Королева Магвейн
Манан
Я не вмію. Не вмію навіть букви до ладу стулити. Чого вже – про думки. Цього зшитка я вкрав у книгаря п’ятнадцять років тому, коли заносив до крамнички кошика з рибою. Я скинув книгареві за рибу, бо встидався за зшитка. Нащо він був мені? П’ятнадцять років тягав напорожньо, аби зараз відкрити й кривуляти в ньому, як шмаркатий послушник. Нащо? Людям нецікаве чуже життя. Цікаве своє, бо за нього страшно, а за чуже ні. Я пишу не для цікавості. Я пишу, аби не спати. Вві сні прийде море. Воно приходило — відколи я пам’ятаю сни. Доки був малий, мама прокидалася на мій крик, гладила мене по щоках, тоді ставила казанка на вогонь, напоїти мене гарячим, тоді ми сиділи, мовчки пили узвар, слухали море за вікнами. Уся шкіра й волосся мені були мокрі й солоні від поту, ніби я й справді щойно з морської води. Я народився біля моря і воно приходить по мене. Я знаю, море приходить по всіх матросів та рибалок, по піратів і навіть офіцерів з найкращих фрегатів. Але по них воно приходить один раз, а по мене щоночі. Я тікаю, а воно йде по мене, і все стає морем, повільними чорними хвилями: наше селище, тоді храм Повернення з моря, такий маленький поміж чорними хвилями. Я тікаю за млин, і млин стає морем, і річка за ним, і брукована велика дорога на пагорб. Тоді я збігаю з пагорба і біжу до міста. Я вже знаю: воно теж стане морем, коли я пробіжу його наскрізь, але страх не дає зупинитися. Я забігаю у прочинену Головну браму, сил не стає, мене як п’яного носить від стіни до стіни, аж доки налітаю руками на котрусь із колон міського храму. Він такий як наш, тільки більший, і тому ніби важчий, як кулак. І ще він – не Повернення з моря, а, як годиться, Храм Лаера. Насправді усі храми на узбережжі будують для Лаера, тільки в нас його не називають вголос. Надто близько до моря. А міщанам вже можна. Їхні стіни приглушать те ім’я. Я обхоплюю колону руками. Під щокою холодний камінь, я знаю – на щоці сіль, холодна, солона вода, бо море вже прийшло.
Відколи мама померла, я прокидався сам у темній хижі. Лежав і слухав хвилі. Іноді на мій крик з сусідньої хижі приходив дядько. Він жив там відлюдником, як і я. Дядько ставив на вогонь казанка, шарудів пучечками трав під стелею, тоді приносив мені кружку просто до лави, давав до рук, сідав поруч на плетенку з водоростей. Він не гладив мене по щоках, бо він чоловік, а мені було вже дванадцять. Ми пили узвар, перекліпували ніч до ранку. Дядько йшов, коли в хижі світлішало. Я вставав, ішов до криниці, змивав з себе нічний холодний піт, потім брався до човна. До цієї старизни завжди треба було рук. Ми з дядьком завжди рибалили порізно: він на своїй старій шкаралупі, я на своїй. Не знаю чого. Ми й з мамою рибалили порізно, відколи я сам навчився поратися в човні. Мама віддала за свого чи не всі гроші, коли старий Мадок помер і родичі спродавали його майно. Решта рибалять цілими родинами, радіють, що й помічно, й не нудно. А ми хотіли бути з морем сам на сам. Мамин човен пішов однієї бурі разом з нею. Він був кращий за мій, та я однаково не зміг би ходити на ньому, якби його прибило до берега. Я зробив би, як усі, хто знайшов і впізнав човни своїх рідних: перевернув би його догори дном і щоранку ставив би на нього глека зі свіжою криничною водою, аби душу не мучила спрага. Чию душу? Маминого човна не прибило. Я ставлю глека на білий камінь по дорозі від хижі до берега. Ні, не ставлю, вже дев’ять років, бо мене там нема. Я сиджу в цій печері, при каганці і шкрябаю пером у цьому зшитку, аби не спати. Дивно, море не приходить по мене лише на борту «Чужинки», коли я в морі. Тоді я сплю на палубі проти неба, прив’язавшись канатом до щогли. Тоді мені легко спати, а як прокидаюся вночі, в очах чомусь тепло від зірок, як від сліз. Та ж не можу я щовечора виводити «Чужинку» на середину бухти й там ставати на якір, аби виспатися. Хлопці, звісно, стерплять усе, але ж подумають: «сказився капітан». Що вони думають про мене? Що усі люди думають про мене, крім того, що я… Вже й по каганці. Світає. Перебув.
Магвейн
Як я люблю писати! Доля просто створила мене для ув’язнення. Була б здуріла в цоьму «Чорному зубі» за чотири роки, а от сиджу, насолоджуюсь. Безмежно вдячна пану комендантові за папір та чорнило. Оскільки він це читатиме, не буду писати, який він милий дідуган, як я цуплю тютюн з його кисета, аби крутити потім козячі ніжки з чернеток, а він вдає, що не помічає. Я краще цілком серйозно напишу, що усе розумію, що їм остобісила ця фортеця, а заразом почесна місія вартувати заслану й забуту принцесу. Молодим офіцерам хочеться до столиці, молодим солдатам – принаймні до найближчого борделю, стариганам, поза чинами, на пенсію та чесно заслужений клапоть землі. Весь гарнізон бажав би мені швидше здохнути, якби то не були хороші, добросерді люди, а над ними не стояв милий дідуган комендант. Ох, як легко мені даються ці лестощі, бо немає нічого солодшого за зернятко солодкої правди серед мішків та в’юків, та торбів правди гіркої й неприємної. Хоча, все визначає ставлення. Я от ще люблю своє високе, заґратоване вікно. Це еркер, що виходить на море. «Чорний зуб» стирчить на самій верхівці доволі високої скелі, то ж мені не видно нічого, окрім моря. Сонце підіймається з- за фортеці і сідає перед нею, просто перед моїм вікном. Найбільше в житті люблю дивитися на море. Завжди любила. Вдома з мого балкону моря видно не було. Я тікала до порту, ставала над ним, на верхню сходинку королівських сходів, побудованих ще моїм дідом. Сходи лилися з-під моїх ніг білим застиглим водоспадом, але я не йшла вниз, до порту. Я дивилася на море. Я знала усі його барви. Зранку, глянувши на погоду, я могла вгадати, якого кольору воно було на світанні, якого буде опівдні, якого ввечері. Я любила всі його голоси — від сонного дихання до буремного реву. Я кричала йому з верхньої сходинки, через весь порт. Потім приходив Кенайрі і я кричала йому»
— Кені! Поглянь! Море.
— Море, — говорив Кені, і його голос уносило вгору, він змішувався з гарячим, трохи маревним повітрям. Кені птах, Кені небо, Кені срібна чайка на нашім гербі. Він торкається моря хіба крраєм крила, аби вихопити рибку і знову злетіти. Коли батько помер, Кені видобув з мене зречення легко, як видих. Він знайшов мене на верхній сходинці королівських сходів над портом, повернув до себе обличчям і зазирнув у вічі. Ми були самі. Синій світанок, небо ледь тепле. Мені не треба почту, аби піти до моря. Кені теж не потребував зайвих. Він подивився мені в очі, мій гарненький, білошкірий, темноокий, як мама, молодший брат, мій кмітливий, здібний до наук братко. Він взяв мене за плечі тонкими, сильними руками і тихо попросив:
— Зречись на мою користь, Магвейн. Ти ж знаєш, я буду кращим королем у ці складні часи. Він тихо говорив і повільно відсував мене далі від себе, ближче до краю сходів. Мені в спену дихало море, але здалеку. Зараз він штовхне мене і я опинюся спиною в повітрі, у його небі, бо він птах, він срібна чайка з крилами схожими на леза з нашого гербу. Його небо не стане мене тримати, воно розсунеться і дасть мені порахувати спиною усі сотні мармурових сходинок, що ними так пишався наш дід.
Країна стояла перед важкою й неминучою війною із потужнішим сусідом. Пан комендант знає подробиці. Батькова смерть відкривала двері тій війні. Я мала певні принципи і застороги. Я мала дурну рису – любила людей, як вид. Кені не мав принципів і засторог, і людей любив, як засіб. Він мав більше шансів у цій війні зберегти нашу державу, бодай пошарпаною, але зберегти. Він відпустив одне моє плече і вийняв з кишені охайно згорнутий аркуш паперу. Я не була слабкою, бо добре плавала і їздила верхи. Я могла битися з моїм молодшим братом за право старшості, за батьків трон, але здоровий глузд підказав мені цього не робити. У темних, дівочих очах Кені, на самому денці, я розгледіла біль. Йому боліли і ті сотні сходинок, і моя спина, і та неминуча війна, з якою батько не міг дати ради, і я б не змогла. Я повірила в Кенайрі, в мого срібного птаха з дівочими очима. Я підписала зречення, притуливши аркуш йому на груди.
Я не помилилася. Кені вийшов з війни, якщо не переможцем, то й не перемежиним. Він поміняв весь керівний склад армії на здібну молодь, а весь дипломатичний корпус на хитрих стариганів. Його молоді генерали не боялися смерті, а старі дипломати не боялися підступу. Я не помилилася в моєму братику і щодо внутрішньої політики. Кені не буває звіром без крайньої потреби, ні звіром, ні богом. Це запорука спокою та стабільності у будь-якій країні.
Щоправда, я ніколи не мала брата за боягуза, а він не зміг побороти свого страху перед правом старшості, переді мною. Я гадала він дасть мені спокій після того підпису. Хоча, він і дав мені спокій. Ніде й ніколи мені не було так затишно, як перед цим еркером, за цим письмовим столом. За мирних часів шляхта та освічена спільнота не спустили б йому з рук такого зі мною обходження, та війна списала все, а по війні про мене вже й забули. Нехай. Гадаю, Кені, тобі не спаде на думку наказати мене тут придушити? Все ж таки, ти – чайка. Чайка їсть рибку живцем.
Манан
Що вони думають про мене? Знову ніч. Ми тиждень лагодили шхуну. Здається королівська берегова варта кріпко взялася за нас. Хлопці досі риплять зубами, що не повісив усіх поранених з фрегата, або не вгатив по тому вельботику з гармати, коли вже відпустив. Четверо наших загинуло. Хлопці риплять зубами. Що вони думають про мене? «Чужинка» моя. Я викупався в крові, аби вона стала моєю. Багато хто з них пам’ятаає про це. Вони пам’ятають це з різних боків: ті, хто прийшов тоді на «Чужинці» разом зі мною та з божевільним бароном, і ті, хто стояли тоді табором тут, на островах, пили вино з баронових льохів, ділили баронесині коштовності, витріщалися на голих людей у медичних книжках Діана. Я не хочу писати про Діана. Я взагалі не хочу писати. Ми тиждень лагодили шхуну. Я втомлювався і спав, і спав глухо, як п’яний. Сьогодні знов поліз по цього зшитка. Перебути. Однаково не хочу писати про Діана, і про те, як палили тут все дощенту, бо ні хижі, ні мостки, ні сідала не вийшло б відмити від крові. Вони мене бояться. Досі бояться, хоч минуло дев’ять років. Бояться й ті, хто був тоді зі мною, і ті, кого я не вбив безтямних, поранених, мертво впитих, так що не могли бодай рукою затулитися, коли над ними заносили сокиру. Тепер усі вони моя команда, а «Чужинка» моя шхуна. Що вони думають, коли я говорю до них, наказую їм? Тут є дзеркало. Його взяли на якихось купецьких ночвах, та надбили , то й не збули разом з іншим мотлохом. Стоїть у печері. Я голюся без дзеркала, звик, відколи почав голитися. Мені не треба бачити себе. Я не хочу бачити себе. А це — як на глум. Мені не треба дзеркал, мені досить очей. Чого вони так дивляться? Мені й чотирнадцяти не було, коли вони почали так дивитися. Якби мама була жива, я спитав би у неї.
Я спитав у старої шльондри в одному містечку. Я плавав туди іноді збувати рибу подорожче. Треба трохи піднятися річкою. Це марудно, але іноді хотілося зайву монету й трохи чогось інакшого, трохи піти від моря.
Вона теж дивилася на мене, але не так. Вона була трохи підпила і дуже втомлена. Вона сиділа просто на траві під парканом «веселого дому» і дихала. Я відчув, як добре їй дихати після спекотного, брудного дня, коли вже немає знуджених нероб, що прилазять у «веселий дім» вдень і ще немає матросів та портових амбалів, що набиваються туди вночі.
Я сів поруч і поскаржився, що вони витріщаються на мене: жінки і дівчата і, навіть, поважні пані у місті. Вона підвела худі, пересохлі руки, узяла моє волосся, спершу зібрала на потилиці, а тоді розкинула мені по плечах. Я не підрізав його часто, було ліньки. Вона сказала:
— Та ти ж гарний, як сонечко! — Тоді озирнулася до іншої дівки, молодшої, хлопчакуватої й нахабної, та сиділа на паркані:
— Лаїсо! Глянь, який гарнюня!
Дівка вирячилася на мене, як звичайно, вона була ще п’яніша за стару:
— Він схожий на Лаера. На маленького Лаера Великого Моредержця.
Язик у неї заплітався. Тоді стара раптом притисла мою голову до свого кістлявого плеча і вперто повторила:
— Сонечко.
Від неї пахло гірким степовим бур’яном, сухим, як вона сама. Потім я дізнався, що вона сушить трави й лікує весь «веселий дім».
Я ходив до неї, доки була жива. Я не знався з іншими жінками, боявся, що котрась скаже мені: «Ти схожий на Лаера Моредержця». Боявся дивитися в їхні очі, боявся випадково торкнутися якоїсь дівчини на вулиці, чи на базарі. Я схожий на Лаера. А що, як я справді на нього схожий? А що, як я такий самий, як Лаер?
Вона згоріла. Хтось із матросів упився до гарячки й підпалив «веселий дім». Кажуть, дівки повискакували голі, а вона рятувала свої сухі трави і згоріла з ними, сама, як суха згіркла бадилина. Коли я буваю там, лишаю для неї глек із криничною водою. Однаково де загинути, у вогні, чи в морі, душу все одно мучитиме спрага.
Не хотів писати про лихе. Погана ніч. І до ранку ще далеко. Піду візьму човна, обійду острови. Може вже й розвидниться.
Магвейн
Море сьогодні тривожне, жорстке і ніби потріскане, як кора на старому дереві. Рухлива брунатна кора під каламутним небом. Пахне по-особливому солоно. Я просуваю руку крізь ґрати, далеко-далеко, так що залізяччя боляче врізається в плече. Може сьогодні мені пощастить: надвечір зніметься справжня буря і до моєї руки долетить трохи бризок, відбитих скелею. Я піднесу руку до обличчя, поборю спокусу злизати ту солону краплю, бо якщо я її злижу, іі враз не стане. Я повільно розітру її по щоці і мені довго ще відчуватиметься море.
Лейтенант приніс мені поснідати. Він зрідка дозволяє собі цей нестатутний крок. Крок… Кроки в нього легкі й лункі водночас. Гарні чобітки. Єдине гарне в його неновій не надто доглядженій формі. Гарні, добре скроєні чобітки на струнких ногах, легкі кроки. А ще – погляд. Очі блискучі, ясно- карі, ніби трохи сполохані, принаймні так він дивиться на мене. Схожий на оленя. От тільки не треба – про роги. Мені нема з ким наставити йому роги. Крім того, він зовсім не мій. З нудьги він вигадав, що закоханий у мене, а тоді повірив. За чотири роки в «Чорному зубі» в дідька лисого повіриш, навіть бувши до того філософом-натуралістом. Він ставить тацю на самий краєчок столу, аби не зайняти моїх паперів, знімає серветку, переставляє для чогось сільницю. Мені нема про що з ним говорити. Хочеться виказати мою мрію про вечірню бурю й про бризки, але він мене жалітиме, а це несмак, за таких обставин бути об’єктом для жалості. То ж беруся до сніданку. Він коротко кланяється і йде. Бідний лейтенант-оленятко! Нащо Кені запроторив його сюди? Чи він – геть злидота для столиці, чи проштрафився чимось? Скоріш перше. Він надто якийсь приречений, як на бунтаря чи бешкетника, а от збіднілий рід, хвора мамця, спитий гоноровий татусь, сухотна сестричка на виданні – цілком можливі. Та чого я вчепилася до того лейтенанта? Хіба написати Кені, щоб перевів його звідси, вдати фатальну пристрасть, зізнатися, що от-от зганьблю династійну честь, як не прибере його з моїх очей? Ні, не варто. Кені ще подумає, що хлопчик мене звабив. Хай вже буде, як є. Хай мучиться – поки набридне. Я ж от мучуся мріями про солоні бризки, і мені приємно.
Кені, чи ти завів собі коханку? Чи, вже намітив принцесу на одруження? Тобі варто було б завести когось. Когось ніжного і мірою можливості щирого. Ти завжди був якийсь приморожений. Мені завжди хотілося, щоб ти був лагідним, бо ти був менший. Але ти не був лагідним, ти був кмітливим і здібним, тебе хвалили вчителі. Одного разу ти приніс мені чаєня, просто кинув у руки і сказав:
— На, бо здохне. Там хтось гніздо розорив.
Ми були добрячими басюрниками, як на принца й принцесу, Я досі пам’ятаю те чаєня. Воно не здохло. Воно виросло і жило при мені, хоч я не люблю птахів. Я люблю звірів, собак і лошат. Але тобі було не байдуже, що воно здохне, за те я його любила.
Невже я пишу ці дурні нотатки для тебе? Бодай пан комендант хоч палив їх, коли прочитає, бо сором.
Манан
Добре. Цілих дві ночі на «Чужинці». Ми робимо широке півколо від островів, до Гострого мису, аби не трапити на очі прибережній варті. Так далі бути не може. Треба щось робити, або вже згинути й край, або видерти у самого короля наші острови, вільну воду для «Чужинки», життя для себе. Я поклянуся, що не чіпатиму наших купців, а варта не чіпатиме мене. Ця війна зробила з малого Кені справжнього короля, але до чого тут я? Я свого не віддам.
Цікаво, чи вийде в нас те, що я придумав. Я попередив хлопців, що справа непевна, та вони лише чвиркають крізь зуби й шкіряться. Вони втомилися. За цей місяць на нас тричі, як з дна морського, вискакували вартові фрегати. Лише швидкість «Чужинки» і те, що я відчуваю її, як себе, дозволяло нам тікати й рятуватися. Хочеться вже чогось, або петлі, або пива. То ж ідемо. Я сплю. Мені пахне чистою палубою й небом. Зараз день, всі при ділі, а я притулився в затінку із цим зшитком. Треба вже й собі ставати до роботи. Он- о, завиднівся вдалині Гострий мис і фортеця на скелі.
Магвейн
Він надходив із заходу. Я вже зібралася розчаровано визнати, що великої бурі не буде, коли помітила його. Гарний стрункий корабель, щось середнє між шхуною і яхтою. Стрункий, маневрений, але доволі великий. Все-таки, радше велика яхта. А що там у них з прапором? А за прапор у них — обгоріла ганчірка. Я розгледіла її лише коли яхта підійшла зовсім близько. Манан- пірат? Він існує? Він не страшна казка, що її наш кухар розказує пізніми вечорами, коли виє вітер і самим хочеться вити з нудьги?
Повітря струснуло самотнім гарматним пострілом. І одразу я побачила шлюпки повні засмаглих, обідраних людей. Вони швидко веслували до берега. Рішуче, проламати ядром стіну й не гаяти часу зі штурмом. Та яка ж їм тут здобич, крім запраних підштаників нашого мізерного гарнізону, що жваво плещуть штанинами на мотузках по всьому двору? Чого їм тут? Хіба що… Мабуть Кенайрі за них круто взявся, аби не псували свіжого миру з сусідами і не скубли своїх. Що може купка зарізяк протипоставити каральній системі держави? Хіба заручницю? Заручницю, яку можна тримати на ланцюгу, а як треба – коронувати, хоч мискою, хоч глечиком, і збурити все узбережжя. Да, Кені, цього житейського анекдоту ти не врахував, затикаючи мене в «Чорний зуб». От, уже чути бійку.
Щойно до мене приходив комендант. Коліна в нього по-старечому трусяться, а обличчя тверде. Він сказав, що має особистий наказ від Кенайрі вбити мене за спроби звільнення чи викрадення. Сказав, щоб я тікала поки внизу усе те колотиться, приніс мені якісь солдатські лахи: штани, спідню сорочку. Сказав:
— Дитино, я прочитав стільки тих ваших аркушів, назабував по всіх поличках стільки тютюну на ваші самокрутки. Я не можу. Хай там що, а я не можу.
Він кинув того клунка мені просто на стола й пішов на тремтячих ногах. Я завважила малу символічну шабельку в нього при боці.
Я знову сама. Б’ються вже, здається, в караульній залі при сходах. Вони битимуться, доки загинуть усі, навіть старий і лейтенант-оленятко. Чому я вагаюся? Чим довше я вагаюся, тим більше їх загине. То що нам тут принесли? Я ворушу рукою ганчір’я на столі.
Манан
Чого вони так б’ються? Вже троє лижать при стіні. Нащо мені їхня кров? Нащо вона на мені? На мені досить. Малюк Мел підтягає ногу, штани в крові. Здається, не до кістки, бо не крутився б так моторно. Шун тримається за бік, лице перекошене, мабуть дуже болить. Мадок Щогла заробив шаблею по лобі, ледь торкнуло, але вимахує тепер, як сліпий, все в крові, сорочка, борода. Чого вони так б’ються? Чи позвіріли геть на цій скелі? Де їхня принцеса? Може її вже придушили тихцем, поки ми тут возимося? На боці у мене під ременем той самий зшиток. Я так звик до нього, ніби весь час пишу.
Де… Та ось. На сходах, зверху. Чорна, волосся, сукня. Подобається. Негарна. Широколоба, вилицювата. Чого вона зрікалася з таким лицем? З таким лицем б’ються до останку, а вона зреклася. Очі? Не бачу. Вії дуже чорні. За ними зблискує коротко, як на грозу. Подобається. Дарма я в це вклепався. Матиму з нею клопіт. А це ще що? З такого подиву гикавка нападає. На плечі торба, запрана до сірого жебрацька торба. Стоїть на верхній сходинці з тією торбою, ніби чекала.
Магвейн
Ось він, мій згаяний час: четверо під стіною, ще хтось коло нижньої сходинки. Лишається сподіватися, що не всі мертві. Лейтенант. А де ж наші наполохані очі. Який страшний! Сама б злякалася. Мундир пошматований, шабля в лівій руці. Права вже не діє. Старий. Де мій комендант? Фух! Ось. Так, тепер дуже швидко. Більше жодної миті. Котрий? Цей? Годящий погляд, годяща посадка голови, міцненький, як з полінця витесаний, але надто юний. Кухар казав, що він молодий, але ж не підліток. Може цей? Симпатяга. Очі які блакитні. Витріщився на мене. Ні. Щось у виразі губ, якась довічна спантеличеність. Виконуватиме накази, помре на місці, але не наказуватиме. Не вміє. Час. Ще хтось скулився в кутку, затих. Свій? Чужий? Вже не розрізняю тих, що далі. Всі в крові і в якомусь лиховісному дранті. Може цей? Страшнуватий дядько. І як рухається – власну тінь обжене. Але років сорока, може й більше. Про нього вже не скажуть «молодий». Навіщо мені цей вантаж списаного й чистого паперу в брудній торбі? Ментеляєтся, відтягає плече. Звикла. Ніби й зараз пишу.
А це що? Не можу розгледіти обличчя. В очах все червоне. Аби не знудило. Червона хустка насунута на самі брови, на самі очі. У багатьох з них голови пов’язані якимсь ганчір’ям, але вицвілим, виїденим сіллю. А ця така червона! Нащо вона йому? Не важить. Нащо він так крутить головою? Рахує? Прикидає? Вже шкодує, що…
Манан
Зблідла. Зараз падатиме. От, халепа! Ні, поправила ту свою торбу. Спокійно так поправила, ніби гуляє. Голос. Тут такий ґвалт стоїть, а її чути.
— Капітане!
Дивиться на мене.
— Дуже вдячна, що дотримали нашої угоди. Я готова. Можемо відпливати.
Чи вони зрозуміли, і мої, і їхні? Це ж лише я знаю, що не змовлявся з нею, а вони – ні. Як дивиться цей старий1 як він вимахував своєю іграшковою шабелькою і весь тремтів! Весь. Крім погляду. Його щастя, що наскакував з тією тріскою на мене. Хтось із хлопців був би вже приколов давно. А ще цей офіцерик. Мел і Шун саме від нього дістали. Страшне щеня, хиже. Повірив їй, ладен убити. А старий не повірив. Старий зрозумів, що вона просто рятує їх. Вона спускається вниз. Вона проходить повз нас, проходить повз них. Що я робитиму тепер? Ця моя вигадка – дурня. Кенайрі вишле на нас флот. Та ні, на нас не треба флоту – три, чотири фрегати, та й по всьому.
Вона залазить до шлюпки, легко, вправно. Чого в неї таке лице? Посуває ногою мотузку, що хлопці наготували її в’язати.
— Чуєш, принцесо, чого в тебе таке лице?
— Море, — каже вона. Перехиляється через борт, торкає воду. Море їй. Та що в ньому крім лиха7 Куди вона дивиться? Вгору? Вище за дірку від нашого ядра, вище за стіну. Он де, під самим дахом головної вежі, високе загратоване вікно. То вона там жила? Звідти не видно нічого, крім моря. І не остобісіло воно їй за ці роки? Я мабуть здурів би – бачити лише його.
Показую їй мотузку.
— Топитися не буду, — каже. Весела. Яка ж весела! Зовсім страху не має дівка. Чи то я довіку настраханий? Хлоппці сміються. А чого їм не сміятися? Вони знають: я в них розумний, я так добре все придумав. Три, чотири фрегати… Так би ще поплавали місяців зо два, мо й півроку. А так – лічені дні до смерті. Хлопці сміються. Принцеса здіймає бризки, як дитина. Лице в неї мокре, і волосся. Якби ще сонце, а так – мряка, хвилі, як багнюка, темні, часті, а вона бризкається. Вже мокра, як хлющ, навіть торба її мокра.
Діан так льопався. Заскочить у воду і льопається. Бризки, веснянки – все лице в дрипочку. Та ні, він весь був у тих веснянках, навіть коліна. Зізнався якось, що то від мами, тільки пані баронеса те все пудрою заквецювала.
Вони сердилися, що Діан водиться зі мною, і старий барон, і пані баронеса. Вона – найдужче. Вона хотіла, аби її син був справжній панич, спадкоємець маєтку, а він хотів бути лікарем, ну, може, найкращим лікарем, але вона однаково того не признавала. І що він водиться зі мною не признавала, бо я злидня, смерджу гнилою рибою і, мабуть, вошивий. Я не був вошивий, і гнилою рибою не смердів, бо ловив свіжу. А от палець у мене загнив, коли глибоко загнав скабку від старого весла. Я сидів на камені й дивився на палець, як його рознесло і який він синій, і думав: чи помру від гарячки, як розколупаю його ножем. Тоді подумав, що може й не помру, а болить однаково, та й як помру – однаково. То було десь за місяць по тому, як мама не повернулася з моря. Я вже дістав ножа й націлився, коли мене вхопили за руку. Поруч стояв хлопець, десь такий як я, років дванадцяти, мокрий, в самих коротких підштаниках, що їх пани одягають, як ідуть купатися. Він взяв у мене ножа, подивився на нього, подивився на пальця, тоді сказав:
— Треба вогню, лезо пропекти, і і спирту, або хоч води кипілої, рану промити. Живеш десь поруч? Ходімо, я прооперую, тільки як сказав, з вогнем і чимсь для дезінфекції.
Він роззирнувся в моїй хижі. Ніби здивувався:
— Чисто.
А як би там було брудно? Стільки сонця й солі! Він справді вилікував мені пальця, а тоді став приходити в гості. Він навчив мене читати й писати, навчив читати й розуміти книжки. Він розумів це так, що лікує мене, від моєї дикості, може, від маминої смерті. Він не секретив того, що ми дружили. Він приходив до селища й інших лікувати. Навіть худобу лікував часом, особливо малечу: лошат, ягнят.
Він навчив мене віршів. Я раніше чув,я к співають пісень. Мені від них чогось дуже боліло, і я не любив. А вірші, що їх любив Діан, були у малій чепурній книжечці. Вони самі були малі й тихі, і прозорі. Від них легшало. Так вийшло, що книжечка лишилася у мене. Тепер мені від них не легшає. Я не можу її відкрити.
Нам було по сімнадцять, коли я пішов угору по річці продавати рибу. Човен став зовсім ветхий, треба було заробити на новий. Мене не було два дні. Повернувся на третій десь опівдні. А рано вранці на їхній маєток напали пірати. Прийшли з островів старою шхуною. Була вже така, що не могли б наздогнати жодних ночов, то вирішили промислити на березі. Їх було багато, голодних, злих на весь світ. Я побачив шхуну, а тоді побачив дим над маєтком. Я зібрав хлопців з нашого селища. З наших ніхто не бажав лихого Діанові. Та коли ми прийшли – застали саме згарище. Барона теж не було. Поїхав кудись у справах, то ж ми видобули з-під обгорілих балок та цегли тіла Діана та баронеси. Я думав, що вони померли швидко. Мені хотілося так думати, бо лежали поруч, наче билися спина до спини, до останку. Слуги розбіглися. Садівника і ще якогось хлопця теж вбили, мабуть вони захищали господарів. Я попросив одну жінку, в якої Діан врятував від сипучої болячки дитину, щоб вона привела до ладу баронесу, а сам обмив і перев’язав Діана. Можна було просто умити обличчя і загорнути тіло в чисту полотнину, але я перев’язував його, як живого, як він мене вчив. Мені від того легшало.
Барон приїхав на похорон, тоді швидко поїхав. Ніхто не здивувався. Щоб він тут робив після всього. А за місяць він привів мені «Чужинку». Став на якір просто проти моєї хижі. Я спочатку побачив корабель, тоді його на капітанському містку, сивого, в одній сорочці, без камзолу, страшного, як мрець. Потім спустили шлюпку і він зійшов на берег. Він підійшов до мене, довго дивився, а тоді сказав.
— Нехай тут будеш ти, на цьому узбережжі. Вона буде твоєю. – Він вказав очима на «Чужинку» — Аби тут не було їх. Я попливу з тобою. Я навчу тебе лоцій та компасу. Я був офіцером флоту. Ти зробиш це для мого сина?
— Чому не фрегат? – Спитав я.
— На неї пішли усі мої статки, — відповів старий барон. І ми пішли на острови.
Барон найняв людей, аби допомогли привести шхуну до узбережжя, але команду я набирав сам. Вона була геть малою. Одне діло – жаліти за добрив Діаном, інше – лізти на піратські сокири й пістолі. Але нас вистачило. Минув час. На островах перестали чекати, а «Чужинка» швидка. Ми просто вистрибнули з моря.
Я не хочу згадувати. А тепер хлопці риплять на мене зубами, що когось там не повісив. Та мені – на три життя – самої тієї ночі. Я думав барон загине там. Він дуже хотів, але не загинув. Він помер за рік у божевільні. Я хотів був навідати його, та знав, що він не зрадіє. Йому було байдуже до мене і до «Чужинки». Я досі хожу під горілим ганчір’ям замість прапору, бо так він привів мені «Чужинку». От лишень кожні пару місяців доводиться палити якусь нову полотнину, бо сонце й вітер доконують її.
Чого його не вилікували в тій божевільні? То ж була дорога божевільня для шляхти. Його взяли туди, бо він був колишній офіцер флоту. Значить, не від усього можна вилікувати, Діане?
Поруч мене було двоє людей, що хотіли усіх вилікувати: Діан і моя подружка з «веселого дому». Я навіть не знаю її імені. Називалася тим ім’ям, що вигадують собі веселі дівки. Я його не хотів, а справжнього не сказала. Вони лікували мене, захищали мене від моря. Та море у змові з вогнем. Вона згоріла жива у своїй комірці, він згорів мертвий у своєму маєтку. Тепер я ставлю три глечики при вході в печеру, бо чогось мені мариться, що усі вони зі мною. Дядько супиться на ті глеки, думає, я теж здурію, як старий барон. Дядько теж у моїй команді. Він зробив собі хижу поблизу моєї печери, аби ставити казанка на гаряче питво, коли зачує мій крик серед ночі.
Нащо я це пишу? А може й не пишу. Часом мені здається, що то сни, що я навчився ховатися в інші сни від моря. А коли прокинуся, у скрині лежатиме чистий зшиток.
Магвейн
На шхуні було добре. Вона прекрасна. І дуже чиста, мабуть її люблять. Мені аж трохи моторошно від того, які симпатичні ці пірати. Щастить мені на хороших людей: хороші тюремники, тепер хороші викрадачі. Але, якщо я не помиляюся й вони хочуть порозумітися з владою, маючи за козир мене, то затія їхня цілком безнадійна. Я знаю Кенайрі, він такого не попустить і не пробачить. Тому мені й моторошно. Не хочу бачити їх на реях. Ні, може я не за те турбуюся, але в голову лізуть чомусь саме такі думки. На жаль, цих я не зможу порятувати. Але ж як дивився мені в спину лейтенант! Бідний. Він думає: я їх зрадила. А комендант не думає так, бо він не оленятко, він старий, мудрий пес. Він дивився в спину капітанові. Капітан-червона хустка. Капітан-горілий штандарт.
На їхніх острівцях теж добре. Три острівці, кожен завбільшки з наш столичний сад, чи тутешнє селище. Вони швендяють між ними на човнах, а молодші просто вплав. Набудували якихось безладних халупок, навісиків, місточків. Чи капітан не дає їм надто вже гірко пити, чи команду добирав ретельно, але уся та господа не справляє враження розбійницького барлогу. Більше скидається на помірковано занедбане обійстя якихось сільських дядьків, що парубкують до старості, чи овдовіли. Ладу й затишку нема, але й не хлів.
Мене теж поселили в якійсь халупці. Мушу дати їй раду. Моя няня казала: «Що чисте – те добре, що брудне – те погане. Брудна срібна ложка гірша за чисту дерев’яну». Няня була для мене неабияким авторитетом. Мама займалася Кені. Він народився зовсім слабеньким, то ж не спускала його з рук, навіть годувала грудьми – нечуване діло серед шляхти, не кажучи вже про королівські родини. У мене до трьох років була годувальниця, а тоді її відпустили з палацу, бо мала свою велику родину. Мама поклала їй щедре утримання, за те, що я виросла на її молоці міцною та спокійною. Потім до мене взяли няню. Годувальниця була кругленька і лагідна, а моя няня – худа й сувора. Я спершу плакала за годувальницею, але скоро няня стала мені подобатися. Вона знала багато казок, розповідала їх суворо, не як розповідають малим. Від того мені було цікаво і тривожно. І ще всі її поради справді були корисними. Вона ніколи не трусилася і не квоктала наді мною лише тому, що я принцеса. Вона була письменна і часто отримувала листи від двох своїх синів. Вона говорила, що один з них робить книжки, а другий малює до них картинки. Потім я дізналася, що її сини дуже відомі друкарі в одному з університетських міст. Чомусь із нею у мене завжди пов’язані думи про щастя та спокій. Вона померла, коли мені було десть років. Це вона теж зробила спокійно і стримано. Сини приїхали, аби забрати її тіло. Вони плакали і соромилися цього. Я с сказала, що теж плакала, та вже встигла заспокоїтися, бо сиділа біля неї дві ночі. То була правда. Няня єдина, чию смерть мені не боляче згадувати, хоч я любила її більше за батька і вже точно більше за кузину Нел, що впала з коня.
То ж чисто – значить добре. Де б його взяти ганчірку?
Манан
Високе небо! Що це вона робить? Я не знав, куди поселити таку шляхетну заручницю. Малюк Мел сказав, що найбільше на палац скидається моя печера. Хлопці сміялися, а я ні. Не стачало мені тієї чорної дивачки в печері. Віддав їй хижу Меріта, що його застрелили минулого року. З тих пір пусткою стояла. На островах місця досить. А непогана хижа. Меріт був не ледачий, навіть дошок на долівку настелив. І от зараз вона бабрається на цих дошках із мокрою ганчіркою. Схоже, що то була її торба. Рукава закачала, спідницю підіткнула. Та чого це я: «бабрається»7 Дуже навіть вправно віддирає від бруду, що його набралося там за рік. Ніколи не бачив таких принцес. Та я ніяких не бачив. Треба принести їй щось поїсти, бо наробиться – голодна спатиме. Цікаво, чи комендант вже послав нарочного до столиці? Скільки нам ше жити? А найгірше, що нічого вже не зміниш, хоч вбий її, хоч відпусти. За старого короля було вільніше. Безладніше і вільніше. Як я не подумав, що не ті часи вже. Я лише раз бачив короля Кенайрі. Він приїздив на відкриття до міста на освячення храму Лаера Море держця, бо його будував якийсь великий майстер. Як на мене – той храм – одоробло. Наш кращий, бо менший і з дерева. Він пахне соснами, пахне берегом. А камінь пахне морським дном. І ще наш храм кращий, бо називається Повернення з моря.
То я – про короля Кенайрі. Він трохи схожий на Діана, бо русявий, білошкірий і кучерявий, мов ягня. Але він тоненький, а Діан мав сильні плечі. А ще в кенарі очі альбатроса. З такими очима варто бути королем. Як я вклепався в цю затію з заручницею? Це тільки безсонної ночі могло вигадатися.
Вечерю їй занесли без мене. Дбають хлопці. Я тихцем зазирнув у єдине віконце вже при зірках. Порожня миска й ложка охайно стоять на ослінчику, чорна сукня висить на якійсь паличці, застромленій в шпарину на стіні. Сама спить на лавці, загорнулася у ковдру, щоя їй приніс, вправно так загорнулася й кутик під голову підстелила, що твій солдат. А води ж їй дали? Та що це я, справді божеволію на тих глеках та спраглих душах? Треба поспати. В очі як піску надуло й голова гуде.
Магвейн
Я прокидаюся від крику. Точніше буде сказати «підкидаюся» разом з ковдрою, боса вибігаю з халупи, намагаюся визначити напрям. Не темно, море світить, відбиваючи зірки та молодий місяць. Тихо. Усі сплять. Та що там – хропуть, безтурботно й солодко. Чи хоч варту виставили? Мабуть на самому березі, при човнах. І правильно. Куди я звідси дінуся, крім як упливу човном?
Здається, це — звідти, з печери. Та більше нема. Чого я кинулася на той крик. Не те, щоб він був дуже гучний, чи дуже страшний, і чути, що то не дитина, й не жінка. Та вже, як прийшла – подивлюся. Дурість звісно. Мабуть я трохи того, на голову заслабла за тими гратами, зовсім мені страх відібрало. А що – майже п’ять років. Півтори місяці до п’яти не досиділа, а то був би ювілей.
Манан
Каганець ще не встиг догоріти. Мабуть до ранку пару годин. Я заснув над зшитком, сидячи, і по мене прийшло море. Дідько лисий вухатий! Ну, хоч би одну ніч перепочити!
Світла тінь на тлі темного неба на вході в печеру. Чого вона світла, вона ж чорна? А, ковдра, нефарбована вовняна ковдра. Я сам її дав. Стоїть, переступає з ноги на ногу на камені. Встаю з єдиного стільця, пересідаю на край лави, на стільця вказую їй.
— Можна ви лишитися на стільці, а я сяду на лаву? Хочеться підтиснути ноги. У вас дуже холодна підлога.
Слухняно пересідаю назад, на стільця. Вмощується на лаві, справді підбирає ноги, тугіше замотується в ковдру. Чого вона прийшла? На мій крик? Чого не питає7 Дивиться. Атож бо, що дивиться. Та ні, не так як усі, і не як мама, і не як та, що згоріла. Просто дивиться, бо хоче спитати. Де в ній стільки того спокою?
— Поганий сон?
Киваю. Спершу просто киваю, бо спитала ж – нечемно чурбаком стирчати. А тоді кажу, вперши в житті, першій людині, бо мама й дядько знали без того, Діан схотів би мене лікувати і мучився б, а та, що згоріла, просто мучилася б. Я кажу:
— По мене приходило море. Воно завжди по мене приходить. Я тікаю, а воно женеться за мною і ковтає все. Я знаю, що неможна тікати, що так воно все проковтне, але боюся зупинитися. Тоді я прибігаю до храму Лаера Моредержця і притуляюся до колони. Я думаю, що тут перепочину, але тут море наганяє мене. Я озираюся, хочу побачити: чи лишилося ще хоч щось, але бачу хвилі, високі й чорні, і одна вже наготувалася мене проковтнути.
Вона сидить на лаві, дивиться не на мене, а на каганець, раптом каже:
— Дивно. Одного разу мені приснилося, що до нашого саду прийшла величезна хвиля. Вона дійшла від берега і стала над стіною. Була така світла й синя, так мінилася на сонці, що я побігла їй назустріч. Вона перехлюпнула через стіну і залила все тим світлом, блиском, синявою. То був найщасливіший сон. Зазвичай мені сниться щось буденне і втомливе: батьків кабінет, якісь врочистості, нескінченна сварка з Кенайрі через чорнило в класній кімнаті.
Встає з лави, підходить, для чогось кладе руку мені на плече:
— Знаєте що? Ви поспіть, а я посиджу з вами. З морем ми якось домовимося.
Смикаю плечем, скидаю її руку. Для чого? Мені було тепло. Тепло і страшно її руки, сильної, бо вона ж принцеса, вона кількома словами порятувала усіх своїх тюремників. Порятувала від мене. Дивлюся їй у вічі. Думаю, що дивлюся похмуро:
— Маєте мене за божевільного?
— Ні. Якби мала вас за божевільного, сказала б, що ми домовимося з Кенайрі. Лягайте спати, капітане.
Корюся мовчки, легко, бо дуже хочу спати. Каганець починає блимати й тремтіти. Скоро догорить. Вона сидить на стільці так, ніби звикла сидіти на стільці коло чийогось ліжка. Їй не важко, не сонно, не нудно. Вона сперлася ліктем на мого стола й підперла кулаком щоку. Вона дивиться повз мене на вихід з печери, дивиться на море. Мо й справді домовляється з ним?
Магвейн
Ну от, він спить, а я безкарно його розглядаю. Нарешті та дурна червона ганчірка не лізе в очі. Ніколи не бачила гарнішого обличчя. Тонке, але не хворобливе, засмагле, але не закопчене, як зазвичай в моряків. І волосся! Як немилосердно він має його зминати й скручувати, аби впхати під ту червону хустку. І не дуже довге, мабуть трохи лягає на плечі, але яке пишне! І колір. Не просто світле, а жовтаве, сонячне, навіть у холодному світанковому світлі, як чиста, добре висушена солома. Ніколи не шанувала чоловічої вроди. У нашому колі красені зазвичай розпещені й самозакохані. А цей насуває на самі очі те червоне дрантя, ніби затуляється ним від чужих поглядів, від чужого замилування. Міцно спить. Міцно й важко, зуби зчеплені, вилиці напружені. Рука лежить на шиї, ніби він задихається, чи захлинається. Знову море? Страшний Манан пірат, Манан Моредержець. А чого власне він страшний? Я чула, що він ніколи не вбиває жінок, дітей та поранених, що його команда ніколи не влаштовує бешкету на березі. Чого ж його вважають страшним? Та мабуть саме через те усе. Яку треба мати владу над людьми, яку залізну руку, аби зграя розбійників поводилася не як зграя, а як регулярне військо, як вимуштруваний загін, що знає свою ціль і свій обов’язок? І де та залізна рука? Рука, худа засмагла звісилася з низької лави, лежить на брудній долівці. Тонкі пальці, широка долоня, трохи сплюснутий зап’ясток. Такі руки бувають у дітей з бідних сіл чи передмість, водночас тендітні й спрацьовані. Таких рук і таких облич не буває в дорослих чоловіків, не буває в піратських капітанів. Добре, що ніхто не може розгледіти його за тією червоною хусткою.
Треба йти, бо скоро прокинеться. Йому краще прокинутися на самоті.
Виходжу. Прохолодно, трохи вітряно, пахне вологим піском і близьким морем. Коло печери рядочком стоять три повних рудобоких глеки. Я вже знаю де джерело, з якого тут беруть воду. Чого її ставити на ніч так багато? Раптом згадую: тут на узбережжі є звичай лишати питво для померлих. То значить тобі небайдуже до трьох спраглих душ? Цікаво, хто вони. На обрії вже видніється крайчик малого, густо-малинового сонця. Як добре побачити його схід, після того, що майже п’ять років спостерігала лише захід. Довго стою біля самої води. Низеньки хвилі тихої бухти накочуються мені на босі ноги і лоскотно відбігають. Похмурий пірат зі страшними рухами вбивці пішов по воду. Відро в нього зовсім не гримить, ніби він і тут крадеться. Я вже знаю, що він – капітанів дядько. А ще я здогадалася, що він став такий страшний та стрімкий, прикриваючи спину Мананові усі ті роки, що Манан поступово перетворювався на Моредержця. Чогось захотілося помахати йому рукою. Махаю. Зупиняється, тоді повільно підходить. Довго дивиться на воду, тоді каже:
— Вона теж любила так стояти. Моя сестра. Любила, доки не виросла.
— А коли виросла?
— Коли їй було п’ятнадцять, а мені вісім, ми попливли рибалити разом. Ми запливли далеко, бо вийшли рано, а день був дуже гарний. Ми вже збиралися вертати, коли побачили корабель. Спершу ми подумали, що то берегова сторожа й не зважали на нього. Ми сплатили податок за цей рік і були у своєму праві, на своєму човні. Тоді сестра розгледіла, що на кораблі немає ніякого штандарту, навіть назви на ньому не було. Ми розвернули човна і сестра стала швидко грести до берега, та вітер був з кораблем і він швидко нас наздогнав. Тоді ми побачили, що на ньому немає нікого, лише на капітанському містку стояв чоловік. Він був схожий на молодого пана, що вийшов у море провітритися, хоч одіж на ньому була проста й линяла, як на матросі. В руці він тримав блискучого дорогого пістоля. Він навів його на мене, а сестрі наказав підійматися на борт. Однією рукою він далі тримав мене на прицілі, а другою скинув єй каната. Сестра піднялася до нього. Корабель був високий, я сидів у човні й нічого не бачив. Лише чув, як вона спершу кричала на нього, а потім плакала. Потім вона спустилася до мене в човен, і ми повернулися додому. Я мав повних вісім років і виріс у селі. В нас старші говорять при менших усе. Я зрозумів, що між ними було. Я знав сестру. Вона мала на все свою волю й свою відповідь, хоча заледве вміла підписати листа. З нею так було неможна. Я часто думаю: а якби вона тоді була в човні сама? Спробувала б утекти, чи змусила б його застрелити її, чи втопилася б? Та однаково. Від Лаера в морі порятунку нема. Коли вона народила Манана, я думав, що не любитиму його.
— Ви справді вірите, що то був Лаер Моредержець?
— А хіба не однаково? Мою сестру взяло море. А Манан… Я б не вірив, але він кричить у вісні.
— Бо по нього приходить море?
— Бо по нього приходить море. Він вам розповів? Він нікому не розповідав.
Я помічаю на гільці біля печери ще одне порожнє відро. Беру. Ми повільно йдемо до джерела:
— Але ж і ви нікому не розповідали.
— Ні.
Більше він не сказав мені нічого. Пішов, ледь погойдуючи повним відром до своєї хижі. Він, як і його племінник, жив самотиною. Я поставила чисту, холодну воду поруч із трьома глеками й пішла до себе. Зрештою, я досі сновигаю у ковдрі, підіткнутій, як спідниця та в нижній сорочці. Треба набути якоїсь людської подоби, бо вже багато хто попрокидався.
Розгладжуючи долонями сукню і струшуючи з неї пісок, думаю про Манана і його матір. Чи розповіли йому історію його появи на світ? Гадаю – так. І гадаю то була дядькова розповідь на материних поминках, або я не знаю людей узбережжя. Бідний Манан. Бідна дитина, принесена морем, настрахана морем, навіжена через море. А чи мені самій не страшно бути поруч, доторкнутися до чогось не від світу цього? Доторкнутися. Як він скинув мою руку. Пізно скинув. Я вже встигла відчути крізь сорочку і шкіру ламкі й легкі пташині кістки. Він теж альбатрос, і його нічний крик – крик наполоханого птаха. Кені ладен був убити мене, аби здобути владу. Манан викрав мене, аби зберегти бодай крихту влади, бодай окрайчик волі. Білі крила, темні, голодні очі. Та в Манана очі не темні, сірі, як вода тихого тьмяного дня. Я сиджу на камені біля моря. Мені добре сидіти на камені. Я люблю море. Кажете – нема порятунку? Кажете – від Лаера. Лаер, навіть якщо він існує, не все море. Так біль, чи жаль, чи хіть, чи підлість всередині людини – лише одна її риса, мала часточка. А море значно більше. І немає ніяких моредержців. Не може їх бути.
Манан
Я прокидаюся пізно. Виспався. Дивлюся на порожній стілець, пригадую, як вона сиділа на ньому, вперши лікоть у стіл. Виходжу під небо. О, хтось мені водички приніс. Та чого там? Я ж знаю хто, бо знаю, хто був тут вночі. Скидаю брудне, бо скоро від солі гримітиму, як відро, виливаю на себе вже теплу воду, одягаюся в чисте. Тихо йду островом. Їсти не хочеться, думати не хочеться. Сміх, якесь безладне ляпання, ніби тут, на острові діти. Та ні, не діти. Малюк Мел безсоромно пере свої латані штані просто перед носом в принцеси. На мелові сама запрана пов’язка, він регоче й бризкається. Принцеса теж бризкається, підкидаючи воду ногами. Поділ в неї мокрий, аж блищить. І волосся блищить, і зуби. Вони з Мелом такі чорні, міцненькі, живі. Дарма, що він років на десять менший від неї. Вони такі гарні разом.
Та чого ж мені так болить? Чого я стою тут, в тіні під скелями? Чого Не хлюпаюся й не сміюся з ними? Чого я завжди тихий і завжди в тіні, і лише на «Чужинці», коли пахне кров’ю й грішми, виходжу на яскраве світло, щось командую, з кимсь б’юся? Мамо, Діане, моя згоріла лагідна подруго, відпустіть мене! Я хочу жити.
Мел пішов. Дивно, відчув мій погляд, чи що? Виходжу, сідаю просто на пісок. Забув пов’язати голову. Волосся мететься, лоскоче обличчя. Вона дивиться, пильно, примружено. На мене ще ніхто так не дивився.
— Манане, розкажіть мені про два глеки. Про один я вже знаю від вашого дядька.
Чого вона така спокійна? Чого вона завжди така спокійна, ніби її тут не можуть вбити, зґвалтувати, завезти назад до її «Чорного зуба»? Чого вона дивиться на мене так, ніби от-от простягне руку і торкнеться? Я вже скидав її руку.
— Облиш мене! Чуєш? Облиш мене!
Я схоплююсь на ноги і кричу це їй в обличчя. Вона сидить на камені під важким, пекучим сонцем. Вона сушить сукню і мружить на мене очі. Я знов сідаю і приречено кладу голову їй на коліна:
— Ні, не полишай мене. Бо як мене полишиш ти – по мене прийде море. Ти хочеш про ті два глеки. Я розкажу. Хочеш, я розкажу тобі все про мене?
І я розказую все, відчуваючи її руку на своїй голові. У старої шльондри були легкі, шурхітливі руки, як суха трава. А ще вона не була старою. Вона мала тридцять шість років, коли згоріла. А мене не було там, коли її ховали. Чому не я витяг її обгоріле тіло з-під смердючої, чорної купи, що на неї перетворився «веселий дім»? Чому я не перев’язував її чистим полотном, як Діана, ніби живу? Мені б тоді ще дужче боліло. Дужче, але не так. І про це я розказую. І про те, як за мною шепотіли; «Гляньте! Просто тобі молодий Лаер!» а хіба вони бачили Лаера? Моя мама бачила. А вони – ні. Два глеки, три глеки! Чому мої мертві не вип’ють мою кров? Не знаю, як їм, а мені було б легше. Рука на моїй голові. Важка рука людини, що мала і втратила владу. Вона відгортає волосся з моїх очей:
— Манане, мій брат виміг з мене зречення силою, а тоді ув’язнив і наказав убити за спроби звільнення. Але ж він – мій брат. В нас одна кров і одна мати. Хіба я мушу тепер боятися себе? Я теж мушу принизити когось, посадити до клітки, а тоді вбити? Ти не Лаер, так само, як я не Кенайрі. Може через це ми загинемо, але я б з ними не помінялася.
Вона сміється. Чого вона сміється? Схоплюється на ноги, тягне мене за собою, змушує бігти, крутить і закручує, як вітер. У неї сильні руки і блискучі примружені очі. Мама теж крутила мене по піску, як вітер. Я хочу жити. Високе небо, як я хочу жити!
Магвейн
Я тут уже третій тиждень. Я щаслива і знаю: це щастя раптово обірветься. Я досі намагаюся вигадати, що робити, як відвернути невідворотне, але на думку нічого не спадає. Щастя харчується моїми думками. Йому смакують і добрі, й лихі. Манан так само кричить у вісні. Я прокидаюся, гладжу його по щоках і йду ставити казанок на чай. Я звикла до печери,як раніше звикла до своєї кімнати у «Чорному зубі». Така вже я є. Добре, що захопила стільки чистого паперу, бо вже була б ласо позирала на Мананів зшиток.
Зараз ранній, на подив прохолодний ранок. Здається, я прокинулася перша. Манан, той завжди досинає після своїх нічних жахіть, та й загалом на островах тихо. Ясне, якесь аж зеленаве від свіжості небо. Море теж зелене, з яскравим бурштиновим полиском біля поверхні. Дуже красиво. Здається я вже трохи відполірувала цей камінь своїм задом. Якось так зручно на ньому стало сидіти. А може теж звикла. Ні, хочу підійти до води, не всиджу. Хочеться торкнути ту красу. Хочеться, щоб легка мерехтлива позолота розбіглася від пальців. Бухта наповнена тишею зачаєним щастям. На середині, як лебідь у парковім озері, м’яко погойдується «чужинка» на якорі. Тепер я знаю правду і про неї: і про обгорілу ганчірку на щоглі, і про тінь божевільного барона за штурвалом.
Позаду мене з’являється тінь. Я завважую її краєм ока, тонку й насторожену. Манан?
Я в останню мить перехоплюю руку з кинджалом. Я докладаю всіх сил, аби втримати ту руку, і дивлюся у темні очі морського птаха. Чому я не кричу? Надто здивована? Ні, нічого дивного. На прикладі старого коменданта Кені переконався, що є речі, які не можна доручати іншим. І от, він вирішив усе зробити сам. Його корабель, чи скоріше кораблі, стоять десь далеко, за мисом. Він дістався сюди сам, чи з одним, двома спільниками, на човні, глибокої ночі, занурюючи й витягаючи весла так повільно, щоб і не плеснуло. Тепер він мовчки бореться зі мною, намагаючись ввігнати кинджала мені під ребра. Чому ж я не кричу? Бо мені соромно за мого меншого брата?
Раптом Кені завмирає і починає чіплятися за мене, замість мене тримати. Я відвожу погляд від його очей. За спиною в нього – Манан, теж із кинджалом. Ні, то не кинджал, простий дешевий ніж, якими патрають рибу. Лезо яскраво червоне. Манан встиг вдарити і висмикнути ножа назад. Я знову докладаю усіх сил, аби мій брат не впав на пісок, як мертва чайка. Я обережно перехоплюю його під руки і опускаю, якомога м’якше. Він живий. Він дивиться на мене знайомим дитячим поглядом. Він дуже б хотів сказати, що приплив урятувати мене від кровожерних піратів, але розуміє, що я вже ніколи йому не повірю. Я підбираю його кинджал, ріжу на ньому тонку білу сорочку, роблю Мананові знак, щоб допоміг. Манан слухняно підтримує Кені під спину, поки я туго перетягаю його білими клаптями сорочки, аби зупинити кровотечу. Навколо щось відбувається, метушаться пірати, спускають на воду човни. Я перемотую й перемотую гнучке братове тіло, доки помічаю, що кров уже не проступає. Тоді я поглядом наказую Мананові обережно покласти пораненого на пісок і дозволяю увезти себе на піратському човні. Ліворуч з-за рифів, що позначають нашу бухту вже показалися три фрегати під королівськими штандартами. Мабуть Кенайрі заздалегідь визначив для них час появи. Та він не бачить своїх кораблів. Він дивиться в небо, а може просто заплющив очі, аби легше терпіти біль.
На щастя «Чужинка» швидка. Поки вони маневрують на вході до бухти, ми підрізаємо їм носи, вилетівши на всіх вітрилах. Вітер з нами, він підхопив і несе нас. Куди? Для початку – подалі звідси.
Красно дякую, паночку вітре! Я й знала, що якийсь ти аж надто догідливий. Одне слово, влетіли ми у шторм пташкою. А фрегати, що були погналися за нами, швиденько розвернулися і пішли ховатися до нашої бухти. Якби Кені, здоровий, чи принаймні притомний кені, був на одному з них, вони гнали б нас до останку, але Кені лежав на піску, мабуть коло нього вже метушилися якісь наближені персони, може й лікар, захоплений в експедицію про всякий випадок. Його мали помітити з фрегатів. Його видно здалеку, маленька біла фігурка на жовтавому піску, як мертва чайка.
Нам не було куди вертати, тому команда ледь встигла спустити вітрила, і ми віддалися на лиху волю шторму. «Чужинку» крутило та кидало. Манан вимагав, аби я спустилася вниз, до кубрику чи його каюти. Але я не могла прийняти сліпої смерті. Мені було легше бачити усе те, що налітало, накочувалося, навалювалося на нас. Манан покричав на мене ще, та коли переконався, що я досить чіпка, щоб не дати хвилям себе знести, махнув рукою. Мав доволі клопоту й без мене. Я мертво вчепилася в одну з нижніх снастей біля борту і дивлюся на море. Я вдячна йому. Не хотіла б зараз опинитися полонянкою на одному з тих трьох фрегатів. Як там Манан казав: «Хвилі чорні, блискучі, важкі…» Невже оце воно прийшло по нього, по нас по всіх? Але я таки вдячна. Манан прибивається до мене. Його прикидає різким шквалом так, що ми вдаряємося плечима. Він обіймає мене однією рукою, хоче щось сказати, але я не чую, надто реве навколо. Я знаю, що він хоче сказати. Хоче вибачитися за все, але я вдячна йому, так само, як морю.
Манан
Шторм влігся так само швидко, як налетів. Нас добряче пошарпало і сильно знесло на схід. Бовтаємось тепер, як старі ночви біля містків. Та як би ж то біля містків, а-то у відкритім морі. Штурвала не зірвало – спасибі. Снасті пообривано, але то хлопці полагодять швидко. Щогли стоять – ще спасибі. Нє, легко відбулися, легко. За вцілілим штурвалом я тепер і стою. Хлопці при ділі, Магвейн нарешті спустилася в каюту поспати. От, уперта! Але я її розумію, теж не хотів би померти як пацюк під дошками. Цікаво, чи живий Кенайрі? Та ні, чого цікавого? Я ж знаю, що живий. Я досить надивився мальованих людських тіл у Діанових книжках, і рука в мене тверда. Я знав куди цілю. Хіба легеню трохи зачепив, і то – навряд. Він житиме. Не знаю, чого вчинив так. Він хотів убити Магвейн, а я хотів лише зупинити його. Я усе роблю, ніби вибачаючися, навіть вбиваю, навіть командую на «Чужинці». Навіть тоді, коли перед очима в мене стояло понівечене Діанове тіло і тіло його гарної пихатої матері, я ніби вибачався. Я вже увесь був липкий від крові, але не зміг вбити Малюка Мела. Йому тоді було одинадцять. Він вже був справжнім піратом, мав при боці ножа і, може, на тому ножі була Діанова кров, Али я не зміг його вбити, і не шкодую. Мел виріс, він веселий і добрий. Він такий добрий, як тільки можна у цьому геть не доброму світі. Він не вб’є слабшого лише через його слабкість і не знущатиметься з переможеного. Кенайрі не Мел, та однаково, я радий, що не вбив його. Може тому, що я нелюд, почвара з моря. Лаерів вилупок, я не можу так просто вбивати людей. Вони прийняли мене, терплять мене поміж себе, деякі навіть люблять. Я мушу бути обережним. Я мушу берегти їх.
Випогодилося. Я обсихаю потроху. Штани вже білі від солі й волосся не продереш. Тепло, солоно, сонячно. Згадав про Мела, он-о він – на самій верхівці щогли, закріплює порваного каната. Вибралася на сонечко Магвейн. Сидить на дошках, підтисла ноги, схилила голову на бік, мружиться, як кішка. Радіє, що жива. По ній це дуже видно. Та й по мені, мабуть, видно. Куди пливемо? Скільки лишилося того життя? А все-одно, добре.
Мел раптом щось вигукує. Не розберу. Вітер ще сильний, голос відносить одразу. Мел розмахує рукою, тоді швидко починає спускатися. Я б сказав: аж надто швидко. Він просто сиплеться по щоглі донизу. Він квапиться щось мені сказати. Та коли він вже тут, на палубі і несеться до мене із посірілим, затерплим з жаху лицем, я вже бачу й сам. Я бачу те, що першим розгледів Мел, сидячи на верхівці щогли. Я бачу темінь, що випинається з-за обрію. Вона підводиться високо й прямовисно. Вона не чорна, а густо-брунатна із важким зеленим полиском, як спина страховища. Я ще не бачу, але знаю – перед нею прірва, чорне провалля в глибини моря. А за проваллям – вона, Долоня Лаера, найстрашніша і найневідворотніша з усіх хвиль. Вона ніколи не приходить у бурю. Вона ніколи не приходить по землетрусі. По землетрусах приходять інші, теж величезні й жахні, але без прірви. Корабель вискакує на таку водяну гору, як дитя на пагорб, і так само злітає з іншого боку. Долоня Лаера береться нізвідки. Вона встає з тихого моря далеко від берега і так само спадає, ховається в глибину, не досягши землі. Вона – смерть кораблеві. Вона йде узяти «Чужинку».
То це, значить, твоя долоня? То он, значить ти який? А де ж той, стрункий, з волоссям, пишним як у дівчини? Чи ти так змалів, так зачаївся у людському тілі, аби зґвалтувати п’ятнадцятирічну сироту, що рибалить із меншим братом, аби не вмерти з голоду? А тепер ти приходиш по мене? Ти йдеш морським дном, піднявши руку, а я бачу твою долоню. Вона зайняла мені увесь світ. Вона затуляла мені світ усе життя! Усі мої двадцять шість років! Ти приходив по мене майже кожної ночі. А тепер ти насмілився прийти вдень? Чуєш, Лаере? Я ніколи не молився у твоєму храмі. Я завжди молився у Храмі Повернення з моря. Мені плювати на тебе! Я просто завжди хотів повернутися з моря.
— Усі вниз!
Магвейн
Я не знаю, хто перший це закричав, малюк Мел, Шун, ще хтось. Це точно був не Манан. Він мовчки стояв за штурвалом і дивився вперед, а в моїй голові лунало: «Долоня Лаера! Долоня Лаера!» Я не моряк і не рибалка, але я виросла у морському королівстві. Море годує нас, море щомиті може нас вбити. Я знаю що це означає «Долоня Лаера». Я чула про це безліч страшних казок. Але які б чарівні й сповнені дивами вони не були, там говориться, що лише Йєсону Білошкірому вдалося порятувати свій корабель від Долоні Лаера. А Йєсон жив п’ять сотень років тому. По деяких селищах йому стоять храми, хоч він був просто капітаном, сином багатого селянина. Я прихожу до тями від того, що Мел плаче. Він сидить посеред палуби, накривши голову руками й плаче, а Манан щось командує чужим холодним голосом. Що він хоче? Усі вниз? Чого? Ніби не однаково – де померти. Але ж він капітан на «Чужинці». Мусимо коритися. Я підходжу до Мела, підводжу його, узявши за плечі, веду до темного люку вниз, до кубрика. Решта команди теж кориться мовчки. Мені здається, що ми йдемо дуже повільно, і спускаємося дуже повільно, і люк за нами зачиняється неприродно тихо, так ніби йому заважає повітря, напружене, щільне повітря нашого страху. Люк зачиняє Мананів дядько. Обличчя в нього похмуре, навіть визивне. Я знаю: він хотів би лишитися з Мананом нагорі, так само, як я. Але, так само, як я, він знає: це не наша битва. Це битва двох Моредержців, Лаера і Манана. Хоч як я люблю море і люблю Манана, я нічого не можу змінити. Я можу сидіти у темряві і гладити по голові Мела. Що він бурмоче? Молиться? Високе небо, кому? Я дослухалася і розібрала:
Дай мені повернутися у злидні мої. Дай мені повернутися під сонце моє. Дай мені повернутися на гарячий пісок. Дай мені повернутися на холодну росу. Ти, чиї руки гойдають моє життя. Ти, чиї очі дивляться з далини. Ти, хто хова у мушлі сльози свої. Манане Моредержцю, почуй мене.
То була не молитва, а стара пісня. Моя няня співала її мені. І чогось мені завжди було шкода не моряка, що просить, а Моредержця. Та ж там було «Лаере», а не «Манане»! Бідолашка Мел, він збожеволів від страху.
Дошки під нами дивно нахилилися, виникло моторошне відчуття невпинного лету, тоді над нами дивно схлипнуло і настала тиша. Її порушувало тільки тихе Мелове мурмотіння: «Дай мені повернутися у злидні мої…» Та попри нього, я чула, що то була неправильна тиша, не тиха. Вона була, як один величезний вдих, такий величезний і такий жадібний, що дерево навколо нас лячно стугоніло, що повітря ущільнилося до неможливості, нестерпності, і зі щілин гостро, ніби залізні голки, бризнула вода. Тоді згори страшно затріщало, ніби велетенський кулак вдарив «Чужинку» зверху. Нас так струсонуло, що зсудомило щелепи, а тоді настала зовсім інша тиша, вільна й несподівано мирна. Мананів дядько подався був до сходнів, але я випередила його. Де й сили взялися? Я метнулася на гору, вдарила руками у важку кришку. Вона не послухалася, тоді я вдарила ще й опинилася на палубі.
З палуби знесло геть усе, від щогл з оснасткою, до охайно згорнутих бухт канату. Проламані в кількох місцях борти нагадували старечі зуби. І серед тієї жахної, суцільної пустки стирчав самотній штурвал, а за ним самотня постать. Манан був мокрий, аж блищав, волосся й одежа обліпили його. Він стояв нерухомо, дивився вперед, ніби просто вів корабель, звичайний корабель, а не плавучу пустку без жодної щогли. Я підійшла і зазирнула йому в обличчя. Зіниці розширені, на темному обличчі губи сині, аж чорні, як в несвіжого покійника, сам весь якийсь затерплий. Я обережно торкаю його за плече:
— Манане?
Я намагаюся розчепити його пальці на стерні. Не можу. У світлошкірої людини стиснуті пальці були б білі, у смаглявого Манана – темні, теж чорно-сині.
— Манане!
Мені робиться страшно. Я чую, як за спиною вибираються на палубу решта піратів, та не можу озирнутися. Я приросла очима до Мананова обличчя, як його руки приросли до стерна. І тут на ті страшні, сині пальці лягають ще одні, звичайні, засмаглі, ще зовсім молоді:
— Я знав, що ти зможеш. Знав, що ти повернеш нас додому. Магвейн! – Мел повертає до мене заплакане обличчя. – Магвейн, він зміг! Він зробив те саме, що Йєсон Білошкірий, пройшов крізь Долоню Лаера, прорізав її наскрізь.
— Я подумав, що це може вийти.
Мананові пальці під руками Малюка .Мела розслабилися, потім знесилено зісковзнули зі стерна, а сам капітан став повільно закидатися назад і впав на руки свого суворого, спокійного дядька.
Минала година по годині. Ми мали весла, та всі були виснажені, а обважніла, напівзатоплена, скалічена хвилею «Чужинка» зробилася неповороткою, як колода. Ми гадки не мали де нас оце бовтає. Черговий раз озирнувшись із нічев’я, я вхопила краєчком ока щось дуже знайоме, якусь крихітну скабку в обрії. Ще хвилина, ще п’ять, і я з подивом впізнала ту скапку. Ніколи не думала, що можу так зрадіти цьому видовищу. Над іще далеким скелястим берегом, похмуро й незугарно стримів «чорний зуб».
Наш якір, звичайно ж, зірвало разом з рештою причандалля. Тож ми свідомо всадовили «Чужинку” на мілину і дісталися берега вплав. Мел і дядько тягли на собі непритомного Манана. Я, до моєї честі, допливла сама. Допливши наказала усім заховатися в скелях і пішла на розвідку до фортеці. Не знаю, що і як я збиралася розвідати. Мене зустріли глухо зачинені ворота. Чого я пішла сама? Чого мене відпустили саму? Усі ми після зустрічі з Лаером зробилися якісь прицюцькуваті. Оце стою, дивлюся на замкнені ворота. Так би довго стояла, якби не почула знайомий голос:
— А я знав, що це ви. Побачив корабель і впізнав. Навіть не знаю, як. Від нього ж зосталася сама руїна. Чомусь мені здалося, що ви маєте повернутися.
Лейтенант прийшов звідкись збоку, мабуть прочинив хвіртку ліворуч. Я згадала, що там є хвіртка. Був знайомий і незнайомий. Той самий старенький мундир, ті самі виразні, ясні очі на невиразному худенькому обличчі, навіть чоботи ті самі, гарні, ладні. Незносимі вони в нього, чи що? Але водночас не той. Він більше не скидався на оленятко. От, все те саме, а схожість кудись пропала. Зник щемливий, трепетний подив у рухах та погляді, натомість з’явився тяжкий, приречений спокій. Він дивився на мене так, ніби ми бачилися вчора, за найбуденніших обставин:
— Де там ваш почет? Нехай підіймаються сюди. У фортеці немає чужих солдат. Лише ми, той самий гарнізон. Не бійтеся, ваша високосте. Воріт відчиняти не будемо. Гуркочуть так, що в містечку чути. Нехай заходять через хвіртку. Пам’ятаєте де хвіртка?
Він вказав ліворуч по стіні. Вказав лівою рукою. Лише тут я помітила, що права в нього досі в бинтах і на перев’язі. Мені хотілося його розпитати про безліч різних справ та речей, але ще більше хотілося впасти і спати. Тому я мовчки спустилася стежкою в скелі, знайшла своїх піратів і привела до хвіртки. Переконавшись, що усі під дахом, нагодовані, перев’язані, підіткнувши ковдру Мананові, і підсунувши свою недоїдену миску Мелові, я так і зробила: впала кудись, не пам’ятаю куди саме, й заснула.
Вранці першим, кого я побачила був, ні, не лейтенант. То був Манан. Схудлий, змарнілий, якийсь аж негарний від усього пережитого, він сидів на стільці біля мого ліжка. Можу пишатися собою – усе-таки добрела до ліжка вчора.
— Як ти?
Він знизав плечима:
— Вставай. Тебе хоче бачити комендант.
Я встала, тоскно подумала про помитися, про чисту сукню, якої в мене нема, потім прогребла і закрутила вузлом на потилиці волосся, обтрусила пісок та пилюку з просоленого подолу сукні й пішла слідом за Мананом. Чого це старому встрелило підіймати мене, невмиту, заспану?
Знайома зала в нижньому ярусу вежі. Знайомий запах вологого каміння та плісняви. Раніше комендант із лейтенантом та старим кульгавим капралом грали тут у карти вечорами. Зараз тут зібрався весь гарнізон і, уся команда «Чужинки». Просто тобі парад. Я шукаю очима коменданта, та до мене підходить лейтенант. Якийсь він дивний, ніби ледь-ледь повернулася колишня оленяча розгубленість, легкий, сторожкий крок.
— А де пан комендант?
Все. Моє запитання – так, ніби камінь у воду. Нема колишнього. Нема нічого колишнього. Переді мною впевнений, дорослий чоловік, попід стінами – ветерани, каліки, розбійники.
— Ваша величносте, прийміть мою присягу. Прийміть, бо я не хочу служити королю, який вішає людей за людяність та порядність.
Мені треба трохи часу, аби зрозуміти. Мені треба безмір часу, може мені не вистачить життя, аби зрозуміти.
— То старий?..
Лейтенант і далі стоїть переді мною на одному коліні:
— Король Кенайрі прибув сюди на п’ятий день після вашої втечі, подивився на наші рани, подякував за хоробрість, а потім наказав повісити пана коменданта на очах у гарнізону, за пособництво злочинцям. Я хотів сказати королю усе, що думаю, та сам пан комендант наказав мені замовкнути. Після страти мене було призначено новим комендантом фортеці. Я не міг відмовитися, бо кого б тоді прислали їм на голови?
— Він вказав очима на солдатів. Я кивнула, тоді лейтенант видобув щось з-за поясу і простяг мені:
— Пан комендант просив передати, якщо я вас побачу.
Я простягла руку і взяла старенького кисета, повного сухим, духмяним тютюном.
Вони дивляться. Чого усі вони дивляться на мене? І що це за шум? Якийсь печальний, усеохопний шерех вздовж запліснявілих старих стін. То кожен з них став на коліно, навіть старий, кульгавий капрал, навіть малий нахаба Мел. Високе небо, навіть Манан1
— Ваша величносте, прийміть нашу присягу, — знову вперто повторив лейтенант.
— Чого вони дивляться? Що я маю зробити – розплакатися над кисетом? Дати страшну клятву помсти? Я підкидаю тертого капшука в руці, тютюн сухо та байдужо шелестить у ньому. Що ж, Кені, ти був годящим королем для війни, владним і безсовісним. Але для миру мало бути годящим. Треба любити життя, треба купатися в ньому, пливти у ньому, щасливо відчуваючи силу своїх рук, думок, надій. Ти не зумів, братку. Звичайно, усього королівства нам не подужати. Південь, централізований, шляхетський, столичний – за тобою. Там твоя залізна рука, твоя білокрила, чаїна хижість доречні і потрібні. Але за Північ, за узбережжя, за цей веселий, шахраюватий, нахабний світ рибалок, торгівців, мандрівників та мрійників я можу й мушу поборотися, бо хочу бачити оленячу ходу лейтенанта, чути, як сміється Малюк Мел, читати книги талановитих сміливців, що їх друкують сини моєї няньки. Зрештою, я не хочу, не можу втратити Манана. А ти, братку, не лишиш їх усіх живими. То ж вибач.
— Я приймаю вашу присягу, панове. За умови, що ви розумієте усю небезпеку, щоб не сказати безнадійність цієї справи.
Вони стоять ще ритуальну хвилину, тоді підводяться з колін, обтрушують штани і усміхаються. Одні усміхаються мені, бо я ділила з ними хліб, вино, тютюн і страшну тюремну самоту. Інші усміхаються мені, бо я пройшла з ними крізь Долоню Лаера. Я ніколи не мала пташиних крил величі та обраності. Я стою на піску, ногами у веселому, шипучому прибої. Я королева цієї інвалідної команди. Я стану королевою Півночі.
Манан
Нехай я втрачу цю людину так. Я радий, що вона не померла, і, може, не помре. Я просто втрачаю її. Я вже ніколи не зможу класти голову їй на коліна, розчісувати пальцями її чорне, пряме волосся, прокидатися від її долоні на моїй щоці. Вона вже королева. Нехай для кількох десятків людей. Хто я при ній – слуга, коханець, охоронець?
Як вони живуть у цій жахній кам’яниці. Від цього двору, схопленого високими, грубезними стінами, хочеться вмерти. Хтось порається в затінку, біля криниці, гримить відром. Під стіною на клапті хирлявої травички, що пробилася крізь каміння, стоять три чисто вимитих рудобоких глеки. Я зупиняюся перед ними, як прибитий, так, ніби час повернувся і це моя печера, і ми на островах. За спиною кроки. Озираюся. Від криниці йде Магвейн у підіткнутій спідниці, із закачаними рукавами і четвертим глеком в руках. Вона обережно ставить глек на землю і повертає до мене лице:
— А ти думав як? Ти думав усе змінилося, Манане, я ж казала: я не Кенайрі. Я мушу взяти владу і тримати, як щита, але не мушу вдягати, як панцира. Ти хочеш спитати: хто ти тепер для мене. Це написано у тебе на обличчі твоїми великими кривулями, як у тому обшарпаному зшитку. А мені нема чого тобі відповісти, бо хто ти для мене? А, Моредержцю? Хто ти для мене, по усій тій правді, що я про тебе знаю? Може поставити тобі храма, замість любити тебе?
Я простягаю руки і торкаюся четвертого глека, ще холодного й мокрого. «Спасибі тобі, старий офіцере! Сподіваюся, твоя душа відлетіла не надто далеко від місця служби і знайде дорогу назад, до цього величного замку, де сама королева принесла їй напитися?
Магвейн
Я стою на стіні. Сонце щойно зійшло. Манан ще спить. Тепер він спить міцно, без жахіть, та прокидатися рано ще не навчився. Я сама. Мені треба зібратися з думками й написати кілька важливих листів. Хвилину! То він таки встав? Стрункий підлітковий силует на тлі ясного, ще прохолодного неба. Та чоловік робить крок і сонячні промені падають на нього. Тонка біла сорочка, волосся темніше і довше, ніж у Манана, важкими хвилями падає на спину. Вітер ледь торкає його, ніби з острахом. Він теж стоїть на стіні, на самому краєчку. За спиною в нього прірва, а за прірвою – море. Сонячна доріжка тремтить ніжно і дрібно, часті, низенькі хвилі міняться рожевим і срібно- синім.
— Лаере? Чого ти плачеш, Лаере?
Він ворушить губами, спершу без звуку, потім ледь чутно, нерозбірливо промовляє:
— Чого вони ставлять мені храми?
Важкий схлип. Сльози, не стільки витерті, скільки розтерті пальцями по щоках:
— Чого вони просять? Хіба можна просити того, кого боїшся?
Ще схлип. Я стою безпорадно розвівши руки. Що там казав Мананів дядько: «Вона спершу кричала на нього, тоді плакала». Чого вона кричала на нього? Тому що навів пістоля на її малого брата. Так, але чому він вчинив те? Бо вони тікали від нього. Тікали від прекрасного корабля із прекрасним стерновим. Бо усі легенди про Лаера Моредержця страшні. Вони просили його про милість, але вірили в його лютість. Століття по столітті. І він трощив їм кораблі, ковтав їхні вутлі човники, брав силою гарненьких рибальських дочок. Тепер він стояв на стіні «Чорного зуба» і плакав.
— Він не боїться тебе, — тихо сказала я. – Твій син більше тебе не боїться. І я не боюся тебе, бо дуже люблю море.
За місяць моя армія, очолена вірними офіцерами міцно тримала сухопутні кордони Півночі. Могутній флот Кенайрі, його гордість, його головний козир, був розбитий об наші скелі шаленою бурею. Весь, до одного фрегата. Мені стало страшно, але боятися вже не було часу.