бува?» — стурбовано подумав Мартош. Та Гринч ворухнувся, відчувши погляд, і розплющив очі:

— Заходь.

— Оце б я ще дозволу питав у себе вдома.

— То й не питай. Заходь, кажи.

— Ні, Гринчу, ти кажи, звідки то в батька твого такі грошища, аби враз Кручому всі борги, справжні й брехливі, за наш замок сплатити? Чи не самого короля перед виборами пограбував?

— Про що ти? Хіба не Бростич усю суму вніс?

— Бростич? — Мартош причинив за собою двері, підпер одвірка тепер уже всередині кімнати. — Ну, Бростич. Та ж за довірчою, від батька твого.

Гринч застогнав і аж сів із роздратування. Та застогнав знову, значно жалісніш і знову влігся, потягши на груди ковдру. Полежав трохи, поміркував. Тоді вицідив:

— От же ж погань! Якісь там свої мутки-оборудки заколочує, а батьковим іменем покриває. Ніби Гринчам і колишньої «доброї» слави мало. Не має батько стількох грошей готівкою, та враз. І не мав ніколи. А звідкіля вони в Бростича — його, паскуду, питай. Присягаюся тобі лише в одному, честю присягаюся, вже скільки тої честі закаляної є, Гринчі до оцього непричетні. Що там батько із ректором поміж себе проти вас плели, то плели. Але ж колегіум ущент згорів, не саме лише крило з архівом. Отримає ректор свою земельку, голу-голісіньку, на що нову будівлю зводитиме? Та й посеред семестру. Спудеї по інших там закладах розлізуться. Життя ректорові забракне, всю ту науку з попелу підіймати. Ні, Кручинський, тут чиясь більша гра.

— Та нам то до дупи: Бростичі, Гринчі. Однаково без рідного дому лишилися. Знаєш, якби не Тавриш, та не кузинки, з їхніми слізьми, то я б тут і помер. Нічого не хочу, крім оцих стін. Ніде́ собі місця не бачу. А ти їдь, Гринчу. Як одужаєш, то збирайся і їдь. Ти хвацький, удатний, до бійки швидкий. Записуйсь до війська. Може ще й будеш і славний і щасливий. Бо тут не буде тобі ні щастя, ні спокою.

— Ото вже мудре прорік! Ніби я без твого ротопердіння не знав. Спати йде, пророк голоштанний. І мені спати дай.

Мартош відвернувся був, хотів іти. А тоді зненацька обернувся знову, підійшов і простяг Ільянові руку:

— Дякую тобі за щирість. І що тієї ночі з ними не був, дякую.

Гринч довго дивився йому в обличчя, вилицювата, кощаве, але, попри ту кощавість, якесь м’яке, майже ніжне. Тоді випростав із-під ковдри руку і, скільки було сили, стиснув Мартошеву долоню:

— Бувай здоровий, Марту.

— Ач, який ранок ясний! — Бростич солодко потягся всім кремезним тілом на малому балкончику при найдорожчій кімнаті в заїзді. Нікого із хлопців будити не став. Третій уже день пиячать, сині як пупи. Ще за пару днів і не згадають — скільки їх у те Круче приїхало, й де ті шестеро ділися. От і добре. Не тре́ їх Бростичеві тепер. Нікого не треʼ. Що менше очей, то менше ротів. Думав без тої сфальшованої довірчої обійтися. Так вчасно малий Гринь із Кручатами зчепився. Усе б на п’яну сварку, та Шумпільський гонор потім звернули. А замок уже був би його, Бростича. Але ж ні, трапилась ота відьма стара зі своїм чаклунством дикунським. Хто ж знав? От, щастить йому на нечисть. Нічо, нечисть, вона й корисною буває, і жаданою. Якби не одна така нечисть, їздити б йому попихачем та нянькою при одному князеві, тоді при іншому княжаті. А так, буде з нього самого князь. Та не просто князь, а над самим Над Лісами Паном пан. Бростич ласо прицмокнув, потягся ще раз, усміхнено озирнувся в кімнату:

— Авронько, горихвостонько, прокидатися час!

Авра сіла в ліжку, відкинула чорні пасма зі смаглявого, мов старе золото, чола, блиснула меткими жовто-карими очима.

— Ходи, глянь який ранок гарний до наших справ. — Бростич усміхався широко й безтурботно, аж помолодшав. Груди широкі, плечі кремезні, вуса пишні, у світанкових променях трохи рожеві. Авра замилувалась. А тоді гірко скривилася. Чом же в них Найдан такий миршавий удався? Вона — нівроку, Бростич, як на людину, то — го-го! А Найдан такий хирлявий, та гугнявий, та безталанний. Іскру з руки ледь креше, та і вдачі вояцької в ньому теж — ледь жевріє. Ото, правду кажуть: від мішанців самі прикрощі. Та вже шо? Назад не запхнеш.

Із двору почався тихий брязкіт і ще тихіше цокання. Авра теж вийшла на балкончик у самій багряній шовковій сорочці, що текла по ній, ніби лава зі стрімкої гори. Відмахнувши на спину волосся, що знову налізло на очі, вогнівка глянула вниз. Найдан уже осідлав трьох коней і стояв із ними побіля стаєнних воріт, згорблений і кволий, ніби хворий великий птах. Авра знизала плечима:

— Чого це вас обох попідкидало? Ми ж їм часу до полудня дали.

— Як дали, так і взяли. — Бростич позіхнув просто на схід сонця. — Нехай вимітаються.

Тавлі було тісно. Хотілося скулитись, підібгати коліна, згорнутися теплим клубком і нарешті потонути в теплому, рятівному сні. Та духу забракло прогнати Ружівну. Та, у своєму ковдряному коконі, вляглася під бік, пововтузилася й затихла. Тоді Тавла розчула її тихий плач і дрібне тремтіння всього того великого згортка.

— Та не скавчи. Що вже? — Феа шморгнула носом голосно, не криючись.

— Ну, невже нічого не можна вдіяти? Ну, ти ж, кришталівна, самому владареві надхмарному онука. Невже нема чарів якихось? Мава ж має силу. Каже, що її не досить проти вогнівця, але ж має. Я з дитинства за нею стежила. Вона до тварин говорить, і до дерев. І на людей жах-жаский наслати може, чи оману. А ти? Ти щось можеш узагалі?

— Я, Фесю, шкуру маю товсту. І кістки залізні. Тільки й того. У добрячому вогні потечу, як ото в кузні тече. Дід маму прокляв, як за батька пішла. Благословення в тім полягало, що не мститиметься. Але всі нитки, що ними Франку до сили надхмарної прив’язано, обірвав. Такі от ми чарувальники. Спи, Фесю, в цій бійці ми з битою мордою. Але ж, будем живі — іншим разом відіб’ємось. — Вона теж пововтузилася, вигідніше вмощуючись на своїй половині ліжка. — І ще таке тобі скажу. Люди до власної пастки втрапили. За старих часів ніхто не казав, ніби люди в цілому світі самі, а решта — казки та забобони. Тож тепер ні до суду проти вогнівця, чи деревійки, чи кришталина не позватися, ні королю не поскаржитися. Бо ж на буревій, чи пожежу лісову не скаржаться. Людський закон для людей писано. «Інакше не буде, ні».

Ружівна знову схлипнула:

— Та чого ти гризеш мене за ту баладу. Ясно ж бо, що не я її писала. Мені її мамця співала. І хлопці оно казали, що їм теж.

— Та я не гризу. Спи.

Мартош так і не спав. Сидів і згадував чомусь, як-то вони з Тавришем вирішила завести собі окремі спальні. Всі приміщення в замку були просторими. В дитинстві обидва брати мали спільну кімнату, одну з тих, що тепер гостьові. Було їм там не тісно й затишно. Акуратний Тавриш, час до часу, прибирав за Мартошем розкидані речі, а Мартош не лінувався ночами вставати й укривати меншого брата ковдрою. Той хвицався уві сні, як лоша й часто скидав укривало на підлогу. Окремі кімнати завели вже по смерті обох батьків. І не те щоб дратували чи обтяжували один одного. Просто хотілося, щоб у великому спорожнілому домі більше вікон світилося, більше камінів гріло, хоч то й розтрати зайві.

Зараз Мартош подумав: «Добре, що я тут сам. Ніхто не казатиме, що слід відпочити перед важким днем. Ніхто не втішатиме. Тавриш вважає, що я надто ніжний, мене до живого пройняти легко. Правильно вважає. Сам він інакший. Але, що твердіше, то ламкіше. Хоч би він усе це подужав».

Підвівся, тихо ступаючи старими чобітьми піднявся в донжон. Застиг біля стрільниці, вперши лікті в камінь, а кулаки в підборіддя. Втратив лік часові.

Спершу побачив сонце за червоними кручинськими дахами, як воно визирнуло, глипнуло на чорну дзвіницю й закіптюжений храм і зробилося схожим на червоне заплакане око. Тоді вже розгледів на дорозі трьох кінних: двох чоловіків, а межи ними чорняву жінку в червоному, ніби облиту густим, розжареним світлом. Були вони ще далеко, їхали неквапом, про щось бесідуючи. Тож і Мартош неквапом спустився спіральними сходами й пішов будити решту.

Бростич похитав головою:

— Захопилася ти, Авро. Нащо було колегіум дощенту палити. Я, ніби, з Гринчем старшим домовленість мав, а він — із ректором. Ректору був би свій заклад на своїй землі, Гринчеві — титул дідицький, а нам із тобою — замок у тримання. А тепер же що? Ректор лютиться. Мо’ повірить, що з підпалом щось там не розрахували, а моʼ й ні. Гринч... Ну, йому, власне, на ректора чхати. Хоча багатий та престижний колегіум у місті, де ти дідич, допоки місто не відкупилося й під корону не перейшло, — то велика цяця. Ти йому тую цяцю відібрала. А ще... Іль’яш забагато знає. Забагато бачив. А чого не бачив, те виснував. Він, хоч і п’є, мов коняка з дороги, а макітри не пропиває. Варе в нього макітра. І нам те не на користь. Але ж сам він справу і спростив. Міг же ж, забитим із такої висоти бувши, до ранку й не дожити. А як він із дзвіниці гепнувся, тому багато свідків було. Аж сама біла матінка бачила. І по доктора Билту із замку посилали. Значить справа серйозна. Нда, родинонько моя люба, хвора совість завше до могили доведе, не так, то інак. А ти, Авро, наперед голову буди, а тоді вже серце своє ненаситне.

— Бо що? — радше задумливо, ніж загрозливо спитала вогнівка.

— Бо просреш усе ріденько. І нас із Найдиком. А нових коли іще знайдеш. Такі як я, Авронько, серед людей нечасто вроджуються, і кмітливі, і хоробрі, і здорові зовні та всередині.

Коли вони під’їхали ворота вже були широко прочинені. На дворі стояв гарний великий екіпаж, запряжений іще гарнішою сивою парою. Друга така пара кумедно й навіть блюзнірськи виглядала перед високим, наладованим усяким барахлом возом. З воза сторожко визирало четверо голів. Дві — низько, бо чоловіки лежали, щедро підмощені подушками та сінниками, кожен обіймав однією рукою півгака. Поперек воза і всього добра, в головах у поранених простяглася гаківниця, визираючи за обидва борти. Дві інші голови стирчали вище, бо двійко жінок, одна пишна та білява, друга кощава та трохи темніша, сиділи спереду. Кощава тримала в довгих ручиськах віжки. За возом, припнута на міцну шворку, нервово посіпує рилом велика, доволі чистенька льоха. В екіпажа на козелку вже всівся невеличкий вузькоплечий візник, теж готовий рушати. Побіля карети, вбрані в дорогу, мовчазні та зосереджені, стояли обидва Кручинські і їхні заїжджі кузинки. Видко було, що спакувалися вже з вечора. Тепер лишень чекали, доки нові хазяї дадуть відмаха вимітатися.

«Ач, які сумирні, — задоволено подумав Бростич. — А де ж ота їхня доглядачка-зелена кров? А, та оно. Із візником про щось перебалакує. Він усе на коней озирається, та якось дивно плечем посмикує. А вона лишень махнула дратливо, та до панянок уже відходить. Зара, мабуть, уже й до карети повсідаються, новим панам Кручинським «драсті» не сказавши. О, а шо то за лошата біля воза тупцяють? Невже вціліло шось від породи кручинської? Та й нехай». Не заповзявся ж він, пан Бростич, отих злидарів юних на дрібний порох стерти.

Тавла не одразу втямила, що чує. Бо чути того не могла. Бо не могло з порожньої клуні, звідки щойно вивели всіх коней, долинути потужне форкання, а по ньому — важкий і грізний тупіт моцних копит. Але ж — ось воно.

А от і вершник. На височенному, сірому, наче тверда земля, памороззю вкрита, жеребці, низько припавши до срібної довгої гриви, з порожньої клуні вилітає постать предивна і страхітлива. Чорна куртка коштовного оксамиту всі в куряві й попелі, подекуди продрана і з дірок світить нижня сорочка. Штани й чоботи також укриває ледь обтрушений попіл та бруд. Поплутане, ніби мокрі сіті, волосся важко здимається та опадає на спину. Побілілі пальці стискають поводи. На поясі меч. Знайомий, падлюка, меч. Тавлі аж заціпило з подиву. Збоку, ніби дуже здалеку, долинув Ружівнин шепіт:

— А п’ятий же ж звідки?

Сідла у клуні не знайшлось. Ільян сидів на велетенському сірому коневі охляпа, міцно стискаючи тугі колихкі боки коліньми. За вуздечку пристосував чийсь потертий шкіряний пояс, що знайшов серед старих обладунків під соломою. Подумав, що цілитель із того пуголовка в підштанках такий собі. Хай би хто він там був, а священного дару втишувати біль та єдиним торканням зрощувати кістки йому Пресвітла не відсипала. А як і відсипала, то скупо. Нє, без нього Ільян і на лікті ледь зіп’ястися міг. А зараз — го-го: верхи сидить, оцією норовливою звірюкою править. Але ж, сука, як боляче у груди! Ніби кожен вдих — то рана смертна. І не застогнеш, у гарну білясту гриву нестямною головою не зариєшся. Маєш одну лише мить загальної розгубленості й заціпеніння. Бо потім...

Кришталинський кінь зачув темнотницю, захроп, схарапудився, ледь не скинув їздця.

«От і не маєш тієї єдиної миті», — подумав Ільян, усе таки рвучи із піхов меча й дивлячись, як жінка в червоному, повільно, й водночас невловно швидко, випростує перед себе руку в тугій, блискучій рукавичці.

Ільянів зап’ясток, сам, завчено крутанув клинком. Ребра від того зайшлися так, аж-но в очах потемніло. «Ото-ото, — відсторонено пирхнув подумки Ільян, — ти ще обробися з такого розпачу. І буде Гринь мокрий на коні скаженім».

Вона знала, що не схибить. Звісно, надійніше було б широко і плинно підняти хвилю, прокотити двором, аж по самі парадні сходи. Ото вже було б напевне. Та ж її прохано знати край. Гаразд. Вона однаково не схибить. Це ж майже впритул.

Вона й не схибила б, якби під лікоть раптом щось різко не штовхнуло. Сліпуча вогненна дуга вистрілила з долоні крізь рукавичку, лишивши в тій чорну, майже круглу діру, а тоді вильнула ліворуч, лише мазнувши недолугого вершника по плечі. Той засичав, коротко, люто, й не зупинився, й руки не опустив. А наступної миті... Наступної миті для Аври вже не було.

Тіло, вбране в червоне, повільно зсунулось із сідла. Голова, відтята в один удар, лежала далеко на узбіччі.

Бростич похлинувся чи-то криком, чи-то гарчанням і погнав коня на Гриня, шарпнувши з піхов меча. Та Гриня можна вже було й голими руками брати: очі йому закотилися, гарне руків’я з великим небесно-синім сапфіром почало вислизати з непритомних пальців. Почало, та не вислизнуло. Крізь темне в очах і пекуче в грудях Ільян раптом відчув, що не рука тримає меч, а той не відпускає ослаблої руки, веде нею, здіймає, націлює і... Влучає в широкі груди панові Бростичу. Влучає непомильно й жадібно, на тепло й ритмічний постук живого людського серця. Прямісінько в те серце.

Та Бростиіч помер не одразу. Він широко розчахнув очі, тоді зосередив уже нетутешній погляд, не на своєму вбивці, на іншій людині.

— Чому? — спантеличено видихнув старий хитрун і зарізяка в обличчя синові. Найдан знизав кривими, кволими плечима:

— Бо він завше зі мною щирий: як п’яний, то і в морду може; як тверезіє, то перепрошує й частування підносить. Як я під лютню геть уже фальшиво гундю, то він сміється з усіма разом, бо ж і справді смішно, та однаково менестрелем своїм називає. Як болить йому, то він мені звіряється. А вже як ми біля тієї скирти підпаленої іржали, доки отямились і драла дали! Ви ніколи зі мною щирими не були, батьку. — На цьому слові Гринчева рука висмикнула клинок і кров, широко та рясно ринула Бростичевими грудьми, той похитнувся й поточився із сідла коневі під ноги.

8. Лютня

Мисел скинув хомута і хутко проліз під лівою голоблею, лишивши другого коня розгублено стояти перед возом. Шия та плечі Мислові боліли, збруя виявилася неждано важкою. Та й кінську подобу він тримав оце вперше. Дрібнотою то перекидався не раз, аби понипати довкола замку і в місті. Навіть через міст рудим кощавим котиськом перебирався. А от щоб конем, та ще й під хомут. Бррр! Рипнувши зубами випростався, звично підсмикнув підштанки вимовив оту фразу, що вимовляли, мабуть, підлітки, відколи людство взагалі мови навчилося:

— Тільки не лайся, мамо. ­

— Казав я вам, що з кіньми не те щось, — буркнув зі свого козелка до Мави щуплявий візник.

— Мовчи, жаба ручайна, ледь усієї стратегії не зіпсував! — гиркнув на нього Мисел і знову прохально видивився на Маву.

І тут оговталася Тавла.

Ну, як, себто, оговталась? Вона ніби не помічала ні двох тіл біля кінських копит, ні непритомного Гриня, що звисав ганчір’яною лялькою вздовж гриви, дивом не валячись на землю, ні пожовклого як мрець, остовпілого в сідлі горе-менестреля із закривавленим кордом у правиці, ні всіх решти. Вона прикипіла очима до худючого, кошлатого підлітка. Тоді поволі перевела погляд на компаньйонку.

— Мамо, значить? Он воно що. То ти при нас ото стільки років отиралась, аби за Кручинським замком здалеку стежити. Мали б Кручинські дочок, мо’, в них компаньйонкою була б. А так — мусила мене, товстошкуру, та Феську намахану терпіти. А може ти й була тут компаньйонкою, чи економкою, чи й господинею? Ти ж його у вербу ввіпхала, заледве на ніжки зіп’явся? Двісті рочків тому?

— Триста п’ятдесят чотири. — Сухо відказала Мава. — і мав іще пару сотень у вербі посидіти. І то — посидіти, а не конем, чи козлом по околицях цибати.

— Від живого й мертвого — стиха промовила Тавла. — А пліткували ж деревійки, що ти кохання мала із людським хлопцем. Нібито, його чорна моровиця взяла. А ти назад у Всевладника з того світу виплакала. Так він і став мавчиним боржником, півмерцем із півжиттям, що ти йому від свого вкраяла. Отже, від живого й мертвого, світлого темного, ясної днини — чорної години...

— Та ж чорної. Бо, як я малого родила, то батько його вже там третьому душу свою віддав. Бо тому, бач, потрібніше. Не схотів півмерцем холодним від сонця ховатися. Повернув дурній мавці Сміянці борг, пів життя позиченого. А боги все бачать, і все собі на замітку беруть. Як не стало невдовзі Над Лісами Пана, то й пригадали, що десь там якась-то мавка сина вродила за всіма пророцтвами, холера їх бери. Отоді і зрозуміла я, що не жити моєму синові. Людські жерці поміж себе миру вкласти не могли. Ті, що над світом, заледве раду собі давали, хто розгублений, хто скалічений, а хто й замислений: чи не прибрати влади, більшої, ніж мав. А чиїм коштом? Та ж божатка новонародженого, безсилого. От я Мисла і сховала. А Франці служила чесно. І тебе, паскуду невдячну, гляділа на совість. І Феську. І знала, що вона, коза оката, спостережлива, що давно вже чи не про всі ваші секрети заградівські здогадалася. Та мені те було байдуже. Аби моїх таємниць ніхто не визнав.

Вони балакали про щось там своє. Та він не дослухався. Йому до них було байдуже. До всього було байдуже, крім, хіба що, одного.

Найдан спішився, боязко підступив до височезного сірого жеребця, на якому все ще півлежав, позвішувавши руки й ноги, Гринч. Важко крекнувши, миршавий менестрель прийняв на руки свого пана, відволік у бік, на вже підсохлу квітневу травичку. Пошукав за чись очима. Підійшов до Авриного коня, дбаючи, аби не стати ногою на пишно розмаханий поділ червоної сукні, відв’язав один із в’юків із чимось м’яким, одягом, чи постелею. Відніс на узбіччя, підмостив непритомному під голову. Тоді здалось йому, що Гринч мерзне. Скинув свого плаща, укрив і навіть підіткнув під спину, та під ноги.

— Чого ти його ото пеленаєш, ніби тут і лежатиме? — Над Найданом стояла довготелеса й довголиця служниця та кисло кривилася.

— А де йому лежати? — мляво озвався Найдан.

— Та ж у замку чисте ліжко мав, біля каміна. Мабуть, постіль іще не охолола. Давай плаща стели. Зара’ за кінці візьмемо, та й доправимо. Чи тобі хребтина вломиться?

— Не вломиться, — буркнув Найдан, стягаючи з пораненого плащ і простеляючи поруч.

Звісно, Гринча перли не удвох, а вчотирьох, із Кручинськими разом. Та ще кузинки з боків притримували. Аж цілий почет. Був би при тямі, тішився б на ті обличчя стурбовані та розчулені.

Як улаштували, де й був, Мартош промовив стиха:

— Треба мертвих поховати. — Найдан, що досі збивав та підтикав Гринчеву постіль, закляк і якось аж затерпнув на цих словах. Мисел уже розтулив був рота, бовкнути про вірну вербу, і про те, що вона все перетравить, навіть вогнівку, та подумав і змовчав. А Мартош твердо повів далі: — Понад ставком гарний лужок є, тихий. Та й наш він. Раніше, як коні були, то ми їх туди пускала. А тепер — скільки тих коней лишилося? Де-інде пастимем. Ніхто туди не піде. Хто зі мною, могилу копати?

Підвелися Тавриш і Зайка. Затерплий менестрель так і сидів при господареві. Мава поклала руку йому на плече:

— Тут будь. Йому рідна душа потрібна.

— Та яка там із мене душа?, — байдужно відказав Найдан і знову поправив подушку.

А вечір був теплим. Цілий день то хмарилося, то ясніло, а на захід сонця раптом визолотило все, мов на свято і в повітрі зачулася впевнена, вже незворотна весна.

Ільян очуняв, побачив поруч на ослінчику Найдана й вислухав його суху, якусь аж дратівливу, розповідь. Всередині Ільянові похололо від думки, що оцей от бренькало й почарківець фактично прирік на смерть обох батьків заради нього, вічно впитого та вічно розвіяного Гриня. Що сказати не знайшов. Навіть відвернувсь, аби менестрель не побачив сліз. Але той побачив.

Юлічка й Зайка накрили до вечері. Тоді рознесли страви лежачим і Найданові, що відмовився виходити до всіх. Із Рисем та Туриком обидві й поїли. Чогось усі мовчали, ніби думок у кожного було забагато для розмови. Тоді Ригор, відставивши тарілку, промовив, ніби й ні до кого:

— Може тепер мене по тих снах лихих попусте. Бо ж не всі Гринчі — звірі.

В обідній залі Тавла подивилася на Мавиного синоню й підвелася:

— Ходи, Миську, зі мною. Потім нащадки мої на цілий світ розповідатимуть, що пра-прабабця самому Над Лісами Панові штани й сорочку позичала.

Мисел знизав плечима:

— То, можна ж у Кручинських позичити.

— В них зайвих нема. — відрубала Тавла.

Вже виходячи, глянула на братів. Чи все вони почули, чи все второпали із їхньої з Мавою розмови? Чи втямки їм, що ціле своє життя мали ніби ще одного брата, невидимого, і не зрозуміти — старшого, чи молодшого? Та ні розпитувати, ні пояснювати сил не лишилося. Тільки піднятися до себе в кімнату, кинути в Миська речами зі скрині, та переконатися, що меч із небаченої величини та яскравості сапфіром повернувся на місце, на самісіньке дно скрині.

— Я мусив його взяти, — без особливої винуватості в голосі зронив Мисел.

— Угу, — буркнула Тавла й відвернулася, чекаючи доки він вбереться у позичене.

— А як то його зав’язувати? — почулося ззаду, вже геть винувато,

А ранок був іще теплішим. Тавла скинула ковдру й солодко потяглася. Гадала, що прокинулася першою, адже замок оповивала благословенна тиша. Тавла вбралася в улюблені штани й теплу сорочку, яких жодному богові не позичила б, і спустилася в кухню. Там із подивом застала Мартоша, який уже пив своє молоко з гарячим окрайцем і зацікавлено спостерігав, як жваво теревенять поміж себе Юлічка й невисокий в’юнкий візник. Балакали про рибу: коли вона найсмачніша, а коли її ловити зась, хоч і з ікрою, бо з на другий рік не наплодиться.

— Та ручайник він, — пирхнула Тавла Мартошеві в самісіньке вухо. — Самих їх наплодилося, як пуголовків. Ото з рідного озерця в широкий світ і погнали, аби з подружками не хлюпався, та ще табун не наплодив. То, знаєш, байки дідівські, що в ручайників та водяниць хвости риб’ячі, лускою вкриті. Вони всілякої подоби прибирають, як вода: куди наллєш, те й буде. Оцей при Маві влаштувався. Вона його бабці-вербниці якась там родичка. — Мартош раптом глянув на неї гостро:

— Ходімо в донжон.

— Ходімо, — покірно згодилася Тавла, хоч теж націлилась була на молоко з булкою.

Ранком, ніби рожевою крейдою, щільно помалювало донжон ізсередини. Стрільниці повнились ясним квітневим небом. Мартош звично вперся в камінь ліктями і в підборіддя кулаками:

— Бачиш, може нас і не треба рятувати. Не знаю, як воно далі складеться, та поки що замок наш.

— І шо? — згорнула руки на грудях Тавла. — Натякаєш, чи не загостювалися кузинки?

— Натякаю, що як ти слова свого не змінила, то оце павутиння та каміння порепане — тепер твій дім. Лишишся?

— За однієї умови. — Мартош напруживсь, а Тавла простягла руку й легенько погладила його по щоці: — Нехай Ружівна теж тут живе, як захоче. Мені батьки ренту поклали непогану вже зараз. Якось прогодуємося всім кодлом. Я її саму не хочу в люди відпускати. Бачив же, як вона: де не ступить, то все в халепу. — Мартош засміявся:

— Так її Таврьо не відпустить. — Але Заградівна не засміялась у відповідь, лише хитнула головою:

— Е, не так то воно все просто, ні з Ружівною, ні з братом твоїм. Хоча...

— А Мава теж нехай живе?

— Мава? От вона точно лишиться, тебе не спитавши.

Мава з Мислом сиділи під старою вербою. Ні, то, власне, Мава сиділа під вербою на купі хмизу, ґречно випроставши спину й розгладивши на колінах темну спідницю, а Мисел чеберяв ногами в Тавлиних штанях і Тавришевих старих чоботах на відлогій нижній гілці.

— Пробач, я не міг отак попустити. Який же з мене бог буде, як я тих, кого люблю, вберегти не можу?

— А ти їх любиш?

— А ти хіба ні?

Звідкись прибрела вільно пущена Роська, обнюхала Маву, задерла п’ятака до Мисла.

— Це верба, тупидло, тут жолудів нема, — сповістив той і видобув із рукава білого окрайця.

— У Тавлиній блузі недоїдки тягати...Ой-ой. — похитала головою Мава.

Удень Гринч попрохав покликати до себе обох Кручинських. Ті і прийшли. Менестрель мовчки причинив за собою двері з того боку. Брати стояли, ніяково дивлячись у підлогу. Не знали, чи подяки Грич від них чекає, чи іще чого. А він і не чекав. Твердо почав розмову сам:

— От що, Найдан тут мені розповів. Про гроші оті, що Бростич війтові вніс, нібито, як ваш борг від мого батька. То от, про гроші ті батько нічого не знає. Навряд пан Яхидна комусь патякав. Та й не до патякання йому зараз: моста змило, храм закоптило, дзвіниця мертвим зубом стирчить. Однак, попри всі клопоти, думаю, як ви закличете, то він до замку на чверть години зайде. А тут я з ним перебалакаю. Війт у вас — дядько тямкий, а головне свідомий того, що Гринчі йому в дідичах не потрібні. Ні йому, ні місту. За Бростича скажу, ніби в оборудках власних заплутався й човном уночі сплив. А про пані його ніхто й не згадає. Вона тут геть чужою була. Була й загула. А борги свої ви самі сплатили. Мо’ багаті родичі, Загради оно, помогли.

Брати дивилися мовчки, Тавриш сторожко, Мартош вражено. А Гринч переліг на інший бік, лицем до стінки:

— Гребіть уже звідси. Далі вмирати буду. Тіки ж на обід розбудіть. Або, як війт надійде.

Заходив Йонь, спродати свіжої рибки.. Де він її в тому оскаженілому Шумені виловив і, головне, як, лишалося загадкою. От його по війта й послали. А доки чекали, не змовляючися збрелись у малу вітальню, до вмирущого Гринча. Той забурчав, але виміг, щоб йому подушки під спиною підняли і патли із блідого чола власноруч прибрав. Порозсідалися, пригрілися при каміні, хоч уже й вікна по літньому прочинили. Феа перебирала струни своєї лютні, тихо, без голосу, замислено.

Найдан довго зиркав із кутка, з-під лоба стежив за її руками, тоді не втерпів:

— А як ви, панно, акорди брали в тій альбі? Я такого в житті не бачив. — Феа рвучко розвернулася до нього:

— То я в ковилинів підслухала та підгледіла, в тих, що Білими степами кочують. У них лад геть інший. Дивись от.

— Чекайте, я свою візьму.

— Оті дрова? Та ними хіба по довбешці бити. Неси вже, хоч кілки тобі попідтягаю.