Водице-сестрице

Пролог. Іду на ви

— Солько, чуєш? Там той...

Переминається з ноги на ногу, чухає то носа, то лоба.

— Щой?! — гримаю я, бо не маю часу слухати старшакові теревені.

— Той...

Носа — чух-чух, по долівці — туп-туп.

«Ти ще дупу при мені почухай», — думаю злостиво. Зілля в казані вже булькає, по горщиках розливати пора, брудних лахів повні ночви, до річки йти пратися тре', а тут він — мимрить, чухається.

— Ну! — прикладаю я костуром об долівку.

— Той, дідич приїхав.

Мені аж пальці на костурові заціпило:

— Який тобі дідич? Та ж нема вже Ґжаха.

Лоба — чух-чух:

— Ґжаха нема, а синок його є. Приїхав от.

— Чого приїхав?

— Ти відунка — йди й вивідуй чого.

— А ти, значить, хвіст собачий, а я ж думала — старшак над селом.

Лише тут бачу, що старшакові лячно, аж мордяка посіріла, і чухмариться не дарма, з неспокою його свербить.

Зілля пішло верхом, люто сичачи. Тільки й встигаю, що обгорнути руки спідницею, та вхопити казана з вогню й гепнути вбік на лавку. Дідькового тобі хвоста в юшку! Й підкласти нічого не встигла, тепер лавка чорна буде. А цей стоїть, мнеться, чекає.

Дідич, значить. Приїхав.

Так здавна воно повелося, що дідичами в нас були ковилини. саме село з житянських, живемо з врожаю, та з млина, та ще трохи з худоби свійської і полювання, сидимо при броді через Шуминь-річку, від того й село зветься Бродна.

А ковилини од віку — за Шуминем, у Білих степах. Ґжахова чарма при самій річці землі має, добрі, напоєні, для коней ситні, то ж віддавна з Бродною і торгує, і кумує, мішанців у нас — кожне третє, як не глянь з-за тину біла голова, як качан капустяний стирчить.

Кажуть, за дідів нинішнього бродинського люду прийшли з глибших земель, зі Степу Чорного, чужинці й зажадали ковилинських пасовищ, та коней, та дівчат білокосих, то ковилини їх і вжарили, і по морді, і по спині, а заразом і нашу Бродну на попал та глум чужанам не дали, оборонили. От відтоді владар чарми прирічної нашим дідичем і став.

— Та йду вже. Дай, хоч спідницю від сажі обтрушу, бо обдрипалася, на тебе глядячи.

Не дурно старшак боїться. З Ґжахом велося то так, то сяк. Був лихий на руку, особливо замолоду, проте слова свого пильнував, як рідного немовляти, тілом і душею стояв, але ж і від інших того жадав.

Платили ми ковилинам данину чесно, борошном та солониною, та зброєю і збруєю від наших ковалів. Бродна велика, то ж ковалів у нас аж четверо.

Якось були недоплатили. Погадав старшак, що не буд е Ґжах кожного міха з борошном та списа перелічувати. Перелічив.

Над'їхав сам, зібрав старших мужів. Сам тоді вже в літах був, то ж не бив, не калічив, сварив у вічі глядячи. Доплатили.

А було ще хлопці наші загуляли до сусіднього села, вище за Шуминем, коней звели скількись, дівку зобидили.

Чи то Ґжахові сусіди наплакали, чи просто вітром донесло, але знов над'їхав сам, суд чинив. Коней повернув, тих, що звели батогами бити звелів, а ґвалтівника повісив. Матері його, як за сина прохала, теж довго в очі дивився, а тоді все одно повісив.

Такий був Ґжах.

Вже й по ньому, півроку як. Тре' піти глянути на спадкоємця.

Має бути зовсім юний. Ґжах довго самітником їздив, аж узяв дочку владаря з іншої чарми. Ми її раз лише бачили: мала й усміхнена, як дитинча. Вона померла пологами. Сина Ґжах ростив сам. Не так ростив, як ото інші пани: здав бабам на руки й лише коників медових в кулаку приносить. Ґжах возив малого в сідлі за спиною, що на свято, що на війну. Було й до нас привозив, та теж давно, тоді хлопця з-за батькових плечей ще й видно не було. А тепер от бач — дідич.

Гаразд, спідницю обтрусили, волосся пальцями прогребли. Дарував же мені Білаш ремінця шкіряного, гарно сплетеного — загубила, нечупара кульгава. Та й дідько з ним. Тре' іти, з дідичем вітатися, про долю нашу, бродинську розпитувати, якщо вже старшак забздів, у кутку чухається.

Сходжу з ґанку, спираючись на костур і важко тягнучи неслухняні ноги. Та ні, слухаються, тільки не дуже — не побігаєш.

— Де він є? — Питаю. Старшак важко сопе за спиною:

— Та в мене, на моріжку проти хати стоять.

Робиться смішно: чи городами до мене тікав, чи в дучці над ямою сидів, штани натяг, та тихцем з двору подався, аби самому дідича не стрічати?

Я, значить, відунка, мені й вивідувать. А чого ж — спитаєш, то й відаєш.

Бачу здалеку, троє, при конях. Високі ковилинські жеребці, довгогриві, сірі, як туман, вільно попасують старшаків моріжок. Чогось у ковилинів і коні, як ковилини, сиві та легкі.

То от, троє. Один мішанець, молодий, русявий, навіть світлий, та куди до ковилинського безбарвного волосся, й справді, що твоя ковила. Може й не мішанець, а пригрітий знайда, бо ковилинського в ньому — хіба одіж, очі теж не їхні, карі, меткі, з хитрими вогниками. Усміхається мені. Е, було б кому, хлопче.

Другий старший, пошрамований, волосся стягнуто в тугого хвоста, такого тугого, аж очі йому до скронь кутиками потягло. Лихий, чи може просто знедолений, через те, ніби каменем вкрився.

Третій... От власне й він, дідич. Як на ковилина, то негарний. Вони, особливо доки юні, наче дівчатка: тонкорукі, легконогі, окаті. Цей теж стрункий, високий, легкий в кістках, але обличчя надто різке, рот ледь скривлений, ніс надто вузький, хижий, очі, мабуть, материні. В Ґжаха були геть ковилинські, наче висхлі волошки, чи то блакитні, чи то сині, а в цього сірі, темні, хмурні. Ой, старшаче, не дурно тобі коліна тремтіли! Міцного маємо дідича, як мед не вип'єш.

— Маю слово до вас, бродинці, до тебе, старшаче, до тебе, берегине, й до усіх людей ваших, кому вік і доля дали розум.

Дивиться просто поперед себе, ніби на старшака, а ніби й на мене.

— То що, тупанку скликати? — радісно висунувся старшак, зрозумівши, що не його, бідаку, дідич карати приїхав.

А дідич опустив очі до моріжка і я раптом побачила, що повіки в нього чорні, і під вилицями темні тіні залягли, ніби у хворого. Стоїть, мовчить.

— Скликай. — ревнув хрипко, наче вихаркнув пошрамований.

У Бродні всі знають ковилинської, хто трохи, а хто й добре, але вони зверталися до нас по-нашому, значить іще не зовсім лихо, значить, може ще й на добро.

Але для чого — тупанку. Так у нас називають, коли все доросле село сходиться на вигоні за млином і давай справи правити, суди судити. А коли вже слів замало, то постають рясно і тупають, доки уся дурна сила та лиха вдача в землю не піде, а тоді вже спільний присуд і виносять.

Нащо ж йому тепер тупанка?

Зібралися, брилі з голів поздіймали перед дідичем. Стоять.

— Дідич ваш, чармай Тайгерен має слово до вас. — Сухо й шорстко, ніби іскру креше, вигукнув пошрамований. А Ґжахів син раптом махнув рукою, по-простому, ніби при своїх:

— Облиш, Кеншак, наче я сам за себе не скажу. То от, люде. батько мій був вам захистом, ви йому були підмогою. Він був чесний із вами, а ви з ним.

Старшак засоп у мене над плечем вельми красномовно, та я пхнула його в бік. Тайгерен вів далі:

— Мушу просити вашої допомоги як дідич і як чармай, і як один із вас, що родився на Шумині.

В натовпі зазітхали, хтось із бабів жалісно йойкнув, зачувши лихо.

— Прошу вірності вашої у війні проти Гатинського князя Олга, що от уже зібрав військо на Білий Степ. Ще днями ні чутки, ні гадки про нього не було, а нині йде. Близько вже зовсім. Поглядники наші кажуть — як з під землі виступив.

— Твою нехай! — у голос закляв Білаш. Не всі одразу доперли, що то таке мовив дідич, але цей допер і очі йому спалахнули лютим горем.

— Ваша воля відмовити мені, бо я ковилин, а ви житяни, адже й гатинці житяни, але батько мій беріг вас від Чорного Степу, й від сусідніх княжат свавільних вище й нижче по Шуминю, беріг, як беріг свою чарму, не ділячи. Зараз чоловіки наші й молодь погнали табуни глибоко в степ, на поглядини Олар-чармаю, на торги й міни. Князь Олг знає про те, бо так є щороку на початку літа. Князь Олг іде на Білий Степ, коли зі мною в моїй чармі межовій лише підлітки, каліки та жінки з дітьми. Я благаю вас — не дамо їм Шуминського броду, бо це — смерть для моєї чарми.

— Твою ж нехай! — знову вистогнав Білаш, а старшака за собою я вже й не чула. Мо` на землю всівся від страху?

Вечір. Я сиджу в Білашевій хаті. Чого пошкандибала до нього? Однаково б сам прийшов радитися. Та мені не сиділося: розлила зілля по горщиках, менших й більших, добре зілля проти ран колотих та рубаних, як знала, подивилася на ночви з пранням, плюнула — не втече, узялася за костура та й пошкандибала до Білаша.

Тупанка присудила брід проти Олга Гатинського тримати.

Якось, років зо п'ять тому, над'їхали до нас його вої з очільником, не багато, але злі й муштровані. Очільник сказав, що, як ми сидимо на сьому березі Шуминя, а усі землі від Шуминя, до самого Гатина, й за Гатин, до Чорнояра й Кручого — Олгові коряться, силу Старшим князем визнають, то й ми — гатинські, отже нам — Гатинові данину платити.

Ми до очільника покивали, старшак пошкірився улесливо, він те вміє, а Білаш тихцем по Ґжаха сплавав.

Ґжах і прийшов, сам, сивим своїм конем брід переїхавши, а чарма його на тому березі стала. Мужі білоскроні, з волоссям так туго стягнутим, що очі їм попідтягало, навскісно, люто, юнаки гнучкі, гарні, як дівчата, дівчата, ще гарніші, з луками малими та влучними, жінки повногруді, з дітлахами за плечима і списами в руках.

Гатинські вої на те все глипнули, очільник з шиї золоте брязкальце зняв, Ґжахові з уклоном передав від Олга, на знак дружби, та й коней додому завернули, Ґжах собі, гатинці собі.

— Бач, Білику, п'ять років дружбу збирав, вдосталь, мабуть, назбиралося.

— Мо' для Ґжаха й не досить, та Ґжах мертвий, а Тайш — дитина ще, а пів чарми в Старшого чармая на гулянці.

— То що, Білику, здамо Ґжахову дитину?

Він мовчить. Лице в Білаша дивне, важкочоле й вузьке до низу, ніби вовче, шкіра засмагла й завітрена, аж червоняста, а волосся біле, навіть і не ковилинське, геть біле, як сніг чистий. Молодші кажуть: посивів зарано, а старші знають — вродився такий, ото мати Білашем і назвала. А чого таким вродився знаю я, а сказати — не скажу.

Білаш мовчить. Я розглядаю хатнє начиння по лавках та приступках.

Затишно в Білаша, ніби й не сам чоловік живе. Усе чисте, в мисок денця жовтими змійками й зеленим листям помальоване. сам малював, а миски та глечики в гончаря нашого за звірячі шкури купує.

Білаш не сіє й не майструє, живе з полювання, а в лиху годину стає нам за войводу, бо зі старшака який вже там очільник на лиху годину? Зате, коли мирно, старшак усьому раду дає, й худобі, й людям, на те хист має, бо хитрий і терплячий.

На Білаша не одна метка дівка оком накидала. Тихі то страхаються, а метким він до вподоби, з вовчим його лицем, з ножем довгим і усмішкою скупою, та він все вовкує сам у хаті своїй чепурній.

Кажуть далеко, за кілька сіл, має молодицю. Кажуть, що гарна, і що синок у них з Білашем. Не знаю до певна, але хочу вірити, що правда. А чого Білаш із родиною не живе, про те теж знаю і не скажу.

— Ні, Солько, не можемо ми Ґжахової дитини здати. Але й проти Олга Гатинського не встоїмо, навіть разом із Тайшевою півчармою. От як зробимо: дітей із бабами через Шуминь переведемо, нехай чарма приймає. Як тут гаряче зробиться, нехай із чармою вглиб Білого Степу відходять. Тайш сказав, що послав уже гінців до своїх, на їхню велику гулянку-мінянку, аби воїв сюди кликали. Швидко не обернуться, Олг швидше прийде, але маємо надію, що, як ми його тут затримаємо, надійдуть ковилини і, бодай дітей наших Олгові не дадуть, оборонять і потім пригріють із вдячності. Такий от маю задум.

— Старшакові казав?

— Казав.

— І що?

— Труситься. Але притакує. Він, Солько, має трохи совісті, рівно стільки, щоб і рибку впіймати, і дупку не вмочити. Так що збирай причандалля, завтра за річку поїдеш.

Дивлюся на нього пильно: чи здурів, чи на глум бере?

— Ага, вже побігла, п'ятами за вуха зашпорталася…

— Чиї вуха?

— Та твої ж, мандире-командире! Мені ти не батько й не муж, то навіть ради дати не можеш, не те, що командувать. Лишаюся, бо так хочу.

Я звично пристукнула костуром. От цікаво, як не була б кульгава, чим би пристукувала, мо' лобом об стінку?

Білаш зітхає тяжко. Він теж знає, чого я можу так казати і маю так чинити, але не скаже.

Засиділася, ніч уже, треба йти. Але йти не випадає. Коли стою вже у дверях, до хати ввалюється старшак, важко хекаючи, по козлиному дрібно трясучи бородою:

— Білаше! Біда! Коваль із ковальчуками на ковилинів напав, тамочки, на вигоні, де з наметом своїм стали. Мала моя зараз до хати примчала, на власні очі бачила. Вештається ж поночі, холера!

Так, меншу з чотирьох його дівок точно холерою назвати тре' було, як вродилася, кошеня вирлооке, шипить та по тинах скаче. Але зараз, бач, придалася.

Білаш мовчки бере піхви з мечем, та довгого свого ножа на пояс чіпляє. Я перевіряю, чи легко з костура сходить важка мідяна куля під руку, і чи не заплутався прихований всередині міцний та тонкий мотузок, і чи не відв'язався. Далі беру в широку торбу пару горнят із зіллями та полотна згорток, а торбу на плече.

Усе те робимо рівно, без метушні, тоді Білаш тихим вовком вискакує на двір і зникає в темряві. Ми зі старшаком поспішаємо, як можемо, бо старшак уже й на правду старий, а я... Та що там казати!

Коваль із ковальчуками то, значить, Борич, бо дорослі сини, що в батькове ремесло пішли тільки в нього. Кепська справа. Синів у Борича четверо, всі моцні й забурунні, як півні, та й сам Борич — нівроку. Матимемо досить клопоту.

Дорогою старшак стукнув ще в кілька вікон до надійних дядьків та хлопців. Повибігали хто в чому, аби з дрючком. Кругла від м'язів Занька ковалівна, іншого коваля, з нашого кутка, викотилася голіруч, та до її кулаків нічого й не тре'.

Доки я дошкандибала, то там уже кипіло. Метався зі своїм вертким мечем Білаш, більше дбаючи, аби не нашкодити, ніж навпаки, гуляли по спинах дрючки та обухи, теж упівсили, і тільки Занька ліпила своїм кулаччям від серця, солодко приухкуючи.

Та коли зрештою усе притихло і Борича з синами пов'язали міцним мотуззям, я подумала, що мо' й менше було стримуватися, мо' й мало я вгріла середульшого Бориченка своєю кулею мідяною, розкрутивши її перед собою. Цілила в плече, аби довго ні на кого руки не йняв, а тре було в дурного лоба. В крові Бориченко добряче, і не в своїй, та й усі вони в крові.

Дідич наш сидить, притримуючи, ніби обіймаючи пошрамованого, а в того бік розсічений, аж струмує з нього.

Мішанець кароокий плече лівицею затис, а з-під неї теж червоне підпливає.

Сам Тайш ніби цілий, хоча он скроня темна й вилиця, точно синець від Боричева кулака, чи від обуха, і очі в дідича якісь запаморочені, наче голова йому дуже болить.

Сідаю швидко, ледь не падаю біля нього й пошрамованого, відводжу Тайшеві руки:

— Дай гляну, зупиняти ж треба, та не руками.

Рана широка, розпанахана, але кісток, здається не зачепило і глибоко не зайшло. Мо' й нічого. Швидко дістаю полотнини чистої побільше, та горнятка з зіллями, воском залиті, та гукаю, щоб води мені скип'ятили.

Тільки-но викидаю з голови усе, крім ран і того, як їх гоїти, аж раптом Борич кричить, люто, безтямно:

— Ярий усе бачить! Ярий зради не попустить! Чужанам продалися, вовкам степовим, за милість вовчу! Князя кревного, житянського на поталу, на списи їхні кинути хочете.

— Ярий не попустить! Око його всевидюще! — ревуть у своїх путах Бориченки.

Он воно як, Ярий, значить. Око його і на Боричевих дверях різьблене, і на Боричевих ножах та лемешах куте.

— Один Бог, один князь! — далі надсаджується Борич.

— Один бог, один князь, один суд, один кат. — раптом, ніби холодним лезом врізається у його воляче ревіння Білашів голос.

— А ти б як хотів, щоб багато катів? — не вгаває Борич.

Я подумки клацаю пальцями: нарваний, лютий, оком Ярого з ясних небес засліплений, але не дурний.

Білаш сумовито дивиться на коваля:

— Я хочу сам обирати і бога, й князя, а якщо хочеш, то й ката, а не він щоб мене брав, не питаючись.

На тому Боричів і повели до міцної комори замкнути, а я лишилася поранених перев'язувати, та ще Білаш з нами, допомагати.

Тайш усе не відходив від пошрамованого, то сяде поруч, то відбіжить і знову притреться, аж не витримав — струсонув кулаком у нього перед лицем:

— Кеншаку! Навіщо? А якби він тебе вбив, а я знав би, що то я мав померти, а ти мене затулив? Як жив би з оцим?

— Ти чармай, — виплюнув Кеншак не дивлячись. У чарми має бути чармай.

— Я не можу. Не зможу.

— Мусиш.

— Мусиш, — підтвердила я, бо сиділа тут-таки, поруч.

Дідич різко схопився на ноги, відійшов і сів біля полотняної стінки їхнього намету.

— Йому важко, — сказав до мене Кеншак, — батько його зрілим мужем був, коли чарму отримав, а він дитина вчорашня.

Я згадала, як говорив до нас сьогодні вдень Тайгерен. Він знайшов такі слова, що ніхто, крім Боричів, сонцем ударених, не зміг байдужно слухати.

— Ні, Кеншаку, він добрий чармай, і дідичем нам буде добрим.

— Добрим? На добрих та щирих, бачиш, з сокирами приходять.

— На злих і нещирих теж. Тільки їх нема кому затулити.

Кеншак усміхнувся, тоді пильно глянув мені в лице і усміхатися перестав:

— Хто ти?

Я знизала плечима:

— Травниця тутешня, зілля варю, рани гою, кістки зрощую.

Він не випускав мене з вицвілих, наче липневі волошки, ковилинських очей:

— Хто ти, сестро? Ти ж не...

Зробилося зимно, захотілося відвести погляд. Та ж він теж відун. Як я не помітила зеленої стрічки, дрібними бурштиновими скалками розшитої. Волосся йому тримає, як годиться ковилинському відунові, а поверх грубого шкіряного шнуру намотано, про чуже око. Я беру в свої долоні його руки, тонкі й жилаві, сильні й спрацьовані:

— Не питай, брате.

Він ховає очі під бляклими віями.

— Не буду. Спати буду. Скоро битися. Сил треба.

Я відходжу, присідаю біля мішанця, перевірити, як Білаш перев'язав йому плече. До ладу перев'язав, молодець.

Я вже знаю, що мішанця звати Кайлен, ковилинською говіркою «чесний», і ніякий він не мішанець, а точно знайда. Малий Тайш якось далеко в степ утік на півдикому коні. Кінь його скинув, а малий сирота бездомний знайшов. Не обдер ковилинського чармай-тана від брязкалець срібних — на коня поклав поперек сідла і до чарми привіз. Ґжах Тайшеві, як прочумав, нагаєм врізав, а приблуду лишив і Кайленом нарік.

— Солько, що їм той Ярий? Хіба з неба зіскочить та повні штани золота насипле? Я от і не знаю — в кого там вірю. Кеншак от про Срібного лебедя розказує, що в чорній воді пливе, цілу ніч нас береже, бо вдень людину берегти не тре', вдень вона сама не спить і бережеться, а вночі тре'. Лебідь пливе, синіми очима душі наші пасе між зірок, аби далеко не заблукали. Я часто зірки вві сні бачу. Добре, що він мене пасе, а то б я точно заблукав. Та може то й казки. Кеншак стільки всього розповідає: про море далеке, що аж неба сягає, про чармаїв чужих, що в них доми з рожевого каменю, ніби світанкове проміння заморозили й на брили велетенською сокирою порубали. То не всьому ж вірити? А Ярий.... Хай собі на небі, а ми собі — тут.

— Спи, Кайлене, одне Кеншак точно каже: скоро битися, сил треба.

Хлопець слухняно опускає голову на м'яке сіно:

— А я бачив, як ти билася: ногами ніби в землю вросла, сама рука з тією штукою прив'язаною ходить і аж гуде навколо. А навчи мене?

— Навчу, коли твоя рука загоїться.

Знову робиться зимно. А що, як не відпустить, ніколи не відпустить? Так і буду жити вічно й спокутувати. Скільки ж це мені зараз літ? Не знаю. Краще не думати. Білаша малим пам'ятаю, значить старша за Білаша. А йому ж скільки? Годі!

Білаш оно спить під кущем, просто на землі, як звір.

До мене підходить Тайш, сідає поруч, обхоплює коліна руками, мовчить.

— Тобі голова болить.

— Ні.

— Знаю, що болить.

— Знай.

— Нащо ви лишилися, втрьох, у чужім селі?

— Не в чужім. Хотів перевірити, чи не зрадите.

— Перевірив?

— Так.

— Поведеш нас при броді стояти?

— Поведу.

Знов мовчить. Ковилинське волосся при зірках та місяці срібним укривалом лежить йому на плечах. Він не збирає його у хвіст. То тільки одружені ковилини й ковилинки збирають волосся, або ще відуни, бо відуни від народження старі.

— Солько, а я тебе пам'ятаю, ще давно, як ми з батьком приїжджали. Ти така ж як була.

Він кладе голову мені на плече і я відчуваю, як вона тяжко болить.

Згадую чомусь, що не мав матері, що померла маленька, усміхнена чарма-таййо, не побачивши сина. Торкаюся губами чорної, забитої скроні:

— Нічого, Тайшу, на те вітер, аби рвати, на те корінь, аби вдержати.

І чого він назвав мене берегинею? Чужа говірка, хоч і добре вивчена. Просто хотів сказати, що бережу, лікую. А мені — «берегиня», то ніби — від берега. І знову зимно. Добре, що він сидить поруч і волосся його пахне пилом, висхлими травами і місячним світлом.

А за три дні ми стояли при броді: до сотні наших, бродинських і сотні з півтори ковилинських юнаків та юнок, та дещиця ветеранів, хто без руки, хто без ноги, хто без ока. Така от рать могутня. На чолі Тайш із Білашем. А за рікою відходила вглиб Білого Степу чарма разом з нашими жінками та дітьми, назустріч допомозі, подалі від смерті.

А перед нами далина вже куриться, густо куриться, широко. Скільки ж у нього війська, в того Олга? Чи й менших княжат підбив проти Білого степу? Та чого? Скільки з діда-прадіда торгували, мішанців оно по селах чи ж не половина. Як серед чармаїв траплялися забурунні, до чужого ласі, так і житянські князі хіба овечки? Чого ж йому, тому Олгові? Та ж сили, і влади, і за Чорнояр, і за Круче, аж до гір, а в наш бік — за Шуминь, глибше й глибше у Білий Степ, аж доки весь не підкорить, не витопче, як білі гриви ніжної ковили. А тоді вже наштовхнеться на люте прискалене око Степу Чорного. Чи й Чорний його не зупинить, Олга?

Білаш сходить з коня, торкає мене за плече:

— Відійдімо, до діла є.

Відходжу, стою, слухаю.

— Чуєш, Солько, я от що хотів. Ти ж не проста відунка? Ти ж із сильних?

От вас — на мою голову! Спершу Кеншак, тепер цей.

— Кажи вже, Білику, бо Олг третім до бесіди долучиться.

— Кажу. Солько, не дай мені піднятися. Ти ж усе знаєш. Поруч будь і, як що — не дай мені піднятися.

— Воюй, Білику, не вважай. Я буду поруч.

Він відходить, заспокоєний знову заскакує в сідло, під’їжджає та стає стремено в стремено з Тайшем, Кеншаком і Кайленом. Кайлен стискає списа лівицею, Кеншак сидить, трохи скособочившись, забинтований бік йому болить, але він того ні за що не викаже. Мотузки шкіряної нема, зелена стрічка важко метлляється на вітрі, брязкає і зблискує битим бурштином. Чаклувати надумав? Ой-ой! Хоч би пару стріл відвів з такою раною, чаклун.

А мені ще й Білаша, до всіх моїх тривог. «Не дай піднятися». Я тобі, відьмаче, спершу впасти не дам, вмерти не дозволю.

Отак живе-живе серед людей такий бідака біловолосий, та й не бідака — вояк, мисливець, оборонець і ніхто про нього не знає, що як заподіяти такому смерть — не в землю ляже, а з землі устане, вимерцем, почварою бездушною, крові спраглою, і не відрізнятиме односельця від чужанина, рідного від ворога. Все йому буде — тепла кров до бездонної горлянки. І нема на ту горлянку іншої ради, окрім кілка гострого.

Білику, братику! Та ж ти — на коні швидконогім, а я з костуром на землі. Нічого, якось вбережу.

От уже й видно їх: кінноти сотні зо три, за нею піхота за щитами круглими, на кожному — золоте око Ярого у вінку з колосся. Гарні вої, як лялечки з твердого дерева різьблені.

А от і він попереду — Олг. Кінь рудий, в грудях широченний, був би потворний через ту важкість, якби не зріст. Вищий од високих та тонконогих ковилинських туманочків, велет, а не кінь. Грива й хвіст — щире золото, сам — моцна бронза. Олг в сідлі випростався, голову назад відкинув. Отакої! Темне волосся туго й зухвало стягнуте на маківці, по-ковилинськи. А густе! В самого ніби кінська грива за спиною. Шкіра туга і смаглява, аж сяє, світла житянська шкіра, прокопчена сонцем наскрізь. У вусі виграє проти сонця широке золоте кільце. Ярому, значить вклоняємось! А борода ж твоя де, окраса чоловіча? А кучері плинні, кутим золотим обручем по лобі перехоплені? Ой, житяниин же, житянин! Скільки ж у тобі житянського? Бачив би Борич! Мо' й добре, що в міцній коморі сидить, менше розчарується.

Летить Олг, кричить Олг! Що кричить! Та, те, що завжди кричить, на ворога скачучи:

— Іду на ви!

Та вже ж бачимо. Вже і назустріч подалися. Спершу Тайш, дитя дурноверхе, коня у чвал пустив, за ним — Кайлен, за ним уже й Кеншак з Білашем.

Далі зірвалася з місця ковилинська кіннота під прапором своїм чорним з лебедем срібним.

А піхота наша нечисленна стоїть, списи в землю повпирала, вістрями проти чужих коней виставила.

Дідько лисий! Та у першому ряді наш старшак. Важко натюкуючи костуром підходжу до нього:

— Куди, старе пердикало? Я гадала — ти в обозі, за Шуминем.

Кривиться, жовті пеньки шкірить:

— Е, Солько! Умів я добре пожити, зумію незле й померти.

Нда.... «І рибку упіймати, і дупку не вмочити». Та тут уже не вмочити не вийде.

Сиплють ковилинські лучники й лучниці поперед себе стрілами рясно, а гатинців не меншає, а чи меншає, але усе нові й нові з-за обрію прибувають.

Нарешті кіннота зшиблася. Гук і брязкіт. Високі, люті скрики ковилинської молоді, лунке ревіння гатинських воїв. І над усім — розкотистий Олгів клич:

— Іду на ви!

Я не в пішім строї і не в кінній лаві, я сама собою, йду і йду уперед, оминаючи своїх, поціляючи чужих важкою міддю зі співучої линви. Свої й чужі дивляться з однаковим переляком. Ну як так — ні списом не дістати, ні мечем не потяти. Ото вже міцно заклялася від смерті відунка. А я й не заклиналася. Земля тримає, земля береже. Не час мені, не спокутувала ще. А чи ж зараз не йду проти волі її, проти спокути? Не дбаю вже, аби тільки спинити, не маю жалю й застороги на чужих воїв, бо попереду крутяться у кривавому вихорі легконогі туманочки, трьох моїх ковилинів, та ще Білашів Лилик, чорний, як ніч над Шуминем. Тут уже не про спокуту, тут взагалі не про мене йдеться.

Пронизливо звискує Лилик, шарпаєтся, високо підносячи вузьку голову в одному бажанні: вирватися з цього виру кривавого, винести вершника зомлілого на своїй спині. Не винесе.

Падає Білаш під копита своїм й чужим, і не видно вже його.

Налягаю на костур з усіх сил, поспішаю туди, де бачу ще високу й чорну Лиликову шию. Та, коли пробиваюся зрештою, нема вже на землі серед мертвих та зранених Білаша. Бачу тільки, як носиться між коней здоровуцький чорний пес, гиркаючи та підскакуючи, аби вчепитися довгими білими іклами ворогові то в бік, то в ногу.

Добре, Білику, так більше сил збережеш, а мо й смерть обдуриш.

Заточився в сідлі Кеншак. Бачу їх трьох здалеку, так битвою й не розкидало, тримаються купкою. Тайш підтримує чаклуна під спину, другою рукою люто відбиваючись. Обох їх марно силкується заступити конем і собою Кайлен.

А з-за обрію ще реве. То йде до Олга іще сила, нові вої з войводами та княжатами вірними, до часу за пагорбами заховані. Набралося ж в Олга дружби до межової чарми за п'ять років! Набралося.

Марно. Усе вже марно, і що Тайш досі живий, і що Білаш собакою чорним досі полем метається, гатинській піхоті поверх щитів їхніх з оком Ярого горлянки гризе. Усе марно. Не втримати нам Шуминського броду.

— Іду на ви! — котиться від пагорбів, накочується на нас ніби...

Я випростуюсь на весь зріст, розправляю плечі, припиняю крутити своєю смертельною кулею, охайно накручую її на місце, за руків'я для костура, а тоді костур відкидаю. Не впускаю, не кладу, а саме відкидаю, сильно й далеко, і йду.

І вона відпускає мене, полонену дочку далекого, страшного й невимовно прекрасного моря. Вона, земля, більше не тримає мене!

Не часто такі, як я, приходять до неї, раз на кількадесят років, а то й на кількасот. Чого треба нам? Та ж волі! Несе й кидає нас жага подолати твердь, що одвіку впиралася в груди, розтрощити перепону для нашої дикої, свавільної свободи. Де вже думати про тих малих істот, які трапляються на шляху нашім і гинуть люто, швидко й невинно.

А тоді сили полишають нас, і там, де впала остання краплина солоної піни з високого білого гребеня, там і стає на землю жінка з костуром, з недоладними, скаліченими ногами, що ледь волочуться. І живе вона довге, дуже довге, людське життя серед тих, кого убивала сотнями, і спокутує, любить їх, лікує їх, народжує їх, ховає їх. Так спокутує, аж доки людською смертю не помре, тоді вільною стане, назад, до моря повернеться. І не сміє від костура відмовитися, доки жива, волі запрагнути, бо прив'яже земля її до себе на віки, а по смерті візьме до себе, у себе, як звичайно бере людей.

Костур мій лежить далеко, серед трупів, людських і кінських. Я йду.

Моє ім'я Сола, сіль і сонце, голова моя чорна в білій пінній короні сягає небес. Пальці мої розминають мармур, як різноколірні грудочки солі, розгладжують твердь, як м'яке покривало прибережного піску.

Де ти, Олже? Що ти бачиш зараз перед собою?

Якось на ярмарку купчик-хитрун вигадав гроші з повітря брати: вивіз на чепурному возі велике дзеркало й прохав плати від дівок і молодиць, та й від молодців, хто гоноровий, до себе не байдужий, аби в те дзеркало на себе подивитися.

Зовсім мене Білаш нечупарою задражнив, а тоді й купчикові заплатив, і в спину мене підіпхнув до воза.

Я й подивилася, і зрозуміла, що до шкіри тре' було б олійки якоїсь ніжної, аби не сохла й не репалася, як луска на мертвій рибі, а ще зрозуміла, що мабуть-таки гарна: чорнокоса, аж в синяву, зеленоока, з твердим нежіночим підборіддям. Тоді вділила Білашеві потиличника швидко, аби не відскочив і пішла додому.

Що ти бачиш, Олже? Високу чорнокосу жінку, що йде на тебе серед тих, що б'ються і тих, що вже відвоювалися? Іду, Олже Гатинський, на ви.

От лишень ти вже нічого не бачиш, бо Все небо перед тобою й перед військом твоїм закрила чорна височенна хвиля, і тільки на білому її гребені весело виграє погляд Ярого. Правда ж гарно, княже?

Вигинаюся страшно, боляче, аби своїх не забрати, не потягти пащею чорною в безвість.

Ревучи глухо падаю далеко вперед, перед рудим конем, перед вершником із золотим кільцем у вусі. Чого тобі, князю? Сили? На! Пий!

Вони рвуться і рвуться вгору, до повітря, до світла, до життя, розкидані, рознесені врізнобіч кінь і вершник. До коня мені байдуже, ні, навіть не так — хочу. щоб виплив, бо безвинний, а ти, княже…

Він рветься і рветься, аби виплисти, широко роззявляє рота, розчахує безтямні очі, але я не даю. Вище і віще підіймаюся над ним, далі й далі віддаляючи яскраве денне небо. Я люблю їх, не всіх, таких, як ти не люблю — хижих, владних, слабких, мізерних. Я люблю Бродну й Шуминь, і межовий окрайчик Білого Степу з оцією згорьованою півчармою. Я люблю Тайша.

Могутній чоловік робить останню спробу сплисти під небо, і нарешті здається, і тьмяний блиск золота у його вусі згасає зовсім.

Кочуся далі, підминаючи й розкидаючи. Тут уже немає своїх, тут лише чужі, що прийшли непрохані, по здобич і чужу кров.

Відходжу потім легко, ніби видихаю. Вже майже нема мене, сама солона веселка у свіжому повітрі, гіркий дощик з ясного неба.

Невагомими пальцями стираю кров із Заньчиної круглої щоки. Лежить широко, дихає тяжко, але ж дихає, значить жива. Гіркими вустами торкаюся чола батька її, коваля з нашого кутка. Цей уже не дихає. Прохолодними долонями охоплюю лице найменшого мірошниченка. Та ж яке горе матері, пташеня дзвінке, улюбленець. Чого пішов? І п'ятнадцяти ж не було. Вії ледь тріпаються. Живий.

Солона веселка, ледь чутне тремтіння в повітрі, подих далекого, недосяжного моря

Що я? Де я? Так легко! Бігти й бігти, не чуючи під собою ніг! Не чуючи... ніг...

Серед мокрого поля, серед мерців і живих, що попадали, як мерці, стоїть Тайш. Він стоїть і кличе мене, і сльози бринять у його юнацькому голосі. Він кричить і кричить, аж Кеншак, що сидить поруч на землі, руками вуха затис, а Кайлен і собі розплакався.

Кого ти кличеш, хлопче? Оцей гуркіт і морок, цю зелену темряву безжальну, безкарну? Не безкарну.

З останніх сил дотягаюся до костура, змикаю судомні пальці на руків'ї, важко підводжуся.

Я стою на землі. Більше вона не відпустить мене ніколи, а як дійду по ній кінця свого людського шляху, забере в себе. Поруч мене юнак, що годиться мені в сини, та ще зранений, змучений чаклун, та теж зранений, але щасливий знайда. Біля моїх ніг лежить, виваливши довгого язика, здоровий чорний пес. За нашими спинами Шуминський брід, він наш.

Так воно є.

Кеншак зосереджує на мені запаморочений від болю й крововтрати погляд:

— Казав я що ти....

— Людина, Кеншаку, тепер уже зовсім людина.

Важко, геть уже по старечому, причовгує звідкись старшак, довго витріщається на мене:

— От добре вдіяла! Штани мені помила, бо був обробився з бойової люті.

Носа чух-чух. Ні тобі страху, ні подиву. От уже пройда, де завгодно вигоду свою знайде! А дупку все-таки вмочив. Чуєш, Білику? Хоч який ти тепер Білик? Давай уже оклигуй швидше, бо я тварин не б'ю, а тобі хочеться вділити від серця. Хоча за що? Ти намагався бути обачним, обачнішим за мене.

Розділ перший. Тривога

— Не так — дідич у двір, як дідько в печінки, — бухчу я сама до себе, бо тим двом точно не до мого бухтіння. Посідали на лаві, повпирали лікті у біло вишкрябаний мій стіл, похнюпили білі голови.

Один старий, а мо' й не старий, просто вивітрений і випечений степом, що твій червоний камінь, шкіра така груба, аж гримить.

Другий юний, легкий в кістках, круточолий, вузьконосий — хижий птах білого степу, мій Тайш.

На що він мені, такий юний? Та ж нащо я йому — чорна відунка з ціпком, на кволих ногах?

Світ не складається з питань, і вже точно не складається з відповідей. Він просто є, бо стався, склався і всіляким мотлохом уквітчався. І я в цім пречудовім світі завела тісто, а воно, падлюка така, сидить, в баняку — не сходить. А ці мені теревені чоловічі завели, хмурні та мрачні.

— Жадоба — поганий радник, Тайгерене. Мова її швидка, недолуга, слова жовані, слиною змочені. Помста — хороший радник. Думки її холодні, як лезо перед битвою, а слова гарячі, як руків'я по битві. Стережися, дідичу того, кого веде щира, правдешня помста.

— Білику! Та годі вже на вітер брехати, бо й справді лихо нагавкаєш!

Це вже бухчу голосно і ціпком просто перед Білашевим чоботом загрозливо тюкаю. Білаш на мого ціпка чхати хтів, та на мене з ним разом. Він своє веде, дідича напоучує, аби не розслаблявся.

Бідному Тайшеві, як на мене, вже й голову смика й ноги судомить, з тих балачок. Ходить весь закам'янілий, чекає, що молоденький Гатинський князь Світлаш, Олгів брат менший, прийде межовій чармі й нашому селу захланному за брата старшого мститися.

А я так думаю: брами навстіж не тримай, зброю під руку на ніч клади, а тривоги в серце не пускай, бо згризе й кісток не лишить. Ото ж дражнюся, блазнюю, аби не так повітря гусло навколо Білашевих пошерхлих губ, навколо чорних, жаских як морок його очей. Я хочу, щоб Тайшеві бодай трохи легше дихалось.

Тайш того не цінує: супить на мене білі брови, зводить губи у злу нитку. Суворий чармай, дорослий чармай. Плакати хочеться від тієї суворості. Білаша ціпком вгріти хочеться. Шепотом ледь чутним у вуха влитися тому далекому верхньому князеві влитися хочеться, тому Тайшеву однолітку, сироті, що йому влада теж упала рано й важко. Шепотом недобрим, нечесним, нелюдським заколисати гарячу кров, приспати невсипуще серце, аби ніколи він не прийшов мститися, бо Олг лишень отримав своє. Не чіпав би моєї Бродни, не здіймав би руки на ту чарму беззахисну, що в ній молодиці в руках луки тримають, а до спин немовлят поприв'язували, то й не захлинувся б моїм дурним, згірклим шаленством.

Але я не вб'ю князя Світлаша, принаймні доки не подивлюся йому в очі, доки він не прийшов узяти мою Бродну на списи, втоптати в суху землю Білого степу.

Дивно, усі-то вони такі ясні та світлі: Білаш, Світлаш. Тайгерен ковилинською говіркою теж означає «біла тінь», чи то «біле марево». Лише я така чорна серед ясних та білих. Та дідько лисий його дере! Посивію — то теж буду біла. Тепер у мене все буде, як у людей: і зморшки, й сивина, й пахуча труна, свіжотесана. В ній у землю ляжу, а не вогнем та димом у небо піду, бо не Ярому рокована. А кому? Та хай кому, аби ще не так скоро, бо Тайш мене поки що потребує.

Білаш підводиться й починає мотатися по хаті, туди-сюди, ну геть як пес — на близьку грозу, ще б хекати почав і язика вивалив.

— Сядь, кажу, бо перекинеш мені баняка з тістом, то я тебе тут і приб'ю.

Сідає, слухняний, паскуда! Був би такий слухняний, та перестав Тайша своїми пересторогами мордувати.

— Поглядника треба, — бурчить Білаш, ніби до стола, а не до нас. — Треба не поголосу, а звістки твердої з самого Гатина: чи ж справді Світлаш небезпечний, чи так — шмаркач на столі високому? Чи піде Білий степ тривожити, чи ближче клопіт має? Доки не знаємо, ні дихнуть, ні перднуть не вільно.

— Не вільно тобі! — знову не втримуюсь я, — своїми страхами та перестрашками вже всю хату пропердів. А кажуть в Гатині чорний клен росте, чорний клен — черлене листя. Кажуть Ярий сам з неба спустився й зерно в землю кинув, на найвищому з Гатинських пагорбів. Жаром в лице дише той клен, черленим золотом в очі ллється, ніби до серця пропекти хоче, всю темряву з нього випекти. Піду, мабуть, подивлюся, заразом й новому Верхньому князеві вклонюся ґречно.

Тайш припиняє супитися. Зіниці йому ширшають так, ніби в них і справді з того клена черленого вогнем сипонуло:

— Я тебе не пущу! Тебе Олгові вої бачили! Ти ж не всіх убила.

— Не мене вони бачили. Не мене запам'ятали. Та й хіба я зовсім силу втратила, аби хлопам очі не відвести?

Білик теж набурмосився, з-під лоба зиркає: не зрадів на мої слова. А й не треба мені ні згоди, ні радості: вирішила йти, то й піду. Буде їм поглядник в самому Гатині. А й мені на власне око ворога оцінити не зайве. Звичайно, сили в мені — крапля проти колишнього, тим більше до тієї краплі багато всього додати треба, аби перемогти.

Тайгеренова чарма тепер не розполовинена — ціла. Повернулись із серця Білого степу з гостин в Олар-чармая старші вої, батьки й чоловіки тих, що стояли за моєю спиною при броді тому́ півліта. Тут наш дідич раду собі дасть і з чармою і з сусідами, і з Бродною нашою, колобродною, а я з черленим кленом — князем нашим Верхнім, світлим-пресвітлим, раду нам всім даватиму. Я за своїх людей віддала безсмертя й волю нескориму, тепер їх самих не віддам ні князеві, ні Ярому, ні самій Долі-Всевладниці — нікому.

Тайш сумно позирає то на мене, то на баняка на приступці, мовляв: ти ж просто зараз не підкинешся, хліб сирий не полишиш? І мене не полишиш? Просто зараз — ні, але вже скоро, бо не хочу по снігу плуганитись.

Збиралася я ретельно. Найперше взяла різних зіль цілющих, тих, що сушені, легенькі: буду я ще глеки та барильця з собою тягати. Ліки в дорозі й собі помічні, й комусь — порятунок, та й заробок, як уже зовсім без окрайчика лишуся. Тоді ретельно оглянула взувачку й одіж, і те, у що збиралася вбратись і те, що на зміну, в торбу. Міцне й доладне, але не надто чепурне, аби ніхто заздрим оком не накинув. Лише ковилинського плаща, білого, легкої вовни, грубою чорною ниткою яскраво вишиваного вкруг каптура, побіля обличчя, вирішила таки вдягти. Він зручний і теплий, а що гарний, так чи ж я речі, дорогою людиною дарованої, від хижої лапи не захищу?

Думала про Тайша, гладячи ніжну, білу вовну, аж тут і він сам. До хати зайшов тихо, голову під низький одвірок схиливши. Шкіра ковилинська, рівна, світла, без рум'янцю, на вилицях аж посірішала. Зовсім його тривога загриза. Сів при столі, як оце недавно сидів з Біликом, підборіддя в долоню впер:

— Поганий з мене чармай, як навіть свою чарматайо втримати не можу.

— Я ще не твоя чарматайо, маєш час передумати.

— Так, не моя… А що тоді моє: недолуга юнацька воля, волосся вітрові на забавку? Не можу зібрати твердою рукою, не можу сказати, що я тобі чоловік, а ти — мати моїй чармі. Хто ж я тобі?

Він нічого не знає і Кеншак йому не розповість. Він думає, що я — просто відунка з такою великою силою, що змогла річку на ворогів підняти. Та ж люди не мають такої сили, не можуть мати, а що вода була солоною, то він, мабуть, і не помітив.

Не чіпала я річки, Тайшику. То я сама, колишня, чорну голову в білій короні підвела, спину велетенську випростала. Тепер уже не зможу. Ти для мене — камінь на шиї, прокляття, що безсмертну мене до людської істоти вмалило, до землі на віки прив'язало, подих мій, від якого скелі глухли, в нетривкі жіночі груди вбгало. Ти — мій вибір перед Долею-Всевладницею. Лишень я тобі цього не скажу. І Кеншак мовчатиме, хоч і второпав усе.

— Була б розумна — була б вільна.

Я сідаю поруч на лаві, проводжу рукою по його білім, вільнім волоссі, як щойно по м'якій вовні плаща:

— Ти мені дай іще цю зиму. І собі дай. Як до весни не пересваримось, то тоді вже й візьмуся чарму твою шмаркату няньчити. Мені до Бродни вошивої, дурноверхої ще й цього бракувало.

— Нема в Бродні вошей, — каже він, ледь стримуючи сміх і раптом починає затято чухатися, — Нащо ти взагалі за них згадала? Тепер ввижатимуться, доки не забуду.

— Та може ти кінську блоху вчепив? Вони, буває. перескакують.

— Солько, замовкни!

Він захоплює мене за шию, затискає рота рукою і раптом сам затихає, головою на моєму плечі, щокою до щоки. Від нього пахне чистим степовим пилом і свіжовимитим волоссям, гірким, як полин, аж блакитним, як полин.

Він мовчить довго, а тоді видихає мені в саме вухо:

— Ти ж берегтимешся? Ти ж ні у що не полізеш?

— Я подивитися йду, а не тараном той Гатин виносити. Тільки ж і ти тут шануйся. Дідько їх знає цих твоїх чармаїв сусідніх. А наших княжат я ліпше за дідька знаю: тільки чхни, а вже й без носа лишать. То ти вже гляди без мене, пчихай не гучно.

— Ага, ще й пердітимем пошепки!

Це вже наш старшак сільський, стоїть, лікті на півхати розкарячив. Ото скільки вчила, аби стукав залазячи — до нього добре не пристає. Не було б Тайша, відказала б я старшаку на його пердучі жарти, а так — встид перед дідичем.

— Ти, Солько, той, мо' візьми з собою котрогось із Боричевих дубочків. як ми їм тоді з голів дурне повибивали, то вони тепера нічо, сумирні. А тобі ж без почту тепера не мона, ти ж не щось там, а самого дідича жінка.

Не витримую, теж підводжуся, беруся в боки, хоч без костура стояти й непевно, але нічого, для доброї справи постоїмо:

— Чуєш ти? Чи тобі в писок затопити, чи в ніженьки вклонитися за турботу батьківську? Сказала — сама йду, то щоб мені більше жодне й не муркнуло!

Це до Тайша також, бо вже теж рота розкрив заперечувати. Дурні вони. Мені самій безпечніше.

— Старшаче, ти вже дідичу за підмогу будь, а не за реп'ях на штанях. В голові-то в тебе каша зі шкварками, а досвід сякий-такий маєш.

Думала відкаже лайкою, але він кивнув суворо, твердо:

— Та вже буду. А ти вертай швидше.

Долина ковалиха хіба трохи старша від мене, та недавнє вдівство зовсім її зігнуло. Млява, жовта з лиця, із вицвілими геть старечими очима совається по хаті, до гарячих пиріжків мене припрошує. А мені так болить та її байдужна млявість, що й на пахучу, свіжу випічку навернутися не можу.

— Бери, бери, Солько! Капусточка зранку шаткована, зелень оно щойно в городі вирвала: листочки, як різала, тугі-тугісінькі, а тісто ж, як пух. Мій то так уже любив! Як молотом намашеться, то, як лелека жабів ковтав.

Збляклі очі кліпають волого, ніс посопує жалісно. Я швидко хапаю пиріжка з помальованого тареля, зацікавлено жую:

— А що тут за присмак, ніби селера?

— Так селера і є, тільки ледь на сковорідці присмажена.

Ну от, вдовині сльози селера перепинила, й те добре.

— Чуєш, Долко? Як Тайш над’їжджатиме, то ти його годуй чимсь таким смачненьким, гарячим, та напитуй, чи він відвар мій пити не покинув, бо йому з того поранення голова дочасу болить. При ньому звичайно Кеншак, та з мужика турботи, як з кота роботи — сама знаєш.

— Та нє, мій ласкавий був, чуйний.

І знов очі мокрі.

Швидко хапаю наступного пиріжка:

— А сіль же яку клала: ту, чудернацьку, рожеву, що тобі чужинець відсипав, чи нашу, звичну?

— Ото ще! Буду я в пиріжки з капустою тую дивовижу сипати. Я її зберегла. Тобі в дорогу дам: з такою гарною і черствяк смачніший, а мо' у скруті продаси.

Тепер уже й мені в очах погарячішало: кожен як рідну у мандри вряджає.

Білик оно кинджала дав, малого, але гострющого і в піхвах, легеньких, як дитяча рукавичка.

Борич, гівнюк бородатий, очі ховаючи, приніс срібняків жменю. Каже: в самому Гатині такі ходять, каже: аби від тамтешніх не різнилася й мала чим за теплий куток сплатити.

Дівчата з чарми притягли чи не десяток сорочок помережених. Я за те щиро дякувала, та в дорогу не братиму, надто вже примітні.

Ковилинські сорочки чорні, білою ниткою дрібно й густо вишивані, що твоє зоряне небо над степом. Ту їхню строгу, аж скорботну красу ні з чим не сплутаєш. Мені таке в Гатині навряд чи поможе. під Тайшів плащ, правда, можна й ковилинську сорочку, гірше не зробиш, але ж він теплий, і легкий, і він Тайшів. Його я не можу лишити.

Йду від Долки смутна й задумана. Від криниці мені назустріч легко чеше з повнісінькими відрами Занька. Хапаю за товстенну жовтаву косу, пригинаю вухом до себе, (ну й здорова ж у батечка свого вдалася):

— Займи чимось матір, аби горе своє не няньчила. Знайди хлопця, закрути з ним, щоб аж клуня підскакувала, то Долина про все на світі забуде, доки хворостиною твою моцну дупу оброблятиме на добру науку.

Занька дивиться на мене згори і збоку, як віл на горобця, й губу копилить:

— Де я тобі хлопця візьму? Усі дрібні та миршаві: двома пальцями розімнеш. Й наші-то — мишаки комірні, а ковилини — взагалі комарі тонкоспині.

Тут вона, мабуть, згадала за мою теплу дружбу з дідичем і густо зашарілася.

— Солько, а давай я з тобою піду. Мо' там деся мужики більшенькі, ну, як на мою породу? Я тобі торбу нестиму. Знов-таки й битися краще, коли спина прикрита.

— Зань, я не збираюся битися. Я піду до божого клена, сили своїм хворим ногам просити, тільки й того.

— Ага, — каже Занька й теж очі мокрі. Трясця а не село!

До Білаша пішла сама, останнього вечора. Кинджала він мені мовчки тицьнув, серед вулиці і з тої пори ніби ховався. Тепер приспіла крайня пора для розмови.

Гарно в Білика, гарно й чисто, і сам Білик ошатний, в ковилинській сорочці, в доладних об ногу шкіряних штанях і м'яких, нечутних мисливських чоботах. Рухи точні, тихі, страшні. Тими страшними рухами й розмальовані кухлі зі скрині дістає, й духмяний трав'яний узвар в них наливає, й тонкі скибочки копченини на тонкі скибочки хліба розкладає. Сидимо, затишок на двох ділимо — кожному доволі.

Врешті терпець мені уривається:

— На самого дідича села не кинемо? Правда ж — не кинемо, Білаше? Йому ж і чармі лад давати, і сюди наїжджати — хоч розірвися.

— А як не кинемо, то й наплічника розбери, що отамо, за дверима висить. Не гарно з друзями так чинити, тихцем, та без згоди.

Зітхає, дивиться, як на недоумкувату:

— Міг би й сам у той Гатин піти — став би тебе виряджати? Тамтешні слуги Ярого мене камінням заб'ють, що в людській подобі, що у псячій. Не люблять вони нашого брата — перекидника. Правильно, скажу тобі, не люблять. То ж сидітиму, де сиджу, Бродни рідної пильнуватиму, а наплічника зібрав, бо на полювання рушу днями — вепрятинки черево просить. Оце тебе завтра проведу, та сам позавтра й вирушу, не на довго, днів на шість. Вже шість днів Бродна без нас двох простоїть.

Вийшла я вдосвіта. Усім сказала, що вже по світлому рушу — обдурила. Нікого мені зараз не треба: лише я й дорога. Хай простять, як прийдуть прощатися й застануть порожню хату. Я їм яблук повну миску на столі лишила. Такі, тугі, рожево-зелені, ніби смугасті, лише в мене в садку родять. Хай простять, бо прощатися несила.

Рух за спиною. Вже далеченько від села, в березнячку, прозорому по холодній порі. Жовте міжліття вже минає, скоро холодне літо снігом все укриє: зерна в землі, мертвих в землі, живих попід пахучими стріхами й попід дахами, міцними та високими, багатійськими. До самого зеленого міжліття лежатиме товста сніжна ковдра, поступово тоншаючи та бруднячись. А тоді зелене міжліття дурними козлячими очима подивиться, головою кошлатою струсоне й побіжить увесь світ через багна й останні крихкі приморозки до теплого літа.

Світ-то побіжить, а мені бігати не випадає. Дивно, з тої пори, як прийняла я своє прокляття на віки, вростила дух свій у мале людське тіло, земля мене ніби легше тримати стала: вже так калічно я не повзаю, а лишень припадаю на праву ногу, але щоб бігати — то ні.

Рух за спиною, тінь руху, безгучна, лиха. Чи й не лиха? Просто люди так тихо не ходять.

— Вилазь уже, Кеншаку, з тих кущів, бо відморозиш собі усю чоловічу гордість.

— От не думав, що гордість у мене в носі! — озвався ковилинський відун і справді потираючи почервонілого носа.

— Давно йдеш за мною?

— Не так давно, як повільно. Ти ж ледве сунешся, то я вже й задубів.

— Я сунуся, як мені зручно, а ти чого?

— Провести хотів.

— А я нікого не хотіла.

— Знаю. Маю до тебе розмову, коротку. Ми, ковилини, діти небесного лебедя. Усі знають, що лебеді без пари не живуть й іншої не шукають. Не сироти нам чарми, бережи себе і вертайся до Тайгерена, бо без тебе його не буде.

І тут мене підриває, як греблю рясним паводком:

— Та подуріли ви, чи що? Плем'я дике! Який вам небесний лебідь? Казок дідівських наслухалися. Добре — Тайш, дитина ще, а ти ж бувалий вже дядько, та ще й відун! Живі мають жити, а не життям гребувати, бо на те Всевладниця, щоб давати. і на те Всевладник, щоб відбирати. Хоча, й вони, мабуть — брехні дідівські. Світ складніший, ніж ми собі. думаємо. То ж гляди мені, Кеншаку, Тайшеві дурними казками голову не забивай, а я теж спробую вас не засмутити: подивлюся і повернуся. Іди вже, шляху не заступай, лебідь обскубаний.

Іде: тонкі жилаві руки, вузьке, мов залізне лице. А де ж твоя пара, бідний мій лебедику? Думаю, краще не питати.

Розділ другий. Чорний ставок

Два села я чесно пройшла на власних трьох ногах, рахуючи костур. А вже за околицею другого мене нагнав приязного вигляду дідуган на високім добрім возі. Навіть і не дідуган — підстаркуватий дядько, ще такий самий міцний, як його віз. Мав дядько на собі глибоку вовняну шапку від вітру, товсту свиту під грубий пояс та такі ж теплі штані, вправлені в чоботі. Робота під сонцем вичорнила йому лице й вибілила вуса, лише з очима нічого не змогла зробити: очі були затято сині й веселі, як в малого бешкетника.

— Сідай, дочко, підвезу!

Раніше б мені оте звертання ні в образу, ні в нагороду не здалося, а тепер зраділа, бо сказав же ні «сестро», ні «тітко» — «дочко», значить, попри кульгавість і пропри те, скільки насправді живу, здаюся молодою. Подумала до себе поблажливо: «Ну, це ж я не з пихи дурної — це ж я для Тайша, аби не було йому встидно старої жінки». А дядькові усміхнулась і з подякою на воза влізла.

Дядько, як віжки натягав, то з-під грубих рукавів свити визирнули полотняні, нижньої сорочки, щедро вишивані кутастим, синьо-брунатним, чоловічим візерунком. Подивилася я на ті святкові рукава, на охайні пакунки в чистому полотні, складені на возі, і запитала, аби розпочати балачку:

— В гості їдете?

— Та ні, з гостей, — охоче відгукнувся мій попутник, — Дочку провідував. Вона сюди, в Чагарики, за чоловіком пішла. Оце везу своїй старій гостинці. Так уже хотіла дитину побачити, та куди? Хата, кози, кури, корова оно, ледь черево тягає — не сьогодні-завтра телитися надумає, це ж усе на чужих не кинеш. Сусіди в нас, долі дяка, не лихі, та ж свого клопоту повні двори мають. От стара й лишилася на господі, а я їй гостинці везу.

Замовк, щось ніби промайнуло по лиці — сум, чи біль:

— А ти ж, дочко, куди, проти холодного літа?

— В самий Гатин, на прощу. Кажуть: чорний клен — черлене листя хвороби зцілює. Може й мені ноги полегшають, як під ним стану та Ярому помолюся?

— Може…

Дядько дивиться на мене пильно і якось, аж до сліз, ніби розумний пес. Дивиться й мовчить довго. Сонце повільно котиться над нашим возом на захід, м'яке й трохи прижовкле, як завжди під кінець жовтого міжліття.

— Грушку хочʼ? Добрі, соком налиті, як медом.

Беру, дякую. Дядько бере й собі. Їмо, усміхаємось до пригаслого, але ніжного сонечка.

— Знаєш, доню, може й не треʼ тобі того зцілення. Ходиш тихенько — живеш неквапом. А станеш здорова, то й насяде на тебе клопіт-робота. Наша оно, втіха єдина, гарною виросла та міцною. Вподобав на ярмарку багатійський син з чужого села, теж удатний хлопець, та й порядний — не гультяй, не розбишака. Так за нього з легким серцем й пішла. Та ж багатство не з неба падає. Горблять вони на своїй пишній земельці, як воли безмовні. І наша з ними горбить. На свята-то і в намистах бурштинових, і в сорочках тонких, і в спідницях рясних та пістрявих, що твоє сонечко, а дитину скинула. Другою зараз ходить і не знаю, чи доносить, бо така вже зморена, така спрацьована. А як по мені — то нащо теє добро, коли дітей не бережеш. Кому воно? Чи ж із собою в труну забереш? Чи княжим тивунам та войводам лишиш. Ті-то швидко приберуть, двічі просити не треʼ.

А була б наша кривенька, чи то в грудях слаба, то й сиділа би при нас зі старою, пряла, пісень співала. Знайшла б собі якого удівця, чи теж непоказного хлопа, чи з війни скаліченого. Жили б тихенько, моʼ Всевладниця й дитинку б послала, чи кількох.

Не шукай, дочко кращої долі, коли й ця стерпна, бо можна й до лиха дошукатися. Вертай додому. А як не маєш до кого вертатися, то лишайся хоч би й у нашому селі. Ми зі старою попервах тобі за друзів будемо, а тоді й з молодшими роззнайомишся. Ти ж відунка, травниця? Бачу й по торбі твоїй, і по очах твоїх. У нас торік лікаря Всевладник прибрав. Та ж правда й старий був дідо, але до останку інших лікував, і людей, і худібку. Тепер нема кому. Лишишся? Хата по одній вдовиці самотній пусткою стоїть, то ми б із дядьками помогли полагодити, то й живи.

— Бережи тебе Всевладниця за добрі слова, але я маю до кого вертатися. І до Гатина мені треба. Як вернуся щасливо, то присилайте по мене в Бродну за потреби: поможу й кому розродитися, й від пропасниці, й кістку зрощу.

— Йой! То чи не з тої ти Бродни, де Олг чорнобровий дурну голову склав?

— Гадаєш — дурну?

— Була б розумна — була б на плечах. Нема чого проти степу ходити, доки він сам не лізе. Та ще й супроти Білого! Давно знати — ковила не люди — порох білий, тіні бездушні, одне слово — ковила. Супроти них — ворожбита доброго, аби на поріг закляв міцно, а чіпати їх — зась! Того, доню, Олг і дурний, і голова його попелом пішла.

— А що у вас, дядько, в селі? Під ким живете?

— Та ніби ні під ким, долі дяка. — Дядько поставив між нами кошика з грушками й припросив широким жестом. — Є такий войвода Сташко, сидить у місті Заточині. То він до нас на жовте міжліття тивуна присилає по меди та по рибу. Збіжжя в нас, бач. не дуже, з річки живемо, та з бортей. Бере Cташко не тяжко, а користь від нього таки є. Набігли на нас якось бродники, ну, не ті, що з вашої Бродни, а ті, що з сокирами по дорогах вештаються, та чимала ватага — самі б не відбилися. Послали ми хлопчака в Заточин. І, щоб ти знала, прийшов Сташко, людно й оружно. Так бродників угрів, аж земля гула! Із тої пори до нас вже ніщо й не прилазило. Є від Сташка користь. А так-то ми самі й суд чинимо, й спадки ділимо.

— А Сташко ж у тому Заточині від кого сидить?

Дядько замислився:

— А хорти б його знали, якби про теє спитали. Сидить, то й сидить.

— Ой, дядьку, щось ви долі дякуєте, хортами лаєтеся. А руді ж хорти Ярому служать, священні звірі, а ви їх не шануєте. Може й Ярого не шануєте?

Вимовляю те недбало, зі сміхом, крізь солодку грушку. Дядько теж усміхається в жовті від медового соку вуса:

— Та чого ж? Ми усіх шануємо. Аби вони нас шанували. Ярий —з неба, Всевладник — з землі, а Всевладниця поміж нами ходить.

— А місяць же вночі від кого ходить?

— Та від нього, що світла — тьху, що тепла — тьху. То й на нього — тьху!

Я задивилася на дорогу позаду, на ту дорогу, що відділяла мене і від Бродни, і від чарми. Я знаю як багато у світі нас (їх), невидимих для людей, невідчутних аж доки люди не пробудять їхній гнів, або цікавість.

Брате мій тихий, брате мій замріяний, з пасмами білими, як у дітей твоїх, зо очима синіми, як у дітей твоїх, з норовом потайним та затятим, як у дітей твоїх, аби не почув ти цього дядькового тьхукання, аби спав оце зараз, серед ясного міжлітнього дня.

— Оно вже й село наше. Лишайся на ніч, стара зрадіє, вона в мене товариська до балачки, ще більш як я.

— Ні, дядьку, я вже на возі відпочила — піду.

— Проти ночі? Геть намахана. Та ж через ліс! Та як сосняки почнуться, то до Чорного ставка горіхом докинути. Воно тобі тре?

— А що там за Чорний ставок?

— Проти вечора не буду й згадувать. Як тобі голова зайва, то мені лихих снів у рідній хаті не треʼ. Злазь, бо у двір завертатиму!

Образився. він до мене з усією приязню, а я — проти ночі — в темний ліс. Нехай ображається. Мене дорога веде, дорога й виведе.

Ліс вийшов назустріч спершу ніжним молодняком, а тоді вже важкими в іржавому листі дубами і старим, до дзвону у вухах високим березняком.

Я люблю дерева, чую їх: як хочуть пити, як п'ють, як марять від п'янкого молока щедрої землі і як засинають сп'янілі, втомлені. Колись моя кров була солона, їм ні до чого, тепер її надто мало, аби розхлюпувати. Іду спокійно, але пильно. Ліс теж спокійний, без настрою, ні привітний, ні лихий — сонний. А от здалеку і справді потягло чимсь холодним, застояним, каламутним. Отамо значить він і є, Чорний ставок.

Була б я розумна, взяла б стежками праворуч, далеко праворуч, та й обійшла б і дорогу, що веде-заводить, і ставок проклятущий, що кличе, голосить, аж захлинається. Але була б я розумна — сиділа б у теплій хаті, а пруся, то вже пруся. Схожу й баговиння розбурхане послухаю, чого вона так заходиться.

Дерева я люблю, а от лісову воду ні. Пахуча, густа, непрозора, вона, як не збреше то змовчить, і мовчанка її жаска.

Та ця не мовчить — волає гірко, безтямно, а про що — не розбереш.

Звичайно, можна було б і напрямки́ спитати — чи ж я мову рідну забула? Але — доля, то вже доля: як я вже є людська відунка, то по-людському й чинитиму.

Промацуючи костуром багнистий, непевний берег, підходжу до самої нерухомої каламуті, лиш ноги в неї не вмочую, нахиляюся, самими кінчиками пальців торкаю свій відбиток, теж тьмяний, непевний:

— Дівице-водице,
Рідна сестрице,
Розкажи мені те,
Чим твоє личко цвіте.

Ну вона вже ж і показала! Та не одна, усі сім.

Людській відунці, чи відунові лише б гниле листя та гілки розійшлися й вода попрозорішала. Мені ж вони показалися самі: сім водяниць, від найстаршої, аж блакитної через древність свою, до найменшої, тонкої й зелененької, що твій перший листочок зеленого міжліття. Лежали сімома колами, великі, гнучкі, голі, від старшої, найбільшої, при самому березі, до найменшої, в глибині. Вона, тоненька, налякана, ледь не рвалася, аби коло, утворене її тілом, було ширше, якнайширше, аби не торкатися того, що лежало посередині замуленого озерного дна.

Я охайно притулила ціпка до найближчої деревини. Вони — не земля, по них іти легко.

Переступаю зі спини на спину, вниз, вглиб, як по страшних зелених сходинах, до самого дна. Терплять, вірять, що я прийшла порятувати їх від проклятого дарунку. А воно мені треба? От же ж — правий був дядько, а пізно вже.

На тремтячому боці найменшої зупиняюся, присідаю навпочіпки, аби краще роздивитися.

По одному вже й не скажеш — чоловік? Жінка? Весь у в'язкий мул пішов, тільки й розібрати — де голова, де ноги.

Друга — дівка, сорочка довга, коси теж довгі, від мулу та черви вже слизькі й зелені. Дівка, бо заміжні такими малими та пістрявими квіточками собі рукавів не розшивають.

Третьому ще навіть можна в лице без великої огиди зазирнути — борода, чоло квадратове, вперте, брови гарні, прямі. Не юнак, навіть вже й не молодик, але ставний і гарний… був.

Останній… Та ні — остання: два гострих горбики ледь позначених дівчачих грудей крізь грубу хлопчачу сорочку, довгі ноги в дертих та латаних штанях. Волосся, мокре й темне, стрижене в кружечок, обліпило худеньке личко, сумовите й розслаблене, ніби спить.

Водяницин бік піді мною ходить дрібно й зачаєно: вона боїться, і мене, і заклятих покійників.

А й не дивно, що боїться. На тому, що з бородою сорочка жовтогарячими колесами по зеленім полі шита — служив він Ярому, та не десь там, а у великому храмі. Храмів таких на всі житянські землі лише два: той, що в Горилуках і той, що в Гатині. Тільки вони своїм служанам такі сорочки носити дозволяють.

Я ще трохи подаюся вперед і двома пальцями тягну в старшої дівки з під сорочки тонку плетену шворку з гарно різьбленим дерев'яним колісцем — знаком Ярого.

В другої теж розгледіла плетену мотузочку у прорізі сорочини. Нема чого й перевіряти — теж вірниця Ярого. А його вірників вода не прийме, бо вони вогневі заповідані. От і мучаться водяниці, пече їх прокляття чужої жертви. А мені все заверта й заверта очі до дівчинки, хлопцем перебраної. Щось не те у ній.

Зелена рука, велика вузька й прозора, витягає смарагдового пальця, вказує ним налякано. У вухах мені тремтить, вишелещує:

— Там… Там…

Та ж не на дівчинку вона вказує — на служанина храмового, на праву його руку, вже зовсім затягнуту мулом.

Ой, як не хочеться мені того робити! Але вже вклепалася. Занурюю власні пальці в баговиння, піднімаю важку, ослизлу мерцеву руку: стиснута в задубілий кулак, мертво стиснута, мертвіш не буває. І раптом у мою долоню, крізь мертві чужі кістки, крізь мертву, відразливу чужу плоть гаряче б'ється, раз і другий, і третій.

Я різко відкидаю покійникову правицю, нахиляюся, аж заточуюсь вниз, у мул і тлінь, хапаю за плечі, обтягнуті мокрою холодною сорочиною, дівчинку, з усієї сили тягну на себе, за собою, по зелених неспокійних спинах, по смертельних сходинах вгору, до берега.

Чого ж так тяжко? Не може ж бути така важка!

Лише тут помічаю товсту почорнілу мотузку, що охоплює дівчині ноги. Через силу, зсудомленими від хвилювання руками відпускаю худі плечі, тягну мотузку, важко, порпаюся руками в мулі. Так і є — дбайливі, ті, хто цю дитину в чорний ставок вкидав. Міцна мотузяна сітка, в ній важка каменюка, охайненько, що твій коштовний камінчик в золоті.

Хапаюся за Біликова кинджала, та сама сичу на себе: хіба ж таким вузьким та ніжним лезом товсту мотузку пиляти? Дістаю з-за пояса свого старого, надійного ножаку, що ним гілки обтинаю. Морочуся доволі довго, та зрештою вдається. Тепер в малої топелиці й ноги вільні, й мені тягти її вільно.

Лише там, на березі, падаю поруч з мокрим, нерухомим тілом, лежу довго, слухаю землю й ліс, слухаю здивовану, вже занімілу кров, що їй знов звеліли текти у захололих жилах.

Покійниця повільно сідає, розплющує очі, і я видихаю полегшено — вже не покійниця, жива дитина дивиться на мене здивовано й трохи сонно. Втримав Ярів слуга малу іскру в кулаку, не дав воді її загасити, не дав страхові, болю, самій смерті руку його розтиснути. Там, між мертвими його пальцями, притиснутими один до одного тугіше, ніж пелюстки в пуп'янку, зберіг крихітну жаринку життя і віддав лише тоді, коли оболонку для тієї жаринки, дитяче тіло, перенесли з-за смертної межі назад, у життя. Вірив, що хтось це зробить. Чи знав?

Мені робиться самотньо й незатишно і я питаю:

— Як тебе звати?

— Руданка, — відповідає вона хрипко після довгої смертної мовчанки.

Відводжу від неї очі, тоскно дивлюся на водяниць, що досі тримають мені сім зелених сходин зі своїх тіл, до дна. Знають, гадюки, що бувають речі, які — хоч-не-хоч, а мусиш.

Скидаю плаща, нагортаю його на плечі мокрій Руданці, сама високо закочую рукава й підтикаю спідницю. Мушу витягти й решту трьох на берег, хоч ці вже й не оживуть. Їм-то байдуже, а водяницям полегша буде. Мушу. І це ж, мабуть, в кожного така прикраса на ногах, як в Руданки?

На початок — найважче, доки сили ще є й не вивертає на кожному вдихові.

Знов спускаюся до дна, наступаю на пружні зелені спини. Збираюся на силі, аби приступити до найстарішого топельця, що вже майже вріс у слизьке розм'якле дно.

Знову безголосий тремкий шепіт у вухах:

— Наш-ш-ш.

Полегшено відступаю. Хоч цього чіпати не треба.

— Я поможу, — озивається позаду тихо, але твердо. Як тільки посміла ступити на холодну водяничу плоть ця недавня мриця, мокра ще полонянка мулистого, смердючого дна? Та ж стоїть, пальці на босих ногах підтискає, пече її темна, пронизлива вода земних глибин.

Усі водяниці джерел підземних — Всевладника доньки, тому й жахні такі, й до людей немилосердні.

— Я поможу. То сестра моя — Ожина. Вона — уся моя рідня, батьки давно вмерли. Ожина мене виростила.

— А служанин?

Дівчинка дивиться довго, пильно:

— А служаин нетутейший. Я його не знаю.

Бреше. Не зі страху. Рахує щось собі у голові.

Мовчки розрізаю й розплутую мотузки на ногах у двох топельців. Мовчки беру зеленокосу Ожину попід руки, довіривши Руданці легші ноги.

Мене, не так щоб зовсім людину, від смороду аж похитує, а як же ж звичайній дитині. Губу закусила, бліда, аж зелена — топелиця, як є. Але ж мовчить, тягне.

Служанина Ярова виносимо вже з останніх сил, бо важкий.

— А як же то зовсім чужій людні, нетутейшому, дозволила до себе торкнутися, долоню до губ прикласти, аби життя твоє в кулак замкнув?

Знов дивиться. Очі ясні, сірі, темніші, ніж у Тайша, але схожі:

— Ти теж Ярому служиш? Не Всевладнику?

— Я, дитино, нікому не служу. І тих, хто служить, не люблю.

— Ти оце, як Ожина. Може ти й відунка теж?

— Хто що може, той те й робить. Ходімо, руки змиємо, бач, із водяниць вода вже знов стала. Заспокоїлися, мирно їм тепер.

— Не піду я до тої води. Краще мохом обітру, а вже вдома, з криниці вимию.

— Так і в криниці ж вода з-під землі, теж якась там Всевладникова донька. Не бійся їх. Вони не лихі, просто холодні до всього. Та й додому тобі зараз не вільно. Хтось же тебе в цей ставок з каменем на ногах вкинув. Ти хочеш, аби цей хтось тебе тепер зустрів дурним криком: «піднімка надходить!» — й кілком гострим. Кілок гострий між ребра — воно ні піднімку, ні живому не на користь.

Теж дивлюся, теж пильно. Знов щось там собі в голові крутить, прокручує — прикидає, чи вірити мені. Хоча про кілок подіяло, руки на грудях схрестила — від власного страху затуляється. А зі страхом у цієї малої стосунки свої — душить вона його в собі, і правильно душить.

— Чуєш, відунко? Треба для них вогнище скласти. Я знаю, де сосна суха лежить, громом вбита. Тільки в нас сокири нема.

— На двох, Руданко, та ще й таких мокрих, велике вогнище треба, а велике вогнище здалеку видно.

— А що ж робити?

— Тобі — розповідати, а мені — слухати.

Розділ третій. Малодвірний князь.

Я заозиралася в пошуках костура. Земля — це тобі не вода: на твердому нога одразу заважила, як чавунна. Та де ж я того ціпка дурного лишила? Чи сховався?

Голосне більчаче цокотіння привернуло мою увагу. Оно, сидить на низькій гілці, худа, мала, самі очі й хвіст, а цокоче голосно, як щось велике. Ти диви — й костур просто під нею, до стовбура притулений.

Підходжу, беру, всміхаюся до хвостатої. Не ляклива, сидить, очиськами світить, лапки перед собою склала, ніби жебракує.

— Та на вже! — дістаю з торби сушену сливу. Хапає, не тікає ховати, наминає переді мною, аж вуха підскакують.

Беруся за костура, спираючись на нього підходжу до Руданки. Сидить з порожнім лицем під соснами на низькому пні, подалі від берега, де ми лишили мерців.

— То ти не Ярого вірна?

— Я людям вірна, слову своєму вірна, а боги вже хай без мене.

— Може так і треба. Ожина теж не дуже-то — до богів, та, як Огній у нас з'явився, вона його слухала, і, як золоте колісце Ярого для неї вирізав, то на шию повісити дозволила, і мені дозволила. Тілько я думаю, вона не Ярого полюбила — Огнія.

Руданка замовкла, душачи сльози в собі. Сильна — придушила, лише відітхнула тяжко:

— А Огнію того не треба було. Він казав, що вдовий, що жінку любив сильно, що хвороба її взяла від нього, а він пішов, бо вдома туга надто на плечі тисла. Він те мені казав, не Ожині. З Ожиною про таке волів не балакати. З нею більше про трави та про те, що руки в неї золоті — рани гоїти, біль втишувати. Вона йому ті руки простягала, аби торкнувся, він і торкався, гладив по них, як дитину, а ще вчив, як хворі кістки розминати, судомні жили розслабляти. Він хоч і з великого храму був, аж із самого Гатина, нічим не гидував: чи корова телиться, чи старий п'яниця десь в ямі блювотою захлинається — до кожного живого, що мучилось підходив, помагав, чим міг.

— А довго він у вас жив? — обережно питаю я, вже розуміючи: в яку темну й негарну історію влипаю.

— Та ж три літа з половиною. Хотів був піти від нас на оце жовте міжліття. Нікому не казав, тілько мені. Казав, що він Ожині світло заступає нехотячи, що вона через нього Смілаша ображає, а Брана так образила, що він пішов аж до гатинського войводи в дружину, смерти шукати. Дурний був Бран: чого її шукати, смерти, як вона сама до нас прийшла.

Знов мовчанка, важка, сперта, як повітря в зачиненій хаті.

— Руданко, будеш біду в себе товкти — вона тебе розірве. Попусти, аби вийшла.

— Не можу. Я Огнію клялася, що нікому не попущу — ні біді, ні князю, ні дідьку хвостатому! Нікому Ожининої смерти не попущу.

— То Ожина померла раніше за Огнія?

— Ожина з князевих рук синій келих прийняла, доки Огній породіллю на висілках рятував. Кажуть — ніжками йшло. Якимсь дивом витяг, і мамку й мале вберіг. Як повернувся на ранок, то Ожина вже холодна була. Я її у святкове перевдягла і коси розпустила, і чорну піну з губ змила. Тілько губи однаково темні були, сині, аж чорні, так, ніби й справді ожину їла. Огній зрозумів усе й до князя пішов. А потім…

Знову тиша, довга, лише білка цокоче, сердито, ніби свариться. Цікаво, то та сама, мала оката, чи якась інша?

Я розумію, що треба трохи відступити, бо горе й справді розірве дитину зсередини:

— То як же тобі Огній золоте колісце на шию вішав, як ти казала, що Руданкою на шану Ярим псам назвали. Що ж Ярому присвячена, а знаку на собі не носила?

— Та отак. — колупає босою ногою жовту глицю. Скоро зовсім оживе — мерзнутиме, а поки закляте тіло ще тримає частку нетутешнього супокою. — Служан, ні Ярого, ні ще там когось, у нас в селі якось ніколи й не було. Вірили — хто у що хтів. Батькова родина Ярому вклонялася, а мамина — більше до лісових щедрунок, та берегинь, та до Мисла-Промисла, бо й самі із мисливства жили. Так і вийшло, що як вродилася старша, то мамка її лісовою ягодою назвала, а як вже я, то батько мене Руданкою нарік. А колісце ж треба, аби сильний служанин висвятив, а в нас їх не було.

Я розумію, що часу обмаль, що дівчинку треба перевдягти, а мерців нарешті похованням вшанувати, але боюся розірвати непевний, плутаний ланцюжок цієї страшної оповіді.

— Давай уже про князя, Руданко, що за один?

Дивиться кудись, раптом всміхнулася.

Нє, ну це вже зовсім встид, аби дика лісова тварина так смаколика жебрала! Сидить, бач, лапоньки склала, очиська вилупила. Дівчина розгублено обмацує руками свою мокру сорочину:

— Дай їй щось, е… А я ж і не спиталася — як тебе звати.

— Звати мене Солькою, а ця вже своє отримала. Прсь! Нахабне!

Білка відскакує, але недалеко. Чи зовсім ще молоденька, чи дурна якась? Та дідько з нею.

— То що про князя?

— А що про князя? Наш, з дідичів, Вучко, князь малодвірний.

— Чого «малодвірний»? Що за прозивало таке?

— Та ж дворів у нас малувато, як на князя — двічі по двайцять. Як на войводу, чи простого сільського старшака, то нічо, навіть багато — та ж, куди твою — князь!

— Так то сам він себе в князі висадив, чи з дідичів так прозиваються?

— Та з дідичів. Батечко його, кажуть, теж був князь. Знаєш, Солько, пиха, як дупа, доки вмостиш — важко носити, а як вмостив — то ліньки совати. Сидять князі наші з діда-прадіда.

— Так сидять, чи людям на користь?

— Про давніших не знаю, а Вучко до цього літа так сидів, а тепер — на шкоду.

— Чого ж?

— Бо Тварник прийшов, а Вучко його прийняв, і слухав його, і по Тварникову слову робив. І робитиме.

Я підбираюся, мені з напруги аж волосся ворушиться й живота трохи судомить. Ось воно й прозвучало, головне ім'я.

Тиша знов натисла на вуха, навіть хвостата жебрачка десь принишкла. Руданка сиділа, перебираючи власні пальці, плетучи прозорі вузли з повітря, як роблять люди у крайній розпуці:

— Тварник прийшов десь на середину зеленого міжліття, в таку негоду, що ледве чуні з болота витягав. Так Сивусь казав, кожум'яка наш. Він на околиці живе, то до нього першого Тварник в хату й постукався. Мав на спині великого короба, плетеного з чорної, просмоленої лози, а в ньому мав на продаж мальовані миски на поминальну кашу. Миски були гарні, у чорнім та синім взорі, та такому дрібному — що твоя вишивка! Він їх усьому селу попродавав, казав, що не прості, служанами Всевладника свячені.

— Які у Всевладника служани? Та й нащо? Він своє однаково візьме.

— Отакі служани. Такі, як Тварник. Він спершу казав: «Кожна твар на солону сльозу заслужила й на солодкий спомин». Миски продавав. Не знаю, чи скрізь так заведено, а в нас в кінці жовтого міжліття, у найтемніші дні, варять солодку кашу, таку солодку, щоб аж в горлянку важко йшла, і їдять з мисок чорних, у синьому взорі, і мертвих поминають, плачучи.

Я кивнула, бо і в нас так роблять, і скрізь, де я знаю.

Руданка плела, виплітала вузлики з повітря між тремтячими пальцями:

— Це він спершу так говорив, як миски продавав, а потім, як в князевій світлиці оселився, та зробився Вучкові за порадника, то вже казав: «По кожну твар прийду, і Всевладник — через мене!»

— А як же це він так — з багна сльотавого, з торгівлі мідячної — та в княжі порадники?

— А так — смішно. Тижнів за два перед тим, як Тварник прийшов, Вучко на живіт заслаб. По півдні з дучки не вилазив. Люди спершу сміялися, а тоді вже й не до сміху стало: як дідич зі срачки коні двигне, спадкоємця не лишивши, то не пойми як обернеться. Аж тут і Тварник нагодився. Днів зо три селом ходив, торгував, нарід розпитував, а тоді й до княжого двору уклінно постукався. Вучко з нічев'я й пустив. Місця в нас тихі, кожен зайда — цікавинка. Мабуть йому першому Тварник і розповів, що не просто від служан Всевладникових торгує, а сам служанин його і є. Сказав ще, мабуть, що за Вучкову хворобу до Всевладника поговорить: чи не час князеві приспів. Поговорив, утішив Вучка, що то ще не смертна срачка, що Всевладник його поки не хоче, а як він, Тварник, слівце уклінне замовить, то ще довго-довго не захоче. Вучка того ж вечора відпустило, а на ранок вже бігав здоровий, як хорт і як хорт Тварникові в рота зазирав.

— Це ти сама так зрозуміла, чи інші так казали?

— Це Огній з Ожиною проміж себе так балакали, а мене з хати не виганяли, то я й почула.

Я збираюся на силі, аби з'ясувати найтяжче:

— А Ожині ж хто отруйного келиха випити наказав — Тварник?

Руданка хитає головою, задивлена в те своє прозоре плетиво, що тне його пальцями:

— Ожині ніхто наказати не міг, а от змусити — то змусили. Вучко змусив.

— А Тварник же що?

— А що Тварник? Він тоді вже місяці два, як тутечки лежав, на дні, з каменем на ногах. Ти ж його оце бачила.

— Тварника?

Я німію. Уся похмура, але цілком доладна картина подій розсипається, як тріслий глечик. Руданка завважує мій розпач:

— А ти ж думала — Тварник Вучком крутив, як мандрівний штукар лялькою. Усі так думали. А найперший — Тварник. Думав — наш Вучко з дучки йому завсігди в рота глядітиме, відтоді, як про силу Всевладникових служан довідався.

Вона засміялася й захлинулася тим сміхом, як плачем.

— Давай, дитино, скидай ті мокрі лахи, бо вже синя вся.

— Чекай, до кінця розповім. Спершу Вучко Тварника й справді слухав, аж очі вилазили. скрізь, де б той не йшов про Всевладникову волю оповідати, слідом тягався, поруч стояв, головою притакував. А якогось дня сам людей зібрав і перед ними вийшов. Сказав, що Тварника справи його служанські далі світом повели, а волю Всевладникову тут і в околицях надалі він, Вучко, чинитиме, бо йому всевладник, в усій моці своїй, вві сні являвся і з власних вуст його служанином своїм призначив, аж доки йому ряст межи люди топтати.

— А в чому ж те служіння полягає? — спитала я, вже знаючи відповідь.

— У тому, аби людині в очі глянути й мовити: «Всевладник тебе хоче. Прийди, не гаючись», а тоді синій келих до рук вкласти.

Мені аж заціпило від такої кришталевої простоти:

— І що ж, отак кожен і корився?

Руданка похнюпила голову ще нижче:

— Сивусь-кожум'яка того келиха Тварникові межи очі пожбурив, то до нього вночі прийшли, вої князеві, найближчі. Двері в один грюк винесли і всю родину сокирами потюкали. В Сивуся двоє синів було й дочка, старший от тілько одружився.

— Он як, односельців, сокирами…

— Та у Вучка серед вірних усякі є: хто з бродників, хто сироти безрідні, при княжій кухні пригодовані, а хто й точно з наших, от як Смілаш.

— Про вовка промовка! — чується раптом з глибини сутінків, з чагарів ліворуч. Руданка здригається так, ніби її під ребра штрикнули, а я змушую себе повернути голову дуже повільно, а очима зовсім не рухати, аби не зблиснули. Немає блиску в моїх очах, сама тьма зелена, саме дно морське.

Вийшов і став на галявині, у низьких, пригаслих променях міжлітнього вечора — одіж чорна, пояс тугий на тонкому стані, при поясі сокира на довгім руків'ї, та ще ножів довгих двійко, очі запалені, неспокійні, губи пошерхлі, ніби в хворого. А був би гарний: ставний, чорнявий, з коротенькою, юнацькою ще борідкою, з гладенькою, теж іще юнацькою шкірою на смаглявих щоках і чолі. Але погляд нехороший — каламутний, дикий. Стоїть, пальцями за пояса зачепившись, кожна рука до ножа легенько торкається. Небезпечний, не при собі — нарваний і невтішний.

Це ж, виходить, той самий Смілаш, якого Ожина образила. Сильно, бач, образився, рук від ножів відняти не може.

Руданка зіщулилася, та очі світять люто — не налякано: хороша дитина, справжнє щеня з Ярого почту.

Смілаш стоїть, не рухається, як кам'яний, ще й чорна свита додає схожості з вузьким, високим каменем, що на войводські могили ставлять:

— З того світу вернулася? Чи ж не сестричка-відьма тебе звідти відправила, аби людям дурними балачками життя псувала? Що Вучай робить, те Всевладникові до душі, з волі його, для слави його. А хто тому противиться, той — дурень безнадійний, бо супроти смерти не опрешся.

— Я оперлася. І супроти смерти, і супроти Вучка твого, що ціле село на дучку срану перетворив.

Руданка підвелася й випросталась, у мокрій сорочині та облиплих латаних штанях, з волоссям, підрізаним до плечей, з такими лихими очима, що навіть Смілаш крок назад зробив. Але я бачила, що далі він не зробить ні кроку, що не жити Руданці, й мені теж не жити.

Добре, що вона його допоки очима держить: маю дещицю часу.

«Водице, дівице…» Губи мої ворушаться безгучно, кров прокидається всередині, шумує, тягнеться до іншої крові, близької, холодної, з липким, млосним запахом мулу й тліну:

«Водице, дівице,
Рідна сестрице!
Хто тебе пив —
Личко в тобі згубив.
Приведи босу,
За зелену косу!»

Ніколи не робила я такого, думала — до віку й не знадобиться, але ж — от…

Не кроки — шелест, повільний, вогкий, жахний, аж під шкірою відчуваєш гостре, дрібне тремтіння.

Вона йшла, безсило звісивши додолу руки, звісивши довгі, слизькі й позеленілі коси, на святковому вбранні моторошно прозирали крізь мул та плісняву потьмянілі вишивані волошки й маки. Вона спинилася перед Смілашем, заступивши собою сестру.

Я навмисне поставила її так, аби Руданка не могла роздивитися того лиця, що вже, власне, лицем і не було. А от Смілаш нехай дивиться.

Зблід, захитався. Ну що ж, додамо картинці сенсу. Блискуча від мулу, мокра рука повільно витягає з-під святкової сорочки темне від води різьблене колісце на шворці, тримає на розкритій долоні, спухлі, безформні губи ворушаться.

Що він почув у тому ворушінні, які слова? Я не могла дати їй голосу, бо ніколи не чула, як говорила Ожина. Але щось-таки він почув, бо скрикнув придушено, затулив лице руками і раптом, тяжко, мов на хитливому човні, розвернувшись, кинувся бігти, крізь ліс, крізь ті чагарі, що з них недавно вийшов, крізь щось страшне й темне з власної пам'яті.

Ми стояли й мовчки дивилися йому в спину. Тоді я повільно видихнула й потопельниця, м'яко, ніби ганчір'яна лялька, повалилася на жовту глицю.

— Що вона? Як вона ходила?

Руданка дивиться на мене з неприхованим жахом.

— Вона? Піднімка. Насправді її нема. Це так, ніби сорочка сама ходила, без нікого всередині. Піднімок — річ, у нім нема і сліду людини. Пробач, Руданко, я мусила так учинити, інакше б він нас убив.

— Ти дуже сильна відунка.

— Зовсім ні. Те, як Огній тебе в долоні замкнув, значно сильніше відунство. Давай вже вогнище для них ладнати, однаково без розголосу не вийшло. Тепер хай на вогник приходять, ми на них чекатимем.

— Ти вже вигадала, як далі бути?

— Я вже зрозуміла, що вклепалася по саму маківку… Значить, щось-таки мусить бути.

— Солько, нащо ми тобі, з нашим лихом? Чи ж не мимо йшла, з торбою на плечах, та з ціпком?

— То інші мимо ходять, а я де не стану, там і вляпаюсь. Спитатися в тебе забула: як же ж ваше горе-село називається?

— Та ж Вукоробина, бо в нас із тих дідичів — кожен третій як не Вук, то Вучко.

Розділ четвертий. Вукоробина

Завдяки сухій сосні, що її бурею повалило, та гострому малому топірцю, що в моїй торбі віднайшовся, вогнище ми справили високе й пишне. Уп'ялося воно аж у саме нічне небо червоними кігтями, і дерло його, і стогнало., і Руданка плакала тонко, уривчасто, як безпритульна мала сова серед чорного лісу.

От уже й догоріло. Після того червоного шалу ніч навалилася на нас іще тяжче. Ми не мали ані світлих тесаних трун, аби кістки скласти, ані гарних білих каменів, аби над ними поставили, тож нічого й не чіпали. Звірі горілих кісток не займатимуть, а земля все прийме.

Ми сиділи під чорним, насупленим небом, неподалік Чорного ставка і щось довго по нас не йшли. Чи ж сміливець наш, Смілаш, побоявся грізного Вучка серед ночі будити, чи не дійшов, з розпуки десь в яругу провалився? Можна було б і поспати, але недобре буде, як нас сонних застануть — ліпше вже потерпіти.

— То ви давно знали, що Вучко Тварника вбив.

Руданка, вже перевдягнена в моє сухе, струшує головою, аби розігнати сон:

— Може й найперші, а може і єдині, крім самого Вучка та тих воїв його, що Тварникові в'язи скручували. Огній у цьому ставку купатися любив, чувся в воді, як риба: пірнав, перепливав і вздовж, і впоперек, і по колу. От він Тварника на дні й розгледів, і нам з Ожиною розказав.

— Більше нікому не казав?

— Навряд. Та хто б із ним говорити насмілився? Поки Тварника не було, Вучко Огнія боявся кріпко. Той в очі його соромив за недбальство владарське, що село впосліджене, що вої сваволять. Якби ж то ми тоді знали, яка вона — справжня сваволя! А відколи Тварник з'явився, то Вучко Огнія зненавидів відкрито, а як сам Всевладниковим служанином назвався, то кляв його всяко, волав, щоб Огній до Гатина забирався з його, тобто Всевладникової, землі. То з Огнієм люди й заговорити боялися. І з нами теж.

— Теж через те, що ви Ярого вірні?

— Мабуть. А може й тому, що Ожина ніколи перед Вучком голови не хилила. Раніше то він її не чіпав, бо навроку боявся відунського, а як у власне служанство, у Всевладникову силу в собі увірував, то вже нічого не боявся.

— А Ожина що, хіба не розуміла: яке від Вучка лихо може бути?

Хмари, так і не спромігшись на жодну краплю, кудись утяглися. Визорило, по-міжлітньому дрібно і якось жалісно, колючі вічка з темної далечі поморгували дико й наполохано. Ми з Руданкою обидві задивилися на них, тоді мала спроквола мовила:

— Та вона. відколи з Огнієм у неї не склалося, зовсім намахана зробилась, як скажений пес на весь білий світ гавкала. То й Вучкові не мовчала на сичання його. От він сичав-сичав, а тоді синього келиха й приніс. У своїх руках приніс, а за ним вої його стояли, і Смілаш стояв. Вучко в хату ступив, Ожині келиха простягає, а на мене дивиться. Він завше так робить. Тварник, той вночі воїв нацьковував, а Вучкові цікаво, як люди мучаться. Мати пити відмовилася, значить дочка мусить, одна сестра не кориться, то келиха другій несуть. Я хтіла в Ожини те зілля відібрати, та вона сильна — відіпхнула мене й випила скоренько.

Я сиджу, не рухаючись. Я собі подібна до змії: у мені все менше тепла і все більше тихої, безпомильної націленості. І, з тої своєї холодної тиші, рівним голосом питаю:

— А далі що було?

— Далі? — Дівчинка блукає очима в далеких зорях. — Далі Огній від породіллі вернувся, до нас зайшов, як завше заходив поговорити з Ожиною про справи цілительські. Зайшов, побачив її на лаві, вбрану й розчесану, як до весілля, сів поруч на голу долівку й заплакав. Тоді сльози пальцем зібрав, до очей підніс, подивувався. «Бач, іще лишилися». — сказав. Потім мовчав довго. Потім по Ожину Вучкові вої прийшли, бо Всевладник, наче, захотів, аби йому її вода приколисала. Я кричати стала, що ми — Ярого вірні, що нам вогонь належиться, а вони сміялися. Огній мене вхопив і тримав, доки вони пішли і Ожину унесли. Я ще довго кричала, а він сказав: «Їй вже однаково, Рутко. Вучко не їй — собі на шкоду робить».

— Тікати вам було треба, а не мудрувати: що мерцю на шкоду, а що ні.

— Де там?! Якби можна, то вже б усі драла дали. Вучко воїв на чати розставив, з луками та зі списами малими, що здалеку кидають. Стоять і вдень, і вночі. Вукоробина, хоч і в глушині, а не в лісі, полями, як хустками обгорнута: доки бігтимеш, спина мов решето стане — душі не вдержиш.

Я слухаю, а слухаючи, повільно знімаю з волосся тримачку, химерну, з гарної рожевої міді куту — Біликів ще колишній дарунок, тоді так само повільно розплітаю косу й розгладжую між пальців пасма.

— Що ти робиш? — перелякано пита Руданка, розгледівши те при зірках.

— Я, Рутко, вже кроки чую — маю набути потрібної подоби. Дивись і мовч', і не відходь від мене.

Так, що ж іще? Сорочка на мені чорна, не ковилинська, але і в нас чорні шиють — в дорогу, аби бруднилися менше, чи на жалобу. То ті, що на жалобу чорними нитками й вишивають, хіба трохи синього й блакиті на світлий сум. Моя ж зеленим лататтям з квітками жовтими на грудях і по рукаву вишита. От і добре, що лататтям. і що чорна — добре. Свитина поверх теж темна, але її і зняти можна — ніч для міжліття на подив тепла.

Іще що? Ціпок. Ну, ціпок, то така цяця — до будь-яких шат не зайва, а тим паче тут і зараз.

Здається усе — до ладу. Підводжуся. Знов дивлюся незмигно, як змія, як тоді дивилася на Смілаша, всотую в зіниці червонясті вогники рухливих смолоскипів.

Ідуть. Прийшли й стали, заповнивши собою і своїм тремким вогнем галявину перед нами і старий чорновітий сосняк. Десятків п'ять, бородаті, вусаті, голені — різні, але всі молоді — дика, п'янка, невкорінена лютість ледь дозрілих хижаків.

Попереду найменший на зріст, може й наймолодший: ніс гострий, очі великі, круглуваті, вуса — тонкою темною змійкою над губою, губи стиснуті — нервує, та мовчить, приглядається. Вперед виступає Смілаш, запалений погляд нишпорить по галявині:

— Де Ожина?

Мовчки вказую головою на чорну, сосновими лапами вкриту купу. Дивиться довго, заціпеніло:

— Вона ходила, говорила до мене…

— Нащо ти, відьмо, мертвих тривожила?

Це вже — Вучко, голос високий, але приємний, так ніби в підлітка. Та він і є, мабуть, зовсім ще юний, але в ті очі дивлячись, одразу розумієш: мале змієня — однаково гадюка.

— Нащо, питаю, піднімку вдіяла?! — голос ледь гучніший, ніж перше, але вдаряє по вухах, як батіг.

— Як за «відьму», брате, перепросиш, то й поговоримо.

На зріст я така собі, не мала й не велика, але проти дрібного Вучка стою, як кінь проти хорта, дивлюся згори вниз, чекаю доки допетрає.

— Як смієш, суко?!

— О, тепер вже й за «суку».

Чекаю далі. Почуваюся впевнено, бо вже зауважила те, чого ані юний князь, ані дружина його ще не бачать. Вучко робить знак воям. З десяток луків одночасно натягаються, тужно рипнувши. Руданка хапає мене за руку. Бідне дитя — ледь з мороку і знов у смерті на порозі стала.

Розслабляю плечі, підводжу голову іще вище, повільним, плинним жестом складаю обидві руки на руків'ї костура:

— Може твоїм хлопцям присвітити, аби ліпше цілитись було?

Тягнуся подумки, шепочу безгучно, відчуваю відповідь, а тоді вже й бачу. Повільно проступають із темряви, навколо нас і над нами, врівень з деревами, туманне холодне світіння, блідо-зелене, густо-зелене, лиш найстарша блякла, посивіла, аж блакитна. Семеро постатей, людських і нелюдських водночас, височенних і незворушних, ніби храмові колони з тих храмів, що їх у цих землях ніхто й не бачив. Вони вдячні мені, сестри-водяниці: я забрала від них те, що їх боліло й мучило, я лишила їм те, з чого вони тягтимуть чорну, мертву силу ще довго. Я добре знаю, що вони — лиш вода, найбільше, що можуть зробити — промочити славне воїнство до кісток у цю незатишну пору, але ж лячно від них! Самій аж руки терпнуть. Ну, руки — то нехай, аби язик не терп:

— Годі, брате. Досить уже Владику нашого нагнівив негожою жертвою. Чи ж він жебрак, аби по чуже руку тягти? Жодне тіло оселі його чорної не мине, але як дух іншому рокований, то іншому й шана належиться. Такий є закон, і сила наша в тому, щоб тримати його, а не щоб рушити. Зганьбив ти владику нашого, брате.

Натягнуті луки стогнуть нечутно. Вучко зміїний погляд на мені забув, пішов у глиб себе — думає. «Міркуй, міркуй, гаденя, воно — не на шкоду».

Раптом чиїсь пальці не витримують, пальці, чи нерви, й тятива з високим коротким зойком викидає стрілу. Але стріла, замість піти у мене, заганяється в нічне небо, бо лучник, вже пускавши її, падав. Тепер лежить навзнак, по розсіченому носі тече кров, із самого носа теж юшить.

Я не дуже то второпала, що сталося, але нехай, так теж згодиться.

Вої стоять і дивляться на нас, і ті, що з луками, і ті, що зі списами, і ті, що тримають руки на руків'ях мечів та довгих розбишацьких ножах. Перший оговтується князь:

— То ти Всевладникова вірна?

Вучко питає рівно, ніби байдужно.

— Вірна? — Я відважую такий тяжкий шматок презирливої тиші, що аж смаженим у повітрі тягне. — Я служиня його, на Опівнічному бдінні обрана старшою на три землі: Чорноярську, Межову й Підгорну. Чи так тобі, брате, годиться старшу сестру стрічати?

— А чи годиться сестрі не на двір до брата ясним днем в'їздити, а серед лісу ніч із піднімкою ночувати?

Гаденя, але хоробре й розважливе.

— Спершу справа, тоді вже гостини. Мусила волю Всевладникову вволити, жертву негідну з-перед очей його прибрати, а тепер уже можна й на двір, до розмови братньої. І ще одне, Руданка не піднімка: її вода живою взяла й живою вернула з волі Ярого, меншого брата владики нашого. Та про це — згодом, як і про славу твою, княже, що аж до Чорнояра вже дійшла, Гатин перехлеснувши, об гори луною вдарившись.

Князь малодвірний збирається на те мені щось відповісти, але всіх відволікає стогін й шарудіння, то повільно сідає на сухій глиці горе-лучник і трясе головою, розбризкуючи юшку з носа.

— О, то ти живий? — Спантеличено питається хтось поруч.

До мене доходить нарешті, що сталося і я ледь стримую дурний регіт. Іще б не був він живий шишкою від білки в нюхло отримавши.

Нє, сміх — сміхом, але трохи й лячно. Вже білки мені точно нічого не винні. Хіба за чорносливину, але то ж не рахується.

Пес із ним — потім розберемось.

Повертаюся повільно, повагом, низько вклоняюсь водяницям. Йду перша, попри Вучка, поміж воїв його, так ніби не він тут господар, а я. Чую за собою тихі Руданчині кроки: слухняна дитинка, слід у слід тримається.

Так до самої Вукоробини й дійшли.

Роззирнулася я, і стало мені з тої Вукоробини гірше, ніж з мертвотного зеленого сяєва сестриць-водяниць та з шелесткої мокрої ходи піднімки Ожини. Такого густого, настояного сам на собі страху, скільки живу, ще не відчувала.

Просто з околиці, назустріч мандрівцям визирав чорний остов спаленої вщент хати. Мабуть, того кожум'яки з родиною, що про нього Руданка розповідала.

Далі до твердо втоптаної головної вулиці вискакала темними товстими ножиськами міцно змайстрована шибениця з трьома мерцями різної свіжості. Твою ж нехай, — як оце Білаш каже. За пів життя стільки мертв'яків не побачиш, скільки я за одну добу. Та ще ж вони й не скінчилися. Оно, тягнуть наступну за розвиті коси, тонкими ніжками в дертих чунях по багну волочиться.

Мене аж під дих вдарило. Ще й Руданка за спиною зойкнула тоненько, гостро, в холодних світанкових променях личко покійниці розгледівши.

Та ж тут і я розгледіла, що зовсім не покійницю чорнявий ставний хлоп по багну тягне, а цілком живу, тільки перелякану, чи побиту сильно отроковицю, не старшу від Рутки.

— Встид, Баскуню! Ай, встид який! Перед княжі очі, та перед гостю високу…

Вучків голос, тихий, майже лагідний, потяв ранкову тишу, як серп траву.

Пойменований Баскунь зупинився. Очі зблиснули, як розпечене липневе небо. Чорнявий, синьоокий, гарний, і якийсь відразливий, може через те, що напівпритомну дівчинку як лантуха волік.

— Як не кориться княжому сотникові, то й князеві не коритиметься, — вицідив крізь тонкі смагляві губи й тиша стала між ним і Вучком, між ним і рештою воїв.

Раптом десь із задніх лав, хрипко і втомлено, ніби з-під води:

— Нащо малу займав? Чи тобі дозрілих молодиць мало, що одна поперед одної до тебе в сіно скачуть?

Я стою й думаю дві думки за раз. Одна — що до сотника має бути й сотня, значить в нашого малодвірного на сорок вбогих дворів сто горлянок зажерливих, двісті лап загребущих при зброї. Друга — що в Смілаша, який оце Баскуня питався, ніби очі трохи проясніли, обличчя полюдськішало. Чи то на нього сестриці-водяниці так подіяли, чи вигляд мертвої Ожини?

Маю ще й третю думку, не думку — дурне відунське поривання впасти біля дівчини навколішки, торкнутися, зазирнути в очі, з'ясувати що той сотник їй заподіяв, а чого ще не встиг, але я притлумлюю те поривання в собі, бо не час.

Баскунь і далі лиш на князя дивиться, губи кривить.

Так ми усі й застигли, ніби кригою вкриті, й не знати скільки б іще стояли, якби Руданка не обійшла мене, твердо, якось по дорослому ступаючи у вукоробинську багнюку. Вона глянула на Баскуня коротко, але так, що він косу розпатлану з руки випустив й відступив на крок. Руданка сіла біля непритомної просто на глевку, чобітьми розмішану землю й поклала дівчатину голову собі на коліна:

— Убий їх всіх. Нехай до Всевладника, на суд його підуть. Убий!

Я вагалася лише мить, тоді мій ціпок звично свиснув й вагома мідяна кулька його навершя прилетіла сотникові в лоба. І то вже — не шишка від білочки: кістка пром'ялася всередину, як тісто. Баскунь впав двічі смикнув ногами і смагляве обличчя тяжко налилося смертним олив'яним кольором. Я озирнулася до решти воїв й до князя, гадаючи, що за тим буде.

А нічого не було. У Вучка жодна жилка на лиці не ворухнулася, Смілаш відітхнув полегшено, решта просто мовчали, ніби нічого й не було.

— Ходімо вже в дім, висока сестро, досить дрібним перейматися.

Дивлюся на дівчат — вагаюся. Поволі підходить Смілаш, теж дивиться на них, тоді на мене:

— Я Звануську до матері її занесу, нехай виходжує, а ти піднімку свою з собою забирай.

— Сказано тобі — я не піднімка, а Звануськи так просто тобі не дам, сама з вами піду до тітки Долки, і Звануську сама глядітиму.

Мені одразу робиться спокійно, і від Руткиної твердості, і від того, як дивиться на неї Смілаш, насторожено, похмуро, але зовсім уже людськими очима.

Кажу до Руданки:

— Ввечері на княжий двір зайдеш. Маю до тебе слово.

Кажу те зверхньо, недбало. Інакше не можна, бо я Старша служиня на три землі. От же ж — вклепалася!

Ач, попринишкли, дружинонька славная! Звертаюся не до Вучка — до всіх разом:

— А що це у вас мертв'яки в повітрі бовтаються, ні землі, ні небу не на користь? Познімайте та зарийте, бо Всевладник уже заждався у вотчині своїй темній.

Вучко підступає до мене повагом, спину випроставши, підборіддя задерши, смішний через свою дрібність і через пиху, тільки лице не смішне, лихе по-справжньому:

— Ходімо, висока сестро! Матиму за честь показати тобі храм наш. Я в ньому вшановую Всевладника, скільки сил моїх.

Киваю милостиво, йду поруч.

Храм — і не храм зовсім, невеличкий пагорб, так, ніби високу могилу насипали, три, мо' й чотири людські зрости. Всередину веде отвір, не двері — темна похмура діра. Заходимо. Смолоскипи на стінах по колу. А стіни ж — кам'яні! Коли тільки встиг? Чи все село горбило на тому будівництві, чи вої лишень з батогами стояли?

Посередині з товстої колоди вирізьблена людська подоба і обпалена на чорно. Риси на грубім обличчі для виразності підмазано червоною глиною, замість величезних круглих очей — дві глибоких дірки, а в них горить по малій свічці. Такий-то в князя малодвірного Всевладник.

— Сам різав, — хвалиться Вучко, — і обпалював теж сам, аби чорний зробився.

— А ти зовсім не віриш у нього, брате.

Свічки в чорних дірках очниць мерехтять дрібно, так ніби очі у дерев'яного Всевладника зблискують, і у Вучкових круглих очах мерехтить по відбитій свічці:

— Нащо вірити в очевидне? Люди мруть, значить, хтось же ж їх прибирає? Я просто знаю, що він є. Він своє візьме. І я своє хочу взяти. Хіба ж може людина без бажань бути, оскільки вона вже є?

— А ті, що оце зараз їх твої слуги прикопують, вони бажали ногами в повітрі бовтати й синього язика хмарам казати?

Вучко недбало знизує гострими плечима:

— Хіба то люди? Які в них бажання? Нажертись, на бабу залізти, а тоді пельку пивом залити й хропти по обід. Людина — той, хто на усе це бидло хоче ногою стати і вивищитися, і чим більше під ним бидла, тим вище він робиться. Від Вукоробини до Медобора, від Медобора до Хвалича, від Хвалича до самого Гатина — вищі й вищі люде на бидлі, на цілих горах бидла ногами стоять. Як на правду, то байдуже, хто чий служанин, хто чий князь — аби сила. А сили в іншого не купиш, сила в тобі. Треба її лиш розбудити зуміти.

— Ти зумів?

— Зумів.

І вже зовсім іншим голосом, сумирним, заклопотаним:

— Побудь тут трохи, помолися до Владики нашого. Мушу в дім піти, наказати, аби гідно стола накрили та гарну світлицю тобі наготували. Зараз по тебе служниць пришлю. Проведуть на подвір'я з усією шаною.

Сказав і вийшов, лишивши мене сам на сам з мерехтінням свічок у дірах чорних очиць страхітливого боввана.

«Скільки жертв я принесла тобі! Ще давно-давно, бувши собою, Солою, чорночолою, білогривою, дикою потворою, вродженою ще дикішим морем, звіром серед просторів його, вільним і щасливим… А вже тепер, коли не сміла, не мусила? Потоплене військо Олгове, може не все, але сотні, чи й тисячі… Чи ти хотів тих жертв? Чи я хотіла їх? Нащо він поставив тут цього осоружного боввана? Чи ж він не знає, що ти завжди поруч? Мудра сестра твоя, Всевладниця, ходить за правим нашим плечем, а ти, Мудрий, за лівим. Чи ж ти й зараз тут?»

Виступає з-за моєї спини, з обличчям білим, аж сяйливим, з волоссям, як чорний шовк, з очима, як чорний оксамит, з руками ніжними, як у дівчини, зі спиною горбатою, скаліченою, бо тяжко на собі усе мертве нести, усю безнадію й незворотність. Теж на костур спирається, підводить обличчя до мене:

— Зроби щось! Віддячу. Сестру за тебе проситиму. Покути легшої, чи волі, чи чого ти там хочеш? Тільки зроби щось з оцим!

Вузька біла рука обводить капище, схоже на розкопану могилу. Горбата спина, обличчя підведене до мене, не в наказі — у благанні. Нє, то я раніше лише думала, що вклепалася, а вклепалася тільки тепер.

— Вже роблю, — непривітно кажу до Всевладника й відвертаюся, бо несила бачити прохальність на тім бездоганнім, витонченім обличчі.

Розділ п’ятий. Бенкет

— Швидко суд судиш, сестро.

Вучко дивився на мене поверх широкого й великого столу, накритого гарною помереженою скатертиною, заставленого щедрими наїдками: печена качка, тонкі, рожеві шматки вудженини, ніжна капуста, тушкована з яйцем і зеленню, дрібненькі, добре просмажені перепілки. Вино теж було ніжне, зі світлого винограду, ледь солодке й дуже легке. Змієня мало витончений смак. Звідки б? А мені — звідки?

Дуже не люблю такі хвилини, хвилини, коли до мене приходить чужа пам'ять.

Скільки живу — пам'ятаю себе Солькою, молодицею, що вже стала на межі зрілості, не зробивши першого кроку в старість. Солька не мала дитинства, не знала матері. Солька йшла від села до села, від міста до міста, лікуючи кого могла, рятуючи напівзадавлених пуповиною немовлят, зупиняючи важкі кровотечі в породіль. Потім Солька осіла в Бродні, дурній, вивітреній і висмаленій степовим сонцем Бродні, що мала за дідичів ковилинів. Солька не могла б сказати — чому вчинила так: Бродна не була кращою за інші, просто Бродна була моєю. А чужа пам'ять… Я знаю, що це — голоси моря: останні проблиски свідомості потопельників, чорна ревуча лайка матросів просто мені в обличчя, коли я падала, вигнувши спину звіром на їхні щогли й палуби, пісні прибережних рибалок і їхніх жінок та дочок, що виглядали рідних з високих скель. Запалене, хворобливе вишіптування перевтомлених мандрівців, що марили новими землями… Безліч голосів, безліч уривчастих думок і вражень. Я їх боюся й не можу позбутися, навіть тепер, коли назавжди втратила надію підвести свою велетенську чорну голову, заквітчану білою піною над незміренним морським обрієм.

— Швидко суд чиниш, кажу. — знову мовив Вучко через широкий, багатий стіл.

— Там того суду, як на дупі бруду: обтрусився й пішов.

— Жартуєш, сестро? А хіба людину вбити — то жарт?

Дивиться, пильно, без усмішки. Повертаю той погляд через стіл:

— А хіба ні? Був собі такий Тварник — і нема, щось рибки об'їли, щось хробачкам лишили.

— Тварник не був правдешнім служанином Всевладниковим. Хіба справжнього служанина можна так просто вбити. Як Баскунь йому горлянку перетис, той тільки слинив та ногами смикав, жодного тобі знаку від Владики нашого. Коли в мені сила Всевладникова прокинулася, тоді я й зрозумів, що Тварник — самозванець, що далі не сміє він ім'я владики нашого своєю мерзенною пелькою паплюжити.

— А мене, значить, теж перевірятимеш, як Тварника?

— Без мене перевірили, та й тих, зелених, що тобі корилися, вже досить. Вірю я тобі, сестро, і схиляюся перед тобою. Будь гостею бажаною в домі моєму і дозволь тебе зазнайомити з княгинею моєю.

Я з несподіванки аж розгубилася: яка така княгиня? То гаденя в нас уже зовсім доросленьке?

До широкого покою, в якому Вучко мене приймав, увійшла худюча, як приблудна кішка, молодичка з величезним животом поперед себе. Світле волоссячко так туго стягла у круглий вузлик на потилиці, що аж скроні їй позападали, під очима хвороблива синява залягла, а самі очі сонні, без виразу. Сердега, вже останні дні доношує.

— Слава Владиці і слугам його! — каже княгиня неждано низьким, парубоцьким голосом і намагається вклонитися.

— Кинь дурну справу, — кажу я і вказую на лаву поруч себе.

Підходить, сідає тяжко, дивиться на чоловіка тим своїм сонним, безвиразним поглядом:

— Чи вільно мені їсти, чи Владика знов голодного моління просить?

Я ледве щелепу не відвісила: то він вже й моління склав, і обряди якісь вигадав. Оце служанин!

— Їж. Владику сьогодні сестра моя старша вмилостивила, помилки мої встидні виправивши.

Княгиня байдужно втупилася в тарелю і заходилася жувати вудженину з широким шматком житнього хліба, тоді позирнула вздовж столу, видивилася глек з соком яблучним, кивнула рукою служниці, що тихим птахом пурхала в нас за спинами. Та налила їй повний келих. Княгиня прийняла й зупинила очі спершу на чоловікові, потім на мені.

— Що ж, вип'ємо, за віру нашу, за силу нашу, — сказав Вучко врочисто і випив до денця.

Правда його: тих, в кому сила є, так просто не вб'єш. Я відставила надпитий келих, відчуваючи легкі памороки, а князь вже корчився на підлозі, роздираючи судомними пальцями собі шию.

служниця верескнула й кинулася було до дверей, але княгиня люто й коротко гримнула:

— Стій!

І дівка заклякла, де була.

Вучка вивернуло на чисто вишкрябані й навощені дошки, тоді він нарешті затих, далеко відкинувши одну ногу й підтягши під живота іншу.

Княгиня поглянула на мене зовсім іншими очима, важкими, темними, розумними:

— А ти коли здохнеш?

— А я ще додому вернутися маю, до тих, кого люблю, бо я їм потрібна, а Всевладникові, поки що, ні. Я, дитино, проживу довго, бо так мені судили. Ножа поклади й давай зараз поговоримо, бо потім не до розмов буде.

Вона ще довго дивилася на мене, потім вийняла з-під скатертини гострого кухарського ножа й поклала його на тарелю біля залишків качки:

— Він усе перевіряв: як сам людям келиха з отрутою давав, то боявся, що й його отруять. Мене не боявся: думав — я тупа, як корова. Відколи мене за нього батько віддав, уже третій рік пішов, тупачку з себе вдавала, бо інакше б не вижила. Мріяв, аби навколо були самі тупі слуги. Йому найкраще було б піднімків ціле військо, в яких мізки повигнили напорожньо. Я, вдома бувши, для братиків малих то Деревійку — лісову князівну вдавала, то Мисла-Промисла, то лиху бабцю в одному капцю. Добре вдавати навчилася. Малих у нас п'ятеро й завжди голодні, бо войводство миршаве. Треба було чимсь бавити, аби не скиглили. А тут і вдавати дуже-то не треба: за цим людожериськом з огиди й сорому геть отупіла, наче колода глуха стала. Якби не це, — вона вказала на свій живіт, — давно була б з дерева головою в землю кинулася, чи ще як. А його шкода, мушу родити.

— Чому ж досі терпіла, а сьогодні зважилася?

— Сказати смішно. Він мені наказав тебе отруїти. Злякався страшно, що всі його вої силу твою бачили, не мав кому довіритися, крім мене, тупої корови. Сказав, що ти прийшла увесь наш рід під землю звести. Багато чого зі страху наговорив. Я обіцяла, що, доки він тут з тобою буде, я нагляну, аби слуги все правильно на стола занесли, та, наглядаючи, келиха тобі отрутою намащу. Її він мені багато дав, більш як треба, то я всю у вино й вилила. Добре, що пахуче — геть не помітно.

Вона знову важко, вперто притисла мене поглядом:

— Чого ти не здохла?

— Того ж, чого ти ще не народила — бо не час. Як будеш воїв до послуху приводити?

— Не знаю. Якби ж люди, то було б щось пояснити, а він же такої звірини набрав! Один сотник його чого вартий!

— Сотник уже гівна вартий.

— Ти…

— Потім про мене. Зараз про тебе йдеться і про дитину, і про всю вашу недороблену Вукоробину. Маєш вірних серед челяді, чи серед воїв?

— Не маю, — хрипко буркнула княгиня, — всіх боялася, нікому не вірила. Кажу ж: я з іншого войводства, усі рідні й вірні вдома лишилися.

— Маєш вірних! — пролунало раптом різко, надірвано з-за наших спин. Ми обидві аж підскочили.

Служниця стояла, розтираючи кулаком по круглому пласкому обличчю тихі сльози:

— До смерті тобі служитиму, княгине, за те, що звіра цього зі світу звела. Хай він там, під землею, довіку Тварника за горлянку давить, а той йому хай кадика зубами гризе, довіку. Тварник хотів дядька Сивуся з родиною позбутися, бо ті бачили, як він, служанин великий, рідким багном, у дертій свиті до Вукоробини прибрьохавсь, а звір цей, — вона сухо плюнула в бік мертвого Вучка, — йому дозволив, ще й воїв дав. Сеструня моя менша з Сивусенком от тільки побралася. Гарна була. Я не заздрила, думала плем'яшів глядітиму, як сама в дівках лишуся, а вони сеструньку мою — сокирами, бо звір цей і Тварник наказали. Тільки скажи, княгине, по селу піду, й старе, й мале підійметься.

— Я тобі підіймуся! — гримить раптом княгиня, аж високий живіт їй підскакує. — Аби мені ще побачити, як ті його таті старе й мале на списи здіймають?

Я стиха постукую пальцями по столу, думаю:

— А чи знаєш, дівко, де зараз Смілаша шукати?

Служниця видивляється на мене хмурно, без довіри й приязні:

— Ну?

— То от, селом бігати не треʼ. Тихенько сходи по нього й приведи. Скажи, що князь кличе.

Дівка очима питається в княгині. Та довго мовчить, теж думає:

— Нащо той бідака? Геть голову згубив через покійну відунку.

— Як згубив, так і знайшов, — кажу я, а сама вагаюся: чи й справді знайшов? Але вибір маємо небагатий, точніше — ніякого вибору.

— А ти правда сотника вбила? — перепитує княгиня.

— Правда. А ти б не вбила, як у тебе перед очима дівча мале, непритомне за кіску по землі тяг?

Княгиня киває поволі:

— А Вучко мені не сказав. Розповів, як в лісі тебе знайшов, як ти сказала, що теж Всевладнику служиш, про піднімок розповів, а про сотника ні.

— Мені язик скоро болітиме. Всоте повтоорюю — Руданка не піднімка, а далі сама її розпитаєш, як будемо живі. То дівку по Смілаша пошлеш?

Важкі очі з безсонних синіх кіл дивляться на служницю:

— Йди.

— Може й Рутку покликати, як вона не піднімка?

Я знову заходжуся вистукувати по столі. Думається важко:

— Як вони разом іще, в матері побитої дівчинки, то поклич із Руткою, як ні, окремо по неї не бігай, однаково пізніше прийде, бо я їй так сказала.

— Та там обоє. Долка ж сестра Смілашеві, старша, а Звануся — племінця. А як Рутка від подружки не відійде, і Смілаш, хоч який навіжений став, а рідних любить, значить теж біля них лишився. Приведу.

Пішла. Ми з княгинею сидимо мовчки, при накритім столі й при покійнику в кривавій блювотній калюжі. Низьке міжлітнє сонце скрадається за дрібно плетеною тонким гачком фіранкою, білою-білюсінькою, як паморозь.

— Ти плела?

— Та я, аби хоч щось у цьому лігві чисте та гарне було. Батько думав — щасливу долю для дочки вхопив: ну, не псячий хрін, а цілий князь для войводівни без посагу. Я теж спершу так думала. Гадала — обживуся, стану доброю господинею в своїм домі, а тоді рідні потроху допомагати почну, меншеньких десь поприлаштовую, щоб не голодні. А тоді роздивилася судженого свого й тупу корову вдавати стала. Він і до Тварника — тварюка тварюкою був, а вже потім… Мене висватав, бо яка б князівна за такого миршавого та малодвірного пішла, а тоді й зненавидів, бо не рівню собі взяв. Убив би, якби не стала дурку клеїти, а так… Покірна дурка скрізь згодиться. Нащо я тобі це кажу?

— Бо я тебе чую.

— Скажи, що не служиш тому, ще більшому звіру, підземному!

— Не служу, так, в батрачки за мішок ріпи найнялася. Облиш, княгине. Я до Гатина йшла. Мене той Чорний ставок дурним голосом покликав, бо я відунка. Відуни завше чужий біль чують, людський він, чи іще чий. Так от і вклепалася. А коли Руданка оклигала і все мені розказала, то відступати вже було ніяк. Служиню вдала, щоб час потягти, а далі ти знаєш.

— Але ж він тобі повірив. Чому?

— Бо я сильна відунка. Мабуть, сильніша за вашу бідну Ожину, а головне — зліша, як вирішила вдарити, то б'ю.

— Як мала́ живою лишилася? Це ж на моїх очах усе було! Тижнів три по Ожині минуло. Ми того Огнія й не бачили. Кажуть — сидів у малій клуні, що в Ожини й Руданки за двором. Він відтоді, як прибився, там і жив. Казали — сидів, горював тяжко, очей на люди не казав. Рутка навпаки, ходила селом, як прибита, в очі усім зазирала. Я теж її бачила: худе, розпатлане, самі ті очі й лишилися. Вбиралася, як хлопак, та воно й не дивно: все більше при конях, та при худобі. Найлютіший огир її на спині терпів: руками в гриву вчепиться й летить, як дитя ковилинське. То от, ходила, ходила, усім в очі зазирала, мабуть і сотникові зазирнула, то він на неї оком і накинув. Може й раніше накидав, бо полюбляє дівчат недозрілих, але раніше Ожини боявся, та й Огнія, знав, що той за Руданку, як за дочку. Тепер уже Ожини не було, а Огній… Мабуть сотник Вучкові про нього й нагадав.

Княгиня замовкла, похнюпилась, підперши скроні кулаками.

— І що Вучко? Теж синього келиха йому поніс?

— Ні. Побоявся. Звелів воям, аби привели Огнія серед білого дня перед княже подвір'я, і Руданку з ним. Привели, а заразом і все село зігнали. Вучко вийшов і сказав до людей, що раніше Огнія попереджав, аби йшов, що тут не Ярого земля, а Всевладникова. Сказав, що лихого Огнієві не хотів, але непокори й зневаги до Владики свого не потерпить. Тоді вже, в усіх на очах, келиха й виніс. Огній прийняв мовчки і випив. Рутка поруч стояла, біла вся, й не плакала. Огній мабуть здогадався про сотника, про те, що на Рутку по смерті його чекає. Коли вже памороки в нього почалися, присів просто в пилюку серед площі, й Руданка поруч сіла. Він їй долоню на голову поклав, а потім по обличчі провів і на губах затримав. Коли він руку забрав, Рутка ще більше зблідла і до нього на плече схилилася. Ще згодом вони обоє в ту пилюку лягли і вже не рухалися. Вучко довго чекав, боявся, тоді наказав воям підійти подивитися. Вої сказали, що обоє не дихають. Тоді їм каменюки до ніг прикрутили й на ставок повезли. Я не хотіла бачити, але їх просто під моїм вікном провезли. Вони обоє були мертві.

— Ні. Огній Руданчину душу в кулак забрав. Так вміють лише ті відуни й служани, хто з вогнем до діла має, і лише наймогутніші, такі, в кому розуму більше, ніж страху, а серця більше, ніж розуму. Живу душу вдержати й не пошкодити — це й здоровому та цілком притомному відунові величезної сили та вміння вартує, а вже вмираючи душу з кулака не випустити… Я вважала — то над людську змогу, але помилялася.

Юна княгиня вражено похитує головою:

— А далі ж як? Їх же обох на дно кинули. І скільки часу минуло!

Я втомлено знизую плечима:

— Далі, доки Руданка на дні лежала, смерть її взяти не сміла, бо вона не мертва, а заклята.

— А як же Огній? Як він мертвий душу відпустив?

— Не знаю. Мабуть і мертвому наказав собі руку розтиснути, коли тіло Рударчине в безпеці опиниться. Я не знаю таких чарів, княгине. Треба дуже любити людей, щоб такі чари подужати. Я їх так не люблю, мабуть. Ти мені краще скажи: як же ж люди — на те все, коли Вучко в них на очах Огнія труїв? Він же ж разом з Ожиною і їм і худобі їхній за цілителя довго був. чи забули?

— А що люди? Вони вже такого тут надивилися!… А страх, він понад усяку дяку стає, як його день при дні ростити.

Ще одне запитання дурним цапком заскакує мені на язика, але я вчасно стримую його. Не слід в княгині зараз цього питати, і ще не слід казати їй, як болять Всевладникові її слова про «звіра підземного», як іще більше блідне й горбиться він від них за лівим її плечем. Чи за моїм?

— А хто, княгине, з Вучкових воїв зараз в домі є?

— Мене Юнкою звати. Воїв він усіх на двір погнав, аби менше очей було, як ти конатимеш. Так на подвір'ї й отираються, а може геть порозбрідалися. Баскунь їх в страху держав, а як його нема… При дверях Димко й Малаш стоять, з тої звірини ще не найгірші. Димко тутешній, бондарів син, п'є тяжко, як з похмілля то лихий, а тверезий то ніби нічого. Малаш — заброда, але дітвак ще зовсім, тільки того, що здоровий, а літ може з п'ятнадцять. До дівок чіпляється, але не силує: піддражнює, підманює, аж трохи шкода його. Сюди ні той ні другий без Вучкого наказу не поткнуться. Смілаша пустять, бо він до Вучка наближений був.

— Сильно наближений?

Юнка замислилася:

— Та як тобі сказати? Не вірив йому Вучко, бо Смілаш раніше інакший був: справжній Смілаш, веселий, міцний, ясноокий. Покалічило його тим коханням нещасним, ніби не при собі став, Огнія зненавидів кріпко, Ожину просто серед вулиці відьмою взивав, що наврочила йому винуватив. Та який би навіжений не був, людей не мордував, тільки серед воїв лад тримав залізним кулаком.

— Але ж сотником не його поставлено було?

— А нащо Вучкові сотник із покаліченою душею, як он поруч зовсім без душі ходе, вишкіряється? Кажу ж тобі — піднімків йому було треба з порожніми черепами!

Раптом її обличчя робиться стурбованим, чи не наляканим:

— А ти певна, що Смілаш зовсім опритомнів?

— Не так щоб…, але вибір у нас небагатий.

Розділ шостий. Смілаш.

Мовчанка почала гнітити нас. Надто довго. Покійник на підлозі й запах того, що він повернув світові зі своїх нутрощів, робили очікування ще важчим. Ніхто з челяді не наважувався потикатися до князів, доки не кликали.

Нарешті знадвору долинули чоловічі голоси, тоді почали наближатися кроки.

Смілаш став у дверях і з того, як мінилися вирази на його лиці, я зрозуміла, що служниця нічого йому не розказала. Маленький лікоть пхнув юнака в бік і поруч стала Руданка, в моїй задовгій спідниці й у моїй завеликій свиті. Її худеньке личко відбило значно простіші почуття: спершу цікавість, потім, після погляду на тіло, незатьмарену, щиру радість. Вона широко всміхнулася чи не в усі свої білі, трохи криві зуби й сказала дзвінким голоском:

— О, вже впорала?

Смілаш мовчав. Смаглява шкіра, чиста й гарна, як золото, світлі очі з-під темних вій, з-під неймовірної краси довгих, заламаних біля скронь брів. Гарний Смілаш. Там, у нічному лісі, коли зиркав, як звір, коли зубами рипів, аж вилиці судомило, я й не розгледіла який він гарний. І як же ж, мабуть, боліла йому та Ожинина відмова, та її незбагнена байдужість!

І ще дивно: чогось мені в Смілашевім лиці не вистачало, а чого й сама не знаю, дрібнички якоїсь.

Довго мовчав, тоді сказав глухо:

— До воїв сам піду. Скажу, аби княгині на мечі присягли. Хто огинатися чи бузити надумає — сам голови позношу. Винен я, тяжко перед людьми винен, мені й спокутувать.

Я вже відкрила рота, аби спитати, коли почула Юнчин низький голос:

— Ти Тварника привів?

Смілаш пильно глянув на неї, тоді похитав головою здивовано: теж, мабуть, за тупу корову войводівну мав, тоді печально опустив очі:

— Я привів. На ярмарку аж у Медоборі стрілися. Він мені гидким здався, але вельми хитрим і красномовним: так доладно про своє служанство розказував, про ту шану, що люди мають Всевладникові віддавати за силу його. Ну, ясне діло, що балачки ті продажем мисок поминальних закінчувались, але дуже вже доладно баяв. Я подумав: а що, як такого проти Огнія -ярина виставити, хто кого перебалакає про силу Владик своїх? Уявив, що от пригріє князь наш Тварника, а Огнія прожене, а як не стане Огнія…

Юнка раптом рвучко підвелася й грюкнула худими кулаками об стола:

— Не стало Огнія! Й Ожини твоєї не стало! І ще скількох?! Через дурну образу твою! А ти думав — усе тобі до ніг валитися має, бо гарний вдався?

Княгиню трусило, губи смикалися, очі горіли.

Смілаш повільно опустився на одне коліно, потім на обидва, потім схилився й тяжко вдарив лобом у світлу підлогу:

— Простіть. Потім бачив уже — до чого йде, а тоді — й до чого дійшло, але мене той жах ніби зачарував: іноді серед ночі прокидався й думав: а яке ще лихо завтра буде, що його досі не бачив? Я ті жахи, ті біди людські ніби збирати став, як скарби, й чим більше мені боліло, тим більше хотілося ще болю, ще, аби увесь світ вже в тому болю потонув.

Тепер і його трусило. Він обхопив себе руками й погойдувався взад-вперед, стоячи на колінах, наче збожеволів.

Раптом він випростав спину і завмер, але з колін так і не підвівся:

— Тільки як Званку побачив, як Баскунь її за косу по багні волочить, щось у мені нарешті захлинулося і здохло, ніби хробак якийсь, який мене жер.

Смілаш підвівся, важко спершись долонею на лаву, віддихався, приходячи до тями, вже спокійно, з гідністю вклонився княгині:

— Піду дружину упокорювати. Маю надію на ще там кількох людей, а ти, княгине, не виходь поки. Димкові й Малашу скажу берегти тебе, вони мене послухають.

Я знову відкриваю рота і знов Юнка мене випереджає:

— Що про князя їм скажеш?

Смілаш недбало знизує плечима:

— Скажу Всевладник його собі схотів, і то негайно.

Юнка кривить губи у змученій посмішці, тоді суворішає:

— Чуєш, хлопе? Мертві не спокутують. Щоб ти мені живий був!

Смілаш, ніби припізніле дзеркало, відбиває її криву, змучену посмішку.

Я спираюся на костур і підводжуся:

— Ходімо, витязь вукоробинський, нагляну за твоєю звитягою. Рутко, лишайся з княгинею.

Слухаються, сонечка мої! Всі слухаються. Юнка знову важко та обережно всідається, Руданка сторожко моститься на краєчок лави біля неї, Смілаш рішучо йде вперед, а я слідом. Йду і дивуюся, як воно мені легко йдеться: права нога ледь незграбніша за ліву. Але дивуватися з тої приємності не маю часу.

Дружина княжа мешкала в довгій будівлі, що скидалася на клуню, чи й на хлів для худоби, лишень більша і ледь чистіша. Вої, мабуть, щось таке прознавши чи відчувши, тупцяли перед нею латно і збройно, хіба що без шоломів на довбешках. Зиркали сторожко, крутили головами й пересмикувались, як знервовані пси.

Смілаш підійшов і став перед їхній нерівний стрій, звично заклавши пальці за тугий пояс:

— Ну от що: Князь уже з божої волі ряст не топтатиме. Маємо княгиню при надії. Не лишиться земля наша без князів славних. От княгині й присягнемо. Хто відмовиться — вали рогом! Хто нариватиметься — голова окремо помандрує!

Стояли тихо, але не пригнічено, не налякано — похмуро. Тоді старший дядько, кривий на одне око, з жахним шрамом від вилиці до скроні, поволеньки, ніби й приязно, подав голос:

— Що значить «вали»? Нам за два місяці князем-покійником не плачено, за той і за цей, що ось минає. Хай княгиня за службу віддячить, а тоді вже й за присягу поговоримо.

— За що се вам, душогубам, платити? За цілі сім'ї вимордовані, за дівок зганьблених, за те, що обжирали нас в усі ваші хайла бездонні, а ми дітям баланду з лободи варили?

І як лишень вони змогли обступити втоптаний майдан перед княжим двором так тихо? Цілий натовп з вилами, косами, ціпами молотильними, сокирами пощербленими на кривих кострубатих руків'ях, що ними бабці поліняки на старій колоді тюкають. Поперед усіх височенний сивий дід з важкою ломакою, чи старшак тутешній, чи просто з таких, кому й смерть — подружка. Він оце до воїв і кричав, ломакою стрясаючи.

Я теж перехопила костура, аби вигідніш було користатися, коли почула твердий хрипкуватий голос:

— Заплачу. Вдавіться. Заплачу з тим, щоб кожен зайда гріб звідси, шкарбанами перебираючи вже завтра зрання, а тутешніх нехай рідня й сусіди судять. Таке моє княже слово.

Юнка стояла, важко налягаючи на Руданчине плече, ламка кістлява тінь, самі важкі очі й важкий живіт попереду.

Я зробила двійко малих крочків, аби опинитися між нею й згуртованою юрбою воїв. От же ж — безголів'я нарване! Сказали їй не випихатися!…

Не сама я гніваюсь на княгиню. Смілаш теж озирнувся роздратовано, і відступив від воїв, аби прямою спиною й міцними плечима затулити ту намахану.

Але та намахана недуже-то кого й налякалася. Стоїть, поглядом воїв перед собою чавить. І Руданка стоїть при ній, лихе сторожове щеня, хоч і не руде, але точно з Ярого почту.

Кривий розслабляє м'язи на хижій мармизі, приязно шкіриться:

— Як ваша плата, то наша дяка, а як нас не тре', то з важким гаманом і йдеться легше.

А запитання моє, що в Юнки не спиталася, вже не цапком, дурним здоровим цапом по язиці вистрибує: де Вучко грошву брав, на сорок ницих дворів сотні цих псюр зажерливих утримувати, коли з одного двору селяни з рипом та скрипом до княжої дружини єдиного ратника в личаках та зі списом дідівським виряджають? І з яких таких скарбів княгиня збирається аж так забродам хижим заплатити, щоб удоволені забралися?

Гаразд, поживемо — побачимо.

А княгиня тим часом до вукоробинців свої тяжкі очі звернула:

— Не була я вам охороною проти Вучкової сваволі. Пробачте, люди. Але ж і сама я не мала ні сили, ні захисту. Тепер боги самі схотіли суд чинити, і вчинили. Дяка тобі, пані служине висока.

Розумна дівка, розумна й хоробра, і трохи безсовісна, але не досить розумна, як зараз видно.

— Ніяка я, люди, не служиня — відунка з Бродни межової. Що Всевладниця мене до вашого Чорного ставка привела, а Всевладник не попустив дитини живої, заклятої серед тіней його безкровних лишити — то правда, а решта — брехня. Спершу Тварникова й Вучкова, а тоді вже й моя, бо на спис є спис, на сокиру — сокира, а на брехню — брехня ще страшніша, коли правди не стачає. А кажу я вам це не для того, щоб виправдатися, а щоб ви втямили — ніхто не сміє суд над людьми чинити, божою волею прикрившись. Боги своє знають і своє скажуть, і то так, щоб найтупішим зрозуміло було, бо вони — боги. Людям же по людських законах жити. І вмирати теж по людських.

— По якому такому закону ти Баскуня в лоба тюкнула? — Знову приязно вишкірився кривий.

— А по такому, що він слабке дівчатко на ґвалт за коси тягнув. Було б те дівча сильне, саме б його тюкнуло, а так мене з костуром треба.

— І Вучкові тебе треба? — не вгавав одноокий.

— Ну, як більш нема кому на цілу вашу Вукоробину гада впокоїти, то виходить, що треба.

— І чи ж ти не з божої волі до нас прийшла? — піднісши зашкарублого пальця забасив старий вукоробинський ватажок.

— Та ні, діду. Не було б на те моєї волі — от би боги вдіяли! — Роблю вельми красномовний жест від ліктя. Натовп сміється. І вої сміються. І навіть Смілаш ледь м'якшає закам'янілим лицем.

На тому ми тоді і розійшлися.

На ніч я в княжому домі лишилася не тому, що хотіла стелі вищої й ліжка м'якшого. Насправді воліла переночувати в тій клуні, що в ній Огній мешкав. Не знати чого мене туди тягло, відтоді, як уже над вечір мені Руданка обійстя своє спустошене показала. Але я мала таки спустити з язика своє дурне запитання і друге, ще дурніше.

А як Вучка виносили й під загальну тяжку мовчанку в те його капище доправляли, аби вхід великим каменем завалити й землею присипати, навіки князя, разом зі страхітливим бовваном його, поховавши, то виникло в мене і третє запитання, наче вже й неважливе, але…

Смілаш звично, аж якось приречено, перебрав на себе обов'язки сотника: простежив, аби варта стояла і при дворі і при в'їздах до села, і при помешканні дружинному. Ніхто йому не суперечив, Юнка, як заходив до неї в покої про щось докластися, на згоду головою притакувала.

Ввечері, коли вже востаннє перед ніччю забіг, похмуро перепитала:

— Куди се ти? Я думала в гридниці при вартових заночуєш.

Зупинився, теж глянув у відповідь хмурно, без пошани:

— До своїх сходжу, подивлюся, як там Звануська, тоді на середину ночі прийду перевірю, чи не поснули на варті, по тому вже до ранку лишуся. Не бійся, княгине, тут зараз при тобі надійні лишаються, Димко, тверезий, та ще Ясунь, дядько мій, та з ними з десяток парубків, теж наші, не зайди.

— Щоб боятися, то не боюся, але якось воно з тобою надійніше.

Болісно смикнув головою:

— Яка вже там з мене надія? Тварника навів, Вучкові дурне та страшне підказав.

Я одразу ж використала слушну хвилину:

— Але ж Вучка не притруював перед Тварниковим приходом, аби той його моліннями своїми полікувати міг?

Смілаш дивиться спантеличено, тоді починає головою трусити, ніби його ґедзі кусають:

— Та ні! Ні! Не труїв!

— Ну от і я думаю, що на тебе це не схоже: одна справа — образа, а інша — прорахована підлість.

Смілаш замислюється, потім світлішає лицем, потім знов похмурніє:

— Не подумайте, що все на мерця звернути хочу. Баскунь теж на тім ярмарку був. Ми з ним поокремо пішли, бо не те, щоб любили один одного. Він і в шинку був, коли я Тварника слухав, і коли його до Вукоробини зайти намовляв. Далеко сидів, але може що й чув, а може просто здогадався. Недурний був, хоча хіть йому часто голову перебивала. Міг на тому ж ярмарку в баби якої й зілля купити, щоб на недугу, але не на смерть.

— Міг, — сумно і втомлено погоджується Рутка, що доти сиділа при вогні, відвернувшись від нас:

— Я з тобою піду, до Звануськи, а до тебе, княгине, завтра зранку вернуся, за служницю тобі буду і з дитям допомагатиму, коли вродиш. Мене Ожина з Огнієм багато корисного навчили.

— Спасибі, Рутко. — Княгиня теж ледь відриває погляд від полум'я: — Не мала я тут ні друзів, ні подруг, може тепер матиму.

Смілаш й Руданка пішли якось і разом і по окремо. Юнак ніяк не міг втямити, що вона не піднімка, не страшна лялька з плоті й кісток, керована чужою волею. Ну нічого, це минеться.

Ми з княгинею лишилися удвох в малій світлиці при вогні у високій щедрій на тепло печі.

Ну що ж, одне питання про те, хто князя притруїв ми вже розібрали. Лишилися ще два. Спершу важливе:

— Юнко, звідки це в князів малодвірних аж такі скарби, щоб сотню, мо' й більше воїв утримувати села не розоривши вщерть? Чи не скажеш мені, княгине, щирої правди?

— А чого ж — скажу. Тим більше, що мені самій та правда муляє, спати заважає. Не люблю, знаєш, дивного, коли воно — не квітка папороті, а чорний хвіст з-під столу.

Вона замовкла, закусила губу, мабуть обмірковуючи довгу оповідь:

— Були в нас люди аж із самого Гатина. Давно були, ще до Тварника й до всього цього паскудства. Воїв з десяток, та такі вже міцні й гостроокі — близько не підходь. А з ними пишним вигідним візком приїхав ярин молодий. Та такий ярин! От ти Смілаша бачила? Правда гарний? А той проти Смілаша, як сонце проти каганця. Волосся як золото, очі сині-синющі, шкіра як рожеве яблуко, і високий, і стрункий, і величний, як сам Ярий опівдні. От, приїхали і стали чомусь не на княжому дворі, хоч як Вучко перед тим ярином вистрибував, а в Долчиній хаті. Ти ж мабуть знаєш уже: Долка то сестра Смілашева старша, Званусьчина мати. Правду мовити, Долчин двір з багатих, може й від княжого не бідніший, бо чоловік Долчин при млині господарює. Але все ж таки, мірошник — не князь.

Вона знов замовкла, поклавши долоню собі на живіт.

— Непокоїть?

— Та ні. Ще ні. То от. Стояли вони в селі днів зо п'ять. Ярин, Сяяном його звали, казав буцім-то Верхній князь гатинський наказав усі землі йому підвладні доглянути: як де ведеться, чи всі Гатинові вірні й межи собою дружні. От і доглядав, ходив по всій Вукоробині, до людей говорив приязно, розпитував і слухав. До нас із Вучком теж заходжав на частування княже, на розмову. Як розмова була, то мене зі світлиці чемно попрошено було: теревенили з Вучком віч-на-віч. Але ночувати усі рази вертав ярин до Долки. А як поїхали, то Вучко кілька днів як не при собі ходив: посміхався, бурмотів щось собі під носа, рахував щось, губами ворушачи. А тоді не витримав: дуже вже його розпирало від радості й від сподівань на майбутнє. А з ким поділишся? Кому довіриш таємницю щасливу, крім тупої корови, що може й не второпає до ладу, але за мужа свого преславного порадіє?

Вона гірко скривила губи, тоді заспокоїлася й повела далі:

— Показав мені Вучко повну скриню золотих монет, новеньких, гатинського карбу, ще з лицем Олговим. Сказав, що то ярин йому привіз від князя Світлаша, за вірну службу й братерство, і колишнє, і прийдешнє. Сказав, що той Сяян у Світлаша — людина найближча, і що сам Вучко з тим Сяяном вельми заприязнився і відтепер до Верхньокняжого найближчого кола теж входить. Як на мене, то все це дивно й каламутно, але одне певне — скриня та Вучкові його сотню звірячу й купила, та не вся — мала її частка. Багато що в ній і зараз є і по тому, як я ці пельки ненажерливі завтра позатикаю, лишиться. Я от іще думаю: мабуть Вучко й Тварникові ту скриню показував. Той же ж йому і отрути свої відмірював, не рахуючи, і крутився при ньому, як пес дворовий. Дивно лишень, що Вучко перший встиг його позбутися, а не Тварник йому чого в миску підсипав. Таке от гарне та гоже в нас було життя, Солко.

— А що ж Огній — до того ярина? З одного міста, та з одного храму, напевне ж знайомі?

— А знаєш, усі ті дні, що тут Сяян з гатинцями був, Огнія з села як вимело. Ходив десь по хутірцях далеких, аж за два тижні повернувся, як за гатинців уже й забувати стали.

Мені, як за Гатин мова зайшла, аж руки похололи. От, значить, як: по дрібних землях їздимо, за скрині золота вірність купуємо. Чи не по всіх землях? І не всяку вірність?

— А що ти знаєш про цю Долку, що в неї гатинці гостювали?

Юнка важко підвелася, налила два кухлі яблучного соку, один простягла мені:

— Чи знов думаєш трую?

— Та ти ж бачила, що мене не бере. То про Долку.

— Та я ж не тутешня, і зі служницями не дуже-то пліткую. Слухати, правда, вмію. То про Долку… Вони зі Смілашем осиротіли рано. Долка, кажуть, вже дівувала, а Смілаш зовсім малий був. Якась у них уся родина нещаслива була. Розказують, що мати їхня, Яска, й сестра її, Ярка, були найгарніші дівчата не лише на всю Вукоробину, а й на весь окіл, аж до Медобора. Яска, матір їхня тут за багатійського сина пішла, а Ярка аж у самім Гатині при старій княгині служила.

— При Олговій матері?

— Так. Служила, а тоді додому вернулася, з приданим та з пошаною. Але щось їй доля накриво поклала: парубків з двору чи не мітлою ганяла, а згодом пішла і з якоїсь туги незнаною в лісовому ставі втопилася. Так би ніхто й не знав, та мала Долка, а їй тоді рочків шість було, дуже вже тітку любила. Хвостиком за нею прив'язалася, а коли Ярка її нагнала, то заховалася й тихцем аж до ставка стежила. Тоді в село з криком та слізьми прибігла. Мертву вже Ярку зі ставка дістали. З тої пори він Чорним і прозивається, чи через те, що лихо таке там сталося, чи через саму Ярку. Кажуть, обидві сестри чорняві та темноокі були. От, може через ті чорні коси, що з води за Яркою тяглися, ставок потім і назвали. То ж-то його Вучко потім і вподобав, аби тих, кого найбільше боявся, там ховати — страх до страху.

Я сиділа, боячись зайве вдихнути, аби не перепинити тої оповіді.

— А Яска за своїм багатієм теж не довго процвітала. Спершу сам він, чоловік її, воза важенного плечем підпер, аби вісь полагодити, — надірвався. А за кілька років вона заслабла взимку, та й відійшла невдовзі, дітей у багатій хаті лишивши.

При несильнім вогні сік в кухлі видавався чорним, як вода того лихого ставка. Княгинин дивний хрипкий голос блукав під сволоками, як темний нічний метелик:

— Кажуть, що з Долки добра господиня вийшла, хоч і зовсім молоденька старшою вдома лишилась: брата меншого гляділа, худобі, городу раду давала. Потім одружилася з хвацьким до роботи парубком. Був він, кажуть, з багатої родини, але третій син. От, йому батько щось там з майна та худоби дав і він до Долки на просторий двір перебрався. Потім в них Звануська й Малуська народилися, а Смілаш при них жив, доки в дружину Вучкову не подався. Це все, що я знаю.

— Та тобі не княгинею, літописцем бути.

— Та ліпше б і була, чим за Вучком гибіти. То що з моєї розповіді користі, а, Солько?

— Користі? Користі…

Й тут мені в голові зблиснуло. Гарна, чорнокоса, при Олговій матері служила. То от чого мені в обличчі Смілашевім не вистачало до гриви тієї, чорної, аж синьої, до брів, заламаних химерно! Сережки! Сережки золотої, що жаркою іскрою мерехтить у вусі! Якби не борідка, та не те, що Смілаш молодший значно, то — одне лице. Брат. Один менший Олгів брат сидить на Верхньому столі у Гатині, а другий, лише за батьком брат, син Ярки-потопельниці, росте в цій задрипаній Вукоробині, називаючи тітку матір'ю.

Юнка читала по моєму обличчю, звичайно ж не думки — самий перебіг думок, тоді підперла підборіддя кулаком і коротко мовила:

— Слухаю.

То що ж, мусила усе їй розповісти.

Юнка, чим далі, тим більше супила впертого лоба:

— Дурепа. Любила, мабуть, князя гатинського, що її звів, тому і втопилася. Ні дитя не втримало, ні те, що рідні ганьбу прикрили.

— Гадаєш, дурепа?

— А хіба ні? Хлопчик гарний, мов сонечко, близькі не відцуралися — живи й радій! А мужики… Та хай би вони полускали всі — блудуни паскудні!!

— Чого це ти сказилася? Хіба Вучко блудив?

— Та хай би краще блудив! Ай, не згадуй при хаті! Давай краще, з усім, що знаємо, знов помізкуємо за ярина з гатинцями. Він молодий був. Ну, старший од мене, і од Вучка, і од Смілаша, але ж не такий, щоб свідком тієї княжої пригоди бути. Значить хтось йому розповів.

Зненацька очі її хитро звузилися:

— А скажи мені, Солько, чи правда, що Олгове військо там, на межі Білого степу, раптова повінь потопила, а не кіннота ковилинська здолала?

— Не ліз би в курник, не мав би пір'я повну пащу.

— Там, значить, повінь, тут — водяниці страхолюдні з деревами в рівень… Солько, що у тебе з водою? Хто вона тобі?

— Облиш, княгине. Всяк відун із чимсь власним працює. Я от із водою до діла маю. Ну, не аж так, щоб річку на ціле військо нацькувати. Надавали ковилини Олгові по пиці, й правильно надавали, аби не ліз до чужого. І я разом із дідичем нашим Олговим витязям по мордасах вділяла.

— Не боїшся, значить, ковили облудної, місяцевих дітей, від колиски сивих?

— А ти боїшся?

Вона замислилася, покручуючи в руці порожнього кухля:

— А й не знаю. Я їх до ладу й не бачила. Хіба здалеку, тих, що на ярмарки коней приганяли, коли мир зі степом траплявся. Здалеку то нічо', гарні, тільки якісь нетривкі, як зі скла, як не люди. Може тому їх так і бояться? І коні їхні ніби зі скла, чи й з кришталю. А знаеш, Солько, боюся… Вони ніби з іншого світу, де нас не треба.

Мене чогось аж поза шкірою дере від її слів та голосу, і я на себе за це гніваюсь:

— А кажуть за великим морем є люди геть чорні, як ото кінь баский. То що — їм теж якогось світу окремого тре', без нас і без ковили? Ми, взагалі-то, про Смілаша й про гатинців говорили. Ярин, кажеш, молодий?

— Так. І при ньому нікого старшого не було. Взагалі нікого не було, окрім воїв його. І дивно, що він в Долки пожив, мабуть же ж зі Смілашем перебалакав, а тоді золото Вучкові віддав. Та й нащо він його взагалі сюди віз, те золото? Чи ж хотів по Олговій смерті байстрюка на Верхній стіл звести? Чи навпаки, для юного, може слабкого Світлаша вірну підмогу купував? Що йому Смілаш сказав, тому ярину? І що мій Вучко-сучко такого сказав, що він скриню до княжого льоху зі свого візка переправив, а не княжому байстряті лишив?

— Не знаю, Юнко. Одне знаю напевне: Смілаша про це питатися не слід.

Раптом мені сяйнула ще одна думка, і то як усі мої думки останнім часом — неприємна:

— Чекай! А чи ж це до того ярмарку було, на якому Смілаш Тварника зустрів?

— А що б же ж я пам'ятала? Здається, дівки про ярмарок Медоборський стали торочити вже по тому, як гатинці від’їхали, але допевна не скажу. А що?

— Сама ще не знаю. Давай уже спати, Юнко.

— Як спати? А Смілаша дочекатися?

Вона сховала очі, і заклопотано додала:

— Переконатися, що по селу все тихо, і що зі Звануською не зле.

Я лише похитала непомітно головою. Он іще яку таємницю тепер знаю, що юна княгиня, від Вучка малодвірного вагітна, чи не весь цей час пасла очима красеня Смілаша, спостерігаючи за його хворим, нестямним коханням до байдужої відунки Ожини. От же ж світ!

Збагнувши те все, я сказала княгині, аби будила мене у разі великого лиха й пішла до малої, але чистенької комірки з вікном, де служниця мені постелила.

Простирадло з тонкого льону й ковдра з білої овечої повсті не прикликали до мене сну. Я крутилася, так і сяк мостячи важку від думок голову на ніжній пуховій подушці.

Прокинулася я від нечемного торсання за плече. Відкривши очі, завважила, що наді мною стоїть Юнка зі свічкою в руці і нехорошим блиском в очах:

— По твоєму слову тебе й бужу, себто в разі великого лиха.

Ніч за вікном стояла дивна, ніби-то чорна, а ніби-то й червона.

— Що таке?

— Бунт. Це ж у людей — служба та плата, а у звірини — здобич. Нащо ж їм чекати, доки щось там заплачу, коли можна усе взяти?

Лише тут я збагнула, що червона ніч від смолоскипів, якими повен княжий двір, ними повен і холодним металевим дзенькотом. На княжому дворі точилася бійка.

— Хто ж там супроти них?

— Та там не розбереш. Смілаш з охоронцями спершу в воротах став, тоді вукоробинці з хатів бійку зачули, позбігалися, хто з кілком, хто з макогоном, а потім уже й сама дружина межи собою битися заходилась: там же ж не всі зайди. Та й зайди різні. Малаш оно зі Смілашем плече в плече стоїть при дверях.

— Вже при дверях

— Так. Від воріт їх уже аж на ґанок загнали. Тепер весь двір кипить і не знати, чим те скінчиться.

Швидко взуваючись і обсмикуючи на собі спідницю та сорочку, я розгледіла, що свічника княгиня тримає лівою, а у правиці стискає довгого мисливського ножа, схожого нам мій, що завжди маю на поясі. Вона перехопила мій погляд:

— Краще на меч, ніж на ґвалт.

Я ствердно кивнула, теж стискаючи пальці на руків'ї костура.

Декілька дівчат і жінок плакали, збившись купкою перед закладеними на три засуви дверима в темному княжому передпокої. З-за дверей чути було запеклу бійку на високім просторім ґанку. Там важко рипіли дошки під чобітьми, стогнали різьблені стовпчики, що на них тримався гарний дашок, тріщали під вагою живих і мертвих тіл тесані нижні опори.

Людських голосів не було — саме тваринне сопіння, хекання, хрип і рев.

Княгиня раптом потягла мене вбік від жіночого хлипання, приперла високим животом й важким поглядом в кутку:

— Позви свою воду! Тих дівок зі ставка, чи ще там кого! Позви, бо всі тут ляжемо.

Я чесно прикинула, що можу зробити, й визнала, що нічого. Не моя вода. Маю голос говорити до неї, солоної й прісної, стоячої й бігучої, але не маю влади наказувати їй. Не моя вода була там, під Бродною, я була вода, а тепер — ні. Тепер тільки й сили маю, що дві руки з костуром, та трохи відунства, саму дещицю, та чималий запас люті на тих, що будять мене вдосвіта:

— Заціпся, Юнко, дай подумати.

Думалося мені кепсько. Жінки підвивали, княгиня сопла в саме вухо. Ще б родити зараз надумалася!

Раптом десь поруч зачувся тріск і якесь шабуршання.

— Вікна! У гридниці! — прорвався хрипкий княгинин голос крізь жіночий лемент. Я зашипіла на Юнку, аби трималася позаду й метнулася до гридниці. Ну, як метнулася, поскакала кривеньким підстрибом, загрібаючи недолугою ногою.

От же ж курва його мати! Знайома пика! Гарний в нас буде зараз поєдинок, кривий із кульгавою.

Одноокий дядюньо вправно довойовував сокирою з віконними перетинками й уже стояв однією ногою на широкому столі, що його, мабуть, за прибирання, відсунули до самих вікон.

Долі дяка, що хоч місця в просторій гридниці досить. Я крутанула костура й націлилася кривому в груди, але він устиг розвернутися боком й прийняти мій удар на кулак в грубезній, мідяними бляшками вкритій рукавиці. Падлюка! Ніби в дуба костуром гепнула.

Кривий хекнув задоволено й пішов на мене зі своєю сокирою, зіскочивши з княжого столу.

Сокира в дядюня була добра, важка, але аж ніяк не незграбна, на довгім доладно виваженім руків'ї, і видко було, що кривий її не в клуні підібрав — лежала в його лапищі як рідна.

Я склалася вдвічі, уходячи з-під прямого удару, і тут-таки спробувала прислати йому костуром в живіт, але дядько був лихий, розважливий і вправний. Знову мій костур ніби в тверду деревину прийшовся в його передпліччя, вкрите довгою бойовою рукавицею.

Краєм ока я зауважила княгиню й кругловиду служницю, що її вдень посилала по Смілаша. Дівчата намагалися відтерти одна одну і водночас незграбно підбираючись до нас. Юнка уже без свічника. У дворі щось горіло, щедро освітлюючи кожен куток. Червоні зблиски вигравали на лезі Юнчиного ножа. Служниця притискала до грудей чи то маленьку пательню, чи то великого ополоника, намарне стараючись підступити до страшного розбишаки збоку непоміченою. Але дядько крутив головою й плинно, хижо пересувався з боку в бік, пасучи своїм єдиним оком нас усіх.

Раптом я почула Юнкин зойк:

— Що це?

І якось так він пролунав, що й ми зі служницею, й розбійник, разом простежили за її поглядом, прикипілим до вікна.

Там з-за диму й полум'я, з чорної лихої ночі на княжий двір напливав туман.

Ні, там, злітаючи над високою огорожею, на мить застигали в повітрі, а тоді легко, ніби в танці, ставали на збиту бойовиськом землю сиві коні, і гнучкі, мовчазні, наче привиди, вершники все спускали й спускали співочі стріли з тугих тятив, відкинувши за плечі свої білі плащі, ніби крила.

Серце мені стислося, а тоді застукало далі, застукало так само звично, як звично я стукнула кривого у спантеличену мармизу важкою кулькою свого костура. Дядько ще раз хекнув, теж чомусь задоволено, і гримнувся об чисту гридничну підлогу.

— Замри!!! — раптом вереснуло на дворі так пронизливо, що мені аж у вухах залящало.

— Замри, хто жити хоче!

Рутка! Нє, ну це чума — не дитина. Де вона цих ковилинів узяла? Та не якихось — саме цих. Оно, бачу вже, каптури на спини позбивали, аби цілитися зручніш. Обоє напружені, обоє очима по дворі так і ширяють.

— Тайше! Кеншаку! — Машу рукою у виламане вікно.

Два кінських стрибки через голови натовпу, тоді два людських стрибки, пружних, високих, тьфу ти! — Коти, а не люди. І ось вони вже обидва переді мною. Кеншак супиться, Тайш знервовано кривить губи:

— Недалеко ти втекла, халепи шукаючи.

— Не я її, вона мене шукає. А найбільша моя халепа — це ти.

Мені хочеться обійняти його і розплакатися. Я домовляюся з собою, що хорошого потроху і не розплакуюсь, лишень обіймаю Тайгерена, охайно відставивши в бік ціпка.

— Де ви тут узялися, злидота степова? А якби на велику дружину чиюсь наскочили? Скільки вас є: два десятки? Ото було б твоїй чармі щастя, без відуна, без чармая? А Бродні без дідича?

— І без відунки, — бурчить він мені в саме вухо. Кеншак поруч стоїть хмурний, дивиться повз нас, тоді каже, ніби ні до кого:

— Зараз тут недобре буде.

І справді недобре. Кілька вукоробинських дядьків, з яких упізнаю лише Димка, вносять чиєсь тіло. Спершу за кров'ю та пошматованою одіжжю й не розбираю чиє. Тобі бачу Юнку, закляклу на колінах біля мерця, спустошену, байдужу, мов піднімка, і мені вже не треба вгадувати — хто. Занапастивши ту, яку любив, до останку боронив бодай ту, яка любила його. Чи й не знав про те нічого? Смілаше, Смілаше! Що то — недоля…

Ніби здалеку, ніби крізь сон чую крики й лайку. То добивають, чи в'яжуть заколотників. Серед житянської балачки чую уривчастий клекіт ковилинів. Ач, уже й перегукуються одні з одними, лад недавньому бойовиськові дають.

Сідаю поруч Юнки. З іншого боку до неї прибивається Руданка, уся в пилюці й реп'яхах, ніби нею по землі валяно.

Вона втерла рукою носа й забурмотіла ні до кого:

— Я їх здалеку зачула, як з Долчиного двору вибігла. Дідо Довгань на сполох вдарив, то всі й повибігали. Усі — сюди, а мене Ожина вчила землю слухати. Я коней чужих зачула, легких, нетутешніх. Я знала чогось, що то не вороги. А хоч би й вороги. Іноді на свого ворога чужого треба. Я так бігла до них! А тоді оцей мене в сідло узяв. — Вона вказала на Кеншака, — Я дорогу показувала. І всеодно не встигли.

Руданка торкнулася закривавленого Смілашева волосся:

— Мала б зненавидіти його за Ожину, але не можу. Чого він такий дурень був? Чого всі такі дурні?!

Вона схлипнула раз, другий, а тоді зайшлася тоненько й нестримно, і за нею заголосили інші баби та дівки, що теж уже набилися в гридницю. Хтось плакав за своїми загиблими, а хтось виливав страх усіх минулих місяців і цієї останньої ночі.

Лише Юнка сиділа, мов кам'яна, обхопивши руками живіт, а потім почала завалюватися в бік, мені на руки, так само, без жодного звуку, хапаючи повітря широко розкритим ротом.

Спершу я почула, як поруч захлинулося в одну мить високе Руданчине виття, а по тому вже знайомо вереснуло на весь княжий дім:

— Замри!

Баби враз позатикалися. Я знайшла очима круглолицю служницю:

— Показуй, де світлиця її з постелею. Треба туди нести, і води теплої, прокип'яченої тре'. І з очей усіх зайвих. Живих, мертвих — усіх!

Пологи ми приймали втрьох, з Кеншаком і Руданкою, важенні, майже безнадійні пологи. Я заклялася, що, як помре Юнка, чи не врятуємо дитя, лише про одне Всевладника попрошу, аби своїй сестрі в пику харкнув.

Не привелося. І то на краще, бо за дурне прохання можна і в лоба отримати.

Не знаю, що вже їй Кеншак на вухо вишептав, коли в неї вже й губи посиніли, а ми з Руданкою руки поопускали, але княгиня раптом загарчала низько, як тварина й нап'яла усі жили так, що аж кров їй до мертвотного лиця прилила, а тоді й народила.

Хлопчик був великий, головатий і міцненький. Де тільки в миршавого Вучка та кістлявої Юнки таке взялося? А от голос мамчин: заревів так хрипко й вимогливо, що я ледве на долівку не впустила.

Скупавши й загорнувши у м'яку полотнину, поклали княгині під руку.

— Як назвеш сина? — знов майже пошепки спитав Кеншак, нахилившись до неї. Бліді пересохлі губи ворухнулися двічі:

— Смі-лаш.

Розділ сьомий. Сіль і солома.

Вже наче усе скінчилося, а спокій мені відібрало. Я не могла ані всидіти, ані встояти на місці: металася від сплячої Юнки, до колиски з малим, від колиски на двір, до ковилинів, що вже збиралися в дорогу, від них, до Рутки, що поралася мовчки у своєму запустілому обійсті. Нарешті разом з нею дійшла до чепурної Долчиної хати і сіла на ослінчику біля слабої ще Звануськи.

Мати й менша сестричка сумно, але вправно крутилися біля печі, готуючи поминальний обід по Смілашеві. Я зітхнула, подумавши, що це ж не в одній вукоробинській хаті зараз готують такі печальні солодощі.

На моє зітхання дівчинка розплющила очі й кволим голосом спитала:

— Це ти Баскуня вбила?

Я знехотя кивнула.

— А я йому так нігтями в горло вчепилася, що він аж завив, і весь час так дряпалася й кусалася, що він зрозумів — не дамся. Тоді він мене головою об долівку товкти почав і я зомліла, а йому, мабуть. охота пропала, то потяг вішати. Добре, що ти його вбила. І що Рутку зі ставка витягла добре. А правда, що княгиня сина Смілашем назвала?

— Правда.

— Виходить, наш Смілик ніби живий лишився. Він добрий був, тільки нещасний.

Я відчула, що зараз будуть сльози і швидко сказала:

— А в нас у Бродні теж тітка Долина є, а в неї теж дочка Званка. Тільки вона, як мала була, казала, що її Занькою звать. Так і стала з неї Занька.

Звануська роздумала плакати:

— А вона гарна?

— Та нічогенька. Тільки моцна дуже й велика, бо своєму батькові в кузні допомагала змалку. При молоті такі плечі й кулаки відростила, що тепер хлопці бояться. Ну нічо', котрийсь не злякається.

Дівчинка усміхнулася, а мені гостро захотілося додому: сісти в сідло Тайшеві за спину і скакати, не спиняючись, аж до самої Бродни.

Дочекавшись, поки Долка піде з хати по щось там у двір, я вийшла за нею:

— Маю до тебе запитання не вельми чемне, Долино.

Озирнулася, стрельнула темними очима з-під строкатої, гарно й химерно накрученої хустки:

— Питай, Солько, тобі можна, ти з ковилинами твоїми нас усіх порятувала.

— Брата твого не порятувала.

— Знаєш, як ото про дурників говорять «солодкий», бо їм усе — сміхи та забавки, так про декого з людей сказати можна «гіркий». От Смілик був гіркий. Все йому в житті якесь гірке траплялось.

— Чи все? Трапила ж йому приязнь від могутнього ярина аж із самого Гатина, та й скриня золота трапити могла.

— То ти усе знаєш.

— Ні, Долино, лише здогадуюся.

Долка нахилилася, набрала охайних коротких полінець для печі, вирівняла їх у руках, не дивлячись на мене:

— Про яке ти золото кажеш, не знаю. А ярин… Хотів він, аби Смілаш бунт у Вукоробині зчинив, князя з княгинею порішив і сам тут княжити став. Іменем князя Світлаша шану й допомогу обіцяв, буцімто Світлаш, сам, без старшого брата єдинокровного лишившись, хоче хоч за батьком рідну кров привітити, визнати.

— Он як. А що ж Смілаш — на те?

— А Смілик на те сказав, що не стане материної пам'яті ганьбити, обох матерів, і Яски і Ярки. Сказав, що влади йому не треба, а приязні Світлашевої поготів. На тім вклонивсь низько велемудрому служанинові й перепросив за зухвальство своє.

— А той же що? Гнівався чи пробачив?

— Пробачив, а наступної днини на княжий двір обідати пішов, бо Вучко дуже вже допрошувався. Нащо вже тую минувшину тривожити, Солько.

— На одній людині ніщо не скінчується, Долино. Смілаша вбито, але Гатин є, і той ярин є, і Світлаш, і чогось їм треба.

Вона стояла, притискаючи до грудей полінця й сумно дивлячись повз мене:

— А як ти взнала?

— Олга бачила, близько, от як тебе. Одне лице. А як для сина Олгова Смілаш задорослий, то й подумала, що брат.

Долка похитала головою й понесла дрова до хати.

Так мені стало тяжко, ніби каменем придавило. А на додаток до всього, пропустивши в двері Долку, з хати вийшла Руданка, подивилася на мене вимогливо й запитала просто в лоба:

— А ти про служан Всевладникох все придумала? І про збір якийсь, і про старшу на три землі? Їх же нема насправді, служан тих?

Я знизала плечима:

— Та наче нема, — а подумки завагалася: «Дуже вже доладно воно в мене склалося. Дідько мою голову розбере, що в ній правда, а що брехні. Тре' спитатися Всевладника, як побачу. Він же ж точно знає — має служан, чи ні».

Рутка теж знизала плечима й подалася назад, до хати, бавити слабу подружку.

На околиці, за згорілою Сивусевою хатою, ковилинська молодь вже поприторочувла до сідел луки, готуючись в дорогу. Тайш стояв окремо, задумливо чухаючи коня по лобі, чекав на мене. І знов напала на мене така туга за домом, ніби не пару днів у дорозі, а кілька років:

— То зізнавайся, Тайгерене, як ви мене знайшли, і звідки знали, що я в халепі саме зараз?

— Нас попередили.

— Твою нехай! А якби вас попередили, що я під самим Гатином з кимсь думками не зійшлася, то ти б з оцима шмаркачами через усі Жита аж під Гатин гнався?

— Під Гатин мене б Кеншак не пустив.

— А сюди, значить, пустив? І сам з тобою приперся. І хто це вас попередив так скоренько? Кажи вже, не огинайся, бо…

— Бо що?

Губи скривлені, погляд злий:

— Годі, Солько. Вертаймо додому.

Відчуваю його розпач, його страх за мене, а ще відчуваю тверді, невблаганні пальці Всевладниці на своєму зап'ястку. Вона веде мене.

— Доля веде мене, Тайше. Дурна буду, як опиратимуся.

Ой дарма я це сказала! Вже по обличчю бачу, що дарма.

— Яка Всевладниця?! Світ порожній, Солько! В нім нема нікого, крім нас. Місяць у небі гарний, добре очі до нього звернути, коли жити часом спротивіє. Ото і всіх богів. І не треба їх. Аби ми були.

— і не треба. — втомлено погоджуюсь я , а сома підморгую блідому горбаневі за Тайшевим лівим плечем. Спершу підморгую, а тоді й кулака непомітно показую: «Гляди мені! Тільки зачепи цього сирітку нарваного! Не згадаю, що сама я з менших, а ти зі старших, пане Всевладнику». Чи й за служан оце спитати? Та ні, не на часі.

Тайш опускає погляд, ніби повільно загасає після свого дратівливого, ображеного сплеску:

— То додому?

— Я не можу, Тайше. Я з тих, що з півдороги не вертають.

— Як хвиля? — шепоче він сам до себе.

— Як хвиля. — погоджуюся я.

Приходить Кеншак. одразу заскакує в сідло. Ні про що мене не просить, не вмовляє. Його образи на світ вже давно вляглися, вже й злежалися у твердий спокій мудреця. Але ж я не така мудра, і вже точно не така спокійна.

Різко хапаю його коня за повід, зупиняючи:

— Кажи зараз — хто за мною стежить, аби знала, кого не прибити, як під руку трапить!

— Іди, Солько, ніхто за тобою не стежить. Хіба лебідь небесний. А ми просто до Сташка на войводство заглядали, бо справи з ним вигідні маємо, та почули зі шляху, що у Вукоробині на сполох б'ють. Може й не втрутилися б, якби дівчинка просто під копита не кинулася. Іди, Солько, не вергай вже іскор з очей, бо доброго плаща мені пропалиш.

На тому їх вітром і унесло: сиві пасма степового туману, навіжена ковила без коріння.

Й тільки як вони вже зникли за першими деревами похмурого вукоробинського лісу, я подумала: «А Білаш? Білаш, собацюра чорний, де? І не було мені кого спитатися.

Наступні тижнів зо два я йшла собі, та йшла. На одному хутірці полікувала корову, що була дурної трави обжерлася, аж розперло її Щасливі хазяї мене за те молоком поїли, скільки була в них, ще й на доріжку сметанки свіжої глечик дали.

В іншому селі немовляті ніжку покручену розім'яла, то мене й там на дві ночі в хату прийняли і годували щедро. Там я, правда, трохи срібняків лишила, бо дітей аж п'ятеро, а господа так собі, не з панських.

Погода стояла милостива: не лило, не рвало. А що прохолодно, так на те жовте міжліття вже за середину перевалило. Стелився під ноги сирий, пожовклий, вже й побляклий лист, пахло скорими приморозками.

От уже на третій тиждень заніс мене дідько дурновухий до великого шинку в багатім войводстві. Чого поперлася, й сухарі й ковбаски на вишневих дровах копченої в торбі маючи? От вікна мені весело світилися!

В шинку засідало всякого-інакого повні лави, то й я в куточку примостилася, гаряченького медового пива замовила з пирогом яблучним. Принесла мені шинкарка, метка, тонка, світлоброва, ніби трохи з ковилинскою кров'ю. Я спитала, чи не має вигідної комірки на ніч стати. Вона кивнула, але якось невпевнено, а тоді присіла біля мене на краєчок лави й зашепотіла:

— Ти краще пий швиденько, та виходь, ніби до вітру. Можеш навіть торбу тут лишити, як не боїшся, я тобі потім принесу. Сама йди ліворуч вулицею за три хати, до четвертої. Побачиш, чепурна така домівочка з новими ворітьми. Там мамка моя мешкає. Вона тебе й прийме, і влаштує. А тут зараз не тре'. Бачиш? Оно, з того кутка, зарізяка на тебе оком накинув. Ні тобі, ні нам з чоловіком тута неприємностей не тре'.

— Я поглянула на чоловічій гурт, що доволі шумно святкував віддалік за кутовим столом. Вбрані добре, при зброї, дехто при хвацьких пухнатих вусах, дехто при довгих вояцьких чубах, дехто й при тугих ковилинських хвостах на тім'ячку. Або чиїсь вої, мо' й войводи тутешнього, або найманці, або розбишаки, лишень вдалі й за розумним міцним ватажком.

Ця третя думка здалася мені правильною і я крадькома почала дошукувати поглядом того ватажка. Тут ми очима і стрілися.

Нічогенький собі. Не красень і не молодик — тертий уже дядько, але ще при силі, чубатий, лобатий, з важкою хижою щелепою й блискучими темними очима у припухлих з випитого повіках.

— Сідай до нас, дівко! Чого здалеку пасеш? .у нас і медовуха є й до медовухи знайдеться!

Тьфу ти! Я вже й дівка! Доки до Гатина дійду, дитинкою взиватимуть.

Шинкарка роздратовано сопе мені над вухом. Я й сама дратуюся на чергову халепу, але дітися вже ніде. Усміхаюся до зарізяки приязно, але на запрошення не пристаю, ще й костура на видноту виставляю, мовляв, важко мені, калічці вбогій, від столу до столу швеньдяти.

Падлюка! Не гордий виявився, сам підвівся, протупав через весь шинок, підсів до мене.

Шинкарка стиха засичала й рипнулася була геть, але мій залицяльник упіймав її за край чепурного фартушка:

— Давай-но, біляночко, сюди ще глека, та тих коржиків горіхових, що я в тебе ще теплого літа куштував.

Струсонула фартуха від його пальців, проте усміхнулася чемно:

— Миттю обернуся, паночку-вояче!

Дядько тим часом знову вишкірився до мене:

— Сама, бачу, подорожуєш?

— Та сама.

— Е… То недобре діло. Самій у мандрах неспокійно, та ще й гарній такій.

— Та ж у мене ціпок, оно, найгарніший, — щиро відповідаю на дядькову турботу.

— Та ж із ціпком ні словом не перекинешся, ні в ночі не зігрієшся.

— Вночі плащ гріє, а слова зайвого мені не тре'.

Дядько лише головою притакує, а тоді раптом дуже спокійно бере мого костура й так ним об підлогу прикладає, аж луна галасливим шинком йде, ніби з неба гримнуло:

— Я тут рішаю, чого тре', а чого не тре! Бо я Волод Чорний птах, і село оце — під моїм крилом.

У закляклій, хворобливій тиші відказую:

— Хоч під крилом, хоч під хвостом — мені до того що?

Бачу вже, що до лиха добазікалася, а зупинитися не можу. Зелена темрява застелила мені очі, вуха заповнив нестямний рев. Я — голос бурі, я — сила бурі, я… — кульгава жінка без костура супроти п'яної ватаги. Топірець мій у торбі, ніж травницький теж. Біликів-то кинджал при поясі. Та ж я не ратник навчений, мабуть і його з піхов смикнути не встигну. Та й користі від нього супроти всього того залізяччя, що Володові братчики вже напоготові держать.

О, вчасно господиня глека принесла. Сюди його! А тепер туди — простісінько чубатому в пику! Чуб у меді, вуса в меді, хіба очі медом не залило, такі ж лихі, як і були.

Цікаво, от є Всевладниця, є Всевладник, є Ярий і Талий, себто місяць, є ціла купа молодших, от як я, а чи є якась-то там богиня Халепа, аиб я її колись в кутку приперла? Але то ще колись, а зараз мене саму в кутку приперто.

Володова ватага повилазила з-за столу й обступила мене щільним півколом.

На клятьбу вони мені часу мабуть не дадуть, а якби й дали — де тут клясти, в такій тісняві? Як почне колобродити, мене першу розмаже. Та я й не знаю, чи лишилося в мені ще сили на порядну клятьбу. Людськішаю, слабну.

Коли Волод ступив крок вперед й занісся широкою долонею, аби відважити мені ляпаса, я лише встигла виставити перед лицем ліктя, тому й не розгледіла, як то воно так сталося, що от Волод стовбичив переді мною, а ось уже лежить, червоним підлогу псуючи.

Коли лягли одразу двоє наступних, ледь торкнувшися до своїх ножів та топірців при поясах, я подумала, що сплю по важкім обіді й дурне мені сниться.

Був він не те щоб малий, але якийсь висхлий, так, ніби й тіні не відкидав. Ні свити, ні плаща, ні куцої шкірянки, як ото бувало мисливці носять. Серед жовтого міжліття незатишного — сама сорочка запрана до сірого й штани грубі, такі ж терті й латані. Волосся пряме, мов солома, якось криво підрізане, ніби ножем його чухрали. Лице… А не встигаю я лиця розгледіти, самі сплески двох рук у брудних рукавах, в кожній по короткому клинкові, у нас їх лікотниками звуть, бо чоловікові дорослому з лікоть довжиною, коли саме лезо брати без руків'я. Танцює, крутиться, мов ярмаркова лялька з паличок і мотузочків, от лишень людей не веселить. Усе менше й менше їх робиться навколо, людей.

От уже й уся ватага Володова долі лежить, не ворушиться.

Обтер лікотники об перші ліпші лахи на ближніх мерцях, охайно вклав до піхов при боках, видивився на підлозі мого костура, нахилився, ніби переломившись посередині, підібрав, простяг мені. Помітив, що й на руках кров, а тепер вже й на костурі, втупився знічено у підлогу.

Я взяла свого ціпка вірного з закривавлених пальців і тихо сказала до рятівника:

— Ходім звідси, доки войводські не нагодилися, бо не відбрешемось.

Поруч мене ворухнулося й схлипнуло, то підібралася нечутно молоденька шинкарка, схлипнула ще раз, тоді рішуче втерла носа:

— Не нагодяться. Сам войвода Чорного птаха боявся. Він весь окіл тримав, щоб і не писнуло. Але ви справді краще йдіть: хто його зна', той закон войводський.

Довкола мовчки стояли місцеві дядьки, парубки, й кілька товариських молодичок, що завжди крутяться при шинку. На всіх обличчях читалося відверте бажання, аби ми пішли геть. Комусь було страшно мого нахабства й закривавлених рук дивного чоловіка, а хтось уже прикидав тихцем, чи не вигідніше буде сказати войводі, що то вони, орли місцеві, заклювали Чорного птаха, лиходія свавільного, беззаконного.

Я завдала на плечі торбу і мовчки пішла, відсуваючи костуром з дороги, покійницькі руки й непотрібну вже їм зброю. Поруч майже нечутно рухався мій рятівник.

Ми відійшли далеко. Вже не було видно, ані шинка, ані самого села, а мовчанка усе тривала й тривала.

— На тебе дивитися холодно, — зрештою не витримала я, — хочеш свиту? На тебе як раз прийдеться.

Руданка повернула мені те, у що я вдягла її на березі, випране й викачане, як до свята.

Чоловік похитав головою:

— Я не мерзну.

і голос у нього був, як він сам, сухий, безбарвний — шурхіт, а не голос.

— А я, кажу, мерзну, на тебе глядячи! Вдягай свиту, не огинайся.

Я ткнула йому в руки згорток і стала, схрестивши на грудях руки.

Він слухняно розстібнув пояса, тоді вліз у свиту, та якось незграбно, плутаючись у рукавах, як дитина, тоді застібнув, уже поверх, пояса зі своїми клинками. Тільки тут я з подивом зауважила, що при ньому немає нічого, окрім тих його лікотників, ні мішка, ні торби, ні навіть малого капшука при поясі.

Подивився запитально, мовляв, тепер можна йти? Я зітхнула:

— Спасибі тобі. Соромно за своє життя гроші пропонувати, але може справді потребуєш? Я маю трохи срібла.

Вінт так само похитав головою:

— Мені не треба.

І тут мені стало якось незатишно поруч нього, аж руки похололи. Він помітив мабуть, знову втупив очі в землю, як у шинку:

— Я піду.

І справді пішов, легко й рівномірно переступаючи кощавими ногами у витертих штанях і вичовганих, рудих від старого бруду чоботах.

Я стою іще скількись, а потім швидко йду слідом. Побігла б, якби могла:

— Чекай!

Він зупиняється, слухняно чекає, доки дожену. Знову мовчки йдемо, дивлячись перед собою. Знову я не витримую перша:

— Пробач.

— За що?

— Не знаю.

— За страх? Ти правильно боїшся.

— Не боюся, просто відчуваю.

— Що я зовсім порожній? Так, у мені порожньо. Там зовсім темно, якщо дивитися вниз і світло, якщо дивитися вгору. Дірка не має кольору.

«Богине Халепо, — думаю я, — дай тебе за горло потримати!» — а вголос кажу:

— Давай знайомитися. Мене Солькою звати. Я до Гатина йду Ярий клен про зцілення просити. А ти?

Чогось мені й голос ніжніший зробився, ніби до дитини балакаю. Він спершу похнюпився, тоді ніби вирішив щось для себе і сказав тим своїм пересохлим голосом:

— Мене, коли був малий, Соломиком звали, а поті стали звати Сірим, бо я і є сірий.

— Як вовк?

— Ні, як стара солома, що вже мала б на порох розсипатися, а все ніяк.

Знову мовчанка.

— А йдеш ти куди?

— Тепер до Гатина, тебе провести. Потім не важить.

Знову крига в кінчиках пальців. Мені страшно від нього і чомусь соромно цього страху.

Спустився вечір. Ми й незчулися, як він сирим рядном накрив нас просто серед лісу, на порожній дорозі.

— Ходім галявини пошукаємо, при багатті заночуємо. — Сказала я втомлено й перша звернула під дерева. Втома перемогла в мені і всі страхи, і всі міркування, хотілося просто впасти десь на суху траву і простягти руки до вогню.

Сірий покірно рушив слідом, згодом обігнав мене, відсуваючи, а часом обламуючи сухі, колючі чагарі.

Галявина знайшлася неподалік. Ми швидко розчистили місце під багаття, потім Сірий нарубав моїм топірцем цілу купу сухостою.

Багаття тріщало, блимало на вітрі, а головне гріло. Ще воно підсвітлювало обличчя Сірого і я його нарешті роздивилася.

Він міг мати й тридцять й півста років, міг бути й житянином і ковилином, і навіть зайдою з дальшої півночі, з тих, що приходять торгувати, а частіше грабувати на приморські й прирічні землі, куди сягають їхні гнутоносі кораблі. Очі вицвілі, брови й волосся теж майже без барви, губи бліді, як у хворого, щоки й підборіддя безволосі, як у ковилинів. Загалом лице невиразне, глянув і забув.

— Повечеряємо?

Він дивиться у вогонь:

— Їж, я не буду.

— Та й мені щось не хочеться. Тоді давай домовлятися, хто перший сторожитиме.

— Спи, я не буду.

— Припини!

— Що? Бути собою? Я б хотів.

— Припини щось таке із себе вдавати!

— Я не можу. Я — лялька. Ляльки завжди вдають із себе щось, бо насправді вони — ніщо, мертве, з якого зробили подобу живого. Спи. Я вмію розповідати лише одну казку. Тільки вона не дуже годиться до сну.

— Лиш не кажи, що ти — піднімок. Я все-таки відунка, не вчора з яєчка вилупилася.

— Не піднімок. Просто лялька. Мене з соломи сплели.

— А мене з води й солі підняли. Може я теж піднімка. — кажу раптом я й заходжуся чи то в сміхові, чи то в плачу. — Розказуй, Соломику, свою казку. Однаково спати не зможу.

Він всівся вигідніше, і знову якось по-дитячому — підібгавши під себе ноги, вперши лікті в коліна, а сплетені пальці в підборіддя. Лице при неспокійнім, вітром наполоханім вогні зробилося ще гострішим, сухішим, ніби й справді в затвердлого, обтягнутого мертвою шкірою піднімка.

— Розкажу. Її Лелою звали, Леліткою, ту, що мене сплела. Вона була відунка, не сильна, більше по травах та по лікуванню, ніж бурю відвести, чи звіра. Вона мене для дитини сплела, для Золоньки, бо Золонька була посмерток і Леля за неї дуже боялася. Чоловіка Лелиного я не знав, бо мене тоді ще не було. Знаю, що він на полюванні згинув, коли Леля дитину в собі носила, тому Золонька й посмерток.

Леля мене сплела з чистої соломи, на серпневім сонці сушеної, а всередину, і в ноги, і в руки, і в голову, повплітала свіжі лозинки, в її крові вимочені. Сплела й закляла, аби Золоньки ні кому кривдити не давав.

Як Золонька зовсім мала була пам'ятаю погано, бо тоді був ще забавкою з соломи. Пам'ятаю, як вона сміялася вдень, а я багато літав, бо вона мною кидалася. Пам'ятаю, як Леля плакала вночі й приплітала мені свіжою соломою то руку, то ногу, а бувало, що й голову, щоб на ранок знову цілий був для Золоньки.

Пам'ятаю, якоїсь ночі найдужче плакала, а ранком пішла жити у більший дім, до другого чоловіка. Він схотів Лелю, а до Золоньки йому було байдуже, як до мене, але Леля хотіла Золонці батька і кращого дому, і не знаю чого ще хотіла.

Той другий Золоньки не кривдив, і не лаяв Лелю, коли вона її гарно вбирала і навчила його татком кликати.

Потім Леля стала вмирати. Я ще не знав тоді про хвороби й дивувався. Вона ж була ціла, з руками й ногами, і без зайвих дірок у тілі, але лежала й ставала усе тихішою.

Чоловік був засмучений, навіть Золоньку на колінах тримав і сидів біля постелі. А мене Золонька Лелі під руку поклала, аби та розвеселилася.

Коли рука поважчала сильно, чоловік і Золонька заплакали разом, дуже тихо.

Коли Лелю гарно вбирали до похорону, Золонька мене забрала, а тоді знову під важку Лелину руку поклала, а чоловік подивився й дозволив.

Потім Лелю до лісу віднесли й під старою березою в землю заховали, бо чоловік сказав, що вона Мисла-Промисла шанувала й сестер його лісових. А мене з труни служанин у зеленій сорочці викинув, сказав, що солома, то з поля, а не з лісу і Мислові не до вподоби. Золонька сильно закричала на нього і мене назад, Лелі під холодну руку повернули.

Я в землі був, коріння слухав, темрявою напивався. Коли напився так, що більше не вміщалося, устав і з землі вийшов. Може я й справді піднімок, Солько?

Я мовчала, не відповідала, в голові мені снувалося своє, відунське. Закляла, значить, на власній крові клятьбу сотворила, а останнім віддихом закріпила намертво, без вороття. Клятьба на останній подих, вона така: і слабенький відун може такого жару дати — богів захитає.

Сірий дивився у вогонь. Його бляклі, прозорі очі моторошно застигли:

— Я прийшов до того чоловіка і сказав, що в домі допомагатиму. Він сказав, що багато не платитиме. Я сказав, що мені однаково. Він погодився.

Золонька впізнала мене, хоч був уже не подібний на себе. Ми стали жити, як раніше, тільки без Лелі.

Золонька боялася великого собаки. Він жив у буді при воротях і нікого не признавав, крім того чоловіка. Одного дня пес кинувся на Золоньку. Я зламав псові шию. Той чоловік бив мене палицею, бо пса він любив, а Золоньку ні. Мені було однаково і він облишив бити.

Далі було як раніше. Золонька сумувала за Лелею, а я сумував за тим днями, коли був легкий і міг літати, падати, і знов літати.

Потім той чоловік привів іншу жінку. Вона Золоньки теж не любила, але не так, як він — гірше. Не любила, але не кривдила.

Потім вона народила дитину і їй стало кого любити, а в Золоньки стало багато роботи. Я допомагав: прав, мів, носив воду з криниці, навіть шити й гаптувати навчився, щоб Золонці не цілі ночі сидіти при каганці над сукнями для другої жінки й сорочками для другої дівчинки.

Друга жінка не була відунка, але щось чула в мені, і дуже мене боялася, а Золоньки ще більше не любила через той свій страх. Вона намовила того чоловіка і він мене прогнав. Він не хотів, бо мало платив мені, а роботи я робив багато, але друга жінка дуже просила і він погодився.

Я пішов недалеко, в ліс. Містечко стояло серед лісів. Я пішов на Лелину могилу й сидів там, слухаючи містечко, слухаючи, чи не кривдить хтось Золоньки, чи не кличе вона мене.

Золонька не кликала. Вона гаптувала вбрання для другої жінки та бавила другу дівчинку. Друга жінка вже менше не любила її, все більше звикала, що вона бавить дитину і гарно вправляється з шиттям.

На моїх плечах оселилися кілька синиць, в лівій холоші закублилася мишача родина. Тоді я і став Сірим, бо спершу просотався дощем, потім промерз до дзвінкого, потім висох на сонці. Я не знаю — скільки часу минуло, бо не знаю часу.

Я почув, що вона плаче, я відчув, що її кривдять. Я підвівся, обережно витрусив мишенят зі штанини, синиці злетіли самі. Бігти довелося зовсім недалеко, це було тут-таки, в лісі.

Вона лежала в снігу, розпатлана й заплакана. Її тримав за руки розбійник, теж зовсім молодий, майже дитина, але лютий і з двома клинками при боках. Вона пручалася й кричала. За її криком він не почув мене. я зламав йому шию, як тому собаці, а клинки забрав собі, бо маю захищати Золоньку від усіх, і від збройних, і від численних.

Золонька сказала, що мачуха послала її до своєї подружки по якісь там приправи до святкової їжі, а подружка та живе в лісі. Тут на неї напав розбійник. Я не зрозумів — нащо напав. У неї ж не було чого відібрати. Тоді я ще майже нічого не знав про людей, і, найперше, не знав, що їх не роблять з соломи. Пізніше я дізнався багато, може навіть трохи зайвого.

Ми пішли до подружки другої жінки, бо Золонька сказала, що так треба.

Золонька йшла безтурботно, доки не побачила місця, де жила подружка другої жінки, а я здалеку відчув відунку, дуже сильну і дуже лиху.

Золонька зупинилася й затремтіла, лише коли побачила високі, темно пофарбовані ворота у міцнім паркані з укопаних рівно товстих деревин, кожна завтовшки з саму Золоньку. На двох тесаних стовпах обабіч воріт, на загострені їхні верхівки було насаджено два людських черепи. Вони оберталися то праворуч, то ліворуч, і в очницях їхніх займалося й гасло густе багряне полум'я.

Я сказав, що нам краще піти, що проти такої відунки я можу не встояти, але Золонька не схотіла порушувати наказу другої жінки. Я сказав, що вб'ю другу жінку, якщо вона скривдить Золоньку.

Золонька подумала і відказала, що тоді по нас прийдуть войводині слуги і вона не зможе більше жити у багатому домі, до якого звикла, гаптувати дорогими яскравими нитками, нехай для мачухи і її малої, а трохи ж і для себе. Золонька сказала, що не хоче, аби я вбивав людей. Тоді ми постукали у ті темні ворота.

Ти вже спиш, Солько?

— Ні, не сплю. Давай казанка поставимо. У мене й вода у баклажці лишилася. М'яти заваримо, бо руки з холоду терпнуть.

Руки мені терпли не з холоду, а з його казочки й він про це знав, але слухняно взяв у мене баклагу й казанка, налив, прилаштував над вогнем, тоді пересів до мене, обійняв за плечі, затуляючи собою від нічного, вже геть крижаного вітру.

Від нього пахло чистою сухою соломою, хоч ні його одяг, ні те посмикане сіре волосся аж ніяк не здавалися чистими.

Я замовкла і зачаїлася.

— Дослухаєшся, чи я дихаю? Дихаю, Солько. Я тепер і дихаю, і їм, і п'ю, і до вітру ходжу. Але це не робить мене людиною, і ніколи не зробить. Я — заклята лялька, більш нічого. То далі розповідати, чи вже не хочеш?

— Хочу.

Він обережно поправив казанка, аби висів рівно. Казанок вже почав парувати, та Сірий узявся за нього, як за холодний:

— Черепи відвалили щелепи, загарчали, а тоді разом спитали: «Хто?» Золонька назвалася й сказала, що її мачуха прислала по приправки. Черепи клацнули зубами і ворота прочинилися.

Ми зайшли на широке, заросле густими колючими кущами подвір'я. Може втеплоліть то були троянди, чи ще якісь квіти, але в середині холодного літа на вітрі хиталися самі чорні кігті та ікла.

Десь зарипів сніг, дрібно й густо, не як під людськими ногами. До нас із кущів вийшов пес, високий, як теля, худий, ніби на дошки шкуру нап'яли, з довгою мордою і навскісними вовчими очима. Він теж загарчав, і теж запитав по людському: «Хто?»

Золонька повторила усе, як перше. Пес мотнув головою і ми зійшли на високий ґанок.

Я озирнувся на двір і побачив те, чого Золонька не помітила: крім паркану й воріт з черепами над кущами підіймалося ще одне голе дерево. Не знаю, може люди й бачили там просто голе дерево, осику, але для мене там стояла роздягнена жінка, вже майже зотліла, з ногами, вкопаними в землю, з руками, без шкіри, витягнутими вгору, але жива. Вона хиталася і кричала без голосу, і зірки мерехтіли крізь її зотлілі груди.

Я хотів забрати звідти Золоньку, але не міг чинити проти її волі.

Золонька постукала і зайшла до просторих сіней, а тоді й до великої світлиці з багатьма вікнами та багатьма свічниками.

Там сиділа стара жінка, біловолоса і сіролиця, ще сіріша од мене. Золонька привіталася і сказала усе, як псові і черепам. Жінка відповіла, що за цінні прянощі для мачухи Золонька має відробити три тижні.

Так ми лишилися у відунки в лісі.

Я знав одразу, що вона бреше, що вона не відпустить Золоньки, що друга жінка попросила її забрати Золоньку з очей, до страшного темного дому, але Золонька не знала, і мене не слухала.

Вона мела й трусила покривала, вибивала товстенні перини й пекла пироги і м'ясо у великій відунчиній печі. Вона перестала відчувати час, зробилася такою, як я — ні живою, ні мертвою, але відунка не кривдила її: не била, не страхала навмисне, навіть не крикнула жодного разу на неї. Відунка знала, що я таке, і була обережна.

Тоді я зрозумів, що таке страх. Я зрозумів, що люди відчувають поруч зі мною. Золонька ставала лялькою і це було так страшно, що я навчився плакати. Я плакав непомітно, а одного разу я розплакався перед Золонькою і став просити її, щоб ми пішли. Але вона мене вже зовсім не чула.

Одного дня я вийшов до лісу по сухостій на дрова й побачив багате панське полювання. Вони не так гнали звіра, як бавилися.

Там був один, мабуть. найголовніший, у червоному кунтуші з хутром по коміру, в гарних чобітках, високих, аж по коліна.

Я не знаю, що бачать люди. Я побачив, що він добрий, і що звір утече від нього, бо так ліпше для всіх: ні важкого не тягти, ні кров'ю не бруднитися, а їжі вдома завжди більше, ніж досить.

Я подумав: мабуть, він гарний, якщо на нього так хочеться дивитися.

Відунки вдома не було, тому я вивів Золоньку з двору, сказавши, що покажу цікаве. Їй було нецікаво, але пішла, бо я тяг за руку.

Ми сховалися за високою кучугурою, Золонька визирнула і побачила його.

Вона дивилася довго, а потім сказала: «Ходімо в хату, Соломику, мені ноги мерзнуть». Я тоді зрозумів, що вона знову жива.

Вийшло так, як я й знав: вони впустили звіра і ганялися по великій галявині, сміючись і розбризкуючи сніг, як воду.

Золонька повернулася в дім, але в очах її усе ще відбивався він, на тонконогім коні, у червонім кунтуші, в пишній шапці з ніжного лисячого хутра.

Я знав, що тепер для неї знову потече час, як тече для усіх живих.

Вночі, коли ми спали в сінях, накрившись однією овечою шкурою, Золонька прошепотіла мені на вухо: «Треба тікати. Ця відьма не відпустить мене по-доброму».

Я боявся, що відунка помітить Золчину інакшість, те, що вона знов жива. Відунка була сильна, але неуважна — вона не помітила.

Якогось дня вона затрималась десь допізна, вікна вже зробилися чорними, а очі в черепів на воротях загорілися.

Я дивився на ворота і на двір, і на ліс, доки Золонька в домі похапцем збирала свої речі в клумачок. Потім вона вийшла, тихо причинила двері й ми стали спускатися сходами на подвір'я.

Золонька поскаржилася: «Я не можу йти», — і я побачив, що сходи тримають її. Мене вони втримати не могли, бо Лелина кров говорила до них. Відунка закляла їх лише своєю силою, а Леля мене — своїм життям. Проти життя ніщо не сильне. Я взяв Золоньку на руки і зніс у двір.

Там кощавий височенний пес уже біг до нас, вишкіривши ікла. Він був неживий, я не знав, як вбивати його.

Золонька дістала з клумачка м'ясний пиріжок і простягла до пса. Вона тримала, а він дивився. Його ніхто ніколи не годував з рук. Його ніхто ніколи не годував, бо він був неживий. Але ж він хотів їсти. Він цілу смерть, цілу довгу, незміренну смерть хотів їсти. Він узяв пиріжка і пропустив нас.

Я знав, що буде ще й мриця-осика. Я вже навчився боятися, тому дуже боявся її. Золонька так і не помітила, що вона таке є і спокійно ходила повз неї щодня до криниці.

Кущі зійшлися перед нами, заступаючи дорогу до воріт. Золонька кинулася вузькою стежкою, не бачачи, що біжить просто до осики Та вхопила її за коси і метляла нею з боку в бік. Я ламав їй гілки і не міг зламати, рубав клинками й не міг відтяти. Вона була як я, вона була страшніша за мене.

Тоді Золонька затихла серед гілок, ніби зомліла, а коли осика припинила тіпати нею, виплела тихенько з коси стрічку і зав'язала на страшну гостру гілку гарним великим бантом, ніби квітка розквітла на тій почорнілій, покорченій кістці.

Я чув, як осика заплакала, потім цей плач перейшов у страшний звірячий виск: їй боліла та квітка, їй боліло минуле і майбутнє — їй усе боліло, але вона більше не тримала нас.

Ми дійшли до воріт. Я зняв важкий засув і штовхнув воротини. Я бачив, що вони теж закляті, але знов відунчина сила була слабшою проти Лелиної крові — воротини піддалися і тяжко пішли, прогрібаючи товстий сніг. Та тут черепи повернули до нас свої очі й зуби. «Хто?» — проревли вони згори. «Нема нікого. — тихенько відповіла Золонька, — Я ось вам люстерко принесла, кожному по люстерку».

Вона й справді дістала з клумачка два доволі великих уламки дзеркала і підняла в руках високо, щоб у кожному відбилося по черепу.

Черепи глянула кожен собі в очниці, захлинулися власним лихим полум'ям, спалахнули і спопеліли в одну мить.

Ми вийшли з воріт і побігли лісом. Ми бігли довго, не знаю скільки, аж поки не впали на Лелиній могилі під старою березою.

Коли Золонька віддихалася, я спитав: «А як ти знала про люстерка?» Вона сказала: «Мені добрий пан уві сні розповів. Волосся в нього чорне, аж синє, на спині горб, а лице гарне».

Солько, ти чого?

Я мабуть щелепою клацнула, як той череп на воротях. Ну, братчику старший, братчику похмурий, не розбереш ні думок твоїх, ні бажань твоїх.

— А що далі було, Соломику?

— Далі? Далі Золонька сказала, що додому піде, мачусі приправки віднесе, і посміхнулася невесело. Я погодився, бо подумав, що друга жінка її точно кривдитиме тепер і тоді я вб'ю другу жінку і все владнається.

Золонька ніби вгадала й похитала головою. Вона сказала, що не дозволяє мені чіпати другу жінку й того чоловіка, й дитину, що між людьми усе непросто, а я того не розумію.

Я знову погодився, бо не міг противитися Золонці.

Вона пішла, а я лишився сидіти на пеньку біля Лелиної могили, як раніше. Тепер мені було важче: я надто уподібнився до людини, але змусив себе забути час, і страх, і біль — усе, що робить живих живими.

Синиці повернулися, а миші не встигли, бо Золонька прийшла скоро, сумна і спантеличена.

Вона розповіла, що дім їхній продали іншим людям, а той чоловік із другою жінкою й дитиною вибралися кудись, не лишивши по собі ніяких звісток.

Я зрозумів, що друга жінка радилася з відункою й та пояснила їй, що я таке, і що сили на мене вона не має, то друга жінка й вирішила розв'язатися з небажаною сиротою і її лялькою.

Почувши те я підвівся, попросив пробачення в синиць, вклонився до Лелі й пішов із Золонькою найматися до нових господарів дому.

Сірий замовк. Тоді замислено примружив очі:

— Солько, той хлопець за деревами, він не хоче тебе скривдити, він радий тебе бачити, але чомусь не виходить до нас.

Я теж замислилася, а перебравши подумки усіх знайомих хлопців, зітхнула скрушно і гукнула в темряву:

— Кайлене! Виходь уже, поки м'ята в казанку ще тепла.

Розділ восьмий. Троє і шлях

Підійшов, дивиться сторожко, правиця на поясі, за який заткнуто охайного топірця на довгім руків'ї:

— Обіймаєтеся?

Голос повільний, оманливо лінькуватий.

— Так тут, Кайлене, вибір невеликий: або з вітром, або з людиною. З вітром обійматися, знаєш, в липні добре.

Наїжачений, ображений, але всеодно вмощується, обсмикавши під задом куцу куртку, жадібно тягне руки до тепла, приймає з моїх рук духмяну теплу кружку.

— То от кого Тайш із Білашем за мною послали.

— Ага, думали у пригоді стану, а ті, нівроку, скрізь охоронця знайдеш. Бачив, як цей хлопака пів шинку поклав, тебе рятуючи.

— А сам же чого не поклав?

— Не встиг за цим задрипою. — буркнув Кайлен і замовк, знов наїжачився.

Мені зробилося ніяково. Справді, що він там собі подумав, бачачи, як сидимо при вогні, обійнявшись міцно, голова до голови, і теревенячи стиха?

Сірий підвівся, узяв з купи дров, що раніше нарубав, два товстих, коротких полінця, поклав у пригасле багаття, потім спокійно запустив туди ж обидві руки, набрав повні долоні жарин і полінця згори притрусив, аби займалися швидше.

Кайлен супитися забув, очі витріщив, а Сірий усміхнувся до нього, кривувато, невміло:

— Бачиш? Я не людина. Я не можу хотіти її, я не міг би любити її, я лише можу затулити від вітру, як лантух сіна, чи вовни.

— Піднімок, чи що?

Кайлен коливався між острахом і недовірою.

— Не піднімок — лялька.

Сірий прохально подивився на мене, ждучи, що я поясню Кайленові до ладу. А мені чомусь важко було говорити, і дуже не хотілося. Але мусила.

— Знаєш, Кайлене, як працює характер?

— Що то?

— Не знаєш. Характер — це малюнок відунський, на живу шкіру набитий, чи на полотні намальований, чи й вишитий, чи кров'ю виписаний. Він дає людині чи речі силу, яку відун схотів. Зробити робочий характер важко, а знищити ще важче.

— То на цьому хлопові характер?

— Ні, Кайлене, він сам — характер. Він живий і сильний, бо так відунка захотіла, і заклятий захищати скривдженого.

Кайлен пив заварену м'яту й мовчав. Вигляд мав стомлений, вбрання житянське: жупана затяганого, аж лискучого, штани сукняні, під жупаном сорочку грубу, неоздоблену, та й запрану незгірш, ніж у Сірого.

— То це ти за мною стежив і Тайгерена попередив про бунт вукоробинський?

Мовчить, обмірковує, тоді каже недбало:

— Та я так швидко не бігаю. Інші попередили, а я, як ішов слідом, так і йду.Якби оцей мене не вгледів, то так би до Гатина і теліпався за тобою.

— Тайш наказав?

— Ні, сам випросився. Взагалі, мені було ліпше йти: і не так помітно, і не так тривожно, але ж я тебе, Солько, вже трохи вивчив — як упрешся, то ні відмовити, ні довбнею не вибити. Дурний був, коли гадав, що тобі в пригоді стану. Там, біля озера того, ледь не вмер зі страху, та й у Вукоробині користі з мене було, як з комара. Ти, де не пройдеш — таку кашу заварюєш, простому хлопові й разу ложкою не провернути.

Дивлюся на нього пильніше. З рукава якась брудна ганчірка визирає, мабуть поранену руку перемотував, на шиї подряпина, неглибока, але широка, і ледь промита, вже запалення обабіч поповзло. Мабуть разочок, другий кашу, мною заварену, таки провернув.

Підводжуся, зазираю в казанка:

— Допивайте вже, бо треба на ліки трав заварити. Будемо, Кайлене, садна твої обробляти, доки до гарячки не дійшло. А як обробимо — будемо спати, бо завтра знов до шляху. Гатин-то на місці стоїть, а час от іде, значить і нам треба.

Ранок видався ясний і холодний, ніби вже холодне літо настало.

Я підвелася, потяглася й помахала затерплими руками, потім, сичачи крізь зуби, вмилася крижаною водичкою з малого струмка, що віднайшовся неподалік, потім відживила вчорашнє багаття, аби зварити гарячого до сніданку.

Кайлен спав, по самий ніс загорнувшись у ковдру, Сірого десь не було видко. Я подумала: чи не пішов зовсім. Хто зна, як у нього там, у голові, все влаштовано? Може вирішив, що я вже маю тепер охоронця і другого не потребую?

Та Сірий вернувся. Сказав, що шлях безпечний: самі купецькі обози та прочани, йдуть собі та йдуть, доки сонечка і твердого нерозкислого шляху.

Кайлен розплющив одне око, побачив, що я тільки пшоно до казанка засипаю і знову засоп у свою ковдру.

Я згадала за свої недавні роздуми щодо Сірого:

— Соломику, бачиш: тепер я з Кайленом. Він надійний, він — друг мого нареченого, та й ти сам кажеш, ніби шлях людний та спокійний. Може б уже не переймався мною? Маєш, мабуть, власні справи?

Кажу і відчуваю, що не те кажу. Тугий, вже морозний вітер грає сірим волоссям, бліді, холодні очі відбивають маленьке, гостре сонце:

— Мені нема куди йти, Солько, і нема для чого, і я вже не зможу завмерти над Лелиною могилою, як перше. Я став надто живий для цього.

Якусь мить я вагаюся, а потім питаю:

— А що ж Золонька? Чому ти не з нею?

Сірі очі — не сиві, ніби посріблені, як в Тайша, не прозорі, ледь зеленкуваті, як в Руданки — сірі, ніби вичахле листопадове небо, ніби сама безнадія:

— Золоньку найняли тоді. І мене найняли. Нові господарі того дому мали троє дрібних дітей і крамничку. Вони були заможні й не злі. Спершу вони платили нам мало, але, як побачили, що Золонька гарно гаптує, накупили багато ниток різної барви і стали сорочки й душогрійки, й сукні, що вона вишивала, у своїй крамниці продавати. Тоді вони стали Золонці платити більше.

Вона вбралася, як панночка, стала мити волосся чимсь духмяним і ніжним. Вона зробилася дуже гарною, бо всі задивлялися на неї.

Потім у нашому містечку був великий ярмарок. Було тепло. Господар крамнички виніс лави під небо, лишень полотна білі над ними на дощатих рамах розтяг, від сонця. Золонька з господинею і їхньою старшою дівчинкою продавали одіж вишивану і килими тонкі — стіни прикрашати.

Ми з господарем усю ту торгівлю лагодили: і лави, й навіси й товар із крамнички притягли та охайно поскладали, а вже жінкам довірили найгарніше на видноті розвісити. Потім господар пішов по пиво до генделика і мені дозволив відпочивати. Я просто сів біля лави, за торгівлею дивитися. Мені цікаво: яким людям що подобається, я так їх починаю розуміти трохи.

Він гуляв ярмарком, як тоді гуляв лісом, ні на що не полюючи, просто для розваги. Він був без червоного кунтуша, але я впізнав його, і Золонька впізнала.

Він вказав на зелену сукню з ніжно-жовтим паском, з білими птахами по плечах і подолу. Спитав: чом продає, а не вдягне на себе. Золонька сказала, що шила на продаж, що для себе не брала б ні такого тонкого полотна, ні дорогих ниток, переливчастих, ніби перли.

Він зрозумів, що Золонька в наймах і зробився смутний. Мені сподобався його смуток, він був справжній.

Він купив дорогу, яскраву сорочку на себе і відійшов.

Поруч крутилося кілька дівчат, теж наймички, заглядалися на сорочки та хустки, але не мали грошей купити. Я спитав їх про того панича. Сказали — войводський син. Я не став розповідати Золонці. Я вже знав тоді, що люди нерівні.

Але сталося не так, як я думав, і не так, як боявся. Він прийшов не до неї, а до мене. Спитав: «Ти її брат?». Я сказав, що служив її матері, а тепер служу Золонці, хоч вона й сама тепер бідна. Він спитав: хто була її мати. Я сказав, що відунка. Він спитав: чи не було за нею лихої слави. Я відповів, що Леля вмерла молодою, а поки жила, то лікувала людей і її любили. Він випив зі мною пива і пішов.

Минуло ще часу і він прийшов до Золоньки, вклонився й сказав, що хоче взяти її за жону й господиню у свій дім, тільки дому ще немає, бо він третій войводин син статків має небагато.

Золонька сказала, що чекатиме, і чекала, довго. Він поставив світлого дома з ґанком і з гойдалкою в дворі, і криницю у тому дворі разом з робітниками копав, а тоді привів Золоноку у свій дім і вона стала господинею.

Я слухала Соломиків голос, тихий, рівний, порожній. Казанок затишно побулькував уже готовою кашею. Кайлен з-під ковдри світив цікавими очима. На мене напався смуток, отакий тихий, і пустий, як Соломиків голос:

— Вона народила двох дітей, спершу дівчинку, потім хлопчика. Вони росли. І хлопчик ріс вередливим та впертим. Якогось разу вона лаяла його за щось, тримала за руку та лаяла, а він вдарив її. Тоді я вдарив його, несильно, але вона злякалася. Вона кричала на мене і вигнала на двір.

Я сидів на землі біля криниці, як раніше сидів на Лелиній могилі. Я чекав, доки вона вийде.

Вона вийшла пізно, вже майже вночі, сіла на землю поруч, не шкодуючи гарної сукні і сказала: «Годі вже, Соломику, за мене вболівати. Я щаслива. Не хочу, аби ти горбив на мене, як наймит, бо я дуже вдячна тобі. Іди пошукай своєї долі. Грошей ми дамо скільки треба, аби ти міг чи діло своє почати, чи землі десь прикупити. Важкі наші з тобою спогади, як бідували, як терпіли, як ледь не загинули. Нащо нам їх? Почни жити, ніби нічого й не було.

Я не взяв у неї грошей і не образився. Вона не розуміла до ладу — що я таке. Вона не розуміла, що просто викидає стару ляльку. Я не смів противитися Золонці, тому пішов.

Мені зручно мандрувати: я мало їм, мало п'ю, мало сплю і мало мерзну. Іноді я взагалі забуваю усе це робити. Кожного разу я сподіваюся, що от-от знову заклякну, а тоді спорохнявію і розсиплюся, як оберемок старої соломи, але когось неодмінно кривдять, і я знову згадую, що Леля закляла мене допомагати. Я не знаю — скільки так ще триватиме. Мене бояться, навіть ті, кого я рятую, тому я йду звідусіль, йду і йду.

Ти теж боїшся мене, Солько. Але ти боїшся інакше, так, що це можна терпіти. Не проганяй мене, навіть якщо маєш охоронця.

Кайлен сів, обійняв себе за плечі й боязко видивився на мене:

— Та ну йо в пень, таке відунство! Солько, ти ж не будеш так чаклувати?

Я подумала про самотню вагітну вдовичку, надто м'яку, аби одразу зробитися залізною перед бідою, перед каламутним, непевним майбутнім:

— Ні, Кайлене, я так чаклувати точно не буду. Мені, як комусь доручати, то легше самій зробити. Особливо, якщо тре' в лоба комусь дати.

— Ага, дала вже, отаману розбійницькому, — не попустив мені Кайлен. Я знічено кивнула. Н-да… З отаманом якось криво вийшло. Якби не Сірий, то могло б і зовсім криво.

— Гаразд, сонце вже високо. — сказала я, аби припинити неприємну розмову. — Давайте вже тюпати, доки знов вечір не спустився.

Велика гатинська дорога, ще Олговим дідом мощена, ну, не ним, себто, а за його наказом, стріла нас рипом возів, грюком копит, гейканням та вйоканням. Перло по ній люду чимало. Дехто скоса зиркнув на мій ковилинський плащ, але розгледівши, що волосся маю не біле, а з під свити визирають барвисто вишивані житянські рукава, одразу ж заспокоївся. Мало якій молодиці муж, чи батько з походу обновку привіз? А може й купили мирного літа в ковилинів на ярмарку.

Мені було тепло й затишно у Тайшевім плащі. По праву руку від мене голубом сизим, гарненько розчесавши русявого чуба, йшов Кайлен, по ліву нечутно шурхотів у своїх стоптаних чоботях Сірий. Мені було спокійно. А маючи спокійне серце, маєш доволі часу й настрою, аби повитріщатися на інших мандрівців.

Далеко попереду дзвінко цокали на гарних високих конях чиїсь вої, самі теж гарні, в однакових малинових жупанах і блискучих, начищених нагрудниках поверх них. Шоломи дехто мав на голові, а дехто приторочив до сідла, лишившись у самому підшоломнику, теплому й м'якому, густо плетеному з товстої, пухнастої нитки. Їхали чемно, повагом, нікого не підганяючи й не посуваючи, мабуть нікуди не поспішали.

Трохи позаду хвацько лаявся чи то з молодою жінкою, чи з дочкою моцний сільський дядюньо. Сиділи обоє високо на возі, завантеженім охайними чималими мішками. Мабуть зерно везли на продаж. А сварилися так, що тільки глухий, чи ледачий не озирнувся на той лемент.

Просто поруч з нами котився широкою дорогою невеличкий візок на високих чепурних колесах, помальованих у червоне. Попереду й позаду по два дужих вершники, бородатих, в теплих пихатих шапках, обкладених широкими смужками хутра. Дивилися пильно, шиями крутили швидко — охорона.

На возі спереду, тримаючи віжки, вмостився хлопчина рочків чотирнадцяти, з метким гостреньким личком, вбраний просто, але тепло. Позаду, обкладена подушками й закутана пухнастими ковдрами, вигідно мандрувала немолода вже пані з гордим і владним високочолим лицем, що його гарно й вільно облягала темно-червона в іще темніший, пурпуровий візерунок хустка, та не хустка — ціле укривало, що химерними складками спадало їй на спину поверх світлого, вже зовсім холоднолітнього кожушка.

Поруч із панею куняв, прикривши очі, молодий чоловік. Можна було б, мабуть, сказати, що й не чоловік, а юнак, але хворобливий сивуватий колір шкіри й печальні складки біля вуст, дочасно надали його приємному худорлявому обличчю дорослості.

На паничеві також був чепурний, хоч і трохи затеплий одяг. Сонце стояло високо, світило щедро, то ж у його променях, на паничевій шиї горіла, вигравала широка золота гривня.

Я подивувалася: і не свято наче, і не надто обачно в дорозі такою коштовною цяцькою світити, навіть маючи охоронців, та пиха людська часто вперед розуму біжить.

Я придивилася до прикраси пильніше. Дивна. Гривня зазвичай на груди широко лягає, а ця аж на шиї густим плетивом стоїть, лише трохи заходячи на ключиці й у яремну ямку. Так, ніби шалик із сяйливого золотого дроту сплели, а не з вовни.

Я йшла собі та йшла, доки під хвору ногу мені не втрапив камінчик. Я спіткнулася, вхопила Кайлена за ліктя й засичала.

Горда пані вийшла зі свого дрімливого спокою й звернула на мене холодні ясно-блакитні очі:

— Сідай, сестро, тут місця на трьох стане, а хлопці твої слідом підуть.

Не запросила — наказала. Мені те не сподобалося, але все одно я підібрала спідницю й залізла на воза поруч із пані та паничем, а Сірий з Кайленом слухняно затрусили поруч.

Жінка якийсь час роздивлялася вишивку на моїх рукавах, тоді спитала:

— Гарний взір, і дикий такий, з норовом, ти, часом, не Промисла живодайного вірна?

Я вже відкрила рота, аби сказати, що я свому хлопцеві вірна, а решту мала глибоко в носі, натомість кивнула і рукава дбайливо розправила. Пані теж кивнула поблажливо:

— Живодайний завше до людей добрий, як і Ярий, брат його старший, могутніший. Ми Ярого почту вірні зі Златодубова. От на прощу їдемо, Ярому Кленові вклонитися, аби хворобу синову здолав. Ти, мабуть, теж до нього? — Вона вказала поглядом на мого ціпка каліцького.

— Та ж до нього.

Вона закивала ще бадьоріше:

— Він, сестро, поможе неодмінно, бо супротив Ярого вогню жодна зараза не встоїть. Навіть моровицю, чорну дівицю, ним випалюють.

В холодних блакитних очах звідкіляся взялись гарячі багряні вогники. Вони мені теж не сподобалися, але я знов шанобливо кивнула.

Та що це? Ніби заціпило на тому покірному, віслючому киванні. Чи не пороблено мені, бува? Та ні, була б відчула — не зовсім же я глуха й не вчора вродилася.

Кайлен і Сірий очі однаково звузили, як котиська на полюванні. Теж їм щось не подобається, а що — невтямки.

Надвечір дорога спорожніла. Нікому не хотілося мандрувати поночі, навіть широким і вигідним гатинським шляхом.

Вої в малинових жупанах, що досі бовваніли далеко попереду, з'їхали до великого шинку, чиї вікна привітно світилися в ярочку праворуч.

Я перезирнулася з Кайленом і Сірим, тоді з чемною усмішкою повернула обличчя до гордої господині возу. Вже знала, що звати її Владаною і що вона дружина скарбничого при Златодубськім войводстві:

— Дуже вдячна вам за доброту, за допомогу. Ми з братами тут, мабуть, заночуємо.

Вона знову глянула поблажливо:

— Сиди, Солько, під самі двері підвеземо. Я теж гадаю, що тут вночі найвигідніше буде: корчма велика, чиста, та й що вої княжі тут зупиняться, теж на краще: від бродників-топірників нічних безпека. Мої молодці теж нівроку, але осторога зайвою не буває.

Корчмар запевнив нас, що й «кімнатки чистенькі знайдуться, і вечеронька свіженька, гаряченька достигає».

Я нагледіла малого стола в кутку, не між широкими лавами, а при двох кривеньких ослінчиках. Туди й попрямувала, кивнувши Сірому, щоб якесь там третє сідало собі роздобув. Ну, не бажалося мені вечеряти в товаристві приязної скарбничихи і її безмовного, змореного сина.

Вже з того нашого куточка я Владані вклонилися ще раз і відітхнула з полегшею.

— Могли б надурняк підхарчитися, — пробурчав собі під носа Кайлен, — панія, здається, щедра.

— Не тре' мені її щедрості. — відбурчалась я і нахилилася до Сірого близенько, аби говорити серед загального лементу стиха: — Що скажеш про них, Соломику?

— Нічого. Вони нікого не кривдять.

— Годі дурня клеїти! Ти ж відчуваєш? Із цією пані щось не так.

— Ні, все так. Вона не бажає нам лихого. — І майнуло щось у тих його блідих, безвиразних очах, притлумлене, дуже людське. Я збагнула, що більше нічого з Сірого не витягну і відчепилася, тем більше, що принесли «гаряченьку вечероньку».

По вечері підгріб до мене якось бочком хазяїн і схилився до самого вушка:

— Чуєш, шановна, ти ж ото з тією панією прибула.

— Ну, — крізь зуби процідила я, вже передчуваючи недобре.

— То ти ж не образишся, як я вас в одну кімнатку поселю. Ліжечок-то там два, та м'якенькі, та широченькі, але ж кімнаток іншеньких немашечки. Не з хлопами ж спати будеш.

— Та як ліжка окремі, то я б з братами краще десь заночувала.

— Так немашечки, шановна! Хлопцям тута, по лавах сінники покидаю. Багатенько, ой багатенько гостеньків нині.

«Нинечки», — захотілося виправити мені, але змовчала, обмірковуючи неприємну майбутню ночівлю із Владаною. Пояснити свою відверту нехіть, якщо не острах бути поруч із цією доброзичливою жінкою я не могла, але відчувала те усе гостріше й гостріше. До того ж я гнівалася на Сірого, який знав щось, але мовчав, удаючи тупе солом'яне опудало.

Посидівши ще трохи надутим пугачем при спорожнілому столі, я підвелася й похмуро пішла до вітру. Бачити не хотілося нікого, а відвідати дучку перед сном однаково було незайве.

Я з превеликою обережністю прочинила дверцята до невеличкої клуньки за шинком, добре знаючи, як воно може бути в такому місці, але побоювання мої були цілковито марними.

Дучка була теплою, без щілин, з поличкою для ліхтаря при дверях, з глибокою яминою, від якої по холодній порі пахло цілком стерпно. Над яминою на міцних дошках було прироблене кругле доволі високе сідало, та ж і видно було, що господарі його подекуди ряденцем протирають, а подекуди й миють. Під правою рукою стояли ночви з чистеньким духмяним сінцем, аби по серйозній справі витертися. Одне слово — в такій дучці почулася я цілою княгинею і настрій мені трохи пішов угору.

Ретельно обсмикавши спідницю і взявши костура, я вийшла й подалася до криниці — ополоснути з малого ковшика руки.

Від крижаної криничної водиці одразу пробрало поза шкірою і я поквапилася до теплого шинку.

Проходячи стайню, зауважила якусь метушню. Зупинилася аби розгледіти. Розгледіла.

Один з тих воїв, що їхали попереду, вже без обладунку, в самому жупані, з пикою, розчервонілою від медовухи, тяг від стайні до шинку, прихопивши за тонку шию, хлопчака-підлітка. Спершу мені здалося, що це той, який Владаниним возом правив, теж довгенький, худенький, потім розгеділася, що цей, мабуть таки, старший трохи й волосся має кудлатіше — ціла пухнаста копиця на голові.

Вояк тягнув, хлопчина пручався мовчки, лише носом розлючено соп. Не виглядав він ані наляканим, ані нещасним, але все ж…

— Чим це завинив хлопак, пане оборонцю?

Стою собі, залита щедрим місячним світлом, гарна чорнявка з гарним костуром, стою й сама в себе питаюся — нащо я вічно влізу де не просять?

Витязь моцний дивиться на мене п'яними, але чесними очима:

— Межи коней шастав, мабуть вкрасти якого хтів. Веду оце в шинок, попитатися, чи не служка чий. Як ніхто не признає, то замкну до ранку, а там до войводи на суд завеземо. Як з першого крадійства, то тілько різками по дупі, а вже як признають наші урядники войводські бувалого бувальця, то тоді вже й праву руцю геть. Справедливість має бути, бо без неї світ — не світ, а лайно ріденьке.

Підліток повернув до мене лице і я ледь не зойкнула. Такої дивної, химерної, аж моторошної вроди мені ще бачити не випадало. Брови прямі й довгі, ледь нижчі біля перенісся й вищі до скронь. Очі теж довгасті, темні і ще більш затінені розкішними віями. Ніс рівний, не задовгий і не закороткий. Губи тонкі, але не злі, такого сумовитого, витонченого вигину, що погляд прикипає. Волосся густою неохайною завісою падає на чоло, нагортається на щоки у марній спробі ту виняткову красу приховати.

Мовчить, очі благають мене гірко й затято. Не треба йому в шинок, от не треба. Може волів би, аби одразу в холодну замкнули, але тільки не до шинку.

Я зітхаю тяжко і знову подумки згадую не по-доброму діву Халепу, що її чи то сама вигадала, чи й справді пам'ятаю звідкись.

— Облиш, пане витязю славний, не утруднюйся. Наш це, з нашого села. Разом до Гатина йшли, та він відстав оце, до тітуні заскочити. Тепер догнав та не знав — де шукати. Ми люди прості, могли й у стайні на ніч повлягатися, аби хазяїн менше грошей злупив.

Говорила я шанобливо, всміхалася приязно. Звитяжець вагався, рясно пітніючи червоним видом.

— От, пане вояче, тобі дякувати, ми стрілися, то з мене — кухлик. Хотімо до шинку, поставлю.

Вагання змінилося полегшенням і він, відпустивши юного красеня, подався за мною до дверей шинку. Я озирнулася на дивного приблуду:

— Вертай до стайні, в шинку місця однаково вже немає.

Він вдячно кивнув і швидко вшився.

В шинку я чесно замовила випивку для воя, вислухала від Сірого, що торбу мою він уже заніс до горішніх помешкань, де ночуватиму з Владаною, вислухавши насуплено кивнула і пішла рипучими сходами спати.

Розділ дев'ятий. Червона псиця при повнім місяці

Я прокинулася від світла, прозорого й холодного, ніби листочок м'яти розжував. Місяць, великий, аж блакитний з холоду й самотності, зазирав у мале віконце придорожнього шинку. Тінь від вікна широким чорним хрестом лежала на біленій стінці над Владаниним ліжком. Спала пані скарбничиха тихо, поклавши світловолосу лобату голову на лікоть і далеко відкинувши за плечі напіврозплетену косу.

Загалом у нічному шинку було напрочуд тихо, лиш де-не-де порипували старі дошки й далеко, може в сусідньому селі заходився дрібним вискучим гавкотом чийсь миршавий, але сумлінний хвостатий сторож.

Дивно, ну не може у помешканні, переповненому людьми, бути так тихо. А в шинку ж їх зараз, як курей у багатійськім курнику. Але тихо… Жодне не чмихне, не захропе, не потюпає до дучки серед ночі, не вибереться на ґанок, крекчучи, аби похмільну голову холодним вітерцем продуло. Тиша.

Я лишень починаю повільно сідати, нашорошивши вуха, коли Владана раптом підкидається й боса, притьмом кидається до дверей. Вона вдаряє у них усім тілом і переконується, що нас замкнено зовні.

Владана б'ється і б'ється, мовчки, люто як звір. Коса її розвивається зовсім, довгі поплутані пасма метляються світлою гривою.

Я таки підводжуся, неквапом, охайно взувшись і розправивши на собі одяг. В мені залягла така ж незбагненна, супокійна тиша, як у всьому шинку. Димом не тягне, бойовиська не чуть, чого ж бентежитися так сильно?

Та горда пані має, видно, причини бентежитися. Вона відступає зненацька від дверей і завмирає посеред кімнатки, витягши перед собою напружені руки. Обличчя і вся постать її в одну мить якось вигострюється і ніби роздвоюється у мене в очах. Я водночас бачу страшну, розпатлану Владану, босоніж, у скособоченій спідниці, і ще бачу худу вогняну твар, що стала на задні лапи, випроставши тонку спину і витягши вперед, до дверей довгі передні й гостру собачу морду. Пащека її роззявлена, ікла світять білим, як сліпуче сонце, а в оці, зверненому до мене, клубочиться червоний, аж чорний жар.

Стою, голову на бік схиливши, милуюся. От же ж не дарма воно мені таке дратівливе, нестерпне було. Ух не люблю! «Вірна Ярого, Всевидця світлодайного…» Сю-сю-сю! Служиня — псиця з рудого почту, яринка, богом своїм геть засліплена. Я знаю звідкись це розумне, чужомовне слово — фанатики. От що мене в ній так бісило, от чому вогники багряні в блакитних очах ввижалися. Ну-ну, служине, давай ломися, мо' й проломишся.

Рвучко озирається на мене, відчула мабуть погляд:

— Солько! Нас закляли! Весь шинок на сон непробудний закляли! А нас двох не взяло, бо силу маємо.

Киваю, визнаючи її правоту, але не поділяючи занепокоєння. Кайлен-то хропака дає мабуть, як усі, але ж Сірого точно не взяло. Раз він до мене у віконце з лікотниками своїми ще не застрибує, значить справи ще не геть кепські.

— Допоможи! — хрипить Владана, далі цілячись руками-лапами у замкнені двері.

— Вода й вогонь разом не воюють. Або сама роби, або відходь і дай мені робити.

Тонка напівпрозора твар наливається важким багряним жаром і довгим стрибком кидається на двері, крізь них, лишивши за собою димний пролом і почорнілі одвірки.

Стрибок по стрибку, вона несеться темним коридором і світить, як великий смолоскип, і в її світлі я бачу її власні чорні сліди на зачовганих дошках підлоги.

Вона підскакує до інших дверей, прочинених навстіж, підпаленою стрілою влітає у них і завмирає, знов ставши на дві ноги й перетворившись на розпатлану Владану.

Син її сидить на застеленому ліжку, вдягнений і взутий. Місяць і його обіймає своїм прозорим, невагомим поглядом. Золота прикраса у місячному світлі зробилася блідою, невиразною, так ніби то шматком заліза хлопцеві шию перетисли.

— Де вона? — хрипить Владана ще напівлюдським голосом. — Де вона?

Темне волосся, важке пасмо на одну брову. Погляд смутний і відсторонений:

— Тут нікого не було, мамо.

Владана приступає до нього, підводить його голову, узявши за підборіддя, довго дивиться в очі, тоді втомлено опускає руку:

— Відпочивай, Зорине, зранку рушимо далі.

Вона виходить, чекає поки вийду я, зачиняє двері, дістає звідкись з-під одягу ключа, замикає, ховає ключа назад, мовчки спускається сходами донизу. Тепер вона не світиться, йти нам темно, але йдемо.

На нижньому поверсі вікна теж білі від місяця. Добре видно усе наше непробудне царство, що сопе по лавах і на підлозі.

Владана легкими босими кроками проноситься по всіх закутках, кидається від вікна, до вікна, зрештою, різко шарпнувши, прочиняє двері на двір, вибігає. Скількись часу її нема, тоді з'являється, важко осідає на порожній кінець лави в чиїхсь ногах, заклякає: чи то роздумує, чи так сидить.

Знаходжу Кайлена, легенько торсаю за плече. Де там! Дихає рівно й глибоко. А й нехай собі спить хлопець. Глупа ніч, за день натомився.

Сірий теж тут, простягся на голій підлозі, в моїй свитині, зараза! Та що уже ж — сама дала. Помічаю блідий відсвіт крізь напівзімкнуті вії. Ні, цього торсати не буду. Краще потім до стінки припру і розпитаю.

Владана іще якийсь час дослухається до безпечального сопіння своїх охоронців, тоді зітхає і знову підіймається сходами нагору.

У нашій кімнатці усе, як ми полишили, звичайно ж і двері на місце не стали. Владана дивиться недовго на справу лап своїх, тоді мляво знизує плечима:

— Однаково до ранку ніхто не ворухнеться. Вважай, що самі ми на цілий дім.

— Гадаєш, той, хто шинок закляв, пішов уже? Не повернеться?

— Не повернеться. вона сподівалася встигнути, доки я сплю. Звісно, закляття мене не бере, але ж і за день натомилася в дорозі. Вона сподівалася: я міцно спатиму. Тепер не посміє перед очі мені стати. Не подумала вона, нелюдь паскудна, що люди й на тишу прокидаються, як та тиша завелика, несправжня.

Я киваю, бо погоджуюся. Приспали шинок з усією ретельністю. Бувалий відун працював. Ач, розвелося нашого брата! Де не плюнь — відуни, чи служани. Простій людині без них ні поспати, ні поср… Ох і чорнорота ж я стала! А ще Владану подумки сукою взиваю.

— Лихе про мене думаєш? — Владана взулася, переплела й закрутила на потилиці косу, потім сіла, закутавшись ковдрою і дивлячись повз мене у вікно. — Страхолюдина? Перекидниця?

Мені аж пирхнути нечемно захотілось:

— Ясна пані, за кого ти мене маєш? Чи ж мене вчора в капусті знайшли — священного празвіра від перекидника не відрізню?

— То ти не лише розумна, а й добре навчена? Зрозуміла, значить, що я — служиня?

— Не служиня — старша служиня. Чи й верховна. Хоча ні, в яринів зазвичай верховний — чоловік.

— Правильно. Я старша на два князівства залежних, що від Гатина їм владу даровано, а мені — від самого Верховного Ярина, Сяяна Гатинського.

— Он як.

Мовчимо. Я — бо чекаю, вона — бо з думками збирається. По тій мовчанці каже:

— Як людина гідна, матиме вона владу над усім, чого забажає, окрім власної долі.

Владана тісніше стягла на грудях ковдру, так що крізь неї проступили обриси її похилених плечей:

— Не думала, що на старість Доля-Всевладниця все у мене відбере. А вона ж по землі ходить, під рукою Ярого, мала б йому коритися, а не кориться. Думала я, що як служу вірно, горю ясно, то заслужила щастя й спокою. Ну, то нічого, може ще й по-нашому буде.

Мала я, Солько, чоловіка доброго, привітного, мала сина гарного, шанобливого, мала господу заможну й повагу від вірних. Усе лишилося. Крім найдорожчого.

Прийшла моровиця, чорна дівиця, взяла багатьох. І чоловіка мого взяла. І сина не помилувала.

Я глянула на скарбничиху здивовано, та вона лише губи підтисла:

— Так, Солько, Зорин лиш молитвою моєю та чистою силою Ярого на світі тримається. Хворів він тяжко, легені з кров'ю викашлював, а тоді ніби на поправку пішов. Та не відпустила його чорна дівиця: на ногах ледь тримається, кров'ю досі плює, їжі майже не приймає. От, їдемо Ярому Кленові вклонитися, може він погань з мого Зорина випалить, чорну дівицю здолає.

Вона ще посиділа мовчки, втопивши очі у місячне світло:

— Не бійся, Солько, справжня моровиця давно минулася. Ніхто з нас уже не хворий — не заразишся. А Зорин… Прокляла вона його, потвора люта. Не змогла узяти, бо дуже вже я за нього молилася, то прокляла довіку мучитися.

Терпець мені урвався різко й незворотно:

— Владано! Як ти багата й розумна, та до того ще й служиня, то маєш бути ще й письменна. Хіба про хвороби ще давніми лікарями не писано, що бувають вони з гнилої води, застійної, з м'яса хворих тварин, з чорної хмари морової? І то її лише звуть чорною, а насправді вона невидима: просто вітер дихання з хворого місця несе, де моровиця у розпалі та на інше місце, здорове, приносить, а тоді далі несе. Як свіжину теплого літа на столі лишити, то на ній за день мушва заведеться, а за три дні — черва, і то не прокляття, й не божий гнів, то просто саме життя так влаштоване. З хворобами — те саме. Яка там тобі дівиця? Хто кого прокляв?

Горда пані похитала до мене головою, як до недоумка:

— Що ти знаєш, Солько? Я їй в очі дивилася! Благала… Та смерти не вблагаєш.

Я завбачливо закрила рота. Кожен живе у своєму світі. Як Владанин світ отакий, де ходить така собі дівка, з чорного рукава заразу сіє, то нехай і Владана, і світ її будуть подалі від мене.

— Слідами йде, не хоче сина мого нещасного відпускати.

Владана погойдується, повільно заплющує очі, заклякає сидячи.

Знову тиша, лишень далеко в селі заходиться дрібно й затято: «Йав-йав-йав-йав-вяк! Йав-йав-Вяк!»

— Чує її тваринка божа, чує й волає до Ярого, аби не попустив злидні по землі ходити.

Голос Владанин слабшає, голова хилиться до набитої старим сіном подушки. Я сиджу тихо-тихо, чекаю, аби заснула глибоко.

Місяць за нашим вікном теж почав поволеньки засинати: срібний його погляд слабшав, тьмянів, доки зовсім не згас. Вікно заповнила синя, важка, передсвітня імла.

Я підвелася, сторожко, пробуючи ногою кожну підложну дошку, чи не рипне, підібралася до своєї торби в кутку на ослінчику, завдала її на плече, викралася за чорний вигорілий пролом і пішла сходами донизу.

Я торкнула за руку Сірого і сильно струснула за плече Кайлена. Коли той прокинувся і забурчав, я приклала пальця до губ і вказала очима на двері шинку. Кайлен прокинувся остаточно, дістав з-під голови власну торбину, позіхнув широко, але без звуку і ми всі вийшли за поріг.

Я не знала, що гнало мене в дорогу ще поночі: небажання бачитися з Владаною, небажання вислуховувати її до самого Гатина, небажання стрічатися з відстороненим поглядом її сина. Навіть те, що наше раптове зникнення сильно скидається на втечу, ніби в нас совість нечиста, мене не зупиняло. Піти, просто піти якнайдалі.

Мабуть закляття вже розвіялося, а люди просто собі спали по ранній порі, кому вільно було спати. Шинкар вже порався біля стайні разом з двома робітниками. Оскільки ми з вечора розплатилися, він приязно помахав до нас рукою і вказав нею ж у бік затишної клуньки, мовляв, зайшли б на доріжку. Ми подумали і по черзі виконали його мудру пораду. Тоді попрощалися з господарем вже остаточно.

Пізнього ранку, як проминули гарненький соснячок праворуч, скінчилося наше мандрівницьке щастя, принаймні щодо погоди. Вперіщив рясний, дрібненький дощичок і швидко просотав нам одяг, взувачку, волосся, і, здавалося, саму шкіру, добираючись аж до кісток.

Аби зовсім не скиснути у сирій, обважнілій мовчанці, я запитала в Сірого:

— Бачив когось вночі?

— Бачив. — байдужно відповів він, дивлячись перед собою.

— А кого? — не відставала я.

— А я от квіти вві сні бачив, — сказав Кайлен, перескакуючи наступну калюжу — цілий квітучий луг, а за ним — узлісся, ніжне таке, як на зелене міжліття буває.

Я замислилася: Кайлен, звичайно, житянського роду, але виріс серед ковилинів, у степу, чого б це йому узлісся уві сні бачити?

Сірий мовчав. Калюж він не перескакував, брів просто по них блискучими від води, почорнілими шкарбанами.

— Розмокнеш — будеш пліслим сіном тхнути. — Знов зачепила його я.

Знов промовчав, лише недбало махнув рукою. Тут мені зробилося по-справжньому неспокійно:

— Соломику, Соломику, а чого ж це ти мовчиш? Про себе усі таємниці розказав, а про чужих людей мовчиш? Може тебе попрошено отак мовчати?

Хлюп-хлюп по калюжах, сіре волосся під сірою міжлітньою мжичкою:

— Попрошено.

Кайлен раптом озивається з бережка наступного невеличкого ставочка, що розлився посеред широкої гатинської дороги:

— А чого це ти, Солько, Сірого все розпитуєш, а сама не розказуєш. Ти ж, мабуть, теж бачила щось таке, небуденне, цієї ночі?

Я зітхнула, почухала потилицю під закрученою косою і розповіла все, відтоді, як прокинулася, до часу, як пішла будити хлопців на перший поверх.

Обоє мовчали, мовчали по-різному. Кайлен забув скакати, обходив калюжі крайчиком дороги, супив брови, пересмикував плечима. Сірий брів як раніше, тільки іще нижче похилив голову.

— Але ж ти не повірила їй? — Раптом спитав Кайлен, гостро прискаливши ясне око.

— Ну як сказати — не повірила? У те, що син її одною ногою на тім світі стоїть, повірила, бо це й так видно. У моровицю? А чом би не повірити? Бува. А от у божевілля Владанине, у те, що бачить якусь-то там чорну дівку за собою — не повірила. Не божевільна Владана, і не забобонна аж настільки. Тут щось інше. І мені від усієї цієї історії зле. Тому й підняла вас по ночі. Не хочу ні Владани, з горем її, з охоронцями її, ні згадки про неї. Ходімте краще хутчіш, оно вже й розпогоджується.

Ми тюпали майже до сутінків. Уже і висохли і перекусити встигли холодним пирогом, що його купили в шинкаря. Дорога висохла разом з нами і знов погустішало на ній возів, та вершників, та піших мандрівців з торбами й ціпками.

— Оно вже й Гатин. — Раптом спокійно мовив Кайлен.

Я подивилася вперед. Власне, Гатина там не було. Була височенна стіна зі світлого грубого каміння з темною зараз відчиненою брамою. Понад стіну ледь витикалися дахи й гарненькі башточки найвищих будівель.

Кайлен зупинився. Якась тінь майнула його обличчям:

— Дивно, як то воно, жити серед таких стін? Ніби вівця в загорожі.

Я зупинилася і глянула на хлопця, що змалку жив у Великім Білім степу:

— Не хочеш йти?

— Хіба ти хочеш?

Я дослухалася до себе і збагнула, що хочу, що дурний, небезпечний шал вже підхопив мене на драні крила і несе вперед. Саме так я й виходила на беззахисні людські береги, бувши хвилею, через дурний шал і невміння вчасно зупинитися. Ніщо тебе, Соло, не вчить: ні ціпок каліцький, ні доля смертна.

Розділ десятий. Гатин

А нічогенький, ошатний. Сміття звичайно лежить, але ж купами, де домовилися, що смітник, там і лежить, а в інших місцях — нє. Навіть чорне місто, що при самій стіні, вздовж парканів з відхожих відер не виплескує. Хіднички з битої щербленої плиточки вузенькі викладено, чисті. Паркани рівні, більшість пофарбовані брунатним чи назелено. Чути з-за них хазяйновите, солідне «гав». І ще, дуже багато дерев, як на місто. Й клаптя вільної землі нема, аби з неї щось таке гілясте не стирчало. Де верба над спільною криницею похилилася, де тополі, стрункі й загонисті, як юні вої, при дорозі стоять. А найбільше кленів, голих уже, але однаково гарних, бо й стрункі й розкрилені водночас.

Не знаю, чого я так люблю клени. Просто собі люблю.

Зупинилися ми в такому тихому місці, що його й заїздом назвати язик не повертався. Крихітна підстаркувата тітуся запросила за гарячий куліш і дві вузенькі кімнати дуже скромно, як на стольне місто, при цьому фіранки й скатертини на кількох маленьких столиках в неї були чисті. Ми зраділи й вирішили, що кращого й шукати годі.

Проти ночі гуляти не пішли, та й ноги з пішого шляху ще гули добряче. По вечері розійшлися, повкладалися й спокійно проспали до пізнього ранку.

Вранці до проплаченого вже кулешу я замовила ще й сирники. Сірий став був огинатися, мовляв, йому всього того взагалі не треба, але сирники наминав зі смаком. Кайлен — той не огинався, їв бадьоро, глядів хоробро, мабуть перший переляк від великого міста за високими стінами вже трохи минувся.

По сніданкові я перебралася в чисте, ретельно обтерла соломою чоботи, почистила як могла мокрою долонею свою свитину на Сірому, оглянула теж чистого й чепурного Кайлена, і ми рушили оглядати біле місто.

На мій подив його не відділяли від ремісницьких і торгівецьких вулиць ні сторожа, ні якісь окремі ворота зі стінами. Просто бідненькі, чистенькі будиночки, ледь більші за наші бродинські хати, раптом скінчилися, вулиці поширшали, хіднички з битих-щербатих перетворилися на гладенькі й візерунчасті, а обабіч від тих широких, доглянутих вулиць постали доми в три, а то й у чотири поверхи, з різьбленими дашками над високими панськими дверима, з відкритими дерев'яними хідничками біля верхніх вікон, аби можна було повітрям подихати, з дому не виходячи. Знизу ті хідники підтримували теж різьблені стовпи, а повздовж них бігли весело пофарбовані тоненькі поручні.

Паркани тут були навіть нижчі, ніж у деяких чорноміських господах, але при воротях неодмінно стояли, пихато спершися на списи по двоє міцних воїв, а де й по четверо.

На наші витрішки ніхто не супився й не гарчав. Дехто зі знуджених охоронців навіть усміхався до мене, а дехто з метких служниць, що вибігали з багатих дворів на закупи — до Кайлена.

От одну з тих швидких пістрявих пташечок, що вистрибом бігла повз нас із порожнім ще кошиком, я й спитала: як то воно тут ходиться до Ярого клена, щоб з усією шаною? Чи спершу яринам треба вклонитися у великому храмі, чи ще в кого з можновладних дозволу спитати? Дівча знизало худими плечиками:

— Та ну! Вже до Клена йди й кланяйся. Він отамо, на Світлій горі, вище від храму сходами дертися. До храму, як дуже вже вірна, можеш зайти, хоча, я б того не робила. Служани як вчепляться: їм — і на те, і на се, і на все! А в самих хіба ще мордяки не з чистого золота.

— Сміливо кажеш. — Похитала я головою. Вона знову пересмикнула плечима під яскравою шаллю:

— Та мені то що? Мій батько, ну, той, що вродив, а не той, що ім'я дав, теж з них, то мене не зачеплять, хоч би самому Сяянові на рукав наплювала. Вони своїх дітей не ображають, бо діти — боже благословення. Скривдиш власне дитя — скривдиш Ярого. Так от воно!

Я похитала головою ще раз. Дівча аж світилося якоюсь щирою, зухвалою радістю.

— Мене Літусею звати. А ви здалеку?

— Здалеку. З межових земель.

— Ого. То це ти в правдешніх ковилинів плаща купила?

— Так, на ярмарку, ще позаторік. Добре носиться, хоч і білий. А ти в цій господі наймаєшся, Літусю?

Вона озирнулася на ошатні ворота, що їх за нею тільки-но зачинив охоронець у високій пихатій шапці:

— Ні, тут братко мій старший, воями панськими заправляє. Він сотник. А я в самого князя служу. Так от! Зараз вертаю на княжий двір, бо без мене Малинка не їстиме, все з ложки по скатертині розплює.

— Малинка? А хто то?

— Та ж князя Світлаша сестричка менша. Їй лише п'ять літ із половинкою. Вона хороша, тільки норовлива дуже. От я її й гляджу. Княгиню-матір цього теплого літа Всевладник узяв, то наші князі й сиротують тепер. Світлашеві то нічо', вже дорослий, а Малинці без мами тяжко. Думали їй якусь мудру стареньку панію взяти, аби няньчила, та Малинка рогом вперлася, що хоче подружку. А я серед княжої прислуги найменша, то мене і взяли.

Вона перебігала швидким усміхненим поглядом по нас усіх трьох, а тоді раптом всміхнулася, не до мене, й не до Кайлена, а до Сірого:

— А ти до Ярого Клена не ходи, добрий пане. Тебе сонце ледь гріє. Він таких не любить. Може й спалити, як дотягнеться. А це недобре: світ великий, у ньому всім місце є. Бувайте, людоньки! Мушу бігти.

Майнула пістрявими квітами на смарагдовому тлі й кінчиком золотавої коси з-під них і побігла, розмахуючи порожнім кошиком, що в ньому мабуть приносила братові-сотнику гостинці.

Я подивилася на Сірого. Він байдужно махнув рукою й рушив у бік здалеку видного крутого пагорба, що його дівчина назвала Світлою горою. А я знов подумала про силу-силенну відунів, відьмаків, відьом, і духо-жахо-блоховидців, що їх тепер наплодилося. Може тих простих, пересічних людей на світі вже й не лишилося? А може ніколи й не було?

Я проминула храм з легким серцем. От до служан мені точно не треба. Срібла зайвого для них я не маю, та й у них для мене навряд що є.

Тут не совість, але щось таке гризнуло мене зсередини. Я відійшла від гарних кам'яних сходів, на які вже замірялася ставити ногу, тоді повернула широкою мощеною дорогою вбік, зайшла до храму, високого, блідо пройнятого нещедрим міжлітнім сонцем, підбрела під саме різьблене й визолочене велике коло з бородатим, усміхненим обличчям Ярого, що висіло під самим склепінням. Там, під ним, на білім мармуровім вівтарі стояла широка золота тареля для дарів. Я сягнула рукою в торбу, дістала два почорнілих дерев'яних колісця на зогнилих шворках і поклала на сяйливе, безпечальне золото поверх монет, та гарних соболиних шкурок, та ясного бурштинового намиста. Колісця світили своєю мертвотною чорнотою визивно й гостро. Не знала для чого я зняла їх з топельця й топелиці, перш ніж ми підняли їх на поховальне вогнище. Тепер от збагнула — для чого: аби покласти перед усміхнене лице могутнього бороданя, щоб не забув, не полишив, кинув їм промінчика у темну Всевладникову вотчину.

Я впіймала спиною погляд і розвернулася, різкіше, ніж хотіла. Здалеку, від визолочених вузьких дверей, що вели кудись у закриту для прочан частину храму, на мене дивився високий ставний чоловік. Волосся, борода й вуса його горіли червоніше за червоне золото, обличчя просто приголомшувало бездоганністю. Він був гарніший за Ярого зі священного кола. От же ж, правду кажуть деякі мудреці — усе в світі врівноважується. Спершу в дорозі надивилася я мертв'яків, а потому — красенів, таких, що аж серце заходиться.

Гарний-то ярин був гарний, але дивився геть непривітно. Подивився ще трохи, повернувся прямою спиною й пішов кудись, куди усяким там невтаємниченим зась. Чорні колісця з мертвих грудей Огнія і Ожини німо волали з блискучої купи коштовностей. Я теж розвернулася так круто, як дала мені незграбна нога й пішла з храму назовні. Позаду чула Соломикові й Кайленові кроки.

По білих сходах до круто здибленої вершини пагорба тяглися й тяглися люди. Найвеселішими з них були вагітні, подекуди самі, подекуди під ручку з чоловіками, що йшли вклонитися Ярому Клену на майбутню силу й здоров'я немовлятам. Окрім них — усе каліки та недужні, та горем прибиті, хто йшов уклонитися за лежачих уже, несилих самим прийти.

Видовище те страшно гнітило. Захотілося повернути назад, податися якнайдалі від цієї Світлої гори. Але я вже йшла, роздратовано вкарбовуючи костура в кожну широку сходину.

Згори, мірою того, як ми підіймалися вище й вище, долинало низьке, натужне гудіння. Повітря проймалося ним усе більше, так ніби сухішало й важчало.

На горі в розірваному колі з величезних червоних каменів, що їх не знати хто й не знати як сюди вкотив, стояв Ярий Клен.

Ні, то спершу мені здалося, що він стоїть. Підійшовши ближче, я згадала, як Сірий оповідав про мрицю-осику, з її заламаними до байдужого неба руками без шкіри.

Голий стовбур, голі гілки, жирна вугільна чорнота. Це дерево мало б уже розсипатися на попіл і розвіятися вітром, але не розсипалося. Палало й палало, огорнуте ревучим червоним полум'ям, хиталося й корчилося, часом заточувалося, як непритомна людина, але земля й небо не пускали впасти, тримали розіп'ятого межи собою, ще і ще подовжували страхітливу агонію.

Я заклякла, мов прибита. Оце і є священне древо? Зцілитель? Чудотворець? Боже втілення на землі? Оце нескінченне страдництво серед темного, ніби стара кров, каміння і є диво? До нього йдуть з надією, прагнучи благословення?

Довкола мене стояли люди, їхні широко розчахнуті очі відбивали те страхіття, але на лицях був зовсім не жах. Я прошепотіла в саме вухо Кайленові:

— Що ти бачиш?

Він кліпнув віями, ніби прокидаючись:

— Гарно. Так, ніби він золотим світлом цвіте. Дивно, що того світла здалеку не видно. Мав би на пів неба сяяти.

Я відпустила його плече, що в нього була вчепилася і зітхнула: мабуть ми бачили різне.

І добре, що різне, бо не хотіла б я, аби увесь цей натовп витріщався на те, як чорна звугліла деревина у страшних муках своїх, раптом припадає до землі, пластається по ній, тягне до мене палахкі чорні гілки:

— Сестричко! Допоможи, сестричко! Проси за мене Мудру! Спокутував! Сто разів спокутував!

Він бився в землю темним чолом, стелив переді мною довгу, руду аж червону гриву, шкріб в попелі й пороху довгими засмаглими пальцями. Перелесник, зовсім ще молоденький, дурний летючий вогонь, що пускає димом ліси й лани, хати й цілі великі міста. Якогось разу він теж перебрав міру терпіння Всевладниці, і вона покарала його. Твою ж нехай! А я іще думала, що моя покара страшна.

— Я не можу більше! Не можу! Не можу! — Заходився плачем перелесник, а люди стояли, пороззявлявши роти у щирому замилуванні.

Я поборола в собі бажання заплющити очі, затиснути вуха й тікати геть. Я кілька разів глибоко зітхнула і потяглася до нього подумки, а заразом простягла вперед і руки, бо так багато хто з прочан робив.

Перелесник відсахнувся. Я бачила його так само, як перед тим Владану: водночас в обох подобах, і страшним чорним деревом, що горіло, і рудим хлопчаком, голим, худим і сяйливим, як розпечене залізо в кузні.

— Ні, ні, сестричко-водяничко! Відійди! Я не при собі, не тямлю, що роблю. Не підходь!

Ой-ой! Вже я сестричка-водяничка. Геть мабуть сили не лишилося. За старих часів така дрібнота, мене вгледівши, в порох би закопалася і язика ковтнула. А тепер, бач — сестричкою зве. За старих часів я б його і не помітила: живий він, чи мертвий, є він, чи нема, а тепер от стою, і костур під долонями з напруги зробився мокрий:

— Нічого, братику, нічого. Солоною парою в небо не піду. Піду, як усі люди, сходами донизу, і проситиму за тебе Всевладницю. У мене до неї вже багато прохань набралося, а питань іще більше.

Він сів на п'яти, скулився, завісився тим своїм божевільним волоссям, закрученим, як густий червоний дим, дивився на мене зацьковано і благально. Інший він, чорний, височенний, клени такими й не бувають, палав на пів неба, розкриливши, чи швидше розчепіривши, голі, облиті вогнем віти. Мені несила було більше дивитися на це.

Я відвернулася й кинулася до сходів, а тоді по них донизу, майже не допомагаючи собі костуром. Ноги мені бігли легко й перелякано, як в оленяти, що його женуть вовки. Боліли очі, скроні, і десь в грудях. Я мабуть покотилася б тим білим мармуром, якби з обох боків мене міцно не вхопили під лікті й не тримали. Я забула про них. Я забула, що Сірому треба стерегтися, що Кайлен бачить якусь свою несправжню, брехливу казку замість закатованого перелесника. Але хлопці виявилися не такими вже зачарованими, бо встигли за мною, дурепою переполоханою, не дали розбити голову об той білий яринський мармур.

— Проси за мене, сестричко, вистогнувало сухе повітря все далі й далі.

Голова мені так боліла, що не хотілося ні обідати, ні говорити, та й взагалі нічого, крім лежати колодою. Я й лежала, скинувши чоботи й заледве зібравшись на силі, аби повісити в кутку на гак Тайшева плаща. Подушка видавалася твердою й гарячою, потилиця — важкою й налитою чавуном.

У двері пошкреблися. Не постукали, а саме пошкреблися, нігтями по благеньких, чисто пофарбованих дошках. Я буркнула щось середнє між «будь ласка» і «вали рогом». Двері стиха прочинилися і я впізнала ледь чутне човгання Соломикових шкарбанів. Ледь розплющивши одне око, я завважила Сірого на підлозі біля мого ліжка. Знов у моїй свиті по підлозі отирається, засранець.

Він сидів, сплівши руки навколо колін і дивився крізь мене. На ослінчику в узголів'ї стояв і духмяно парував великий кухоль з чимось м'ятним та ягідним. Я відчула, що страшенно хочу пити, розплющила й друге око, перекотилася на живіт і посунула до себе кухля. Потроху присьорбуючи гаряче, я теж дивилася крізь Сірого й мовчала.

У щілину між дверима й одвірком сунув носа Кайлен, побачив нас, теж тихцем просочився до кімнати, теж всівся на підлогу, знехтувавши і ослінчиком і лавою при стіні.

— Нащо ти дала йому надію? — Спитав раптом Сірий, як він завше питає, тихо, безвиразно, ніби ні до кого.

— А я дала йому надію?

— Дала. Я ж бачив.

— Не знаю. Я не тямила, що роблю. Не можна так карати. Ми ж не злі, тільки свавільні і сили своєї не тямимо. І чим молодші, тим дурніші — це ж природно, це як у людей.

— От ти й сказала правду. — Кутики його рота ледь піднялися, так, ніби посмішка. А може й ні.

— Яку правду, Соломику?

— Просту. Без Лелі я був соломою. Тепер я живу, чиню, як мушу, іноді — як хочу. Моя сила більша від людської: ти бачила скільки я їх в тій корчмі поклав, але тільки Лелина кров, тільки людська воля, тим і сильна, що остання, зробила мене таким. Бачиш? — Він махнув рукою в бік вікна, де хмурний день надвечір трохи прояснів і над Гатином ніжно зажовтіло низьке сонечко. — Бачиш? Там, у небі, просто яскрава куля. Вона світить і гріє, вона проходить свій шлях день по дні, і немає в неї ні бороди, ні кучерів, ні плечей могутніх, ні погляду, ні усмішки. Вона не може гніватися, чи кохатися з людськими жінками, вона не хоче ані храмів, ані молитов служанських. Люди сказали, що то Ярий ходить небом. Волосся його з червоного золота, а очі з блакитних сапфірів. Люди сказали, що долоня його тепла, а кулак важкий. Люди дали йому силу і владу, а тоді схилилися перед ним.

Сірий говорив так тихо, що я ледь розбирала. Голова мені забула боліти, а настій у кухлі охолов.

— Люди вмирали, бо немає нічого вічного, вони боялися смерті, і благали її не приходити, і створили їй подобу, аби було кого благати. Так став Всевладник, і узяв костур і відчув свого важкого горба. Лице його добре, руки ніжні, бо люди вірили, що смерть можна ублагати, але ноша його нестерпна, бо глибоко в собі люди знають, що смерть вблагати не можна. Багато мудрих людей міркували про смерть, тому і Всевладник — Мудрий. А сестра його ще мудріша, бо ще більше мудрих людей думали про життя.

Сірий говорив усе тихше й тихше, так, що уже й не голос — шелест сірого міжлітнього дощу, що раптом змінив низеньке сонечко у вікні:

— Не люди — божі діти, як служани кажуть, а навпаки. Без людей не було б ні старших могутніх, ні менших свавільних, ні аж найменших, тих, що в кожному стеблі та квітці, ні піднімків, ні перекидників, ні чарів на користь, ні чарів на шкоду. В нас із тобою, Солько, людська сила, людьми дана. Вони спершу дали, а тоді злякалися, але вже пізно було. Я це не одразу зрозумів, а коли зрозумів, і сам злякався, бо люди безжальні, і забобонні, і владолюбні, і самі себе не розуміють. Це — пастка на всіх нас, Солько. Велика пастка.

Я упіймала себе на тому, що сиджу на ліжку так само як Сірий на підлозі, обійнявши коліна й зацьковано дивлячись перед себе. Значить усе моє шаленство, уся темна лють і дурнувата зверхність, уся я, колишня — то людське? А без нього була б лише вода? Темний пагорб солоної важенної води, і більш нічого? Мої божевільні пісні, що доспівувала до самого неба, мої нетривкі й неповторні, як піна, марення, моє уміння бачити весь світ, від обрію, до обрію… Братику мій найрідніший, з яким стільки перешіптано давніми ночами, стільки вимріяно і оплакано! Синьоокий, білоголовий місяць, тонкий і тендітний, мовчазний і холодний, мов срібло. Що твій холод, як не образа на людей за твою самотність, за їхній страх і зневагу до тебе?

Ні, не можу! Не тримається мені в голові той перевернутий Соломиків світ, хитається й хоче завалитися кудись у безвість.

На нас дивиться Кайлен. Очі його розчахнуті широко, губи привідкриті з подиву й розпачу. Він водить тим розгубленим поглядом від Сірого, до мене й назад, а тоді раптом каже:

— А яка в пень різниця — хто кому бог, а хто кому дідько? Мені, Солько, однаково — хто ти, бо ти чарму порятувала і Бродну порятувала, і Тайша полюбила, хоч він не дуже-то вміє до дівчат залицятись. І якби ти, Сірий, не взивав себе лялькою частіш, ніж чхаєш, то я б уже був і забувся. Ми такі, як є. Ми вирішуємо — кожен за себе і отримуємо — кожен своє. А життя, воно тому й цікаве, що його до ладу не зрозумієш. Ходиш і гадаєш: а що то воно далі буде?

Я відчула, як мене повільно відпускає те, що було прикрутило, притисло після Соломикових слів. Та може ще й Соломик собі страшну казочку вигадав, бо тільки страшних від життя й чув, а я, дурепа, йому повірила.

— Їсти хочу, хлопці. За вечерю в нас теж плачено, так що ходімте до нашого столика.

Я хотіла аби цей важкий день, зі скаліченим перелесником, з дивною Соломиковою сповіддю, вже закінчився, тому по вечері пішла до себе, зачинилася й лягла спати.

Я спала важко й міцно і прокинулася від шкрябання у зачинене вікно. Шкрябання було якесь наполохане, але настирне. Я підвелася, боса й нечесана, взялася за костура, обережно підступила до вікна, стиха запитала:

— Хто?

— Допоможи, добра пані відунко, допоможи. — Зачувся тихий дитячий голос.

— Хто, питаю! — Голосніше й дратливіше гиркнула я. По короткій мовчанці знадвору долинуло:

— Та я, Лисько, пані Владани візник. Вийди, пані відунко, будь ласка!

Знову Владана. Який вже великий цей Гатин, а й тут Владана на мою голову знайшлася.

З силою відсуваю тугу засувку, трохи прочиняю вікно. З холодних світанкових сутінків на мене дивиться гостре, веснянкувате личко з-під старої пом'ятої шапки. Справді він, Владанин служка, що кіньми правив.

— Чекай, відчиню зараз. — кажу хмурно, тоді взуваюся і, якомога тихше вирушаю до вуличних дверей нашого маленького заїзду.

Головою розумію, що тре' було б розбудити когось із хлопців, може обох, але не роблю того.

Засуви в нашої господиньки — нівроку. Зціпивши зуби й ледь не обламавши нігті, відтягаю у бік перший, і другий, і третій, виходжу на двір.

На останній травичці, схопленій першою памороззю переминається з ноги на ногу гостроносенький Лиско, час до часу тривожно пострілюючи очима кудись убік, до стіни. Я теж переводжу туди погляд.

Просто на землі скулилася закутана в плащ істота. Не добереш — хто, бо темного каптура насунуто аж на носа і навіть руки під плаща ретельно сховано.

— Будь ласкава, пані відунко! — Кидається до мене малий і раптом замовкає, наче йому заціпило. Я теж тривожно роззираюся. Нікого, крім нас, і тої закутаної істоти при стіні, лише сонце, малим крайчиком визирнуло з-за краю світу, рожеве, кволе, вже майже холоднолітнє. Чи ж не воно так наполохало хлопця?

— Допоможи! — Він захлинається раптовим плачем, падаючи переді мною на коліна в мерзлу траву й дрібне дворове сміття. — Запроси його в дім! Запроси мого пана в дім!

Тут в голові мені чиїсь долоні роблять гучне лясь і все стає на своє місце. Ну, майже все. Я швидко підходжу до того, хто ще більше скорчився в тіні стінки та простягаю руку, вільну від костура:

— Ходімо в дім. Я запрошую тебе.

Біла холодна рука лягає у мої пальці. Він підводиться і, тяжко похитуючись, іде за мною. Вийшовши з тіні, непритомно заточується, але ми з малим, підхоплюємо попід руки, не даємо впасти, майже переносимо через поріг господи.

Я розумію, що лишати його десь, де можуть побачити інші люди, не можна, тож уперто тягну за собою, вчепившись у лікоть крізь товстий плащ.

Лише у своїй кімнаті, заштовхавши туди обох і зачинивши двері, важко видихаю.

Він сидить на лаві, безтямно погойдуючись. Підходжу, сідаю поруч. Він поривається відсунутися, але людське тепло надто сильно тягне його, надто пече страх і холод зсередини. Він горбиться ще більше, прихиляючись до мене плечем. Лисько стоїть поруч з лавою, немилосердно мнучи й перекручуючи в руках шапку.

Я повільно зсуваю з мого гостя каптур, повільно проводжу долонею по важкім, тьмянім волоссі. Відсахується, не плечем, лише головою:

— Не треба. Чи знаєш кого торкаєшся?

— Піднімка, — спокійно відповідаю я, залишаючи долоню на його голові. Я ділюся теплом, я проганяю страх, я думаю — про що запитати найперше.

Сидить тихо, всотує, збирає всередині на своє непевне майбутнє спокій і тепло, яких не мав так довго. І чогось у ньому, чи на ньому не вистачає мені, як не вистачало на гарному чорнявому Смілашеві Олгової сережки. Так — дивної гривні на шиї.

— Хто зняв із тебе закляте золото?

Зорин мовчить, вагається, зате малий Лисько без вагань простягає до мене руки догори долонями, впустивши на лаву шапку. Долоні, а ще дужче. пальці із внутрішнього боку червоні, в мокрих, порепаних пухирях. Так обпікаються, міцно узявшись за розпечене до червоного залізо. Або золото, закляте золото, що палить порушника до живого м'яса, до голих кісток. І оце він так хвилювався, що при мені тими руками весь час шапчину жмакав, ще більше луснуті пухирі роз'ятрюючи?

Стоїть, очима світить, зовсім не стражденними — хитрими і впертими:

— А вона думала як? Думала, я їй за миску юшки наче пес пригрітий служитиму? Мій молодий пан мене в холоднолітнього ведмедя з зубів видер, у своєму плащі додому ніс, а плаща того потім викинути довелося, бо кров'ю просяк. Мій молодий пан, разом зі старим паном, мене лікували, а як я помирати став, то молодий пан сам до лісу пішов, Мисла-Промисла за мене просити й сестричок його. Випросив. Я молодому панові служу, а не їй, хоч би як лякала.

Я хитаю головою у щирому розпачі:

— То що, отак, голіруч, закляте золото на шиї розламував?

Малий байдужно глянув на свої попечені долоні й пальці:

— Та ми з молодим паном ніби разом. Він вночі трохи до тями приходив, слабшала її влада над ним, то разом і розірвали.

— Без нього б не подужали. — Тихо промовив Зорин.

— Без кого?

Зорин усміхнувся тією своєю смутною усмішкою, від якої плакати хотілося:

— Без синьоокого. Він з неба руки простяг, Ярого гніву не злякався. Йому теж закляте золото боліло. Але він рук не відняв.

Я мовчки похитала головою. Цей точно нічийого гніву не злякається, тихий мій братик, що мовчить і терпить до часу.

— А закляте золото на тебе, значить, мати вдягла?

Зорин дивився на мене смутно й пронизливо:

— Що ти хочеш знати, відунко? Що і навіщо? Я перебуду тут до сутінків, якщо твоя ласка, бо мені ні до кого піти в цьому місці, більше нічого не треба.

— Не треба, то й не треба, — знизую плечима я, — а куліш в нашої пані-господині добрий, особливо, як гарячий.

— Гарячий. — Повторює він, як заворожений. Малий Лисько мовчки облизує пошерхлі губи. Я обережно виплітаю пальці з важких і холодних Зоринових пасом:

— Чекайте, зараз миски принесу.

У маленькій чепурній їдальні Сірий і Кайлен розпачливо видивляються, як я забираю з-під їхніх носів дві повні миски.

— Скажіть господині, що ми ще за дві доплатимо.

Вертаю до себе, видаю кожному по мисці з ложкою, спостерігаю, як їдять: малий похапливо, сьорбаючи й сичачи на гаряче, Зорин повільно, набираючи в ложку зовсім потроху, ковтаючи ледь чутно. Але ж їсть. сидить собі й кулешем снідає, як живий. А чому, власне, як?

— Ти ж мавчин боржник, а не піднімок ніякий, правда, Зорине?

Забуває ложку в мисці, знов довго дивиться на мене:

— А хіба не однаково, як мене з того боку, мертвого, викликали? Я був мертвий, відунко. Мертвий не може жити, тільки вдавати. Мати це знає.

— Мати твоя знає своє, а мавка — своє. А ти ж сам як думаєш?

— Я думаю, що люблю Сміянку і не можу покинути, ні її, ні батька, ні Лиська от, бо вони мене з того боку викликали, значить я їм потрібен. Сміянка за мене півжиття віддала, батько дім, статки, матір залишив, Лисько життям важить, проти старшої служині йдучи. Я хочу жити заради них, нехай такий, як є.

— А Владана, значить, не хоче, щоб ти жив?

— Ні, не хоче. Нелюддю, піднімком взиває, наругою над законами Ярого, вважає, що ми з батьком обоє для неї померли, бо закон Ярого порушили.

— А Сміянка, мавка твоя — худенька така, темноока, хлопчаком перебрана, але однаково гарна, що очей не відвести?

Він поволі кивнув:

— Вони з моїм батьком слідом йдуть. Мати знає, тож з очей мене не спускала. Вдень я зовсім безсилий, а вночі, особливо, як місяць вийде, то трохи до тями приходжу. От минулої ночі, як вона заснула, Лисько охороні нашій сонного зілля в пиво підсипав. Йому батько зілля дав. Він від матері своєї, бабці моєї, багато про трави знає. То от, мати заснула, бо зморилася, охоронців зілля приспало, а ми з Лиськом і з благословіння Синьоокого, закляте золото впорали. Та Гатин мені чужий зовсім, а батько зі Сміянкою за брамою лишилися, бо мавку місто не приймає, хіба — сільце, і те, як мале зовсім, та ще побіля лісу. Батько з нею лишився, аби ніхто не скривдив. То тільки казок страшних про мавчину силу розказують, а на правду лісові сестри — як людські дівчата: котрі меткі, котрі лякливі. Сміянка тиха, жаліслива, ані крикнути, ані руки здійняти. Навіть очі відвести до ладу не вміє, бо для того треба мати хист до брехні, а Сміянка чесна.

— Де ти її таку взяв?

— У лісі зустрів, як з батьком трави для бабці збирали. Бабця тоді іще жива була й ліки варила, а мені вісім літ було. Сміянка мені тоді видалася гарнішою від усіх жінок і дівчат, що я доти бачив. Батько дражнився з мене. Потім я виріс, але й досі думаю, що гарніших від Сміянки не буває.

— Як же ж вона вам з батьком показалася, така полохлива?

Він стенув плечима:

— Не знаю. Я оленятко хлібом годував. Воно зовсім дурненьке було й крихітне. Мабуть оленицю хтось убив. Воно саме до мене вийшло, а за ним і Сміянка. Батько в неї благословення на зібрані зілля попросив, а вона засміялася. Відтоді я її Сміянкою і зву. Відтоді вона нам трави щоразу благословляла на помічні ліки.

Він доїв куліш, відставив миску, відсунувся по лаві від сонячного променя, що косо простягся з вікна, тоді заговорив знову:

— Мати про неї довго не знала, багато років, і поки ми просто дружили, і потім. А як стала собі невістку приглядати, тоді й помітила, мабуть, що я до дівчат наших, сільських, не цікавий. Спершу думала — я соромлюся, лаяла батька, що він зі своїми лісовими блуканнями зовсім дикуна з мене виростив. Батько справді ліс любив більше дому. Бабця рано на ноги заслабла, то він, хоч уже й поважний пан був, при войводі правою його рукою служив, однаково до лісу по зілля для неї ходив, і я з ним. Батько мене й навчив Мисла-Промисла шанувати, і матері по те не казати навчив, аби не гнівалася. Я колись запитав: нащо ж він із нею одружився, як насправді такі чужі одне одному. А він лише зітхнув і змовчав. Думаю, вона замолоду інакшою була. Я ще трохи пам'ятаю її такою, веселою, хвацькою, як хлопак, справді сонячною, як її бог. Не знаю — відколи вона змінилася. Може, відтоді, як сюди, до Гатина з'їздила, років п'ять тому, і її старшою служинею Верхній ярин назвав.

— А хто тоді Верхнім ярином був?

— Та Сяян, як і тепер. Він зовсім ще парубком від Ярого знак благословенний отримав на Верхнє служіння.

— Он як. Не мовчи, Зорине. Іноді найважче треба виповісти, тоді воно відходить.

Він відсувався усе глибше в куток від світла. Я різко засмикнула фіранку й знову сіла поруч зі смутним молодиком:

— Що було, як зараза на ваше село найшла?

— Страшно було. Бабці то вже три роки як немає. Інший цілитель був, та зараза його серед перших взяла, бо молодий, недосвідчений, інших рятуючи, сам підхопив. Батька войвода від скарбничних діл зовсім увільнив, аби той зілля збирав, та варив, що там умів, з бабциної науки. Батько і збирав, і варив, а ми зі Сміянкою йому допомагали. Сміянка, хоч як їй лячно було, аж на саму нашу околицю з лісу виходила, руками чорну хмару розводила, плакала вголос до Ярого й до Синьоокого, та вона слабенький голос має. Не почули. Зате мати її побачила якось. І прокляла. Кричала мені, що мавка мені світ зав'язала, розум відібрала, що почвари лісові — не від сонця, а від сутінків, від пітьми гнилої, від породи звірячої. Грозилася, що людей намовить ліс попалити. Тоді я пообіцяв, що більше до Сміянки не ходитиму.

Лисько зіставив миски одна в одну і хотів був винести, але я перепинила:

— Сиди. Не тре', щоб тут чужих бачили. Тоді знову повернулася до Зорина і він повів далі:

— Потім я захворів. Мати не так молилася, як нечисть лісову кляла, а мені гіршало й гіршало. Батько випоював мене відварами, доки я міг пити, а тоді тільки сидів поруч і плакав. Потім по матір від войводи прийшли, бо треба було старшої служині, аби меншу сестру войводину на той бік провести з пошаною. Мати мусила йти і пішла. Як вона пішла, до нас у хату пошкреблася Сміянка. Вона уся біла була від страху, але прийшла. Вони з батьком удвох сиділи і плакали, а я в них на руках помер. Далі я Всевладника бачив і вклонитися йому встиг, а він головою похитав і в груди мене самими кінчиками пальців штовхнув. Я відкрив очі й почув, як Сміянка кричить. Вона ще ніколи так страшно не кричала. Вона кричала на матір, а та, у подобі празвіра, кидалася на неї й на батька. Мати сильна, вона їх до крові погризла і прогнала. Тоді на мене глянула й лише одне мовила: «Піднімок», — тоді зі скрині гривню золоту дістала, ту, що на майбутнє весілля мені замовила, обірвала з неї золоті ланцюжки накоротко, аби як нашийник стала, потому закляла її ярою силою й на шию мені вдягла, сама знов празвіром перекинулася й вогненими лапами на мені обірваний ланцюг запекла.

— Для чого вона в Гатин тебе притягла? — Питаю глухо, тихо, бо не хочу чути відповіді.

— Як для чого? Аби Ярий Клен мене спопелив, бо інакше мавчиного боржника не впокоїш.

Він дивився на мене м’яким, спокійним поглядом, і очі в нього були майже такі ж гарні й темні, як у його мавки. Лісові сестри смертні, з часом вони тоншають, прозорішають і розсипаються на невловні частинки зеленого туману, аби він осів на пахучу лісову землю, просотав її, востаннє благословивши на плодючість і квітування. Але мавчине життя незміренно довше за людське. Гарнюня Сміянка, довірлива й ляклива, наче оленя взяла і вкраяла цілу половину свого віку вже померлому людському хлопцеві, бо любить його. Владана прокляла цей дарунок, взяла синову шию в розпечений золотий нашийник і потягла з усієї своєї служанської сили на вірну загибель, бо любить його. Вона не може уявити, як то її хлопчик, під сонцем народжений, сонцю присвячений, буде жити лиш у нічній пітьмі, при зірках і холоднім місяці, а вдень ховатися і спати, як нелюдь. Що їй до мавки, почвари лісової? Що їй до Зоринового батька? Вона чинить як велить їй Ярий закон.

Підводжуся, підходжу до вікна, обережно відсуваю краєчок фіранки, аби промінь не впав на Зорина. Дивлюся вгору, на жовтаву, приглушену світляну пляму посеред незатишного, вже майже холоднолітнього неба:

— Високо до тебе кричати, брате мій найстарший. Колись була я значно ближче до тебе. Колись твоя гаряча долоня лежала на моїй коронованій перлистою піною голові. Тепер не так. А якщо правий Соломик, то й не маєш ти відповіді для мене. Марно кричати.

На моє ліжко добра господинька поклала пухову постелю поверх сінника. Нічо, ребра не панські, не відлежу. Витягаю сінника з-під постелі, кладу на лаві, зігнавши обох гостей, застеляю ковдрою:

— Лягай, Зорине, перепочинь до ночі. Тоді ми вас із міста виведемо. А ти, Лиську, теж двором не линдай, аби хтось побачив, тут, при панові сиди. Я ще навідаюся, перекуску якусь принесу.

Зорин слухняно простягається на лаві, скинувши чоботи й накрившись по саму маківку плащем, Лисько тулиться на ослінчику у нього в головах. Очі в малого теж злипаються. Я тяжко зітхаю і застилаю ковдрою свою постіль:

— Нє, хлопці, так не піде. Перелягай, Зорине, на ліжко, а малому лавою вступися.

Встає, напіврозплющивши очі перебирається на постіль, знову загортається з головою. Лисько вдячно і швидко, як цуценя, лаштується на лаві, підтягає коліна під щелепу, звісивши з лави пів спини й зад. Мовчки знімаю з гачка свій плащ, вкриваю малого поверх його куценької свитини. Тепер гаразд. Можна йти.

Кайлен і Сірий сидять у своїй кімнатці навпочіпки. Нє, ну ти глянь! У мене — не біда, так халепа, а вони кості кидають!

— На що граєте?

Кайлен знехотя підводить русяву голову:

— На твоє намисто.

— Немає в мене намиста.

— Тю, то на що ж ми граємо? Мабуть на порожні миски, що ти в руках несеш.

— Ну то ви ж собі другі замовили?

Кайлен згріб кості, недбало закинув у щербатого кухля:

— Замовили. Я за них сплатив, але капшук мій на те вищав і кусався.

— Капшуки завше вищать і кусаються, як з них платиш. — Зауважила я і вже збиралася нести миски до кухні, коли Сірий подав голос:

— Ми допоможемо йому?

Я знизала плечима:

— А чим тут допоможеш? За місто виведемо, аби його там зустріли, а тоді хай дають собі раду самі.

Кайлен голосно брякнув кістьми в кухлі:

— Ото як посходяться відуни з піднімками, як почнуть за розумне теревенити, то простому хлопові зі степів диких — хоч вуха затикай.

— Заразом і рота затикай, аби не патякав. — відгиркнулась я, скорше за звичкою, ніж зі злості, бо розуміла, що однаково мушу пояснити усе Кайленові. Він теж це розумів, тому не образився, а всівся на п'яти, вклав руки на коліна, як чемна ковилинська дитинка і видивився на мене очікувально.

Розділ одинадцятий. Сяян

— От, Сірий, а не мовчав би ти — допомогли б ми тому паничеві ще в корчмі прикраси маминої позбутися, і не мали б зараз зайвого клопоту.

Кайлен був роздратований, Соломик пригнічений:

— Я мавці обіцяв мовчати, а хлопця ніхто не кривдив. Мати любить його, щиро, а яка вже та любов — то не до мене, то — людське.

Я чогось сказилася гірше за Кайлена:

— Не крути, Соломику! Той отаман розбишацький, що ти його в корчмі поклав, мене теж не з кашею їсти збирався. Може й то — любов? Чого ж ти тоді ліз, із лікотниками своїми?

— Він тебе вбити хотів, бо непокори не терпів. На тому й в отамани виїхав, що непокірних під ноги собі клав. А із Владаною — інше.

Я вперто похитала головою:

— Ні, не інше. Їй теж покори треба. Вона за це вбити ладна. Навіть сина. Вона своєму богові кориться сліпо, хоч він їй нічого й не велить. Вона так собі вирішила, що закон Ярого знає, що волю його людям несе, і за непокору вбиватиме. Чим вона інша від того отамана, з його зарізяцьким законом?

Кайлен замислено погрюкував кістьми у кухлі, Сірий зовсім похнюпився, втупивши очі в підлогу:

— Не знаю, Солько.

— Ото! Був би ти лялькою безмозкою, просто характером ходячим, то знав би напевне і не вагався ніколи, і не помилявся б. Вагаються й помиляються лише люди. Та й годі вчорашній борщ сьодні солити. Якось викрутимося.

І дарма я це так бадьоренько сказала. У вхідні двері нашого тихого притулку одразу ж гучно загатило й залементувало.

Діві-Халепі гикнулося на мою згадку ще раз.

Гатили дрібно й наполегливо. Так ломляться не з грабунком, а з лихою звісткою. Та й дивно було б, якби з грабунком серед ясного дня.

Ми втрьох повистромляли голови зі своїх дверей і побачили ще декілька голів, що повитикалися з інших гостьових кімнат. Долі хвала — мої були зачинені. Чи гостроносий Лисько міцно заснув, чи наказу мого послухався.

Господинька, дрібно перебираючи малими кощавими ніжками у м'яких капцях, почапала відчиняти.

Я ще вчора зауважила, що двері в неї, не як у шинках, зачинені і вдень, а гостям чемно ходить відчиняти, спершу вітається, приглядається, а тоді вже пускає. Дивно, як-то не боїться така мала та стара повен дім чужих пускати, лише двох дівок при кухні маючи, та старого слугу при стайні?

Відчинила засув, відхилила двері ледь-ледь, дивиться надвір. Звідти їй щось похапливо й прохально говорять, та стара стоїть, жоден з двох малих капчиків з місця не рушив, ніби приросла.

— Тьотю! Та на богів добросердих! Не стійте ж стовпом! — Заходилося з-за дверей ламким підлітковим голосом.

— Нащо буду людей бентежити? Хто щойно з дороги, хто у справах находився — спочиває. Кому твій переляк треба, дитино? Йди вже з долею. — Старечий голос дзвенів тонким залізом.

— Та вам же ж гірше буде, як у вас в домі нелюдь знайдуть! — Не вгавало за дверима.

Серце мені впало. Я повагалася якусь мить, по тому вийшла в коридор, дійшла до дверей і визирнула в широку щілину через господинчину голову в охайнім білім очіпку.

На порозі шарпалася, весь час нервово заправляючи біляві тоненькі пасемка під брудну хустку дівчина, ледь старша від Руданки, тоненька, невеличка, але якась недолуга: лікті гострі, рукава закачані високо, аж по плечі, спідничина закоротка, з-під неї видно зачовгані грубезні черевики й грубі брудні обмотки замість панчіх. Жебрачка, чи що? Погляд притомний, не дурна і не п'яна, тільки наполохана дуже:

— Тьотю! Ну послухайте!

— Що сталося? — уриваю я дівчачий лемент. Замовкає різко, ніби відрубало, видивляється на мене. Очі темні,чи то чорні, чи то густо-сині, які мало в кого бувають. При світлім волоссі, та ще як мордочку відмити, була б непогана. З-під брудної хустки — погляд, ні не наполоханий — напружений, вимогливий:

— Скажи, пані, до тебе гості вночі прийшли? Чи тут вони ще?

Знову вагаюся і знову лиш коротку мить:

— До мене.

— Нехай ідуть! Зараз же! Хто б не були. По них ярі пси йдуть. Скоро тут будуть. Від них не сховатися, ні в домі, ні в льосі. Нехай тікають. Може і втечуть.

Я переконана, що мала жебрачка не бреше, хоч гадки не маю — звідки вона знає про Зорина, й чому певна, що йдуть саме по нього. Одне знаю точно: вдень Зоринові нікуди не втекти. Той, хто ступив на інший бік і повернувся довіку не зможе на сонце без болю нестерпного глянути. Мавчини боржники тут не виняток, хоч вони й сильно різняться від інших порід піднімків. Що ж робити? Що ж тепер робити?

Тут господинька наша озирнулася. Об її стареньке личко можна було ножі гострити, така в ньому була тверда, холодна лють:

— От що, добрі люде, позамикалися б ви з того боку. Нащо вам чужих пригод? Не хвилюйтеся, я всьому раду дам.

Під її поглядом, двері уздовж коридору почали швиденько зачинятися, аж доки не лишилися зі щілиною одні, ті з яких повистромляли носи Кайлен із Сірим.

Господиня невдоволено підібгала й без того тонкі губи, тоді впритул глянула на мене, запитала стиха:

— Ти піднімка приймаєш?

Я просто подивилася у вицвілі старечі очі:

— Не піднімка — мавчиного боржника. Він нікому лиха не зробив, тільки й того, що від хвороби вмер, а закохана лісовичка на той бік не пустила, половину свого життя йому віддала.

Старенька дивилася ще якусь мить, а тоді тріпнула на мене білим фартушком, як на курку, що в сіни зайшла:

— Гади ви. Хтіла одна дурепа мирно віку дожити, так тут ні дожить, ні здохнуть мирно не дадуть.

Ще косячи одним гострим оком на мене, вона хутко озирнулася і вчепила за брудного рукава юну жебрачку:

— В кухню йди, і не витикайся.

Дівка, важко тупаючи грубими черевиками, бочком просунулася повз господиню, тоді повз мене і зникла в малому коридорчику ліворуч від їдальні. Тоді стара рішучо прочинила вхідні двері, вийшла на ґанок, дочекалася мене, зачинила двері за нашими спинами й завмерла, згори вниз глядячи на коротеньку чепурну доріжку поміж голих тополь, що вела з вулиці до її закладу.

Раптом вона озирнулася до мене. На лиці її читався сумнів:

— А знаєш, чорнявко, і тебе тут не треба. Надто примітна. Іди в дім.

Я відкрила була рота, але білий фартушок з мережкою по низу, знов майнув у сухеньких старечих ручках:

— Киш сказала!

І я квапливо порскнула за двері. Обабіч від них, гарно заплетені пофарбованими у блакить ґратками, визирали два вузеньких віконця. До одного з них я й прикипіла, ставши збоку і витягнувши шию.

Скількись часу нікого не було, а тоді на охайну доріжку з вулиці ступив цілий почет.

Попереду Владана, у своїй темно-червоній шалі й білому кожушку. Поруч з нею ще одна немолода яринка у служанському вбранні, довгих жовтих шатах поверх буденного. Ті шати при храмі й жінки й чоловіки носять. Далі за двома служинями було видно ще яринів, чоловік п'ять, і Владаниних охоронців. Здалеку усю ту ходу врочисту випасали очима кілька штук жебраків і задрипаної меткої малечі.

Владана ще здалеку почала проймати поглядом нашу господиню. Та стояла, крихітна і незворушна перед дверима власного дому, в білосніжному очіпку й фартушку, в рясній та важкій старечій спідниці — усе, як треба.

— Дорогу слугам Ярого закону! — вимовила Владана, неголосно, але твердо й урочисто.

— Так ти на дорозі й стоїш. А далі не дорога, далі мій дім. Чого б це мусила його комусь давати? Хочеш кімнату — маю дуже вигідні, й для простих людей, і для паній препишних, оце таких, як ти.

Владана зблідла, потяглася вперед головою, як звір, хіба тільки зуби не вишкірила:

— Як смієш, бабо, з таким словом до служан виходити? Дай пройти! Мусимо будинок обшукати.

Сухенькі плечики під білою пуховою хусткою ледь рухнулися:

— Заграво, чи ти оцю панію містечкову не попередила — до кого йдете? Чи вона не второпала, що я смію?

Друга служиня ніяково сплела й розплела під грудьми пальці:

— Бач, Вербуню, тут така справа нагальна…

Господинька так ніжкою в капці притупнула, що аж мені було чути:

— Скільки тобі було казано: я — Вербиця — не Вербуня, не Вербуша й не Вербуся! А справи нагальні в дучці справляй. І панію містечкову туди зводи.

Мені аж заціпило біля мого віконця. Ну сама я хамка, але щоб так! Та служиня, названа Загравою, мабуть чувала від старенької і таке й гірше, бо лиш похитала головою скрушно:

— Не лютуй, справді маємо будинок твій оглянути. В пані Владани син зник. Божевільний він, не при собі. Кажуть бачила, як він у ці двері заходив. Допоможи матері згорьованій. Здалеку сина везла сюди, до Ярого Клена, сподівалася, що диво боже на власні очі побачивши, опритомніє. Та от, недогляділа.

— До мене такі-сякі не ходять, лише поважні гості, що їх сама пустила. Ідіть уже з волі Ярого, не ганьбіть мого чесного дому. Ще б варту міську в малинових кунтушах привели, сусідів потішити!

Владана шарпнулася і я знов зауважила, як голова її тягнеться вперед, а руки підгинають пальці, уподібнюючись до звірячих лап. Заграва взяла її за лікоть і притримала, шепочучи щось в саме вухо під шаллю. Владана кусала губи й дико зблискувала очима. Служани й охорона позаду про щось приглушено перемовлялися.

Я придивилася до служан уважніше і з полегкістю зрозуміла, що жоден з них не робить тих рухів, як Владана, навіть натяку на них не робить. Значить жоден з них не має сили празвіра, тобто не є рудим псом Ярого почту — охоронцем, бійцем, карником на злочинців. Дарма переполохалася мала жебрачка: служани, як служани, з тих, що храм прикрашають, ліки продають, покійників на той бік проводять, немовлят благословляють. Значить, як доведеться битися, серйозний супротивник у мене з хлопцями лише один — Владана.

Думка чого маю битися за чужу дорослу дитину, та ще і з матір'ю, мене не відвідала. Мушу, бо мушу.

— Вступися, бабо — Важко вимовила Владана, і в голосі її відверто прорвалося гарчання.

— Для тебе, містечкова паніє, повторюю: звати мене Вербицею, а з місця мене зсунути — не тебе, хортищі забродної треба.

Владана всім тілом подалася вперед, але стрибок її, вже не людський, наштовхнувся на руки Заграви і ще двох дужих дядьків-служан, що вихопилися наперед. Заграва заступила собою сходи на ґанок, а служани, чемно, але твердо, узяли розлючену матір попід руки. Заграва мовила з притиском, але так тихо, що я крізь двері ледве розчула:

— Втихомирся, сестро. Треба до Сяяна з поклоном іти. Треба від початку було так зробити, аби не твій поспіх безтямний. Без Сяянового дозволу ми тобі сваволити тут не дамо.

Й далі заступаючи Владані шлях, вона озирнулася до господиньки:

— Не лихословила б ти, Вербице, на материнське горе. Та й загалом, чи не забагато волі взяла?

— Я не брала, я з роду-віку мала. Бувай, Заграво.

Двері коротко рипнули, пропускаючи маленьку постать в дім, а тоді голосно хряпнули, і запала тиша.

Гості наші непрохані потопталися ще скількись під сходами, та й подалися звідки прийшли.

Пирхнувши як розсерджений кінь, Вербиця звернула до мене гостре личко і гострий погляд:

— Показуй запроханця свого.

Я покірно повела її до своєї кімнати.

Господинька лише ковзнула очима по Лиськові, що враз підхопився й тривожно сів на лаві, тоді гостре личко націлилося на Зорина, маленька суха рука відвела край плаща, аби добре видно стало.

По довгім погляді Вербиця знову вкрила Зоринове лице плащем і сухо мовила до мене:

— Часу маємо зовсім трохи. Як приведуть сюди Сяяна, то мушу впустити. Проти Сяяна мого норову не досить.

Вона визирнула в порожній тихий коридор і вимогливо гукнула:

— Мирцю!

З кухні вискочила одна зі служниць і підбігла до господині, сильно згорбившись, аби вмалити перед нею свою довготелесу постать. Вербиці однаково довелося сильно задерти голову, аби тихо мовити до неї:

— Скажи Гримкові, щоб запрягав. Та нехай сіна у віз побільше намостить, та рядном чистим накриє.

Дівчина побігла з дому до стайні. Я торкнула Вербицю за плече:

— Побачать, як від’їжджатимемо. Вони ж точно когось лишили за домом наглядати.

Стара лише губи коротко скривила:

— Нікому воно не треба. Доки ця псиця забродна Загравою шарпає, доти й метушаться. Вже не знаю — хто їй та Заграва: рідня, чи подружка. А лишись тут хтось сам — він здрисне тої ж миті, аби з княжою нянькою справи не мати.

Я трохи забула і про бідаку-Зорина, і про все на світі, витріщившись на неї.

Вербиця знов тріпнула фартушком:

— І того намаханого Олька на ноги підняла, і Світлика. А вже з малою гризотою хай самі собі раду дають. Сил моїх уже нема на ті шмарклі та вибрики.

Я почала оговтуватися:

— То ви під княжою рукою? Тому служани з вами такі шанобливі?

— Ми тут всі під княжою рукою. А руки тої — лапка горобчина. Дурне говоримо, дівко! І час гаємо. Вже згаяли. — Додала вона хмурно, до чогось дослухаючись. Я дослухалася й собі.

Знадвору долинав ритмічний неголосний подзвін, такий тонкий і мелодійний, що від нього наче повітря світлішало.

— Що це? — Спитала я скоріше спантеличено, ніж стривожено. Цей звук діяв, як плюскіт тихої води, або колисанка.

— Це, дитино, Сяян. Чи не за рогом в кущах сидів, що так швидко пригнався? Давай, вимітайся звідси, і малого забирай. Пересидьте десь, у братів твоїх, чи ще де. Піднімка однаково вже не врятувати. Скажу — вночі у порожню кімнату вліз.

— Я свого пана не кину. — Хрипко зі сну озвався Лисько. Я стояла мовчки. Стояла і слухала, як знов реве мені у вухах і лиха колихка пітьма встає в очах. Соло, Соло, усе тобі не йметься. Ніяк не вляжешся у людському тілі, усе тобі —сварки та бійки.

Стискаю кулаки, повільно розтискаю, повільно видихаю:

— Ні, пані господине, я Зорина теж самого не залишу.

— Залишиш.

Ми з несподіванки обидві аж смикнулися.

Зорин сидів на ліжку, зосереджено застібаючи тугі гачки на ладних, об ногу чоботах. На нас він не дивився:

— Зараз ви всі мене тут залишите. І двері замкнете. А тоді, як служани надійдуть, відімкнете і дуже здивуєтеся. Я був сам. Я заліз у відчинене вікно на світанні, від сонця, день перележати. Піднімок завше сам. Живі піднімкам не допомагають.

День був заяскравий, а чепурні фіранки затонкі. При світлі Зорин і справді скидався на ожилий труп: очі ввалилися, повіки почорніли, вилиці виперлися крізь сіру, нап'яту шкіру. Такому справді жоден живий руки не подасть. Але моя дурна, ревуча сутність остаточно взяла гору над людським єством: я пристукнула костуром, що аж підлога просіла:

— Не мели дурниць. Тут зо два десятки свідків, як мала жебрачка про піднімка волала, і як твоя мати зі служанами приходила, а ми її не пустили. Пізно, Зорине, вже буде — як буде.

Він випростався, розправив плаща, відкинув на спину своє важке потьмяніле волосся:

— Пробачте мені.

Вербиця підвела голову в білім очіпку, коротко глянула йому в лице, коротко кивнула і пішла з кімнати назустріч тому ніжному, повільному подзвону.

Так ми вервечкою і витяглися в коридор: перша Вербиця, за нею я, за мною Зорин, що спирався на гостре Лиськове плече.

Вербиця прочинила двері на ґанок і стала в них так, аби заступити нас від тих, що прийшли. Я була їй вдячна, але воліла щось бачити, тому знов зайняла нагріте місце біля лівого віконця, щоправда, тепер уже не ховалася, просто дивилась крізь візерунчасті блакитні ґратки.

Сонце, ніби намовлене своїми служанами, не по-міжлітньому щедро лилося на доріжку поміж тополь. Тепер Владана й Заграва зовсім не очолювали почет, навпаки трималися позаду, випростані й напружені. Наперед виступили служани-чоловіки, а найпершим, відірвавшись від інших, самотньо ступав охайно метеним хідником той самий ярин, якого бачила раніше в храмі: сліпучо-рудий, сліпучо синьоокий, ставний, прямоплечий, ніби з ясного дерева різьблений. Навіть жовте верхнє вбрання, що в усіх яринів було однакове, сиділо на ньому якось врочистіше й було ніби свіжіше, яскравіше, ніж у решти.

Той самий ніжний подзвін, що зачарував мене здалеку, видавала ціла низка дрібних золотих дзвіночків, що тремтіла й вигравала у гострих променях в нього на химернім наверші патериці. То он який голос має щире золото. А патериця ж не для підпори, для гонору.

Сяян ішов повільно і плинно, тому здавалося, що прозорі, невагомі хвилі дзвону породжує не хода, а саме дихання Верхнього ярина. Сяйливий Сяян, приголомшливий Сяян, нестерпний у своїй красі і величі Сяян.

Я відчула, як до горла мені підступає нудота. Чи ж це не страх, Солько? Мабуть таки він.

Вербиця дочекалася, доки Верхній ярин зупиниться перед її чистенькими сходами і ґречно мовила:

— Шана і слава Ярому.

Мені зробилося цікаво — що то він відповість. Давно вже ярини і вірники їхні відгукуються як луна: «Шана й слава йому». Але я ще пам'ятаю старе, дідівське, інакше.

Сяян трохи схилив перед старенькою свою вогненну голову і на мій глибоченний подив відгукнувся:

— Братам і сестрам його слава!

По тому запала коротка тиша, а вже по ній Вербиця розважливо сказала:

— Бачиш, пане Сяяне, яку прикрість маємо? Хотіла я добре діло добрим людям зробити, а вийшло на лихо. А може ще й не вийшло? Зайди, будь ласкавий, на розмову.

Я чекала зневаги, гніву, відмови. Сяян, якось дуже по-простому, по-домашньому, загріб свої вогненні кучері над лобом в жменю, посмикав у задумі тоді недбало відмахнув з лиця і став підніматися на ґанок:

— Давай, тьотю Вербо, поговоримо.

У голосі його чулася втома, розпач і тепла, незмушена приязнь. Я відступила углиб коридору, подалі від дверей, спантеличена і напружена, вперлася спиною в Зорина. От і добре: заступатиму його, скільки можу. Кайлен і Сірий швидкими тінями вислизнули з кімнати, стали переді мною. Решта дверей так і лишалися глухими й німими.

Зайшовши у двері, Сяян замружився після денного світла, тоді прокліпався і повільно вивчив кожного з нас прямим спокійним поглядом. Вербиця знову вклонилася і вказала на двері їдальні:

— Прошу, Сяяне. Чи ти поснідати встиг, чи та панія приїжджа від столу відсмикнула?

— Тьотю Вербо, а ти, бува, сирників не робила?

Вербиця усміхнулася, і теж тепло так, як до рідної дитини.

— Та ж робила, сьогодні, свіженькі. Проходь, сідай, зараз дівчатам скажу, аби принесли.

— І ви, люди добрі, проходьте. — усміхнувся до нас Верхній ярин: — Я так розумію, це про вас балачка буде? То щоб не поза спинами.

Чи вирізнив він поміж нами Зорина, чи недогледів у коридорних сутінках? Чи, може, отак, запросто, піднімка до столу кличе?

Ми зайшли і всілися рядочком на довгій лаві при стіні. Сяян, що націлився був на стола перед вікном, знизав плечима і вмостився за крайнім від дверей, ближче до нас, та ще й боком до столу розвернувся, аби до нас — лицем.

Довготелеса Мирця принесла гарний блакитний таріль із сирниками, щедро политими жирною, жовтою сметаною, й маленьку срібну ложечку на окремій крихітній срібній таці.

Сяян відколупував ложечкою крихітні шматочки і клав до рота, щасливо мружачись. Вербиця сіла за той-таки стіл навпроти, підперлася сухеньким кулачком і теж усміхалася до ярина, щасливо й безтурботно.

Мене знов почало піднуджувати від тої картини.

Нарешті Сяян мовив до нас:

— Владанину історію я вже чув. Тепер ви розповідайте свою, б в кожного та сама історія різна.

Я подивилася на Зорина: чи в змозі він говорити, чи хоче? Він кивнув і підвівся. У чисті вікна світлої їдальні вливалося опівденне сонце. Зорин ледь міг розплющити запалені, повні сльозами очі. Лице його зробилося аж синявим від болю, але на ногах тримався твердо і голови перед ярином не схиляв:

— Я знаю за кого ви, ярини, маєте всіх, хто зазирнув на той бік. Я знаю за кого моя матір має мене. Я не прошу в тебе милосердя. Я лише хочу сказати, що ці троє і пані господиня — випадкові люди в цій справі: вони лишень не прогнали мене з-під свого даху, дозволили перечекати день, а мій слуга — просто дитина, що занадто прив'язалася до мене, бо сиротує вже давно. Не карай їх за непослух, а наді мною нехай буде воля твоя.

— Тьфу ти! Завів жалісної! — Легенько пристукнув кулаком по столу Сяян так, щоб не пошкодити тарелі й не розхлюпати сметани: — Я от, з моєї волі, сирники їм, і мені добре. Чого б то мав когось карати. А якщо серйозно, хлопче, то справа твоя непроста. Треба ради храмової. Там і тебе вислухаємо, і матір твою. Тоді вже рада й присудить по справедливості. А зараз давайте, люди, я вас звідси заберу, та з пані Владаною, надто вже затятою, по різних кутках розведу. Владана нехай у Заграви при храмі поживе, а вас я не кудись там, на княжий двір в гості запрошую. Там вас пані Владана не дістане, як би не кортіло.

Сірий сидів непорушно так, ніби не з соломи, а з каменю його Лелітка зробила. Кайлен блимав настороженим поглядом то на мене, то на Зорина, то на Верхнього ярина. Зорин дивився в підлогу. Лише в Лиська очі сяяли відвертою полегкістю і вдячністю. Він світився тими очима до Сяяна, як щеня до повної миски.

А що ж Вербиця? А Вербиця думками десь не тут: на старечих губах повільно згасає забута усмішка, очі безбарвні, сухенькі пальці розгладжують скатертину. Чомусь саме ця господинчина відстороненість налякала мене найбільше.

Зорин мабуть теж щось таке відчув, бо знову звів запалені очі до ярина:

— Нащо на княжому дворі стільки зайд пересічних? Мене під замок візьми, а вони хай ідуть куди йшли. Може й малий оцій пані придасться — ціпка подавати.

Я тяжко зітхнула, бо сам він зараз поводився, як мала дитина, з отим його недолугим випрохуванням за нас.

Сяян відсунув порожній таріль і зітхнув іще тяжче за мене:

— А боронити їх від псициного ярого гніву хто буде? Чи маю Владану, служиню старшу, сестру мою шановану теж під замок узяти? Чи охорону до оцих прочан перехожих приставити, аби слідом за ними ходила з топірцями в руках? Та на Бога пресвітлого! Мені вже простіше усім вам гостини в князя прилаштувати! Ідіть уже клумаки збирайте й не каверзуйте, доки я добрий.

Сині очі мінилися щирим сміхом. Рука знов потяглася загребти кучері з лоба, тоді Верхній ярин раптом зауважив на своїх пальцях сметану:

— Тудить в дубову діжку! Зараз, як котисько, весь в сметані буду. Геть ви мене задурили з нещастями вашими. Ходіть, кажу, по речі, поки я ще тут, аби Владану за хвоста вогненного хапати!

Він сміявся, і Лисько сміявся, і навіть в Кайлена ледь підтяглися вгору кутики рота. Я підвелася й пішла до себе збирати свою мандрівничу торбу.

— З собою сирників загорнути? — Подала голос Вербиця.

— А чим пожильців своїх годуватимеш?

— Ну, знаєш, Сяйку, усе з'їсти навіть ти не подужаєш.

Це було останнє, що я почула, виходячи з їдальні.

Розділ дванадцятий. Княжий двір

Я змусила себе охайно, зосереджено складати в торбу речі. Я хотіла мати кілька хвилин на роздуми, але мені їх не дали. Двері прочинилися й одразу швидко зачинилися. Я озирнулася. Від порогу на мене видивлялася незвичними темними очима з бліденького личка недолуга дівчинка в бруднючій хустці. Вона протинала мене поглядом довгу мить, а тоді кинулася вперед, відіпхнувши ногою ослінчика, схопила мене за плечі й почала трусити з нежданою силою:

— Не йди з ним! Не йди! Тікай! Ті хлопці, що з тобою, нехай втекти спробують! Усіх не впіймають! Може хтось і врятується! Чуєш мене? Кидай ці лахи й біжи!

Вона збиралася струснути мною ще раз, але я міцно взялася за її худі зап'ястки й відірвала чіпкі пальці від своїх плечей:

— Годі, мала. Там мої брати і мої друзі. Ми вже вклепалися. Я без них нікуди не піду. Та й на князів ваших цікаво глянути. — Я підморгнула, сподіваючись на усмішку, але її не було, лишень глибокий, зачаєний відчай у тих дивних очах, мабуть, усе-таки синіх, але я таких темних іще не бачила:

— Іди, мала, ми собі раду якось дамо.

— Якось!

Вона дратливо смикнула губами і вибігла з кімнати.

Я дозбирала торбу, завдала на плече і вийшла, тихо причинивши за собою двері.

Братки мої, чи незвані, чи названі — дідько їх розбере, вже топталися під їдальнею. Я теж зазирнула туди.

Сяян ніяково переминався з ноги на ногу, тримаючи в руках невеличкого гарного кошика, а Вербиця дбайливо підтикала в тому кошику білюсіньку серветку, аби вуличний пил не потрапив на її сирники. Лисько й Зорин усе ще сиділи на лаві, притиснувшись один до одного плечима

— О, то ви вже зібрані! — Сяян кинув на нас веселий погляд. — То рушаймо з долею, бо всіх пожильців тьоті Вербі розполохаємо.

Я одягла свого плаща на Зорина поверх його власного, ретельно насунула каптур, аби повністю затулити від сонця обличчя. Але й сам Зорин тепер виявився абсолютно сліпий. Сірий узяв його під лікоть з одного боку, Лисько вже тримав з іншого. Вони повільно повели закутаного піднімка слідом за Верхнім ярином, а замикали цей тривожний почет ми з Кайленом.

Побачивши сина, Владана кинулася була вперед, але Сяян різко простяг перед собою руку й жінка ніби наштовхнулася на щось невидиме. Я не відчула жодних чарів, значить Владана просто кориться найменшому його слову й рухові.

— Не треба, сестро. Ми подбаємо про нього, доки рада в храмі свій присуд винесе. Чекай, сестро, і ні про що не турбуйся.

Біліша за свій кожушок, псиця похилила голову й відійшла до Заграви, що обійняла її за плечі і повела геть. Слідом потюпали розгублені Владанини хлопи й решта служан.

Ми теж подалися пішим ходом, але недалечко. За три будинки на круглій маленькій площі серед голих кленів на Сяяна чекав чепурний критий візок, запряжений парою випещених білих коней. Він сам прочинив дверцята, махнувши візникові, аби не злазив з козел, і усміхнено припросив широким помахом обох рук:

— Залазьте, помістимося.

Ми нерішуче перезиралися, не ймучи віри, що Верхній ярин отак запросто пустить до себе у візок якихось заброд, та ще й з піднімком. Але він не просто пускав — він легко гулькнув до середини і простяг мені звідти гарну довгопалу руку:

— Давай, панно чорнокоса, ще не сподобився ім'я твоє почути.

— Солькою мене звати, поважний пане. — Відповіла й, спираючись на яринову руку і вмощуючись у візку разом з торбою та костуром.

Потім хлопці допомогли вмоститися Зоринові. Посадили його поруч мене, аби подалі від ярина, та я не знаю, чи на краще вийшло, бо поруч Сяяна опинився Сірий. Я стривожилася, але вони лише обмінялися короткими, байдужними поглядами, та ще Сірий чемненько відсунувся трохи, аби не бруднити моєю задрипаною свитиною яринових сліпучих шат.

Нарешті Сяян наказав візникові рушати.

Я їхала і згадувала, як Смілашева сестра розповідала про Сяяна, про його наїзд у Вукоробину. Мені з тої розповіді молодий гатинський ярин уявився владним, пихатим паном, що йому очі самі згори вниз дивляться, бо інакше не вміють.

Тоді згадала Сяяна у храмі, як дивився на мене здалеку лихим холодним поглядом.

Ті два між собою збігалися, а цей третій, побачений зблизька, був геть інший. Він мені навіть подобався, хоч я й намагалася не давати волі тій дурній, недоречній приязні.

Хотілося перебалакати з Сірим і Кайленом, але це, сподіваюся, встигнеться.

Втома навалилася на мене зненацька, чи може перескочила з напівпритомного Зорина, що згорбився поруч. Повіки мені зробилися важкими, на Гатин преславний за малим віконцем візка дивитися розхотілося. Я заплющила очі й розплющила лише тоді, як почула, що перед нами з басовитим рипом прочиняються потужні княжі ворота.

До візка одразу ж кинулися кілька гарно вбраних слуг, прочинили дверцята й відступили, аби ми могли вийти.

Я чекала побачити на їхніх обличчях подив перед тим, скільки нас набилося у візок і хто ми є, але слуги зберігали шанобливий спокій, і це стривожило мене ще більше.

Кайлен із Сірим висипалися першими і одразу ж розскочилися в боки. Межи ними вистрибнув і зачаївся в Кайлена за плечем Лисько, тоді вони попід лікті висадили Зорина й, слідом за ним мене, і вже усі ми разом відступили, аби чепурна прислуга допомогла зіступити на землю Верхньому ярину. Він визирнув, сяйнувши рудими кучерями, зауважив улесливо зігнуті спини й дві руки, простягнуті до нього з двох боків, тоді раптом по-хлоп'ячому вихопився з дверцят, усією вагою зіпершись на прислужницькі долоні й далеко викинувши ноги вперед. Погляд його сміявся, аж блакитними іскрами бризкав, золоті дзвіночки на шиї заходилися переливчастим дзеленьканням.

Чогось та вся картина здалася мені несправжньою, як марево, як оманливі наведені чари, але ж я знала, що то насправді. Але відчуття якоїсь хиби, якоїсь запаморочливої викривленості не полишало мене. Воно посилилося, коли назустріч Сяяновим золотим дзвіночкам залунав звідкись щасливий дитячий сміх і голос:

— Сяйку! Ти приїхав? Ти повернувся? З тобою якісь гості?

Дівчинка бігла широким порожнім двором, маяла на холоднім вітрі гарною, небесно-блакитною сукенкою, ловила той злий, колючий вітер розкинутими руками й розмаханим світлим волоссям, і якось неправильно, майже нестерпно горів важкий кетяг калини, приколотий чи приплетений у неї на лівій скроні, надто великий, надто важкий, надто червоний.

Вона з оглушливим виском повисла на Сяянові, а нависівшись і нахвецавшись ніжками, відскочила й видивилася на нас, голівку схилила на один бік, на інший:

— А ви здалеку приїхали? А ви мені все-все розкажете, як там люди живуть? А там лише люди живуть, чи й усякі інші?

Ми не встигли нічого відповісти, як вона зацікавилася Зорином. Підскочила впритул, потяглася ручкою до каптура, аби скинути, не дотяглася, підстрибнула, знов не дотяглася. Я безпорадно глянула на Сяяна: не можна ж показати малій дитині потойбічника вдень. Ярин ледь помітно знизав плечима і звернувся до візника, пояснюючи щось там про коней і про те, що візок йому сьогодні вже не знадобиться. Я чула те краєм вуха, бо знов спостерігала за малою і Зорином.

Вона й справді була мала, а Зорин — високий. Стрибнувши іще скількись разів, дівчинка вперла кулачки в боки і наказала:

— Покажися!

— Бачиш, ясна панночко… — Почав був Кайлен, але дитятко тупнуло ніжкою:

— Не лізь!

— Це ти не лізь! — Раптом вихопився з-за Кайленова плеча Лисько: — Мій пан хворий! Йому боляче, лягти треба, а ти пристаєш!

Я, здогадавшись уже — хто перед нами, наготувалася до великої сварки, але дівчинка раптом похнюпилася, аж важкий калиновий кетяг з'їхав їй на брівку:

— Ведіть його за мною. Я покажу, де в нас гостей селять.

Вона повернулася, дивлячись в землю й повільно пішла перед нами до широких сходів, що вели у княжий дім.

Оселили нас у майже окремому будиночку на кілька кімнат, що єднався з великим княжим домом короткою критою галерейкою. Я подумала: як то гарно, мабуть, ходити нею у ясні теплолітні дні! Зараз у вузькому проході між двох рядів великих, заокруглених згори вікон було холодно, бо галерею наскрізь протинав гострий північний вітер.

В малої поверх блакитної сукенки була лиш біла кофтина, плетена з козячого пуху. Мені здалося, що то замало, та й на голівку було б треба щось, окрім калинової прикраси.

Всередині гостьового будиночку теж було холодно. Мала постояла, роззираючись, насупила біляві брівки:

— Скажу, аби груби тут запалили.

Закутаний Зорин, якому щось, мабуть, таки було видно, знайшов лаву, важко сів на неї, прихилившись плечем у куток.

Ми незчулися, як мала, в один стрибок, опинилася біля нього і збила каптури йому на спину.

Сонце, низькими жовтавими променями лізло у великі панські вікна, в кімнаті було доволі світла. Доволі, аби й сіра шкіра, й запалені очі з-під чорних повік, і синяві, мертвотні губи відкрилися поглядові так, як є.

Я подумки наготувалася до дитячого лементу. Як вона з радості так вищала, то зі страху може й дорогі віконні скельця повисаджувати.

Зорин спершу замружився від світла, потім пару разів розгублено кліпнув і раптом усміхнувся до малої. Їхні обличчя були на одному рівні й моторошний безкровний піднімок усміхався до дитини синіми губами. Усмішка його була тепла й лагідна, очі смутні й гарні, як у його мавки.

Мала повільно підвела руку і кінчиками пальців торкнулася його щоки:

— Тепла, трохи. А вони казали… Я хотіла маму на цей бік у Всевладника виплакати, а вони казали — вона страшна повернеться, і мене не впізнає. А ти не страшний. Вони мені набрехали. Скажи, а на тім боці страшно?

Зорин взяв її руку, поклав між своїх долонь:

— Не знаю. Я там зовсім трохи був. Мене Сміянка назад виплакала, але вона — мавка, люди так не можуть. Мені тепер на цьому боці страшно, а тобі треба кожушка вдягти й шапочку гарну, теплу, бо носик уже червоніший від калини. А хочеш ми тобі Сольчиного плаща позичимо?

— Не буду я позичатися, а носик у мене червоний, бо я зараз плакати буду. — Сказала дитина дуже серйозно та одразу ж заплакала, а потім засміялася, і ми засміялися разом з нею, водночас нервово й полегшено.

— А що тут у нас такого веселого? — Пролунало з галереї і за мить перед нами стала в своїй квітчастій шалі зухвала й розчервоніла від вітру Літуся.

Вона стрілася зі мною очима:

— О, знову ви, прочани. Що, відігрілися біля нашого клена?

Тоді глянула на Зорина й навіть бровою не звела, а по тому звернулася до дівчинки:

— То ти, Малинко, гостей приймаєш? Добра справа.

— Так, — мала князівна втерла носа, — тут груби розпалити треба і ще постелі принести, і ще нагодувати людей з дороги, і ще до Світлика сходити познайомитися. Світлик у нас князь, а мені просто братик.

— Як ти усе добре кажеш, Малинко! — Літуся зняла з себе білу вовняну безрукавку, вкутала нею дитину, притисла спинкою до себе — От тільки за князя хай сам князь вирішує: хоче він з гостями знайомитися, чи ні, і зараз, чи потім.

Малинка запхала між зубів пальця й задумливо прикусила:

— Він зробить, як я скажу, але треба спитатися.

— Піди-піди спитайся, а заразом і когось пришли з дровами, та з постіллю.

Коли князівна пішла, Літуся звернулася до нас із зовсім іншим лицем. Не те щоб лихим, але якимсь відчуженим:

— Я чула — вас Сяян привіз?

Я кивнула.

— Панські справи — хлопові клопіт. — сухо мовила вона і вийшла, причинивши двері на галерейку.

Ми лишилися на самоті, розгублені й пригнічені. Зорин простяг мені мого плаща, я з вдячністю прийняла, бо, правду сказати, кріпко підмерзла.

Загорнувшись і навіть насунувши каптура від протягів, що гуляли непрогрітими кімнатами, я глянула на Сірого:

— Що скажеш про ярина?

— Нічого.

— Чи тебе й тут попрошено?

— Ні, просто нема чого казати. Він — людина.

— Яка?! — Терпець мені почав уриватися.

— Ніяка. Звичайна.

— Він не може бути звичайною людиною. Він, як з його вигляду судити, Верхнім ярином у найбільшому на всі житянські землі храмі зовсім шмаркатий став. Він не може…

Сірий стенув плечима:

— Я не сказав, що він дурний, чи слабкий. Я сказав, що він звичайний.

— Тобто не як ти, і не як я?

— І не як Владана.

— Ти, Соломику, кажеш, що Верхній ярин не має сили празвіра? Не належить до ярого почту?

— Так, він просто людина.

— Чи ти дурний, чи я дурна.

— Я дурний, бо з соломи зроблений, а ти втомлена і на всіх злишся.

Лисько шморгнув носом, натяг рукава на змерзлі пальці:

— Пані Солько, він добрий. Він моєму панові допоможе. Я багато лихих людей бачив, пан мій правильно сказав — давно сиротую. Сам я теж з такої житухи недобрий зробився, доки пана мого не стрів, і крав, а коли й силою відбирав, як мале та вгодоване зі шматком в руці ґав ловить. Я вам точно кажу — пан Сяян добрий.

— Не лисько ти, а цуцько капловухе. — відгиркнулась я, але мляво, безнадійно. Знов навалилася глуха, сіра втома, як лантух небіленої вовни на мене висипали.

День перейшов у вечір, а вечір в ніч тихо й природно, як невагома мжичка переходить у важкий і холодний міжлітній дощ.

Ті самі служниці, що спершу принесли нам постелі й розпалили груби, пізніше повернулися з вечерею на широких дерев'яних тацях. Ми, втомлені й пригнічені, вдячно прийняли тепло і їжу, і відсутність іншої уваги до нас.

Коли у вікнах вже геть почорніло, ми остаточно переконалися, що ніяких відвідувачів чекати вже не треба, і повкладалися.

Мені знову випала маленька окрема кімнатка. Сірий з Кайленом, підтримуючи байку про двох моїх братів, чемненько влаштувалися у сусідньому помешканні. Далі, через вузенький передпокій, що вів у галерею, в значно більшій кімнаті розташувалися Зорин з Лиськом. Це був правильний вибір, адже в тій кімнаті виявилася найбільша піч. Мавчині боржники, як істоти, що вже були заступили на той бік, не можуть змусити свою кров потеплішати по-справжньому, то ж завжди мерзнуть.

Я прокинулася від місячного світла. Синьоокий стояв просто у моєму вікні, та не сяйливим білим колом, що твоє дівоче люстерко, а такий, як я пам'ятаю його: біле волосся по гострих юнацьких плечах, синій погляд, нерухомий, трохи запаморочливий, з розширених, ніби перейнятих жахом зіниць. Не знаю, звідки та казка, що він батько всім ковилинам. Ковилини, попри свою безбарвність і тонкокістність, меткі, жваві, гострі, наче крига чи зблиск дрібних леліток на воді, а синьоокий… Такий уже він маломовний та відсторонений, такий приречений якийсь. Мені завжди кортіло йому за те чи копняка, чи стусана вділити. І вділяла.

От і зараз — стоїть, витріщається. Точно ж йому від мене чогось треба, а не скаже ніколи. Корона срібна йому з довбешки спаде — просто попросити, чи пояснити до ладу. От Всевладник, розумашка моя горбатенька, просто в писок мені те осоружне Вучкове капище тицьнув і сказав: «Зроби з оцим щось!» Цей не скаже, нє! Стоятиме й величезні, смутні очі робитиме здалеку.

Я натягла ковдру на голову і знов заснула.

Не судилося. Перед світанням мене підкинуло знов. Уже й вікно було темне, аж трохи синяве, і тиша стояла глибока, м'яка, як вода, а сон десь дівся. Я взулася, недбало скрутила вузлом розпатлану косу і вийшла в темний передпокій біля галерейки.

На лаві перед пічкою непорушно сидів Зорин. Піч він відкрив і тепер дивився незмигним поглядом у червонясте, пригасле полум'я. Я присіла поруч.

Іще скількись часу ми обоє мовчали при вогні, тоді Зорин, не відриваючи очей від печі запитав:

— А от Ярий клен… Ти його бачила? Що він?

Всередині мені все раптом спеклося, наче гарна, у візерунчастих кахлях піч присунулася й ковтнула мене:

— Він не що, Зорине, він — хто, малий перелесник. Був би людиною — був би не старший від Лиська. Чимсь, мабуть, Всевладницю прогнівив, і то сильно, бо лишень з великого гніву можна живий вогонь з живим деревом в одне злити і змусити оте одне саме в собі згоряти нескінченно, в муках, без надії, без передиху.

— А що ж люди про диво торочать, про ласку Ярого, про зцілення?

— А що люди? Кайлена оно спитай. Він тобі розкаже про сяєво прегарне на пів неба, про щастя чистісіньке, з яким усі ті прочани на закатоване вогненя дивилися. Люди бачать, що хочуть. А хвороби поруч із ним, із Кленом, справді попеліють, чистого жару не витримують.

— Він уб'є мене? Як думаєш?

— Не знаю. Він себе від болю не тямить. Та почекай ти, може ще рада яринська щось інше присудить.

— Що там вона присудить? Ярини з роду-віку нелюді не потурали.

— Та з тебе така нелюдь.

— Яка вже не є, а людиною точно не назвеш. Солько, як усе буде по материну слову, знайди потім батька і Сміянку. Скажи, що я любив їх, що вдячний, і скажи Сміянці, що я легко помер. Як би там насправді не було — скажи, що легко.

— Як тобі Сяян? — Спитала я, аби повернути розмову на інше. Зорин відвів нарешті очі від полум'я, знизав плечима:

— Я думав — він такий, як моя мати, яріший від Ярого, а він зовсім інакший. Я не можу пояснити, просто бачу, що він інакший. Мати цього ще не помітила, але коли помітить, їй болітиме.

— Мені байдуже до твоєї матері. Не терплю тих, що без божого благословення ні чхнуть, ні перднуть не можуть, так ніби ні голови, ні дупи власної нема.

— Чого ти злостишся, Солько? Це ж моя матір — не твоя.

— Не знаю. Сон десь дівсь, ранку нема, ти мені перелесника пригадав. Сірий мовчить, паскуда! Він-то ж і Сяяна наскрізь бачить, і ще багато чого побачити встиг, а мовчить.

Пізній ранок, коли я прокинулася, і справді був добрим, сонячним, тихим, гілки на голих деревах за вікном ледь тремтіли у густій, трохи металевій блакиті міжлітнього неба. Проте настрою мені ті ясні небеса не покращили.

Сказати, що настрій я мала кепський — то не сказати нічого. Мене аж сіпало від роздратування. І от на те роздратування, як на червоні жарини, чистою водичкою пролився свіжий дитячий сміх, а за ним і голос, і вся князівна Малинка, зараз уже не в блакитній сукенці, а в насичено-мальвовій і у Літусиній безрукавці поверх неї, вскочила до нас, широко прочинивши галерейчані двері:

— Іди! Іди швидше! Вони вже не сплять!

Не знаю, хто — вони, бо в передпокої, сиділа лише я, без особливого бажання споглядаючи гарну пухку хлібину, охайні скибки сиру й кухлі з нагрітим пивом, принесені, мабуть уже давно, служницею. Кухоль, до якого я торкнулася, був ледь теплий.

Малинка увірвалася разом з холодним вітром і замахала рукою комусь, хто йшов позаду.

На її вереск виткнув у передпокій нечесану голову Кайлен, прихилився до одвірка, сонно кліпаючи. З інших дверей, так само нечесаний і розхристаний, визирнув Лисько.

Отак ми втрьох сонно й лупали з трьох боків, коли до нас вступив сам Верхній гатинський князь.

І одразу помітно стало, що братик й сестричка, і мабуть обоє — в маму: біляві, невеличкі, як на свій вік. Казали: Світлашеві має буть вісімнадцять-дев'ятнадцять, а виглядає на шістнадцять від сили. Риси правильні, але невиразні. Мені одразу Сірий на думку прийшов: ніби все на місці, а очі заплющ — не згадаєш. Так і Верхній князь — носик прямий, брівки охайні, очка блакитні, не бляклі й не яскраві, не великі й не малі, сорочка чиста, непоказна, безрукавочка поверх, з рудого шкіряного шнуру плетена з червоними та зеленими візерунками по плечах й коміру. Весь якийсь такий затишний, ніби заможних міщан синок з полювання вернувся, з малою сестричкою в хованки бавиться. Тільки з поглядом щось не теє — холодний, ковзкий, ось він — на тобі, а ось уже й немає, мерехтить десь в іншому кінці кімнати, як білий, гострий промінчик від люстерка.

— Ось, братку! Оце вони! Тільки не всі. Найцікавіший спить. Він мабуть завжди вдень спить, бо він — піднімок.

— Не піднімок. Мавчин боржник. — Каже князь, і голос його старший за нього, м'який, розважливий, упевнений:

— Доброго ранку. Мені Сяян про вас іще ввечері розказав. Я радий, що він встиг втрутитися. Самосуд чинити у Гатині нікому не вільно, сподіваюся, і за його межами — теж.

— Еге ж!, — хвацько взялася малими ручками в боки Малинка, — а як нам войводину голову привозили, яку містяни відрізали?

Світлаш погладив її по світлім волоссячку, в якому знову червонів важкий кетяг свіжої калини:

— Так за діло ж і відрізали. Не брав би три житніх міри замість одної, то й не відрізали б. Закон, Малинко, мудрий, а примха дурна.

— Бо закон — хлопець, а примха — дівка, от як я?

— Ти ще не дівка, ти — метелик, а метелики в міжліття мерзнуть. Зачини двері.

— Так ти ж другий зайшов. Ти й зачини!

Верхній князь хотів був слухняно вернутися до дверей, та Лисько обскочив його і хутко й тихо прихилив гарне лаковане дерево до одвірка.

Світлаш кивнув. Погляд, холодний промінчик із люстерка, ковзнув по Лиськові і знову пішов блукати помешканням.

— Ти б, княже, хотів поговорити з Зорином? То я його розбуджу. — Подала я голос. Пам'ятаю, що до верхнього князя звертаються лише на «ти». Йдеться тут не про чемність, а про владу: не може Верхніх князів бути «ви», лише один-єдиний.

Промінчик із люстерка. Аж-но шкіру під тим поглядом поколює.

— Вдячний тобі, ясна панно, але не треба. Князь і княжий закон — для людей, а інших нехай служани судять.

— Мій пан — людина!

Голос Лиськові аж тремтів від образи, а може й від страху.

— Зорин людина. — Раптом сказала Малинка тихо і якось дуже вагомо. Князь подивився на неї, не так, як на нас — довго, потім повторив:

— Нехай служани…

Вираз Малинчиного личка видався мені дивним. Я могла помилитися, але привидівся мені глибокий, зачаєний страх. Князь того ніби не помітив, знову ковзнув поглядом до мене:

— Казали — ти здалеку, аж із межових земель?

— Так, княже. — відповіла я, внутрішньо підібравшись перед небезпекою.

— А що про похід мого старшого брата говорять у межових землях? Може недалеко від вашого містечка, чи села та битва з ковилою сталася?

— Недалеко.

Запала коротка, важка тиша.

— Ти бачила, як загинув Олг?

Я повітря в груди не встигла набрати, як мене випередило дзвінке й вередливе:

— Світлику! Тобі в голові зовсім не тримається? Я ж казала — вона з Медобора. Ти ж сам мене вчив за тим малюнком, що тобі морські мандрівці подарували! Там усе є, й межі землі Житянської, й степи, й міста, й навіть села, як великі, або на важливім місці стоять, перехрестя, чи брід, чи що. То де Медобор, а де та захалупівка, під якою Олько ґеґнув?

Я образилася була за нашу Бродну, та було не на часі. Нехай — Захалупівка, Задупівка, аби він мене більше про Олга не питав. Хвилиночку! Та ж ні про який Медобор я цій дитині крикливій не казала. І ще дивно — як вона про брата старшого, віднедавна покійного, говорить, ніби й не шкодує.

І знову Світлаш дивився на неї довго, замислено, тоді знизав плечима:

— Скоро виростеш, Малинко, будеш княжити. Бачиш, як у тебе добре виходить: і за що войводську голову відрізали знаєш, і землю Житянську як слід вивчила. Ну, ходім уже, дамо людям спокій.

— Як то — спокій? А суд?

— Я сказав — не мій суд, не мій і присуд. Нехай Сяян.

Малинка показала йому широкого рожевого язика й, не глянувши на нас, вилетіла на холодну галерейку. Князь вийшов слідом, не підводячи погляду від землі, і чемно, зовсім не по-княжому, причинивши за собою двері.

— І що воно було? — По довгій мовчанці озвався Кайлен.

— Було. — Повільно повторила я, простягаючи руку по геть уже охололе пиво. Їсти так само не хотілося.

Трохи згодом ми всі повсідалися коло груби з кухлями в руках і тяжкою, пригніченою мовчанкою навкруг себе. День, як то часто буває в міжліття, похмурнішав раптово і ще до обіду став скидатися на вечір.

І наче не така вже я стара, аби закуняти в теплім кутку серед ясного дня, але якось воно так вийшло: задивилася на вогонь, задумалася про далеке і заснула. І серед того ж таки ясного дня приверзся мені Синьоокий. Ішов до мене, ніби здалеку, й ніби швидко, аж із сил вибивався, і все ніяк не міг дійти. І що найдивніше — за руку тяг мале біляве дівча. Я спершу подумала, що то мені Малинка в голову лізе, але ні, не Малинка — ніби старша і з себе тендітніша, бліденька, вбрана гарно, по-панському, тільки боса, ішла, затинаючись, міцно вчепившись обома руками в долоню Синьоокого.

І зробилося мені від того сну зле. Аж так зле, що стіни насунулися, душити стали, як прокинулася. Мовчки підвелася, розгладила спідницю й вийшла, спершу в галерейку, потім у великий двір. Ніхто не спитав, ніхто не спинив, мабуть дуже вже лихого писка мала відповідно до настрою.

Двір був тихий, супокійний. Троє вартових, що ліниво кидали кості під стіною, глипнули на мене зацікавлено, але стрівшися з моїм поглядом, хутенько повернулися до гри. Віддалік на чистих широких дошках дві молоденькі служниці викачували гладенькими важкими качалками прану близну. Ще далі, при воротях, двоє малинових жупанів стояли струнко, не дрімали.

Я пішла попід довгою стіною з високими світлими вікнами, мабуть княже помешкання, тоді завернула за ріг, проминула сходи з пихатим, розцяцькованим ґанком і пішла ще далі, між дерев і кущів малого охайного садка. Мабуть у теплоліття тут гарно, серед старих кленів і лип, на доріжках, щільно вимощених круглястими світлими каменями, схожими на сліди великих срібних копит. На серці якось полегшало. Мені завжди легшає серед дерев. Щось яскраве майнуло на широко розкиданих липових гілках. Я зупинилася й задерла голову, як дитина. На товстій гілці, майже при стовбурі сиділа, зібгавшись у напружений вузлик, білка, така мала — якби не хвіст, то й не видко було б. Я підійшла ближче, закинувши голову, аж мене хитнуло. І, от клянуся, воно на мене витріщилося, просто на мене! А тоді ще й давай цокотати, ніби сварить.

Я сплюнула, злегка тюкнула костуром об стовбур, аби припинити ту хамську промову і пішла далі.

В кінці найдальшої доріжки замріяло мені щось, так ніби маленьке чепурне капище. Зробилося цікаво — чиє воно, що в княжому садку так потаємно приткнулося. І наче ж я не богомільна, а чогось мені ті храми та капища як гриби на дорозі вилазять.

Зайшла тихенько, бо якесь це місце, ніби пошепки створене: камінь тьмяний, ніби трохи в синяву. Ач, таке мале, ледь більше від моєї хати, а куди там — з каменю. Сім сходинок, гарні, гладенькі, високі поруччя обабіч заплетені виноградом. Він і на самий дах поплівся, сухий, рудуватий, з останнім червонавим листям по міжлітній порі.

Всередині півтемрява і суцільна тиша. Ні, не суцільна — легкий шурхіт, ледь чутний віддих. Тут хтось є, хтось крім мене.

Не маю настрою ані балакати з кимсь, ані пояснювати — чого тут линдаю, тож тихенько відступаю ліворуч, де густіша тінь біля одвірка.

Посеред невеличкої, але доволі високої в склепінні зали — так само невеличкий різьблений образ на круглому підвищенні. Різьблений з гарного каменю, зеленавого, подекуди аж прозорого, ніби прохолодна вода. Хто то? Чоловік? Жінка? Довге укривало, чи то плащ, довге волосся, схилене лице. Вся постать здавалася б скорботною, знесиленою, якби не владно схрещені на грудях руки. Я знаю ці руки, і цю сумовито похилену голову.

І що ж ти тут робиш, брате мій тихий? Чом не підведеш на мене синіх очей? Чи не мав незнаний автор двох достойних сапфірів?

Синьоокий мовчить. Та й дивно було б, якби каменюка заговорила. Цей ідол гарний, і навіть дещо подібний до справжнього, але однаково — кам'яний. А от людина перед ним на гладеньких темних плитах підлоги жива, хоч і лежить, як мертвий птах, розкинувши широкі жовті рукава шовкового вбрання.

Я стою й радію, що нічого бивкого в руках не несу. Була б впустила з такого великого подиву. Перед ідолом Синьоокого, в капищі Синьоокого простерся на холодному камені Верхній ярин Сяян. Ці золоті кучері ні з чим не сплутаєш.

Він лежав довго, так, знаєте, й груди можна застудити, й нижче, тоді підвівся й лишився стояти навколішки, підвівши обличчя до ідола. Голос його ледь тривожив священну тишу, Сяян шепотів. Велика зала розвіяла б той шепіт під склепінням, заховала між колон, чи ще де, а ця маленька послужливо донесла до моїх нешанобливих вух.

— Пробач мене, світочу тихий, самітнику терплячий, наймилосердніший з поміж усіх. Пробач пиху мою люту, образу мою чорну. Зупини мене з неба, бо сам не спинюся, заподію смерть твоїм нащадкам. Не своєю волею чиню, інша воля наді мною, ще лютіша, ще чорніша. Вбережи нас усіх.

Він постояв так іще, сам схожий на статую, тоді важко ніби немічний підвівся й почав відступати спиною вперед, не зводячи очей з кам'яного обличчя. Лише біля виходу розвернувся, втупивши погляд у підлогу і повільно, знесилено вибрів назовні.

Я вже ворухнулась у своєму темному кутку, коли зачула ще якийсь рух. Ото вже, мале капище, а темних кутів у нім доволі.

Легкий шурхіт, ніби метелик в хаті, мала світла постать: блакитна, майже біла в цій півтемряві сукенка, ясне волоссячко по спині. Князівна Малинка зупинилася перед образом смутного бога, взялася кулачками в боки й довго дивилася на статую, задерши біляву голівку. Потім повільно підвела праву руку, витягла з волосся над скронею вплетене калинове гроно, виважила перед собою на долоньці й раптом із чавкотом стиснула. Червоний сік побіг крізь пальці, темною калюжкою зібрався на місці, де щойно стояв на колінах Сяян. Малинка ледь глянула туди, недбало розтерла калюжку ногою, пожбурила розчавлене гроно кудись поза себе, тоді мовчки пішла геть. Дрібні кроки й шурхіт шовкової сукенки були такими ж тихими — крильця метелика в сутінках. Коли високі двері капища грюкнули, впущені дитячими пальцями, мене так пересмикнуло, аж рука на костурі підскочила.

І що то воно було? Дивне місце, і дивні в нім люди. Але дива ще не скінчилися.

Задумана і, щиро кажучи, налякана, я побрела вглиб тихого прихрамового саду. Виявився невеликим, але таким зарослим, що подекуди скидався на шматок лісу просто посеред княжого двору. Колюча ожина переплітала і переймала сама себе, аж клубочилася, і не видно було крізь неї, наче крізь стіну. Лопухи, такі, хоч бриля з кожного роби, розкинулися там, куди не сягали колючі кубла ожини. Лопушиння те було зелене й соковите, і жовте міжліття йому не князь, не пан.

Хороше місце, сильне. Малий храм і малий різьблений образ у ньому напоїли цей затінений і зарослий шматок землі такою силою, що й не вірилося. Де в Синьоокого така могуть? А десь таки взялася. І нею ж, холодною, зачаєною силою віяло від Малинки з її розчавленим червоним гроном та нечутними кроками.

Я чула воду. Десь серед усього того колючого плетива вона мені пахла й зітхала. Зробилося цікаво — що то, може фонтан? Я, Солька, ніколи не бачила фонтанів, та добре знаю які вони: шепіткі, заспокійливі, переливчасті сонячного дня, чорні з гострими виблисками вночі. Нє, а справді, чом би й не бути фонтанові у верхньокняжому саду?

Але був то струмок. Дідько йо' зна' звідки вилазив, тоненький, замулений, вужем звивався попід розлогим лопушинням. А над ним на вогкому камені сиділа похнюпивши голову в бруднючій хустці дівка-жебрачка. Ожинові хащі й старезна пожовкла верба надійно ховали її від цілого світу. І я була б не помітила, якби не пішла навмання, зачувши воду.

— То що ти мені сказати хтіла, бідосю? Не люблю, коли страхають дурно.

Думала — шарпнеться, чи хоч віями стріпне. Не стріпнула, сиділа на камені, як камінь:

— Я не жахаю дурно.

Голос хрипкий, кволий, втомлений:

— Я думала — встигну, а не встигла. Тепер запізно.

— Чуєш, мала? — Я ненав'язливо взяла її за благеньку одежину на загривку: — От цього я не люблю найдужче, коли вітер язиком наганяють. Або кажи до ладу, або...

— Або що? Я тут сиджу, ні до кого не сікаюся. Ти сама прийшла, а тепер сама погрожуєш.

Все те було сказане хрипким байдужим голосом, очима кудись в струмок під лопухи.

— Подивись мені в очі.

— Не буду.

— А це ж чого?

— Бо я тебе не боюся.

Вона різко струсила мою руку, підвелася й пішла, важко човгаючи своїми гівномісами, що ними б і Сірий погидував. Я не стала ані бігти слідом, ані лаятися в спину. Вперта. Вперта й зацькована. Таких простіше вбити, ніж змусити. А нащо мені її вбивати?

Таких зустрічей, що краще б їх не було, завше буває не одна. В погані дні — до пари, а в гірші й більше. Коли кіт під ноги пирснув, аж лячно зробилося, тоді й пса скаженого здаля забачиш, а вже по псові й вовка з ближніх кущів виглядай, а по вовкові вже й людину нанесе. От я йду і виглядаю — кого ж іще нанесе.

Але спершу чую. Чую я, курва йогойна мати, дзвіночки. Так, ніби й міжлітній день світлішає, так, ніби мене на той звук попід лікті веде.

Аж ось і привело. Стоїть посеред княжого двору Верхній ярин, в усій своїй величі, золотій та шовковій і на мене усміхнено дивиться, наче й не він от щойно собою кам'яну підлогу витирав :

— Ходімо, панно відунко, поговоримо.

Мені язик свербить спитати: «Чо б це я була тобі панна? Може я вже чотирьох мужів змінила, на п'ятого заміряюся», — але погляд Сяянів підказує, що не до дурощів зараз. Йдемо мовчки аж у високі тереми княжі, Сяян з патерицею своєю визолоченою, я — з костуром. Обом, нівроку, зручно.

Привів мене Сяян у просторе, але дуже затишне помешкання. Пахло сосновими дровами. Хоч справжнього холоду ще й не було, щедро гріє велика, примхливо кахлями викладена груба. По стінах — широкі лави, по лавах — шовкові жовтогарячі й світло-вершкові, майже білі, подушки, по кутках у кожної китиці, звиті із золотого шнуру. Багато живе Верхній ярин: і в домі незгірш, як в храмі.

— Сідай, — сказав. Я й сіла, аж дві шовкові подушки під спину підмоствши. А чого ж? Як гостеві добре, то й хазяїну любо.

Цікаво, чи помітив Сяян мене в храмі. Хоча, цікаво — не те слово, коли йдеться про Верхнього ярина.

— Маю до тебе справу, Солько, справу вигідну для нас обох, коли владнаємо по-доброму.

— Лякаєш?

— Ні, лякаю я інакше. З тобою ж говоритиму відверто, бо ти мені рівна за розумом, а таку рівність ціную і визнаю. Ти розумна, бо прийшла сюди сама, не довіривши жодному погляднику скласти думку про Гатин і владу в ньому. Ти розумна, бо прийшла сюди не сама, а з дивним почтом, що привернув до себе увагу, відволікши її від тебе. Але я чекав на твій прихід, тому й характерник, і піднімок — марні брязкальця. Мене цікавиш лише ти. І твої ковилини.

— А князя? Князя що цікавить?

Сяян сів навпроти на тонконогому різьбленому стільці, сам легкий, визолочений, химерний, закинув ногу на ногу, похитуючи ладненьким вузьким чобітком рудої шкіри:

— Князя цікавить — скільки іще він проживе, але то млява цікавість, на межі байдужості. Ми поки що на неї не зважаємо.

— Гаразд, не зважаємо, — кажу я спроквола.

— Солько, я обіцяв, що говоритиму відверто, от і говорю. Я знаю — хто ти Звичайно ж у байку про хвилю до неба, що устала і все Олгове військо потопила, не повірив, хоч від багатьох вижилих воїв ту байку чув. Хто ж про себе розкаже, що порти обмочив і з бойовиська в мокрих драла давав аж до самого рідного порогу? Ото ж тобі — і хвиля до неба і дідько з рогами на лобі й гострим серпом на хріну. Гадаю, чармай твій має чималий войводський хист, а ти — не менший відунський. Ото ви Олгові сраку й надерли. Він був утомливий князь, незручний. А Світлик... Той відлюдкуватий, переляканий здихляк не втримає влади, навіть якщо йому її до рук пришити. Старі гатинські князі стільки сил вклали, стільки крові пролили, своєї й чужої, аби стягти ті житянські клапті в одну державу! Ми не можемо через недолугого хлопчака все це втратити! Дати, аби голодні княжата й ковилинські примари роздерли все знов на шмаття! Допоможи мені, сестро. Не може людина без божого благословення відунської сили мати. Ти відаєш — значить боги тобі повіли, аби відала, значить і ти служиня, й сестра мені.

— Служиня, — кажу, крижаніючи зсередини, — але тобі не сестра. Ти служиш світлу ясному, а я — пітьмі нездоланній. Я — Верхня служиня Всевладника. Такі от у нас із тобою справи.

«Скажи, що ти йому не служиш!» — Захлинувся і замовк у моїй голові Руданчин голос. Я мушу. Важко похитнулася й затулила рукою прекрасне лице горбата постать. Я мушу. Він каже, що я розумна, але перед ним я почуваюся простою і вразливою, тож мушу боронитися і боронити інших.

— Досі хочеш зі мною справи ладнати, ярине?

Дивлюся пильно, і марно: жоден м'яз на бездоганному лиці не ворухнувся, достеменно — золотий різьблений образ:

— Чом би й ні. День і ніч не сваряться, ладком одне за одним ходять. Всяку людину спершу Всевладниця веде, тоді — Всевладник. Усі служани — брати й сестри, кому б не служили. Маємо спільну мету — лад і спокій серед людей. На спокій потрібно ясної голови, а на лад — міцної руки.

— І те, й друге твоє має буть?

Ранні, вже майже холоднолітні, сутінки заливають кімнату, розмивають Сяянову постать переді мною, роз'ятрюють мовчанку, все глибше, й глибше.

Сяян підводиться, шабуршить на поличці при стіні, тоді підходить до столу, різко креше іскру з кресала і, одну по одній, запалює три високі білі свічки у срібному свічнику. Дивиться на мене, хитро прискаливши синє око:

— А ти ж думала як: Верхній ярин і під смаженю собі з пальця креше? Всякій силі — своє місце й час.

— Згодна. То що ти від мене хочеш?

Сяян і далі сидить у тій напівдитячій-напівсороміцькій позі, сплівши пальці на власному коліні й погойдуючи чобітком:

— Хочу, щоб твій чармай підтримав мене на гатинському столі, доки мені на ньому ще хитко буде. І я йому за те в братній вірності поклянуся, довіку. А якщо вже ти — від Всевладника на цій землі, хочу, аби й ти визнала мене Верхнім князем Гатинським, з усією моєю братньою шаною до тебе і твого владаря могутнього.

Хотіла була я щось таке високоповажне зморозити про Всевладника й волю його, але тривожна думка засвербіла мені в голові й перебила все інше:

— Так де ти, а де Білий степ? Не міг ближче спільників пошукати?

Він примружився іще хитріше, аж заусміхався:

— Не знаю за весь Білий степ, а твій чармай завтра-позавтра в Гатині буде.

— Що б то він тут забув? — Кажу, ледь стримуючись від дурного, наполоханого крику.

— А тебе й забув. Я йому листа написав. Читати ж по-житянському він уміє? А не вміє — то тлумача знайде. А в листі написав, що живеш ти у мене, в шані й розкошах, що весь Гатин тебе вітає приязно за розум і вдачу твою чарівливу, що прихилила ти наші серця до чарми межової і її чармая чесного та хороброго. Одне слово — що ждемо його на дружні перемовини, і то як найшвидше. А заразом і пропускну грамотку посланцеві дано, за всіма княжими печатями. Як мчатимуть до Гатина твої ковилини, кожен старшак чи войвода по дорозі шапку перед ними здійматиме, ніхто пальцем не зачепить.

— Княжу печатку ти в князя позичив? Так я розумію?

— Навіщо ж позичати? Світлаш, власною рукою й запечатав. То ж він посланця відправляє, гадає ковилинів на свій бік прихилити. А про мого листа відать не відає.

— А посланець, значить, — двом панам холоп?

— Нє-а!!!

Сяян радісно, по-дитячому розсміявся:

— Посланець — власній лихій долі холоп. Князеві служить, бо присягався, бо треба ж десь кусень м'яса мати на кінчик свого меча, а яринів ненавидить лютою ненавистю, бо в якомусь там селі задрипаному ярин у нього наречену звів, чи то причарував, чи то золотою цяцькою купив. От наш вояка Бран всю служанську пошесть і зненавидів, а яринів — так в першу чергу. Світлаш на те й надію має, що я Брана ані перекуплю, ані переманю через ту його образу. Того дурний хлопчак не знає, що Бранові образа вже геть мізки переплутала. Наш, Бран, бач, вирішив, що може самого Верхнього ярина одурити і на ковилинську стрілу насадити. Як я його до себе покликав, то він і прийшов, і наказ мій слухав, і листа мого взяв, і доставити поклявся. А про себе думав, як розкаже чармаю про лихих ярих собацюр, що схопили його відунку й червоним залізом печуть, і як той чармай примчить свою відунку визволяти, яринів стрілами прохромляти. А мені, правду сказати, геть однаково — з яким настроєм ковилини приїдуть, аби вчасно, а тут уже ми з тобою їх переконаємо. Отак-то, Солько. Я обіцяв бути відвертим. Я дотримав. А тепер може чаю хочеш, чи пирога медового? Чи може хмільного хряпнемо за спільну перемогу?

— Я мабуть за майбутню перемогу піду хропака задам, бо сю ніч спалося мені вельми зле в княжій гостині. Не гнівайся, могутній. Хоча ні. — Я зупинилася майже у дверях, —Чи дозволено мені з двору в місто виходити? Хочу трохи пройтися, аби спалося ліпше.

Сяян не підвівся з чемності, аби мене провести. Так і сидів, переплівши пальці на коліні й похитуючи ладненьким чоботом. Вигляд мав розслаблений і хитруватий:

— Та йди, ти ж не бранка тут. Тільки вберися тепліше. Нам тут шмарклі у такий врочистий час ні до чого. І не вертай дуже пізно, бо сторожа бухтітиме. Вони тут сплять навстоячки, як коні при воротях. А сонному важкі засуви совати сама знаєш як.

Розділ тринадцятий. Ніч

Не повірила я, що сторожа куняє під усміхненим поглядом Верхнього ярина й перед холодними дзеркальними очима юного князя. Дивно все, дивно і облудно. Я чемно кивнула, як рівна до рівного й вийшла.

Ранні сутінки тихим плином перетекли у ранній вечір. Варта запалила смолоскипи при брамі, але самі важкі воротини ще стояли прочинені. Щось там до княжого двору ще завозили, вертав на ніч хтось припізнілий з воїв і челяді. Я спокійно пройшла назустріч тим припізнілим, струсила зі спини причепливі погляди сторожі й пішла супокійним вечірнім Гатином, дорогою напитуючи в інших припізнілих по хатах міщан шляху до Княжої гори.

— Та ярини так пізно в храм навряд зволять пустити, — всміхнувсь до мене якийсь підпилий підмайстер з пилкою на плечі, — вони за своє злото ще засвітла труситися починають. Ходімо краще до шинку, паніє, тут недалечко.

— Вдячна вельми, паночку молодий, та в мне під Княжою горою рідня живе, точно не в храмі, і точно без золота. То я вже піду.

Я довго стояла внизу перед сходами, гадаючи, чи є ще там, вгорі, якісь прочани, чи вже всі порозходилися. В храмі точно були ярини: світло рухалося у гарних високих вікнах, зсередини тихо гули голоси, але назовні ніхто не показувався. От і добре. На загал зараз це місце виглядало іще моторошнішим, я б сказала — ще нестерпнішим, ніж вдень. Широка верхівка Княжої гори ще здалеку тремтіла в чорному небі непевними червонавими сполохами Ярого клена. Мене аж трохи піднуджувало від того тремтіння. Я не хотіла туди йти, не хотіла того бачити, але мусила дещо спитати.

Сходи й цього разу далися мені важко, може через уперту внутрішню нехіть. Я йшла і йшла, важко наступаючи чобітьми на кожну сходину, а вони ніби вигинали спини й пручалися, не бажаючи моїх ніг на собі.

На лобному місці, обмежованому грубими червоними валунами, я з осторогою роззирнулася: чи й справді не лишилося кого з прочан, і чи не стоїть тут ночами яка яринська, або княжа варта. Ні, не було нікого. Лише Ярий клен палав і бився у своїх страшних корчах, видний від самих сходів.

Я підійшла близько і стала, знов заклякла і розгублена перед тим нескінченним стражданням.

— Привіт, малий.

Прозвучало по-дурному, й жалібно, й недоречно. Він мотнув головою, струшуючи з лиця криваве й сяйливе волосся:

— Ти прийшла? Ти просила її за мене? Що — вона?

— Я не просила. Її марно просити. Та вона мені й не показалася ні разу.

Він весь обвис на чорних гілках, ніби знепритомнів, тоді прошепотів, сухо, на віддиху:

— Марно просити.

Я стояла й мовчала, не знаючи, як говорити далі.

— Пробач, малий, маю спитати в тебе дещо, бо й сама в халепі, мої близькі в халепі. Можна?

Він знову скулився, наскільки дозволяли зрощені з гілками руки, видивився на мене з-під лоба, запаленими золотими очима:

— Питай, як треба. Тільки що я знаю, тут висячи?

— Про Верхнього ярина. Який він? Чи приходить сюди, до тебе? Чи приводив кого з прочан, чи може сам чогось просив, якоїсь хвороби позбувався?

— Не знаю. Він раз тільки приходив. Я тоді зовсім ще нестямний був від страху, і від болю, поки не звик. Це на самому початку було. Прийшов, дивився. Усміхався. Радів. Усі вони усміхалися. Він цю штуку тримав, і вона мені така гарна була, така! Я потягся відібрати, а він відступив швидко і пішов. Більше не приходив.

— Патериця його, з золотими дзвіночками? Та по що він тобі?

— Не знаю. Захотів, аж наче боліти мені перестало на хвильку. Убий мене, сестро. Хлюпни водою з усієї сили, аби вже по всьому.

— Вибач, братку, мало в мене сили, Ярий клен загасити точно не вистачить. А треба багато, ой треба...

— Для себе треба, не для мене, так?

Я сіла на тепле пласке каміння, що ним лобне місце було бруковано, й заплакала. Мені пішли горлом усі мої страхи, уся моя слабкість, уся моя образа й розгубленість. Лилися й лилися, а й терла й терла щоки зашкарублими долонями сільської відунки, теж теплими, аж гарячими від близького вогню.

— Не плач, водице-сестрице, я на тебе не злюся. Я лише на людей злюся, що приходять, усміхаються.

— Не злися, малий, вони тебе не бачать. Я Кайлена питала, він зовсім людина, то каже, що пресвітле древо бачить на пів неба, гарне, наче в казці. Вони не з твоєї муки сміються — вони диво бачать.

— Правда? — Він потягся до мене з подивом, майже з радістю, потім знов відсахнувся, вмер на час: — А знаєш, мені тепер ніби легше. Добре, що ти прийшла. Ти ще приходь. Тільки отого з собою не бери, прілу солому, мені від нього болить.

Я замислено кивнула:

— Гаразд, прийду. Я тут, здається кріпко застрягла, в цьому Гатині преславнім.

Я замовкла і довго ще сиділа, заплющивши очі, на теплім камінні. Під повіками було червонаво й гаряче, і вперто снувався, як нечисте пошарпане прядиво навколо вух безбарвний, тихий голос Сірого: «Він людина, він людина, людина...»

Нічний Гатин чогось був мені не страшний, чи тому, що двічі стріла княжу варту в малинових жупанах. Один раз просто пройшли повз мене двоє оружних та з калаталом. Вдруге один озирнувся й похитав головою в кудлатій шапці:

— Приставай вже десь на ніч прочанко. Оно в сусідній вулиці в третьому там домі кімнатку здають чисті хазяї.

Я подякувала й повернула у вказану вулицю, аби не викликати підозри. Вже проминаючи третій будинок, великий і чепурний, з подивом упізнала високий ґанок, на якому два дні тому готувалася воювати з ярою псицею Владаною. Це ж Вербин заїздик. От кого про Сяяна питати тре'! Та не серед ночі ж. Як уже я вільна гостя на княжому дворі, а не бранка-полонянка, то завтра по сонечку до тітуні Верби навідаюся, хай розкаже, як Верхніх князів і Верхніх яринів виховують.

Я повернула від тихого заїздику, де світилося лише в кухні, та ще одне віконце біля дальньої стіни, мабуть у самої господині.

Вийшовши на ширшу вулицю, пригадала, як йшла до Княжої гори і як тепер вертатиму. Ніби гаразд, не блукатиму. Дорогою вигадувала, що скажу сонній варті при брамі. А мо' й нічого не скажу, чи ж я не Сяянова й князева гостя? Коли хочу — йду, коли хочу — вертаю.

Рівно собі постукувала костуром в гатинську добру бруківку, як мене зупинив зойк, тихий і здушений, скоріш подібний на короткий стогін. Я завмерла, як зазвичай завмирає людина, наслухаючи: затамувавши подих і привідкривши рота з напруги. Зойк не повторився, проте я вчула якийсь рух, шурхіт, чи тихий крок. Було те десь праворуч, у темнім завулку між двох міцних хазяйських клунь.

Не люблю дрібних відунських штучок: полуди на очі, вогників начарованих, але тут доведеться, бо темно, як в дупі. Пощо мені заглядати в тую дупу — сама б не відповіла, ото треба і край.

Вогник вичарувався зеленавий, гидкий, як гниличка, але світло давав. Я піднесла його на долоні й зазирнула в завулок.

Кілька голих дерев, темна купа обрізаного віття, товста колода, — чи дрова на ній колоти, чи сидіти балачки, балакати в теплі вечори. Глухо зачинена дощата хвіртка і двоє людей. Одне стоїть, темне з голови до п'ят, в глибокому каптурі лиця не розгледіти. Лише руки моторошно біліють з широких рукавів, простягнуті вперед і вниз, напружені. Друге лежить, жмутком брудного ганчір'я. І щось в тому ганчір'ї дуже знайоме, чи не оті розчовгані шкарбани з-під жебрацької дертої спідниці. Білі руки порожні, значить чарує, і ще тендітні, жіночі.

— Нащо, паніє, бідачку безхатню кривдиш? Чи вона тобі капшука зрізала?

Плинний порух темного каптура в мій бік, ніби змія. Зблиск очей. Ага, значить є в тому каптурі обличчя! Бо мене аж проморозило від чорноти й глибини, що були глянули звідти:

— Йди вже по своє, селючко. Тут Гатин, тут кожен по своє іде.

Голос розважливий, навіть приязний.

— Не можу, паніє. Я цю бідосю знаю, і дещо їй винна.

— То йди слідом. Там і поквитаєтеся.

Вона сказала це так само повагом, а потім вдарила, як блискавиця. Була б я людиною, то вже б — і по мені, але я не людина. В очах сяйнуло, всередині гойднулося нудотно, як на раптовий біль, ноги трохи підігнулися, але я швидко зібрала себе докупи.

— Добре б'єш, паніє, з запасом, як на бугая заміряєшся.

— То чого ж ти не здохла?

— Ти не перша питаєш. Гадаю — й не остання.

Я тицьнула їй в очі вогником, а з іншої руки прислала костуром, без жодного чаклунства, моїм важеньким каліцьким дрючком.

Чаклунка заточилася, засичала, але теж встояла і знов напала. Рухи короткі, зміїні, руки так само порожні. Це лякало.

Чарування потребує на що спертися. Я можу вдарити дрючком сильніше за моцного хлопа, начарувавши доважок сили. Я можу підняти й кинути великий камінь, можу зробити клинок тривким до щерблення чи поламки. Я не можу битись мечем без меча і в'язати когось мотузкою без мотузки — чари так не працюють.

Але в неї працювали. Вона била чистою силою з порожніх рук, била так, що мені скоро земля під ногами стала драглистою, як багно, і вже не тримала. Я хиталася й відступала і все хиталося навколо мене, і ніч з темної зробилася якоюсь каламутною, давкою, ніби мене й справді засмоктувало бездонне багнище.

Якщо мала задрипа вже мертва, нащо я взагалі в'язалася у цю бійку? Я теж помру, а Тайш приїде і звинуватить князя, або яринів, і знову буде війна.

В голові все кружляло й переливалося, мій зелений вогник остаточно перетворився на гниличку, переймаючи погляд, заважаючи в бійці, замість помагати.

Сильна. Сильна і така розважлива в кожному русі, ніби тісто місить. Але ж я — не тісто! В голові загрозливо загуло, спину заломило так, ніби хребет мені почав рости, вивищуючись і розриваючи тіло. Ні, я не можу. Мені не стане сил. Я просто помру. І Тайш звинуватить князя...

Сіра тінь, безбарвна, майже безтілесна. Тільки два лікотники зблискують цілком по-справжньому, ловлячи зрадливе світло мого гнилячого вогника. Кружляє, кружляє, танцює — лялька на ниточках, солом'яна лялька зі справжніми клинками.

Я відступаю вбік, мотаю головою, трохи прокліпуюсь і виддихуюсь. Треба забрати з під їхніх ніг малу. Обережно обходжу той темний, мовчазний танок збоку, по стінці клуні, потім притиснувшись до колоди. Костура завбачливо лишила віддалік, мені потрібні руки.

От уже присіла над малою. Нема часу перевіряти — жива, мертва. Хапаю за плечі в благенькій свитині, з усіх сил тягну. Здавалося б — худе й невеличке, а важить чогось більше, ніж думалося. Нічого, ще трохи.

Ось ми вже й на вулиці, під чиїмсь парканом, подалі від бійки. Тепер і серце послухаємо і щоки торкнемось. Жива.

От і добре. Нехай полежить. Я їй і плаща свого під голову покладу, дарма, що брудно, а мій плащ білий. А сама я мушу повернутися туди, на темний п'ятачок між клунь, повернутися разом зі своїм гидотним, вогником, що усе ще бовтається наді мною. Сірому світла не треба, але я знаю — Сірому треба мене, треба відчувати, що я поруч, не кинула його, як оберіг-відворотник і не втекла.

Насправді Сірому треба, щоб я втекла, але це нещира насправда, ми її слухати не будемо. До горла мені чогось підступили сльози.

Ці двоє не потребували світла. Ми з вогником-гниличкою прийшли, аби видко було мені.

Чому Сірий рухався в пітьмі, як риба в воді, було зрозуміло: він сам завжди каже, що бачить не очима, а от як без світла обходилися очі неприязної панії-відунки, я второпати не могла. На що вона б'є — на звук, на тепло? Сірий майже нечутний, і, як на живу істоту, майже холодний. На страх? Так, мені від неї лячно, але ж Сірий не вміє боятися.

Хвильку! А що я знаю про Сірого? Що сам він про себе знає? Торочить весь час, що він — лялька. А я от в гидотному зеленавому світлі своєї гнилички бачу синця в нього на вилиці, соковитого такого, темного синячину, і кров у кутику рота. Он уже тонкою темною цівкою побігла вниз, і далі, по шиї. Я чую хрускіт, від якого щелепу мені підводить, і Сірий впускає на брук одного лікотника. Я бачу рани і знесилення. Не бачу лише доторків чорної жінки. Чиста сила, і вона б'є нею, як дикун ломакою, чи диким каменяччям. Страшно.

Права рука в сірого тепер і правда бовтається, як у ляльки, що їй ниточку обрізали. Ну що, Солько, ти вже доволі відпочила, берися знов за свого костура.

Але я не встигаю. Лише торкаюся пальцями звичної мідяної кульки на руків'ї, як Сірий вправно підбиває розчоваганим носаком чобота малий гострий камінець, підбиває вгору, точно й різко. Камінець летить просто жінці в обличчя, під її чорний каптур.

Короткий зойк. Руки мимоволі підскакують вгору, хапаючись за розбитий ніс, чи підбите око. Цієї миті досить. Лівий лікотник входить їй в груди і лишається там. Сірий повільно, знесилено опускає й другу руку.

Жінка повільно заточується, тоді падає на бік, лежить довгою чорною плямою на холодному брукові. Я тягнуся зсунути каптура. Чогось хворобливо кортить подивитися на її обличчя.

— Не торкай. — Сірий ледь ворушить губами: — То вона, відьма з лісу. Ходімо звідси.

Я хочу сказати, що треба якось дати раду його зламаній руці, що треба забрати малу жебрачку, а для того треба ще чиїхось рук, бо ми, отакі пошарпані, її не дотягнемо. Я хочу сказати іще щось, але не кажу, бо тонка біла рука починає повільно рухатися по брудній бруківці, повільно перебирати пальцями по руків'ї лікотника, а тоді зненацька різко смикає. Нас обох пересмикує разом з тим рухом і звуком клинка, що виходить назовні, іще раз розрізаючи плоть і шкребучи об кістки. А тоді ми чуємо голос:

— Кров'ю матері заклинаю, вийди, сило, з цього праху нікчемного, вийди, живе з мертвого, тяжке з легкого. Не нашкодь, чужа крове, моєму сину.

Кров розповзалася з-під неї темною калюжею. Рука, що висмикнула лікотник, тепер безсило лежала в тій калюжі.

Раптом вона підвела її, повільно-повільно, ніби ми всі спали і ніяк не могли прокинутися. ЇЇ долоня, білим човником, по самі краї повним липкою темрявою пливла і пливла вперед і вгору, а тоді вихлюпнулася з останніх сил, потрапивши темними бризками Соломику в очі, й на губи й на щоки.

Ребра мені стягає таким болем, ніби це з мене щось виймають. Але я стою, а Сірий м'яко опускається на обидва коліна, тоді м'яко простеляється лицем вниз, ніби в ньому зовсім немає ваги, тоді затихає і якось сплощується. От уже й нема нічого, тільки лежать біля моїх ніг моя свита, латані штані й короткий клинок. Не зовсім тямлячи, що роблю, присідаю біля того дрантя, запускаю руку в порожній комір свити, повільно намацую й дістаю маленьку солом'яну ляльку, кошлату й розшарпану. Я тримаю її і плачу. Чаклунка поруч кілька разів стрясається усім тілом в передсмертних корчах. Каптур збивається з її голови, та мені вже байдуже до її обличчя. Я плачу й плачу, гладячи сіру, напівзотлілу солому. Моя спідниця просякає відьминою кров'ю, мої ноги й дупа відчувають крізь спідницю й грубі панчохи холодний камінь. Я все сиджу й сиджу, доки мої вуха не вловлюють тихий, хрипкий стогін віддалік, тоді я згадую про малу, але я ще не готова підвестися і йти до неї.

Кладу ляльку собі на коліна, повільно розмотую з шиї хустку, що обмоталася нею для затишку. Хустка гарна й м'яка, вдома я її на свята по плечах розкидала. Тепер я загортаю в нею стару солом'яну ляльку, затягаю хустку на вузол, а тоді ще двома тугими вузлами прив'язую до пояса, щоб звільнити собі руки. Тепер можу підвестися, важко стати на закоцюблі ноги й піти під паркан до пораненої.

Осклілі очі мертвої чаклунки дивляться крізь мене. Ну що ж, тепер, втерши сльози і загорнувши у святкову хустку свій гострий біль, можу нарешті глянути їй в лице. Гарна. Рано посивіла, а обличчя тонке й молоде, лише біля рота глибокі недобрі зморшки. Що їй було до нас? Якого такого сина міг скривдити Сірий? Тепер не спитаєш.

А от мене дуже навіть можна спитати. Можна — й наполегливо, тому нахиляюся до купи брудного одягу, що він був на Сірому, згрібаю, зав'язую тугим вузлом, аби менше місця займав, думаю: куди прилаштувати. Чомусь розв'язувати хустку з лялькою видається нестерпним, ніби могилу розкопувати. Гаразд, просто візьму той клунок під пахву, а от лікотники... Беру до рук. Дивно: сам Сірий завжди був холодний, ну не як мрець, але холодний, як до руки торкався, а от руків'я досі теплі. Від цього знов стає боляче. Тамую той біль всередині, згортаю туго, як щойно згортала речі, обережно застромлюю клинки за пояс. Як він їх без піхов носив? Це ж чи руки, чи дупу собі якогось разу поріжеш. Гаразд, якось. Мрицю сховати не вийде, а від нас тут, ніби нічого не лишилося, крім нас самих. Час забиратися.

Підходжу до жебрачки, присідаю, кладу пальці на шию. Кров стукає, часто, слабко й нерівно. Що тобі, мала? Відкрий очі! Легенько торсаю за плече. Стогне, повіки сіпаються, поблідлі губи кривляться й більш нічого. Здається навіть до тями не прийшла.

Ні, так діла не буде. Тре' по допомогу йти. На руки я її однаково не здійму, а волоком по бруківці — то вже мертвою кудись дотягну. Тре' іще рук. А яких? Верба. Нема іншої відповіді. Та й вони, здається, знайомі. Не вигнала ж її тоді наша господинька — на кухню відпровадила. Значить Верба.

Скоріше для годиться, ніж в надії, що почує, кажу до жебрачки:

— Побудь тут тихенько, я до Верби збігаю, приведу когось, аби тебе забрати. Я швиденько обернуся.

Блідим лицем ніби судома проходить, очі широко розчахуються, сині, аж чорні, рука шарпається по землі, знаходить мої пальці, стискає боляче, губи ворушаться:

— Не...лишай... мене...тут. Будь ласка.

З глухої безвиході починаю лютитися:

— Ну й куди я тебе? На горба? Так я — не Всевладник, от костура маю, а горба, аби тебе посадити — ні.

— Я піду.

Судомний рух, і ще, і ще. Вона сідає, лице з білого робиться темним від болю й натуги, потім знов білішає, в грудях у неї булькоче, в кутиках рота з'являється піна, потім кров. Легені. Значить відьма потрощила їй ребра і вони гостряками попропорювали легені. Піде вона...

Але дівчина встає, тяжко навалившись на мене, хриплячи і спльовуючи кров. Вона стоїть, а тоді робить крок, і ще, і ще.

— Чекай.

Я однією рукою стягаю їй через голову засмальцьовану жебрацьку торбу, перевішую на себе, впхавши туди поверх якогось там сміття Соломиків одяг, тоді дотягаюся вільною вже рукою до костура і ми йдемо.

Вороги б мої так ходили! Я тяжко хекаю й ледве плуганюсь, мала булькоче і сходить кров'ю, але йдемо. Ото було б зараз на княжу сторожу вибрести!

Тільки подумала, як вчула попереду якийсь непевний звук, а тоді й завважила непевну тінь. Але то була не сторожа.

Він вийшов з темряви, як з чорної води, майже не колихнувши її. Лапи ледь торкали бруківку, довга морда, здавалось, несла на собі невагомий клапоть темряви, зачепивши, як чіпляють інколи головою густе, пропилюжене павутиння. Крізь ту нещільну бридку пітьму прозирали довгасті порожні очниці, підсвітлені глибоко зсередини черепа червоним.

Твою нехай! Оце мені ще мрицю-осику з кістяними гілками стріти лишилось, аби вже точно по Соломикову слову було!

Пес ішов, не те, щоби швидко, але націлено так, без вагань ішов, на нас.

І от — що? На одному плечі висить жебрачка, на іншому торба, над головою — гидозна зелена гниличка теліпає. У вухах мені загуло — такий я відчула гнів на все те дійство.

Мала важко сковтнула свою кров і свій страх:

— Відпусти мене. Тікай.

— Ага, вже побігла!

Пес ішов. А тоді став, просто перед нами, заступаючи шлях.

— Що, бідосю? — Я подивилася в порожні червоні очниці. — Пиріжка я не маю, сама голодна. Проте маю щось інше.

Яким же ж він — її, правим, чи лівим? Згадати б. Повільно витягаю з-за пояса клинок, повільно, дуже повільно, простягаю перед собою лезом вперед, підношу до самої морди, вмоченої в брудну пітьму.

І морда тягнеться вперед, облізлий від шкіри, напівзотлілий ніс нюшить.

Так, немертвий, так з землі піднятий, це її кров, і вона тебе більше не тримає. Ти вільний. Ти мертвий.

Високий, мені по груди, псячий кістяк в жирній землі і клоччі шкіри примарно погойдується, а тоді безгучно завалюється на бік і лишається лежати. А що ж? Здох собака, бо час його прийшов. Теж мені — дивина!

Застромлюю клинка на місце, злегка ворушу плечем:

— Що, мала, йдемо?

Ми поминаємо темний будинок праворуч, темний і хвіртка прочинена. Значить звідти вони вийшли, і відьма і пес. Значить тут вона жила. Запам'ятаю. Крок і ще крок, і ще. Світляк бовтається, мала клекоче пробитими легенями й переставляє ноги, а я думаю про те, що світ тісний, що він не має буть такий тісний, а от є. І мене це так дратує, хоч зубами рипи. Не буду. На кожну халепу рипіти — зуби зітреш! А я ж яблука люблю, тверді.

Нє, дарма я на діву Халепу нарікала. Змилостивилася вона, сучка, на цей раз: повалилися ми з ніг перед самісіньким Вербиним ґанком. Мала зайшлася важким кривавим кашлем, а тоді затихла. Затихла й я, збираючись на силі, аби підвестися і здолати гордовиті Вербичині східці перед дверима. Аж тут ці двері гарненько, без рипу, прочинилися й перед нами постала сама господинька у своїй важкій спідниці й білісінькому очіпку. Так, ніби до гостей вийшла, а не серед глупої ночі визирнула. Мовчки спустилася, мовчки глянула жебрачці в обличчя, мовчки втерла своїм білим фартушком закривавлені губи, тоді закинула її руку собі на гостреньке плече і жорстко наказала:

— Вставай.

Дівчина смикнулася, напружилась усім тілом, важко зіперлась на мене й на Вербу і підвелася. От же ж зараза! А мені, либонь, ніхто не наказував, але ж теж мушу. Спираюся на ціпка, волочу вгору своє неслухняне тіло разом з торбою, втомою, лікотниками й солом'яним ляльковим трупом при боці. З усім тим важко підвестися, але ж мушу. Оно жебрачка з повними крові легенями по східцях дереться. Вже розтуляю рота сказати Вербі, що варто покликати когось, аби поранену на руках донести, що вона надірве останні сили об цей панський ґанок, але мовчу. Як не кличе нікого тітуня Верба, значить так воно треба.

Ми майже заносимо дівчину в дім, потім — коридором, потім у якусь кімнату, дотягаємо до ліжка, кладемо. Я дивлюся на Вербу, Верба — на мене, тоді вона так само жорстко наказує:

— Йди.

Не відводжу очей, відчуваючи, як всередині знов закипає злість:

— Я відунка.

— Один відун при хворому — то костур, два відуни — то гріб. Іди, сказала.

Я киплю, мовчу і йду. Коли вже причиняю за собою двері в кімнату, Верба коротко кидає:

— Завтра приходь. Поговоримо.

А вже крізь зачинені двері чую:

— Світляка прибери, дурепо, бо цілий Гатин в спину гавкатиме! Відунка!

Я похопилася й загасила своє зелене паскудство, що так було й бовталося в мене над маківкою. От же ж! І не жаль їй, що бідна калічка через пів міста з ціпком тюпатиме. Не жаль. Ну й правильно. До княжого двору я однаково йти не збиралася.

Без напівмертвої жебрачки на однім плечі і доволі важенької торби на іншому брелося мені легко. От уже й потрібний дім запрошує чорно роззявленою хвірткою. За нею, здається, доріжка брукована, чи просто стежка? От що там є напевне, так це темрява, повен двір жирної як чорнозем темряви. Нічого, протюпаємо й навпомацки. Світляк нам зараз точно ні до чого. Може вже в хаті тихцем засвічу, як вийде в ту хату потрапити.

Чого я сюди пруся? А не знаю. Вперта я. Вперта й дуже зла, і дуже вже мені болить за Соломика. Мушу розібратися, інакше довіку болітиме так само сильно. А ще відчуваю, що оце знання, по яке лізу оце глупої ночі у відьомське лігво, зайвим не буде.

От цікаво: черепунь свіженьких собі ніде покійниця не накопала? Не спитаються зараз голосами замогильними: «Хто?» Хай би вже питали, я б відповіла, по всій щирості. Хоча ні, по всій щирості не вийде. Як по всій щирості на такі запитання відповідати, то Гатин преславний може й не встояти.

Ніхто до мене у відьминій пустці не озвався, ні черепи, ні душі невпокоєні. Тихо там було, тихо й пилюки до хріна, так що аж в носі закрутило. Я прочхалася в рукав, а тоді плюнула і знов начарувала світляка. Падло. Ну чого ж воно знов таке зелене та гидозне вийшло? Та яке вже не є — однаково світить.

Будинок добрий, міцний і просторий. Небідні люди жили. От лишень де вони? Горщики помальовані на полицях, чималий казанок (на цілу родину вечерю зварити), ткацький верстат в кутку, дивина велика — ціла поличка книжок, двійко скринь різьблених — усе вкрите товстим, аж пухнатим пилом. Подекуди по тому пилу темні сліди, так ніби ганчіркою, а може й долонею розмазано. Тільки стіл у більшому покої так-сяк протертий та лава при ньому. Крізь прочинені двері в глибині прозирає ліжко з недбало накинутим укривалом. Воно теж виглядає трохи обжитим. Там мабуть вона спала. На столі свічник з погашеною свічкою, мисочка невеличка, кілька грудок каші на дні, гарна, мальована жовтим і червоним по чорному кружка, порожня. А чого ж? Повечеряла панія відьма, та й пішла пройтися на добрий сон, мо' вбити кого при нагоді.

Зле мені в цьому домі. Чогось він мені, як той пес: сказати, щоб живий, то ні, а так — немертвий. Тільки пса шкода було, хоч який жахний, а від цього дому просто морозом по хребту продирає.

В печі погашено, але іще тепла. Стоїть малий казанок під кришкою. Мабуть ото з нього чорна панія й вечеряли. В животі буркнуло, але вже відьминої кашки він од мене точно не діжде. Чого ж я шукаю тут, яких таких жахіть, чи пояснень?

Ніби у відповідь мені звідкись знизу і з кутка лунає хрипке зітхання. Так моцно зітхати, то великим чимсь тре' бути.

Роззираюся. Разом з поглядом скаче, метляється в пітьмі моя гниличка зеленушна. Де ж би воно могло? Ніби ніде нічого не видко.

Знову — чи то хрип, чи то стогін. Скриня. Велика скриня під дальньою стінкою.

Підходжу, беруся за важку кришку. На ній ніби пилюки менше, ніж загалом по хаті. Підіймаю. Світляк боязко зазирає всередину. То йому боязко, а мені ні. Дурна б я була боятися сплутаного по всіх чотирьох лапах псюри, що лежить на боці, важко сапаючи й позираючи вгору жалісним сльозавим оком. Здоровуцький, тільки худий: ребра під шкурою видко, майже як в того, тепер уже зовсім мертвого.

А цей живий, лишень негодований мабуть зо тиждень, чи й більше. Зналася на своєму ремеслі чорна панія. Аби жвавенького піднімка вдіяти, треба живу істоту повільно і безжально зі світу зводити, щоб ласку людську і в землі пам'ятала, і дяку за неї з того боку на цей принесла. От тоді й бігатиме бадьоро й зубами клацатиме завзято.

Старий песик мабуть вже дуже кістками гримів і по дорозі розсипався. Вирішила чорна панія нового собі справити.

Я повільно простягла руку, торкнула кістлявий бік, чорний від спини, рудий від черева. Собака знову застогнав: чи вже не мав сил гарчати, чи відчув, що я не скривджу.

— Потерпи, звірю. Як там тебе: Рудько, чи Бровко? Чи Жук?

Я дістала вузенького й гострющого Білашевого кинджала, легенько посмикала брудну мотузку на задніх лапах, аби визначити, де краще різати:

— На Жука ти, той, троха великуватий.

— Бугай він, — долинув звідкілясь тихий і тоненький, але вельми роздратований голосочок, — на Бугая відгукується, і випускай, не бійся: він розумний, знає кого кусати.

А я ж у відьмину спальню не поткнулася, погидувала, а там же ж, виявляється, хтось є. Гаразд, усе — своєю чергою, спершу пса звільнити, отак — задні лапи, тепер — передні. В руку мені тикається сухий запалений ніс.

— Нічого, Бугасю, зараз буде краще. Вилазь уже на воленьку.

Вилазити він сил не має, лише вовтузиться у великій мов труна скрині, перевертається на живіт, кволо підводить голову. Я підводжуся, роззираюсь побіля печі. Каша в казанку — то добре, але спершу треба води. Онде відро на припічку. Наче чиста.

Наливаю першу ліпшу миску, ставлю просто в скриню під морду. Хлебче, спершу мляво, тоді швидко, жадібно. Добре, що не з криниці, був би горлянку запалив.

— Ну давай уже, збирайся на силі, а я піду гляну — хто там іще є.

— Я тут є. — Чую, зайшовши до меншої кімнатки з ліжком, але довго не бачу.

— Та де?

— Та звідси ж дзявкаю! — Добивається крізь пилюку й товщу матраца з-під ліжка.

Нахиляюсь, а тоді вже й стаю на чотири, зазираю разом зі своїм світляком у підліжковий морок. Звідти на мене світить двійко очей, більш не розгледіти нічого.

— Вилазь.

— Ага, сиділа б я тут, якби могла вилізти. Витягай за що вхопиш: я не важка.

Запускаю в пилюку обидві руки, намацую цупку добру тканину, спідницю, чи жупан, тягну щосили.

Справді легка: вискакує, як лантух сіна. Дитина, рочків п'яти, менша від князівни Малинки. Голівка з двома важкими темними косами, гарний жупанок, затійно вишиваний, і спідничка картата, теж гарна, була, до того, як усю пилюку на себе зібрала. Руки й ноги хитро сплутані й доволі міцно стягнуті твердими вузлами тої ж брудної мотузки, що й на псові.

Знов сягаю по Біликів дарунок, розплутую й ріжу. Ось уже й по всьому.

Сідає, розтирає зап'ястки, тоді литки, видивляється на мене.

Не дитина. Гарне личко, глибокі темні очі, жорсткі зморшки між темних брів, тверде точене підборіддя. Років тридцять, може трохи менше. Наче велика лялька ожила. Щастить мені на живих ляльок. Всередині відгукнулося розбудженим болем.

— Ти хто?

Маленька жінка підвелася, зіпершись на ліжко, обтрусила спідницю, закинула за плечі розпатлані коси:

— Я Малка. А ти?

— А я Солька.

— От і добре. Там каша лишилася, чи моя матінка кревна, добросерда все втовкла?

— Лишилася. А..?

— Потім. Жерти хочу. І Бугая погодувати треʼ.

Розділ чотирнадцятий. Малка.

— Бугаю, годі вже торохкати! Скільки не вилизуй, а воно вже порожнє. Ходи, погладжу! Це ж ти за мною побіг, рятувати. Ач, очі досі дурнуваті — притруїла чимсь.

Малка сиділа на лаві, похитувала гарненькими рудими чобітками в повітрі і зосереджено переплітала свої важкі й довгі коси. Востаннє поглянула на порожній казанок, втерла губи від залишків каші, тоді хвацько зіскочила на підлогу:

— Ходімо!

— Куди це серед ночі? Давай вже тут — до світла.

— Зара'! А як мої там повмирали з її зілля? Як мене в мішка пхала, то ніби сопли, але ж маю до певна знати, що живі. І що з горя не подуріли, за мною плачучи. Вони в мене ніжні, найбільше тато. Мамка-то якусь казочку собі вигадає, що мене лебедики на крила забрали, чи сестри лісові разом віночки плести — то й буде тішитися, як дитя. Може й сусідок потішить, аби разом радіти на такеє диво. Татко, той зрозуміє, що недобре скоїлося, але їй про те не скаже: буде мучитися тихцем. Треба йти, Солько. Як лишаєшся, то лишайся: ми з Бугаєм — самі.

Я матюкнулася під носа й підвелася:

— Ходімо. А далеко?

— Далеченько. Ми на Гончарах живемо. Там куток гарний — чистий, світлий, але ж в інший кінець Гатина плуганитися. Дійдеш? Може лишайся вже тут зі своїм ціпком.

— Дійду. А ти мені дорогою цікаве розкажеш. Розкажеш?

— Як ти мені, то й я тобі. Посуд не миємо? Хазяйка ж не прийде?

— Не прийде.

— То й гарно. Тіки скажи, де лежить — обійдемо, аби'м Бугай ногу не задер, а я не попустила.

Вона дріботіла попереду, крихітна, зграбна, справді наче багатійська дівчача іграшка ожила, коси тяжко погойдувалися за спиною, малі, бісером вишивані чобітки впевнено вистукували од тиху нічну бруківку.

— То ти, знати, сильніша відьма од неї, раз ти жива, а вона мертва?

— Це не я її вбила.

— А хто?

А й справді, ким був мені Сірий?

— Соломик. Він людей рятував, скільки жив — рятував. А себе не порятував.

— Та воно на кожнім кроці таке. — Погодилася Малка і більше не питала. Довго йшла мовчки, задивившись перед собою на порожню темну вулицю, де проти зоряного неба ледь вгадувалися чорніші обриси домів та парканів.

— Хоч би мої були живі! Бо як їх нема, а ця курва однаково мертва — я ж здурію!

Вона гучно шморгнула носом, тоді почала неждано спокійним, сумним голосом:

— Вона їм мене під пахвою принесла, як щеня, двадцять вісім год минуло. Сказала — під двері підкинули. Ага, підкинули! До того вона все укривалами обвішувалася, від навроку, аби не видко було, що вагітна. А тоді, мамка казала, прийшла в кожушку воблипочку, та під такий тугий поясок, щоб стан тоненький, панський знов усім показати.

— Малко, ти казала — йти неблизько, то давай уже все — спочатку та до ладу. Мені та відьма друга вбила, і ще одну людину, дитину майже, на моїх очах вбивала. Я мушу про неї все зрозуміти. Маю ще близьких людей, і чорна панія, здається, теж когось по собі лишила.

Малка кивнула і пішла поруч:

— Звати було її Далья. І не просто так була пані. Панів, Солько, багато, а Верхній ярин один. І жінка в нього одна. Мамка каже — гарна була, така гарна, що аж млосно ставало, ніби мавку лісову, чи ще якусь там нелюдську прояву побачив. Волоссям чорна, аж синя, як ото оксамит буває, і чорноока при білім, аж сяйливім лиці. А ще приязна була, не пихата. От до татка мого майбутнього приходила, спершу ніжки обміряти, потім черевички наміряти. А в мамки з городу свіжу зелень брала, і квіти з квітника. Не гребувала і узвару м'ятного з ними випити. Татко мій на весь Гатин чоботар — ніхто ліпше від нього не зробить, щоб і по нозі, і м'яко, і міцно. А мамка до квітів поговорить, ще як висаджує, то вони таких кольорів — ні в кого таких нема: може краплею дару лісові сестри благословили, а може просто руки добрі.

Малка похнюпилась, мабуть знов подумала про лихе, потім дратливо мотнула головою:

— То я — про Далью. Принесла вона мене татку й мамці і каже: «Вам дітей Всевладниця не судила, то от — нате, бавтеся». А вони і взяли, бо пожаліли. Я така мала була, що в тата на одній долоні вміщалася, справді як щеня, і то Бугай більший був. Батьки-то про себе подумали, що то пані яринова калічне дитинча від чоловіка та від цілого світу приховати вирішила, а перед нею вдали, що повірили. Перед сусідами теж вдали, що то мамка мене вродила. А що непомітно було, як при надії ходила, так де ж бо воно було помітно, як я така крихітна. Сусіди повірили, чи й вдали теж.

Вона замислено поклала руку на шию Бугаєві, що йшов поруч із нею, як кінь:

— Вони й мені хотіли нічого не казати. Нащо ж? Мало, що недомірок, так іще і покидька. Так би я нічого й не знала, аби в мені дар яринський не прокинувся.

Я з подиву аж затнулася, а вона лиш пирхнула зневажливо і кресонула пальцем об кулак, пустивши сліпучу хвостату іскру в темряву. Плюнула їй вслід, пирхнула ще раз:

— Ач, повернулося! Як у мішка пхала — долонею по хребті ляснула, то силу й відібрало. А тепер знову є. Ну от, мені вже років з десять було, коли я першу іскру викресала. А всі ж знають — дар нізвідки не береться. Його або вишні власними руками людині дають, або спадкувати можна від кого з батьків. У мамки-то — квіточки квіточками, а ярих псів точно ні з якого боку не було.

Вона кресонула ще раз, плюнула тепер вже просто на палець і заспокоїлась:

— Мені в малу голову доволі мозку вмістилось, щоб два та й два скласти. До мамки лізти забоялась: вона в мене ніжна, ще розплачеться, захорує з переживань — пішла до татка. Він мені всю правду й розповів, яку знав: що Далья мене принесла, а вони лиш виростили. Ми з татком тоді поплакали, а пізніше я вже стала про пані яринову потроху розпитувати, бо сама вона якось вже до моїх і не заходжала.

Маленька ручка, не по-дитячому вузька й тверда, повільно водила вздовж псячого хутра. Темрява зблякла, посірішала, надходив ранок.

— І що напитала?

Я говорила через силу, аби цікавість хоч трохи розганяла сон і втому. Ноги мені вже ледве волочилися, що хвора, що здорова. Малка зняла руку з собачої спини, обтріпала спідницю, на якій у світанковому ріденькому світлі побачила пилюку й павутиння, тоді коротко й невесело глянула на мене:

— Та що ж? Пробувала пані яринова у благості й достатку, ростила синочка, пишалася чоловіком своїм пресвітлим серед усього яринства світлого. Про синочка дізналася, що вродився він десь в середині весни, от як я. Тоді і просвітліло мені в мізках остаточно: двійнею прегарна пані розродилася, тільки одне таке як треба вийшло, навіть краще, ніж треба. Кажуть, синок у Верхнього ярина гарний, що твоє сонечко. А друге недоросле впослідилося. Ото вона друге чоботарці в поділ і кинула.

Говорила Малка уривчасто й зло, голос її бринів сльозами, але я не мала настрою її жаліти. Кріпко підозрюю, що й вона не мала:

— Спершу, Солько, я в тіток на базарі питалася, так, ніби знічев'я пишними та можновладними цікавлюся, а тоді й до храму дійшла. До Княжгорського Кленового від Гончарів неблизький світ. Ми з мамкою туди тільки по великих світах ходили, а от наш, гончарівський, то за три вулиці стоїть. Він, правда не Ярому стоїть, а Міню-Переходнику, ну то служани всі одне одного знають, чиї б не були.

— Переходник? То якийсь містянський бог, що я й не чула.

— Та чого це — містянський? Хіба по селах не продають і не міняють, і грошей не рахують? Мінь — він над усіма, хто в ремеслі, та в мандрах, та в науках, чи в малярстві, чи в музиці, чи пісень складає. Мінь світом ходить і вчить, і навчається, як у світі гірше на краще поміняти. Ми з татком і мамкою теж його вірники.

— А чого ж — путящий бог.

— Ну от, я до храму стала вчащати з хлібцем гарячим, або з пряжечкою гарною, спижевою Переходникові в дар, а заразом і зі служанами тамтешніми заприязнилася. Отак, під балачки про се, про те, про світ, та про людей у ньому, вони мене читати й писати вивчили. Так, Солько, вивчили, що тепер гарніше за мене ніхто на всіх Гончарях листа не напише, чи грамотку прохальну до князя, чи скаргу до суду. Я, Солько, дрібна, але вельми поважна птиця на весь куток.

Вона випнула груди, надула щоки, а тоді пирснула й махнула рукою:

— Не дивуйся, то я дуркую : переляк з мене виходить. Одне слово — скоро я вже все знала : і що там пані Далья на сніданочок полюбляє, і чим Верхній пан Огній люльку розкурює, і якого дня братко мій рідний Сяян княжичу Олгу око підбив.

Я зупинилася, наче блискавиця в мене вдарила:

— Хто?

— Та ж Сяйко, золотоголовий наш, що тепер сам Верхній ярин.

— А батька його як звали, кажеш?

— Огнієм. А чого це ти така біла зробилася, ніби зара зомлієш?

— Мо' й зомлію, але не зараз. Який той Огній із себе був?

— Таа... звичайний. Високий. Ну, для мене то всі високі, але він високий був направду, від тебе ще голови на півтори. Чорнявий, ледь темніший од мене. Бороду, ясне діло, носив, пишна була, трохи у хвильку. А, дивацтво одне мав, я навіть сама бачила: на святі, кажись, на Вершечку Літа, як миру й світу кланявся, то я в першому ряді стояла, пролізла під ногами. То от, як він кланявся, з-під сорочки яринське колісце на шворці вивісилося. При Кленовому храмі навіть прості служани спижеві, гарно ковані та прикрашені носять, а вже Верхньому золоте годилося б. Сяйко зараз золоте й носить, а Огній дерев'яне носив, темне вже від поту, та від старості. Чи сам собі коли вирізав, чи який навчитель дав. Але ні на спижеве, ні на золоте не змінив, аж поки самого його з його колісцем дерев'яним не стало.

— А як його не стало? — Питаю і горло мені стискається.

— А ніхто того не знає. Спершу Далья хорувати стала, схудла, почорніла, бурчати щось собі під носа почала без упину. Я того не бачила, але весь Гатин про те пошепки пересуджував. Людей клясти почала, в чорне вбралася й колісце яринське з себе зірвала. Огній її вдома замкнув, лікарів звав, відунів звав, молився, потім ярим псом перекидався й у пресвтлі обійми її брав. Не помогло. Сказала, що спротивів їй і Огній, і Гатин, що шлях її — від сонця в пітьму. Ним і пішла.

— Давно?

— Шість років як. Точно кажу, бо мені як раз того літа суддя наш гончрівський окрему кімнатку при суді виділив, аби там при ділі сиділа, папери писала для всього кутка. То для злидоти мого штибу, як для князя — вінець на лоба — не забудеш. Шість літ минуло.

— А Огній?

— Огній? Та теж ніби хворий зробився, тільки по-інакшому: збайдужів до всього. Казали наші служани переходничі — всі справи охайно до пуття довів, своїм служанам поради й настанови роздав, а тоді взяв одного ранку торбу на плече і пішов. Досі не вернувся. Мабуть уже й не вернеться.

— Не вернеться. — Повторила я, дивлячись на мале й червонаве сонце, що вже показалося на сході з-за гатинськіх дахів.

— Ти плачеш, Солько? Ти розкажеш мені потім? Він все-таки був мені батьком. Він мабуть і не знав про мене. Кажуть — він добрий був. Може, якби знав, то й не віддав би. Тримав би, як татко, на одній долоні, і не віддав. О, вже обидві ревемо.

Я дістала полотнинку, як ото матусі хорошим дівочкам в рукава кладуть, біленьку, помережану скраєчку, висякалася, заклала назад у рукав. Малка прокліпалася й очі їй заблищала крізь сльози:

— Це ж де б то у вашому задуп'ї таким благоліпностям узятись?

— Та ж не ковилинському жеребцеві в гриву сякаємось! Вони б і не далися.

Ми подивилися одна на одну і розреготалися. Потім лялькове личко враз посуворішало, погляд вигострився:

— Близько вже. Ота он вуличка, від рудого паркану — наша.

— Малко, а навіщо ж вона тебе тепер крала, як стільки років не згадувала?

Вона знов поклала руку псові на голову, задумливо чухаючи за гострим вухом:

— Я ото під ліжком мала доволі часу, аби подумати, і надумала таке: не могла людина отак з доброго дива схибнутися, здорова, гарна, багата, люблена, при мужі шанованім, при сині прехорошім, що з княжичами за рідного брата росте. Щось же ж їй було не так, щось її гризло. А що для яринки, та для жони самого Верхнього, та для матері золотоголового хлопчика найстрашніше? А дуже просто — дитина без дару. Може Сяйко бути сто раз гарний, двіста — розумнй, а в яринську верхівку йому — зась. Бездарному яринові, що сили празвіра не має — хіба свічками при дверях торгувати, та колісця різьблені по селах на продаж носити. Сяйко, правда, виявився мабуть триста разів розумний, бо якось йому вдалося. Спершу, гадаю, вдавалося, бо нікому й думка не закрадалася, що синок Верхнього, та й від жони обдарованої, може буть нездарою. І навчали, і шанували, а він і вчивсь, бо розумний. А тоді Огній торбу на плечі завдав, а Сяйко щось таке яринській раді прорік. А на ранок над Княжою горою Ярий Клен постав. То він уже всім очі й засліпив. Біля Клена й Сяйко засяяв.

— То що ж він, цей Клен? І Сяян з ним як пов'язаний?

— Цього мені під ліжком не відкрилося. А от про себе можу сказати. Далья так міркувала: дар зніхєра не береться і к хєрам не вивітрюється. В книжках описано, як, бува, сильний обдарований вмира наглою смертю, а дар його до найближчого кревного родича переходить. Таке не раз було. От Далья собі й погадала, що як вона мені наглу смерть заподіє, а Сяйко поруч буде, то моя іскра до нього перейде.

Мене аж по спині проморозило:

— Нічо так історія.

— Та то ж іще не історія. От якби їй вдалося і Сяйкові до всіх чеснот сила празвірська додалася — ото була б історія! А так — тьфу! Тільки під ліжком така й наверзеться.

Ми довго мовчали. Світання міцнішало, ніби й справді зводилося з-за обрію, як ясноголовий велет.

Малка раптом зірвалася й побігла, маячи рясною спідницею й мигтячи яскравими сап'янцями. Пес перейшов на широкий вовчий крок, нервово витягши вперед шию й морду.

Я не мала сил бігти: ця ніч, холодна і тверда, стояла мені у грудях. Вона ніби трохи приморозила мене, ніби трохи вмертвила. Я важко йшла, спираючись на ціпка й радіючи, що торби свої скинула в кутку охайних Вербичиних сіней. З торбами, мабуть, зовсім би стала серед вулиці.

Малка заскочила в двір, де через низенький брунатний паркан гойдав рудими гілками великий кущ глоду. Я, хекаючи незгірш від пса, наддала, аби бути з нею поруч. Ми обидві вже були біля дверей, коли почули кроки. З малого, напівпрозорого по міжліттю саду вийшов високий кощавий дядько, вже майже дідо, зо твердими борознами на щоках і лобі і світлими пильними очима. Він мав у руці великі граблі, заліплені палим листям. Він зупинився і, ніби сонний, кволо розтис руку, граблі повільно впали праворуч. Малка з тихим тоненьким виском кинулася й повисла на його похиленій шиї. Чоловік присів і мовчки гладив її по важких, розтріпаних косах. На поріг вийшла жінка, теж сива, теж кощава, лиш не така висока. Очі мала ще ясніші, чисто з неба хлюпнуті. Видивилася, похитала головою, облизнула сухі старечі губи:

— Ну я ж тобі казала, що вона вернеться. А ти плакав.

Малка озирнулася. На її ляльковім личку була тривога. Вона подумала про те ж, про що і я — стара трохи зсунулася з глузду. Але сива жінка сплеснула руками й заголосила, кинувшись до неї. Ми одразу заспокоїлися. Це вже було, як треʼ.

Ми сиділи за гарячим гарбузовим супом з вершками. Старий чоботар мовчав, лише гладив час від часу Малку по голові, зате жона його щебетала ніжним дівочим голосом, іноді ледь захлинаючись:

— Вона нам зілля підлила, це вже певно. Добре, що сонного, а не травного. Я прокинулася — то сонце вже над липою стояло. Коли це я такого дрімайла давала, що б аж по обід не прочумати? Одразу подумала — зілля. По хаті похопилася — старий теж сидить, лоба тре, головою мучиться, а тебе нема. А знаєте, рідненькі мої, дивно то, що вона нас не на смерть притруїла.

Малка знизала плечима й потяглася по ще один ополоник супу:

— Нічо дивного. Як тутка б двох мерців знайшли — пів міста переплескувало б, а нащо їй поголос до часу?

— А так ніби поголосу не було?! — Обурено цвірінькнула стара чоботарева. — Ми вже й до судді кидалися, і в храм, до переходничів.

— Ну то й що суддя — досі ріпу чеше? Чи то я зі скамарами збігла, чи мавки мене за іграшку собі схопили? Кого нема — того нема. А от хто дуба врізав і лежить — той дуже навіть є. Нє, мамцю, Далья була не дурна.

— Дурна. — Врешті розтулив рота чоботар. — Розумні від життя не казяться. Яке б те життя не було.

Я розповіла їм ту півправду, яку могла розповісти: про Тайшеву перемогу над Олгом, про мої мандри до Гатина, аби на власні очі побачити нового Верхнього князя й вирішити, чи він для нас небезпека, чи так далеко рук не тягтиме. Розказала, як Сірий врятував мене в корчмі від розбишак і пішов зі мною до Гатина. І про Кайлена, що потай за мною подався від самої чарми розказала. Про жебрачку змовчала, що бачила її раніше, до цієї ночі, коли Далья її на моїх очах вбивати заходилася. Бо, як розповідати про яринів і Вербу, то вже тоді — й про Зорина з Владаною, а сил мені вже не було. Спати хотілося — ледь язик в роті ворушився.

— Давайте, дівойки, я вам обом постелю, — радше скомандувала, ніж спитала стара. Я струснула головою й підвелася:

— Мушу йти.

Малка видивилася хмурно, гостро.

— Мушу. — Повторила я без пояснень і тут таки пішла.

Розділ п'ятнадцятий. Чармай

Мені хотілося піти до Верби. Аж так хотілося, що відступали й сон і втома. Але я від Гончарів повернула на Княжий двір. Була певна, що там вже казиться з тривоги Кайлен. Жебрачка, зрештою, в хороших руках.

Ворота, як зазвичай вдень, були мирно прочинені. Вартові скорше грілися на сонечку, ніж несли службу. Я пройшла повз них, прибравши байдужого вигляду. Вже повернула була до нашого помешкання, як мене зупинив якийсь то там десятник-гусятник у блискучій кольчужній безрукавці поверх малинового жупана:

— Ти ж Солька? Тебе пан Ярин Верхній до себе жде.

— Пожде. Хоч лице вмию й до вітру сходжу.

Він смикнув рудавим вусом, але відчепився. Я зайшла до наших покоїв. Кайлен зірвався мені назустріч, білий, мов стінка поваплена:

— Де ти була?! Ціла ніч! Зорин якогось лиха буйний зробився: рвався, харчав, кричав, що по тебе піде. А тоді Сірий зник!

— Зорин де зараз?

— Спить. Заледве втримали. Потім наче знепритомнів. Ми його вклали. Малий поруч сидить. Чи, може, теж заснув. Налякався був дуже.

Я стиха прочинила двері. Зорин спав на своєму ліжку. Малий спав клубком у нього в ногах. Я заспокоїлася й сіла перед піччю. Плащ на плечах раптом став важкий, мов кам'яний, та зняти вже було несила. Так і сиділа, скулившись, похнюпившись, напівсплячи.

— То не мовчи, Солько. Чи я не гідний твоїх таємниць відунських.

— Облиш, Кайлене. Бачиш — на силі збираюся.

— Нема більше Сірого, так? Тебе порятував, а сам загинув? Хто ж то був такий, що проти заклятого вистояв?

— Не вистояв. Цей світ тісний, Кайлене. Аж до смішного тісний. Сірого вбила тота відьма, що він до неї із Золонькою по прянощі ходив. Насправді він її убив, а вона його останнім подихом і кров'ю своєю на смерть закляла. Свіжа кров завше стару перекляне — це кожен відун тобі скаже. Решту потім розповім, бо мушу до Сяяна йти. Вже від нього мене кликали.

— Я з тобою.

— Зараз! Сиди біля Зорина. Хто їх зна', тих яринів з Владаною намаханою.

Я пішла до себе, перебралася в чисте, переплела косу, хлюпнула в лице водою з глека, постояла перед малим спижевим люстерком, що тепло вигравало промінцями на стіні. Злюща, невиспана, під очима синьо, побіля скронь жовто. Тьфу! Чи його піти в Зорина краси позичити?

Пройшла повз напруженого, ще блідішого, ніж був, Кайлена. На великому дворі нудився рудовусий десятник-гусятник, зиркнув роздратовано, красномовно повернувся широкою спиною, аби йшла за ним. Я й пішла.

Сяян і справді аж сяяв, мінився дитячою, басюрницькою радістю. Я насторожилася. Чи ж іще не знає про материну смерть? Але він ошелешив мене зовсім іншим:

— Ну що, Солько, стрічай сьогодні надвечір свого чармая з ковилинами. Казали поглядники — вже за Медобором їх учора бачили, то ж до сутінків тутка, в Гатині будуть. Правда, мабуть, — про коней ковилинських, що над землею як вітер мчать?

Я не була певна, чи не побіліла моя старанно переплетена коса тієї миті. Сяян усміхався, сонце заливало його розкішні покої лагідно й жовтаво, наче в спижевім дзеркалі.

Жодні коні не донесуть від Білого Степу, до Гатину за кілька днів. Сяян знає це. І я це знаю. Подолати шлях, що його піша людина долає кілька тижнів, а кінна — хай вдвічі швидше... То от — подолати його за кілька діб можна лише ставши на "легкий слід". А легкий слід завше просить віддяку, та таку, аби вдячний її до смерті пам'ятав. "Легкий слід" водить крізь небо й землю, а заразом і крізь час. Ним не кожна мавка, чи лісовик пройде, що вже казати про смертних? Тим шляхом Всевладник ходить, але він тої страшної данини не бере. Беруть її сини й дочки його — підземні води чорні, ясині бездонні, громовики небесні, що білі вогняні списи в темних руках тримають.

Звідки знаю це? Знаю, що голова мені страшно болить і коліна вгинаються. От добре, що костура маю. Він не ввігнеться. Стою, тримаю камінь на лиці, рівний камінь, аби не тріснув. Сяян усміхається:

— Готуй шати святкові, дідича свого зустрічати. А ще скажи — де слуга твій? Характерник себто.

— Він мені не слуга. І я йому не сторожа. Мо' спротивів йому вже твій Гатин.

— Дарма. Тут ще стільки цікавинок!. — Очі сині, щирі, веселі. — А сама ж де цілісіньку ніч була? Бачила варта, як ти вчора виходила, і як сьогодні вертала теж варта бачила.

— На те вона й варта, щоб усе бачити. Я до Клена ходила, аби самій, без прочан. Гадала — вночі навряд хто хоробрий знайдеться в святому місці кукувати. А й не було нікого. Постояла я на колінах, помолилася перед дивом пресвітлим за себе й за інших, а тоді вниз пішла. Служани то твої вже на ніч храм замкнули, але там попід ним такі лави широкі та вигідні. Я на одній і переночувала. І знаєш — добре мені спалося близько ярої міці пресвітлої.

— Та чого ж? Яра міць усе темне та лихе геть відганя. — І знов усмішка, ще ширша й дитинніша. Не можу вже цього терпіти:

— Піду, Верхній пане, справді торбу перетрясу, аби святкову спідницю міль не проїла.

— Та де ж бо в нас, в княжих хоромах, — міль?

— Нє-нє, то наша, сільська, зо мною приїхала. — Я теж усміхаюся. І йду.

— Що там, Солько? Не мовчи!

— Облиш, Кайлене. Увечері все дізнаємося.

Я пішла до себе, впала на ліжко вдягнена і дивилася в стелю. Довго дивилася, доки та стеля не посиніла. Тоді я кліпнула запаленими очима й підвелася.

Я довго греблася у великому наплічнику, що з ним прийшла аж із самої Бродни, діставала сорочки, зрештою витягла й справді невдягану ще спідницю, синю, грубою світлою ниткою по подолу вишивану. Взяла до неї свіжу сорочку, чорну, ковилинську, наче памороззю, гаптовану; поверх сорочки — чорну ж безрукавку з м'якої замші. Волосся знов переплела і скрутила на потилиці тугим важким вузлом, як ото в княгині Юнки бачила. Чогось і сама собі здалася подібною до Юнки, як вперше її стріла: очі пусті, лице кам'яне, — хіба що не вагітна. Підкотили сльози. Я шморгнула носом, гучно, люто і твердо тюкаючи костуром, пішла у Княжий двір.

Ворота були широко прочинені, варта виструнчилася. Я ладь зауважила Сяяна, що гордовито застиг, склавши руки на своєму визолоченій патериці, Малинку в білій до землі суні й червонім кожушку, і що сама стоїть, а брата її можновладного десь нема. Погляд мій, як дурний пес, закидався двором і рвонувсь у ворота. А там завмер.

На княжий двір в'їжджав невеликий, але дуже врочистий почет: душ п'ятнадцять ковилинів, усі мовчазні й примарні у своїх білих плащах верхи на високих сірих конях, обличчя в глибокій тіні каптурів ніби чорні. Попереду їхав один. Каптур його охайно й велично лежав на плечах, волосся, туго й високо стягнуте, відкривало твердий лоб і важкий синій погляд з-під срібних брів. На чолі ковилинів їхав Кеншак. Він дивився повз численну княжу й прикняжу людність — дивився на Сяяна.

— Радий тобі, пташе білий, брате вільний. Будь гостем у нашому домі, і ти, і люди твої. Я в храмі Ярім служу, Верхнім мене обрано, Сяяном звуся. Вибач уклінно, що князь наш Світлаш тебе не вітає. Недужий лежить. Маємо надію — за кілька днів усе минеться. Сходьте вже з коней, та йдіть до учти, бо вечір нині холодний — страви вистигнуть.

— Де моя відунка?

Голос Кеншак завжди мав немелодійний, з лебединим клекотом точно не сплутаєш — тепер же гаркнув так, аж-но воронам по околицях заціпило. Та Сяян лиш одним плечем здвигнув:

— Оно. Тебе вітати вийшла, та чогось вперед не йде. Засоромилась мабуть.

Я вийшла вперед, перед вої й челядинці, перед дідичів тутешніх і жон та дочок їхніх, вбраних дорого. Я вийшла й стала серед Княжого двору, дивлячися знизу в знайоме худе й кутасте лице:

— Здрав будь, чармаю. Чи добре в дорозі велося?

— В дорозі — як в дорозі. Доїхали милістю неба.

Я почувалася замкненою в собі. Я гатила у власні груди зсередини, прагнучи їх розламати. Але вони виявилися міцними. Я вклонилася й пішла поволі поруч із Кеншаком, що спішився й віддав коня хлопчакові з прислуги.

А тоді була учта і я роздивлялася ковилинів, що поскидали нарешті свої плащі. Я роздивлялася їх знову й знову. Когось упізнавала, когось ні. Упізнавала більшість, бо то була ближня Тайшева дружина, що завше моталася з ним, куди б його не несло. Тайш... Його тут не було. Його не було... Ну не могли ж вони віддати «легкому слідові» таку віддяку? Чи Тайш у них не питав: просто заплатив — чим попросили? Своїм життям.

Я сиджу по праву Кеншакову руку, навпроти — Малинка й Сяян. Сяян щось говорить до Кеншака. Мабуть щось важливе. Мабуть треба послухати. Але я не чую. Вуха мені заліпило чорною морською тишею, тією, що при самім дні. Я не хочу підніматися звідти.

Все скінчилось раптово. Кеншак підвівся, різко вклонився Малинці й Сяяну, сказавши:

— Втома лихий порадник. Завтра поговоримо.

Сяян кивнув, теж підвівся й наказав, аби гостей провели до їхніх помешкань.

Я вийшла з великої зали, де досі не бувала. Ніщо не привертало моєї уваги, ні склепіння різьблені, ні зброя багата, по килимах розвішана, ні самі килими, шовками шиті. Я йшла, задивлена в чорні води всередині себе.

На плечі відчулось щось легке, але живе, наче хто малу долоньку поклав. Малинка? Але їй так високо не дотягтися. Я скосила очі й остовпіла. На правім моїм плечі сиділа білка, мала, руда, з темними, на пів мордявки, пильними очима. Вона зацокотала мені просто в лице, а тоді зіскочила на підлогу й поскакала вниз парадними княжими сходами. Я, мов причарована, пішла за нею.

Вої, вільні від варти, знічев'я та з цікавості тупцяли в широких княжих сінах, слуги шастали тихцем вздовж стін, вже прибираючи зі столів. Білка скакала просто в них під ногами, та все до виходу. Я йшла за нею і ніхто того не помічав. Принаймні не помічали білки.

Я вийшла на ґанок і тонкий морозець прихопив мене за щоки й за руки в тонких рукавах сорочки, та білка бігла і я йшла за нею. Ось вона здерлась на дерево й зникла за стіною. Я пішла до розчахнутих воріт, і крізь них, і на вечірні гатинські вулиці. Я знала чомусь, що білка покажеться.

Вона й справді показалася, за два повороти, на розі Княжої й Торжечної (я вже запам'ятала, як вони звуться). Білка скакала по нижніх гілках дерев, а то й просто по бруківці, метляючи незграбним на землі важким хвостом.

Я йшла за нею, ніби спала з відкритими очима: Гатин був несправжній, навіть ті вулиці, що їх уже раніше впізнавала, видавалися дивними, ніколи не баченими. І ще здавалося, ніби я порожня й прозора, і можу йти просто крізь людей, наче примара. Очі горіли, ніби в мене був жар, нога розболілася, як ніколи. Я волоклася крізь низки червонавих ліхтарів, густих ближче до княжого двору й нечастих, як самотні жовті намистини, далі в бідніші околиці.

На малій площі, де вранці, мабуть, збігався торжок, і зараз було доволі гамірно. Натовп, веселий, але схвильований, обліг середину торжка й на щось там витріщався. Тоненько виводила сопілка, ніби знехотя побрякував бубон. Скамари виставу дають: байдужно подумала я, але пристала до натовпу, а тоді й протупцялася наперед.

Це справді були скамари, двійко: худенька дівчина крутилася перед людом, насвистуючи в сопілку, бубон висів у неї при боці. Часом вона вигиналася й піддавала його коліном, отоді-то він зронював свої лінькувате, вагоме "брязь" — решту часу дрібно подзенькував об її стегно й спідницю. Посередині вузького клаптика бруківки, що його облягла юрба, сидів на чурбачку штукар. Бачила таких і на ярмарках по ближніх до Шуминя містечках, і до нашої Бродни вряди-годи примандровували. Сяде ото на колоді, чи й просто дупою в куряву, розкладе дрібні цурки, чи камінці, чи шишки соснові — й ну складати з них височенні башти, та фортеці, та храмини. Стоять довкола люди, подих зачаївши, на вправність, як на диво глядячи, та ще дітей, та псів, та котів від штукаря ганяють, аби ніхто під руку вітру з носа, чи ще з якого місця не пустив. Іноді, як погода тиха, та дурних жартунів не траплялося, то штукар і ціле містечко навкруг себе вибудовував, з великими садибами на два, на три поверхи, з малими хатками по околицях, із храмом, чи й з кількома, та ще й судочинним будинком посередині.

Стоїш, бувало, і чуєшся малою дитиною, на ту крихітну казку дивлячись, і відпускає тебе твій біль, твої тривоги, твої злидні, чи й навпаки — багатство тяжке, клопітне. Потім-то, як усе те в мить валиться — боляче, аж горло перехоплює, але свою дрібку дива ти вже маєш. Вже вона в тобі світиться. І ще довго світитиметься.

От і зараз на худючу танцівницю шиплять і махають руками, аби дива не порушила, але вона поскакує досить широким колом, щоб і , штукарства не зруйнувати і юрби до штукаря впритул не пустити.

А той сидить на чурбачку, такий бруднючий, ніби ним по всіх канавах валяно, волосся в якесь гніздо на потилиці скручене, мармиза в пилюці та в сажі, на плечах ряднина, вже й без кольору, і без ваги — чисте павутиння. Сидить штукар, трепетними руками морські камінці один до одного допасовує. Збудував уже чи то палац, чи то фортецю. Гарна. камінці різнобарвні: сірі, аж блакитні, рудаві, аж рожеві, а ще чорні й білі.

Чогось мене на ті камінці заціпило, так ніби трохи умліла — стою, дивлюся, як брудні пальці мостять, допасовують, викладають. Дрібна кольорова рінь під ногами... Ні, не під ногами... Нема в мене ніг. Дихати... Вдихати весь берег, видихати весь обрій... Мене повільно веде вперед і, під лайку й вереск юрби, кидає грудьми на строкату штукареву споруду. Бубон робить вагоме брязь, а за тим дзвінкий дівочий голосок, як лезо розтинає мішанину обуреного ґвалту:

— Кінець забав! Доля-Всевладниця своє сказала! І ще приказала, щоб ви нам грошик на юшку та шкалик не забули.

Я лежу на камінцях. Має буть незручно, а мені добре, так, ніби й справді дісталася берега.

Що було далі до ладу не згадаю. Здається, мене підняли попід руки і кудись чи то несли, чи то тягли, тоді всадовили десь у теплі. Було темно, задушливо й пахло е... Не дуже так — пахло: старим сідлом, нечистими вовняними лахами і псятиною. Псятиною найбільше. Я розплющила очі й одразу воно в них утрапило, чорне, здоровуцьке, з жовтими не собачими очиськами, лежить просто на всю лаву й вилизує брудну передню лапу. Тут мені немов хто у грудях іржавого заступа провернув — зробилося боляче й млосно. Не лапу він вилизував, обрубка. Вже затяглося, але, мабуть, іще боліло. Дихання мені відібрало. А коли повернуло, я нахилилася вперед і просичала просто в ті жовті байдужі глипалки:

— Що ви наробили, сучі діти?

На сучу дитину Білаш не образився. Чого б то на правду ображатися? Глянув на мене, широко позіхнув, смердячи пащею, як усякому хижакові годиться. Тоді знов узявся до втятої лапи великим малиновим язиком.

— Свариш? — Почула я позаду знайомий голос. Озиратися не хотілося, питати нічого не хотілося. Досить було того, що я чую цей голос.

До малого мандрівничого візка, де ми з Білашем, виявляється сиділи, зазирав той самий скамар, що я йому штукарську вежу розвалила. Тільки ж тепер я вже розгледіла біле ковилинське волосся під брудом й пилом, знайомі гострі вилиці і вперті тверді вуста. А ще розгледіла знайому зелену стрічку, широку, важку, бурштином прикрашену. Стрічка та навскіс перетинала Тайшеве лице, ховаючи ліве око, чи радше його відсутність.

"З того, що маю.... З того, що бачу...", — прошелестіли мені холодні голоси з пливучих туманів "легкого сліду".

— Третій хто? — Спитала я Тайша так само неприязно, як раніше — Білаша.

— А чом' це ти на нього гримаєш? На нього гримати не можна, бо він — найкращий в світі. Якби я була більша, то стали б між вами, і лишилася б ти без нареченого. А так почекаю, може мені іще хто із їхнього племені підросте. Вони гарненькі, ліпші від наших. Наші і так то грубезні, кремезні, а ще як на зрілість мордою обростуть — брррр!

Все те влетіло мені у вуха на одному диханні, як пташина співанка, ні, як... як настирливий більчачий цокіт.

— Заткнися, перекиднице, — кажу я, тоді трохи думаю, додаю, — і ти заткнися, — виснучи в Тайша на шиї. Мала форкає так, що мені, здається, волосся вітром підіймає, Тайш навпаки заклякає, ледь дихаючи мені у скроню. Робиться нестерпно сумно, так, ніби весь світ тоне в синьому й темному, й солоному. То в мені тоне гострий, яскравий відчай, натомість приходе змучений, приречений спокій:

— Ти зумисне в якомусь лайні викачався, аби таким от зробитися?

— Ну, чого — в лайні? — Тайш силувано всміхається: — То пил і глина. Наша, шуминьска сіра глина. Пам'ятаєш — там де круча нижче від Бродни?

— Ага. І відтоді не мився.

— Так це ж учора було.

Я замовкаю. Так, ніч — по "легкому сліду" і от, вони вже у Гатині.

Озираюся до Білаша:

— Нащо дитиною так легковажив? Сам же казав: перекиднику в Гатині — смерть, а тепер і сам приперся, і доньку пустив.

Білик мовчить. Отож-бо: у псячій подобі мусить мовчати. Мала знову форкає, коротко й гучно — прям не білка, а ціла коняка:

— Так то — глядячи якому перекиднику. Ведмедя, чи вовка, чи пса ярини точно внюшать, а білку... Ото воно їм треба на всяку дрібноту мордяку задирати.

— А в людській подобі?

— А хто мене в людській подобі бачить? Всю дорогу вивіркою скакала. Вже думала — навіки хвіст до дупи приросте. І жерти хотілося! Я коржі розсипчасті люблю на коров'ячім маслі, медом намащені, а тут — самі гриби й горіхи! Тьфу!

— Було попередити, при мені була б, я б тебе чорносливом годувала.

— Тебе попередь, так ти не візьмеш!

— Не візьму, — мляво погоджуюсь я, все ще притискаючи до себе брудного й розкошланого Тайша.

Справді, то була страшна моя помилка, йти самій. Через дурну вдачу я зробила тільки гірше, і собі, і тим, кого хотіла вберегти.

Прикусивши губу й відпустивши нарешті Тайша, я змусила себе зібратися:

— То що, добувся до вас княжий вісник Бран?

— Добувся. — Тихо відповів Тайгерен.

— А на "легкий слід" ступити хто напоумив?

— Я. — Іще тихіше відказав мій чармай. — Я ще тоді, навесні, зрозумів, що не було Олгові як дістатися так швидко, крім як "легким слідом". Потім Кеншак признався, що від старого Хорґа відунський знак отримав, передсмертний. Хорґа за жертву віддавали, владарям "легкого сліду".

— І тебе те все нічого не навчило? Де твій Олг?! "Легкий слід" не ту жертву бере, що дають, а ту, що хоче. Думаєш — оком відбувся? А ти, смердючка, блохатий, — лапою? Ви ще не знаєте — чим заплатили! Третій, питаю, хто? Хто з думки, та з серця жертвував?

— Кеншак. — Самими губами вишептав Тайш.

Я похолола:

— Та він же ж відун! Він же ж, як ніхто, знає, що по такій жертві усе життя з півсерцем житиме, на половину мертвий, з обтятою пам'яттю, з обтятою радістю!

Тайш похилив голову так низько, що я бачила лиш сіре, збите ковтуном волосся:

— Він маму мою любив, усе життя, відтоді, як батько в чарму її привіз. Ніхто того не знав. Він лише потім мені признався, коли вже ні мами, ні батька не було. Розповів, як ледь не збожеволів, як ладен був смерть на смерть поміняти, коли мама відходила, мене народивши. Але доля не поміняла. Доля взяла те, що схотіла... Кеншак "легкому шляхові" найдорожчий спогад віддав, про мою маму. Тепер він її не пам'ятає. Тільки всередині в нього дірка, без дна. Може вона заросте, Солько? Ну, може ж вона зарости? Може й краще буде?

— Може. — Погоджуюся я, не маючи сил заперечити.

А тоді відчуваю вперте бажання поговорити про щось інше, не таке болюче. Чи, може, по-іншому болюче?

— Чуєш, хвостата, а ім'я ти маєш? Чи воно по-людськи не цокочеться?

— Отож-бо, що дурень — то не біда, а злий дурень — то біда найсправжня! Я її, гадюку, бережу-стережу, а вона мені в очі хамить!

— Та я б вас всіх поприбивала! Кажи — як звати!

— Та ж Віркою, ясне діло!

— То от, Вірко-вивірко, з бубном на площі не ти крутилася. Кого ви ще тут ховаєте?

— Нікого вони не ховають. Я гроші збирала, аби місцева злидота не розтягла. Воно, звичайно, — не княжий скарб, але зароблене тре' цінувати.

До візка, глухо дзенькаючи міднями в перевернутім бубні, влізла та сама худа дівуля і в ній я, лише зараз, упізнала Руданку вукоробинську. "Руданка не руда, а білка не Руданка" в сонному отупінні подумала я і замовкла надовго, так, ніби знову зомліла. Тайш підмостив мені під спину якийсь клумак і вкрив овечою шкурою. Зробилося тепло і байдуже до всього, розхотілося питати чия була вигадка — зробити з Кеншака чармая, а з чармая — штукаря. Однаково — поки всі живі, а лап і очей назад не пришиєш.

Прокинулася я вже глупої ночі. Поруч тихо й міцно спав натомлений за свій скамарський день Тайгерен. Спав як завжди, згорнувшись тугим бубликом. Мені й раніше чудно було, як високий, тонкий Тайш згортається і робиться малим. Потім ще лаяла, що спина йому болітиме, але наступної ночі, глибоко засинаючи, він знову скручувався, як цуценя. Чи то всі ковилини так сплять? Треба якось спитати, чи підглянути. Зробилося смутно й дивно, що десь, колись існувало інше життя, в якому мирно спала при березі Бродна, а одразу за Шуминем, при іншому березі — межова чарма з нашим дідичем.

— Не спиш? — Руданка дивилася на мене, звівшись на лікоть.

— Не сплю.

— Бери накривачку, ходім посидимо, аби інших не будити.

Я взяла ту шкуру, що нею була вкрита, ретельно вкрила іншою повстю Тайша і, слідом за Руданкою, вибралася з візка в нічну тишу й холод.

Вмостилися вдвох на тій пощербленій колоді, що ввечері на ній сидів Тайш, закуталися, помовчали.

— Нащо ви такого жаху накоїли?

Вона шморгнула носом, потерла очі, знову шморгнула, голосніше, зліше:

— Нас княжий посланець налякав, що тебе тут уб'ють.

— Чекай, яких таких нас? Де чарма, а де ваша Вукоробина?

Руданка мляво махнула рукою з-під повсті:

— Та я ж за княгинею подалася. Чого мені в тій Вукоробині? Звануська оклигала, за могилками є кому наглянути.

— Куди, себто, за княгинею?

— Так до чарми. Вона днів зо три полежала, від пологів відійшла і збиратися заходилася. Ми думали — до батька: спротивилась їй наша Вукоробина через Вучка. Та що там — і мені спротивилась. Я при ній була, малого Смілаша гляділа, то з нею й попросилася. А вона каже: «В чарму поїдеш, до ковилинів безпритульних, що як білий вітер в степу ходять?» Я от теж здивувалася: «Нащо тобі — кажу — княгине, до ковилинів?» А вона каже: «Не знаю. З золота Вучкова не візьму ні порошинки, а гола, та ще й з немовлям батькам на шию висідать не буду. Поїду в степ. В Кеншака на штанах штопки бачила, та такі криві й грубезні! Точно сам путляв! Буду йому штани штопати, куліш варити — то потерпить нас із малим під своїм наметом. Він Смілаша на цей світ привів — нехай тепер і на коня садить». Дивна в нас княгиня. Але мені теж у степ захотілося. Мені твої ковилини одразу сподобались. Та й хто б із нею ще поїхав, з Юнкою тою намаханою?

Знову — шморг і вже сльози відкрито побігли по щоках:

— Мені Бродна твоя сподобалася. Ми спершу туди втрапили. Там усі про тебе питалися. А в чармі мені ще більше сподобалося. Там коней — як снігу! Скільки око вхопить! І Кеншак нас прийняв. А куди б він дівся? Тільки встигли в тій його халабуді миски перемити та лахи від пилюки витріпати, тільки якось подобрішало усе, а тут цей, із Гатина, пригнавсь — каже, що Верхній ярин тебе як бранку тримає і вбити збирається. Юнка, як про того ярина почула — першою за ножаку вхопилася. Ну тут їй Кеншак усе й виказав, а чармай зверху приказав. Лишилася.

— А ти ж?

— А я, Солько, не лишилася. В мене ні дітей малих, ні батьків старих. І сама я вже не дитя. Як схочу, так своїм життям і важу.

— Дурепа ти, з дупою не битою.

— Може. Але ковилини твої, Бродна твоя. Нащо воно все без тебе? І не свари їх. Нікого не свари. Вони тебе люблять.

— Ага, особливо ота руда, від якої у вухах лящить.

— Ну, за Вірку не скажу. Їй головне — пригода. Засиділася біля мамчиної спідниці. А перекидникам завше пригод треба. Так Ожина казала.

— І як лиш її мати відпустила?

— Не знаю. Білаша питай. А, може, краще не питай.

Я подумки погодилася: краще не питати.

Сиділи, мовчала, темрява довкола тоншала, легшала, і нарешті зробилася аж такою легкою, що до мене повернулися ясні думки:

— Піду, Рутко. Мущу з одною дивачкою перебалакати.

— І я з тобою піду. — Сказали мені з-за спини ясним, спокійним голосом.

Я озирнулася на Тайша, брудного, кошлатого, з чистим холодним поглядом.

— А чого ж: де відьма кульгава, там і скамар одноокий. Ходімо.

Руданка теж була підхопилася?, та обличчя її одразу й пригасло, потвердішало:

— А ми тут лишимося, при візку. Кашки вам ще зваримо.

Я глянула на неї з подивом і повагою: це було геть не дитяче рішення. Як по правді, то мені й Тайша не тне' було, воліла дістатися Вербичиного заїздика тихцем, але як мій чармай уже тут, то не для того ж, аби камінці до купки складати. Нехай подивиться на Гатин преславний.

Може б його причепурити трохи? Ні, одразу в очі полізуть і лице й волосся ковилинське. Нехай — як є. Вербиця його такого на поріг не пустить. Чи пустить? Жебрачку ж пустила.

Рутка винесла мені на плечі старезну, але теплу ковдру і ми пішли.

Гатинців учорашній ковилинський приїзд не надто збентежив. Місто робило своє: ремісничало й торгувало, гонорилося й ледачилося, витріщалося на нас і байдужно проходило повз.

Я піднялася на ґанок і нерішуче шарпнула Вербичині двері. Ті чемно, без рипу прочинилися. Заїздик жив звичайним ранком, дзенькав посудом, гув на різні голоси, пахнув узваром і млинцями. Мені зробилося від того боляче. Згадалося, як лежала з мокрим ряденцем на лобі, а Сірий із Кайленом сиділи при мені й Сірий оповідав свою чудернацьку думку про людей і богів. Минуле якимось дивним чином відламалося від теперішнього й лежало в мені окремим важким і холодним шматком, не зникаючи, але й не маючи тих барв і відчуттів, що зазвичай має спогад. Я стисла кулаки: ти ще заплач, Солько.

Вербиця знайшлася в кухні. Ну а де б іще? Витягала з печі великого казана. Здавався заважким для її сухеньких рук, але поралася жваво. Глянула на мене, на Тайша за моїм плечем, вказала підборіддям у бік довгого коридору з гостьовими кімнатами:

— Йдіть. Чекає.

Чекає вона! Злість аж трохи перебила мені сум і розпач. Я пирхнула по-котячому й пішла до кімнати, де вчора лишила жебрачку.

Я постукала. почула тихе, хрипке "заходь" і зайшла. Слідом ледь чутно ступав Тайш.

Дівчина напівлежала на високих подушках, одну її руку від зап'ястка аж до плеча було обкладено лубком і туго перебинтовано. Дихала мала коротко й часто. Я подумала, що ребра теж мабуть потрощені. Роздивляючись ту руку і все худеньке тіло під простирадлом, я не одразу сягнула поглядом обличчя, а коли сягнула — очі мені мабуть зробилися круглі, як в дурного совеняти.

В чистій постелі й чистій сорочці, з чисто вимитим білявим волоссям, рівно стриженим до середини шиї, переді мною лежав князь Світлаш. Ясні сірі очі, як два люстерка, кидали в мене невловні, гострі промінці.

— Сідай, Солько.

Холодний промінець погляду ковзнув по Тайшеві:

— І ти, чармаю, сідай. Поговоримо. Сяйко думав, що у свою складну гру сам-один грається, а решта лише камінці на дошці. Але поки що я виграв, бо ти, Тайгерене, тут і ти, Соло, чорна хвиле, тут і я, живий, майже здоровий, теж тут. От і будемо раду радити, як Сяянові влади не віддати.