Ранок надходить

Від перекладача

Цей рукопис — щоденник молодої японської аристократки, що жила, ймовірно, на початку одинадцятого століття. Одначе, в тексті так багато похибок і суперечностей, що логічно запідозрити у даному творі стилізацію значно пізніших часів, може навіть сучасну.

Цими сумними рядками хочу почати свої нотатки.

Коли горе відступає, лишаються спогади про радість.

Пам’яті твоїй, коханий, присвячую я цей щоденник. Нехай тінь твоя оберігає мою безсонну лампу.

Мати назвала мене «Кара» з любові до всього китайського. Вона завжди захоплювалася майстерністю китайських поетів і вишуканістю китайських художників. Що ж до філософії — не жіночому розумові сходити на її висоти. Ми — лише метелики тоді як до великих птахів подібні мудрі мужі.

Карою назвала мене мати, забувши про друге значення цього слова. Варто змінити написання ієрогліфів, і вийде не «китайська», а «порожня», «ніщо», «прірва».

З тих пір, як лотос нетутешнього спокою розкрив для тебе пелюстки, коханий, друге написання зробилися істинним для мене. Та не думай, що сльози просякнуть цей сувій, що скарги наповнять мою потаємну оповідь. Зовсім ні. З тобою, хто пішов, я хочу говорити про живих, а життя не складається з самих лише скорбот, життя багате на відтінки, як продавець найрозкішніших тканин.

Роздуми ранку

Я піднялась на світанні й пішла до храму. Йти до нього зовсім недалеко, але матінка гнівається, коли я ходжу туди сама.

Маю пояснити, що моя рідна мати, народивши мене, почаала бачити віщі сни, і таким міцним виявився її зв’язок з богами, що вона віддалилася від світу і ось уже двадцять років живе в монастирі. Нехай береже її милосердна Каннон, нехай пошле їй ще багато років світлого спокою.

Батько мій, Хідемару-сама, взяв другий шлюб і родина наша зробилась великою.

Я маю молодшого брата Сошіро й двох молодших сестер, Його й Норіко. Норіко наймолодша, їй зараз тринадцять.

Щодо мого старшого брата Аріхіто, єдинокровного і за батьком, і за матір’ю, науки й військові мистецтва, які він спізнає і вдосконалює далеко від дому, розлучили нас дев’ять років тому.

Я невтомно молюся, щоб Аріхіто повернувся й прийняв на себе увесь тягар обов’язків старшого сина й спадкоємця, тому що…. тому що…. Ні, не буду про це. Пробач, коханий, не все, що болить, можна вмістити у стрункі стовпчики ієрогліфів. Я розповім, але пізніше, не тепер. Зараз дозволь мені далі розповідати про нинішній ранок.

То от, я пішла до храму, що присвячений камі нашої родини.

Колись, коли дім Ходжьо процвітав, процвітала й сімейна святиня. Тепер де руїнами стала вона. Хоча, що є теперішнє, як не руїни минулого?

Кагамі-сенсей, як завжди, займався невдячною справою, подоби ладу й пристойності руїнам.

Кагамі-сенсей, священник шінто, що оселився з віднедавна при нашому храмі. Він добра людина, вуста його завжди усміхнені, а мова мудра й печальне попри його молодість. Коли він дивиться на мене, я видаюся нещирою й неправедною сама собі. Його погляд, ніби чиста вода, змиває з мого обличчя образу й роздратування, і не може змити.

Правду сказати, того ранку я прямувала до храму із потаємним сподіванням, що Кагамі-сенсей кудись відійде ненадовго і я зможу посидіти серед мовчазного каміння сама. Камені схожі на людей. О ні, ще не так! Вони схожі на жінок, приречені споглядати, терпіти й мовчати, допоки не зруйнується і не вивітряться легким піском старості.

Воістину жінка — істота, не здатна до зв’язного мислення. Спершу мої сестри нагадували мені метеликів, тепер от — каміння. Чи може до жінки подібне все, що потерпає від сильніших? Тоді увесь цей світ подібний до жінки.

Каннусі був у храмі. У благості й чистоті своїх помислів він спробував розважити мене бесідою. Посеред бесіди з вуст його, ніби саме собою, злетіло запитання: чому я так часто відвідую занепалу святиню. Мені зробилася ніяково. Брехати монахові було совісно, а розповісти історію моїх дитячих видінь, а пізніше потаємних зустрічей з тобою, геть зовсім неможливо.

Я ненадовго замислилась і відповіла:

Вірші не є лжею, навіть коли приховують істину.

Ми вели розмову далі, хоча й доти печальне лице Кагамі-сенсей ще більше посмутнішало.

Тепер уже я намагалася розважити його розповіддю про новий малюнок для віяла, що його недавно вигадала, повчальними байками з книжки, яку подарував матінці абат Кісен. Мені захотілося побачити усмішку каннусі, так захотілося, що сльози підступили до горла.

Я говорила й говорила, аж раптом відчула на собі чийсь погляд. Озирнувшись у розпачі я побачила мого брата Сошіро, що стояв на стежці й не криючись пильно дивився на мене. Очі його світилися дивним внутрішнім поривом: чи-то він забавлявся, чи-то гнівався.

Перш ніж Кагамі-сенсей і я підвелися й промовили солва привітання, Сошіро рвучко розвернувся й пішов, лише червоні рукава його спалахнули серед зелені кушів.

Не знати чого мені зробилося страшно. Я швидко попрощалася з добрим священником й повернулася в дім.

Думки мої раз-по-раз поверталися до того дня, коли служниця принесла записку від тебе. Ти просив про зустріч у нашому храмі.

Пізнього вечора ми сиділи серед мовчазного каміння. Тоді ти розповів, що твій батько знайшов наречену для тебе і квапить з весіллям. Дівчина була рівня тобі, з достойного клану з чесним, не надто гучним іменем.

Я сховала стиснуті кулаки в рукавах і побажала тобі щастя, однак ти усміхнувся і сказав:

— Не поспішай. О так, побажай мені щастя, побажай миру й просвітлення моїй душі в стінах чернечої келії, адже, не сміючи розгнівати батька й не бачачи іншого шляху до щастя, я обираю цей.

Я мовчала, приголомшена звісткою.

Звичайно, далі так бути не могло. Два роки ми зустрічалися потай, обмінювалися листами й подарунками, цінність яких полягала в тому, чиї руки загортали їх у візерунчастий шовк. Ми були дуже юні й не сміли по-справжньому віддатися коханню, бо не мало воно майбутнього, окрім страшної покари для нас обох, але й цілком відмовитися бачитись нам було несила.

Так, це не могло тягтися далі. Ти перший наважився обірвати ту облудну ниточку павутиння, що по ній ми намагалися вибратися з нашого пекла. Яку ціну ти збирався платити! Усю свою прекрасну молодість! Усе своє життя ти вирішив сплатити за любов.

— Будь щасливою й ти, Каро, але не наслідуй мого прикладу: бери шлюб із вельможею, гідним породичатися з Ходжьо, живи довго й назви моїм іменем сина, щоб, коли покличеш: «Ясунарі!», — було кому озватися на твій голос.

Я, як сиділа навпроти, упала усім тілом вперед і притислася лицем до його грудей.

Цієї миті до храму увійшов мій старший брат Аріхіто-сан з мечем у руці. У ті нещасні дні він якраз гостював удома.

Я зупинила тебе, коли ти намагався затулити мене собою, стала перед моїм старшим братом і розповіла йому усю правду, як є.

Аріхіто-сан стояв і слухав, по тому вклав меча до піхов і повів мене додому.

Він не розповів про те, що чув і бачив, нікому.

Пізніше плітки донесли до мого батька, що ти пішов від світу з нерозділеного кохання до мене. Нерозділеного…

Батько довго дивився на мене, і в очах його була злість і недовіра. Тоді на моєму обличчі він міг прочитати лише смуток і покору.

Того дня, коли я отримала звістку про твою смерть від пропасниці у далекому гірському прихистку, він міг би прочитати на моєму обличчі зовсім інше, але він більше ніколи не дивився на мене з пильністю.

Сидячи в кімнаті й застигло споглядаючи блідо-зелений папір з уже початим малюнком для віяла, я згадувала очі Сошіро. Що було в них? І що буде тепер?

Свої тривоги я можу довірити лише Вей-Цзи, та ж де вона? Спершу я хотіла була шукати її сама, та потім роздумала й послала служницю, аби знову не трапити на очі Сошіро.

Вей-цзи живе в нашому домі вже рік. Історія нашого знайомства от яка: одного разу китайський торговець привіз у наші краї багато прекрасних речей. Усі жінки дому, зачувши про це, забажали побачити побачити тканини, віяла й скриньки духмяного дерева, що їх торговець мав на будь-який смак.

Батько ж мій, хоч як гидував людьми низького штибу, цікавився новинами з чужих земель, тому торговця допустили в дім.

Дістаючи згорток золотавого шовку зі скрині, купець впустив на підлогу напіврозгорнуту каліграфію. Я непогано знаю китайську і встигла розібрати один рядок. Сенс його зацікавив мене, і я насмілилися запитати, хто автор цих віршів.

Торговець розповів, що перед далекими повними небезпек мандрами звернувся до однієї молодої ворожбитки, аби дізнатися долю свого задуму. Оскільки ні у запитанні, ні у відповіді не було нічого потаємного й особистого, купець розгорнув сувій, аби я прочитала вірші повністю.

Зараз я навряд-чи здатна на такі сильні пориви, але тоді, в юності, я ще вірила у дива і щасливу долю, я іще чекала на нечасті зустрічі з тобою, коханий.

Рядки, що написала далека китаянка, видалися мені такими близькими, ніби це на мої тривожні погляди в майбутнє вона відповідала. Я тут-така склала вірші, написала на листку яскраво-зеленого, ніби переш листя, паперу й попрохала передати ворожбитці, коли він повернеться до Китаю.

Він пообіцяв, але стільки небезпек і часу відділяло його самого й мої вірші від далекої, чужої землі, що мені не вірилося в успіх.

Як же я здивувалася, коли, більш, ніж за рік, інший купець привіз мені листа від ворожбитки Вей-цзи.

Три роки долі тішила мене листами від Вей, значить і мої до неї доходили. Таким чином я дізналася, що Вей вивчає давнє мистецтво пророкування у вельми мудрого й шанованого вчителя, що життя її цікаве і сповнене різноманітних знань, що прибувають з кожним днем. Вона надсилала мені вірші, я надсилала їй у відповідь свої й гірко заздрила, що не мені випала доля дізнаватись нове й осягати давні таємниці. Як відкрилося згодом, за давні таємниці треба платити.

Минулого року на початку зими Вей-цзи прибула до нашої країни й попросила притулку в домі мого батька, бо не мала тут інших знайомців, окрім мене.

Нежіночий розум, хитрощі, вміння тонко лестити й обертати собі на користь усілякі обставини допомогли Вей здобути якщо не прихильність, то принаймні цікавість і поблажливість батька. До того ж батько розважив, що китайська ворожбитка, освічена, вправна у вишуканій бесіді на різні теми, від філософії, до мистецтва чаювання, зовсім не погане надбання для дому. Так Вей-цзи залишилася.

Згодом вона розповіла мені, що вчитель її пішов зі світу живих, не давши їй ключа до найважливішої таємниці — таємниці імені, і тепер, аби не втратити безсмертя душі, вона має знайти відгадку сама. Що означає «таємниця імені» і чому Вей залишила батьківщину й прибула до нас, вона мені так і не розповіла. Знаючи, що «Вей-цзи» — це не ім’я, а останній символ у «Книзі змін», можу припустити, що Вей втратила своє людське ім’я і це загрожує їй великою бідою.

Того ранку буда Вей видавалася такою ж далекою і туманною, тоді як моя неприємність була цілком визначеною і загрозливо близькою.

Вей віднайшлася ближче до години коня, коли сонце стояло вже високо. Вона прийшла до моєї кімнати і запитала: що сталося.

Я розповіла про ранкову пригоду, змовчавши про те, якими спогадами вона сповнила мою лушу.

Вей слухала, дивлячись на мене з-під своєї довгої чернечої гривки, відчужено й холодно. Вона часто має такий вигляд, ніби тіло й думки її тут, а душа подалася у якихось зовсім інших справах. Я вже звикла й не зважаю на те.

Я маю довіру до Вей. У цій країн я її єдиний друг. Вей прониклива й розрахункова, вона не зрадить мене.

Вона підвелася й пройшлася кімнатою. Її чорні чернечі шати шурхотіли, ніби темна вода по піску, тихо й лиховісно. Вона спитала:

— Ти довіряєш каннусі?

— Про що ти?

— Що він скаже, як його запитають про тебе?

— Якщо його спитає Хідемару-сама, він скаже правду. Батькові всі кажуть правду.

Вей зупинилася переді мною, схрестивши руки:

— Яку правду скаже він?

— Таку, що я приходжу до храму шукати усамітнення й вислуховувати його непрохані заспокоєння.

— Очевидне для тебе зовсім не очевидне для інших, Кара-сан.

Я відчула, що від жаху у мене спітніли долоні. Я уявила сумирного Кагамі-сенсея, перед грізним Хідемару-сама. Що, й справді, скаже священник, якщо батько запитає про мене?

Мої невимовлені страхи урвала Вей:

— А що Сошіро-сан? Чи ти певна, що він розкаже комусь про побачене?

Я згадала блиск у очах Сошіро, недитячих очах на зовсім ще дитячому обличчі. Коли пустотливий, безтурботний хлопчик встиг вирости?

— Так, подруго моя Вей, Соширо-сан розкаже.

Роздуми дня

Вдень, коли добігала кінця година мавпи, мене покликали до матінки. Я ретельно оглянула свій одяг і зачіску, аби найменшою недбалістю не виказати свого сум’яття.

Матінка сиділа, вбрана у відтінки блідої зелені. Вона висока, в тілі і завжди виглядає гарною у своєму привітному спокої.

— Дівчинко моя, я б хотіла з тобою поговорити, — почала матінка, всадивши мене поруч із собою. — Тобі нелегко. Відїжджаючи, Аріхіто-сан довірив мені одну таємницю. Він не вчинив би так, якби не хвилювався за тебе. Твій брат просив мене стати тобі захисницею й порадницею за його відсутності, але ти мовчиш, ти не просиш ні поради, ні захисту. Дівчинко моя, я знаю, що той чоловік помер і ти перенесла це, глибоко зачаївши. Я жінка і співчуваю твоїй біді, але треба жити. Ти ще молода, ти зможеш вийти за хорошого чоловіка і стати щасливою, стати господинею у затишному, шанованому домі, як я. Повір, твоє майбутнє не таке безпросвітне, як ти гадаєш. І ще одне, Каро, товариство молодого священника, навіть найпоряднішого, не таке вже й хороше для тебе.

Я відчула, що мої руки, стиснуті в рукавах, зробилися холодними й липкими від страху. Сошіро сказав матері. Яка ж добра ця жінка, якщо мене, чужу дитину, не сварить, а намагається розрадити.

Однаково я не відкрию їй, що маю на серці. Та й що я там маю? Вже точно не любов до Кагамі-сенсея. Моє серце важке, як хода коняки, яку немилосердно нав’ючили, але матінці досить і власного клопоту:

— Клянуся, я прийму будь-яку волю матінки, щодо мене. Благаю матін ку не турбуватися за мене.

Матінка сумно подивилася й відпустила мене. Цей сумний погляд проводжав мене аж до дверей.

Я вертала галереєю до своєї кімнати, коли помітила, що біля сходів стоїть Сошіро й пильно дивиться на мене. До горла в мене підкотило. Сошіро був зовсім юний, високий і широкоплечий у батька, але з приємним, майже ніжним обличчям своєї матері. На губах Сошіро затрималася посмішка, але рука, що стискала червоне віяло, була напружена.

— В мого брата гарне нове віяло і гарне нове вбрання. — Сказала я, дивлячись в обличчя Сошіро. — Мій брат зовсім дорослий, справжній оборонець для нас усіх за відсутності Хідемару-сама й Аріхіто-сан.

— Впав старезний дуб.
Той, що мовчав, доки жив,
Лиш тепер застогнав, —
відповів Сошіро, потім швидко відвернувся і побіг донизу сходами, як тікають діти, коли ладні розплакатися.

— Соші-тян!

Я стояла, розмірковуючи: чого ж мені зараз хочеться більше, негайно втекти до себе, чи кинутися слідом за братом. Доки я розмірковувала, кроки Соші затихли внизу й мені лишилося розгублено повертатися до своєї кімнати.

Роздуми вечора

А ввечері повернувся додому Хідемару-сама. Всі виявляли радість та пошану.

Як добре, що наша родина велика, батькова увага не затрималася на мені надто довго, зате я, з темного кутка кімнати, затулившись віялом, могла спостерігати за ним весь час.

Яке ж холодне обличчя в цього чоловіка, і зовсім немає щирості у поведінці. Він у власному домі, після довгої розлуки з близькими поводиться, як на велелюдному прийомі в палаці.

Тут дивна думка відвідала мене, така дивна, що я ледь насмілююся довірити її паперові.

Так, нехай благо дому важливіше за благо одного родовича, а благо батьківщини й імператора — понад усі людські почуття й здобутки, але якщо людина, державний муж, у чиїх ріках долі земель і племен, що їх населяють, якщо така людина не любить власних рідних, чи може вона усім серцем любити батьківщину й імператора? Чи для неї це така ж данина заведеному ладу, як, уклін, або місце меча на татамі? Що за коріння прив1язує нас до землі, яку звемо вітчизною, якщо не любов? Той, хто не має коріння — мертвий.

По вечері матінка й Хідемару-сама залишила залу разом. Тягар на моєму серці зробився такий, що стіни почали тиснути на мене. Я вийшла до нашого розлогого саду й почала без цілі блукати поміж темних дерев і кущів.

Піднявся місяць, надходила година пацюка. Я відчула, як холод заповзає в мої широкі рукава й збиралася йти спати, коли з подивом помітила на темній стежці високу, не на її вік, струнку постать сестриці Норіко.

— Що сестриця робить тут о такій пізній порі? — Стривожено звернулася я до неї. Норіко застигла, не дивлячись на мене, складаючи й розкладаючи яскраве віяло, на якому при світлі місяця було добре видно намальовані в усьому своєму розмаїтті польові квіти.

— Мені бентежно. Чи може сестриця Кара-сан посидіти зі мною трохи в альтанці?

— Авжеж, — відповіла я й ми попрямували до альтанки над ставком, що носила ймення «Прихисток озерної луни».

Норіко зупинилася, дослухаючись до плюскоту темної води:

—Мені лячно.

— Чому?

— Та ж сестриця чула: батько хоче, аби ми поїхали до столиці й були представлені при дворі його величності.

— Ну й що з того?

— Сестриця хоче їхати?

Я замислилася. Мене ніхто не питав. Моя тринадцятирічна сестра питала, чи хочу їхати я.

— Ні, Норі-тян, але я вже не така молода, не надто гарна й головне — не досить весела для столиці. Чого ж страхатися тобі?

Норіко відвела погляд від польових квітів на віялі й довго дивилася на примхливо зігнуту сосну на вершині штучної гірки. У місячнім сяйві дерево здавалося холодним і чітким, ніби викарбуваним на металі.

— Ми жили в нашому домі, ми були щасливі. Столиця — це незнане. Незнане завжди лякає, як смерть.

Вражена, я не могла відвести очей від обличчя сестри, яке тьмяно світилося в тіні альтанки. Я ж була певна, що маленька Норіко марить придворними роскошами, новими шатами й листами від блискучих молодих вельмож. От, виходить воно як. Незнане… Що ж, усе по справедливості: за батьком важко не визнати розуму, матінка розумна без сумнівів — звідки ж у них бути дурним дітям.

Я заходилася втішати Норіко, як зранку матінка втішала мене, та боюся, мені це так само не вдалося. Я знаю правоту маленької Норіко, як і матінка знає мою правоту. Світ — вмістилище скорбот, але це зовсім не означає, що юним дівчатам можна гуляти пізно вночі, пісня чого на завтра в них будуть кола під очима.

Я спровадила сестро спати, а сама, скориставшись із того, що нікому спровадити мене, попростувала далі гуляти по темних садових стежках.

Я з надією думала про сестрицю Його: може хоч їй цей виїзд буде в радість? У Його прекрасне волосся, усе вбрання сидить на ній як найкраще, а ще вона має вельми вишукану колекцію віял. Вона гідна бути окрасою будь-якого столичного свята.

Темна тінь виступила на стежку переді мною. Я налякано сахнулася, але одразу ж упізнала Сошіро.

— Злякалася?

Він запитав з такою посмішкою в голосі, що я, забувши про чемність, різко відказала:

— Ні.

Я хотіла пройти, та Сошіро не відступив і ми, лицем до лиця, знову завмерли на стежці.

— Батько розпитував про тебе.

— І зо ж ти сказав?

Всередині мене скипала така образа, що чемність вивітрилася остаточно.

— Я сказав правду: ти надто часто бачишся із цим святошею.

— Тепер батько вб’є Кагамі-сенсея.

— Може, — байдужно відгукнувся Сошіро, — зараз він якраз наказав покликати його до себе.

— Соші-сан, благаю, зупиніть його, упросіть його! Адже все це — неправда. Я не можу любити Кагамі-сенсея!

— Тому що любиш мертвого Ясунарі?

Я мовчала. Сошіро кинув оком мені за спину, у напрямку дому:

— Не хвилюйся, оно побрів ночувати в святих руїнах твій сенсей, пригнічений, але цілком живий. Завтра зможеш про все розпитатися в нього, але шануйся, я буду поблизу.

Я озирнулася і в темряві угледіла похнюплену, невисоку постать у білих шатах, що прямувала до храму. Мій страх знову потіснила образа:

— Соші-сан, як ви могли! Тепер за життя каннусі не даси й рисової зернини! Та ж ви й до мене смерть прикликали. Як він вирішить, що так краще для сім’ї, що я зганьбила ім’я Ходжьо, він вб’є мене.

Сошіро поривчасто ступив уперед і схопив мене за руки:

— Я не дозволю йому!

— Ти?

Місяць затулила хмарина. В темряві я усміхнулася так криво й гірко, як ніколи не наважилася б усміхнутися при світлі дня.

Сошіро й далі стискав мої руки:

— Каро, я вчинив так саме тому, що не міг дозволити тобі зганьбити ім’я Ходжьо. Це ім’я мені ще придасться. Я збираюся посісти при його величності місце, гідне мене. Горде, незаплямоване ім’я Ходжьо — це все, що я маю. Я не старший син, я нічого не дістану за правом спадкування. Усе, чого я досягну, буде плодом моїх власних зусиль і талантів. Я вмію бути приємним для вищих і грізним для нижчих, гнучким, ніби тростина й холодним, ніби лезо, але є ще багато такого, чого я не вмію. Хідемару-сама — старий царедворець, він усього має мене навчити, а для цього він має мені довіряти.

Я подумала: «Так, це варте мого життя». Тут Сошіро сильніше стис мої руки:

— Каро, я зробив те, що вважав за потрібне, але я нікому не дозволю заподіяти тобі зло. Не можна довіку кохати померлого. Забудь! Радій кожному дневі! Радій тиші цього саду, першим птахам світання, багряному сяєву вечора. Ми скоро від’їдемо до столиці. О, як я туди хочу! О, як я не хочу туди! Ходімо в дім. Скоро служниці шукатимуть тебе і вийде недобре.

Він повів мене додому. Я бачила лише його потилицю з довгим блискучим волоссям, зібраним у юнацьку зачіску. Сошіро ховав лице, та голос видавав його. Я знала, що сльози стоять зараз в очах мого брата. О, йому здається, що він хитрий і безсердечний, але так йому лише здається. За скільки років і на скільки уламків має розбитися його серце, щоб так стало насправді? Я заклякла на порозі веранди від думки, що може колись так само сльози бриніли і в голосі юного Хідемару.

Роздуми наступного ранку

Я прокинулася рано, десь між годиною зайця й дракона. Не можу сказати, що мене розбудило. В кімнаті була цілковита тиша на циновці біля мене сиділа матінка й занепокоєно дивилася на мене.

— Що сталося? — Запитала я спросонку. Матінка похитала головою:

— Нічого, дівчинко, просто я хотіла попередити: будь дуже обачною надалі, намагайся нічим не розгнівати батька. Вчора, як не прагнула я покращити становище, він сильно злостився на тебе.

Я остаточно прокинулась, поспіхом сіла, поправила нічне кімоно, вклонилася:

— Дякую матінці за турботу. Я буду дуже обачною.

Матінка підвелася і вийшла своєю неквапливою, величною ходою. Я боролося з питанням, яке завжди хотіла поставити їй і мабуть так ніколи й не насмілюся:

— Та ж чи любите ви Хідемару-сама?

О, я обіцяла бути обачною, але вже в середині години дракона я йшла стежкою до храму, на надто дбаючи про те, хто може мене бачити.

Кагамі-сенсей іще спав, скулившись просто на камінні. Я постояла трохи і вже хотіла йти, коли він стиха покликав мене:

— Кара-сан!

Привіталася й присіла віддалік.

Зморене, схудле за одну ніч священникове обличчя чітко промальовувалось у холодному ранковому світлі.

— Батько був жорстоким з вами?

Каннсу сумно усміхнувся, не розплющуючи очей:

— Я не боюся померти, тому ваш батько мені не страшний, куди страшніший ваш брат.

— Сошіро?

— Він не має душі. Пекельний морок нуртує в ньому. Коли я дивлюся йому у вічі, мені ввижається первісна безодня, куди не досягає променистий погляд сонячної богині. Він не тіло моє, він душу мою занапастить. Яким демонам він віддався, аби здобути силу так ламати слабших і так причаровувати сильніших? Ваш брат — не людина.

Я згадала, як бриніли сльози у братовому голосі: «Радій кожному дневі! Радій птахам світання, багряному сяєву вечора!»

— Неправда!

Я стисла кулаки і струснула ними перед собою. Каннусі знову сумно усміхнувся:

— Каро-сан, якщо ви накажете мені піти, я піду, але я хотів би лишитися й берегти вас від усього зла світу. Мій батько вмів говорити з духами, і дід, і я умію. Духи цього місця розгнівані. Не буде вашому дому ні спокою, ні счастя, доколи милість камі не повернеться до нього.

Я мовчки підвелася, підійшла до священного дзеркала і зазирнула у його темну глибину.

О тій порі, коли каннусі став жити при храмі, я перейнялася симпатією до нього, здебільшого червиез його ім’я.

Малим дівчам я приходила до цих руїн на самоті виплакувати свої дитячі біди: розлуку з мамою, потім витівки Сошіро, якому навіть батько вибачав усе. Наплакавшись я починала куняти в куточку, обхопивши руками коліна. Тоді зі священного дзеркала виходив добрий дух і заспокоював мене, гладячи прозорою рукою по волоссю і шепочучи лагідні слова.

Мені й раніше доводилося бачити духи дерев та великих валунів у нашому саду, дух ставка й духів веселих водоспадів, що збігають стрімко з гір, тому я не боялася духа дзеркала. Я називала його Кагамі-сама й завжди раділа його приходові. Він був подібний до невисокого чоловіка в білому з добрим, смутним обличчям.

Коли я виросла, духи стали траплятися мені все рідше, а дух дзеркала зовсім перестав приходити. Може це сталося через те, що я більше не плакала в старому храмі?

Маленький, тихий священник, вбраний у біле, та ще на ім’я Кагамі, здався мені дуже схожим на духа дзеркала. Я навіть подумала: «А що як добрий дух втілився у каннусі, аби охороняти мене?»

Тепер, споглядаючи сумирне обличчя Кагамі-сенсея, я, до власного сорому, упіймала себе на думці: «Хочеш берегти мене від лиха? Допоки усі неприємності від тебе. Це мій храм. Це моє дзеркало.»

Я підвелася й не давши відповіді пішла додому.

Роздуми наступного ранку

Наступного дня, проминаючи чайний будиночок, я зовсім неочікувано зіткнулася з батьком. Я низько вклонилася й заклякла, не підводячи очей, але і крізь вії я відчувала вагу його погляду. Якоїсь миті мені здалося: він вдарить мене. Я уявила, що в кожній моїй руці по важченному кошику з камінням. Я не підійму рук, аби затулитися, я не підведу обличчя, аби благати про милосердя.

Тут з чайного будиночку вийшла матінка. Хідемару-сама швидко глянув на неї і пройшов, не вдостоївши жодну з нас ані словом.

— Ти кепсько виглядаєш, дівчинко. Ти маєш відпочити, йди до себе.

Я й далі стояла. Невидимі кошики з камінням пригинали мене до землі. Матінка взяла мене за руку, відвела до моєї кімнати і всадовила на подушки:

— Усе минеться. Хідемару-сама й Сошіро-сан завтра збираються на полювання. Будемо молитися, аби воно було вдалим. Ніщо так не розважає чоловіків, як хороше полювання. Коли твій батько повернеться…

— Він був радий побачити вас, коли повернувся? Він приголубив вас бодай одним ласкавим поглядом? Ви любите Хідемару-сама, батька ваших трьох дітей?

Мене била пропасниця, на скронях виступив піт.

— Дівчинко, та в тебе лихоманка. Треба негайно напоїти тебе травами й запросити абата Кісен, щоб помолився про твоє одужання.

— Нічого не треба. Нехай матінка не турбується, я трохи полежу і все минеться.

Матінка вийшла. Я впала на подушки й розплакалася. Як могла я відплатити за її доброту такою нечемністю й нешанобливістю?

Роздуми дня

Я й далі лежала у себе. Година овна була тиха і спекотна. Я присунула папір і тушечницю. Як висловити те, що маю в душі? Чорна краплина ковзнула з кінчика пера і впала на блідо-блакитний листок. Я хотіла була взяти новий, та передумала і вивела під чорною краплею:

Я відчула Вей за своїм плечем, але не озирнулася.

— Як ти почуваєшся? Тобі чогось треба?

Я похитала головою. Вей нахилилася й поклала важку руку мені на лоба:

— Обидві твої сестри забажали, щоб я поворожила їм на «Книзі змін», а ти хочеш?

Я знову не стала утруднюватися чемністю:

— Ні.

Вона підвелася. Коли перетинка з тихим шурхотом уже засувалася за нею, я сказала:

— Хочу.

Вей повернулася й сила на циновку поруч мене:

— Коли?

— Не тепер. Пізніше.

Якийсь час вона сиділа мовчки, лиш очі холодно блищала з-під чорної гривки, тоді вона раптом сказала:

— Каро-сан, сьогодні я ворожила твоєму батькові.

— І що?

Вона знову замовкла, потім вимовила дуже тихо:

— Каро, я не можу померти зараз. Учитель, що дав мені силу, помер, не встигши дати ім’я цій силі. У вашій країні я шукаю наставника, такого ж сильного, щоб він міг завершити моє посвячення. Доки сила в мені безіменна, нею не можна керувати. Якщо я помру з цією некерованою, неназваною силою всередині, мій звільнений дух стане страшнішим за демонів пекла й ціле військо просвітлених не впорається з ним.

— Для чого ж ти йшла на такий ризик? — Запитала я без особливого страху… Відколи ти помер, коханий, я не боюся іншого світу. Погляд Вей-цзи під чорної гривкою зробився іще яскравішим і ще холоднішим:

— Для чого? Сила. Що може бути більш заманливим?

Тут я згадала, з чого, власне, Вей почала цю розмову:

— Ти ворожила Хідемару-сама а потім заговорила про смерть. Нашому дому загрожує небезпека?

— «Книга змін» не дає прямих відповідей. Не даю їх і я.

Мій погляд знову повернувся до аркуша з віршем:

— Можливо тобі краще пошукати іншого прихистку?

— Краще?

Вей сухо засміялася і вийшла. Мені зробилося ще гірше, ніж було.

Роздуми того вечора

Служниця принесла їжу. Їсти не хотілося, лежати теж набридло. Я підвелася й, притримуючись за перетинки, вийшла з кімнати.

В будинку було тихо й темно. Я постояла на галереї, тоді зібралася з силами і вийшла до саду. Мене похитувало. Судячи з того, що прохолодний вітерець одразу пробрав до кісток, у мене був жар.

В одній з альтанок мені вбачилися якісь тіні. Будь я здоровою, наряд чи зважилася б на таке зухвальство, одначе лихоманка, мабуть, затьмарила мій розум: я тихцем наблизилась і почала спостерігати.

— Що ти можеш, ти, що говориш з духами? Хочеш захистити наш дім від їхнього гніву? Захисти спершу себе!

Рука Сошіро міцно стискала горлянку Кагамі-сенсея, велика тінь мого меншого брата нависала над тендітним священником.

— В ваших душах немає миру, немає музики чистої води й зеленого дерева, — прохрипів Кагамі.

— А чому в моїй душі має бути мир? Тому що жалюгідна, беззахисна істота на зразок тебе боїться смути, що пожирає мою душу? Бійся мене, святошо! Невдовзі мене боятимуться тисячі.

Він різко відкинув каннусі й вийшов з альтанки.

— Якщо ви накажете, я піду, — прошепотів священник, скулившись на землі. Сошіро озирнувся і сухо сплюнув через плече.

Стоячи в тіні дерев я думала, що нікуди не піде цей каннусі. Влади хоче він, як хоче її Сошіро, як хоче її Вей. Влади над людськими душами хоче цей сумирний, цей тендітний чоловік, навіть ціною власного життя.

Роздуми наступного ранку

Вночі спустилася дуже сильна злива й лила до світанку, і на світанку не ущухла, тому полювання відклали до кращої погоди. Одначе в будинку, все ж панувала метушня, що завжди супроводжує від’їзд.

Матінка зненацька оголосила дні віддалення і від’їхала до найближчого монастиря, аби провести їх без перешкод. Вона збиралася лишатися в усамітненні до наступного місяця.

Хідемару-сама не показав свого роздратування таким несвоєчасним вчинком, але зробився похмурішим, ніж зазвичай.

Пропасниця моя притихла, але натомість мене страшенно мучила совість.

Прощаючись матінка була дуже лагідною зі мною, але очі її були червоні від сліз. Без сумніву, вона болісно переживала мої учорашні слова.

Роздуми наступного вечора

Весь день лив дощ, але зараз, проти ночі, випогодилося, навіть видно зорі.

Без матінки мені зробилося зовсім самотньо, прийшли думки про мою рідну матінку. Я навіть замислилася: чи не оголосити й мені дні віддалення і не провідати її у її святому усамітненні. Я взяла за правило не хвилювати її спогадами про покинутий світ надто часто, але хоч зрідка можу я побачитися з нею? Хоча, батька це розгнівало б іще дужче. Здається, він досі не може пробачити.

Не писатиму більше сьогодні. Пропасниця, очі сльозяться.

Роздуми ще одного дня

Випогодилося остаточно. Чоловіки все ж зібрзалися на полювання. Розсунувши паперові перетинки, дивилася, як вони виїжджають з двору. Темно-червоне вбрання Сошіро і слипучо-зелений верхній одяг Хідемару-саама виглядали велично, але при цьому якось відчайдушно, ніби краса їхня погрожувала довкіллю.Мене здивувало мале число васалів і слуг, що супроводжували їх.

На душу ліг тягар. Батько й син хотіли побути разом, так, щоб їм не завадили. Полювання — чим не привід? Сошіро був його сином від вірної, слухняної дружини, тоді як Аріхіто був сином жінки, що залишила, зрадила його, нехай навіть заради воз’єднання з богами. Аріхіто, де ж ти, оні-сан? Що ж ти ніяк не вертаєшся?

Десь біля години овна мені знову зробилося зле. Я ніяк не могла зігрітися й до вечора не вставала.

Чоловіки, домовленої години з полювання не повернулися. Ближче до ночі ми стали тривожитися. О годині бика тривога змінилася справжнім страхом. Мене й далі била пропасниця. Не в силі підвестися з подушок, я чула, як Йоко гучним голосом покликала служниць і сказала:

— За відсутності батька, Сошіро-сан і матінки я — найстарша в домі. Передайте слугам і воякам, що залишилися мій наказ негайно збиратися й вирушати на розшуки господарів.

Доки служниці бігали туди-суди з наказами й відповідями, Йоко встигла кілька разів повторити, що вона найстарша в домі. Попри усю мою втому й пропасницю я посміхнулася: Що ж, Йоко така гарна у своїх шатах! Нехай усі подивляться на неї. Влада… Хто б міг подумати, що і в шовках цього бестурботного метелика ховається жага наказувати. Воістину, увесь дім Ходжьо і кожний з його мешканців заражений цією хворобливою жагою.

Я лежала, наслухаючи вітер. Він усе завивав і завивав. Якби не було тебе, коханий, я б жадала влади не менше за інших, але горе безкорисливе — мені не треба від життя нічого.

Роздуми ранку

світання видалося тихим і темним. Я прокинулася рано, геть розбита. Всю ніч мене мучили уривчасті сни. В них, то Сошіро з жорстокою посмішкою вбивав батька, то Хідемару-сама в задумі, мало схожій на скорботу, схилявся над тілом Сошіро.

До мене зазирнула Вей.

— Це те, що ти пророкувала батькові? — Запитала я. Вона подала мені трав’яний відвар, мовчки похитала головою й пішла, поглинута власними думками.

Сестри не приходили. В будинку стояла гнітюча тиша недоброго очікування. Я хотіла гукнути служницю і спитати, чи послали з тривожною звісткою до матінки, та сил не було. Хотілося знову заснути, але не було й сну, лише тривога й лихоманка металися, стрясаючи моїм тілом, як тонкими стінами будинку.

Роздуми вечора

Лише о годині пса з’явився чоловік з батькового почту і сповістив, що на полювання сталося нещастя: величезний вепр поранив Хідемеру-сама. Вояки і слуги відвезли свого пана до гірського монастиря і довіривши досвідченим у лікуванні монахам, не сміли відлучитися ні на хвилину, доки Хідемару-сама не зробилося краще. Сошіро не постраждав і весь цей час перебуває біля батькового узголів’я.

Я сиділа на галереї, здалеку дивлячись на радісні сльози сестер. Соширо живий — це все, що я воліла знати.

Краєм ока я помітила маленьку білу постать у затінку саду, Кагамі-сенсей. Де ж він був увесь цей час, молився? Про що?

Біля входу на галерею ворухнувся згусток темряви, там стояла у своєму чорному вбранні Вей. А вона про що молилася своїм старим китайським божествам? Чи Вей ніколи не молиться?

Роздуми ранку

Дуже рано сестри зібралися і від’їхали у монастир, де перебував Хідермру-сама. Мене вони вважали за хвору, аж так, що навіть не спитали. Хоча, правильно вважали: ні про яку подорож для мене не могло бути й мови. Проводжаючи поглядом сестер, що сідали до екіпажу, я думала, що в повітрі вже відверто чується осінь. Небо хололо і цього року так стрімко, що серце стискалося. Усе було ще зелене, але, готова поклястися, пахло примороженим опалим листям.

Екіпаж рушив, хитнувши плетеним кузовом. Я засунула шьоджі й поринула у сповільнений, мертвий час. Згадалося, нібито днями я сказала Вей-цзи, що хочу почути її пророкування. Зараз я замислилася, чи й справді хочу, і якщо хочу, то про що питатиму Велику Книгу? В голові крутилося лише одне запитання, не зрозуміле мені самій: хто я? Якої відповіді мені було треба, і що за користь буде з будь-якої відповіді на тека запитання? І все ж — хто я? Хто я? Хто я? І де мені місце, з моїми роздумами і без тебе?

Роздуми дня

Ближче до завершення години мавпи повернувся Сошіро і зним частина вояків і слуг. Сошіро сказав, що ченці поки не радять перевозити пораненого. З ним лишилися наші сестри, і туди ж уже прибула матінка, перервавши дні віддалення. Усі вони виголошують подячні молитви за спасіння глави роду, а сам Сошіро повернувся, аби не залишати без чоловічої руки дім.

Побачивши мене Сошіро перемінився на обличчі:

— Ти що, хвора?

— Так, трохи, вже минає. Нехай мій брат не турбується.

Він стомлено похилив голову:

— Знаєш, минулої ночі я задрімав, коли сидів біля батькової постелі, мені приснилося, ніби я рятував кошеня з каламутної води, жалюгідне таке, хворе, та однаково не гидке. Така раптом туга!

Він затулив обличчя руками, потім заспокоївся й відвів долоні:

— Батько був дуже хоробрим на полюванні. Звір сильно покалічив його. Я лише тепер запам’ятав обличчя мого батька, коли він лежав непритомний, а раніше все не міг запам’ятати.

— Соші-сан дуже втомився, гадаю, йому треба виспатися.

— Каро, ти теж думаєш, що я не людина?

Я, не встаючи, підсунулася й обійняла його за плечі:

— Та ти що!

— Але ж ти слухаєш Кагамі?

— Кагамі ввижаються вищі сили навіть там, де їх немає. Йди відпочивай, Соші-тян.

Роздуми вечора

А при заході сонця прибув посланець із листом від Аріхіто. Той сповіщав, що у середині прийдешнього місяця приїде додому ненадовго побачитися з нами. Сошіро і я вийшли до саду, помилуватися призахідним сонцем, тоді й принесли листа. Може червонястий відсвіт неба винен, але дивний вираз вбачила я на братовім обличчі і пропасниця з новою силою затрясла мною.

Знову роздуми ранку

Після сніданку мені зробилося душно. Я наказала служниці винести до саду побільше подушок і розташувалася в альтанці біля ставка. Невдовзі до альтанки зазирнула Вей з пучком якихось трав у руках, дізнатися, як я почуваюся. Йдучи, вона зіткнулася з Сошіро, що йшов стежкою. Він похмуро спитав:

— Що ти там наворожила Хідемару-сама?

— Молодий пан скоро дізнається. — Відповіла Вей, затримавши на ньому холодний, відчужений погляд.

Роздуми дня

І ми дізналися.

Між годиною змії й годиною коня на дім напав наш давній ворог. Імені його я не називатиму, аби не множити ворожнечу в майбутньому, якби ці мої нотатки раптом збереглися.

Скориставшись із відсутності Хідемару-сама й більшості васалів, він з’явився на чолі чималого загону.

Зараз я сиджу на татамі й, розсунувши шьоджі спостерігаю бій, що точиться надворі.

Спостерігати — це все, що я можу. Холодний піт безперервно стікає по спині, в усьому тілі неподоланна слабкість. Лихоманка знову загострилась, але тепер це не важить.

Поруч на татамі лежить мій кей-кен, так, щоб я встигла до нього дотягтися, коли буде треба. Лезо його блищить у денному світлі.

Ще переді мною лежить цей аркуш, на якому я пишу і стоїть тушечниця. Я буду писати, доки зможу.

Мені добре видно Сошіро в новому червоному хаорі. В його руках старовинний клинок з батьківської колекції. Мій брат Сошіро б’ється відчайдушно і невміло, він збирався стати придворним, а не воїном, він хотів влади, що спирається на хитрощі і знання. Доля не чує наших побажань, хоч як твердо ми про них заявляємо.

Я бачу Вей, що сипле стрілами з довгого луку. Вона казала щось про безіменну силу, про те, що не може померти, та ось вона кидається в самісіньку гущу бою, розпатлана, з палаючим обличчям. Її веде сила, більша за страх смерті, більша навіть, ніж страх занапастити свою душу. сила ця — запал, дике полум’я ризику, що позирає дух пророчиці. Цієї миті вона не бачить ні минулого, ні прийдешнього. Вона бачить лише вістря стріли.

Серед загального кривавого сум’яття нерухома лише маленька постать у білому. На Кагамі його найкраще вбрання, разок яшми яскраво вирізняється на грудях. Сошіро різко махає йому рукою, наказуючи піти, та Кагамі не рушає з місця. Він стоїть, підвівши печальне лице до небес в очікуванні неминучого.

От він й дочекався, випадкового шюрікена, що полоснув по його шиї над яшмовим намистом.

Він падає легко, ніби в останнє схиляє коліна перед усемогутніми камі.

Вей не встигає накласти нову стрілу на тятиву. Ворожий вояк підскакує до неї й завдає швидкого удару своїм вакідзаші. Короткий клинок блискавично входить у груди Вей і виходить з них разом з життям. Вей падає навзнак, розкинувши чорні рукава.

Сошіро оточили. Суперників значно більше. Кілька мечів злітають одночасно. Сошіро на мить озирається до будинку.

Я зараз буду знову писати. Зараз. Ще маю трохи часу. Наші вояки ще утримають підходи до веранди.

Мій зір раптом дивовижно вигострився, я бачу, як вітер ворушить довге блискоче пасмо над чолом нерухомого Сошіро, і ще бачу якесь темне сяйво навколо розпростертого тіла Вей-цзи.

Шум, вигуки, усе раптом відсувається, я поринаю у тишу. Кей-кен вже лежить на моїх колінах, заважаючи писати.

Тієї миті, як перший ворог ступить до дому Ходжьо, я почую, як ти кличеш мене.

Моє ім’я Кара — «порожнеча», «ніщо», мала часточка у великому потоці часу.

Нехай доля буде милосердною до нащадків роду Ходжьо, нехай вона дасть їм те, чого вони так прагнули: владу й могутність, якщо вже вона не дає людям щастя.